Природна монополія

1. Суть природної монополії, її причини та наслідки.

1.1 Економічний зміст природної монополії, причини, що обумовлюють.

Природна монополія — це стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари.

Щоб максимізувати прибуток, виробник повинен постійно нарощувати обсяги виробництва і продажу товарів, поступово усувати своїх конкурентів. Врешті-решт виробник захоплює і контролює велику частину виробництва і збуту товарів, перетворюється на монополіста. Це свідчить, що конкуренція породжує свій антипод — монополію. Конкуренція і монополія завжди існують в реальній ринковій економіці як дві протилежні і взаємообумовлюючі її характеристики. Вона відбиває ситуацію, коли попит на поданий товар чи послугу найкраще задовольняється однією або декількома фірмами. В її основі полягають особливості технології виробництва та обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом можуть слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт і т.д. Монопольне становище є бажаним для кожного підприємця. Воно дає змогу йому уникнути цілої низки проблем і ризиків, пов’язаних із конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку. Найвідомішими організаційними формами такої монополії є картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати. Цей тип монополізму становить найбільшу загрозу ринковій економіці, він постійно перебуває у полі зору держави, виступає головним об'єктом демонополізації. Якщо процес концентрації держава не може повністю контролювати, то централізацію сучасна держава регулює ретельно, забороняючи незаконні форми об'єднання Концентруючи у своїх руках визначену господарську владу, вони мають можливість із позицій сили впливати на інших учасників ринку, нав’язувати їм свої умови і досягати найбільшої вигоди. Причиною виникнення монополії є дія закону концентрації капіталу і виробництва і централізація капіталу.

Концентрація капіталу — це процес збільшення розмірів індивідуального капіталу за рахунок капіталізації прибутку, тобто використання певної його частини на розширення виробництва.

Централізація капіталу — це збільшення розмірів капіталу внаслідок поглинання або об'єднання кількох раніше самостійних індивідуальних капіталів в один, більший. [5, c. 159−161].

До переліку таких ринків згідно з частиною 1 статті 5 Закону України «Про природні монополії» відносяться ринки:

— транспортування та зберігання природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;

— транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

— передачі та розподілу електричної енергії;

— централізованого водопостачання та водовідведення;.

— транспортування теплової енергії.

Основними ознаками природної монополії є наступні:

1. Діяльність суб'єктів природних монополій ефективніше у відсутності конкуренції, що пов’язано із суттєвою економією на масштабах виробництва і високими умовно-постійними витратами. До таких сфер відносять, наприклад, транспорт. Витрати на доставку вантажу або перевезення одного пасажира тим нижче, чим більше вантажів або пасажирів перевозяться в даному напрямку.

2. Високі бар'єри входу на ринок, оскільки фіксовані витрати, пов’язані з будівництвом таких споруд, як дороги, лінії зв’язку, настільки високі, що організація подібної паралельної системи, що виконує ті ж самі функції (будівництво доріг і трубопроводу або прокладка залізничного полотна проблематична) навряд чи може окупитися.

3. Низька еластичність попиту, оскільки попит на продукцію або послуги, що виробляються суб'єктами природної монополії, у меншій мірі залежить від зміни ціни, ніж попит на інші види продукції (послуг), оскільки їх не можливо замінити іншими товарами. Дана продукція задовольняє найважливіші потреби населення або інших галузей промисловості. До таких товарів належать, наприклад, електроенергія. Якщо запропонуємо, зростання цін на автомобілі змусить багатьох споживачів відмовитися від придбання власної машини, і вони будуть користуватися громадським транспортом, то навіть значне підвищення тарифів електроенергію навряд чи приведе до відмови від її споживання, оскільки замінити її еквівалентним енергоносієм складно.

4. Мережевий характер організації ринку, тобто наявність цілісної системи протяжних у просторі мереж, за допомогою яких здійснюється надання певної послуги, в тому числі наявність організованої мережі, для якої необхідно Управління та контроль з єдиного центру в реальному масштабі часу [2, c. 159−161].

Маючи високі фінансові та економічні можливості, монополіст отримує значний прибуток в сфері своєї діяльності та впливає на економіку країни в цілому. Відсутність конкуренції, невеликі затрати та контроль над цінами, перетягує грошову масу в бік монополіста, де ним рідко виступає держава. І частіше за все фірма чи акціонерна компанія, яка має монопольну владу на ринку також впливає на ВВП країни і на її саму, включаючи політику та людей в цілому. Таким чином, вищезазначений нормативно-правовий акт свідчить про те, що водопостачальні організації є суб'єктами природних монополій на ринку централізованого водопостачання і водовідведення, та дає підстави стверджувати, що зазначені суб'єкти господарювання займають монопольне (домінуюче) становище на вказаному ринку в межах інженерних мереж, розміщених на певній території.

Окрім цього, існують товарні ринки, що не перебувають у стані природної монополії, але для суб'єктів, які діють на таких ринках, реалізація вироблених товарів або використання товарів інших суб'єктів господарювання неможлива без безпосереднього використання товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій. [17, ч. 1 ст. 1].

