Переклад прозаїчних творів О. С. Пушкіна українською мовою

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Філологічний факультет Кафедра слов’янської філології та порівняльного літературознавства Переклад прозаїчних творів О. С. Пушкіна українською мовою Дипломна робота Грошован

Іванна Валентинівна Науковий керівник:

доц. Сорвілова Т.В.

Чернівці 2012

Зміст Вступ Розділ І. Теоретичні основи перекладу

1.1 Що таке переклад

1.2 Особливості перекладу художніх текстів

1.3 Завдання художнього перекладу

1.4 Автор художнього тексту та перекладач: проблема взаємозв'язку двох протилежних особистостей

1.5 Проблема збереження національного забарвлення у перекладах художньої літератури Розділ ІІ. Проблеми перекладу історично віддалених творів

2.1 До проблеми термінології

2.2 Способи перекладу слів-реалій

2.3 Пасивна лексика як невід'ємна складова сучасних української та російської літературних мов

2.4 Архаїзми в оригіналі та перекладі

Розділ ІІІ. Переклади пушкінської прози українською мовою: погляд перекладознавця

3.1 Переклад семантичних архаїзмів як зразок роботи з реаліями «Капітанської дочки» О. Пушкіна

3.2 Розгорнуте порівняльне дослідження текстів «Капітанської дочки» двома мовами

3.3 Аналіз перекладу повісті Пушкіна «Дубровський» українською мовою

3.4 Аналіз перекладу «Повістей Бєлкіна» О. Пушкіна українською мовою Розділ IV. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

4.1 Поведінка в екстремальних ситуаціях, забезпечення особистої безпеки

4.2 Психологічні особливості організму людини в екстремальних ситуаціях Висновки Література

Вступ твір переклад пушкін текст Перекладами з однієї мови на іншу люди користуються давно, однак ніхто не може точно сказати, коли був зроблений перший переклад. Це відбулося в той історичний період, коли нагальною стала потреба в забезпеченні спілкування людей, які розмовляли на різних мовах; її можна було задовольнити лише з допомогою мовного посередника.

Завдяки перекладу люди, які розмовляли різними мовами, змогли спілкуватися в багатонаціональних країнах; переклад створив можливість для міжмовної та міжкультурної комунікації; завдяки перекладам почали поширювались різноманітні вчення та релігії.

Порівняння двох або більше мов, якщо воно не носить епізодичний характер, а набуває ознак системного процесу, має для мовознавства як велике теоретичне, так і практичне значення.

Як кожна галузь людської діяльності, переклад повинен мати і має свою теорію. Та хоч це й дивно, але право на теорію за перекладом визнавали не завжди і не всі причетні до літератури люди, навіть перекладачі. Це обґрунтовувалось або надто високою вимогливістю до точності відтворення слів та їх емоційного рівня словами іншої мови, або специфікою кожної мови. Наприклад, німецький перекладач Шекспіра Август Шлегель наприкінці ХVІІІ століття так песимістично визначив свій погляд на «неперекладність» поетичних творів: «Переклад — це смертельний поєдинок, внаслідок якого остаточної поразки зазнає або той, хто перекладає, або той, кого перекладають».

А на початку ХІХ століття німецький філолог Вільгельм Гумбольдт стверджував: «Всякий переклад здається мені спробою розв’язати неможливе завдання, тому що кожен перекладач неминуче розбивається об один з двох підводних каменів: він завдає шкоди смакові й мові своєї нації, коли надто близько підходить до оригіналу, він завдає шкоди оригіналові, коли надто вже близько дотримується своєрідності своєї нації» [5, с. 6].

Сенс перекладу полягає в тому, щоб передати зміст, думки й почуття, виражені в формах чужої мови, засобами своєї мови, тобто надати їм нової форми, але зберегти створюване оригіналом враження, його емоційну функцію. Сьогодні досвідчені перекладознавці підкреслюють, що не існує в цілому світі двох настільки далеких, несумісних за системами мов, щоб засобами однієї не можна було передати враження (нехай не завжди повне), створюване оригіналом на іншій з цих мов. Але відома формула про гармонійність поєднання змісту і форми в мистецтві все ж частенько порушується в перекладі - в бік примату змісту над формою.

Для того, щоб найбільш адекватно передати текст оригiналу мовою перекладу, слід дотримуватися таких елементарних правил:

починати аналiз перекладу не з нього самого, а з усвідомлення першотвору в його зв’язках з життям тієї крапни i епохи, якi в ньому вiдображенi;

для того, щоб зробити правильний висновок про вiдповiднiсть iнтерпретацiп оригіналові, необхiдно точно встановити, з якого саме тексту перекладав інтерпретатор;

після того, як ми виявимо джерела перекладу, ми можемо перейти до головноп мети нашого дослiдження: до аналiзу основних принципiв самого творчого процесу, тобто перекладацького методу та перекладацькоп діяльності. Будь-який переклад складається з певноп кiлькостi якiсних відмінностей, яких надав текстові перекладач. Саме відмінності від оригiналу найкраще демонструють метод перекладача та його погляди на вiдтворення цього оригiналу рідною мовою. А тому вивчення тексту перекладу треба починати iз зiставлення його з першотвором. У художньому перекладі перекладаються не просто окремі елементи тексту, а відтворюється функція того чи іншого елемента в естетичнiй цілісності оригiналу.

Представлена дипломна робота присвячена саме проблемам перекладу творів художньої прози з російської мови на українську.

Названа тема обрана нами для дослідження тому, що переклад прозаїчного тексту, на наш погляд, представляє достатньо цікавий матеріал для порівняльного аналізу та вивчення прийомів міжкультурної комунікації в умовах українсько-російської двомовності. До того ж, багато перекладачів вважають перехід з однієї слов’янської мови на іншу легким процесом, який не вимагає від інтерпретатора великих зусиль і може бути виконаний за досить короткий проміжок часу будь-яким носієм обох мов, — всупереч чому у нашій роботі ми висуваємо (і за допомогою прикладів збираємось обґрунтувати) думку, що переклад з однієї слов’янської мови на іншу, навіть близькоспоріднену, — це важкий творчий процес. Бо саме схожість мов призводить до того, що виникає багато неадекватних перекладів, автори яких не вважають за потрібне вдаватися у вияснення відтінків значення через начебто зрозумілу близькість форм і структур.

