Радянський Союз у війні (1941-1945)

Радянський Союз у війні

(1941 — 1945)

План

1. НАЦИСТСЬКИЙ НАПАД НА СРСР

2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 — літо 1943)

3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ

4. ДО ПЕРЕМОГИ (ліго 1943 — травень 1945 р.)

1. НАЦИСТСЬКИЙ НАПАД НА СРСР

Скориставшись затишшям на Заході, фашистська Німеччина зосередила проти СРСР 70% своїх збройних сил, а також війська своїх союзників: Угорщини, Румунії, Фінляндії. Загалом армія агресора нараховувала біля 5 млн. чоловік, зведених у 190 дивізій, 4 тис. танків і 5 тис. літаків. Розрахований на «блискавичну війну», план «Барбаросса» засновувався на узгоджених діях чотирьох армійських груп. Фінляндське угруповання під командуванням генерала фон Дітля і фінського фельдмаршала Маннергейма було націлене на Мурманськ, район Білого моря та Ладогу. Задачею групи «Північ» (командуючий — генерал-фельдмаршал фон Леєб) було взяття Ленінграда. Найбільш потужна група «Центр» на чолі з генералом-фельдмаршалом фон Боком наступала безпосередньо на Москву. Задачею групи «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала фон Рундштедта була окупація України. Дислоковані в західних військових округах частини Червоної Армії значно поступалися за чисельністю, були набагато гірше підготовлені й оснащені. Наступаючі перевершували їх по живій силі в 1,8 рази, по танкахв 1,5 рані, по артилерії - в 1,3 і по сучасних літаках — в 3,2 рази. Радянські війська були розтягнуті по величезному фронту довжиною в 4500 км при віддаленні від передових рубежів до 400 км. Щільність військ в цій смузі була дуже нерівномірна, а оборонні лінії мали широкі розриви. Велика частина військ, і, передусім танкові підрозділи, розташовувалася на відстані від 80 до 300 км від кордону. На необладнаних аеродромах базувалася авіація. Нерозвиненість комунікацій і недостача транспортних засобів посилювали уразливість оборонних позицій.

Здійснення плану «Барбаросса» розпочалося на світанку 22 червня 1941 р. бомбардуванням з повітря і наступом сухопутних військ. Панування люфтваффе було повним; за першу добу війни вона знищила 1200 літаків, з них 800 на землі. За лічені дні німецькі армії просунулися на кілька десятків кілометрів; вже 28 червня пав Мінськ. Знищивши охоплюючим маневром білостоксько-мінський виступ і взявши у полон 320 тис. радянських бійців і командирів, війська фон Бока вийшли на підступи до Смоленська. На північно-західному напрямі в середині липня фон Леєб досяг Ковно і Пскова. Група фон Рундштедта на південно-західній дільниці зім'яла війська Будьонного, яким довелося здати Львів і Тернопіль, Загалом за три тижні боїв німецькі війська просунулися на 300−600 км у глибину радянської території, окупували Латвію, Литву, Білорусію, правобережну Україну і майже всю Молдавію. Німецький наступ було припинено лише в районі Смоленська, де радянські війська тримали оборону з 16 липня по 15 серпня. Смоленська битва принесла тимчасову, але дуже важливу стратегічно і психологічно затримку в реалізацію плану «блискавичної війни» на центральній дільниці радянсько-німецького фронту. Радянське командування отримало можливість розгорнути частини, що підходили з глибокого тилу, маючи на увазі, передусім зміцнення оборонних рубежів Москви. У цей момент важливу роль зіграло рішення Гітлера не кидати всі сили проти радянської столиці: 23 серпня фюрер зажадав від своїх військ не лише взяття Москви, але й оволодіння економічними ресурсами України та Кавказу.

Незважаючи на заминку в центрі, німецький наступ швидко розвивався на флангах. На північному заході були взяті Тихвин і Виборг, 9 вересня був блокований Ленінград. На південному заході 19 вересня був оточений Київ. Через відмову Сталіна дозволити військам генерала Кирпоноса відступити від міста, в полон потрапило більше 650 тис. чоловік. Взявши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим і 3 листопада підійшли до Севастополя.

