Тема дитинства у світовій літературі

Вступ

бредрері фантастичний образ дитина

Актуальність теми дослідження. Тема дитинства у світовій літературі - одна з вічних тем, яка протягом своєї еволюції піддавалася перегляду і отримувала різні інтерпретації. Особливо голосно вона стала звучати з освоєнням художньої творчості виховних теорій просвітителів та міцно затвердила свої позиції в якості пріоритетної на рубежі XVIII-XIX століть.

Появу пильної уваги до світу дитини традиційно відносять до століття Просвітництва, коли дитина — об'єкт виховання — отримує спеціальну дитячу літературу, яка покликана сприяти її перетворенню з «порожнього місця» і «tabula rasa» (на думку Дж. Локка) в дорослу людину, тобто зрілу, наділеної можливими чеснотами. Епоху Просвітництва, зокрема англійського, ми зобов’язані появою власне дитячої літератури. Початок її зародження і формування припадає на 1840-і рр. Тоді з’являються перші повчальні твори для дітей, так звані moral tales.

Останнім часом інтерес до вивчення особливого світу дітей зростає, свідченням чого є те, що ємне поняття «дитяча субкультура» має місце у психологічному словнику.

Дитяча субкультура трактується в широкому сенсі - все, що створено людським суспільством для дітей та дітьми; в більш вузькому — смисловий простір цінностей, установок, способів діяльності і форм спілкування, здійснюваних у дитячих спільнотах в тій чи іншій конкретно-історичній соціальній ситуації розвитку. Змістом дитячої субкультури є не тільки актуальні для офіційної культури особливості поведінки, свідомості, діяльності, а й соціокультурні варіанти — елементи різних історичних епох, архетипи колективного несвідомого та інші, зафіксовані в дитячій мові, мисленні, ігрових діях, фольклорі. Дитяча субкультура, володіючи невичерпним потенціалом варіантів становлення особистості, в сучасних умовах набуває значення пошукового механізму нових напрямків розвитку суспільства.

Дитинство відрізняється низькою специфічних особливостей не тільки як певний стан, але і як особливий процес.

Тому важливим видається у цьому зв’язку розгляд відображення світу дитинства в художній літературі, оскільки вона відображає духовні настрої всього суспільства і найбільш яскраво характеризує наявність морально-етичних цінностей цивілізованого світу.

Мета та завдання дослідження. Мета роботи — розглянути та розкрити тему дитинства у світовій літературі.

Для досягнення даної мети поставлені наступні завдання дослідження:

1) визначити дитинство як особливий період у житті у історико-соціологічному, етнографічному та художньо-літературному контексті;

2) охарактеризувати XIX сторіччя як добу естетичних пошуків та рішення проблеми дитинства;

3) вивчити особливості формування індивідуального стилю письменника;

4) проаналізувати художнє втілення дитини в новелах Р. Бредбері «Посмішка», «Усе літо в одному дні», «Насувається біда».

Об'єкт дослідження: тема дитинства у світовій літературі XIX-XX cтоліть.

Предмет дослідження: образи дітей у творах Р. Бредбері.

Методи дослідження: вивчення та аналіз творів світової літератури.

Структура роботи: курсова робота складається з двох розділів, містить вступ, висновки, список використаної літератури (34 найменування). Основний зміст роботи викладено на 26 сторінках.

1. Тема дитини, та як відображена вічна тема дитинства в світовій літературі

1.1 Поняття та зміст дитинства у історико-соціологічному, етнографічному та художньо-літературному контексті

Світ дитинства — невід'ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому.

В історико-соціологічному та етнографічному вивченні дитинства І.С. Кон [20, с. 197] виділяє три автономних аспекти: становище дітей у суспільстві, їх соціальний статус, способи життєдіяльності, стосунки з дорослими, інститути і методи виховання та ін.; символічні образи дитини в культурі та масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові властивості, критерії зрілості тощо; власне культура дитинства, внутрішній світ дитини, спрямованість її інтересів, дитяче сприйняття дорослого суспільства, фольклор і т.д.

Всі ці аспекти взаємопов'язані, і кожен з них може бути предметом різноманітних психологічних, соціологічних, історичних та етнографічних досліджень. Пізнання дитинства в науковій чи художній формі невіддільне від історії суспільства та його соціальної самосвідомості. [23, c. 265]

Окремі елементи історії Дитинства є в будь-яких працях з соціальної історії, історії сім'ї, культури та побуту, а також в історичних біографіях. Однак ці дані фрагментарні, несистематичні і слабо теоретично осмислені.

Історично поняття Дитинства зв’язується з певним соціальним статусом. Багато цікавих фактів було зібрано французьким демографом і істориком Ф. Арієсом. Завдяки його роботам, інтерес до історії дитинства значно зріс, а дослідження визнані класичними.

Ф. Арієса цікавило, як в ході історії у свідомості художників, письменників і вчених складалося поняття Дитинства і чим воно відрізнялося в різні історичні епохи. Він уперше конкретно показав, що Дитинство — не просто природна універсальна фаза людського розвитку, а поняття, що має складне, неоднакове в різні епохи соціальний і культурний зміст.

Ф. Арієса та його численних послідовників цікавить не стільки історична дитина або реальне минуле Дитинства, скільки соціальні установки, ставлення дорослого до дітей і Дитинства. Те, як суспільство сприймає і виховує своїх дітей — одна з головних характеристик культур в цілому.