Метою даної роботи є, по-перше, огляд, систематизація та критичний аналіз теорії питання з проблем перекладу художньої прози і, в підсумку, формулювання свого відношення до вивчених нами напрямків та досягнень перекладацької думки, по-друге, здійснення комплексного зіставного аналізу текстів оригіналу й перекладу і, по можливості, — встановлення ступеня відповідності перекладеного твору текстові першоджерела, тобто кожній з оригінальних пушкінських повістей.

У процесі досягнення поставленої мети нам слід вирішити наступні конкретні питання:

1) представити теоретичну базу перекладацького дослідження (тобто здійснити аналіз опрацьованої нами науково-методичної літератури, пов’язаної з обраною темою);

2) здійснити зіставний перекладознавчий аналіз текстів оригіналу та перекладу;

3) знайти та ідентифікувати в процесі дослідження відомі нам прийоми перекладу художніх творів з однієї мови на іншу (у нашому випадку — з російської на українську);

обгрунтувати необхідність творчого підходу до перекладу, представити особливості художнього перекладу (на прикладі історично віддалених текстів класичних прозових творів), проілюструвати застосування можливих типів перекладацьких трансформацій;

встановивши особливості творчого індивідуального підходу Олеся Гончара до перекладу російської класичної прози, висловити своє відношення до форм роботи його як інтерпретатора художнього тексту і при можливості - оцінити (обґрунтувавши свою думку) рівень перекладацької майстерності та визначити ступінь еквівалентності отриманого перекладу;

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше:

— виокремлюються проблеми і розглядаються детально, крок за кроком, у найменших перекладознавчих подробицях, практичні питання перекладу прозаїчних творів класичної російської літератури українською мовою;

— досліджуються переклади основних прозових творів Олександра Пушкіна (до речі, дуже вдалі), які були виконані також відомим українським письменником відносно близького до нас часу Олесем Гончаром;

— досліджений перекладознавчий матеріал осмислюється в літературно-критичному контексті;

Об'єктом дослідження послужили російські і українські тексти повістей Олександра Сергійовича Пушкіна («Дубровський», «Капітанська дочка» та «Повісті Бєлкіна»), і насамперед — стилістичні архаїзми, вжиті у цих творах. Матеріал для аналізу, таким чином, представлений як в оригіналі, тобто російською мовою, так і в українському варіанті, де автором є Олесь Терентійович Гончар.

У якості методу дослідження ми обираємо комплексний порівневий зіставний аналіз текстів, які контактують при перекладі з російської мови на українську, — з метою встановлення мовних закономірностей перекладацького процесу .

У процесі роботи ми намагались послуговуватись основними принципами об'єктивності, науковості.

Практичне значення роботи в тому, що вона може бути використана при читанні у вузі курсів теорії та практики перекладу, а крім того — на спецкурсах та спецсемінарах з художнього перекладу або критики перекладознавства.

Апробація. За матеріалами даної дипломної є публікація (відповідно відбувся й усний виступ) на студентській науковій конференції 2012 року на тему: «Переклад верховинських казок російською мовою», «Майстерність Олеся Гончара — перекладача прози Олександра Пушкіна».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів — двох теоретичних: «Теоретичні основи перекладу» і «Проблеми перекладу історично віддалених творів» (кожен з яких, у свою чергу, розпадається на декілька підрозділів) і двох практичних: «Переклади пушкінської прози українською мовою: погляд перекладознавця» та «Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях». Наше дослідження завершується висновками та списком літератури, використаної в процесі роботи над темою дипломної.

Розділ І. Теоретичні основи перекладу

1.1 Що таке переклад Переклад — це складний і багатогранний вид діяльності. У перекладі стикаються культури, епохи, особистості, склади мислення, рівні розвитку, традиції, установки.

Переклад цікавий культурологам, історикам, літературознавцям. Виділяють такі напрямки його вивчення:

психологічні;

культурологічні;

літературознавчі.

Традиційно склалась думка, що переклад — це об'єкт дослідження літератури та мови. Та все ж ведуче місце належить лінгвістичній теорії перекладу — це визнається більшістю філологів.

Об'єктом вивчення є як сам процес перекладу в усіх його різноманітних проявах, так і різні перекладацькі тексти та їхні оригінали, порівняння яких надає дослідникам об'єктивні дані для розвитку теорії і осмислення моментів практики перекладу.

Переклад — це не злагоджений механізм, не алгоритм і не розписана послідовність дій, — це кожного разу важкий творчий процес, який вимагає достатньо сил, адже потрібно донести до отримувача тексту саме той емоційний та інформаційний потенціал, який уклав у текст його автор. Важкість полягає в тому, що безпосереднім об'єктом перекладацької діяльності є не сам текст як упорядкована сукупність мовних одиниць, а складний комплекс описаних у ньому понять, який, як відомо, не дорівнює сукупності значень цих одиниць.

Цивілізація та переклад — тема нова. Перед сучасним перекладознавством висувається дуже важливе завдання виявлення таких закономірностей, як соціально-історичні, національно-етнічні та літературно-лінгвістичні, одні з яких значно полегшують, а інші гальмують або роблять мистецтво перекладу дуже специфічним.

Переклад — перекодування мовного тексту, під час якого створюється його новий мовний вигляд та стилістична форма. Переклад — це перехід інваріанта з одного тексту в інший при максимальному дотриманні стилістичних та інших специфічних особливостей оригіналу. Внаслідок цього переклад набуває характеру міжтекстового зв’язку (метатексту).

Перш ніж взятись за переклад, потрібно засвоїти, що перекладознавство — це один з головних аспектів об'ємної та багатогранної науки, а не послідовність певних дій, заснованих на певних принципах та методах.

Потрібно зважати й на те, що будь-яка теорія перекладу (або, як часто кажуть, модель перекладу) — це завжди певна гіпотеза, яку створює автор на основі досліджуваного ним матеріалу, для його систематизації. Вона може бути як вдалою, так і хибною.

