Характеристика Закону 1743 року та його значення для України

ЗМІСТ ВСТУП

І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ У 18 СТОЛІТТІ

ІІ. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ І ЗМІСТ ЗАКОНУ 1743 РОКУ

2.1 Передумови створення Закону 1743 року

2.2 Зміст закону 1743 року

ІІІ. ЗНАЧЕННЯ ЗАКОНУ 1743 РОКУ ДЛЯ УКРАЇНИ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Актуальність теми. Україна — це стародавня європейська держава, спадкоємиця Київської Русі, яка має видатну самобутню історію, неповторну культуру та миролюбний народ який завжди боровся і бореться й зараз за свою незалежність. В Україні у 18 ст. склалася складна політична та економічна ситуація:вона не мала власної автономії, царат всіма силами і засобами намагався знищити самосвідомість українців, селянство було закріпачено, а козацька старшина усувалась від управління державою.

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбувалися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: «Устава на волоки», «Ординація війська Запорозького», сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), збірники магдебурзького права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти. Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово-адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в ХVІІІ ст. Про це свідчить, зокрема, той факт, що його норми враховувались усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію України. Важлива роль належала Березневим статтям Б. Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. Чільне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб. Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й тому деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права. Починаючи з ХVІІІ ст. російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ про єдиноспадкування 1714 р., Табель про ранги 1722 р. та ін.), все відчутніше впливали на розвиток суспільних відносин. Натомість російські магнати зосереджували у своїх руках великі землеволодіння, лише Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30 маєтків.17−18 ст. — час різкого посилення феодального пригноблення селянсько-козацьких мас. Уже в 60−70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.

Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60−70-ті роки царський уряд і гетьманська адміністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від З травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Лівобережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що виявляли непокору.

Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфактурного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі більшою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.

Як бачимо, фактично Україною керували російські поміщики які жорстоко гнобили наш народ, намагались повністю знищити автономію і навіть згадку про часи Гетьманщини.

Актуальність теми полягає в тому, що незважаючи на важке економічне, політичне, соціальне становище України, більша територія якої перебувала в складі Російської імперії в ній діяла власна правова система (яка була зорієнтована на Європу), судова система, козацькі ранги та звання. Закон 1743 року, це перша кодифікація українського права яка є підсумком правотворчості гетьманів, козацького звичаєвого права та правових норм Литовських статутів, Зерцала Саксонського і Магдебурського права. Закон 1743 року є яскравим прикладом того, що в Україні на той час була високо розвинута правова техніка,існувало власне право яке було незалежним від російського й спиралось на європейські пам’ятки права.

Метою дослідження є аналіз та характеристика Закону 1743 року. Для досягнення поставленої мети в даній роботі необхідно було розв’язати низку завдань, а саме:

— з'ясувати становище українського населення у 18 столітті;

— встановити причини створення Закону 1743 року;

— визначити, які сфери суспільного життя регулював Закон 1743 року;

— узагальнити матеріал та зробити висновки.

Об'єктом дослідження виступили норми Закону 1743 року.

Предметом дослідження даної роботи є коло суспільних відносин які регулював Закон 1743 року.

Методи дослідження. Методологічну основу наукової роботи склали такі загальнонаукові методи: історично-правовий та порівняльний,.

Теоретичну і правову основу дослідження склали опубліковані праці за темою дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів:. та деяких інших авторів:В. Гончаренко, А. Рогожин, В. Іванов, Ф. Кістяківський.

І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ У 18 СТОЛІТТІ

Друга половина XVIII століття ознаменувалася цілим рядом змін для Української гетьманської держави. Відхід харизматичного лідера, період руїни війна між старшинсько-шляхетськими угрупованнями, експансіоністські плани сусідніх держав, привели до серйозного удару по національній державі. Безладдям особливо активно скористалася Росія, яка наполегливо, часто завуальовано посилювала тиск на козацьку Україну, зводячи нанівець її суверенні права, прагнучи інкорпорувати до свого складу, як самоврядне автономне утворення. Ліквідація Гетьманщини, Запорізької Січі, самобутнього полково-сотенного устрою, поширення кріпосного права — були першочерговими кроками царської Росія. [5,c270.].

На українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.

У другій половині XVIII ст., як і в попередні часи, основою економіки Лівобережної й Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно.

У XVIII ст. у зв’язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. [7,358с.].

Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочу" беїв, Полуботків та ін.), так і російських (Голіциних, Неплюєвих, Трубецьких та ін.) Натомість російські магнати зосереджували у своїх руках великі землеволодіння, лише Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30 маєтків. 17−18 ст. — час різкого посилення феодального пригноблення селянсько-козацьких мас. Уже в 60−70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.

Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60−70-ті роки царський уряд і гетьманська адміністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від З травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Лівобережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що виявляли непокору. [9,с.221].

Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфактурного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі більшою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників. Отже, фактично Україною керували російські поміщики які жорстоко гнобили наш народ, намагались повністю знищити автономію і навіть згадку про часи Гетьманщини.

Одночасно з розширенням феодального землеволодіння безперервно зростали повинності селян. На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п’ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.).

У 1765 р. уведений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори — посполитих, підсусідків і козаків — під помічників. Царський уряд, прагнучи запровадити в Україні загальноросійські порядки, у 1776 р. на Слобожанщині, а в 1783 р. на Лівобережжі, як і в усій Росії, увів подушний податок, яким обкладалися селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі.

Під тиском козацької старшини убожіли й козаки. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки переходили в число посполитих або під помічників, ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів і т. ін.). За ревізією 1782 р. з 415 тис. козаків і Київщини, Чернігівщини і Новгород-Сіверщини виборних козаків налічувалося лише 195 тис, а підпомічників — 220 тис. чол. [10,с.43].

Будучи політично й економічно пануючим класом, українські старшини-поміщики уже протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян. Вони намагалися і юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Царизм ішов на задоволення цих прагнень старшин.

У 1760 р. гетьман Кирило Розумовський видав універсал, за яким селянам дозволялося переходити з одного володіння в інше лише при наявності письмового дозволу ] власника і з залишенням поміщикові майна, яке селянин мав, живучи на його землі. У 1763 р. цей універсал був підтверджений царським указом.

У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність «Жалуваної грамоти дворянству» в Україні й цим юридично зрівняла українську старшину в правах із російським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.

Умови праці й життя робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягала 14—15 годин на добу. Приміщення були темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшого працювали лише за харч, оплата інших робітників залишалася мізерною. Неймовірно жорстокою була сваволя власників і адміністрації.

Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. Щоб виручити якнайбільше грошей, поміщики розширювали посіви, переганяли зерно на горілку, розводили багато худоби, сіяли коноплі, культивували тютюн і все це вивозили на продаж, пристосовуючи свої маєтки до потреб ринку, втягуючи їх в товарно-грошовий обіг і цим підриваючи одну з головних підвалин феодального, панщинного господарства — його натуральний характер.

У товарно-грошові відносини втягувалися й селяни. Вони змушені були продавати частину своєї продукції на ринку. У селах поширювалися ремесла, промисли, продукція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Невелика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею, зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставала заможною, нагромаджувала капітали, засновувала підприємства, використовуючи в них найману робочу силу, і насамперед бідних селян. Отже, почався процес формування на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було поглиблення розшарування селянства на бідних і багатих. [4,с.254].

Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відокремлення ремесла й промисловості від сільського господарства, міста від села, збільшення кількості міського населення зумовлювали дальший розвиток товарно-грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої й зовнішньої торгівлі.

Найважливішими торговельними осередками були ярмарки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центрами певних районів і, з другого боку, відігравали значну роль у включенні України до всеросійського ринку. Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й базари, що відбувалися по 2—3 рази на тиждень. Значну роль у торгівлі, особливо рибою й сіллю, відігравали чумаки.