І.С. Кон зазначає, що самою широкою і честолюбною психоаналітичною концепцією історії дитинства є «психогенна теорія історії» американського психоаналітика, соціолога та історика Ллойда Демоза. Психоісторія — це незалежна галузь знання, яка не описує окремі історичні періоди та факти, а встановлює загальні закони і причини історичного розвитку, коріння якого починається у взаєминах дітей і батьків.

У відповідності зі своїми ідеями Л. Демоз підрозділяє всю історію Дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідає певний стиль виховання і форма взаємин між батьками і дітьми. [26, c. 101]

Інфантіцидний стиль (з давніх часів до IV ст. н.е.) характеризується масовим дітовбивством, а ті діти, які виживали, часто ставали жертвами насильства. Символом цього стилю служить образ Медеї.

Кидаючий стиль (IV-XIII ст.). Як тільки культура визнає наявність у дитини душі, інфантіцид знижується, але дитина залишається для батьків об'єктом проекцій, реактивних утворень і т.д., головний засіб позбавлення від них — залишення дитини, прагнення збути її з рук. Немовля збувають годувальниці, або віддають в монастир чи на виховання в чужу сім'ю, або тримають покинутим і пригнобленим у власному будинку.

Амбівалентний стиль (XIV-XVII ст.) характеризується тим, що дитині вже дозволено увійти в емоційне життя батьків і її починають оточувати увагою, однак їй ще відмовляють в самостійному духовному існуванні. Типовий педагогічний образ цієї епохи — «ліплення» характеру, якщо б дитина була зроблена з м’якого воску або глини. Якщо ж вона чинить опір, її нещадно б’ють, «вибиваючи» свавілля як зле начало.

Нав’язливий стиль (XVII ст.). Дитину вже не вважають небезпечною істотою або простим об'єктом фізичного догляду, батьки стають до неї значно ближче. Однак це супроводжується нав’язливим прагненням повністю контролювати не тільки поведінку, а й внутрішній світ, думки і волю дитини. Це посилює конфлікти батьків і дітей. [26, c. 53]

Соціалізуючий стиль (XIX — середина XX ст.) робить метою виховання не стільки завоювання і підпорядкування дитини, скільки тренування її волі, підготовку до майбутнього самостійного життя. Дитина мислиться радше об'єктом, ніж суб'єктом соціалізації.

Допомагаючий стиль (з середини XX ст.) передбачає, що дитина краще за батьків знає, що їй потрібно на кожній стадії життя. Тому батьки прагнуть не стільки дисциплінувати або «формувати її особистість, скільки допомагати індивідуальному розвитку. Звідси — прагнення до емоційної близькості з дітьми, розуміння, емпатії і т.д.

Історія дитинства не може існувати поза широким соціокультурним контекстом, що враховує еволюцію способів виробництва, статево-вікової стратифікації, типів сім'ї, системи міжособистісних відносин, а також ціннісних орієнтацій культури.

Інтерес до Дитинства і саме поняття дитинства практично не існували до XVIII століття.

В кінці XVII — початку XVIII століть звичаї поступово стали пом’якшуватися. З’являється поняття про людську гідність дитини, а пізніше про її право на більш або менш самостійний вибір життєвого шляху.

В кожному суспільстві і на будь-якому етапі його розвитку співіснують різні стилі та методи виховання, у яких чітко простежуються численні станові, класові, регіональні, сімейні та інші варіації. [32, c. 244]

Образ дитини і тип ставлення до неї неоднакові в різних суспільствах, причому це залежить як від рівня соціально-економічного розвитку, так і від особливостей культурного символізму.

У західноєвропейській культурній традиції кілька різних образів, «моделей» дитини: а) традиційний християнський погляд, що немовля вже має на собі печатку первородного гріха і врятувати його можна тільки нещадним придушенням його волі, підпорядкуванням батькам і духовним пастирям; б) точка зору соціально-педагогічного детермінізму, що дитина за своєю природою не схильна ні до добра, ні до зла, а являє собою щось, на чому суспільство або вихователь можуть написати, що завгодно; в) точка зору природного детермінізму, згідно з якою характер і можливості дитини призначені до її народження; г) утопічно гуманістичний погляд, що дитина народжується хорошою і доброю та псується тільки під впливом суспільства; ця ідея зазвичай асоціюється з романтизмом, але її захищали також деякі гуманісти епохи Відродження, витлумачивши в цьому дусі стару християнську догму про дитячу невинність. [34, c. 176]

Розповідаючи про образи Дитинства в художній літературі і мистецтві нового часу, І.С. Кон зазначає, що вони змінюються і розвиваються. У сентименталістів і романістів «невинне дитинство» виглядає безтурботним часом щастя. У реалістичному романі 1830−1850 років, особливо у Діккенса, з’являються образи бідних знедолених дітей, позбавлених домашнього вогнища, жертв сімейної і, особливо, шкільної тиранії, однак самі діти залишаються одновимірно наївними і безневинними. Художньому дослідженню піддається сімейне «гніздо» і з’ясовується, що під теплою оболонкою тут часто ховаються жорстке рабство, гніт і лицемірство, що калічать дитину.

І.С. Кон приходить до висновку, що художні образи дитинства можна і потрібно розглядати під різними кутами зору:

— естетично — як демонстрацію того чи іншого художнього стилю;

— соціологічно — як відображення класових станових та інших особливостей стилю життя і виховання;

— етнологічно — «північноамериканське дитинство» на відміну від «мексиканського» або «німецького»;

— історично — еволюція образів дитинства та реального становища дітей від XIII до XVIII століття;

— психологічно — образи дитинства як втілення різних психологічних, особистісних типів;

— ідеологічно — наприклад, російські письменники, найбільш віддані ідеї старовини і патріархального укладу, охочіше висвічують гармонію дитинства;

— біологічно — як відображення індивідуальних рис характеру і біографії автора.