Об'єктивною основою монополізму є домінуюче положення фірми на ринку, що дозволяє їй проявляти вирішальний вплив на конкуренцію, підвищувати ціни і знижувати обсяг виробництва, ускладнювати доступ на ринок іншим фірмам.

Продавець має монопольну владу, якщо він може підвищувати ціни на свою продукцію шляхом обмеження випуску цієї продукції. Підтримці монопольної влади сприяють вхідні бар'єри, які блокують входження у монополізовану галузь завдяки чинникам, що створюють несприятливі умови для фірм-новачків порівняно з фірмою яка вже працює в галузі. Серед основних типів бар'єрів можна виділити такі:

1) Виняткові права отримані від влади. Так органи влади зазвичай надають право монополії на надання транспортних послуг, послуг зв’язку, а також комунальні послуги. В багатьох випадках влада сама ж і керує монополіями.

2) Патенти і авторські права, які забезпечують винахідникам нових продуктів або творів мистецтва виключні права, щоб продавати або надавати ліцензії, які б дозволяли користуватись цими винаходами. Але патенти і авторські права можуть забезпечувати монопольні позиції тільки на обмежену кількість років. Після закінчення строку дії патенту монопольні права на винахід зникають.

Коли яка-небудь фірма випускає товар не придбавши патенту її можуть примусити припинити продаж за рішенням суду. Так, наприклад, в 1985 р. федеральний суд постановив, що «Кодак корпорейшн» порушила сім патентів, виданих фірмі «Поларойд корпорейшин», виготовляючи з 1976 р. фотоапарати миттєвої зйомки.

Коли була видана постанова суду, компанія «Кодак», на долю якої приходилось 25% річних продажів фотоапаратів миттєвої зйомки, змушена була припинити виробництво цих фотоапаратів.

3) Монопольне володіння всім обсягом пропозиції окремого ресурсу.

De Beers має монопольну владу на ринку алмазів завдяки її контролю над продажем 85% необроблених алмазів, придатних для виготовлення коштовностей.

4) Економія на масштабі виникає тоді, коли одна фірма виробляє продукцію з меншими витратами, чим це було б можливо, якщо б ринок обслуговувався двома чи більшою кількість фірм.

5) Недобросовісна конкуренція. Деякі фірми-монополісти застосовують методи боротьбу з конкурентами, які не тільки не відповідають кодексу честі підприємця, а й у більшості випадків заборонені законом. Це може бути тиск на постачальників сировини, профспілки, банки, переманювання провідного персоналу, цінова війна з метою банкрутства конкурента тощо. Однак виявити порушника закону та застосувати до нього відповідне покарання досить складно.

На основі вище сказаного можна зробити такі висновки про причини виникнення монополій:

1) через процес концентрації виробництва, коли підприємства замість введення між собою всеможливої конкурентної боротьби укладають між собою угоди, тобто об'єднують капітал.

2) на основі централізації виробництва і капіталу.

Централізація виробництва — це збільшення масштабів виробництва продукції в результаті об'єднань кількох підприємств в одне із загальним управлінням.

3) внаслідок дій держави, спеціальних або навмисних її кроків.

4) поява акціонерної капіталістичної власності, коли індивідуальна приватна власність перетворюється на гальма розвитку продуктивних сил. Вона виникає в результаті злиття, об'єднання декількох капіталістів.

1.2 Класифікація природних монополій.

Важливо також враховувати, що сфери діяльності природних монополій, визначені ст. 5 Закону України «Про природні монополії», і товарні межі ринків не співпадають. У цьому зв’язку процес ідентифікації природних монополій має доповнюватись також їх класифікацією за критеріями, важливими для цілей регулювання. Таку класифікацію, на наш погляд, доцільно здійснювати за територіальними межами ринків, галузевою приналежністю, часовою прив’язкою, ступенем поєднання з іншими видами монополій та формами власності.

Таблиця 1. Класифікація природних монополій.

Вибір критеріїв класифікації зумовлений значенням класифікаційних параметрів для визначення товарних ринків взагалі і ринків природних монополій зокрема. Так, просторовий і галузевий критерії характеризують географічні і товарні межі ринків.

Залежно від географічних меж ринку, виділяють загальнодержавні природні монополії (наприклад, транспортування нафти i нафтопродуктiв, природного i нафтового газу трубопроводами тощо) і локальні природні монополії (наприклад, водо-, теплопостачання та водовідведення).

Галузевий критерій у випадку природної монополії набуває особливого значення, оскільки основною причиною економії на масштабі виробництва є технічна економія (зниження питомої вартості машин і обладнання по мірі збільшення їх потужності), тісно взаємопов'язана з технологією виробництва, галузевою приналежністю ринку.

Вагоме значення для природної монополії має фактор часу. Оскільки природні монополії є продуктом історичного розвитку країни, то виникає об'єктивна потреба щодо поділу природних монополій за критерієм їх фіксації в часі. Під пропонованим часовим критерієм мається на увазі ступінь впливу науково-технічного прогресу, а також зміни попиту, появу субститутів на стан конкурентного середовища на досліджуваному ринку. НТП може стимулювати розширення меж ринку тощо. До найбільш «закріплених» природних монополій відносять, як правило, водопостачання, оскільки в цій галузі застосовувані технології передачі води не підпадають під вагомі зміни, і навряд чи такі зміни коли-небудь взагалі будуть можливі. До «незакріплених» природних монополій сьогодні можна віднести телефонний зв’язок і централізоване теплопостачання.

