Роль та місце танцю у народних святах та обрядах

Вступ В основі світогляду українського народу лежать любов і повага до рідної природи. Всі ті обряди та звичаї, які дійшли до нашого часу своїм корінням сягають саме язичницьких культів, основаних на вірі в багатьох богів. І значне місце в цих обрядах з давніх часів посідає танець, який один з найперших став засобом вираження емоцій, почуттів, звернень до природи та преклоніння перед її силами.

Об'єкт дослідження: українські обряди та звичаї.

Предмет дослідження: танець в обрядах та звичаях.

Мета: дослідити роль та місце танцю в народних святах та обрядах.

Завдання: — розглянути використання танців у народних святах та обрядах календарного циклу

— хоровод — танець ритуального значення

— розглянути козацький танець, як бойову культуру українського народу Зміст Вступ Розділ1. Танець і обряди

1.1 Зародження танцю

1.2 Фольклорний танець

1.3 Найдавніші сліди танцювального мистецтва в Україні

Розділ 2. Календарна обрядовість українців

2.1 Зв’язок українських традицій з річним циклом

2.2 Весняні обряди та звичаї

2.2.1 Українське весілля і танець

2.2.2 Зустріч весни

2.2.3 Благовіщення — весняний період хороводів Розділ 3. Козацький танець — яскравий приклад українських традицій і обрядовості

3.1 Відношення запорожців до танцю

3.2 Гопак — бойові традиції Запорозької Січі

Розділ 4. Зв’язок обрядової хореографії з професійним мистецтвом Висновок Список використаної літератури Розділ1. Танець і обряди

1.1 Зародження танцю Можна допустити, що в давні часи люди виражали себе двома способами: засобами рухів рук та тіла і з допомогою наскельних малюнків.

Ці рухи не були систематизовані, та й відчуття музики було розвинене слабко. Інструменти були дуже прості, використовувалося каміння, кістки тварин чи дерев’яні палиці. Ними відбивали ритм, а люди рухалися в такт. Так народився перший, хоча й примітивний танець. Пізніше до акомпоніменту був включений груповий спів. Танець став невід'ємною частиною життя людей, вони танцювали від радощів після вдалого полювання, щоб привернути увагу партнера, танець був кращим проявом почуттів та емоцій.

Поступово всі значні події в общині, як жнива, полювання, весілля, народження дитини і т.д., відзначалися груповими танцями.

Революцію в танці призвела концепція бога, і танець отримав новий — сакральний сенс. Через танець люди намагалися вгодити богові, просили його дати хороший врожай чи наслати дощі. З’явилася й нова форма танцю — жертвопринесення.

Ритуальні та обрядові танці не мали правил та священних книг, які б їх регулювали. Кожен учасник танцював як хотів або всі повторювали рухи за старішими членами общини.

Поступово люди стали приділяти все більше і більше уваги рухам та жестам. Танець починався повільно, а закінчувався у швидкому темпі. Збільшувалась кількість інструментів, які відігравали значну роль в створенні атмосфери і могли виразити особливості події.

Танець — це мистецтво вираження себе. Коли людина повторює якусь дію з ритмом та почуттям, то це вже може вважатися танцем. До того часу, як сформувалася мова, людина спілкувалася за допомогою малюнків, міміки, жестів, а також вигукуючи різні звуки. Давні печерні люди жили общинами і кожну значну подію, наприклад, полювання, народження дитини, смерть — супроводжувалася деяким дійством зі звуками та рухами тіла.

З давніх часів людина зрозуміла, що танець наділений невичерпним ресурсом концентрації та медитації. Внаслідок чого танець використовувався як богослужіння. Іще характерною рисою сільської місцевості були танці, які показували сцени збору врожаю. Посівних робіт, фрагменти полювання. Вдалі жнива, сила і міць мисливців — були основними темами цих танців.

