Бунін і Україна

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА В ЖИТТІ І.О. БУНІНА РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА РОЗДІЛ 4. БУНІН І ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

4.1 БУНІН І ШЕВЧЕНКО

4.2 БУНІН І КОЦЮБИНСЬКИЙ

4.3 БУНІН І ГОГОЛЬ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ Вступ

Ім'я Івана Олексійовича Буніна, прекрасного російського письменника, широко відоме не лише в Росії, а й за її межами. Він належить до того покоління художників-реалістів, які в першу половину XX століття — часи різких соціальних змін, революційних катастроф і політичної боротьби класів і партій — залишились вірними великим реалістичним традиціям російської класичної літератури.

Будучи людиною високорозвиненою, своєю творчістю Бунін охоплює найтонші душевні переживання людини та найвіддаленіші кінці світу. Силою творчої уяви письменник в реалістичній манері змальовує Росію XX століття, подаючи найдостовірніші факти тогочасного життя. Бунін своєю творчістю торкнувся безлічі проблем: і проблема кохання, національного гніту, патріотизму, проблема духовного росту людини, імміграції. Письменник із захопленням змальовує природу, яка займає чільне місце в кожному творі. Природа, ніби людина, відчуває, співпереживає, віддзеркалює. Окрім описів природи Росії, не можна не згадати Україну, яка назавжди закохала у себе І.О. Буніна.

Для Івана Буніна українська тема була не лише черговою сходинкою, яка свідчила про ріст його обдарування як письменника та гуманіста — Україна увійшла в його долю, спілкування з українцями залишило глибокий слід у його душі, і це позначилося на формуванні творчого доробку митця.

Особисті стосунки Буніна з Україною, а також відображення їх у поезії та прозі неодноразово привертали увагу літературознавців. Так, І.Газер проаналізувала образну систему тих творів, які розкривають ставлення письменника до України. Крім цього, дослідниця приділила увагу особистим зв’язкам Буніна з діячами української культури, розкрила вплив історії та фольклору на розвиток саме української теми у творчості російського письменника.

Про особливе ставлення російського письменника до України свідчать лексика і стилістика бунінської кореспонденції, надзвичайна експресія в передачі власних міркувань. Листи Буніна різних років переконують у тому, що його спогади про Україну незмінно забарвлені романтично-ностальгічним настроєм: «Будь они прокляты, эти большие города! Эх, опять бы в Полтаву! На тихую жизнь, на тихую работу!» (1895);

Виходячи з цього, за мету курсової роботи ми ставимо: ґрунтовно дослідити зв’язок І.О. Буніна з Україною та визначити українські мотиви у творчості письменника. Відповідно до мети, предметом дослідження даної курсової роботи є Україна в житті І.О. Буніна та українські мотиви у його творчості.

Для досягнення мети, зазначеної вище, ставимо такі завдання:

1. Визначити роль України в життєвому і творчому шляху Буніна.

2. Виявити та проаналізувати українські мотиви у творчості письменника.

3. Прослідкувати зв’язки І.О. Буніна з українськими письменниками.

Актуальність курсової роботи полягає в тому, що дана тема попередньо глибоко не вивчалася.

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД НАУКОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ З ТЕМИ бунін україна творчість письменник Багато російські і українські дослідники приділяли увагу життю і творчостіа І.А.Буніна. Велику роль у цих дослідженнях грає біографія письменника і зв’язок її з періодами творчої діяльності. Так, наприклад, робота А. Баборенко «І.А. Бунін: матеріали для біографії» представляє собою дослідження біографії письменника і своєрідну періодизацію творчості на її основі.

У даній роботі Бабореко не приділяє пильної уваги твору «Життя Арсеньєва» Буніна, говорячи лише про те, що англійський переклад цього твору мав у Лондоні великий успіх і що «Арсеньєв» вийшов також в Італії, Швеції, Норвегії і у Франції.

А.П. Казаркин в книзі «Російська літературна класика ХХ століття» пише главу «Іван Бунін», де згадує і про «Життя Арсеньєва» як про підсумковому творі письменника. Тут дослідник відрізняє жанрову специфіку, називаючи цей твір лірико-філософською повістю-поемою; специфіку образу головного героя; основні мотиви (любові і смерті); підтексти. Також Казаркин каже, що «це не стільки автобіографія або сповідь, скільки підведення підсумків життя покоління, думки про шлях людини, про земне і небесне» Таким чином, дослідника в більшій мірі хвилює образно-психологічна сторона"Життя Арсеньєва".

Михайлов О.М. у своїх книгах «І.А. Бунін. Нарис творчості» і «Строгий талант» не присвячує окремої глави твору «Життя Арсеньєва», кажучи про нього, як про підсумковий твір емігрантського періоду. У своїх роботах Михайлов зазначає підсумковість і значущість творів: умовність імен і прізвищ, прозорість прототипів, розкриття особистості Арсеньєва, медитації Буніна про сенс буття — все це й становить винятковість «Життя Арсеньєва». Крім того, дослідник вказує на автобіографічність твору.

О. Твардовський у своїй передмові до 6-ти-томного зібрання творів І.А. Буніна висвітлює зв’язок його біографії та творчої діяльності. Дослідник говорить про улюблені мотии і теми Буніна в певні періоди, наприклад, крах світу поміщицької садиби і спустіння дворянських гнізд. Ця тема хвилювала Буніна до глибини душі, чи тема села: письменник дуже любить образи селян, сільського життя. Він співчутливо ставиться до своїх сільських героїв.

Твардовський відзначає, що в емігрантський період Бунін звертається до вічних тем: любові і смерті. Але ця лінія не належить виключно Буніну. «У цей період реалізм його робить помітні поступки модерністській пошесті». Дослідник не виділяє «Життя Арсеньєва» із загального потоку творів емігрантської пори і говорить про даний твір лише для того, щоб показати як реалізуються основні бунінські мотиви. Зокрема, мотив любові, який нерозривно пов’язаний з мотивом смерті. «Любов — причому любов земна, тілесна, людська, може бути єдиним відшкодуванням всіх нестач, всієї повноти, обманливості і прикрості життя». Твардовський стверджує, що любов безпосередньо пов’язана зі смертю, і смерть — підсумок, якесь завершення любові, своєрідна розв’язка.

Таким чином, Твардовський, як і інші дослідники, звертає увагу на творчий шлях Буніна, який визначається його біографією, і на розвиток основних мотивів у поетичних та прозових творах.