Україна дедалі глибше втягувалася в загальноросійську економічну систему, ставала частиною всеросійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії в Україну довозили залізо та залізні вироби, інструменти, хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в російські міста — зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно, Дзеркала та інші товари.

Зросла й зовнішня торгівля — з Польщею, Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією та іншими країнами. [16,с.85].

Отже, в другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні розширювалося поміщицьке землеволодіння, юридично було оформлено закріпачення селян, розвивалися промислові підприємства, торгівля, посилювався товарно-грошовий обіг, формувався капіталістичний уклад. Разом із тим царський уряд, ведучи лінію на ліквідацію автономії України, підпорядковував українську економіку своєму впливові і своїй владі, виходячи з імперських інтересів, ущемляючи інтереси України. У час воєн, зокрема з Туреччиною, Україна була найближчим тилом для російських військ і мусила давати їм приміщення для постою, фураж, провіант, підводи. Уряд збільшував податки з населення України в царську казну. За XVIII ст. вони зросли в десятки разів. Російські сановники, дворяни одержували від царя величезні площі земель в Україні. Царський уряд сприяв російським купцям і промисловцям у проникненні в Україну. Він надавав різні пільги російським купцям в Україні. Наприклад, їхні двори звільнялися від військових постоїв, за царським указом 1771 р. їм дозволялося вільно оселятися в Україні. За царським маніфестом 1784 р. російські й іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України й Криму. Було заборонено вивозити за кордон багато товарів, вивіз мав здійснюватися тільки через російські порти.

А ще в 1754 р. Єлизавета Петрівна своїм указом ліквідувала митні кордони між Україною і Росією, евекту й індукту, тобто вивізні та ввізні мита на Лівобережній Україні, від чого, гетьманський скарб втрачав близько 50 тис. крб. річного прибутку. [15,с.99].

Визвольна війна 1648—1654 pp. серйозно підірвала й розхитала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Однак феодальний лад не був ліквідований. Після входження України до складу Росії на Лівобережжі (Гетьманщині) швидко йшло збагачення козацьких старшин і перетворення їх на поміщиків, з одного боку, й збідніння та закріпачення основної маси селян і частини козаків, з другого.

ІІ. ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ І ЗМІСТ ЗАКОНУ 1743 РОКУ

2.1 Передумови створення Закону 1743 року Березневі статті 1654 року не передбачали поширення на територію Гетьманщини московського права. На українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Ці правові норми часто суперечили одна одній і давали судовим органам України можливість в одних і тих самих справах ухвалювати різні рішення залежно від того, яким джерелом у суді керувалися, що призводило до різних зловживань. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило підписання царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Однак проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документа зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні. [27,с.539].

Права, за якими судиться малоросійський народ" («Права, по которымъ судится малороссійскій народъ») — збірка норм феодально-кріпосницького права першої половини XVIII століття, що діяли на Лівобережній Україні.

Збірку складено з метою кодифікації правових норм різного походження, що діяли на Лівобережній Україні після її приєднання до Росії і нерідко суперечили одна одній.

Повна назва. «Права, по которым судится малороссийский народ, Высочайшим всепресветлейшия, державнейшия Великия Государыни Императрицы Елисавет Петровны, Самодержицы Всероссийския, Ее императорского священнейшего Величества повелением, из трех книг, а именно: Статута Литовского, Зерцала Саксонского и приложенных при том двух прав, такожде из книги Порядка, по переводе из полского и латинского языков на российский диалект в едину книгу сведенные, в граде Глухове, лета от рождества Христова 1743 года». (далі Права…, Кодекс, Збірник)