24 вересня командуючий групи армій «Центр» вніс останні корективи до плану операції «Тайфун» — наступу, який повинен був завершитися штурмом і взяттям Москви. Для проведення цієї операції фон Бок мав у своєму розпорядженні 75 дивізій, в тому числі 14 танкових, і приблизно 1500 літаків. Перша лінія радянської оборони була прорвана між Ржевом і Вязьмою 5 жовтня; наступного дня був взятий Брянськ. У боях під Вязьмою був знищений цвіт московської інтелігенції, який бився у дивізіях народного ополчення. Просування німців на кілька днів затримала друга лінія оборони під Можайськом — за цей час до Москви з резерву були терміново перекинуті сибірські дивізії. 10 жовтня командуючим Західним фронтом був призначений Г. Жуков. Після того, як 12 жовтня німці зайняли Калугу, уряд, почав евакуацію в Куйбишев органів державного управління і дипломатичного корпусу. 14 жовтня частини вермахту увійшли до Калініна. Почуття приреченості Москви породило паніку, яка охопила багатьох жителів столиці і досягла своєї кульмінації 16 жовтня, десятки тисяч москвичів намагалися в безладній втечі покинути Москву. Деяка подоба порядку відновилася, коли населенню стало відомо, що Сталін і уряд як і раніше в Москві. 19 жовтня в місті було введено облоговий стан.

Німецькому наступу, що поновився 16 листопада протистояло вже все населення, від малого до старого, яке піднялося в єдиному пориві, що нагадував героїчні години 1812 р. І хоча німецьким військам вдалося 28 листопада форсувати канал Москва — Волга і 5 грудня вийти до московського передмістя Химки. намічені терміни операції були зірвані. Діями партизан була порушена доставка необхідної кількості спорядження і зимового одягу. Підсумком операції «Тайфун» стала повна і дуже важка (160 тис. убитих, поранених і взятих в полон) її невдача: 6 грудня радянські війська перейшли у контрнаступ, спираючись на свіжі резерви і нові формування створених у вересні гвардійських частин. На півдні від Москви радянські війська повернули Калугу та Орел; на півночі - Калінін. На деяких дільницях фронту просування досягло 120 км тільки за грудень. Наступ, який продовжувався весь січень, захлинувся в наступному місяці, частково через перебої з постачанням. До березня фронт стабілізувався по лінії Великі Луки — Гжатськ.

Битва за Москву означала невдачу і кінець «бліцкригу»: Німеччина зрозуміла, що її очікує виснажлива війна. Гнів Гітлера обручишся на генералів, у грудні - січні були зміщені 35 з них, в тому числі фон Рундштедт і Гудеріан. Проте, положення СРСР залишалося важким: військова катастрофа перших п’яти місяців війни привела до окупації ворогом життєво важливих регіонів, в яких у мирний час проживало 40% населення країни, вироблялося 68% чавуну, 58% - сталі, 40% - залізничного обладнання, 65% - вугілля, 84% - цукру і 38% зерна.

Сьогодні, як ніколи раніше, у величезній кількості радянських публікацій піднімається довгий час заборонене питання про причіпні катастрофи перших місяців війни. Всі поки підтверджують те, що писав у 60-х рр. А. Некріч («Червона Армія»): вся відповідальність за військові поразки СРСР в 1941 р. лежить на керівництві партії, і, передусім на Сталіні. Що відповідальність становлять наступні чотири аспекти: військові концепції, що повністю не відповідали ситуації; глобальна помилка в оцінці нацистської загрози в червні 1941 р.; збиткова (дуже відстаюча і неповна) політика в області озброєнь; глибока дезорганізація командного складу внаслідок чисток 1937 — 1938 рр.

Військові концепції Сталіна будувалися, виходячи з трьох ідей: Радянському Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїй території; готуватися слід до наступальної війни; будь-яка агресія проти СРСР буде негайно зупинена загальним повстанням західного пролетаріату. Як наслідок, вся радянська військова тактика і розташування військ виходили із задач наступальної війни. Так, прикордонні укріплення на лінії 1939 р. (так звана «Сталінська лінія») були демонтовані, хоча новий кордон був ще не готовий. Війська були розквартировані за багато сотень кілометрів від кордону. Все це дозволило німцям із перших днів війни дуже швидко просуватися вглиб радянської території.