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНА В ЖИТТІ І.О. БУНІНА Незрівнянний український письменник Іван Олексійович Бунін прожив досить довге життя. Народився через десять років після падіння кріпосного права в Росії, а помер через вісім років після закінчення другої світової війни, тобто в роки, досить близькі до нашого часу. Вперше опублікувавшись в кінці 80-х років XIX століття, він до останніх своїх днів не випускав з рук пера, віддавши служінню літературі 66 років, дві третини століття. 9, с. 8 ]

Народився Бунін 22 (10 за старим стилем) жовтня 1870 року у Воронежі, в старовинній дворянській родині. Дитинство і рання юність майбутнього письменника пройшли на хуторі Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії. «Тут, — згадував багато років по тому письменник, — в глубочайшей тишине, летом среди хлебов, подступавших к нашим дорогам, а зимой среди сугробов, и прошло всё моё детство, полное поэзии печальной и своеобразной.

Восени 1881 року Бунін вступив в Єлецьку гімназію, але провчився там лише близько чотирьох років, після чого продовжив освіту вдома під керівницвом старшого брата Юлія, який на той час закінчив університет.

Брат відіграв величезну рольв духовному становленні Буніна. Він познайомив його з основами психології, філософії та інших наук. Тісна дружба зі старшим братом збереглася у Буніна на довгі роки, аж до того дня, коли після Великої Жовтневої соціалістичної революції покинув Росію, а Юлій Олексійович залишився на батьківщині.

До кінця 80-х років добробут сім'ї Буніна різко погіршився. Навесні та влітку 1889 року Бунін побував в Харкові, куди незадовго до цього переселився його старший брат. Потім він відвідує Крим. А восени починає працювати в «Орловському віснику», часто буваючи то в Озерках, то в Харкові. 28, с. 11]

Через два роки Бунін разом з братом Юлієм поселилися в Полтаві, виконуючи різні обов’язки: бібліотекаря, статиста. А головне — «усердно учился, писал, ездил и ходил по Малороссии».

За цей час була підготовлена і видана в Орлі збірка віршів Буніна (1891р.), за його ж оцінкою «чисто юношеских, не в меру интимных». В Полтаві він «впервые приступил, более или менее серьезно, к баллетристике». «Русское богатство» за 1893 рік надрукувало його оповідання «Деревенский эскиз» («Танька»). Дорога творчості визначилася остаточно. Через чотири роки після цього, в 1897 році, Бунін випустив свою першу книгу художньої прози — збірку оповідань «На край света», яка привернула увагу критики і широкого кола читачів, і зробила відомим ім'я молодого автора [3, с. 25].

Працюючи в редакції газети «Орловский вестник», він познайомився з В. В. Пащенко, яка привернула його увагу своєю гордістю і розумом. Він почав бачитися з нею частіше. Те почуття, що спалахнуло в серці, він поки що боявся називати коханням, але одного літнього вечора Бунін і Пащенко зізнались одне одному. Листуючись з Юлієм, Бунін багато розповідав про Варвару Володимирівну, про її розум та красу, про те, що в них багато спільного. Пізніше Бунін пише Юлію, що Варвара хоче з ним одружитися. Усвідомлюючи те, що він бідний, і їм буде важко жити, він просить брата знайти йому роботу в Полтаві, щоб хоч щось заробляти. Через матеріальну незабезпеченість батьки Варвари заборонили їм одружуватись, а з боку Буніних допомоги можна було не чекати, бо вони її самі потребували.

В кінці серпня 1892 року Бунін і Пащенко переїхали в Полтаву. Юлій Олексійович взяв до себе в Управління молодшого брата, хоча спочатку там для нього певних занять не було. Тільки в січні 1893 року для нього була видумана посада бібліотекара, — робота легка, яка лишала достатньо часу для читання, поїздок по губерніям, подорожей. 26 січня 1893 року він писав матері з Полтави: «Мои дела неопределенны. Может быть, поеду вскоре в Лубны, но скорее всего останусь библиотекарем в Управе. Не знаю еще, сколько буду получать, но вероятно, никак не менее 40−45р. Варя служит теперь в уездной управе и получает всего 15 рублей, но мы надеемся, что она получит место в сельськохозяйственном обществе на 40 рублей. Тогда у нас будет 80−85 рублей, и я буду иметь возможность заниматься, и развиваться, и писать.

В Полтавському земстві групувалася інтелігенція, яка мала зв’язок з рухом 70-х і 80-х років. Часто вони збиралися в інших домах, «мечтали о возрождении радикального движения, даже строили планы этого возрождения, читали идейные книги и журналы». — пише Бунін у своїх спогадах.

В це середовище і потрапив І.О. Бунін. Вплив прогресивної інтелігенції розповсюдився і на газету «Полтавские губернские ведомости», в якій він вміщував свої художні твори і статті. Брати Буніни входили в редакцію газети. Роботу в бібліотеці Бунін згодом змінив на заняття статистикою.

В цей час він багато писав. Його ім'я почало все частіше з’являтися в «товстих журналах, а надруковані твори приваблювали увагу корифеїв літературної критики».

В кінці 1893 року Бунін поїхав з Полтави до Харківської губернії в село Хилково, а звідти у Москву, щоб зустрітися з Толстим, про зустріч зяким він давно мріяв.

Влітку він знову подорожував хуторами та селами України. Під час однієї з таких поїздок він бачив на переселенському пункті цілу «орду» селян, гнаних голодом і холодом в Уссурійський край. Про переселенців він скоро написав оповідання «На край світу"[13,с. 125].

Далі Буніну передувала розлука з Варварою, яку він важко пережив. Поїхавши в Огнівку до брата Євгенія Олексійовича, Бунін дізнався, що Варя вийшла заміж за його друга А. Н. Бибикова. Іван Олексійович ледве пережив цю новину, ослабнувши фізично і морально.

Відносини І.О. Буніна і В. В. Пащенко відображені в «Жизни Арсеньева», хоча цей роман не можна розглядати, як автобіографічний [14, с. 113].

В січні 1895 року Бунін залишив службу в Полтаві і поїхав в Петербург. Іван Олексійович неодноразово повертався в Полтаву, але не надовго [16, с. 29].

Літом він подорожував Бахчисараєм, Севастополем, Ялтою, Одесою, Каховкою. В середені березня Бунін знову поїхав до Полтави, а 30 квітня подався подорожувати в Шишаки, а потім в Миргород. 6 травня 1897 року він писав Білоусову з Миргорода: «Я уже, как видишь, пустился в передвижение, многих людей города посетил и обычаи видел, то есть, говоря не гомеровским языком, уже много протер по степям, по шляхам,, местечкам и хуторкам, а теперь приветствую тебя из великого Миргорода! Любопытный город, если только могут называться городами болота, по которым шуршит камыш, кричат кулики, а по берегам стоят избушки, крытые очеретом. Много написал бы тебе, да боюсь, что письмо это попадет к городничему. В Полтаве я буду снова дней через 6−7, куда и прошу тебя писать. Я, верно, еще отправлюсь по Полтавщине…» [3, с. 62].