Танець виконував дуже важливі функції з самого моменту його зародження: ритуальну — танець найприродніший спосіб встановлення з сакральним, первинна символічна мова людства; комунікативну — танець являвся способом передачі знання і спілкування між людьми та групами; ідентифікаційну — танець як спосіб самовираження, причому «само», в даному випадку — це, в першу чергу, належність до свого племені, статі і т.д.; експресивну — танець як гра та первинне вільне самовираження; катарсичну — танець як спосіб розрядки емоційного та фізичного навантаження, шлях до визволення.

Ритуальні танці дотримувалися певної системи правил, в них використовувалися канонізовані ритми, рухи та пози.

Існують такі різновиди ритуальних танців: сюжетні, основна функція яких була розважальна; безсюжетні - імпровізовані, спонтанні; любовні - спілкування між представниками різної статі.

Для первісної людини танець був основною формою існування, бо являвся основною формою здійснення ритуалів та обрядів.

Основний малюнок виконання — коло, яке являється з одного боку найзручнішою формою виконання масового ритуального танцю, а з іншого — мало символічний, магічний сенс, зв’язаний з культом сонця та місяця.

В різних племенах виконання танцю по колу мало відношення до подальшого полювання, до викликання плодючості, та загального достатку. В деяких випадках танець по колу символізував подружжя.

1.2 Фольклорний танець танець фольклорний україна традиція Танець — один з найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (напр., деякі хороводи). Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.

Слід розрізняти фольклорний танець і сценічний.

Фольклорні танці — це народні танці, які побутують в своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми тощо.

Сценічний танець, поставлений балетмейстером в професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була тим невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво.

Фольклорні й сценічні танці мають як спільні, так і відмінні риси. Фольклорний танець — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується в першу чергу для себе, а потім — для глядача (товариства, гурту, громади). Сценічний танець призначений в першу чергу для показу глядачеві і виключає будь-які елементи експромту.

В українському народному танці часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною, або танцюриста з музикантом. На сцені таке змагання може бути свідомо поставлене хореографом, як елемент сюжету танцю.

Взагалі всі танці беруть свій початок у хороводах, які є основою української народної хореографії. В цих танцях відображаються істотні риси характеру українського народу: волелюбність, героїзм, завзяття, винахідливість, дотепність, нестримна веселість та ін.

Танці супроводжуються мелодіями вельми різноманітними за ідейно-емоційним змістом, значна частина яких виконується в народі як самостійні інструментальні п'єси.

Багато відомостей про танцювальну культуру знаходимо в народних піснях. У збірці Олексія Дея «Танцювальні пісні» міститься близько півтори тисячі пісень і приспівок до танцю.

Тут зустрічаємо сімнадцять назв танців (гопак, коломийка, козачок, тропак, шекшера, метелиця, козак, гайдук, танець у решеті, валець (вальс), третяк, коваль, страдання, холамейка, гуцулка, полька, танець-увиванець) і п’ять назв рухів (дрібні скоки, вихиляс, викрутас, навприсядки, гопки).

Цінні відомості можна знайти і в українських приказках та прислів'ях:

«В танці два кінці: або сам упадеш, або тебе втрутять, а все одно наб'єшся», «Танцювати змолоду учись, на старість не навчишся», «Танцювати — не снопи в’язати «, «Стривай, кума, не з тої ноги танцювати пішла», «Аби танцювати вмів, а робити й лихо навчить», «Як хто хоче, так і скаче», «Скачи дрібно-неподібно, скачи ширше та ще гірше», «Гуляєш — гуляй, але другому не заважай"тощо

1.3 Найдавніші сліди танцювального мистецтва в Україні

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, котрі одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софіївського собору в Києві (XI ст.). На думку деяких дослідників срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один з танцювальних рухів: напівприсядку з широко розставленими ногами і покладеними на стегна руками. Зображення танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів.

Писемні повідомлення про давні танці дають нам літописці, які називають їх «скакание и топтание», «гульба и плясание», «хребтом вихляние», «плясание и плескание». Літописці-християни називають такі дії «бісівськими», або «поганськими». Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов’язані з прадавнім богослужінням.