Збірка мала наблизити ці норми до російських правових норм. За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 р. було утворено спеціальну кодифікаційну комісію з місцеперебуванням у Глухові. Її склад протягом багаторічної роботи над «Правами» не раз змінювався. До комісії входили українські правознавці — представники української шляхти, верхівки козацької старшини, вищого духівництва, що працювали над «Правами» до 1766 р. Серед них — Василь Стефанович. [1,с.32].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. мали чітку структуру і складалися з 30 глав, які поділялися на 532 артикули і 1607 пунктів. Кодекс містив норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального і процесуального права. За високою юридичною технікою «Права…» є однією з найцінніших пам’яток української правової культури XVIII ст. Хоч Кодекс і не набув офіційної чинності, п’ятнадцятирічна праця українських правників мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу норм закону й абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною термінологією Кодекс був досконаліший від існуючих тоді правних книг. По ньому вивчали українське право і використовували його як авторитетний юридичний підручник — коментар до Статуту Великого князівства Литовського і магдебурзького права цілі покоління українських правників. [2,с.812].

2.2 Зміст Закону 1743 року Джерелами «Прав» були Литовські Статути, «Хелминське право», «Саксонське зерцало» тощо, а також українське звичаєве право й судова практика, російське законодавство. У кодексі містилися пояснення цитат, наведених у тексті, алфавітний реєстр — покажчик, а також заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою та внутрішньою структурою ця пам’ятка права відрізнялася від усіх інших джерел, якими користувалася комісія та які діяли тоді на теренах Російської імперії. Обробка різних за походженням, змістом, мовою й характером збірників, тлумачення й формулювання основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їхню ерудицію та загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні.

Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов’язальне право: розрізнялися зобов’язання з договорів і зобов’язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання. [19,с.504].

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі. [3,с.182]. У кримінальному праві гетьманської доби з’явилися цілком нові поняття, пов’язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей:

* з’явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину;

* розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару;

* був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп’яніння тощо);

* було сформульоване поняття рецидиву та ін.

В Україні існували такі види покарань:

* смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види;

* калічницькі й болісні кари;

* церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув’язнення в так звану куну й ув’язнення в монастир;

* тюремне ув’язнення;

* позбавлення честі (шельмування);

* вигнання;

* усунення з посади;

* майнові покарання (конфіскація та викуп);

* примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини);

* догана.

Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно.

Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий. Усі названі судові органи формально були виборними, але вибори суддів як таких не проводилися, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. [14,с.20].

В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами…», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних, і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах — принцип слідчого процесу.

Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази, якими були:

* власне визнання;

* письмові докази;

* показання свідків;

* присяга;

* тортури й мучення.

Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші за 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами й могли бути оскарженими в порядку апеляції до вищого суду (за винятком справ про безспірні зобов’язання й вироків, винесених на підставі власного визнання).

Важливий нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. Зокрема, договір купівлі-продажу нерухомого майна повинен був укладатись у кваліфікованій письмовій формі: купча підписувалась продавцем та двома свідками, а потім оголошувалась перед урядовими персонами, які фіксували зміст договору у відповідних книгах та надавали скріплений підписами та печатками витяг. Для договорів купівлі-продажу рухомих речей достатньо було письмової форми, посвідченої свідками. Передбачалась також можливість укладати договори в усній формі - дарування речей вартістю не більше ста рублів. Факт укладання договору міг посвідчуватись показами свідків — договір. Важливий нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. [1,с.364].