Одним із найважливіших прорахунків Сталіна, визначаючих його відповідальність, була відмова приймати всерйоз численні донесення, які з початку 1941 р. попереджали про швидке фашистське вторгнення в СРСР. Одні з них надходили від радянських військових, що повідомляли Сталіну про зосередження на західному кордоні 120 німецьких дивізій (доповідь Генштабу від 6 червня), про порушення повітряного простору СРСР німецькими літаками (більше 150 з січня по червень). Інші приходили від секретних агентів (таких, як Зорі є, який, починаючи з 15 травня «видавав» з Токіо дату 22 червня), з британських (13 квітня Черчіль попередив по дипломатичних каналах Сталіна про неминучість німецького нападу) і американських джерел. До самого вторгнення Сталін перебував в упевненості, що ці повідомлення були не чим іншим, як англійськими «провокаціями», направленими на те, щоб примусити його відкрити другий фронт і полегшити тим самим положення Англії у війні. Чутки про агресивні наміри Німеччини відносно СРСР оголошувалися в зробленій за його вказівкою заяві ТАРС (14 червня) «вигадкою кіл, зацікавлених у розширенні війни» та «абсолютно позбавленими піде гав» .

До останнього моменту Сталін відмовлявся дати наказ про приведення в бойову готовність і перегрупування військ, про початок мобілізації, на яких наполягало вище військове керівництво. Навіть прифронтові мости не були заміновані. У день вторгнення командуючі атакованих прикордонних військових округів протягом кількох годин не отримували відповідей на свої запити. Тільки через чотири години після початку агресії нарком оборони, нарешті, дав необхідний наказ про обмежені дії у відповідь. Поширенню плутанини і паніки в чималій мірі сприяли суперечливі накази і туманні, вичікувальні вказівки, що віддавалися в ці вирішальні години. Увечері 22 червня, коли німецька армія, форсувавши Німан, оточила Брест і рухалася на Львів, командування РСЧА (Робітничо-Селянська Червона Армія) направило у війська директиву про «перехід у наступ» — самогубний наказ, який посилав у неминуче оточення сотні тисяч чоловік. Німецьке нашестя — в цьому одностайні всі свідоцтва, — здавалося, повністю позбавило Сталіна волі і дієздатності. Лише через дванадцять днів, 3 липня, він виявився спроможним виступити із зверненням до народу. На цілий тиждень навіть ім'я його зникло з газетних смуг. Створювалося враження, що реально на чолі держави, яка втратила управління в ті дні знаходилися нарком оборони С. Тимошенко та начальник генштабу Г. Жуков.

Незважаючи на досягнутий у 30-і рр. безперечний прогрес, оснащення Червоної Армії сучасним озброєнням страждало через відсутність продуманої політики в ній сфері. Постійне втручання Сталіна в питання вибору нових типів озброєнь часто призводило до негативних результатів. Нехай навіть військовий бюджет виріс з 1934 по 1939 р. в 7 разів — армія за цей період збільшилася з 900 тис. до 5 мли. чоловік після прийняття закону про загальний військовий обов’язок. Що ж до військової промисловості, то до кінця 1941 р. перевага в ній віддавалася масовому виробництву морально застарілої техніки, «поставленої в план» багато років тому (винищувачі 1−16, що сильно поступалися німецьким Ме-109, легкі танки БТ-5, БТ-7, Т-26 і Т-27, середні - Т-28, важкі - Т-35). Все це були моделі «вчорашнього дня», що й довели перші дні війни. Тільки в першому півріччі 1941 р., під впливом уроків фінської кампанії, виробництво нових зразків почало рости, — передусім, завдяки тиску Жукова і замнаркома оборони Шапошникова. Запізнілі зусилля принесли лише частковий ефект: сучасними винищувачами (Як-1, Лаг-З, Миг-3; випуск останніх становив 84 штуки в 1940 р. і 1950 — в першій половині 1941 р.) і танками (середні Т-34, важкі КВ) вдалося озброїти всього 15% авіаційних і 25% танкових частин. У своїх мемуарах військові керівники згадують, що відмовив Сталін і в підтримці, необхідній для виробництва ряду створених кращими конструкторами нових видів озброєнь, таких, як реактивний міномет Костикова.

Неможливо також нехтувати тією роллю, яку в розгромі 1941 р. зіграла дезорганізація командного складу РСЧА після чисток 1937;1938 рр. Місце знищених репресіями досвідчених воєначальників зайняли молоді командири, під начало яких у перші місяці війни були поставлені ті з «вичищених», кого звільнили з таборів, щоб кипу пі в пекло битв. У результаті на командних посадах в армії часто виявлялися або свіжоспечені випускники прискорених курсів військових шкіл (на початок війни менше 10% командирів мали вищу військову освіту, 75% з них, включаючи політробітників, займали свої пости менше року), або люди, фізично і психологічно зламані.