Ритуальні танці досі ще побутують в деяких регіонах України. Наприклад, гуцульські танці «Кругляк» і «Освячення зерна». За своєю символікою вони подібні.

Танець «Освячення зерна» виконувався на Різдво сильними, здоровими чоловіками: на білій плахті лежить зерно, навколо нього, взявшись за руки, танцюють в напрямку руху сонця ритуальний танок, який надає зерну магічної сили плідності. Далі освячене таким чином зерно висипають в поділ господині. Символіка танцю передає уявлення про чоловічу запліднюючу силу і жіночу — народжуючу. Навесні це освячене зерно, перемішавши з іншим посівним зерном, господар посіє на ниву.

Танець «Кругляк» виконується також одруженими чоловіками при освяченні пасіки. Топірці кладуть по колу, у вигляді сонця, зерно освячують в шапках, потім висипають господині в запаску. Цей ритуальний танок має сприяти здоров’ю бджіл, доброму медозбору. Співається пісня, «щоб бджоли були веселі». Звучать побажання: «Дай, Боже, щоб пасіка була така велична, як свята були величні». Освяченим зерном господарі будуть навесні посипати вулики, коли вперше випускатимуть бджіл.

Досі етнографи не зібрали і не описали на належному науковому рівні всі фольклорні танці українців. Перші докладні описи танців подали переважно літератори в художніх творах; Григорій Квітка-Основ'яненко, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Марко Кропивницький та ін. І хоча письменник не ставить собі за мету наукове дослідження танцю, проте описи танцювального мистецтва українців, зроблені досить ретельно і з художньою майстерністю, можуть служити водночас і цінним етнографічним матеріалом.

Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевського (Канада), Романа Герасимчука та ін. Класифікації українських танців, запропоновані дослідниками, досі не можуть вважатися досконалими.

Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців; «Рибка», «Коваль», «Швець», «Горлиця» і т. под.

А. Гуменюк у книжці «Українські народні танці» поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові.

Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, такий відомий нині український танець як «Гопак» має інші назви: «Гоцак», «Козак», «Козачок», «Тропак» та ін.

Танці отримують назви з різних причин. Наприклад, за якимось словом, що часто вживається в пісні, під яку танцюють: від пісні «Ой дівчина — горлиця» назвали танок «Горлицею». Те ж саме з назвою «Полька», що також походить від пісні, а не від того, що ніби він польський танець: він побутує в Україні та в деяких країнах Європи. В одній з таких пісень, яка є супроводом до танцю, зокрема співається: «Біда польку спокусила — пішла полька за русина…».

Так отримали назви і деякі весільні танці: «Дудочка» («Діду, мій дударику…»), «Журавель» («Унадився журавель, журавель до бабиних конопель…») та ін. Деякі танці називаються за місцевістю, де вони побутують: «Коломийка» (від м. Коломия), «Гуцулка» (від Гуцульщини), «Микуличинка» (від с. Микуличин), «Лючинка» (від річки Лючинки), «Санжарівка» (від м. Санжари) і т. ін.

Слід врахувати, що дуже часто танець отримував назву від основного руху, який зустрічався вньому: рух «гайдук (присядка)» дав назву танцю гайдук, рух «гопак» танцю гопак, «голубець» — танцю голубець. Такі танці як «Увиванець», «Тропак» також отримали свою назву від часто повторюваного руху. Багато таночків названо за якимось словом, яке часто вживається в пісні до танцю або відрізняє цю пісню від інших: горлиця, Тетяна, рибка та ін.

Крім назв танців, у народі існує ряд назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, «бач, як заплів» (пізніше названа плетінкою), «от завернув», «от загріба», плазунець. Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, підтупи, дрібні скоки, тропаки, закрутки, голубці та ін.