Закінчуючи історико-етнографічний, літературознавчий екскурс пізнання Дитинства, просяться слова І.С. Кона про те, що інтерес до дитинства виникає лише на певному етапі індивідуального і соціального розвитку, а будь-які уявлення про нього відображають весь пройдений нами життєвий шлях: «Дорослий не може повернутися в залишену країну свого Дитинства, світ дитячих переживань часто здається йому таємничим і закритим. В той же час кожен дорослий несе своє дитинство і не може навіть при бажанні звільнитися від нього. У свою чергу, дитина не може ні фізично, ні психологічно існувати без дорослого, його думки, почуття та переживання похідні від життєвого світу дорослих. Парадокс, виражений формулою „хлопчик — батько чоловіка“, повторюється в науках про суспільство: товариство не може зрозуміти себе, не пізнавши закономірностей свого дитинства, і воно не може зрозуміти світ дитинства, не знаючи історії та особливостей дорослої культури». [20, c. 80]

1.2 XIX сторіччя як доба естетичних пошуків та рішення проблеми дитинства

Світ дитинства — особливий світ, зi своєю логiкою і своїм чарівництвом. Дитина часто бачить те, що не бачить дорослий.

Всi ми пам’ятаємо казку про Голого Короля: правду змогла побачити й висловити тiльки дитина. Iснує навiть поняття «дитячості» як психологiчноп та моральноп категорiп, вiдкритостi світу, готовностi робити добро. [13, c. 221]

Друга половина XIX ст. — перiод незвичайно плiдний для лiтератури в цiлому й зокрема для лiтератури для дiтей i про дiтей. Окремо видiлена тема дитинства з’явилася в закордоннiй i вітчизняній лiтературi порiвняно пiзно. Тiльки романтизм вiдчув дитинство не як службово-пiдготовчу фазу вiкового розвитку, але як дорогоцiнний світ у собi, глибина й принаднiсть якого притягають дорослих людей. Однак бiльш повне вираження тема дитинства знайшла вже не при романтизмi, а набагато пiзнiше, коли романтизм давно був на спадi — у серединi 50-х — початку 60-х рр. XIX ст. Реалiстична повiсть про дитинство є однією з найцiкавiших вiдкриттiв цього перiоду. Зрозумiло, про дiтей писали й ранiше, але за глибиною психологiчного проникнення вони набагато поступалися свопм пізнім побратимам. Повісті про дитинство другоп половини XIX ст. щасливо поєднали в собi мемуарний елемент, що наповнює їхньою життєвою правдоподiбнiстю, i психологiчним узагальненням, що виводило такi повiстi за рамки простих спогадів. [13, c. 296]

В історії англійської літератури почесне місце належить літературі для дітей. За багато століть свого існування англійська дитяча література пройшла кілька етапів розвитку й подарувала дітям усього світу прекрасну бібліотеку книг Діккенса й Дефо, Кіплінга, Стівенсона, Грінвуда.

Своєрідність англійської дитячої літератури в різні періоди існування проявлялася по-різному. Кожна епоха відкладає на неї певний відбиток. Як і у всій літературі Англії, у ній знайшли відображення різні політичні, філософські й соціальні ідеї.

До характерних рис англійської літератури для дітей відносяться елементи дивацтва, ексцентричності, небувальщини в поєднанні з м’яким ліризмом і своєрідним гумором, а іноді й з відтінками іронії, навіть сатири. Своєрідність національного характеру зображується в книгах для дітей досить виразно й у великих романах, і в коротких розповідях, і в поезії.

Розглянемо більш детально тему дитинства у творчості Джеймса Грінвуда на прикладі його книги «Маленький обідранець».

«Книги мають долю», — говорить старовинний вислів. Наскільки справедливі ці слова, може показати своєрідна історія ось цієї самої книги англійського письменника. До волаючих громадських виразок англійської столиці Грінвуд відносить дитячу безпритульність, убогість, бродяжництво, алкоголізм, карні злочини, існування кубел і нічліжних будинків. Ось що він пише про безпритульних дітей: «Я не знаю точно, звідки отримані ці відомості, але нині визнано як факт, що в межах великого квітучого Лондона бродять щодня, як влітку, так і зимою, до ста тисяч хлопчиків і дівчаток без нагляду, їжі, одягу і заняття. Чудові кандидати для каторги та робочого будинку» [12, c. 39].

У «Маленькому обідранцеві» художній аналіз тих же явищ переконливо показує, як безпросвітна нужда і бродяжництво штовхають людей на карні злочини. Природжена чесність і порядність борються в Джимі з поганою дією страхітливих умов, в яких йому доводиться жити. Відчайдушна бідність батька, нескінченні розбрати в сім'ї, побиття Джима вічно п’яною мачухою — усе це змушує його бігти з дому і стати бродягою. Безпритульний хлопчисько ночує з товаришами в катакомбах або у фургоні перевізника, а іноді і на сирій землі. Вдень він промишляє на Ковентгарденському ринку, крадучи що потрапить під руку або живлячись відходами. Тільки щасливий випадок допоміг йому вибратися з безодні і почати чесне трудове життя.