Військова катастрофа 1941 р. і окупація ворогом величезної території відразу ж поставили фундаментальну економічну проблему: щоб продовжувати опір, необхідно було врятувати вцілілий промисловий потенціал і до приходу ворожих військ евакуювати в тил основні виробництва і частину населення. З перших днів війни евакуація і перехід підприємств на військове виробництво відбувалися відносно організовано. Незважаючи на розгубленість, вже через два дні після вторгнення уряд приступив до дій по збереженню промисловості, яка виявилася під загрозою. 24 червня було створено очолену Л. Кагановичем, а потім М. Шверником Раду по евакуації, яка повинна була забезпечити евакуацію населення, промислових і продовольчих ресурсів, а з 25 грудня до її ведення була віднесена і координація транспортних перевезень вантажів, що підлягали евакуації. Перебазування промисловості на схід було здійснене Радою за угодою з Держпланом у два етапи: літо — осінь 1941 і літо — осінь 1942 рр. Найбільш важливим і важким був перший етап, коли органи, що керували евакуацією, ще не мали необхідного досвіду і, крім того, були вимушені постійно змінювати свої плани відповідно до військових дій, розвиток яких Червона Армія не контролювала. Операції по евакуації в Білорусії були перервані вже в серпні через повну окупацію республіки. У Ленінградській області евакуація, яка почалася в липні, була зупинена у вересні блокадою. З липня по жовтень продовжувалося перекидання промислових підприємств України. Операції по переміщенню цілих заводів та їх пуску на новому місці були виключно складними (тільки для перевезення металургійного комбінату «Запоріжсталь» з Дніпропетровська в Магнітогорськ було потрібно 8 тис. вагонів). Введення в дію заводів, багато з яких були перепрофільовані (наприклад, ленінградський завод ім. Кірова і харківський завод по виробництву дизелів були злиті з челябінським тракторним для випуску танків), у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії, на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося в надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13−14 годин на добу, вимушені до того ж тулитися в поспішно збитих бараках і миритися з поганим постачанням. Загалом, увівши в дію чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п’ять місяців, в липні - грудні 1941 р., перебазувати в інші райони 1530 великих підприємств.

З театру військових дій і з прифронтових районів було евакуйована біля 7 млн. чоловік в 1941 р. і 4 млн. в 1942 р. Всі працездатні евакуйовані, здебільшого жінки, були негайно залучені до роботи на виробництві. Цим багато в чому був зумовлений вражаючий підйом радянської промисловості, що повністю перейшла на випуск озброєння, який розпочався з 1942 р. Хоча діяльність Рада з евакуації не перешкодила німцям захопити безліч заводів, які вони використали або зруйнували, все ж його зусилля істотно скоротили втрати в промисловому потенціалі СРСР.

Всі державні інститути і структури — наркоматі, армія і навіть партія, працювали під керівництвом Державного Комітету Оборони (ДКО) — надзвичайного органу, який володів всією повнотою влади, здатного оперативно приймати рішення з будь-яких державних і господарських питань, пов’язаних із веденням війни. Створений 30 червня за подобою до встановленої Леніним в період громадянської війни Ради робітничо-селянської оборони, ДКО очолювався безпосередньо Сталіним; в нього спочатку входили також Молотов, Берія, Маленков і Ворошилов. Затверджені документи (більше 10 тис. за чотири роки війни) мали силу закону. ДКО не мав свого апарату, здійснюючи свої владні функції через усі існуючі урядові органи. Інформацію з військових питань ДКО отримував від утвореної 10 липня Ставки Верховного головнокомандування, що включала в себе Сталіна, Молотова і пай видніших воєначальників: Тимошенко, Ворошилова, Будьонного, Шапошникова, Жукова. Зайнявши пости наркома оборони (19 липня) і Верховного головнокомандуючого (8 серпня), Сталін, таким чином, зосередив у своїх руках всю владу.