Передбачалась також можливість укладати договори в усній формі - дарування речей вартістю не більше ста рублів. Нормативний матеріал містився в положеннях про договори. Так, для дійсності договорів необхідне: дотримання вимог щодо правового статусу сторін (наприклад, продавець повинен був підтвердити право власності на майно, що підлягає продажу), зміст договору не повинен суперечити закону («правам и обыкновениям народным не противные»), єдність волі та волевиявлення («контракты имеют быть добровольные, за соизволением надлежащих к тому сторон»), форма договору має відповідати встановленим правилам. Зокрема, договір купівліпродажу нерухомого майна повинен був укладатись у кваліфікованій письмовій формі: купча підписувалась продавцем та двома свідками, а потім оголошувалась перед урядовими персонами, які фіксували зміст договору у відповідних книгах та надавали скріплений підписами та печатками витяг. Для договорів купівлі-продажу рухомих речей достатньо було письмової форми, посвідченої свідками. Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини. Провідною ідеєю збірника вважають захист феодального ладу та розширення можливостей для кріпосницької експлуатації селянства. Водночас у зводі обґрунтовувалося право Лівобережної України на автономне самоврядування. А це суперечило тогочасній царській політиці, поточному законодавству, спрямованому на створення єдиної правової системи Російської імперії. Саме ця обставина, на думку більшості вчених (А. Ткач), була справжньою причиною того, що український кодекс не було вчасно затверджено. У 1744 р. його подали на розгляд Сенату, аби потім передати імператорові для остаточного затвердження. Відповідь надійшла лише через 12 років. Указом від 20 травня 1756 р. проект кодексу було повернено на повторний розгляд із метою внесення змін відповідно до вимог часу. Робота з перегляду «Прав…» тривала аж до 1767 р., однак не було завершена, і кодекс так і не було санкціоновано верховною владою (отже, не набув законодавчої сили). Проте в усьому масиві спеціальної літератури відзначається, що «Права…» великою мірою відобразили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, який склався на середину XVIII ст., і фактично були збірником чинного законодавства. Вони дають найбільш повне уявлення про право Гетьманщини, правову культуру українського народу та розвиток правових ідей в Україні першої половини XVIII ст. У 1879 р. цю пам’ятку вітчизняного права відшукав, проаналізував та опублікував правознавець Олександр Кістяківський. [2,с.443].

Питому вагу у збірнику законів складачі приділили поземельним відносинам. Кодекс розкривав судову систему — систему «козацьких судів», яка склалася в Гетьманщині, містив норми різних інститутів права. У кодексі, крім норм цивільного і кримінального права та правил судового устрою й процесу, містилися також норми адміністративного права. Кодекс уважають першорядним джерелом для вивчення історії українською права, а також визначною пам’яткою кодифікації законів Східної Європи. Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що проводилися в Україні, мали на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти, яке дедалі більше зміцнювалося, а також відобразити її прагнення відновити українську автономію. Найбільш помітними спробами систематизації правових норм в Україні того часу були передусім приватні кодифікації Ф. Чуйкевича, В. Кондратьева, О. Безбородька. Багато правознавців використовували «Права…» як настільну книгу. [4,с.377].

ІІІ. Значення Закону 1743 року для України Дослідження «Прав», розпочате в XIX ст. О. Кістяківським, продовжили в XX ст. І. Теличенко, В. Месяц, А. Яковлів, В. Рауделюнас, М. Чубатий та інші фахівці. Одним з останніх помітну увагу цій памґятці приділив К. Віслобоков, який, зокрема, провів значну роботу щодо її впорядкування та повторного видання, а також пролив світло на низку «білих плям», повґязаних зі змістом «Прав» та діяльністю кодифікаційної комісії, яка їх готувала, провів джерелознавчий та кодикологічний аналіз тексту. Незважаючи на ці наукові здобутки, подальше дослідження «Прав» як памґятки вітчизняного права дасть можливість не лише відтворити історичний розвиток правової думки в Україні, а й актуалізувати надбання попередників, врахувати їх позитивні й негативні здобутки в сучасних умовах розбудови правової держави. [8,с.339].

У кодифікації права на території Гетьманщини, яка на початку XVIII ст. входила до складу Російської імперії, була зацікавлена як російська влада, так і козацька старшина, міщани та селяни. Проте всі вони переслідували різні цілі: метою російської влади було скасування окремішності українських земель та приведення місцевої адміністрації й суду до загальноросійського відповідника. У свою чергу, козацька старшина намагалася узаконити своє привілейоване становище та підтвердити права і вольності, здобуті в XVII ст. Більшість простого населення вбачала у кодифікації, перш за все, усунення плутанини й різного тлумачення та застосування норм права в окремих місцевостях та судах різних інстанцій. Тривалі дискусії точилися й щодо того, які джерела права та окремі норми мають лягти в основу майбутнього кодексу. Саме тому діяльність скликаної за імператорським велінням кодифікаційної комісії, основу якої склали представники козацької старшини, тривала 15 років (1728—1743 рр.), але напрацьовані норми так і не відповідали поставленій російською владою меті. Прагнення членів комісії узаконити окремішність українських правових норм у період активного обмеження вольностей Гетьманщини і скасування посади гетьмана, а також судова реформа в Росії стали чи не головною причиною незатвердження Кодексу російським урядом. [22,с.19].