Перекладознавство вивчає як процес перекладу, що відбувається у свідомості людини, так і результати цього процесу — мовленнєві твори, тексти. Саме останні є єдиним матеріалізованим свідченням здійсненого процесу перекладу і конкретним матеріалом для порівняльного наукового аналізу, який дозволяє встановити комунікативні та перекладознавчі закономірності, окреслити типові засоби та прийоми еквівалентної передачі різноманітної багатопланової інформації оригіналу в перекладі. Ось чому перекладознавство «приречене» на міждисциплінарний підхід до розробки певних тем і до аналізу певного матеріалу. У перекладознавстві використовуються дані таких наук, як лінгвістика, літературознавство, історія, соціологія, психологія, етнографія, семіотика, інформатика та деяких інших. Однак головне полягає в тому, що перекладознавство має справу з вивченням процесів передачі цінностей духовної культури однієї мовної спільноти до іншої, з порівняльним аналізом різних параметрів письмових та усних текстів — оригіналу та перекладу.

Сьогодні існує декілька визначень перекладу у лінгвістичному плані, заснованих на положенні А. В. Федорова про те, що «переклад — це передача тексту письмового або усного мовлення засобами іншої мови» Результат перекладу — текст оригіналу, переданий засобами іншої мови. Термінологічних значень переклад має два:

Мисленнєва діяльність, процес передачі змісту, висловленого однією мовою засобами іншої.

Переклад — результат процесу.

Хоч поняття процесу та результату різні, але представляють вони діалектичну єдність. Одне не уявляється без іншого.

Теорія перекладу ставить перед собою наступні основні завдання :

розкрити та описати загальнолінгвістичні основи перекладу, тобто вказати, які особливості мовних систем та закономірності функціонування мов лежать у основі перекладацького процесу, роблять це питання можливим та визначають його характер та кордони;

визначити переклад як об'єкт лінгвістичного дослідження, вказати його відмінність від інших видів посередництва;

розробити основи класифікації видів перекладацької діяльності;

розрити сутність перекладацької еквівалентності як основи комунікативної рівноцінності текстів оригіналу та перекладу;

розробити загальні принципи та особливості будови спеціальних теорій перекладу для різноманітних комбінацій мови;

розробити загальні принципи наукового опису процесу перекладу як дій перекладача по перетворенні тексту оригіналу в текст перекладу;

розкрити вплив на процес перекладу прагматичних та соціолінгвістичних факторів;

визначити поняття «норма перекладу» та розібрати принципи оцінки якості перекладу.

Відомо та описано велику кількість прийомів у перекладі. Ми зупинимось на деяких найбільш відомих із них, які можуть використовуватись незалежно від комбінації мов у перекладі.

Описовий переклад. Мова іде про найуніверсальніший прийом, який здатний допомогти перекладачеві у найскладніших випадках. Він особливо необхідний, якщо у мові перекладу не існує відповідного поняття по тих чи інших причинах соціального, географічного чи національного порядку. При перекладі таких слів приходиться описувати позначувані ними поняття. Цей прийом має і недоліки, головний з яких той, що деякі описи виходять громіздкими та виглядають чужорідним тілом у тексті перекладу.

Конкретизація понять. Конкретизація понять полягає у переходові від родового поняття до видового. Конкретизація понять у деяких випадках виявляється необхідною, оскільки в мові перекладу може не існувати відповідного родового поняття. Конкретизація понять як прийом викликає труднощі, якщо із контексту не зрозуміло, про яке видове поняття іде мова. Легше знайти вихід, якщо родове поняття включає два-три видових понять.

Генералізація понять. Цей прийом зворотній конкретизації понять: мова іде про перехід від видового поняття до родового. Прийомом генералізації понять доводиться користуватись, якщо у мові перекладу немає конкретних понять, аналогічних поняттям вихідної мови. Генералізація понять як прийом допомагає перекладачеві виходити зі скрутного становища, коли він не знає позначення видового поняття мовою перекладу.

Антонімічний переклад. Цей прийом вважається досить парадоксальним, але це не знижує його ефективності. Антонімічний переклад являє собою заміну у перекладі поняття, вираженого в оригіналі, протилежним поняттям. До антонімічного перекладу перекладачі досвідчені приходять і в тих випадках, якщо не можуть відшукати іншомовного еквіваленту до того чи іншого дієслова. Антонім із запереченням до вихідного поняття виявляється досить простим виходом з положення. Наприклад:

Я все пам’ятаю. — Я нічого не забув.

Звичайно, слід пам’ятати, що не кожен антонім із запереченням може слугувати відповідником у перекладі, а також те, що антоніми можуть заміняти один одного лише будучи включеними в більшу мовну одиницю.

Логічний розвиток подій. Це найскладніший прийом, який вимагає певної майстерності від перекладача. Суть цього прийому полягає у заміні при перекладі одного поняття іншим, якщо ці поняття пов’язані одне з одним як причина і наслідок чи як частина і ціле, знаряддя та діяч.

Таким чином в основі додаткових дій перекладача (прийомів перекладу) лежить лексико-семантична трансформація, яка допускає збереження семантичної структури при зміненні плану вираження. В. Г. Гак, ґрунтуючись на п’ятьох основних відношеннях між поняттями, виділених логікою, пропонує розрізняти п’ять основних типів семантичної трансформації:

— синонімію зі збереженням всіх семантичних компонентів;

— зміщення, тобто використання назви суміжного поняття у межах одного родового поняття із заміною семантичних компонентів у межах однієї семантичної категорії;

— антонімію із заміною одного семантичного компоненту іншим, протилежним за значенням;

— розширення або звуження з втратою або з придбанням диференційованих сем;

— перенесення за схожістю (метафора) або за складністю (метонімія). [11, с. 108]

З точки зору практики всі трансформації у перекладі доцільно звести до трансформацій, які відбуваються на трьох різних рівнях.