Потрібно враховувати і той факт, що на ринках, які перебувають у стані природної монополії, діють суб'єкти господарювання, в яких така діяльність є основною (наприклад, комунальні підприємства, залізниці, підприємства електроенергетики та газопостачання тощо), та суб'єкти господарювання, в яких діяльність у сфері природних монополій не є основною і не займає за загальним обсягом надання послуг значної питомої ваги (заводи, сільгосппідприємства тощо).

Доцільним, з нашої точки зору, є виокремлення природних монополій за формами власності. Форма власності суб'єкта природної монополії має вагоме значення для вибору організаційної форми державного регулювання природних монополій (створення спеціальних органів регулювання, регулювання через відносини власності).

Підбиваючи підсумки проведеного аналізу, зазначимо, що специфіку кожного виділеного виду природної монополії з урахуванням визначених критеріїв відповідної природної монополії доцільно враховувати в процесі здійснення заходів державного регулювання конкретного суб'єкта природної монополії.

1.3 Соціально-економічні наслідки природної монополії.

Монополізація виробництва призводить до виникнення суспільних втрат, за інших рівних умов монополія порівняно з конкурентною галуззю завжди виробляє менший обсяг продукції і встановлює вищі ціни;

· монополія не досягає виробничої ефективності, оскільки для оптимального обсягу випуску продукції збільшуються витрати, а ціна на продукцію зменшується.

· монополія не досягає ефективності розподілу ресурсів, оскільки для оптимального обсягу випуску P> MC.

Припустимо, що крива ринкового попиту на продукцію є однаковою як для конкурентної галузі, так і для монополії; витрати виробництва для монополії ті ж самі, що і для конкурентної галузі. Порівняємо стани їх довгострокової рівноваги.

Суспільство може платити за монопольну владу ще й додаткову ціну:

· орієнтуючись на максимізацію прибутку, а не обсягу випуску, монополія може ігнорувати ефект масштабу і мати вищі витрати на одиницю продукції;

· монополія може як сприяти розвитку науково-технічного прогресу, забезпечуючи за рахунок вищих прибутків впровадження новітніх досягнень у виробництво, так і гальмувати його, скуповуючи винаходи і не використовуючи їх;

· соціально непродуктивними є видатки для утримання чи зміцнення ринкової влади: рекламу, лобіювання своїх інтересів, спроби уникнути державного регулювання та ін.;

· утримання незадіяних надлишкових виробничих потужностей як засіб переконання потенційних конкурентів у недоцільності їх виходу на даний ринок.

Виникнення природної монополії є наслідком вільної дії ринкових сил, внаслідок чого виробництво суспільно важливого товару зосереджується на одній фірмі, де воно обходиться дешевше, ніж його виробництво кількома фірмами. У більшості випадків вони утворюються в комунальних галузях господарства. Існування природної монополії є економічною необхідністю і вигідне для суспільства. Для зменшення негативних наслідків, породжених монопольною владою, діяльність природних монополій регулює держава [15, c. 3−5].

Як пише відомий американський економіст П. Самуельсон в «Економіці», сучасна система є змішаною системою державного й приватного підприємства, монополії і конкуренції. Але тут є свої «за» і «проти». Наприклад, візьмемо монополізм. Він руйнівно впливає на ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. В чому це проявляється? Не маючи турбот про підтримання сильного конкурентного тонусу, монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що кількість товарів зменшиться, бо підвищуючи ціни, монополія отримає той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків. У гонитві за прибутком крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають найвищу віддачу, вилучаючи, або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2%. Доведено, що монополія зумовлює застій та загнивання господарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. Зазначимо, що лауреат Нобелівської премії видатний американський економіст Поль Самуельсон, зважуючи позитивні та негативні риси і наслідки монополії, робить однозначний висновок: «це економічне та соціальне зло» [10, c. 112−115].

Монополя завдяки високому рівневі зосередження економічних ресурсів створюють можливості для прискорення технічного прогресу. Однак, ці можливості реалізуються в тих випадках, коли таке прискорення сприяє витягові монопольних-високих прибутків. Йозеф Шумпетер і інші економісти доводили, що великі фірми, що володіють значною владою, — це бажане явище в економіці, оскільки вони прискорюють технічні зміни, тому що фірми вододіючі монопольною владою, можуть витрачати свої монопольні прибутки на дослідження, щоб захистити або усталити свою монопольну владу. Займаючись дослідженнями, вони забезпечують вигоди як собі, так і суспільству в цілому. Але переконливих доказів того, що монополії грають особливо важливу роль у прискоренні технічного прогресу, ні, тому що монополії можуть затримати розвиток технічного прогресу, якщо він загрожує їхнього прибутку.

Монополія — виключне право у визначеній області держави, організації, фірми. Монополії - великі господарські об'єднання (картелі, синдикати, трести, концерни і так далі), що знаходяться в приватній власності (індивідуальний, груповий або акціонерної) і здійснюючий контроль над галузями, ринками й економікою на основі високого ступеня концентрації виробництва і капіталу з метою встановлення монопольних цін і витягу монопольних прибутків. Панування в економіці є основою того впливу, що монополії роблять на всі сфери життя країни.