Роман Грінвуда про тяжке положення дітей англійських трудящих суворий і правдивий. І все-таки він не залишає гнітючого враження. У автобіографічній повісті «В людях» М. Горький згадує, як схвилював його, підлітка, «Маленький обідранець» Грінвуда. У трагічній долі лондонського безпритульника Альоша Пєшков побачив багато спільного з негараздами власного мандрівного життя. Але книга Грінвуда не привела його в смуток. Навпаки, вона зміцнила його віру в здатність людини витримати будь-які випробування. З темою «Маленького обідранця» тісно пов’язаний нарис «Безпритульні діти», в якому Грінвуд, зокрема, пише: «Если бы сегодня поутру смерть вымела всех до одного этих грязных оборвышей, подбирающих себе пропитание между кучами гнилушек, на рынке, то завтра же рынок был бы столь же запружен ими, как и всегда» [3, c. 304].

Отже, книга в якійсь мірі, є попередницею більшості творів соціально тематичного спрямування, а саме: проблем сім'ї та виховання, дитячої злочинності, безпритульності, зросла на благодатному ґрунті англійського законодавства XIX століття.

Ще один яскравий приклад світової літератури твори французького письменника В. Гюго. Історія паризького хлопчика на ім'я Гаврош розповідається в романі «Знедолені».

Учень молодших класів із задоволенням познайомиться з задерикуватим та самостійним Гаврошем, який, хоч і сирота, безпритульний, і живе в заготівлі статуї слона — але не сумує, ніколи не лізе за словом в кишеню і нічого не боїться. При цьому він чесний, вірний та цінує добро.

Його приклад — це приклад самовідданості, чистої совісті і не користолюбства, такий рідкісний в нинішню епоху.

На жаль, на відміну від розповіді про Козетту, яка закінчується благополучно (дівчинку відводять від злих опікунів Тенардьє), історія Гавроша не така оптимістична — і все ж вона важлива. [2]

Маленький гамен (безпритульний) не думає тільки про себе — він опікується малюками, які потрапили на вулицю, ділить з ними хліб та свій екзотичний дах, статую слона. Він вкриває дітей — сам ще дитина! — від холоду і захищає їх від щурів. А коли в Парижі назріває повстання, Гаврош йде битися.

Він нічого не боїться і всі свої недоліки (малий ріст та юний вік) звертає в гідності. Він співає під кулями — і гине на вулицях Парижа.

Гаврош міг би стати не мертвим, а живим маленьким героєм — якби він не був настільки безрозсудний. Про це можна і потрібно поговорити з дитиною, яка познайомилася з історією гамена. Але важливо і те, що якщо б Гаврош був більш розважливий та більше думав про себе, маленькі діти, які волею долі потрапили на вулицю, неодмінно замерзли б або померли від голоду.

Гаврош залишається символом безстрашності та паризької волі. Автор явно співчуває кинутому хлопчиськові, але немає зайвої сентиментальності як до Козетти.

Гаврош — персонаж майже внесюжетний: стикаючись з головними героями роману, він не приймає свідомої участі у їх взаєминах; лише одного разу, в розпал повстання, він доставляє лист від Маріуса Понмерсі до Козетти, поспіхом вручивши його Жанові Вальжану, — ця помилка остаточно відкрила очі Вальжану на любов Козетти, привела його на барикаду, де б'ється Маріус, і в кінцевому рахунку врятувала життя молодій людині і забезпечила його щастя. Подібно головному герою Жанові Вальжану, Гаврош на свій лад втілює кращі риси «знедолених» людей народу: незалежність, моральну чистоту, самовідданість та милосердя. [10]

2. Своєрідність творчості Р. Бредбері

2.1 Особливості формування індивідуального стилю письменника

Рей Дуґлас Бредбері один з маститейших американських письменників, класик наукової фантастики, хоча сам вважав, що його твори відносяться скоріше до жанру фентезі. Р. Бредбері автор близько 400 літературних творів різних жанрів: оповідань, романів, віршів, есе, п'єс для театру і радіо, кіной телесценаріїв. Твори письменника є впізнаваними за їх емоційним, психологічним стилем. На думку критиків, Бредбері є унікальним явищем в американській літературі. [11, c. 3]

Магія книги захопила Рея з різдва 1925 р., коли тітка подарувала йому фантастичний комікс «Жив-був якось». Потім вона прочитала хлопчині книжки Л. Френка Баума про чарівну країну Оз, а матір познайомила з оповіданнями Едгара По. Потім прийшла черга Едгара Райса Берроуза з його захоплюючими романами про пригоди Тарзана в джунглях. А світ наукової фантастики відкривається Рею в 1928 р., коли йому в руки потрапляє перший випуск журнала Хьюго Гернсбека «Дивовижні історії» і він з захопленням читає оповідання «Світ гігантських мурах». З цього моменту його уява стає заручницею «країни фантазії»…

Смерть вперше вражає Рея в 1926 р. Вмирає дідусь, потім маленька сестричка Елізабет. В подальшому смерть стає однією з провідних тем письменника. «Смерть, — признається Бредбері, — це мій постійний бій. Я вступаю з нею в бійку в кожному моєму новому оповіданні, повісті, п'єсі… Смерть! Я буду змагатися з нею моїми творами, моїми книгами, моїми дітьми, які можливо залишаться після мене». [19, c. 6]

Бредбері є одним з тих письменників, який в своїй фантастиці намагається спиратися на деякі вже розроблені технічні новинки. В молододості його цікавили різноманітні виставки технічних новинок. Взагалі фантастика Рея Дугласа в усьому є інтелектуальною, іноді навіть здається різнопланованою. Це твори високоосвіченої людини, яка цікавиться всім. Не дивно, адже судячи з біографій, письменник ніколи не шкодував сил і часу на духовне…

В одному з інтерв'ю на питання: «В якому віці ви почали писати?» — йде відповідь: «В 12 років. Я не міг купити продовження „Марсіанського воїна“ Едгара Берроуза, адже ми були бідною сім'єю… і тоді я написав свою власну версію». Так почалася літературна кар'єра одного з найвидатніших письменників ХХ століття… [27, c. 10]