1. Н, а л е к с и ч н о м у р і в н і. Мова йде про синонімічні заміни. До них відноситься більшість варіантів перекладу з використанням міжмовних синонімів. При цьому спостерігається збереження найважливіших семантичних компонентів вихідної одиниці тексту. Синонімічні заміни спостерігаються при описовому перекладі і в антонімічному перекладі. Правда, в антонімічному перекладі один з компонентів замінюється іншим, протилежним за значенням, однак тут же відбувається нейтралізація протилежного за значенням компонента за рахунок введення додаткового компонента. Цей вид семантичних трансформацій зберігає незалежно від перетасовки семантичних структур первісну суму найважливіших семантичних компонентів.

2. Н, а л е к с и к о — с е м і ч н о м у р і в н і. Маються на увазі втрати та придбання диференційних сем при перекладі із збереженням інших дуже важливих сем, які складають семантичну структуру початкового тексту. Прийоми перекладу на лексико-семантичному рівні спостерігаються під час конкретизації та генералізації понять. При конкретизації понять відбувається додавання диференційної семи до первісної семантичної структури. При генералізації понять диференційна сема втрачається.

Прийоми перекладу з трансформаціями на лексико-семантичному рівні змінюють суму найважливіших семантичних компонентів вихідної одиниці тексту, тому ці прийоми можливі далеко не зі всіма одиницями тексту і лише при хорошому знанні тексту.

3. Н, а л е к с и к о — с е м, а н т и ч н о м у р і в н і. На цьому рівні, де фіксуються заміни частини або всіх семантичних компонентів вихідної одиниці, здійснюється прийом перекладу, який називається логічним розвитком понять, а також прийом компенсації, який широко практикується у художньому перекладі. Загальноприйняті відповідності використовуються перекладачами уже в готовому вигляді, тому семантичні трансформації у них можна лише фіксувати як результат діяльності перекладачів або лексикографів минулого. Тому багато операцій перекладу, особливо ті, які не пов’язані з художніми текстами, відбуваються на формально-знаковому рівні. Перекладач визначає денотат (або здогадується про нього) та підшукує у відповідних словниках еквівалент до пред’явленої одиниці перекладу.

З опису прийомів перекладу випливає, що будь-які додаткові дії перекладача не виходять за рамки тих самих двох способів перекладу. У практиці перекладу найчастіше сполучають різні способи та прийоми перекладу. Якщо таке сполучення виливається в цілеспрямовану та запрограмовану (тобто заплановану) систему прийомів, яка враховує вид перекладу та закономірно існуючі способи перекладу, то можна уже говорити і про метод перекладу. Так, у письмовому перекладі широко використовується метод сегментації тексту, в послідовному перекладі - метод використання системи записів, у синхронному перекладі - метод встановлення формально-знакових зв’язків.

І метод і прийом можуть розглядатися в науці про переклад лише як похідні від способів перекладу, отримані в результаті діяльності людини. Тому з трьох понять про переклад, які близько стикаються один з одним,? способу, прийому та методу — лише спосіб перекладу виступає як одна із основних категорій перекладу.

1.2 Особливості перекладу художніх текстів Об'єктом художнього перекладу є художня література. Відмінною рисою художнього твору є образно-емоційний вплив на читача, який досягається шляхом використання великої кількості різноманітних мовних засобів, від епітета (барвисте визначення) та метафори (переносне значення) до ритміко-синтаксичної будови фрази.

Отже при перекладі художнього твору з метою збереження образно-емоційного впливу оригіналу на читача перекладач буде намагатися передати всі нюанси форми твору. Тому в даному випадку на перший план виходить відтворення особливостей форми та складу оригіналу.

Художній переклад є інструментом культурного освоєння світу, розширення колективної пам’яті людства, фактором самої культури. Його теоретичною базою є літературознавча теорія перекладу, спрямована і на вирішення історико-літературних завдань.

Художній переклад з’явився набагато пізніше за усний. Він формувався на фоні розвитку мов та літератур. Історія художнього перекладу — це переважно його минуле (і як процес, і як окремі моменти цього процесу).

У художньому перекладі, на відміну від оригінальної творчості, значно більшу роль відіграють раціональні, усвідомлені прийоми, які узагальнюються в процесі перекладацької практики. Вивчати їх лише силами філологічних дисциплін навряд чи плодотворно та перспективно. Тому історію художнього перекладу не можна повністю розчинити в історії літератури, не дивлячись на їх незаперечний зв’язок та взаємовплив [73, с. 277−293.]

Будь-який художній переклад — твір не монолітний та являє собою певний синтез двох взаємопов'язаних структур: з одного боку, мається на увазі зміст та формальні особливості оригіналу, з іншого — комплекс образних і стилістичних рис, які властиві мові перекладу. У будь-якому художньому перекладі ці взаємопов'язані та взаємодіючі якості знаходяться у постійній напрузі. Чим краще вдалося перекладачу подолати їх протиріччя, тим досконаліший переклад.

Ціллю художнього перекладу є максимально повне відтворення оригіналу (у єдності його змісту та форми) в матеріалі іншої мови, а не створення іншого оригінального твору. При цьому всі художні засоби мовного порядку перекладач створює на рідній мові сам та спочатку, так що з цієї точки зору художній переклад — це оригінальна інтерпретаційна творчість.

Характерні особливості художньої літератури, виявлення у кожному випадку індивідуального стилю письменника, обумовленого його світосприйняттям, впливом естетики епохи та літературної школи, безмежне різноманіття як лексичних, так і граматичних засобів мови у їх різноманітних співвідношеннях один з одним, різноманітність сполучення книжно-письмового та усного мовлення у літературно-заломлених стилістичних різновидах того та іншого, — все це, разом узяте, робить питання про художній переклад надзвичайно складним.

Вивчення перекладів художньої літератури передбачає глибокий стилістичний аналіз матеріалу, який дозволив би показати, у чому полягає його індивідуальна своєрідність. Завдяки цьому аналізові стає зрозуміло, що своєрідність манери автора, яка проявляється у його творі, пов’язана зі специфікою літератури як мистецтва.

Поряд з образністю художню літературу від інших творів книжного слова відрізняє особлива властивість, яку можна назвати її змістовою ємкістю.

Ця властивість виявляється у здатності письменника сказати більше, ніж говорить прямий зміст слів у їх сукупності, примусити працювати і думки, і почуття, і уяву читача. Змістова ємність літературного твору проявляється у формах реалістичної ситуації, або в алегоричній інакомовності, або в загальній багатоплановості художнього мовлення.