Підводячи підсумок оцінці моделі ринку недосконалої конкуренції, випливає з усією справедливістю відзначити, що монополія і зроблена конкуренція є двома крайніми формами ринкової структури. Реальні ж ринкові структури знаходяться між цими двома крайніми випадками [21, c. 35−37].

2. Особливості природної монополії в Україні та механізми регулювання.

2.1 Сучасний стан природної монополії в Україні.

Природні монополії як стратегічно важливі підприємства відіграють суттєву роль у функціонуванні та розвитку економіки та забезпеченні життєдіяльності не лише громадян, але й підприємств суміжних і не суміжних галузей.

Згідно Закону України «Про природні монополії» природна монополія стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

За даними Антимонопольного комітету України до природних монополій на загальнодержавному рівні відносять: Державне підприємство «Національна енергетична компанія «Укренерго», Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» в особі Відкритого акціонерного товариства «Укртранснафта» та Дочірньої компанії «Укртрансгаз», Державне підприємство обслуговування повітряного руху України «Украерорух», Відкрите акціонерне товариство «Одеський припортовий завод», Українське державне підприємство поштового зв’язку «УКРПОШТА», Концерн РРТ.

Сьогодні в Україні досить гостро стоїть питання приватизації державних підприємств природних монополістів перш за все для погашення дефіциту бюджету, виконання умов МВФ для отримання наступних транші.

Перевагами державної форми власності є: по-перше, держані сітьові структури природних монополій сприяють веденню підприємництва у різних галузях економіки, крім того держава робить вигідною експлуатацію сітьових структур, оскільки для неї основним є не одержання прибутку, а досягнення ефективної роботи виробничої сфери, що значною мірою залежить від функціонування інфраструктури; по-друге, державна власність забезпечує менші трансакційні витрати, посилює владу держави над природною монополією, міру впливу на тарифи, доходи, інфляцію витрат, підвищує ефективність фінансування, шляхом перерозподілу доходів; по-третє, державна власність забезпечує можливість рівного доступу всіх споживачів до товарів природних монополій, тому що вони, як правило, не мають субститутів і є необхідними для суспільства; по-четверте, державна власність забезпечує реалізацію державних інтересів і потреб, реальний і адміністративний контроль, стратегічну безпеку держави та її обороноздатність.

Недоліки державної форми власності: відсутність стимулів до економії, збільшення прибутку і зменшення витрат; неефективність системи управління природними монополіями, політизація їх регулювання, лобіювання монопольних інтересів і створення додаткового тиску на споживачів; відсутність гнучких тарифної і цінової політики; недостатнє фінансування інфраструктури, пов’язане з кризою, дефіцитом бюджету та нестабільним економічним становищем. Враховуючи сучасний стан розвитку української економіки є необхідним збереження у державній власності певної частини акцій або контрольний (не менше 51%) або блокуючий (25% + 1 акція) пакет акцій, залежно від галузі та особливостей діяльності природної монополії. [6 с. 25−55].

Тому, основним завдання української економіки є, враховуючи її сучасний стан, хоча б проведення пасивного реформування природно-монопольної сфери, з визначення об'єктивного співвідношення державної і приватної власності на природні монополії, визначення меж державного контролю та основних умов приватизації для забезпечення суспільства життєво необхідними товарами для його ефективного функціонування та розвитку.

2.2 Засоби державного регулювання діяльності суб'єктів природної монополії.

Суб'єкт природної монополії-суб'єкт господарювання будь-якої форми власності, який провадить діяльність на ринку, що перебуває у стані природної монополії, у сфері централізованого водопостачання та водовідведення і транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами. До суб'єктів природних монополій належать суб'єкти господарювання будь-якої форми власності, що виробляють товари на ринку, який перебуває у стані природної монополії. У відносинах природних монополій також беруть участь споживачі.

1. Конституційний рівень — ст. 42 Конституції України, яка містить пряму заборону щодо зловживання монопольним становищем на ринку та нерівномірного обмеження конкуренції.

2. Спеціальне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про природні монополії».

3. Закони загального характеру, які містять окремі норми, присвячені питанням антимонопольної політики (Закон України «Про приватизацію» та ін.).

Система антимонопольного законодавства України включає Закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», постанову КМУ від 11 листопада 1994 р. № 765 «Про запровадження механізму запобігання монополізації товарних ринків» у редакції постанови КМУ від 26 травня 1997 р. № 499, Правила розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. № 5 у редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29 червня 1998 р. № 169-р, Положення про контроль за економічною концентрацією, затвердженого розпорядженням АМК України від 25 травня 1998 р. № 134-р та ряд інших.