Ранні (в основному, «страшні») оповідання Бредбері склали збірник «Темний карнавал» (1947), частина їх увішла в збірник «Жовтнева країна» (1955). Контрастом похмурим новелам, серед котрих виділяються: «Вітер», «Карлик», «Коса», «Маленький вбивця», «Вогнений стовп», «Урочна година», «Електростанція», служать світлі оповідання з цикла про чарівне сімейство: «Дядько Ейнар», «Квітневі чари», «Повернення додому». До теми інфернального Зла (зображується в поэтичному образі «людей осені»), протистояти якому можуть лише знання і невинний дитячий сміх, Бредбері повернувся в одній з кращих своїх книг, похмурій «карнавальній» феєрії «Щось страшне насувається». Дія її розвивається в заштатному американському містечку, куди прибуває зловіщий власник «смертельних атракціонів» зі своєю свитою; ім'я власника — Dark (Темрява) — не залишає сумнівів в намірах останнього; а проти Зла виступають улюблені герої Бредбері - підлітки і батько одного з них, міський бібліотекар.

Всесвітня слава прийшла до Бредбері після публікації збірників, пов’язаних між собою новел про завоювання Марса, «Марсіанські хроніки». Умовна форма хронік ніяк не зв’язує фантазію автора (як і останні наукові дані про Марс), ведучого поетичну розповідь про руйнацію двох культур, почавшуся з ксенофобії та взаємного нерозуміння; про трагічну загибель мешканців Марса в результаті занесеної землянами епідемії; про «першопрохідницьку» діяльність зневажливих до чужої культури американців; про загибель в результаті атомної війни залишенної їми на Землі цивілізації; про новий старт цієї цивілізації на пустій планеті-сусідці. Велика кількість новел цикла — наприклад, «Буде ласкавий дощ», в якій лаконічно показаний ідіотизм технологічної цивілізації у відсутстність тих, хто її створив, — стали класикою НФ. Особливий інтерес викликають новела «Ешер 2» і оповідання «Вигнанники»; в них автор встає на захист літератури, мистецтва, фантазії, дива, над якими занесений цензорський ніж раціоналіста. До «марсианського» циклу відносяться також окремі оповідання: «Бетономішалка», «Були вони смуглі і золотоокі», «Суничне віконечко», «Синя пляшка», «Посмішка». [25, c. 8]

Іншою значною книгою Бредбері став роман-антиутопія «451є по Фаренгейту». Тема захисту культури від американського прагматизму доведена в романі, побудованому на класичних прикладах Замятіна, О. Хакслі и Д. Оруелла, до логичного кошмару: в світі майбутнього пожежні-карателі спалюють книги, визнані шкідливими всі до одної и замінені в побуті «говорячими стінами». Фіналом світу, спалюючого Книгу, стає ядерна війна, а вцілілі в лісах дисиденти-вигнанники («люди-книги») зберігають догораючу свічу знання, вивчив всі заборонені книги напам’ять. Цій же темі присвячене оповідання «Фенікс».

Однак талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявляється в жанрі новели; сотні написаних їм оповідань включені в такі збірники: «Людина в картинках», «Золоті яблука Сонця», «Ліки від меланхолії», «Р — значить ракета», «Машини щастя», «Найкраще у Бредбері», «К — значить космос», «Про тіло електричне я співаю», «Запівніч», «Духи назавжди», «Казки про динозаврів», «Тойнбі», «Класичні історії» та «Класичні історії 2». [29, c. 73]

Багато оповідань Р. Бредбері присвячені дітям. Автор не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру и злу. В класичному оповіданні «Вельд» діти є маленькими потворами, які не зупиняться перед вбивством батьків заради можливості і далі дивитися в «телеящик» майбутього. Дитяча жорстокість проявляється також в оповіданнях «Дитячий майданчик» та «Все літо в один день»; в останньому — як і в оповіданні «Нескінчений дощ» — події розгортаються на вічно дощовій Венері. Навпаки, віра в дітей, любов и гуманізм пронизують інші оповідання — «Канікули», «Берег на заході, «Здраствуй і прощавай», «Хлопчик-невидимка», «Ракета», «Подарунок», «Про тіло електричне я співаю». Парадоксальній долі малюка зі світу інших вимірів присвячене оповідання «Дитина завтра». Дітям присвячені також ліричні мініатюри — «Озеро» і «Подарунок». [41, c. 643]

В багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрастним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає сунущу космичну експансію людства скоріше як поетичний символ (біблійний Новий Прихід або перейнятий з американської історії Фронтир). Пафосом першопрохідництва проникнені оповідання: «Ікар Монгольф’е Райт», «Кінець початкової пори», «Космонавт», «Золоті яблука Сонця». Разом з тим освоєння космосу може закінчитись драматично. Звичайний метеорит перериває життя героєв «Калейдоскопа»; в оповіданні «Тут можуть водитися тигри» «жива» планета має оборонятись від апетитів землян; на далеких планетах їх також можуть підстерігати автоматичне «Мертве місто» і чужа кривава історія, — «Сплячий в Армагедоні».