Ще одна характерна риса художньої літератури — це яскраво виражене національне забарвлення змісту та форми, що цілком природно для літератури, як для відображення дійсності в образах.

Специфіка питання про переклад художньої літератури визначається не просто різноманітністю мовних стилів, поданих у ній, не строкатістю їх сполучення самих по собі, і навіть не багатством лексичних та граматичних елементів, які належать передачі та потребують для себе функціональної відповідності у іншій мові. Все це — швидше кількісні, ніж якісні показники складності проблеми, які ще принципово не відрізняють її від проблеми перекладу інших видів матеріалу.

Якісну відмінність варто бачити саме у специфіці художнього перекладу, яка залежить від того, що художня література є мистецтвом. Звідси — особлива гострота проблеми мовної форми.

Тому розгляд складності художнього перекладу повинен проводитися не лише за жанровими різновидами перекладного матеріалу, але і за основними питаннями перекладу, які постають у зв’язку з мовною специфікою художньої літератури.

Узагальнюючи авторитетні думки вчених та спеціалістів, можна сказати, що художній переклад — це вид оригінальної художньої творчості, у процесі якої літературний твір, який існує на одній мові, максимально повно відтворюється іншою мовою її художніми засобами, стаючи новою єдністю змісту та форми в умовах іншої мови та іншої етнокультури, повноцінним літературним твором інтерпретаційного мистецтва. Художній переклад повинен максимально відповідати оригіналу по силі інтелектуального та емоційного впливу на читача.

1.3 Завдання художнього перекладу Зосередимо спочатку увагу на проблемах перекладу. Перша з них — навіщо перекладати? З якою метою перекладаються художні тексти? Відповідь на питання нібито очевидна, але насправді це не зовсім так. Адже саме від нього залежатиме відповідь на питання «як перекладати»?

Теоретично можна уявити собі три мети перекладу художніх текстів. По-перше, познайомити читача з творчістю письменника, твори якого вони самі не прочитають через незнання тієї мови, якою автор пише. Познайомити з творами письменника, з його особистим стилем, манерою та іншими характеристиками його як майстра пера. По-друге, познайомити читача з особливостями культури іншого народу, показати своєрідність цієї культури. По-третє, просто познайомити із сюжетом книги.

Після того, як перекладач поставить перед собою перше завдання, він намагатиметься перекласти текст так, щоб читач перекладу отримав те саме художнє враження, що й читач оригіналу. Щоб досягнути цієї мети, йому доведеться «згладжувати» деякі національно-культурні розбіжності, стежити, щоб текст у перекладі сприймався так само природно, як і в оригіналі, щоб увага читача перекладу не відволікалася на незнайомі йому реалії, яких під час читання не помічає навіть читач оригіналу. Можливо, тільки тоді читач сприйме правильно творчий метод письменника, але достовірного уявлення про культуру, представником якої є письменник, він швидше за все, не отримає.

Намагаючись виконати друге завдання, перекладач повинен максимально зберегти й усіма засобами, якими він володіє, пояснити читачеві всі реалії, які зустрічаються в тексті, всі особливості тієї культури, у межах якої написано твір. Такий переклад достатньо інформативний у країнознавчому плані, але не можна допустити, щоби враження читача перекладу були відмінні від вражень читача оригіналу. Більше того, це зовсім не те враження, яке прагнув передати автор.

Найпростіше третє завдання. У цьому випадку перекладач не намагається знайти функціональні аналоги тих чи інших виразних засобів, нехтує національною специфікою, мало турбується про форму, повністю зосереджується на сюжеті, а точніше — на фабулі, перекладаючи так, щоб читач зрозумів, «хто кого кохав, хто кого вбив». Імовірно, у певних ситуаціях такий переклад має право на існування. Однак його не можна вважати художнім. На жаль, останнім часом усе частіше спостерігаємо саме цей варіант, тобто з нехудожнім перекладом художніх текстів.

Якщо говорити про мету художнього перекладу і про завдання, які стоять перед перекладачем, необхідно, можливо, звернутися до проблеми, яку сформулював Іван Олександрович Кашкін стосовно творчого процесу написання художнього твору. «Часто кажуть: форма-зміст-форма. Адже форма немовби охоплює зміст, слугує його оболонкою. Але в художній творчості все складніше. Нерозривний зв’язок форми зі змістом приводить до того, що зі змісту-задуму все починається і змістом-результатом усе закінчується, а форма незримо, а згодом і зримо присутня на всіх етапах творчого процесу, втілюючи собою те, що задумав і чого досягнув художник. Взаємопроникнення цих двох необхідних сторін творчості особливо чітко позначається на стилі художника» [12, с. 208]. Стосовно перекладу цю проблему можна сформулювати так: чи відображає художній переклад від форми через зміст до форми чи навіть від змісту через форму до змісту? Іншими словами, що потрібно відтворити в художньому перекладі - форму чи зміст? На відміну від процесу написання твору, перекладач вимушений починати з форми, оскільки лише за допомогою форми він зможе осягнути зміст. Але чи означає це, що саме форма має здатність відтворюватися?

Питання це значно складніше, ніж здається на перший погляд. З одного боку, суттєва роль художньої форми змушує нас звернути на неї більшу увагу, ніж на переклад нехудожніх текстів. З другого боку, як і будь-який інший вид текстів, форма художнього твору — це лише засіб впливу на читача. Головним при цьому залишається: заради чого цей засіб використовується, тобто те, що прийнято називати змістом. Необхідно пам’ятати, що в художньому тексті зміст ширший і складніший, ніж у текстах суто логічних, хоча б тільки тому, що інформація, яку він містить, багатопланова — інтелектуальна й емоційна, й естетична. Отже, щоб розпочати своє знайомство з художнім текстом-оригіналом з форми, перекладач через неї осягає зміст і відтворює в перекладі саме зміст, потім знаходить для нього відповідну форму, а не підшуковує спочатку ті чи інші відповідні форми оригіналу.

У творах, написаних у межах формального методу, форма також існує не сама по собі. Вона існує для того, щоб впливати на певну естетичну чи водночас на інтелектуальну й естетичну систему сприйняття, тобто щоб впливати на читача. Саме ця функція в цьому випадку стосується змісту, а отже, саме вона відтворюється в перекладі.