З перших же часів радянсько-німецької війни стало ясно, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР не виправдалися. У день початку фашистської агресії Черчілль, незважаючи на своє категоричне неприйняття комунізму, заявив:

«Всякий, хто б'ється проти Гітлера, — друг Англії; всякий, хто воює на його стороні, — ворог Англії». Переговори радянського уряду з Великобританією та США завершилися підписанням 12 липня 1941 р. радянсько-англійської угоди про співпрацю, згідно з якою обидві сторони зобов’язалися не укладати сепаратний мир з Німеччиною. 16 серпня додалася економічна угода про торгівлю і кредити. Першими спільними діями стала окупація Ірану, а також тиск на Туреччину і Афганістан, з метою домогтися їх доброзичливого нейтралітету. У вересні Сталін звернувся до Англії з проханням про пряму військову допомогу: відкритті у Франції другого фронту або навіть направленні в Архангельськ 25−30 дивізій! На необхідності відкриття життєво важливого для СРСР другого фронту Сталін наполягав від самого початку переговорів із західними державами; згодом ця вимога стане все більш наполегливою і перетвориться для Сталіна і радянського народу на пробний камінь їх ставлення до західних союзників. Підкреслюючи, що мільйони радянських солдат загинули на «єдиному справжньому фронті цієї війни», Сталін перетворив вимогу другого фронту з визнання власної слабкості в елемент торгу: через небажання задовольнити Радянський Союз у військовому плані, Англія і Америка намагалися задовольнити Сталіна економічно, а потім і політично. Першим об'єктом і жертвою цього заспокоєння призначено було стати Польщі. Вже в липні 1941 р. британський уряд дав зрозуміти, що для цієї країни він не буде вимагати повернення кордонів 1939 р. Президент Рузвельт, за підсумками поїздки в Москву свого радника Гопкінса і згідно із законом про ленд-ліз, дав згоду надати СРСР першу безпроцентну позику в 1 млрд долл. 1 жовтня 1941 р. Гарріман, Бівербрук і Молотов підписали в Москві трьохсторонню угоду про постачання в СРСР озброєнь, військового спорядження і продовольства. Постачання (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина, зокрема алюміній) почалося відразу ж. Перші танки і літаки західного виробництва з’явилися на фронті в кіпці листопада, в розпал битви під Москвою. Допомога союзників доставлялася головним чином північними морськими конвоями під охороною королівського ВМФ. Хоча дуже багато кораблів було потоплено німцями, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР отримав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різних транспортних засобів. Щоб показати своє щире бажання співробітничати з демократичними державами в післявоєнному урегулюванні, Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії і Декларації 26 держав (названих Об'єднаними Націями), підписаної 1 квітня 1942 р. у Вашингтоні. Радянський уряд уклав також угоди з представниками окупованих нацистами країн, які перебували в Лондоні. 18 липня 1941 р. радянський посол в Англії Майський підписав з Бенешем радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, який анулював мюнхенську угоду. Після непростих переговорів польський генерал Сікорський дав 30 червня своя згоду на укладення радянсько-польського договору про взаємодопомогу, доповненого 14 серпня військовою конвенцією про створення в СРСР польської армії під командуванням генерала Андерса. Декларацію «про досягнення міцного і справедливого миру» Молотов і Сікорський підписали 4 грудня у вже натягнутій атмосфері, затьмареній відомостями про зникнення 15 тис. польських офіцерів, інтернованих Червоною Армією в 1939 р. (в лютому 1943 р. німці знайдуть у ровах поблизу Катинського лісу 4 тис. трупів). У Лондоні Майський увійшов у контакт і з французьким Комітетом національного визволення, який 27 вересня 1941 р. був офіційно визнаний СРСР.

2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 — літо 1943)