В гострому памфлеті «Вітер з Геттисберга» вбивця здійснює замах на робота — копію Авраама Лінкольна; а в «Пішоході» людину арештовують тільки за те, що він вздумав вночі прогулятися пішки. Подорожам в часі присвячені: класичне оповідання «І грянув грім» герой якого, роздусив метелика в доісторичному минулому, трагічно і невідворотньо змінив власне теперішнє; «Про скитання вічні і про Землю»: американський письменник початку століття Томас Вулф за мить до смерті перенесений в майбутнє, де йому немає рівних. Неможливість торгувати чудом, «відкритість» його тільки для бессрібників розуміють герої «Диковинного дива». Одна з найбільш трагичних новел Бредбері - «Ревун», в якій останній залишившийся в океані викопний ящер пливе на зов маяка, бачачи в ньму раптово знайденного родича. [30, c. 105]

Талант Рея Бредбері незвичайний і багатогранний. В кожному з його героїв він сам - немолода вже людина з душею дитини.

2.2 Художнє втілення образу дитини в новелах Р. Бредбері «Посмішка», «Усе літо в одному дні», «Насувається біда»

Коли читаєш новели Рея Бредбері, виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає нас замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її «хазяїв». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини. [8, т. 4]

Поринаючи з перших рядків в зміст новели «Посмішка», відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські та слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи». Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини.

Ховаючи його, хлопець стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім'я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Посмішка, чудова посмішка…» [8, т. 4]

Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди та відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!

Однією з найбільш актуальних тем сучасного суспільства є тема жорстокості. Дослідники і психологи в усьому світі, висуваючи концепції та висловлюючи припущення, намагаються зрозуміти, в чому полягає причина агресивної поведінки людини, чи є агресивність вродженою або придбаною якістю і чи можна змінити агресивну поведінку людей. Ще більш цікавою для вивчення, на наш погляд, є проблема жорстокості дітей. У світовій літературі існує велика кількість творів, присвячених даному питанню. Актуальність цієї роботи визначається потребою вивчення творчості Р. Бредбері як художнього явища світового рівня, який зробив величезний внесок у розкриття теми жорстокості дітей, в рамках науково-фантастичних творів. [9, c. 86]

Розглянемо теорії виникнення агресії в аспекті їх відображення в художньому світі Р. Бредбері. В даний час в психології існує три загальні теорії агресії:

— теорія інстинктивної агресії. Прихильниками цієї теорії були З. Фрейд і К. Лоренц. Відповідно до даної теорії, агресивність індивіда залежить від біологічних факторів, таких як спадковість, хімічний склад крові і будова мозку. Однак цією теорією не можна пояснити, чому агресія властива різним людям в різному ступені. Варто також відзначити, що дана теорія не була доведена експериментально.

— фрустраційна теорія агресії. Відповідно до даної теорії, агресія, гнів і ворожість є наслідком фрустрації, фрустрація від лат. Frustratio — обман, марне очікування, розлад, руйнування (планів, задумів) — психологічний стан гнітючої напруги, тривожності, почуття безвихідності та відчаю; виникає в ситуації, яка сприймається особистістю як невідворотна загроза досягненню значимої для неї мети, реалізації тієї чи іншої її потреби. Однак, було відмічено, що люди досить часто відчувають фрустрацію, але не обов’язково при цьому поводяться агресивно, і навпаки.

1) теорія соціального навчання. Відповідно до даної теорії, агресія і жорстокість є наслідком навчання. Прихильниками цієї теорії є насамперед Л. Берковітц [6, c. 229] та А. Бандура [5, c. 196]. У рамках даної теорії експериментальним шляхом було доведено, що діти, які бачили прояв агресії з боку дорослих, на відміну від інших дітей самі починали проявляти агресію. Найбільш правдоподібною і науково доведеною є теорія соціального навчання так як принципи даної теорії здаються найбільш обґрунтованими. Крім того дана теорія була доведена експериментальним шляхом. В даний час в літературі тема жорстокості дітей представлена дуже широко. Наприклад, у творчості Р. Бредбері можна виділити велику кількість оповідань, присвячених жорстокості дітей, наприклад: «Усе літо в одному дні». Проаналізувавши оповідання Р. Бредбері, можна зробити висновок, що жорстокість дітей є реакцією на жорстокість суспільства. На нашу думку, Р. Бредбері акцентує увагу саме на цій проблемі для того, щоб застерегти читачів і показати їм, до чого може призвести пропагування жорстокості. Як доказ даної тези служать наступні рядки: «…як і в житті, у Бредбері далеко не всі діти ангели. Більше того, він часом спеціально загострює це питання, пише оповідання-попередження, показує, що було б, якщо б жорстокість стала єдиним законом життя» [8, т. 3]

В оповіданні «Усе літо в одному дні» автор розповідає про дітей, жорстокість яких обумовлена заздрістю до дівчинки, що відрізняється від них.

Те, що в даному оповіданні причиною жорстокості дітей є саме реакція на світ, як представляється, доводить і той факт, що спочатку тільки один хлопчик починає висловлювати свою неприязнь до героїні оповідання, а пізніше всі діти приєднуються до нього. На мій погляд, це викликано тим, що діти не хочуть суперечити більшості, розуміючи, що в іншому випадку їх чекає та ж доля, що і головну героїню оповідання. У даному оповіданні бачимо поступове наростання жорстокості.