АМКУ в межах наданої йому компетенції має право:

· визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище підприємств на ньому;

· давати підприємствам обов’язкові для виконання розпорядження про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень, припинення неправомірних угод між підприємствами;

· давати центральним та місцевим органам виконавчої влади, виконавчим органам місцевого та регіонального самоврядування обов’язкові для виконання розпорядження про скасування та зміну прийнятих ними неправомірних актів, про припинення порушень та розірвання укладених ними угод, що суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти створення монопольних утворень центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також господарюючими суб'єктами;

· вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання, щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності підприємств у разі порушення ними антимонопольного законодавства;

· накладати штрафи у випадках передбачених чинним законодавством;

· розробляти і затверджувати з питань, що належать до їх компетенції, нормативні акти, обов’язкові для виконання органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, підприємствами.

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб'єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Розрізняють такі основні правові форми планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.

Основними засобами регулюючого впливу держави на суб'єктів господарювання відповідно до ст. 12 господарського кодексу є:

— державне замовлення, державне завдання;

— ліцензування, патентування і квотування;

— сертифікація та стандартизація;

— застосування нормативів та лімітів;

— регулювання цін і тарифів;

— надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

— надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. [16, ст. 12].

До ознак діяльності суб'єктів природної монополії можна віднести такі: суб'єкти господарювання займаються підприємницькою діяльністю; така діяльність є регульованою; діяльність здійснюється у сферах, обмежених законодавством.

В Україні існує закон «Про природні монополії» який визначає сфери діяльності суб'єктів природних монополій. Відповідно до нього, до сфер діяльності суб'єктів природних монополій відносять: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного й нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передавання та розподіл електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв’язок загального руху, централізоване водопостачання та водовідведення, централізоване постачання теплової енергії, спеціалізовані послуги транспортних терміналів. Конкретний перелік суб'єктів природних монополій здійснюється Аптимонопольним комітетом України. Закон України «Про природні монополії» визначає систему органів, на які покладено повноваження щодо регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Такими органами є Національні комісії регулювання природних монополій, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Згадані органи здійснюють обов’язкове ліцензування діяльності суб'єктів природних монополій та виконують інші функції згідно із законодавством України. Крім того, Закон регламентує відповідальність суб'єктів природних монополій, їх посадових осіб та органів, які регулюють їхню діяльність. Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ) — державний колегіальний орган, що здійснює державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Утворена згідно з Указом Президента України 14 березня 1995 року. Серед іншого, відповідає за надання ліцензій та встановлення тарифів для виробників теплової та електричної енергії. Також встановлює «Зелений тариф» для виробників енергії з відновлюваних джерел. Діяльність Національної комісії регулювання електроенергетики України спрямована на виконання основних завдань, визначених Законом України «Про природні монополії», зокрема: державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання, що провадять діяльність на суміжних ринках, у сферах електроенергетики, теплопостачання в частині діяльності з виробництва теплової енергії на теплоелектроцентралях, теплоелектростанціях, атомних електростанціях і когенераційних установках та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, на ринках природного газу, нафтового (попутного) газу, газу (метану) вугільних родовищ та газу сланцевих товщ, нафти та нафтопродуктів; [11].

2.3 Основні шляхи вдосконалення регулювання ринку природних монополій.

Антимонопольне законодавство України включає ряд законів і постанов, правил. Хоча воно далеко пішло порівняно з антимонопольним законодавством СРСР, проте, за словами спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним. Формування антимонопольної політики держав світу почалося з того, що навколо них формувалась негативна громадська думка, яка вимагала захисту споживачів від свавілля монополістів, обмеження діяльності останніх. Необхідність антимонопольного законодавства та практики зарубіжних країн не викликає сумнівів, адже досвід України в цій галузі вимірюється в 6−10 років, в той час як багато інших держав працюють в цій сфері вже десятки років. Українським законодавцем треба працювати, враховуючи іноземний досвід, а також розробити свої нові методи боротьби зі споживанням монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Державне регулювання діяльності вітчизняних природних монополій є складною проблемою, що перебуває за межами традиційного аналізу суб'єктів ринкового середовища та надмірно прив’язана до особливостей національної економіки.

Теоретичні та практичні принципи системи державного регулювання діяльності природних монополій розкриті в працях таких визначних економістів, як Дж.М. Кейнс, Дж.М. Вернон, В. Віскузі, Дж. Стіглер. Серед вітчизняних науковців, які досліджують проблеми державного регулювання природного монополізму доцільно відзначити В. Базилевича, Г. Башнянина, М. Долішнього, С. Захаріна, І. Галицю, М. Макаренка, В. Нікова.

Система державного управління постійно використовувала широкий спектр регуляторних і законодавчих заходів, що дозволяло трансформувати національну економічну систему для забезпечення ефективної діяльності окремих суб'єктів господарювання. Щодо теорії, то за сучасних умов рекомендації монетаризму та кейнсіанства об'єднуються у неокласичному синтезі, виходячи з критерію доцільності впровадження економічних рішень щодо виваженої лібералізації господарського життя. Отже, функції держави поступово змінювалися — від ролі прямого інвестора до ролі регулювальника доходів, стимулятора інвестицій та «архітектора» нового економічного середовища.

Проте, незважаючи на чинність закону «Про природні монополії» необхідно було б:

— встановити чітку, прозору та недискримінаційну систему тарифоутворення на послуги природних монополій, створити систему моніторингу фактичного рівня тарифів для окремих груп споживачів комунальних послуг;

— сформувати законодавчі умови для функціонування незалежних регулюючих органів, визначити їх компетенції та повноваження;

— запровадити відкриту систему та умови доступу доцінового прогнозування на житлово-комунальні послуги;

— визначити принципи реформування форм власності суб'єктів природних монополій.