Розділ 2. Календарна обрядовість українців

2.1 Зв’язок українських традицій з річним циклом Система календарних свят та обрядів становила суттєву частину культури і традицій українського народу, оскільки, по суті визначала весь розпорядок життя людини протягом року. Внутрішня сутність календарної обрядовості зумовлювалася двома чинниками: стадіальністю процесу життєдіяльності людини і сезонністю природи. Перший включав весільний сезон, коли дозволялося укладати шлюби, період заготівлі запасів на зиму, а також час культу буття і продовження роду, фізичного існування і духовного відтворення.

Сезонність природи визначала чотири цикли календарної обрядовості, весняний, літній, осінній та зимовий, кожний з яких приурочувався, по-перше, до відповідних явищ, і, по-друге, — до відповідних видів сільськогосподарської діяльності.

Весняне пробудження природи викликало пожвавлення діяльності людини, а заразом і намагання забезпечити успіх цієї діяльності через звернення до богів. Зимовий цикл обрядовості, на думку дослідників, пов’язувався із поворотним моментом у природі - зимовим сонцестоянням. Людині було властиве саме зимою передбачати майбутнє, що викликало багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь.

Літні обряди знов-таки пов’язувались із літнім сонцестоянням, а також важливим аграрним періодом — очікуванням урожаю, який мала забезпечити магія рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала). Осінній обрядовий цикл збігався у часі зі збиранням врожаю. Річний цикл замикався і його повторюваність становила основу утворення календарних обрядових традицій.

2.2 Весняні обряди та звичаї

Весняний цикл починався «зустріччю Зими з Літом», яка прив’язувалася до «Стрітення» (15 лютого). Це день, коли «при зустрічі стара Зима і молоде Літо сперечаються між собою — кому йти, а кому вертатися? Якщо до вечора стало тепліше, то Літо перебороло Зиму, а якщо холодніше — Зима» за О. Воропаєм. У цей день всі уважно стежили за погодою, а малі діти і підлітки, імітуючи гру фольклорних образів зими і літа, забавлялися своїми іграми: «в перетяжки», просто боролися на подвір'ї, «допомагаючи» Літу збороти Зиму.

Цикл обрядів, які проганяли зиму і зустрічали весну, продовжувався на Масляну, яка святкувалась на честь весняного пробудження природи ще у давніх слов’ян. На відміну від інших язичницьких свят Масляна майже не зазнала християнського впливу і лишалась просто часом веселого дозвілля, пов’язаного з деякими елементами ритуалістики.

Масниці закінчувалися «колодкою», що її справляли у понеділок перед великим постом. Тоді як З. Кузеля зараховував Масляну ще до зимового циклу, інші дослідники розглядали це свято на початку циклу весняного (О.Воропай, В. Соколова та ін.). За Олексою Воропаєм, Масляна — це останній тиждень паред Великим постом. В. Соколова зазначала, що обрядовий комплекс на Масляну поряд із проводами зими включав у себе і обряди весняні за змістом, тобто Масляна — свято з перехідним характером.

Географічно етнічна територія українців розташована південніше етнічної території білорусів і основної більшості росіян і тому природно, що зазначені свята мали в них більше весняних мотивів, хоча українці на цьому тижні каталися на конях, ходили в гості, готували вареники, пізніше і млинці. Зазначимо, що в українців, як і в білорусів, Масляна не набула значного поширення, такого як в росіян.

Віддаленим пережитком весняних шлюбів у слов’ян можна вважати український звичай «тягнути колодку». Незважаючи на регіональні відмінності, в основному він полягав у тому, що парубкам і дівчатам, які не взяли шлюб у минулому році, на ознаку їх символічного покарання прив’язували поліно або стрічку й вимагали могоричу.

Тут за жартівливою формою проглядає цілком серйозне прагнення селянської громади до регуляції своєї демографічної рівноваги. Микола Сумцов підкреслював, що «колодка», або «колодій», є найбільш характерна особливість української Масляної і що «знаряддя тортур та покарання — колодка — перейшло в предмет жарту та розваги і, нарешті, дало назву самому святу». Про «колодку» як своєрідність, яка визначала українську Масляну писала В.Соколова.

