«Лiсова пiсня» Лесi Українки — казковий свiт рiдного Полiсся

" Лiсова пiсня" Лесi Українки — казковий свiт рiдного Полiсся Леся Українка, виступивши в лiтературi спершу як лiрик, сповнювала лiризмом i поеми, якi почала писати дуже рано, i драми, до яких звернулася на порозi нового, двадцятого столiття. Вiдтодi драматургiя стала для неї визначальною у творчому доробковi.

Найвидатнiшим драматичним твором Лесi Українки, справжнiм шедевром української i свiтової лiтератури стала драма-феєрiя «Лiсова пiсня». У цiй високо поетичнiй драмi, написанiй 1911 року в Кутаїсi, втiлилася давня мрiя поетеси написати драматичний твiр, у якому вона змогла б щедро використати багатства народної фантазiї, легенд i пiсень, добре вiдомих їй з дитинства. Цей твiр виношувався роками, а написаний був за два тижнi в станi особливого творчого натхнення.

Читаючи поему, ми потрапляємо у казковий свiт, де є свої звичаї i закони, свої поняття про красу i неповторнiсть, про добро i зло. Лiсове царство, вигадане народною фантазiєю, у своєрiдних формах вiдбиває важливi риси народного життя, стосунки мiж людьми. Лiсовi iстоти, що мають владу над явищами природи, над вогнем i водою, над рослинами i тваринами, живуть i переживають, радiють i сумують зовсiм як люди. Лiсовi сили ворогують мiж собою. Внаслiдок чого руйнуються не тiльки надбання людської працi, але й краса лiсового краю. Водяник побоюється Лiсовика, а всi водянi й лiсовi сили разом — Чорного Марища, — «Того, що в скалi сидить». Лiсовi багатства незлiченнi, але в лiсi є вiчно голоднi злиднi та знедоленi потерчата.

" Лiсова пiсня" - хвала творчому генiєвi людини, її боротьбi за волю, за красу життя, хвала невмирущому народному хистовi. Цей настрiй, яким пройнято весь твiр, є симфонiєю краси почуттiв, їхньої гармонiї з чарами природи. Нiжна, задумлива краса — от як характеризує поетеса природу, в яку незабаром впише образ Мавки — образ такої ж нiжної i задумливої краси. Гармонiя барв доповнює характеристику природи:

" ярко-зелена драговина", тиховоде, вкрите ряскою та лататтям озеро, перший ряст, блакитнi пролiски i сон-трава. Бiлi, яро-зеленi, блiдо-блакитнi барви — це кольори ранньої весни. Оживає природа, оживають лiсовi духи та iстоти: «той, що греблi рве, русалки, потерчата. Зелений, нiжний колiр нiби вводить нас у свiт переживань Лукаша, першi слова якого про сопiлку вказують на його спiвучу й чутливу до музики душу. Дядько Лев постає як знавець лiсових таємниць, друг лiсового свiту, охоронець багатств краю. Розбуджена грою Лукаша на сопiлцi, прокидається вiд зимового сну Мавка. Їй здається, що «весна ще так нiколи не спiвала, як отепер». Мавка з’являється «в ясно-зеленiй одежi з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами». Першим зустрiчає Мавку Лiсовик, вiн розповiдає їй про пробудження природи i Лукаша, який грає на сопiлцi.

Покохавши Лукаша, зiйшовши на «людськi стежки», Мавка зазнала не тiльки щастя кохання, не тiльки вiдчула красу Лукашевої мелодiї, але й зiткнулася iз щоденним тяжким поневiрянням, iз несумiснiстю високих iдеалiв з буденним життям. Мавка боротиметься за гiднiсть дорогої їй людини, жертвуватиме собою заради Лукаша. Задля нього Мавка скидає своє лiсове вбрання, вбирається у хатнє дрантя. Зникла поезiя, залишилась буденщина. Мавка, як i Лукаш, стала невiльницею.

Мавка — дитина волi. Її зрада самої себе недовговiчна. Досить скинути жебрацький одяг, порвати iз залежнiстю вiд практицизму Лукашевої матерi, i вона знову стане вiльною, рiдною i жаданою у лiсi, знову для неї лiс розкриє свою красу.

" Лiсова пiсня" - гiмн красi природи i людини. Своє безсмертя Мавка пояснює тим, що вона «муку свою» любить i «дає їй життя». Мавчина мука — це кохання до Лукаша, саме воно дає їй душу.

" Лiсова пiсня" Лесi Українки чарує красою почуттiв, великою силою i глибиною розкритих у нiй волелюбних iдей, поетичнiстю образiв. Цей твiр справдi народний. Вiн народний своїми образами, узятими з фольклору i змальованими у повнiй вiдповiдностi з уявою народу про життя i про навколишнiй свiт. Як будь-який справдi народний твiр, «Лiсова пiсня» близька й зрозумiла усiм народам свiту.