В Полтаві Бунін прожив близько двох тижнів, а 24 травня — знову в дорогу: побував у Кременчуці, Миколаєві, далі морем прибув до Одеси, в гості до А. М. Федорова.

Працюючи в Полтавському губернському земстві (розміщувалось воно у нинішньому приміщенні краєзнавчого музею), він активно писав рецензії на театральні постановки й різні статті за завданням редакції до газети «Полтавские губернские ведомости» Тодішній редактор видання Д.А. Іваненко у своїх «Записках і спогадах» (1912р) неодноразово згадує братів Буніних [12, с. 3]. Розповідаючи про своїх співробітників газети він пише: «Якщо приплюсувати сюди братів Юлія та Івана Олексійовичів (останній відомий поет і белетрист), то виявиться, що Полтава мала тоді солідні літературні сили». Він називає Буніних у числі тих осіб, які написали заяву губернатору про необхідність випускати газету щоденно, а не два-три рази на тиждень. Виїхавши у 1885 році з Полтави, І.О. Бунін ще присилав і друкував у полтавській газеті свої вірші.

Полтава і полтавці залишили глибокий слід у пам’яті Буніна на все життя. Про це засвідчують розділи його роману «Життя Арсєньєва». Цей твір вийшов окремою книгою 1930 року в Парижі. К. Паустовський оцінив книгу, як одне з найчудовіших явищ світової літератури. За цей роман у 1933 році Бунін був удостоєний Нобелівської премії. Значну частину грошової винагороди він роздав письменникам, які терпіли нестатки.

У цьому романі автор багато уваги приділяє опису славного міста Полтави, його людей, їх побуту й звичаїв, чарівної полтавської природи. Ось як він пише про Полтаву: «Місто, все в густих садах, з гетьманським собором на обриві гори (Іванової гори), дивлюся з неї на схід і на південь. У східній долині окремо стоять крутий пагорбок з древнім монастирем на вершині, далі було зелено й пусто, долина переходила в степові схили. В південній, за річкою, за її веселими луками, погляд чубився в сонячнім блиску».

Як стверджує Бунін, жив він у якогось комашника, дідуся, що мав цілий маєток: «…двір, флігель, будинок і сад за ним. Сам він займав флігель, а будинок, побілений крейдою й тінистий від саду, з великою скляною галереєю по фасаду, здавав нам».

Цікаво дізнатися, в якому середовищі жив Іван Олексійович, які були в нього друзі. Це були лікарі, адвокати, земці - люди спокійні, помірковані, «які жили майже зовсім відповідно місту, його миргородському благополуччю». Найчастіше збиралися в одного з членів управи, котрий був хазяїном п’яти тисяч десятин землі й отари в десять тисяч голів. Такий багач, а сам маленький, скромний, бідно одягнений, здавався в своєму світлому домі жалюгідним гостем. Службові справи І.О. Буніна в земле управі йшли добре: «На мене, як на працівника дивилися ласкаво, насмішкувато. Я сидів, і не поспішаючи відраховував, складав відомості, скільки в такій-то вартості такого-то повіту засіяно тютюну, цукросировини, які використовувалися там заходи по боротьбі з жучками, що шкодили цій сировині, іноді читав що-небудь, не звертаючи уваги на навколишні розмови. Мене радувало те, що в мене свій стіл, і те, що я міг у будь-якій кількості вимагати із канцелярії нові пера, олівці, добротний папір…».

Часто Бунін ходив у недалекі полтавські села, описи красної природи яких прикрашають романи, а уривки з них так і хочеться внести до хрестоматії, бо вони насичені вдалими художніми образами й простотою викладу [20, с.53−54].

І.О.Бунін захопливо відгукується про роки, прожиті в Полтаві. До речі, тут він зустрів свою першу любов. Через наших славетних предків познайомився з Україною, нашим народом, його життям і культурою, що дало йому право сказати ці знамениті слова: «Прекрасніше малоросії немає країни у світі».

Отже, цілком зрозуміло, що Україна не могла не надихнути І.О. Буніна писати про нашу барвінкову землю, оспівуючи та вимальовуючи її найрізноманітнішими відтінками слів.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА Роль України в творчому становленні Буніна відзначена самим письменником, який стверджував, що саме в Полтаві він серйозно зайнявся белетристикою. Хоча і раніше, у поетичних творах, можна зауважити деталі українського побуту, виразні характерні пейзажі, образи селян («Христя», «Старик у хаты веял, подкидывал лопату», «Курень», «Кольцо»):

Уж подсыхает хмель на тыне.

За хуторами, на бахчах, В нежарких солнечных лучах Краснеют бронзовые дыни.

Уж хлеб свезён, и вдалеке, Под старою степною хатой, Сверкает золотой заплатой Крыло на сером ветряке [2, с 36−37].

Ліричне світобачення письменника втілилося у зображенні окремих людей, їхніх звичок, характерів. Українське село постає у своєрідній зміні документальних кадрів, у чергуванні виразних малюнків:

Собрались соседки к «старой бабе» Христе, Пропивают дочку — чай и водку пьют.

Дочка в разноцветной плахе и в монисте, Все её жалеют — и поют, поют.

Под степною хатой, в жарком аромате Спелого укропа, возятся в золе Жёлтые цыплята.

Мать уснула в хате, Бабка — в тёмной клуне, тыквына земле. («Христя»)

Українська тема в поезії Буніна сприймається як ритмізована розповідь типу «що бачу, про те й пишу». Хоча власне авторська присутність жодним чином не виявляється, читач здогадується, припускає і, зрештою, переконується, що за лаштунками сцени, де розгортаються події, стоїть не просто художник, котрий віртуозно володіє словом. Тобто вже перша сходинка бунінського таланту виказує особливе ставлення поета до України. Віршовані описи охоплюють надзвичайно широку палітру зображувальних засобів, поєднують насичені густі кольори та ледь вловимі відтінки, дають змогу почути голоси людей і довкілля, роблять практично відчутними постаті, рухи і оточуючі запахи.