На думку науковців Кодекс мав визначне значення для подальшого розвитку права не лише в Україні, а й в Росії. Хоч офіційно його норми не діяли, але фактично вони застосовувалися в судах. Також на основі цього Кодексу були складені інші джерела права, він став зразком права для багатьох наступних поколінь правників. «Права» стали спробою тогочасної української еліти узаконити окремішність правової системи й адміністративної влади Гетьманщини від Російської імперії, відмінне бачення природи функціонування державного механізму й судової влади, високий рівень правової культури та вірність європейській правовій традиції. Лише після запрова­дження Зводу законів Російської імперії застосування місцевого законодавства на українських землях було заборонене, і вони втратили свою адміністративно-територіальну та судово-правову самобутність. «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. за відповідністю загальному соціально-економічному і політичному розвитку України і за високою юридичною технікою є однією з найцінніших пам’яток української правової культури XVIII ст. Хоча «Права…» не було офіційно визнано, п’ятнадцятилітня праця українських правників мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу норм закону й абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною термінологією Кодекс був досконалішим за всі існуючі тоді правні книги. По ньому вивчали українське право і використовували його як авторитетний юридичний підручник — коментар до Статуту Великого князівства Литовського і магдебурзького права цілі покоління українських правників. М. Слабченко вважав, що «Права…» — один з найвизначніших проявів української правничої думки XVIII ст., оскільки в них «зібрано все те, що було суттєвим у другій чверті XVIII ст.» Провідна ідея збірника — з одного боку, захист прав і привілеїв козацької старшини, розширення можливостей для подальшого закріпачення селян, з другого боку, «Права…» обґрунтовували право Лівобережної України на автономне самоврядування, що суперечило політиці царизму; Отже, не ставши чинним джерелом права, Кодекс є цінною пам’яткою систематизації правових норм, свідченням високої правової культури українського народу, розвитку правових ідей в Україні. Збірник ґрунтувався на усьому багатстві оригінального правового матеріалу, який мала Україна, а його упорядники поставили мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу. [15,с.86].

Оскільки вищеназваний Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому врегулюванні її суспільно — економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права. Права" стали спробою тогочасної української еліти узаконити окремішність правової системи й адміністративної влади Гетьманщини від Російської імперії, відмінне бачення природи функціонування державного механізму й судової влади, високий рівень правової культури та вірність європейській правовій традиції. На відміну від правових актів Російської імперії, Кодекс 1743 р. послідовно захищав недоторканність приватної власності. У процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії в першій половині XIX ст. остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

Центральною ідеєю Зводу було обґрунтування соборності та самоврядування України. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоретичних правових дефініцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоча цей Звід не був затверджений як чинний царським урядом, він був дуже поширений у країні, за ним вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року. [18,с.509]. Аналiз тексту «Прав…» Кiстякiвський провiв лише у найзагальнiшому виглядi, щодо рецепцiї на рiвнi комплексiв нормативного матерiалу: якi норми i з яких саме джерел увiйшли до тих чи iнших роздiлiв Кодексу, по окремих, звичайно умовних для ХVІІІ столiття, галузях права. В кiнцi мiстився перелiк рукописiв з описами, якi вдалося розшукати Кiстякiвському.

Завдяки багаторiчним дослiдженням Кiстякiвського та iнших вчених в науковiй лiтературi з’явилась думка про самостiйне значення українського або «малоросiйського» права.

