Взаємозв"язок економіки і соціальної сфери

Зміст

• 1. Взаємозв'язок економіки і соціальної сфери
• 2. Трудовий колектив і організація
• Список використаних джерел

1. Взаємозв'язок економіки і соціальної сфери

Важливим елементом соціальної структури є соціальний інститут (лат. institutum — улаштування, установлення). Саме через той або інший соціальний інститут забезпечується організація і регулювання сумісної діяльності людей, сталість соціальних відносин, від яких залежить буття соціальних груп і соціальних спільностей. В соціології соціальний інститут розглядається як: певна сукупність установ, які відповідають соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних норм і культурних зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії, система поведінки у відповідності з цими нормами. Поняття «соціальний інститут» запозичене соціологією з юридичної науки, де воно означає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини (інститут наслідування, шлюбу та ін) і використовується достатньо широко, хоча найчастіше і поза точним визначенням. Наприклад, симпатики функціоналізму розглядають інститути як спрямовані на задоволення «потреб» індивідів або суспільства, тоді як прихильники феноменології цікавляться тим, яким чином люди створюють і видозмінюють різні інститути, а не просто реагують на їх існування.

Нерідко термін «інститут» використовують для позначення конкретних форм комплексів функцій, які виконуються деякими членами групи від імені всієї групи, а іноді цим терміном іменують соціальні ролі, особливо важливі для групи або суспільства (інститут материнства). Згідно зі структурно-функціональним підходом, соціальний інститут розглядається як сталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в систему ролей, статусів, що й утворює соціальну цілісність. В цьому контексті соціальний інститут виступає узагальненим показником (в порівнянні з роллю) в соціальній структурі суспільства, бо він складається з багатьох ролевих позицій та їх компонентів.

Не дивлячись на цю багатоманітність теорій соціальних інститутів, можна виділити певні загальні елементи, які характеризують будь-який соціальний інститут.

По-перше, у всіх групах, які мають зачатки інституціоналізації, існують певні способи дії від імені членів групи як цілого; ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів включених в даний інститут індивідів.

По-друге, будь-який соціальний інститут має функції, які можуть носити різний характер. Серед них: ті, що регулюють поведінку членів суспільства, соціальних груп; ті, що забезпечують стабільність суспільного життя; ті, що створюють можливість задоволення різного роду потреб; ті, що здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин індивідів і забезпечують внутрішню згуртованість спільності. По-третє, в рамках окремих соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.

Інститути, таким чином, є символами порядку і організованості в суспільстві.

На основі усього вищевикладеного, можна дати наступне визначення соціального інституту.

Соціальні інститути — це організовані об'єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, які забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконаних членами своїх соціальних ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як визначених видів соціальної системи. Ці функції дуже різноманітні. Соціологи різних напрямків прагнули якось класифікувати їх, представити у вигляді визначеної упорядкованої системи. Найбільш повну і цікаву класифікацію подала так звана «інституціональна школа». Представники інституціональної школи в соціології (С. Ліпсст, Д. Ландберг та ін.) виділили три основних функції соціальних інститутів.

Відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є сім'я, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі, як держава.

Соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки і способів діяльності - інститути сім'ї, освіти, релігії та ін.

Виробництво і розподіл. Забезпечуються економічно-соціальними інститутами управління і контролю — органи влади.

Функції управління і контролю здійснюються через систему соціальних норм і розпоряджень, що реалізують відповідні типи поведінки: моральні і правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.п. Соціальні інститути керують поведінкою індивіду через систему заохочень і санкцій.

Люди завжди прагнуть інституціоналізувати свої відносини, які пов’язані з актуальними потребами (інститут черги, інститут шлюбу і т.д.). В залежності від сфери дії і функцій соціальні інститути поділяються на: реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за найрізноманітнішими категоріями: від статі і віку до виду занять і здібностей; релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно існуючих в суспільстві норм дій, а також: санкції, що карають порушників максимів (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв’язані з релігією, наукою, ідеологією, мистецтвом і т.д.); інтегративні інститути, пов’язані з соціальними ролями, відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.

Ефективність діяльності соціальних інститутів залежить від великої кількості факторів (умов): чіткого визначення мети, завдань і обсягу функцій соціального інституту; регіонального розподілу праці і її раціональної організації в середині соціальної системи інститутів і кожного соціального інституту, зокрема; деперсоналізації дій і об'єктивації функцій і виконаних окремими особами від імені соціального цілого ролей, близькість поведінки членів інституту до соціальної максими; визнання і престижу, якими володіє даний соціальний інститут в очах груп, спільностей, суспільства (тобто цілісності), безконфліктності включення соціального інституту в глобальну систему соціальних інститутів, тобто в суспільство.