Проза Буніна, не будучи автобіографічною, багата на епізоди, що свідчать про зацікавленість автора історією, культурою, літературою України. Так, в оповіданні «Учитель» фрагментарно згадується М. Заньковецька (у контексті дискусії про театр), в одному із перших варіантів роману «Жизнь Арсеньева» знаходимо зворушливий відгук на повість «Тарас Бульба», зокрема на проникливий гоголівський образ матері. Іноді образи України, звичаї та побут селян з’являються у творах Буніна ніби випадково, виходячи за межі конкретного сюжету. Характерно, що ці описи створюють піднесено-ліричний настрій, у психологічному плані вони значно розряджають гнітючу атмосферу зображеного у творі. Захоплення письменника природою, звичаями, піснями України викликали в його серці найщиріші почуття симпатії й співчуття до її народу. Образи простих селян змальовані проникливо, люди приваблюють зовнішньою вишуканістю і простотою, якоюсь особливою сердечністю й щирістю: «Никогда ещё не видала она таких опрятных, спокойных и ладных мужиков, как Шарый… Ни морщины, ни седины не старили его: не было ни усталости нашей, ни вялости в его лице, небольшие глаза глядели остро, тонко-насмешливо…» [7, с 25−27]. Таким бачить героїня повісті «Суходол» Наташка, послана поміщиком на віддалений хутір, свого нового господаря, якого доля невідомо як закинула в ці краї. Хата українців відрізнялась від убогих суходольських хат, здавалася світлою, веселою, святковою. З глибокою симпатією змальовує Бунін не лише побут українців, чистоту їхньої оселі, потяг до краси, втілений у незначних дрібницях одягу, а й самих господарів — спокійних, невибагливих, з почуттям власної гідності. Авторська симпатія прихована в захопленні Наташки стрункою, красивою, високою жінкою з суворими живими очима: коли вона співала за роботою, «сдвинув брови, сильным грудным голосом песню об осаде неверными Почаева, о том ,

Як зійшла зоря вечіровая Та над Почаєвом стала, как сама божья матерь святой монастырь «рятувала», в голосе её было столько безнадёжности, завывания, но вместе с тем столько величия, силы, угрозы, что Наташка не спускала в жутком восторге глаз с неё" [18, с 35].

Чимало творів, зокрема оповідань, І.Буніна цілком присвячені Україні і, виконуючи різні ідейно-тематичні завдання, становлять своєрідний цілісний цикл під умовною назвою «українська проза». У монографії І.Альберт «Бунін: заповідане і нове» міститься перелік образів, якими живиться уява письменника і які утворюють змістову домінанту оповідань. «Воздух, напоённый солнцем, белые хатки, чумацкий шлях, уходящий вдаль, задумчивые песни, люди, природа, быт — всё это вызывает интерес, рождает поетическое чувство влюблённости в окружающий мир».

Твори Буніна про Україну привертають увагу широтою відображення дійсності й багатством лексико-стилістичних засобів, а також втіленою життєвою філософією автора. Оповідання «На край света» (1894), написане у виразній трагічно-елегійній тональності, серед важливих проблем загострює особливо складну тогочасну проблему переселення. Критика початку ХХ ст. одностайно схвально відгукнулася про цей твір, відзначивши, що краса й поезія України не приховали від автора ні бачення, ні усвідомлення злиденності й приреченості життя людей. Примітно, що симпатії та інтереси Буніна позначені гуманністю й підвищеною емоційністю; тривога та спів участь письменника виявляються в оповіданні настільки виразно і неприховано, що майже відчутним є ефект особистої присутності. Це сприяє створенню відповідного настрою для сприйняття змісту твору, для розуміння душевного стану героя і, опосередковано, для осягнення авторської позиції. Оповідання «На край света» — захоплююча своїм поетизованим трагізмом розповідь про те, як покидали рідні місця українські селяни, як злидні гнали людей на чужину, «на край світу». Роздумливо-елегійний тон оповіді, де поєднані сум, співчуття і проникливість зображення, створює не настільки оповідання у традиційному його розумінні, скільки, за визначенням В. Базилевського, «ескіз, замальовку з натури, бувальщину, зігріту живим диханням таланту» [8, с. 12].

Характерна для ранньої прози Буніна безсюжетність, навмисно сповільнений ритм розповіді, підкреслена спорідненість з поезією — усе це створює виразну картину душевного життя героїв, їх настрою і почуттів, показує глибину осягнення письменником трагізму становища українських селян. Своєрідна авторська манера змалювала збірний образ покривдженої юрби, де воєдино злилися згорблені старці, суворі хазяйновиті чоловіки, молоді жінки і юні дівчата. Ми переймаємося горем Зіньки, яка плаче, проводжаючи на переселення свого Юхима. Старий Шкуть, котрий попрощався з односельцями і залишився у своїй хаті, рідній, проте уже чужій, аби дочекатися якнайшвидше кінця свого віку, змальований автором з винятковою симпатією, глибиною і теплом. Самотність людини, її непотрібність через матеріальну скруту викликає у читача щире співчуття. Загалом роздуми Буніна в оповіданні поступово й непомітно зливаються з емоційним станом переселенців, завдяки чому твір відзначається особливою задушевністю і схвильованістю, повнотою втілення людського горя, відвертістю особистих почуттів. Звернення до історії України, її фольклору сприяє створенню сумної мелодійної розповіді, близької до народних пісень. Неминуча приреченість розорених, знедолених селян викликає у спогадах автора ностальгічно-романтичний образ козацької вольниці: «Много слёз упало на этом месте, и в былые дни стояли здесь когда-то снаряжённые в далёкий путь „лыцари“. Они тоже прощались, как перед кончиной, и с жёнами, и не в одном серце звучала тогда величаво-грустная „дума“ о том, „як на Чорному морі на білому камені сидить ясен сокіл-білозірець, жалібненько квилить-проквиляє…“ Многих из них ожидали „кайдани турецькії, каторга бусурманськая“, и „сиві тумани“ в дороге, и одинокая смерть под степным курганом, и стаи орлов сизокрылых, что будут „на чорнії кудрі наступати, з лоба очі козацькії видирати…“ Но тогда надо всем витала гордая казацкая воля. А теперь стоит серая толпа, которую навсегда выгоняет на край света не прихоть казацкая, а нищета, эти жёлтые пески, что сверкают за рекою…» [19, с. 170].

Українська тема в оповідній прозі І.Буніна представлена у поєднанні різних аспектів художнього осмислення дійсності. Історичні асоціації змінюються спостереженням за явищами сучасного життя, портретні малюнки непомітно зливаються з описом довкілля. На засадах поетичного світовідчуття побудоване, зокрема, оповідання «В августе» (1901), яке показує неординарну естетичну позицію письменника: «На пыльной площади, у водопровода стояла красивая большая хохлушка в расшитой белой сорочке и чёрной плахте, плотно обтягивавшей ей бёдра, в башмаках с подковками на босую ногу. Было в ней что-то общее с Венерой Милосской, если только можно вообще вообразить себе Венеру загорелой, с карими весёлыми глазами и с такой ясностью чела, которая бывает, кажется, только у хохлушек и полек». І поряд із таким ліричним портретом виглядає ліричним продовженням не менш обра зний, мальовничий пейзаж: «А в улицу, которая шла с площади под гору, на Подол, видна была огромная, мягко синеющая долина реки, луга, леса, смуглые золотистые пески за ними и даль, нежная южная даль…» [2, с. 36].