Своєрідний різновид цього звичаю побутував на Поділлі. На Масляну хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами — «купували (запивали) колодку». У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблювала її квітами й ініціалами свого обранця. Разом з кількома писанками вона вручала її парубкові на Великдень — «повертала колодку». Такі ритуалізовані взаємні симпатії молодих людей і нерідко завершувалися весіллям.

За Зеноном Кузелею, Масляна (Масниці) — це весільний період, що триває аж до заговин і наповнений веселими забавами, танцями й гостюванням із слідами західних впливів (карнавалу).

2.2.1 Українське весілля і танець Весілля являється обрядом, що формувався потягом багатьох віків і є проявом відносин між чоловіком та жінкою, підкріплений давніми звичаями та національними традиціями.

У праці Яна Ласицького «Де Руссорум…» описане українське весілля і вінчання. В описі вінчання є деякі цікаві подробиці, які свідчать про те, що колись танцювали навіть в церкві. Вінчання відбувалось близько одинадцятої години ночі. До церкви молодих вели в супроводі сопілкарів. Під час обряду всі запалювали воскові свічки, чашу меду подавали священникові, а потім молодим. «Скинувши з голови молодої вінець і потоптавши ногами, починають нові танці. Тепер уже священик веде танок, а всі інші довгим рядом ідуть за ними…»

Парні танці, що були невід'ємною частиною весільних церемоній, символізували синтез протилежностей чоловіка та жінки, передбачали їхнє довге життя та плідність.

2.2.2 Зустріч весни Власне весняний період розпочинався в Україні з поверненням перших птахів з півдня на початку березня, на передодні «віднайдення глави Івана Хрестителя» (9 березня). Дівчата й хлопці, закликаючи весну, починали водити веснянки, хороводи під спів пісень зі зверненням до весни, а діти забавлялися «закличками птахів», виносячи на долонях на перше сонечко різноманітні фігурки птахів, які напередодні випекли з тіста матері і бабусі. Таке обрядове печиво звалося «жайворонками», або «голубками».

Жайворонки першими з’являються на Україні - вони справжні благовісники весни. На думку В. Соколової, зіставлення російських матеріалів з українськими дозволяє висловити припущення, що спочатку до обряду зустрічі («закликання») весни хліб входив як суттєвий компонент і лише потім його стали заміняти обрядовим печивом. Коли і печиво поступово втрачає своє обрядове значення його стали пекти дітям для дитячих закличок весни та ігор з «жайворонками».

Відгомін виготовлення обрядових дитячих іграшок знайшов відображення в танцювально-драматичній грі «Ластівка».

В цій грі дві дівчини беруться за руки та стають напроти іншої пари, яка теж тримається за руки.

Одна пара говорить: «Печу, печу ластівки!».

Інша питає: «На що печеш?»

— «Лиха втечеш, лиха й поймаєш!..»

Після цього дівчата другої пари ловлять дівчат з першої, що розбігаються, а піймавши ті танцюють таночок імітуючи політ ластівки.

М.К. Соколова вважає, що, оскільки від обрядового комплексу зустрічі весни залишився лише звичай — гра «Жайворонки», то і виконуватися стала лише 9 березня разом із зверненням до жайворонків. В цей день також пекли тістечка у вигляді сорок, жайворонків і насаджували їх на довгі палиці. Діти бігали з ними, закликаючи весну:

Жайворонки, прилітайте, Студну зиму забирайте!

Сороки, весну принесіть У вирій зиму заберіть, потім з'їдали тістечка, а голови фігурок давали коровам.

Загалом же перший місяць весни — березень — стоїть під знаком «виглядання» й «викликання весни» та радості з пробудження природи. Весна, за народною уявою, — вродлива дівчина або молодиця, дуже багата і від неї люди сподіваються щедрих дарів, а тому її виглядали рано-вранці, до схід-сонця: вибігали на горби, ставали в коло з піснями та хороводами закликали:

Прийди, весно, прийди, Прийди, прийди, красна, Принеси нам збіжжя, Принеси нам красок (квітів).