Проект Кодексу i не дiстав офiцiйного затвердження. Проте вiн повнотою та яснiстю викладу норм закону й абстрактних правових дефiнiцiй та досконалою юридичною термiнологiєю значно перевищував наявні тодi правовi книги. Практично вiн був дуже поширений в Українi. З нього вивчали українське право i використовували його як досконалий пiдручник-коментар до Литовського Статуту. Пiсля лiквiдацiї Гетьманщини i поширення в Українi росiйського законодавства роботи над «Правами…» були остаточно припиненi. Незважаючи на те, що «Права…» не отримали офiцiйного затвердження, вони все-таки використовувались суддями на практицi. [17,с.496].

Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упорядники Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи Литовського статуту та інших джерел, що бу­ли використані комісією. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він су­проводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався корот­кий зміст артикулів.

Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб за­безпечити читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, вони включали в Звід пояснення значення цитат та юридичних термінів.

Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлизавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовського була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли суперечки з приводу системи Зводу. Відтоді усілякі офіційні відомості про Звід надовго зникли. [3,с.107].

У науці висловлюється думка: Звід був забутий навмисно, що відповідало політиці Катерини II щодо України. Катерина II хотіла підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з кодифікації загальноросійського права, у зв’язку з чим у 1767 р. вона зібрала Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України. Ця пам’ятка заслуговує уваги і доброї пам’яті нащадків тому, що: вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна; упорядники цієї пам’ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу. Певно, тому царсь­кий уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, несанкціонував їх результати по закінченні цих робіт. А втім, завдяки цінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності су­спільно-політичному становищу України його норми застосовува­лися судами України і впливали не тільки на правову практику, а й на суспільно-політичне життя України.

гетьманський закон кодекс право

ВИСНОВКИ Без сумніву можна сказати, що політична система, суспільний лад та економіка України знаходились у катастрофічному стані. З усіх сторін на нашу державу нападали загарбники, які прагнули собі найбільш ласий шматочок.

Одним з основних ворогів України (що не змінилось й зараз) була Росія. Яка всіма силами намагалась знищити самобутність української нації, її автономію. Царат постійно лицемірно і нахабно наголошував, що нібито український народ не є окремим, а лише частина російського — малоросійський. Царський уряд намагався перетворити Україну на край імперії, щоб наша держава стала сировинним придатком Російської імперії.

Більшість селян були закріпачені, відбували різноманітні повинності та сплачували велику кількість грошових податків. Вони були малоземельними або взагалі безземельними. Найкращі і найбільші території знаходились у руках козацької старшини і поміщиків. Дуже багато земель були передані у руки росіян, які щосили знущались з українського населення.

На мою думку, Росія намагалась асимілювати український народ й знищити навіть згадку про героїчну добу Гетьманщини й козаків.

Одним з основних засобів царату для здійснення своїх хижацьких цілей було прагнення поширити на територію Гетьманщини, де діяло власне законодавство — звичаєве право російського законодавства.

Саме з цією метою була створена комісія, яка мала створити Кодекс. Але цим планам не судилось бути здійсненими. Адже комісія переважно складалась українських правників (здебільшого це козацькі старшини), духовенства та інших діячів які мали досить гарну освіту і правову техніку.

Комісія створила Кодекс, але він повністю не відповідав уявленню царату. В його основі лежало українське звичаєве право та європейські джерела права (Магдебурське право, Зерцало Саксонське, Литовські статути та ін.). Кодекс був заснований на засадах демократизму.

За «Правами…» в Україні мала бути створена власна унікальна судова система (яка відображала судову систему Гетьманщини).

Загалом, можна сказати, що Закон 1743 року був створений в кращих традиціях часів Б. Хмельницького. За Кодексом судова влада мала бути відмежована від іншої влади.

Я вважаю, що те, що Збірник не відповідав прагненням царського уряду є головною причиною чому «Права…» не були юридично затверджені, хоча на практиці його норми широко застосовувались.