Ненависть до дівчинки буквально засліплює дітей, і вони не розуміють жахливості свого вчинку. Вони спостерігають за муками дівчинки з посмішкою. Проте в оповіданні «Усе літо в одному дні» Р. Бредбері описує дітей не такими жорстокими, як в інших своїх оповіданнях, тим самим, мабуть, залишаючи читачеві надію на те, що поведінка дітей зміниться. В кінці розповіді ми бачимо згасання в дітях жорстокості. Діти жалкують про свій вчинок. Крім того, ми бачимо короткі пропозиції, що на наш погляд, також свідчить про розгубленість дітей та усвідомлення всієї серйозності вчиненого ними вчинку. Також тут можна побачити яскраво виражену анафору. На наш погляд, це обумовлено тим, що автор хотів показати, що збираючись разом діти стають натовпом і поводяться, як натовп, здійснюючи вчинки, яких вони ніколи не вчинили б поодинці. [8, т. 6]

Наступний роман Р. Бредбері, який ми проаналізуємо називається «Насувається біда» також відомий як «Щось страшне насувається», вийшов у 1962 році. Це трилогія спогадів Бредбері про своє дитинство. Англійською назва цього роману звучить як «Something wicked this way comes», що відсилає до «Макбета» Шекспіра, до фрази з четвертого акту, виголошеного відьмою. Відьма каже про симпатії до зла, яке відьми пробудили в Макбеті; також і герой Бредбері Чарльз Хеллуей міркує про симпатії до зла, завжди ховається в серцях, відкритих для ще більшого зла, у людей, які здалися і проміняли «щось на нічого», перетворили себе в абсурдних персонажів, що харчуються болем та страхом інших.

Ця книга про дитинство і дорослих, життя і смерть, що таке бути другом, про добро і зло. Про заряд світла і доброти, який несуть люди. Вона для тих хто бігав вниз з гірки, розкинувши руки, і для тих хто знає, що в книгах можна заблукати. І ще саму крапельку для тих, хто пам’ятає, що означає бути дитиною. [8, т. 7]

В 3 години ночі в місто приїхав Карнавал. Щастя для хлопчиків, промінь світла у рутині для дорослих. Мильні бульбашки або справжню магію привіз з собою цирковий потяг по закинутій залізниці? Віллі та Джим народилися за хвилину до і за хвилину після півночі, інь та янь місцевого містечка, просто хотіли подивитися на прибуття свята. Але виявилося разом з Карнавалом в місто прийшла біда. Голодна, вона чекає своїх жертв у вирах дзеркального лабіринту, верхи на каруселі у битті пульсу, що звучить в парусині, яка плескає на вітрі. Хто вийде переможцем у цьому маленькому дійстві?

Дуже часто в ролі борців зі Смертю у Бредбері виступають саме діти. Так у цьому романі дванадцятирічні Джим та Віллі протистоять зловісному містерові Дарку і перемагають його. Дітям у Бредбері відкриті таємниці, недоступні дорослому розуму, вони по-іншому відчувають і розуміють світ, і кожен прожитий день для них — свято, яке ніколи більше не повториться.

Від кожного рядка цього твору віє мудрістю та поезією. Це книга про людей, які шукають себе і знаходять щастя. Вони вчаться любити та розуміти, миритися зі своїм віком і приймати життя таким, яким воно є, не тішачи себе безнадійними ілюзіями. [7, c. 250]

Висновки

1) Світ Дитинства — невід'ємна частина способу життя і культури будь-якого окремо взятого народу і людства в цілому. Розповідаючи про образи Дитинства в художній літературі і мистецтві нового часу вони змінюються і розвиваються. У сентименталістів і романістів «невинне дитинство» виглядає безтурботним часом щастя. У реалістичному романі з’являються образи бідних знедолених дітей, позбавлених домашнього вогнища, жертв сімейної і, особливо, шкільної тиранії, однак самі діти залишаються одновимірно наївними і безневинними. Художньому дослідженню піддається сімейне «гніздо» і з’ясовується, що під теплою оболонкою, тут часто ховаються жорстке рабство, гніт і лицемірство, що калічать дитину.

2) Друга половина XIX ст. — перiод незвичайно плiдний для лiтератури в цiлому й зокрема для лiтератури для дiтей i про дiтей. Окремо видiлена тема дитинства з’явилася в закордоннiй i росiйськiй лiтературi порiвняно пiзно. Однак бiльш повне вираження тема дитинства знайшла вже не при романтизмi, а набагато пiзнiше, коли романтизм давно був на спадi — у серединi 50-х — початку 60-х рр. XIX ст. Реалiстична повiсть про дитинство є однією з найцiкавiших вiдкриттiв цього перiоду.

До волаючих громадських виразок англійської столиці письменник Грінвуд відносить дитячу безпритульність, убогість, бродяжництво, алкоголізм, карні злочини, існування кубел і нічліжних будинків. У «Маленькому обідранцеві» художній аналіз тих же явищ переконливо показує, як безпросвітна нужда і бродяжництво штовхають людей на карні злочини. Отже, книга в якійсь мірі, є попередницею більшості творів соціально тематичного спрямування, а саме: проблем сім'ї та виховання, дитячої злочинності, безпритульності, зросла на благодатному ґрунті англійського законодавства XIX століття.

В. Гюго у романі «Знедолені» показав життя паризького хлопчика на ім'я Гаврош. Його приклад — це приклад самовідданості, чистої совісті і не користолюбства, такий рідкісний в нинішню епоху. Гаврош залишається символом безстрашності та паризької волі.

3) «Смерть, — признається Бредбері, — це мій постійний бій. Я вступаю з нею в бійку в кожному моєму новому оповіданні, повісті, п'єсі… Смерть! Я буду змагатися з нею моїми творами, моїми книгами, моїми дітьми, які можливо залишаться після мене». Талант Бредбері-письменника з найбільшою силою проявляється в жанрі новели. Багато оповідань присвячені дітям; Бредбері не ідеалізує їх, а намагається показати обидві їх сторони, добру и злу.

В багатьох оповіданнях Бредбері виглядає пристрастним «космістом», зоряним романтиком, який сприймає сунущу космичну експансію людства скорше як поетичний символ. Талант Рея Бредбері незвичайний і багатогранний. В кожному з його героїв він сам - немолода вже людина з душею дитини.