Отож, у застосуванні до художнього перекладу відповідь на попереднє питання може бути такою: форма1 зміст1 = зміст2 — форма2, тобто завдання перекладача полягає в тому, щоб визначити зміст повністю (або щоб визначити всі функції форми) і відтворити їх у новій формі. У цьому випадку наявність змісту1 і змісту2 пояснюється тим, що деякі зміни в змісті, які адаптують текст до культури перекладної мови, практично завжди неминучі.

1.4 Автор художнього тексту та перекладач: проблема взаємозв'язку двох протилежних особистостей При всій важливості збереження у перекладі національно-культурної та часової специфіки твору головною все-таки залишається вимога передати індивідуальний стиль автора, авторську естетику, яка проявляється як у самому ідейно-художньому замислі, так і у виборі засобів для його втілення. Ця, здавалося б, очевидна вимога виявляється достатньо важкий для виконання. Перш за все вона вступає у конфлікт з вимогою адаптації тексту до інокультурного читача, оскільки така адаптація неминуче веде до заміни тих чи інших виразних засобів іншими, прийнятими у літературній традиції перекладної мови. Але головна трудність полягає в тому, що переклад часто передбачає вибір з декількох варіантів передачі тієї ж самої думки, того ж самого стилістичного прийому, який автор використовував в оригіналі. І роблячи цей вибір перекладач поволі чи несамохіть орієнтується на себе, на своє розуміння того, як це у даному випадку було би краще сказати.

При цьому виникає протиріччя: з одного боку, щоб здійснювати художній переклад, перекладач сам повинен володіти літературним талантом, повинен володіти усім набором вирізняючи засобів, тобто бути письменником. З іншого боку, щоб бути письменником, треба мати своє естетичне бачення світу, свій стиль, свою манеру написання, які можуть не співпадати з авторськими. У цьому випадку процес перекладу ризикує перетворитись у своєрідне літературне редагування, при якому індивідуальність автора стирається, переклад стає автопортретом перекладача, а всі письменники, яких він перекладає, починають «говорити» його голосом. Яскравий приклад такої заміни авторської естетики естетикою перекладача. Іноді говорять, що перекладач повинен відмовитися від своєї творчої індивідуальності або зовсім її не мати, повністю «розчинитися» в оригіналі, перетворитися у прозоре, практично невидиме скло. Однак при всій ефектності цього образу він насправді не відображає сутності художнього перекладу. Повне самоусунення перекладача неминуче призведе до того, що «скло» стане мутним та таким, яке спотворює вихідне зображення. Через таке скло можна буде роздивитися лише загальні обриси твору, але неможливо буде почути музику, відчути аромат, дотик. Для того, щоб скло дійсно стало прозорим, потрібен переклад не просто з мови на мову, а «з культури на культуру». Щоб читач перекладу побачив обличчя автора, перекладач повинен знайти не формальні, а функціональні відповідники до кожного авторського прийому, а це уже вимагає від нього не самоусунення, а активної творчої позиції. Якщо ж перекладач — не письменник, якщо він не володіє художньою мовою у всій повноті складових її прийомів, то написаний ним текст не буде художнім, то читач і в цьому випадку не побачить обличчя автора: текст стане безликим. Повноцінний переклад неможливий без особистого (і літературного, і життєвого) досвіду перекладача. Микола Михайлович Любимов пише з цього приводу: «Письменникам-перекладачам, як і письменникам оригінальним, необхідний життєвий досвід, необхідний запас вражень, який постійно поповнюється. Письменник оригінальний та письменник-перекладач, які не мають багатостороннього життєвого досвіду, рівною мірою страждають. Вік живи — вік учись. Навчайся у життя. Вглядайся ціпким та любовним поглядом на навколишній світ… якщо ти не бачиш фарб рідної землі, не відчуваєш її ароматів, не чуєш та не розрізняєш її звуків, ти не відтворюєш краєвиду іноземного. Якщо не спостерігатимеш, як люди працюють, то перекладаючи відповідні описи неодмінно наробиш помилок, бо чітко ти цього собі не уявляєш. Якщо ти не спостерігаєш за переживаннями живих людей, тобі важко дасться психологічний аналіз. Ти напустиш туману там, де його немає в оригіналі. Ти прокладеш між автором та читачем мутне скло». [31, с. 88]

Підкреслюючи необхідність творчого підходу з боку перекладача, іноді говорять, що перекладач повинен стати співавтором письменника. Однак чи потрібен письменнику співавтор? Де та грань, до якої співавторство іде на користь автору, а після якої вона «підрівнює» особистість автора під особистість перекладача?

Зіткнення двох творчих особистостей — автора та перекладача — це або співробітництво або конфлікт. Для того, щоб воно стало співробітництвом, перекладач повинен не просто глибоко вникнути в авторську естетику, в його хід думок і спосіб їх висловлення, він повинен увитися у них, зробити їх на час своїми. Для цього мало уважно проаналізувати твір, який перекладається. Необхідно прочитати найбільше з написаного цим письменником, ознайомитися з його біографією, з літературною критикою, з тим, що сам автор говорив або писав на рахунок своїх творів. Для повноцінного перекладу потрібне глибоке знання всієї творчості автора і всіх обставин створення твору, який перекладається. Відомо, наприклад, що Михайло Леонідович Лозинський, перш ніж перекладати, вивчав не тільки творчість та мову автора, його індивідуальну систему віршотворення, але й навіть топографію, знайомлячись з розміщенням вулиць, будинків, з історією тих місць, які так або інакше пов’язані з твором, який перекладається. Тільки при такому підходові перекладач зможе на час перевтілитися у цього письменника і «заговорити» його голосом.