Вагомість цього Кодексу важко переоцінити, адже він був найбільш досконалий серед інших збірників які діяли на той час в Україні і Росії. «Права…» стали настільною книгою для багатьох поколінь право творців.

На основі цього Кодексу потім були створені приватні кодифікації В. Чуйкевича та інших.

До того ж «Права…» містили реєстр чинів, інструкцію до Кодексу в якій пояснювались терміни, що до цього не було в жодному джерелі права яке діяло на території України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Яковлів А. Український кодекс 1743 року «Права, по которымь судится малороссійскій народь» його історія, джерела та систематичний ви клад змісту / А. Яковлів Записки наукового товариства імені Шевченка Том 159 Мюнхен 1949 Кооперативне видавництво «заграва».

2. Права, за якими судиться малоросійський народ (1743) — Електронний ресурс. — Режим доступу. — http://textbooks.net.ua/content/ view/932/17.

3. Пашук.А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVII — ХVIII cт. — Львів, 1967. 267 с. 69 4. Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 р. // Право України, 1994. № 9 С. 14−25. 5. Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968. 367 с.

4. Іванов В. М. Історія держави і права України: — К.: МАУП, 2002.

5. Історія держави і права України, том 1 — за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка.

6. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. Посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В. Д. Гончаренка. — 3-тє вид., перероб. — К.: Видавничий Дім.

7. Білоцерківський В.Я. Історія України: навч. посіб. / В Я. Білоцерківський. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 536 с.

8. Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. — Вид. 3-е, виправл., доповнене / О. Д. Бойко. — К.: Академвидав, 2006. — 688 с.

9. Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа. —К.: Левада, 1996. — С. 264.

10. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населения, право. — К., 1996. — С. 163.

11. Заяць А. Проблеми історії України ХVІ - ХVІІІ століть / А. Заяць. -Л., 2004. — С. 137−153.

12. Інститут Рукописів Центральної Національної Бібліотеки України ім. Вернадського. — Ф. I. — Спр. 60 341 «О смерти Д. Апостола». — 3 арк;

1. Центральний Державний Історичний Архів України (м. Київ). — Ф. 51. — Оп.

13. Спр. 8826 «Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною») П. 4−5.

i. Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року // Право України. — 1994. — № 9. — С. 28.

2. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії України; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. — К., 2002. — 133 с.

14. Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. — К.: Генеза, 1997. — С. 285.

15. Новий довідник: Історія України: / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. — К.: Казка, 2005. — 736 с.

16. Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: навч. посіб. — 2-е вид., стер. / М.С. Пасічник — К.: Знання, 2006. — 735 с.

17. Полное собрание законов Российской империи (Далі: ПСЗ). — Т. ІХ. — № 6837 «О назначении одного из великороссиян при 12 малороссийских депутатах, отправленных в Москву для сочинения Свода и Уложения из Малороссийских законов». — С. 604.

18. ПСЗ. — Т. ІХ. — № 6888 «Именный, данный генерал-адъютанту князю Шаховскому Об учреждении почт во всей Малороссии и о штрафах, положеннях за укрывательство беглых» 11 февраля 1736. — С. 739−740;

19. Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24;

20. Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974;1985.

21. Бойко І. Й. Цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / І. Й. Бойко; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. — Л., 1999. — 17 с.

22. Віслобоков К. А. «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743): джерелознавчий та кодикологічний аналіз [Текст]: автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.06. / К. А. Віслобоков; Укр. н.-д. ін-т архів. справи та документознавства. — К.: [б. и.], 2004. — 22 с.

23. Теличенко И. В. Очерк кодификации малороссийского права до введения Свода законов //КС. — 1888. — Год. 7. — XXIII. — С. 24.

24. ЦДІА України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8826 «Указ Анни Іоанівни про вирішення окремих питань управління Лівобережною Україною») П. 4−5.

25. Щербак В. О., Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. — Київ.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006р, Т.1. — 800 с.