4) Поринаючи з перших рядків в зміст новели «Посмішка», відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Лишається надія, яка живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди та відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей.

Однією з найбільш актуальних тем сучасного суспільства є тема жорстокості. В оповіданні «Усе літо в одному дні» автор розповідає про дітей, жорстокість яких обумовлена заздрістю до дівчинки, що відрізняється від них. Проте в оповіданні «Усе літо в одному дні» Р. Бредбері описує дітей не такими жорстокими, як в інших своїх оповіданнях, тим самим, мабуть, залишаючи читачеві надію на те, що поведінка дітей зміниться. В кінці розповіді ми бачимо згасання в дітях жорстокості. Діти жалкують про свій вчинок.

Роман «Насувається біда» також відомий як «Щось страшне насувається» — це трилогія спогадів Бредбері про своє дитинство. Ця книга про дитинство і дорослих, життя і смерть, що таке бути другом, про добро і зло. Про заряд світла і доброти, який несуть люди. Вона для тих хто бігав вниз з гірки, розкинувши руки, і для тих хто знає, що в книгах можна заблукати. І ще саму крапельку для тих, хто пам’ятає, що означає бути дитиною.

Список використаної літератури

1. Абраменкова В. В. Социальная психология детства: развитие отношений ребенка в детской субкультуре. М.; Воронеж, 2000. — 264 с.

2. Алексин А. Я к Вам пишу… // Дет. лит. 1966. № 1.

3. Алексеев М. П. Из истории английской литературы. Этюды, очерки, исследования. М.-Л., Гослитиздат, 1960. — 499 с.

4. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. СПб., 2001. — 302 с.

5. Бандура, А. Теорія соціального навчання /А. Бандура. — СПб., 2000. — 385 с.

6. Берковіц, Л. Агресія: причини, наслідки та контроль, Л. Берковіц. — Спб., 2001. — 386 с.

7. Брэдбери Р. Почему я стал фантастом // Иностранная литература. 1967. — № 1. — С. 250−263.

8. Брэдбери Р.: собрание сочинений в 10 томах.: Ексмо. — 2000.

9. Варжапетян В. Детство в безумном мире // Семья и школа. -1971. — № 4. — С. 86−95.

10. Виктор Гюго, Отверженные. Том I.: Эксмо-Пресс. — 2001.

11. Гаков Вл. Незнакомый Рэй Брэдбери // Брэдбери Р. Что-то страшное грядет. М., 1992. — С. 3−6.

12. Демурова Н. М. Из истории английской детской литературы XVII—XIX вв.еков. Пособие по спецкурсу. — М., 1975. — 175 с.

13. Дитяча література англомовних країн: Навчально-методичний посібник для студентів і викладачів пед. коледжів / Автор-упорядник: Т.Ю. Єгорова. Вологда: Видавничий центр ВІРО, 2005. — 268 с.

14. Дольто Ф. На стороне ребенка. М., 1997. — 314 с.

15. Зарубіжна література. 6 клас. Посібник-хрестоматія. Тернопіль: Навчальна книга, Богдан, 1999. 400 с. — С.: 296−300.

16. Зарубежная литература XX в. Учебник. Под ред. Л. Г. Андреева. — М., 1996. — 575 с.

17. Зотов, Г. Рэй Брэдбери: «Есть ощущение, что книги умирают» // Аргументы и факты: газета. — 2010. — № 33.

18. История зарубежной литературы XX века. Учебник. Под ред. Л. Г. Михайловой, Я. Н. Засурского. М., 2003. — 544 с.

19. Киселева М. И. Творчество Рэя Брэдбери. Традиция и современный литературный контекст. Автореф. канд. филолог, наук. Нижний Новгород. 1993. — 17 с.

20. Кон И. С. Ребенок и общество. М., 1988. — 425 с.

21. Литературная история Соединенных Штатов Америки. В 3 т. Т. II. М., 1978.

22. Луків, В.А. Історія літератури: Закордонна література від джерел до наших днів, В.А. Луків — М.: Академія, 2003. — 512 с.

23. Кон И. С. Ребенок и общество. М., 1988. — 425 с.

24. Мид М. Культура и мир детства. М., 1988. — 386 с.

25. Михальская Н. П., Аникин Г. В. История английской литературы. — М., 1998. -511 с.

26. Новикова В. Г. Фантастическая новелла Р. Брэдбери. Автореф. канд. філолог. наук. Нижний Новгород. — 1992. -17 с.

27. Осорина М. В. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых. — СПб., 2000. — 290 с.

28. Очерк жизни и творчества Рэя Брэдбери // Научная фантастика: Сб. — Вып. 25. — М., 1981. — С. 3−41.

29. Раков Ю. По следам литературный героев. М.: «Просвещение», 1974. -338 с.

30. Романова Е. Брэдбери (Bradbury) // Писатели США. Краткие творческие биографии. М., 1990. — С. 73−74.

31. Серенков Ю. С. Особенности жанрового мышления Рэя Брэдбери. дисс. канд. филол. наук. — М., 1996. — 200 с.

32. Скурлатов В. О творчестве Рэя Брэдбери // Брэдбери Р. О скитания вечных и о Земле. М., 1987. — С. 643−653.

33. Субботский Е. В. Ребенок открывает мир. М., 1991. — 318 с.

34. Хмельницкая Т. От научной фантастики к детской сказке // Звезда. — 1970. № 9. — С. 195−204.

35. Эриксон Э. Детство и общество. СПб., 2000. — 356 с.