— формування нових організаційно-правових форм, зміна економічних відносин, перетворення законодавчої та нормативної бази, технічне переоснащення та модернізація у житлово-комунальному господарстві України з метою підвищення ефективності та надійності його функціонування, забезпечення сталого розвитку для задоволення потреб населення і господарського комплексу в житлово-комунальних послугах відповідно до встановлених нормативів і національних стандартів Таким чином, існуюча система державного регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг є недосконалою, що зумовлює необхідність її розвитку. Структура сучасної системи державного регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг повинна враховувати традиції країни у сфері державного управління, існуючий державний та адміністративно-територіальний устрій, узгоджуватись із загальними принципами та пріоритетами державної регуляторної політики, а також з процесом реформ, що проводяться у сфері житлово-комунального господарства. Процес удосконалення системи державного регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг потребує певного часу та зусиль від усіх його учасників.

Дослідження свідчить, що основними завданнями щодо удосконалення системи державного регулювання діяльності природних монополій є: створення правового поля розвитку системи державного регулювання діяльності природних монополій; визначення органу, уповноваженого здійснювати регуляторну політику щодо суб'єктів на ринку комунальних послуг; забезпечення рівних можливостей доступу до комунальних послуг, що надаються природними монополіями; створення інформаційної інфраструктури для отримання інформації, налагодження тісних зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації; визначення виходячи з сучасних умов розвитку України та норм і правил ЄС нових концептуальних засад організації системи державного регулювання діяльності природних монополій на ринку комунальних послуг.

3. Світовий досвід регулювання природних монополій.

3.1 Антимонопольна політика Німеччини.

Муніципальна власність і господарство Німеччини виникли у в останній третині XIX ст. у звґязку з розвитком соціально-економічної інфраструктури (транспорт, електропостачання, газопостачання, школи, лікарні). Державна власність наприкінці XIX — на початку XX ст. формувалась двома основними шляхами: за рахунок державного бюджету (більш поширений у країнах Старого світу) і в результаті націоналізації приватних підприємств (переважно у країнах переселенського капіталізму). Завершенням цього ланцюжка змін стало утворення монополістичних союзів — монополій як у галузі виробництва, так і в галузі капіталів (фінансових джерел).

В другій половині 20 століття Німеччина була розколота на дві країни, що розвивалися у різних напрямах. У ФРН економічна модель отримала назву «соціального ринкового господарства», яке забезпечувало високу ефективність ринкової економіки і гарантувала максимум соціальної справедливості. Після возз'єднання 1990 року економічна політика Німеччини була скерована на вирівняння відмінностей між західною та східною частинами країни.

Сучасна економіка Німеччини соціально-орієнтована із високорозвиненою інфраструктурою, високим рівнем ринкової капіталізації, низьким рівнем корупції і високим рівнем. Нині державний сектор економіки представлений в основному об'єктами інфраструктури, при цьому системи водопостачання, електропостачання тощо належать місцевим органам влади. Існують державні монополії (Німецька федеральна пошта, Німецька федеральна дорога, тощо). Частка держави в акціонерному капіталі становить близько 9%. Держава також володіє усіма автобанами та портами. Паливно-енергетичний комплекс зокрема нафтова промисловість, контролюється монополістами Англії та США.

Німеччина — одна з високорозвинених країн світу. Вона посідає перше місце в Європі за кількістю виробленої промислової продукції. Провідне місце в економіці займають електронно-технічна, машинобудівна (в тому числі автомобілебудування, представлене компаніями Volkswagen Group, BMW, Mercedes-Benz, Daimler, Opel, Porsche), гірнича (видобуваються вугілля, нафта та природний газ, руди цинку та олова, кам’яна сіль), металургійна, хімічна, харчова, суднобудівна, текстильна, нафтопереробна галузі промисловості. [11].

У Німеччині активний розвиток акціонерної власності (грюндерства) почався з будівництва залізниць у 70-х роках XIX ст. У 1870 р. Існувало 418 акціонерних товариств, за період 1871−1872 рр. з’явилося 978 нових з акціонерним капіталом 2,8 млрд. марок. Процес монополізації охопив yci галузі промисловості, навіть ті, які в інших країнах залишились полем для конкуренції (виготовлення відривних календарів). На відміну від США, монополії об'єднували більшу кількість підприємств (кілька сотень), існували у формі картелів i синдикатів. У 1879 р. їx кількість становила 14, в 1900 р. — 300, перед першою світовою війною кількість їx зросла в 2 рази. У кінці 90-х років XIX ст. — на початку ХХ ст. з’явилися перші трести: електротехнічні корпорацій АЕГ i товариство «Ciмeнc». Інтенсивно формувався фінансовий капітал. У 1913 р. icнyвало 1850 банків; 9 берлінських банків контролювали 85% банківського капіталу (11,3 млрд. марок). До таких банків належали Німецький (капітал 3 млрд. марок i контроль за 87 банками), Дрезденський, Дармштадтський банки, облікове товариство (власний капітал 300 млн. марок), їхній прибуток в 1895—1900 рр. Становив 38,6 — 67,7% щорічно. Німецькі банки вкладали капітали в основному в промисловість. Так, 6 берлінських банків контролювали 751 підприємство. [13. с. 160−162].