Серед творів Івана Олексійовича, які більшою чи меншою мірою стосуються України, слід особливо відзначити оповідання «Лирник Родион» (1913). У ранніх редакціях зафіксована назва «Псальма», що згодом була змінена. Це теж виявляє чітку спрямованість авторського задуму. Надзвичайно вражений народною піснею, її драматизмом і життєвою скорботою, письменник віддає належне сліпому майстрові співу, невідомій людині, яка не просто виконує «псальму» про сироту, а вкладає у неї весь свій талант і силу душі. В оповіданні об'єдналися основні смислові домінанти в бунінському сприйнятті й відображенні України: по-перше, відтворено своєрідний національний колорит, по-друге, втілена потужна фольклорна основа, по-третє, створений неповторний образ головного героя.

Постать Родіона виписана у різко контрастних барвах: він наділений геніальним обдаруванням, але позбавлений можливості бачити красу, про яку співає; він простий, без жодного натяку на самолюбство, але охоче відкриває свою ніжну душу: «Простой, открытый, лёгкий, он совмещал в себе всё: строгость и нежность, горячую веру и отсутствие показной набожности, серьёзность и беззаботность… Лёгкость, с которой он менялся, была очаровательна: он принадлежал к тем редким людям, всё существо коих — вкус, чуткость, мера». Автор передав спів молодого лірника, показав реакцію слухачів і своє власне замилування усім дійством, в якому невіддільним є співець і виконувана ним пісня. Родіон ніби увібрав у себе все найкраще, що побачив Бунін на Україні, дав символічний ключ до розкриття психології людей, до проникнення в таємниці минулого і сьогодення, до визначення історичної перспективи. Цінним для автора в характері Родіона була його єдність з народом, його повна відповідність морально-естетичним канонам, його здатність відчувати суть і значення позачасових законів: «Как все истинные художники, Родион, — или не Родион, а народ, устами которого он говорил — знал силу этой простоты, знал, что в простом кроется самое драгоценное, что есть в серце человека…».

Чи не тому Бунін прагнув до зближення з простими людьми, до мандрівок селами й хуторами, чи не тому ретельно занотовував, кому завдячує будь-якою новою інформацією — на зразок автора під повним текстом «Псалми про сироту», знайденого між документами М. Пушечникова: «Київська губ., Васильківський п., Рокитянського стану, с. Ромашек, Родіон Кучеренко. Записано на Дніпрі, 1896 р.» Те, що письменник підмітив і описав усі тонкощі майстерності співця і, ймовірно, документально точно відтворив прототип Родіона, свідчить про особисту зацікавленість Буніна українським середовищем, про важливість спілкування з Україною та її народом. Автор черпав натхнення у світі української поезії, чув у піснях відгомін минулого, «меланхолійний лад» народної душі, відзначав силу і «глибоку стриману ніжність». Захоплення і хвилювання письменника, які він пережив, слухаючи Родіонів спів, разом з «гіркими і щасливими схлипуваннями» простих українських жінок створюють єдине емоційне тло, на якому розгортається сюжет оповідання.

«Лирник Родион» є своєрідним змістовим узагальненням української теми, поетично задекларованим сприйняттям і розумінням Буніним України. Автор бачив складність соціальних суперечностей, не уникав жорстокої правди про злиденність і безпорадність народу. Проте він зумів знайти інші пріоритети осмислення побаченого, підвівши красу і велич української землі під всезагальні критерії гармонії і доцільності існування. На перший план мистецького відображення реального світу вийшло, попри всі застереження, щире і яскраво втілене замилування Україною.

Багата палітра почуттів письменника відкривається перед читачем зі сторінок українського тематичного циклу, характерною ознакою якого є поглиблений психологізм, нагромадження стилістичних зворотів, близьких до фольклорних, підпорядкування конкретних сюжетів єдиному ліричному настрою. Апофеозом бунінської україністики може бути експресивне авторське зізнання («Лирник Родион»): «Я в те годы был влюблён в Малороссию, в её сёла и степи, жадно искал сближения с её народом, жадно слушал песни, душу его» [21, с. 17].

Таким чином, Україна була важливим джерелом творчого натхнення І.Буніна, яке збагатило його новими враженнями, неординарними відкриттями морально-естетичного плану. Можна стверджувати також, що саме завдяки творам російського письменника Україна постала в літературі початку ХХ ст. у всій величі, красі, нескореності. Оповідання, створені під впливом творів Шевченка і Гоголя, підживлені особистим досвідом Буніна, не лише становлять значну частину творчої спадщини письменника, а й представляють українську історію, культуру в російській літературі [24, с. 56].

РОЗДІЛ 4 БУНІН І ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

4.1 БУНІН І ШЕВЧЕНКО Віковічна спорідненість російської й української літератур — це родючий грунт, створений історією, яка породила прекрасні явища мистецтва. Вражаючий приклад — творчість Івана Буніна в його зв’зку з Україною, її культурою, історією, фольклором. У Буніна дало чітко про себе знати гостре сприйняття духовних і творчих імпульсів, які ідуть від братської культури, і, як наслідок, визначається виникаюче під їх впливом збагачення свідомості письменницької палітри. Він приділяє багато уваги художньому осягненню єдиних слов’янських коренів, історичної спільності українців і росіян. Для розвитку таких тенденцій існували як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови.

На початку початків бунінського інтересу до України стоять дві великі постаті: Шевченко і Гоголь. Ще в дитячі роки при читанні Гоголя, в душу майбутнього письменника запав поетичний образ України, Дніпра, героїчної старовини [11, с. 118].

Ставлення Буніна до Т. Г. Шевченка — одна з найзворушливіших сторінок Шевченкіани. Шевченко з тих небагатьох імен, любов до яких Бунін проніс до кінця життя. Творчість Кобзаря він сприймав без усяких застережень, з незмінним захопленням. Рідкісний випадок, якщо нагадати про суворість його оцінок, його неприйняття багатьох широко знаних сучасників [5, с. 184]. Сама постать Шевченка, трагізм його долі викликали у Буніна якесь особливе, мало не побожне ставлення. Під знаком українського поета пройшла його юність, і є десятки неспростовних свідчень цього. Хоча треба обмовитися, що до глибини розуміння Шевченкового феномена Бунін прийшов пізніше, уже відчуваючи над своєю долею магічну владу Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. Якийсь час творчість Шевченка сприймалася ним під певним кутом зору, у колі таких імен, як Кольцов і Нікітін [6, т. 68].