На «Теплого Олекси» (30 березня) пасічники виносили вулики в садок і ставили посеред пасіки образа святих Зосима і Саватія, які вважалися покровителями пасічництва.

«На Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває», і рибалки святкують цей день сподіваючись на добрі лови. На двадцятій неділі після Різдва Христового вилітають журавлі з вирію.

Діти, вгледівши журавлів, припиняли інші ігри і намагалися привернути їх увагу, кидаючи яскраві предмети (паски, хустки). Журавлі кружляли над ними, а потім летіли далі, а діти бігали і супроводжували їх, вимовляючи відповідні примовки.

Журавель часто зустрічається в народних казках та оповіданнях як позитивний герой, що тримає лад між птахами. Журавлі цілком свідомо організують свого розваги. У веселому настрої журавель танцює: він весело підстрибує, робить жартівливі рухи, збирає тріски або камінці з землі, підкидає їх, на льоту ловить. Ця особливість журавля відбилась в жартівливих піснях і тацях:

«Журав грає, журав грає,

Журавочка скаче…",

а І.Котляревський згадує жартівливий танець «Журавель» в «Енеїді»:

«Тут інші журавля скакали, А хто от дудочки потів…»

2.2.3 Благовіщення — весняний період хороводів З Благовіщення (7 квітня) починається справжній весняний період. Це перше весняне свято, свято землі, коли «Бог благословляє землю» й усе будиться до життя. В цей день господарі виганяли худобу «на весну»; дівчата виводили коло церкви перший весняний хоровод — «кривий танець», який пізніше став переноситись на Великодній тиждень; лунали перші веснянки-гаївки, а діти і підлітки активізували свої рухливі ігри та розваги.

Існують різні думки щодо початку і тривалості весняних хороводів і веснянок. М. Соколова наводить такі рядки: слідом за О.І.Деєм — від ранньої весни аж до «зелених свят" — Трійці, у Куп’янському повіті Харківської губернії - від Масляної, іноді - від Великодня до Петрова дня, за М. Максимовичем — з другої неділі посту.

М.Грушевський називає хороводи, що водяться після Благовіщення, вегетаційними (весна вступає в період вегетації). Кривий танець — розбудження життєвої енергії в природі - відкриває їх. На його думку, щоб не порушувати суворого посту цими весняними веселощами, церква робила все, щоб посунути ці хороводи на Великдень, і це їй значною мірою вдалося. Хоча дівчата подекуди ще від заговин починали співати веснянки вечорами та забавлятись. На його думку, саме свято Благовіщення як початок закличок весни могло стати компромісом — як пролог Великодня: без того, очевидно, починали їх раніше; і що Великдень — рухоме свято, яке може припадати і на Благовіщення, і на Св. Юрія (6 травня), зібрав коло себе багато елементів з різних весняних обрядодійств.

Внаслідок цього первісна дохристиянська весняна обрядовість, яка початково була єдиним «святом весняного сонця», підпала під зміни і утиски церкви, лишивши нам багато дрібних фрагментів.

На Благовіщення по обіді коло церкви дівчата, побравшись за руки, довгим ланцюжком бігли у кривому танці поміж трьома вербовими гілочками, застромленими в землю, і співали:

«Ми кривого танцю йдемо, Кінця йому не знайдемо То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину…»

Виспівуючи ці слова дівчата плелись у танці одна поміж одної, потім знову побравшись за руки, йшли хороводом і продовжували співати веснянки далі.

Як відомо весняні обрядові пісні і хороводи в Наддніпрянській Україні називалися веснянками, а в Галичині - гаївками, ягівками або га гілками. За О. Воропаєм веснянки співалися від Благовіщення аж до «зелених свят», або доки не вийдуть у поле полоти просо.