Перші антимонопольні закони у Німеччині були прийняті 1957році. Вони в порівнянні з іншими країнами є досить ліберальними. Вони не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Причиною виникнення антимонопольного законодавства стали глибокі економічні дослідження. Саме вони довели, що монополія частіше всього шкідлива для суспільства, оскільки спричиняє збільшення суспільних витрат. Монополії, на противагу конкурентним фірмам, мають значний вплив на ціну шляхом регулювання обсягу випуску продукції, завдяки чому монополія може без зайвих проблем встановлювати оптимальний рівень випуску, виштовхувати конкурентів з ринку.

Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так ст. 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, теж містять заборону монополістичних угод та створення монополій. ЄС опорами законодавства у сфері конкуренції має ст. 85 і 86 Римського договору. Ст. 85 забороняє, як несумісні зі «Спільним ринком» всі угоди між підприємствами, рішення асоціації підприємств і узгоджені дії, які можуть вплинути на торгівлю між державами — членами, і які метою чи наслідком мають запобігання, обмеження чи скорочення конкуренції на «Спільному ринку» і, зокрема, які:

· прямо чи опосередковано фіксують закупівельні чи продажні ціни або будь-які інші комерційні умови;

· обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток чи інвестиції;

· розподіляють ринки чи джерела постачання;

· застосовують неоднакові умови до еквівалентних угод з іншими сторонами в торгівлі, таким чином ставлячи їх у невигідне конкурентне становище;

· укладання контрактів ставлять у залежність від прийняття іншими сторонами додаткових зобов’язань, які за своєю сутністю чи у відповідності до комерційних традицій не мають жодного зв’язку з предметами таких контрактів.

За ст. 86 забороняється як несумісне зі «Спільним ринком» будь-яке зловживання домінуючим становищем одним чи більшою кількістю підприємств у межах «Спільного ринку» чи значною його частиною, якщо воно може вплинути на торгівлю між країнами-членами. [4. с. 200].

Антимонопольне законодавство Німеччини поширюється на компанії самої країни та іноземні компанії, діяльність яких має прямий, суттєвий і передбачуваний у недалекому майбутньому вплив на комерцію самої країни. Зрозуміло, що маються на увазі не дрібні, а серйозні антиконкурентні дії стосовно даного ринку. Антиконкурентна дія територіально може відбуватися як у самій країні так і за її межами. Якщо така дія даного ринку не стосується, то як правило, ніяких дій стосовно такого порушника не відбувається. Так як Німеччина є частиною Євросоюзу, то інші країни мають свої антимонопольні органи, які зобов’язані за цим слідкувати, а Німеччина не повинна їм це забороняти. Державний контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм в Німеччині організований на сучасному рівні. В ній передбачаються що обов’язки суб'єктів господарської діяльності повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, що містять обмеження конкуренції (нотифікації), а в окремих випадках і реєструвати їх у спеціальних реєстрах, щоб споживачі та конкуренти за необхідності мали змогу з ними ознайомитися. У Німеччині діє антиресівське законодавство яке забороняє картелі та інші угоди, що створюються для обмеження конкуренції За дотриманням цих законів стежить Федеральне управління картелів. Фірми які займають провідні позиції на ринку, є об'єктом спеціального контролю для попередження зловживань і дискримінації. Здійснюється також контроль за злиттям і поглинанням компаній. Закон про недобросовісну конкуренцію захищає споживачів від оманливої реклами, нечесних дій щодо конкурентів.

3.2Антимонопольна політика Японії.

Антимонопольне законодавство Японії передбачає досягнення двох важливих цілей антимонопольної політики. Це забезпечення і захист інтересів споживачів і захист слабких (здебільшого дрібних) фірм від свавілля сильних. Обмеження, що не має прецеденту в світі.

Прикладом є заборона холдингових компаній. Засадовим стосовно японського антимонопольного права є Закон Японії «Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод», підготовлений за участю американських експертів відповідно до правових ідей, виражених у Законі Шермана, Законі Клейтона, та Законі про Федеральну торговельну комісію США.

Цей закон визначає діяльність держави щодо запобігання монополізму та розвитку конкуренції. Мета його заборонити приватну монополію, нечесне укладання угод та несправедливі засоби угод, запобігти надмірній конкуренції економічної могутності, виключити нечесне обмеження виробництва, техніки, реалізації, цін та інших засобів, стримування підприємницької діяльності й тим самим спонукати до справедливої та вільної конкуренції, стимулювати прояви підприємницької ініціативи, розвивати підприємницьку діяльність.

При цьому під приватною монополією розуміється ситуація, коли підприємець самостійно або за домовленістю з іншими підприємцями обмежує реальну конкуренцію у сфері встановлених торговельних відносин усупереч громадським інтересам за допомогою контролю або усунення яким-небудь засобом інших підприємців. Під нечесним обмежуванням угод розуміється діяльність підприємців (угоди, домовленості тощо) щодо визначення, зберігання або підвищення цін, обмеженням кількості техніки, обладнання, товарів, партнерів за угодами, наслідком чого є обмеження підприємницької діяльності, конкуренції у сфері торгівельних відносин.