З поезією Кобзаря Бунін був обізнаний ще до свого перебування на Україні. Ще у 18-річному віці майбутній лауреат премії імені Нобеля опублікував статтю про поета-самоука Є. Назарова. Через нього відбулося знайомство з відомим перекладачем Шевченка, який ввів його у знамениту телешівську «Середу», — Іваном Бєлоусовим. Бєлоусов надіслав юному поетові і критикові свою книжку. З «Кобзаря» Тараса Шевченка і українські мотиви". Бунін у листі-відповіді відзначив, що книжка справила на нього враження своїм легким, невимушеним віршем, і виокремив у ній «кілька перекладів (вельми правильних і взагалі гарних) тих із віршів Шевченка, які чудові за глибиною і теплотою почуття». Сам тон цього листа загалом не властива Буніну половинчатість оцінок говорять про те, що далеко не все сподобалося йому в книжці Бєлоусова. Делікатність першого знайомства не дала змоги висловитися відвертіше. Однак Бунін не був би самим собою, якби не сказав про те, що йому не сподобалось. Передусім він висловив жаль з того приводу, що не знайшов у книжці таких блискучих віршів, як «Думи мої, думи», «Як умру, то поховайте», «І широкую долину» .

У 1889 році Бунін приїхав до брата Юлія в Харків. Як запевняє В. Муромцева-Буніна, він по кілька годин просиджував у бібліотеці, активно студіював літературу з українознавства, зокрема читав і перечитував Шевченка, від якого був у захваті.

Поезія Шевченка стала могутнім поштовхом до пробудження в Буніна інтересу до особи Кобзаря. Двомісячні гостини у брата підтвердили його думку відвідати могилу Шевченка. «Корінний орловець», за його ж власною атестацією, уважно вивчає карту Півдня, підкреслює маршрути, знову і знову гортає книжки про Україну, про історію Запорізької Січі [4, с. 180].

Оповіданню «Козацьким ходом», наяисаному значно пізніше, передували кілька публікацій. Та про них мова окремо. Бо саме в цьому оповіданні, думається, найповніше відбилася ота подорож на баржі з дровами вниз по Дніпру. Чудово виписана Буніним не тільки річка, а й придніпровські береги, заплави, острови, неоглядні задніпровські далі. Поступово від згадок про минуле Канева, про Самійла Кішку, Івана Підкову, інших козацьких ватажків. Бунін звертається до картини сучасності — до білих хат, що потопають у зелених садах, до сільських храмів, до гомінких причалів і мальовничого українського вбрання. Та найпроникливіше напише він про те, як «…ждав побачити вічне пристанище того, хто так гаряче любив усе це, хто втілив у своїх піснях всю красу своєї батьківщини разом з прикрощами свого страдницького життя і чиє просте селянське ім'я Тарас Шевченко назавжди лишиться окрасою російської літератури».

У цьому оповідвнні-нарисі Бунін присвятив Шевченкові багато зворушливих рядків. Інколи він впадає навіть у сентиментальний тон, у риторику, спрощуючи тим самим образ геніального бунтівника-поета. Але, читаючи цей матеріал, переймаєшся почуттям вдячності: «Згодом я бував на могилах багатьох видатних людей, але жодна з них не справила на мене такого зворушливого враження, як могила українського Кобзаря» [25, с. 443].

Бунін опису в саму могилу, згадує безрадісна життя Тараса, весь час подумки звертаються до нього. «…я дивився у вечірню далину цих заплавних луків, уявляв собі зелену сільську вулицю і майже чув дзвінкі дівочі голоси коло білих хат, що далеко розливалися при тихій зорі і співали про те ж, про що співав і великий український поет. Я знову згадував ті могилоподібні гори, від яких війнуло на мене старими переказами і мимоволі переплітав свої думки з думками про життя Тараса, не спускав очей з його могили».

Підсумовуючи ту, найпершу, і наступні свої подорожі по Дніпру, Бунін дійшов висновку, що для того, щоб жити повнокровним життям, замало самих книжних знань і житейського благополуччя. За його словами йому відкрився глибокий зв’язок художніх творів з батьківщиною їхніх творців, з красою її природи; відкрилася радість вивчення народу і невичерпна поезія мандрів. Але рядки ці були написані значно пізніше, хоч і навіяні вони передусім найпершою мандрівкою 1890 року [26, с. 444].

Бунін не відокремлює Шевченка від найціннішого духовно-естетичного досвіду, який він перейняв собі у спадок. На його думку, поезія Шевченка належить не тільки Україні. За своїми масштабами — це явище світової культури, про що російський письменник скаже пізніше, стверджуючи абсолютну геніальність Кобзаря, і разом з тим, особливо підкреслюючи, що Шевченко — щиро народний поет, його творчість нерозривно пов’язана з Україною. Розуміння світу його поезії допомагає Буніну осмислити народність — зв’язок з народною основою і вираження народної душі, як найвище достоїнство поезії [25, с. 146].

4.2 БУНІН І КОЦЮБИНСЬКИЙ

Ім'я Буніна назване Коцюбинським близько двадцяти разів. Уперше він згадує про нього в листі з Капрі до Віри Коцюбинської за червень 1909 року.

Однак особисто Коцюбинський познайомився з Буніним на Капрі тільки в 1911 році. Тоді, звертаючись до В. Гнатюка, Коцюбинський дає першу оцінку Буніну: «Опріч Горького є тут ще інші російські літератори — Бунін, дуже гарний поет та белетрист».

Ім'я Буніна в листах Коцюбинського цього періоду майже завжди стоїть на першому місці. Він хоч і скаржиться, що перебування на людях заважає роботі, але «спокуса велика — поговорити, побути разом з цікавими людьми». І тут же посилається на Буніна [27, с. 190].

На початку березня 1912 року Коцюбинський серед тих, хто проводжає подружжя Буніних до Америки. Може більше двох тижнів, і він запитає В. Коцюбинську, чи отримала вона послану ним книжку Буніна.

Про близькість з новим знайомим свідчать і запевнення Коцюбинського, що живе він скромно, обмежує свої гостини, але буває, хоч і не довго, у Буніних і Прахових [27, с. 175].

Прощаючись з Коцюбинським на Капрі, Бунін подарував йому свою фотокартку з дружнім написом. В інтерв'ю в газеті «Одеські новини», він сказав у 1912 році: «У Горького гостює зараз один з кращих сучасних українських письменників, Коцюбинський».

Ще за життя Коцюбинського Горький нагадав Буніну його обіцянку дати матеріал до Ювілейного збірника, присвяченого Франкові. Після його смерті з листом до Буніна звернувся В. Гнатюк. Ось що він писав:

«Шановний Іване Олексійовичу!