Здатність вжитися у світосприйняття письменника-представника іншої культури може з’явитися у перекладача у двох випадках. По-перше, якщо він, володіючи усім різноманіттям виразних засобів мови, яку перекладає, все-таки не є повною мірою самостійним художником-творцем, тобто у перекладача немає власної творчої манери написання, а тому він володіє високим ступенем адаптивності. По-друге, якщо він перекладає письменника, який близький йому по світосприйняттю і творчому методу. Але ж переклад авторів, які чужі перекладачеві, призводить або до мимовільного прагнення підправити, «підредагувати», як це зроблено у бальмондовських перекладах, або до підкреслювання всіх тих особливостей авторського стилю, з якими перекладач не згідний. Пам’ятаючи про те, що певні риси першотвору є протилежними його власному стилю, перекладач звертає особливу увагу на невластиві йому особливості художнього письма в оригіналі, тим самим мимохіть (а іноді й навмисно) перебільшуючи їх у перекладі. Такий переклад отримав назву полемічного.

Таким чином, відтворення у перекладі образу автора в усій його індивідуальності можливе лише в тому випадку, якщо перекладач є яскравою творчою особистістю, з багатим художнім досвідом і високим ступенем адаптивності, і якщо свій переклад він створює на основі дуже глибокого проникнення в систему світоглядних, етичних, естетичних принципів і художнього методу автора першотвору.

1.5 Проблема збереження національного забарвлення у перекладах художньої літератури Розгляд питання про зв’язок образних засобів оригіналу з національною мовою і про можливість їхьої передачі впритул підводить до другого питання, також специфічного для перекладу художньої літератури. Це — питання про можливість передати національну своєрідність оригіналу в тій мірі, в якій воно (питання) пов’язано з його мовою. Своєрідність проблеми зумовлена тим, що саме художня література відображає в образах певну дійсність, пов’язану з життям конкретного народу, мова якого й дає основу для втілення образів. У тій мірі, в якій образність відіграє роль і в загальнонародній літературі, питання про національне забарвлення постає і по відношенню до неї, але у повному своєму обсязі ця проблема може бути досліджена на художньому матеріалі. Очевидно, що збереження національної своєрідності оригіналу, яке передбачає функціонально правильне сприйняття і передачу цілого поєднання елементів, — завдання надзвичайно складне у плані як практичного його розв’язання, так і для теоретичного аналізу. Разом з розширенням фонових знань може у деякій мірі еволюціонувати також уявлення про національну специфічність того чи іншого оригіналу: по мірі того, як дійсність якоїсь країни стає більш звичною та знайомою іншим народам, вона, наближаючись до читача, може і втрачати певною мірою свою своєрідність.

Варто підкреслити, що література кожної країни діє низку творів на теми і сюжети, які узяті з життя інших народів і водночас відмічені відбитком власної народності. Це явище давно привернуло увагу письменників та критиків.

Розв’язання проблеми національного забарвлення (як в теоретичному розрізі, так і на практиці - у зв’язку з перекладом) можливе тільки на основі розуміння органічної єдності, створеної змістом і формою літературного твору в його національній обумовленості, у його зв’язку з життям народу, яке художній твір відображає в образах, і з мовою народу, який втілює ці образи, що надають своєрідних відтінків текстові - при врахуванні, звичайно, і фонових знань, які склалися у читача. При цьому не треба стверджувати, що область форми обмежується лише засобами організації, створенням образів, використанням граматичних та лексико-фразеологічних зв’язків між словами.

Національне забарвлення — конкретна особливість літературного твору, яка може бути виражена і більш-менш яскраво. Виражається вона найчастіше у деталях побуту, але не виключено, що може бути пов’язана з образами, які найбільш безпосередньо відображають матеріальні обставини та соціальні умови життя народу (зокрема в характері та вчинках дійових осіб), або у насиченості ідіоматикою (у широкому значенні слова).

Передача національного забарвлення знаходиться у найтіснішій залежності від повноцінності перекладу в цілому: а) з одного боку, від ступеню відповідності передачі художніх образів, пов’язаних з речовим сенсом слів і з їх граматичним оформленням, і б) з іншого боку, від характеру засобів загальнонаціональної мови, які застосовуються в перекладі (аж до ідіоматики) і які не мають підкресленого місцевого забарвлення.

Всяка русифікація оригіналу по своїй суті протилежна завданню відтворення національного забарвлення, бо вона означає заміну його зовсім іншим забарвленням.

Вся проблема національного забарвлення і практично, і теоретично надзвичайно складна і дотепер мало досліджена. Тут, у рядках цього розділу дипломної, ми зробили спробу накреслити лише в узагальненій формі відправні точки для вирішення зазначеного питання. На закінчення слід підкреслити, що цей аспект перекладацької праці більше, ніж у будь-якому іншому питанні перекладу, вимагає врахування всієї системи оригіналу, який перекладається, з одного боку, і всієї системи засобів мови, на яку він перекладається, з іншого.

Розділ ІІ. Проблеми перекладу історично віддалених творів

2.1 До проблеми термінології

Фразеологізми У «шкалі неперекладності» або «важкоперекладності» фразеологізми, або фразеологічні одиниці (ФО), займають чи не перше місце: «неперекладність» фразеології помічається всіма спеціалістами в числі характерних ознак стійких одиниць; на неї посилаються прибічники «теорії неперекладності»; з важкістю перекладу ФО на кожному кроці стикається перекладач-практик, на ній зазвичай детально зупиняється майже кожен теоретик перекладу.

З приватного лінгвістичного питання за останні два-три десятиліття відтворення фразеології виросло у великий розділ мовознавства; про неї написані (головним чином радянськими вченими) тисячі робіт. І незважаючи на це, розпочати порівняльне вивчення чітким визначенням самого предмета або хоча б ясною дефініцією фразеологізму, з перерахуванням його ознак і видів, майже неможливо, тому що навіть з основного питання: що таке ФО? — думки авторів розходяться у дуже широкому діапазоні.

Попри те, що ще не існує всебічного дослідження шляхів перекладу фразеології, до тих чи інших питань роботи з нею в процесі перекладу звертаються всі теоретики. Так, Я.І.Рецкер присвячує фразеологізмам великий розділ у своїй книзі, відмічаючи, що «перекладач повинен вміти самостійно розбиратися з основними питаннями теорії фразеології, уміти виділяти фразеологічні одиниці, розкривати їхнє значення й передавати їх експресивно-стилістичні функції у перекладі». Ця мотивація, на нашу думку, цікава не лише сама по собі, але і як своєрідний план для розробки таких питань, як: 1) необхідність для перекладача глибоких знань у галузі фразеології, 2) складності розпізнавання ФО у тексті і 3) власне переклад, який передбачає передачу не тільки а) семантики, але і б) експресивно-стилістичних функцій відповідної одиниці.