Зміна системи соціальних інститутів (як і кожного окремого інституту) може бути як еволюційною, так і революційною, що в кінцевому рахунку визначається станом соціальної системи в цілому. Крім того, джерелом розвитку соціальних інститутів можуть бути ендогамні (внутрішні) фактори, які зазвичай породжують обмеження в розвитку системи, і екзогамні (зовнішні) фактори. Так, розпад такого соціального інституту, як сім'я, може бути викликаний змінами ролевої поведінки подружжя (наприклад, зрадою) або конфліктами в сім'ї на ґрунті пияцтва одного із подружжя.

Найвпливовішими детермінантами змін (як внутрішніх, так і зовнішніх) є політика, економіка, культура. Вони діють на соціальні інститути, що функціонують в суспільстві, як безпосередньо, так і опосередковано через різні позиції індивідів.

Структура соціальних інститутів суспільства дуже складна, тому що: дуже складними і багатоманітними є людські потреби та інтереси, які стимулюють створення даних соціальних інститутів; соціальні інститути постійно видозмінюються.

В процесі системної трансформації окремі елементи структури інститутів можуть зникати (відмирати), наповнюватися новим змістом, набирати нові завдання і функції. Наочним прикладом цьому слугує виробнича функція сім'ї. Колись сім'я, особливо сільська, займалась підготовкою молоді до професійної праці. Розвиток виробничих відносин і ускладнення розподілу суспільної праці привели до відмирання цієї функції, однак з відродженням в Україні приватної власності, розвитком фермерства і підприємництва, сільська сім'я частково відновлює цю функцію. Збагачується також її функція накопичення капіталу.

Найбільших змін зазнає система соціальних інститутів в процесі трансформації суспільства, прикладом чого може слугувати практика 90-х pp. країн Східної і Центральної Європи, в тому числі й України, де відбувається переорганізація самих соціальних інститутів на основі нових норм, цінностей, відносин, що утверджуються, і які можуть бути більш складними, універсальними, узагальнюючими, ніж ті, що існували до цього. Це, у свою чергу, вимагає формулювання нових максим поведінки як всередині соціального інституту, так і в міжінституціональних взаємодіях всередині соціальної системи.

Зазначимо ще, що в ході трансформаційних процесів виникає проблема більш швидкого формування нових стандартів поведінки, що підвищує вимоги до адаптивних властивостей соціальної системи людини, її здатностей засвоювати нову соціальну реальність. Глибокі соціальні зміни в характері соціальних, інститутів вимагають тривалих часових періодів, бо неможливо швидко змінити свідомість, психологію і поведінку людей, скажімо, змінити у них колективістську психологію, що формувалась за часів існування так званого соціалізму, на індивідуалістську, без якої людина в умовах ринкових відносин не в стані виборювати свої власні інтереси, конкурувати з іншими тощо.

Якщо діяльність соціального інституту сприяє інтеграції людини у суспільні відносини, то її називають функціональною. Якщо соціальний інститут не сприяє або навіть заважає задоволенню потреб системи суспільства в цілому, то його діяльність може бути охарактеризована як дисфункційна. Наростання дисфункцій значної кількості соціальних інститутів може привести до незворотної дезорганізації і руйнування соціальної системи.

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути: економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т.п.; політичні або інститути, пов’язані зі встановленням, виконанням і підтримуванням влади. Політичними інститутами є такі інститути, як уряд, парламент, політичні партії і т.п.; соціальні або суспільні у вузькому значенні цього слова. Суспільними в широкому значенні слова є всі види інститутів. Під соціальними ми тут розуміємо всі ті, які організовуються добровільним об'єднанням, — місцеві товариства, клуби і товариські установи, «церемоніальні» інститути, тобто способи взаємної поведінки членів товариства з нерівним становищем і т.п. інститути стратифікації, які визначають розміщення позицій і ресурсів; виховні і культурні, тобто всі інститути, створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління, для передачі йому культурних цінностей суспільства як цілого (родинні інститути, сім'я, школа, наукові інститути і т.п.); релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви); відтворення (інститути шлюбу і сім'ї).

Така кваліфікація не є єдиною і вичерпною; стосовно сучасного суспільства вона не охоплює чимало інститутів, але вона включає так звані «головні соціальні інститути», які регулюють основні суспільні функції, що мають місце у всіх типах цивілізації.