Покійний український письменник М. Коцюбинський мав просити Вас від імені комітету по впорядкуванню ювілейного збірника на честь 40-річної літературної і громадянської діяльності Івана Франка взяти участь у цьому збірнику. Тривала хвороба покійного, а потім дочасна смерть, напевно, не дозволили йому цього зробити, тому й беру на себе сміливість, надсилаючи Вам друковане запрошення комітету, просити Вас від імені комітету прислати на мою адресу хоча б якусь дрібничку для згадуваного збірника. Ми надрукуємо його в оригіналі, і тим докажемо навіч, що українці ставляться до Великоросії дружньо, а зовсім не вороже, як це намагається інсинуювати деяка частина преси".

Далі Гнатюк назвав прізвища тих, хто вже дав матеріали, і висловив готовність затримати публікацію збірника, якщо Бунін не встигне до зазначеного строку надіслати свій твір.

У відповідь Бунін написав: «Вельмишановний товаришу, дуже дякую Вам за честь, за Ваше запрошення, з величезним задоволенням приймаю його, радію можливості посильно висловити свою повагу письменнику того народу, щирим другом якого я завжди був. Тільки дозвольте послати вам свій рукопис не раніше кінця липня: гадаю, що до цього часу я не встигну здійснити цього, — є робота, яка не терпить зволікань. Прбачте за пізню відповідь — я щойно повернувся з невеликої подорожі в малоазіатську Туреччину».

Ів. Бунін. 19 липня 1913р.

І все ж матеріал Буніна в збірнику не з’явився. Чому? Відповіді на це запитання поки що не має.

4.3 БУНІН І ГОГОЛЬ Ставлення Буніна до Гоголя, роль якого у житті і творчості Буніна є надзвичайною, не було однозначне: від схиляння і захвату, до заперечення «Мертвих душ». Часткова переоцінка відбулася вже на чужині. Втім, переоцінкою це назвати важко, якщо взяти до уваги складність характеру Буніна.

Безпосереднім впливом Гоголя позначені ранні речі Буніна, нариси-оповідання «На край світу» і «По Дніпру». Гоголівськими очима вдивляється молодий автор у дніпровські виднокруги, із захватом згадує сторінки із «Страшної помсти». За його ж словами, у тих мандрівках він, напружуючи зір, жадібно шукав те місце, «де колись серед гір білів придніпровський хутір пана Данила». Не тільки інтонаційний малюнок Гоголя, а й сам він ніби присутній на цих сторінках.

«Страшну помсту» згадуватиме він чи не ціле життя з різних приводів і в різних творах. Але найповніше захоплення Гоголем відбилося у «Житті Арсеньєва». Про нього йдеться на початку й в кінці роману. Всупереч деяким принагідно-випадковим полемічним випадам, Арсеньєв-Бунін ніби замкнутий тут у гоголівськім колі. «У Гоголя незвичайне враження справили на мене «Старосвітські поміщики» і «Страшна помста». Які незабутні рядки! Як дивно вони звучать для мене і до цього часу, з дитинства увійшовши в мене без вороття, також виявившись у числі того найважливішого, з чого утворився мій, як висловлювався Гоголь, «життєвий склад». Не має сумнівів, що Бунін, пишучи «Життя Арсеньєва», заново перечитав Гоголя, звіряючи враження дитинства з враженнями, поглибленими життєвим досвідом. Показово, що все побачене в Україні, Бунін зіставляє з Гоголем, ним вивіряє свої враження. Це тим важливіше пам’ятати, що він неодноразово бував у гоголівських місцях. Отже, якоюсь мірою відбувалась аберація пам’яті: читане на світанку життя тісно переплелося пізніше з побаченим, почутим у безпосередньому спілкуванні в Харкові, Полтаві, у численних мандрівках по Україні.

Про непослідовність Буніна щодо Гоголя свідчить Н. Кодрянська у своїх спогадах «Зустріч з Буніним». З них випливає, що на думку Буніна, Гоголь — це лубок. Критикував він його і як характер, особистість.

Та ось дивина: що б не казав Бунін усно, як би не намагався скинути Гоголя з п'єдесталу, уся його творчість — свідчення великої любові до геніального творця «Тараса Бульби», безмежного захопленнят й схиляння перед ним. І не випадково у «Звільненні Толстого» він згадує слова Аксакова про Гоголя: «Нерви його, можливо, у сто разів тонші від наших: чують те, чого ми не чуємо, здригаються від причин, нам не відомих… Очевидно, весь організм його влаштований якось інакше, ніж у нас».

Як бачимо, тісне переплетіння життєвих і творчих шляхів І.О. Буніна і українських письменників, їх спільні творчі вечори, літературні читання, листування, візити, — все це так чи інакше відбито в творчості російського митця. Зі слів українських майстрів пера, стає очевидний той факт, що І.О. Бунін справді неперевершений літератор, готовий відкривати все нові й нові обрії, обіймаючи весь світ крилами своєї нестримної творчої фантазії.

ВИСНОВКИ Письменницька доля І.О. Буніна незвичайна. Один із найбільших російських майстрів словесного мистецтва минулого століття, він прожив довгих тридцять років далеко від свого читача й народу. Безкорисливо, вірно любивши свою Батьківщину, оспівуючи її всією своєю творчістю, він уперто відмовлявся визнати зміни, що відбувалися на її землі [18, с. 300]. Але і в далекій Франції він не втомлювався повторювати: «Разве можем мы забыть родину, может человек забыть родину? Она — в душе. Я очень русский человек. Это с годами не пропадает» [21, с. 215].

Бунін був сподвижником літератури, без кінця повертався до написаних творів, шліфуючи і обточуючи їх, приходячи до такої красномовної лаконічності, коли слово, здається, уже на межі естетичного навантаження

[2, с. 36]. Творчість Буніна — це реалізація його особистості. Бо справді, у Буніна не було «слова без звуку». Тому воно і має таку магічну дію на читачів [28, с. 188]. Саме тому в наш час захоплення творчістю Буніна піднялося на дуже високий щабель. Викликає позитивне враження у читачів не лише його відчуття Росії, проникнення в правду життя, народність його таланту, оригінальність, а й відчуття країн, що не являлися для автора рідними. Це і Франція, і Америка, і Азія, і Африка,… і Україна. Досліджуючи творчість Буніна, не можливо оминути українські мотиви в ній. І цілком зрозумілим є той факт, що Україна не могла не надихнути І.О. Буніна писати про нашу барвінкову землю, оспівуючи та вимальовуючи її різноманітними відтінками слів.

Найяскравішим твором всієї творчості письменника є повість «Життя Арсеньева» — головнв книга Буніна. Головна тому, що вона, при своєму невеликому обсязі обійняла собою все, що було написане ним до неї.

Небайдуже ставлення І.О. Буніна до українського народу яскраво виявило себе в оповіданні «На край света». Через рядки твору відчувається авторська тривога і переживання за долю українських селян. У цьому творі знайшли місце і елементи українського фольклору (пісні), які Бунін не одноразово використовував у своїй творчості.