Успіх перекладу ФО нерідко визначається ще до того, як справа дійшла до перекладу, тобто на етапі розпізнавання. Фразеологізм володіє всіма якостями, які можуть представляти чималу складність для перекладача вже з перших кроків роботи над текстом: це і характер компонентів, які більшою частиною не відрізняються від звичайних слів, і зовсім не простий зв’язок між ними і контекстом тощо.

Однак основною і досить поширеною причиною як більших за нерозпізнання помилок, так і не (до)розуміння значення ФО, є, звичайно, недостатнє володіння вихідною мовою (ВМ). Буває, що може трохи помилитися і досвідчений перекладач — той самий «гіпноз оригіналу!», — але такі випадки є рідкістю, та й вони не настільки небезпечні, як повна безпорадність перекладача, якому не вдається жодним чином відтворити вжитий у тексті фразеологізм.

Власні назви Власна назва — об'єкт ономастики, самостійної лінгвістичної науки; про неї є багато літератури. Немало написано і про передачу власних імен при перекладі, що значно полегшує наше завдання: ми наведемо деякі загальні установки та опишемо особливі випадки (головним чином ті, які стосуються основної тематики — питань безеквівалентності та передачі оригінального колориту), тобто мова піде про можливості та прийоми передачі (або перенесення) власних назв у текст перекладу.

До транскрипції власної назви, яка зустрічається в тексті, перекладач підходить по-різному в залежності від того, 1) чи має вона уже затверджений у мові перекладу графічний вигляд, або ж 2) її (власну назву) ще потрібно транскрибувати. У першому випадку ім'я звичайно береться уже в готовому вигляді, який у принципі не підлягає зміні навіть в тих випадках, коли фонетичний вигляд слова, який «набув громадянства», не відповідає сучасним вимогам. У другому — перекладач транскрибує ім'я, стараючись максимально наблизити його вимову до оригіналу.

Потрібно особливу увагу звернути на важливість і важкість виявлення вже існуючих транскрипцій, а в зв’язку з цим — і впорядкування практичної роботи над перекладом. Між іншим, ця робота вимагає немало стійкості, кмітливості, культури: бо мова йде про багато різних по характеру і національній приналежності власних назв, які відносяться до різних епох, які потерпіли з роками у тих чи інших народів ті чи інші зміни, які дійшли до тексту, який перекладається, мабуть, через декілька мов, іноді в результаті багатьох транскрипцій, що змінилися до невпізнанності. І перекладач не раз буває змушений прослідковувати цей «шлях імені», намагаючись вияснити, до якої національності належить його дійсний носій.

Це одне з основних правил сучасної транскрипції: ім'я передається з урахуванням національності та приналежності його референта — людини, географічного об'єкта.

Відповідь на головне питання — транскрибувати чи перекладати — залежить нерідко від самого імені, від пов’язаної з ним і його референтом традиції та від контексту.

У лінгвістичних класифікаціях референти власних імен розглянуті головним чином у двох розрізах: а) як істоти та неістоти, і у рамках цих різновидів — б) по суті самого предмета: до істот відносяться, наприклад, імена людей та клички тварин, а до неістот — назви географічних та космічних об'єктів, назви засобів пересування, фірмові назви. По суті, неістотами є й імена комплексних об'єктів — таких як органи друку, підприємства та інститути, витвори літератури та мистецтва (хоча до їх існування мають відношення певні особи або групи осіб).

Реалії

Переклад реалій — частина великої та важливої проблеми передачі національної та історичної своєрідності, яка сходить з самого зародження теорії перекладу як самостійної дисципліни.

Цієї області у тій чи іншій мірі, з тієї чи іншої точки зору торкалися і торкаються всі теоретики перекладу; з неї перейняли свої докази прибічники неперекладності, їх спростовували теоретики-реалісти, вказуючи й доводячи можливості передачі колориту (епохи, країни тощо) шляхом відходу від перекладу «літери». Немало про «передачу національної своєрідності» оригіналу, «народного духу» та «національної специфіки», про «риси часу і місця», про «збереження стилістичної своєрідності оригіналу», про передачу тексту «в його національному одязі» писав ще відомий російський перекладач та теоретик перекладу С. Ковганюк

Про реалії як про показники колориту заговорили, очевидно, лише на початку 50-х років. В 1952 р. ми знаходимо не лише вживання терміну «реалія» у його сучасному розумінні, але й достатньо витриману дефініцію цього лінгвістичного явища.

Реалія як слово, яке позначає важливе поняття у теорії перекладу, на жаль, не зафіксована (як, зрештою, і близька до неї «безеквівалентна лексика», «екзотизм» та інші подібні одиниці) у першому такого роду словнику перекладацьких термінів А. Д. Швейцера. Уже це одне дає нам підстави детальніше зупинитись на самому слові «реалія», а потім і на понятті, яке воно позначає.

Саме слово «реалія» — латинський прикметник середнього роду множини, який перетворився (у російській та інших слов’янських мовах) під впливом аналогічних лексичних категорій в іменник жіночого роду. Ним позначають (головним чином у філологічних текстах) предмет, річ, матеріально існуючу або таку, що існувала колись, нерідко пов’язуючи її за змістом з поняттям «життя»; наприклад, «реалії європейського (суспільного) життя». Згідно зі словниковим визначенням, це «всякий предмет матеріальної культури», «в класичній граматиці різноманітні фактори… такі, як державний устрій даної країни, історія і культура даного народу, мовні контакти носіїв даної мови і т.п. з точки зору їх відображення в даній мові», «предмети матеріальної культури, які служать для номінативного значення слова».

З іншого боку, в перекладознавстві терміном «реалія» позначають більшою частиною слова, які називають згадані предмети і поняття. У термінології, пов’язаній з реаліями, це далеко не єдина невідповідність між терміном та його смислом.

2.2 Способи перекладу слів-реалій