Співалися вони скрізь: на вулицях села, на майдані під церквою, в полі, на луках. Переважна більшість веснянок й гаївок являли собою драматизовано гру з розподілом ролей і формою діалогу. Головне у весняних хороводах не пісня, а ритм і танці, що мають своїм завданням піднести настрій розбудити енергію і передати її навколишньому світові.

Веснянки і гаївки не раз були предметом спеціального розгляду дослідників, серед яких можна відзначити М. Грушевського, Я. Головацького, Б. Грінченка, В. Гнатюка, І.Франка та інших. Найдокладніше веснянки-гаївки, їх ґенезу, розвиток, класифікації, значення вивчив Степан Килимник, який присвятив їм цілий том свого дослідження «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» (весняний цикл).

Загалом, в довеликодній час по всій Україні відбувалося весняне очищення: все виносилось із хати, хати білилися, хатнє начиння милося, все сміття палилося за селом. Цьому часові були притаманні ігри і обряди, які мали очисний характер: зі стрибками через полум’я (очищення вогнем), із гойдалками (очищення повітря), проти яких немала заперечення і церква (продовжувався Великий піст). Людність готувалася відзначати головне весняне свято — Великодень, свято радості й веселості.

Розділ 3. Козацький танець — яскравий приклад українських традицій і обрядовості

3.1 Відношення запорожців до танцю Відомості про танок зустрічаються у дослідників Запорозької Січі. Так, наприклад, Дмитро Яворницький в «Історії запорізьких козаків» розповідає про танцювальні порядки та звичаї запорожців: «Після вечері одні одразу молилися й лягали спати…інші збиралися невеликими гуртами і розважалися по-своєму: грали … на всьому можливому для гри й відразу танцювали. А танцювали, бувало, так, що супроти них не витанцює ніхто на світі: весь день буде музика грати, весь день будуть і танцювати. Як музика перестане грати, то вони візьмуть у руки лаву, один з одного боку, другий з другого, стануть один проти одного та й танцюють. Особливо весело це було в них після повернення з воєнних походів. Тоді козаки, прибувши у Січ, протягом кількох днів ходили вулицями… водили за собою величезний натовп музик і січових півчих-школярів, всюди розповідали про свої воєнні подвиги та успіхи, невпинно танцювали, викидаючи найрізноманітніші фігури; за ними і відрах і казанах несли різні напої…»

Дуже важливим у козаків був обряд «прощення козака зі світом», в якому танець займав чи не найголовніше місце. І ця тема ще потребує окремого дослідження, яке б дало змогу розібратися в суті похоронного праукраїнського обряду, чільне місце в якому також займали танці.

Особливе місце серед чоловічих танців належав ритуальному військовому танцю «Аркан», який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того проганяли з кола. Вірогідно «Аркан» був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.

Взагалі народний танок українців (слов'ян) до появи Запорозької Січі нагадував переважно хороводи, а танці швидких ритмів (прискорені хороводи) — це витвір запорозьких козаків.

Наприклад, М. Кропивницький писав про козацький танець як герць, двобій, змагання, а основним історичним танцем українців вважав козака. Так, у «Невольнику» молодий козак з радощів «такого гопака угрів, що аж потилиці п’ятами дістав», а в тій же сцені старий козак із сумом згадував: «А колись-то, було, сам гетьман по таляру жбурляв за кожне коліно. А тепер…- думка танцює та скаче, а ноги ледве волочаться».

Подібні зернини народних знань про танець можна при бажанні знайти майже в кожного з видатних українських драматургів.

3.2 Гопак — бойові традиції Запорізької Січі

В Україні й за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно «Гопак», культ якого склався на початку XX ст. Такій популярності сприяло, насамперед, використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами і навіть окремими виконавцями.

Ось як про це писав Микола Садовський: «Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто … звисало жінці нижче пояса. І це звався народний український театр!?.»

Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання.