Дослідники виділяють дві форми існування соціальних інститутів: просту і складну. Прості соціальні інститути — організовані об'єднання людей, що виконують визначені соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання членами інституту своїх соціальних ролей, обумовлених соціальними цінностями, нормами.

Проблеми, зв’язані з функціонуванням економічних інститутів, нині є найактуальнішими. Усім зрозуміло, що без відновлення вітчизняної економіки Україні не вийти з кризи. Економіка має забезпечити виробництво, обмін і реалізацію товарів та послуг, необхідних для задоволення людських потреб і нормальної життєдіяльності суспільства.

Відомий американський економіст-соціолог П. Самуельсон зазначає, що економічна ситуація будь-якого типу суспільства має зумовлювати, що і в якій кількості необхідно виробляти; хто і як, за допомогою яких ресурсів і технологій повинен виробляти; для кого призначене і як буде розподілене те, що вироблятиметься.

У соціології, що розглядає економіку як підсистему суспільного цілого, її (економіки) головна функція полягає в забезпеченні найважливішого завдання соціальної системи — адаптації до соціального і навколишнього середовища, що постійно змінюється, і задоволенні потреб індивідів.

Адаптація — це обов’язкова умова виживання будь-якої системи, а тим більше такої, як людське суспільство. Саме господарсько-економічна діяльність за всіх часів забезпечувала нормальну життєдіяльність суспільства.

Соціологічне вивчення економіки має свої особливості. Соціологи аналізують функціонування економічної системи в її зв’язках з іншими системами суспільства, економічних інститутів — з іншими соціальними інститутами.

Економіка як соціальний інститут — це насамперед сталий комплекс правил, принципів, норм економічної поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація суспільства до умов його існування. Економічній поведінці притаманна раціональність, ретельний облік витрат і доходів.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов’язкові передумови: технології виробництва, що передбачають поділ праці, функцій і обов’язків; приміщення; засоби виробництва; транспорт; фінансові засоби і, головне, трудові ресурси — люди.

Форми поєднання цих складових економіки як соціального інституту, тобто типи економічної організації, відповідають типу суспільного устрою. Як відомо, можна назвати (у спрощеному вигляді, звичайно) чотири типи економічної організації, котрі послідовно змінювали одна одну: примітивна, аграрна, індустріальна та інформаційна.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів, слід розглянути їх функції. Про основну їх функцію вже йшлося. Вона полягає в забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства загалом.

Економічні інститути виконують стимулюючу функцію, формуючи економічний інтерес, заінтересованість у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває визначення принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

Оновлення системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів — це прояв інноваційної функції економічних інститутів. Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб'єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

Окрім того, економічні інститути виконують інтегративну функцію, яка не завжди усвідомлюється. Функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

Ефективність виконання розглянутих функцій залежить від рівня економічної культури — сукупності норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється економічна поведінка суб'єктів. Серед складових економічної культури найбільшу силу впливу на економічну поведінку людини мають насамперед цінності праці та трудова етика (мораль). Під трудовою етикою слід розуміти ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах трудової поведінки. Окрім трудових, на економічну поведінку впливають також і інші цінності: приватна власність, конкуренція, права людини тощо.

2. Трудовий колектив і організація

Регулювання трудової діяльності може бути інтерпретоване як регламентація управління. Регламентація — це сукупність правил, які визначають порядок діяльності державного органу, підприємства, установи, організації.

Існуючі регламенти можна представити у вигляді класифікації, яка залежить від існуючого менеджменту персоналу на підприємстві:

регламенти, що регулюють діяльність підприємства як єдиної юридичної особи (статут, договір сторін, правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.);

регламенти, що регулюють роботу персоналу, який визначається як сукупність взаємопов'язаних груп робітників (положення про підрозділи, моделі робочих місць, посадові інструкції, контракти та ін.);

регламенти щодо інформаційного забезпечення (діловодство, документи, класифікатори, типові банки даних та ін.);

регламенти, які регулюють порядок роботи з технікою управління (паспорт, інструкції з експлуатації та ін.);

регламенти, які регулюють процес управління (матриця функцій, графіки процесів, технологічні карти та ін.).

Регламенти, які регулюють роботу трудового колективу, являють собою комплекс концептуальних кадрових документів відносно груп людей, пов’язаних загальними цілями — місією та головними цілями підприємства.