Серед творів Івана Олексійовича, які більшою чи меншою мірою стосуються України, слід також відзначити оповідання «Лирник Родион».. В оповіданні об'єдналися основні смислові домінанти в бунінському сприйнятті й відображенні України: по-перше, відтворено своєрідний національний колорит, по-друге, втілена потужна фольклорна основа, по-третє, створений неповторний образ головного героя.

Зважаючи на всі обставини життя І.О. Буніна, очевидним є і тісний зв’язок життєвих і творчих шляхів письменника з корифеями української літератури. Зі слів українських майстрів пера стає очевидним той факт, що І.О. Бунін справді неперевершений літератор, готовий відкривати все нові й нові обрії, обіймаючи увесь світ крилами своєї нестримної фантазії.

Слову й мові служив вірно і жертовно протягом шести з лишком десятиліть прозаїк і поет XX століття Іван Олексійович Бунін [26, с. 444].

Виходячи з поставлених завдань даної курсової роботи, було виявлено та проаналізовано українські мотиви у творчості Буніна, визначено роль України в життєвому і творчому шляху письменника та прослідковано зв’язки письменника з українськими митцями слова.

Було ґрунтовно досліджено зв’зок І.О. Буніна з Україною та визначено українські мотиви в його творчості. Тому поставлену мету даної курсової роботи можна вважати досягнутою. Стає очевидним той факт, що Україна та український народ залишили великий слід в свідомості митця і справили значний вплив на подальшу творчість російського письменника кінця ХІХ — початку ХХ століття Івана Олексійовича Буніна.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Альберт, І.Д. І.О. Бунін та літературний рух у Полтаві на поч. 90-х рр. ХІХ ст. [Текст] / І.Д. Альберт // Українське літературознавство: Респ. міжвід. наук. 3Б — Вип. 57. — Львів, 1993 — с. 74 — 83.

2. Альберт, М. С. Ты — древний корень Руси, где сердечней чувство и нежней славянская природа. Украина в творческом развитии И. А. Бунина [Текст] / М. С. Альберт // Рус. словесность в шк. Украины. — 1998. — №.3. — с. 36 — 40.

3. Баборенко, А. И. А. Бунин. Материалы для биографии с 1870 по 1917 [Текст] / А. Баборенко // 2-е изд. — М., 1983. — с. 155.

4. Базилевський, В. Україніка І. Буніна. [Текст] /В. Базилевський // Вітчизна. — 1998. — №.1. — с. 180 — 196.

5. Базилевський,, В. Україніка І. Буніна. [Текст] /В. Базилевський // Вітчизна. — 1988. — №.4. — с. 183- 189.

6. Базилевський,, В. Україніка Івана Буніна. [Текст] /В. Базилевський //

Базилевський В. і зав’язь дум, і вільний лет пера. — К., 1990. — с. 50 -91.

7. Бунин, И. А. Жизнь Арсеньева. Повесим и рассказы. [Текст] / И. А. Бунин // Правда. — М., 1989. — 608 с.

8. Бунин, И. А. Антоновские яблоки. Повести и рассказы. [Текст] / И. А. Бунин //Детская литература. — М., 1981. — 305с.

9. Бунин, И. А. Рассказы. [Текст] / И. А. Бунин // Правда. — М., 1955. — 595 с.

10. Бунин, И. А. Избранное: Поэзия и проза. [Текст] / И. А. Бунин // Выща школа. Главное издательство. К., 1988. — 624 с.

11. Бунинский сборник: материалы научной конференции, посвящ. 100-летию со дня рождения И. А. Бунина. [19−20 окт. 1970г]. — Орел, 1974. — 175с.

12. Гагарін, Ф. Любив полтавський край… До 125-річчя І.О. Буніна. [Текст] / Ф. Гагарін // Зоря Полтавщини. — 1995. — 24 жовтня. — с. 3.

13. Долгополов, Л. Судьба Бунина. [Текст] /Л. Долгополов // Вопросы литературы. — 1975. — №. 1. — с. 90 — 125.

14. Дудко, В. Вияв глибокої шани: Телеграма українських письменників з нагоди ювілею літературної праці І.О. Буніна. [Текст] /В. Дудко // Комсомолець Полтавщини. — 1998. — 14 січня. — с. 3 — 13.

15. Карпенко, В. Був місяць май. [Текст] / В. Карпенко // Тут, біля самого моря. — К., 1989. с. 118 — 128.

16. Катаєв, В. П. Трава забвенья. [Текст] / В.П. Катаєв // М., 1967. — 136 с.

17. Катаєв, В. П. Трава забвенья. Святой колодец. [Текст] / В.П. Катаєв // М., 1969. — 203 с.

18. Кордонська, М. Край чудових людей. [Текст] / М. Кордонська // Зоря Полтавщини. — 1985. — 8 вересня. — с. 2.

19. Кузьменко, О. Він тут жив і творив. [Текст] / О. Кузьменко // Комсомолець Полтавщини. — 1990. — 20 жовтня. — с. 1 — 2.

20. Лакшин, В. И. Бунин: книга жизни. [Текст] / В. Лакшин // Судьбы: от Пушкина до Блока. — М., 1990. — с. 279 — 306.

21. Линков, В. Я. Мир и человек в творчестве Л. Толстого и И. Бунина. [Текст] / В. Я. Линков // М: Изд-во МГУ., 1989. — 172 с.

22. Мігальчанська, В. М. Бунінська філософія життя і кохання. [Текст] / В.М. Мігальчинська // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2003. — №. 5. — с. 53 — 54.

23. Муромцева-Буніна, В. А. Жизнь Бунина, 1870 — 1906; Беседы с памьятью. [Текст] / В.А. Муромцева-Буніна // Сост. предисл. А. Н. Баборенко: сов. писатель. — М., 1989. — 509с.

24. Нефедов, В. В. Поэзия Ивана Бунина. [Текст] / В. В. Нефедов // Этюды. — Минск., 1975. — 298с.

25. Нинов, А.А. М. Горький и И. Бунин: История отношений. Проблемы творчества [Текст] / А. А. Нинов // Изд-во МГУ — М., 1984. — 309 с.

26. Приходько, Л.І. Бунін і Україна. [Текст] /Л.І. Приходько // Зар. літ. в навч. закладах. — 2004. №. 9. — с. 53 — 56.

27. Реализм Ивана Бунина: Учебное пособие к спецкурсу. [Текст] // МОПИ. — М., 1984. — 93с.

28. Ротач, П.І. І.Бунін (1870−1953). [Текст] / П.І. Ротач // Короткий літературний календар Полтавщини. — Полтава, 1999. — с. 441 — 445.