Назва танцю походить від дієслова «гупати» (плигати, скакати).Цей танець виник в козацькому побуті, тому спочатку виконувався лише хлопцями. Нині ж його танцюють разом з чоловіками й жінки.

На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика попередником гопака був танець «Козак», і лише внаслідок заборони Катериною II самої назви козаків та подальших цензурних утисків танець змінив назву. Про неабияку популярність «Козака» ще в XVII ст. свідчить його поширення не тільки в Україні, але й у Польщі, Московії (варіант «Козачок») та інших європейських країнах. Так у Франції в 60—70-х роках XVII ст. був відомий український танцювальний театр під назвою «Па де Козак», який вже тоді репрезентував українське мистецтво танцю. Забутий танець запорозьких козаків «козак» фрагментарно зберігся лише на Гуцульщині і виконується в гуцульському стилі.

Інший польський фольклорист-етнограф А. Новосельський у праці «Люд український» (Варшава, 1857) пише, що в Україні найбільш поширений та популярний танець козак і лише згадує про інші танці (тропак, чеберячка, гопак, дрібушечки). Польські етнографи та письменники розповідають, що козак у 17 — 18 ст. завжди виконували на шляхетних балах, і подають таку інформацію, яка в Україні не збереглася навіть у переказах.

Неабияку увагу до гопака привернули стаття російського журналіста Ш. Лебедєва «Гопак і совість» та книжка львів'ян С. Приступи і В. Пилата «Традиції української національної фізичної культури». Автори висловлюють думку, що гопак став танком нещодавно, а раніше він був «національною боротьбою», «бойовим танцем» українців — запорозьких козаків. Пролунала навіть така думка, що український гопак — це шифр, код слов’янського у-шу, який дійшов до нас з язичницької Русі, це не вся система психофізної підготовки слов’ян, а лише код, фізична система якого зникла…

Розділ 4. Зв’язок обрядової хореографії з професійним мистецтвом Народне хореографічне мистецтво дуже часто використовується в створенні творів наших відомих театральних діячів. Теми з народних обрядів та звичаїв висвітлені в творах видатних митців: веснянки і хороводи в п'єсі «Маруся Богуславка» та в «Бондарівні»; весільні обряди в п'єсах «Дві сімї «, «Прислужники», «Зальоти соцького Мусія»; купальські ігрища в п'єсі «Ніч на Івана Купала».

Використані в цих творах обряди з піснями, танцями та хороводами, які є вірною копією народного життя, які були перенесені на сцену розмовами та жартами як нерозлучними складовими елементами, зв’язаними з відповідним моментом обрядів.

Багато тем з української обрядовості використано у хореографії П.П.Вірського, в репертуарі хору ім. Г. Вірьовки та інших національних колективів України.

Балетмейстери нашої країни користуються темами з народних обрядів як джерелом для створення сценічних варіантів українських танців і вірної трактовки українського характеру як в історичних, так і в сучасних виставах. Звертаються і наукові працівники, які ведуть свої творчі дослідження в галузі балетного мистецтва.

Багато дитячих виховних закладів звертаються до народних звичаїв при створенні програм виховання, навчання. Веснянками зацікавилися наші педагоги дошкільного і шкільного виховання, і тепер, певно, нема дитячого садочка, де б не вивчались ті чи інші веснянки з іграми і таночками.

Висновок Українські народні танці - одна з найдавніших ділянок духовної культури нашого народу. Сформувалися вони на ґрунті дохристиянських вірувань, звичаїв та обрядів і з часом стали не лише традицією, але й однією з невід'ємних рис народного характеру українців. Сьогодні складно навіть уявити будь-яке національне свято чи обряд без хореографії, яка несе вже естетичне значення, а не ритуальне; але ніколи не можна забувати про істинні витоки нашого танка.

Українські танці, на відміну танцювальних культур інших європейських народів, не зазнали впливу світських танців суспільної верхівки і тому зберегли свою щирість, оригінальність та безпосередність.