Трудовий колектив підприємства (організації) утворюють усі співробітники, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору, який регулює трудові відносини працівника з підприємством.

Моральний клімат організації визначається її організаційною культурою. Формальні, юридично зафіксовані положення у вигляді статутних цілей, місії, цінностей можуть відповідати дійсним цілям та змісту діяльності, характеру взаємовідносин в організації. Тому може бути формальна, легітимна і тіньова організаційна культура, яка реалізується в даній організації.

В комерційних організаціях цілі досягаються за рахунок створення високої мотивації працівників — її членів.

У процесі регулювання трудової діяльності персоналу широко використовуються засоби регламентування посадових обов’язків працівників апарату управління організаціями.

Регламентування посадових обов’язків — це процес чіткого визначення та документального закріплення переліку обов’язкових для виконання працівником функцій і завдань, а також прав та відповідальності. Воно базується на поділі й кооперуванні праці в організації та сприяє: ефективному добору, розстановці та використанню персоналу; зміцненню виконавської дисципліни; створенню організаційно-правової бази діяльності працівників; підвищенню відповідальності працівників за результати діяльності; забезпеченню об'єктивності під час атестації працівників, заохочення або застосування дисциплінарних стягнень; запобіганню трудових спорів; підвищенню ефективності діяльності організації. Діяльність організації в цілому, її першого керівника регламентується чинним законодавством України, статутом організації або положенням про організацію, зареєстрованим чи затвердженим в установленому порядку. Деякі аспекти діяльності першого керівника можуть регулюватись контрактом, який він укладає з роботодавцем. Діяльність виконавчого директора може додатково регламентуватись його посадовою інструкцією, яку затверджує представник роботодавця.

Діяльність заступників першого керівника організації регламентується наказом про розподіл функцій та обов’язків між керівником і його заступниками. Додатковими засобами регламентування діяльності заступників можуть слугувати контракти й посадові інструкції.

Від організації вимагається вирішення різних соціальних проблем, наприклад: підвищення якості життя найманих працівників, захист оточуючого середовища, благодійна діяльність та підвищення якості життя всіх громадян суспільства.

Такі проблеми не можуть бути вирішені без допомоги професійних спілок. Професійна спілка (профспілка) — добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою представництва, здійснення захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів їх членів.

Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, що визначені їх статутами, брати участь у роботі профспілок.

Права профспілок та їх об'єднань полягають у такому:

представляти і захищати права та інтереси членів профспілки;

ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод;

захист прав громадян на працю та здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю;

забезпечення зайнятості населення;

соціальний захист та забезпечення високого життєвого рівня громадян;

участь в управлінні підприємствами та при зміні форми власності;

організація страйків та проведення інших масових заходів;

створення навчальних, дослідних та інших закладів;

охорона здоров’я трудящих;

захист духовних інтересів трудящих;

захист житлових прав громадян;

притягнення до відповідальності посадових осіб;

господарська діяльність.

Професійні спілки та їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади й органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій. Вони їм непідзвітні і непідконтрольні.

Структурний підрозділ організації - це спеціально створений орган управління з чітко окресленими завданнями, функціями, правами та відповідальністю за конкретну ділянку роботи.

У практиці діяльності різних організацій найчастіше зустрічаються такі види структурних підрозділів: департаменти; управління; служби; відділи; відділення; цехи; бюро; сектори; лабораторії; дільниці.

Необхідність створення в структурі організацій певних підрозділів залежить від багатьох чинників, головними серед яких є особливості та масштаби діяльності, фінансові можливості, наявність кваліфікованих кадрів, ефективність управління тощо.

Діяльність трудових колективів, формально об'єднаних у структурні підрозділи, регламентується положеннями про структурні підрозділи.

Список використаних джерел

1. Вакуленко С. М. Соціологія праці. — К.: Знання, 2008. — 262с.

2. Димитрова Л. М. Соціологія управління та організацій. — К.: Політехніка НТТУ «КПІ», 2005. — 156 с.

3. Лукашевич М. П. Соціологія праці. — К.: Либідь, 2004. — 440 с.

4. Маковецький А. М. Соціологія організації та управління. — Чернівці: Рута, 2006. — 76 с.

5. Огаренко В. М., Малахова Ж. Д. Соціологія праці. — Запоріжжя: ГУ «ЗІДМУ», 2001. — 306 с.

6. Терещенко В. К., Ткачук В. А., Лисенко В.І. Соціологія праці. — К.: Четверта хвиля, 2007. — 168c.