Зазначений закон детально визначає ситуації, які оцінюються як монопольні, а також перелік угод, які відносяться до несправедливих (нечесних). Монополією визначається така ситуація, за якої перевищується встановлений державою обсяг випуску певних товарів та послуг, частка одного підприємця перевищує половину ринкового обігу того чи іншого різновиду товарів чи послуг, або частка для двох підприємців разом — відповідно три чверті; ціни на товари та послуги, що надаються цим підприємцем, значно підвищуються або незначно знижуються впродовж значного часу.

В останньому випадку встановлюють, чи має місце отримання такого відсотку прибутку, який значно перевищує відсоток прибутку, що визначається державним указом для галузі, до якої належить цей підприємець. Визначають також, чи не завищені витрати керівництва та реалізації у порівнянні із загальноприйнятими у цій сфері підприємницької діяльності.

Для виявлення всіх цих обставин необхідний постійний скрупульозний облік та порівняльний аналіз обсягової інформації державними органами, аналітико-оціночної системи, яка функціонує постійно. Для реалізації вимог цього закону в Японії створений спеціальний державний орган — Комітет по справедливих угодах.

Держава на підставі розглядуваного закону контролює міру монополізму та здійснювані угоди на предмет їх чесності у таких питаннях господарського життя Японії, як міжнародні угоди та договори; створення підприємницьких об'єднань; володіння акціями; сумісництво службових осіб, об'єднання та злиття компаній; успадкування підприємницьких справ; угоди про підвищення цін; відшкодування збитків, заподіяних приватною монополією або нечесною угодою.

Законодавством Японії визначені також випадки, коли розглядуваний закон не застосовується або його застосування обмежене. Перш за все це стосується галузей природної монополії: електричної, газової промисловості та ін. Це також стосується і таких дій, які регулюються законами про авторство, патенти, практичне використання винаходів торговельної марки. Обмежується дія проти монопольного закону стосовно депресійних картелів, створюваних для вирівнювання співвідношення попиту і пропозиції, а також раціоналізаторський картелів, мета яких — покращення тактики, підвищення якості, зменшення собівартості, підвищення продуктивності праці.

Комітет по справедливих угодах підлеглий безпосередньо прем'єр-міністру. Закон про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод детально визначає перелік підвідомчих комітету справ, його структуру тощо. До обов’язків Комітету, крім контрольної функції, входять розслідування випадків порушення закону, прийняття рішення про відкриття судового процесу, уплати штрафу.

За порушення антимонопольного законодавства, а також не виконання рішень та вимог Комітету по справедливих угодах і суду законом передбачені для винних осіб покарання у вигляді штрафів та позбавлення волі. Залежно від різновиду злочину штрафи можуть досягати 5 млн. ієн, а позбавлення волі з примусовою працею — 3 років. У випадку подання неправдивої інформації експертом або свідком строк позбавлення волі сягає 10 років. В Японії існує правило подвійного покарання, коли крім винної особи штрафом карають і юридичну особу, чиї інтереси репрезентує винний.

Список джерел.

монополія державний природний економічний.

1. Сайт Антимонопольного комітету України (Електронний ресурс) www.amc.gov.ua.

2. Волконський В. А.; Корягін Г.І. Про роль монополії в сучасній економіці. — Банк. справа. — М., 2007 [c. 159−161].

3. Закон України про природні монополії [cт. 5від 18.11.2003].

4. Основи економічної теорії: підручник /за ред. С. В. Мочерного — Тернопіль: Тарнекс, 2007 [с. 200].

5. Башнянін Г. Л. Політична економія: Підручник, ч. 1: Загальна економічна теорія. Ч. 2: Спеціальна економічна теорія/ П. Ю. Лазур, B.C. Медведев, 2008 [c. 159−161].

6. Денисюк О. М. Особливості розвитку економіки України та антимонопольне регулювання. Економіка. — 2009. [С. 25−55].

7. Сайт Верховної Ради України (Електронний ресурс). www.rada.gov.ua.

8. Сайт Президента України (Електронний ресурс). www.president.gov.ua.

9. Урядовий портал (Електронний ресурс). www.kmu.gov.ua.

10. Шморгун Л. Свобода монополізму: Про законодавче забезпечення антимонопольного регулювання цін // Віче. — 2008 [c. 112−115].

11. Електронна енциклопедія (Електронний ресурс) www.wikipedia.org.ua.

12. Никуйко И. Б. Классификация российских естественных монополий // Вестник Министерства Российской Федерации по антимонопольной политике и поддержке предпринимательства. — 2007. [с. 17 — 28].

13. Економічна історія України і світу: підручник / за ред. Б. Д. Лановика — К.: Вікар 2007 [с. 160−162].

14. Сайт Аналітичний центр «Академія» (Електронний ресурс). www.academia.org.ua.

15. Саніахметова Н. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку: поняття та види // Підприємництво, господарство і право. — 2008 [c. 3−5].