Навесні 1942 р. Сталін, здійснивши нову помилку в оцінці ситуації, директивою від 8 квітня наказав командуючим ряду фронтів перейти у наступ, примусити вермахт витратити свої резерви і забезпечити, таким чином, перемогу над Німеччиною вже в 1942 р. Однак розрахунки на швидке виснаження німецьких військ виявилися повністю необґрунтованими, а тактика Генерального штабу, побудована на поєднанні оборони і наступу одночасно на кількох напрямах, привела до катастрофічних результатів. З квітня по жовтень 1942 р. Червона Армія зазнала серії важких поразок. У квітні - червні радянські війська не змогли, незважаючи на неодноразові спроби, розблокувати Ленінград. У травні німецький наступ на Керч прийняв драматичний оборот для радянських військ, які безладно відступили на Таманський півострів, втративши 175 тис. чоловік полонених і велику кількість техніки. Некомпетентність генерала Козлова і політ комісара Мехліса (одного з основних винуватців дезорганізації Червоної Армії в 1937 р.) дозволила германо-румунським військам під командуванням фон Манштейна зосередити свої сили проти Севастополя, який було взято 2 липня 1942 р. після восьмимісячного опору, який затримав німецьке просування на Кавказ. У той момент, коли німці рушили на Керч. Сталін ухвалив авантюристичне рішення про наступне районі Харкова з метою розбити німецьку армію на південному крилі радянсько-німецького фронту. Незважаючи на те, що при обговоренні плану цієї дуже небезпечної операції, яка створювала ризик обходу радянських військ противником з флангів і їх оточення, в Генеральному штабі були висловлені критичні зауваженню. Сталін відкинув усі заперечення і схвалив задум командуючого Південно-Західним фронтом Тимошенко. Наступ розпочався 12 травня. Вже 17 травня стала очевидною необхідність негайно зупинити просування на Південно-Західному фронті через прорив німців на Південному фронті. Проте, Сталін вирішив продовжувати наступ, незважаючи на попередження Хрущова, члена Військової ради Південно-Західного фронту. У результаті німецьким дивізіям, які атакували з півночі і з півдня вдалося в кінці травня об'єднатися і замкнути кільце оточення, до якого потрапили 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії. Оволодівши стратегічною ініціативою, 28 червня німці почали великий наступ на схід від Курська, прагнучи оточити і знищити війська Брянського, а потім Південно-Західного і Південного фронтів і тим самим розчистити собі шлях до кавказької нафти. 2 липня радянська оборона була прорвана на стику Брянського і Південно-Західного фронтів на глибину до 80 км. 12 липня німці зайняли Воронезьку область, а 19 липня увійшли до Ворошиловграду. Інша лінія оборони Червоної Армії була прорвана 15 липня між Доном і Північним Донцем. 24 липня радянські війська залишили Ростов і відійшли за Дон. Таким чином, за кілька тижнів німецькі війська просунулися на відстань біля 400 км. Наслідком військових невдач Червоної Армії стало різке падіння порядку у військах. Порушення дисципліни і паніка набули таких масштабів, що командування було вимушене видати за підписом Сталіна знаменитий наказ № 227 від 30 липня «Ні кроку назад!». Цей наказ закликав до опору і засуджував широко розповсюджену тезу про те, що величезні простори Росії надають широкі можливості для відступу. Він вимагав, нарешті, відновити залізну дисципліну у військах.

Тим часом сп’янілий від перемог Гітлер повторив помилку, зроблену ним під час наступу на Москву, призначивши своїм арміям (директива № 45 від 12 липня) два головних напрями удару: Каспій і Кавказ, з одного боку, і Сталінград — з іншого. (Це місто німецьке командування розраховувало взяти без особливих зусиль, а потім розвинути наступ вниз по Волзі до Астрахані). У серпні німці зробили стрімкий кидок на кавказькому напрямі через Кубань, де не зустріли серйозного опору. 5 серпня вони зайняли Ставрополь, 11 — Краснодар, 4 — Новоросійськ. Продовжуючи наступ, передові частини вермахту досягли Великого Кавказького хребта і встановили прапор зі свастикою на вершині Ельбрусу. Зупинити їх вдалося тільки на лінії від Туапсе на Чорному морі до Орджонікідзе і Грозного, взяти який німці так і не змогли.

Однак основний удар німецька армія зробила в напрямі Волги, де метою номер один був Сталінград. Користуючись своєю перевагою, передусім у повітрі, німецькі війська за підтримки румунських та італійських частин продовжили наступ у липні та серпні, атакуючи одночасно з південного заходу і північного заходу. 23 серпня шоста армія фон Паулюса вийшла до Волги з північного заходу, отримавши можливість тримати Сталінград під своїм вогнем. У цій критичній ситуації - втрата міста дозволила б німцям міцно закріпитися по лінії Волги — для керівництва і координації дій в Сталінград був направлений Жуков, призначений заступником Верховного Головнокомандуючого; таким чином, уперше військовий став другою особою в державі. Це висунення, цілком імовірно, було пов’язане з літніми поразками, які ще раз показали некомпетентність політичних комісарів типу Мехліса, що часто приводили до грубих промахів і ставили військове командування у скрутне становище. 9 жовтня інститут політичних комісарів в армії був скасований і відновлено єдиноначальність.

12 жовтня німці розпочали операцію, яка, як вони сподівалися, повинна була стати вирішальним штурмом Сталінграду. Однак, бої продовжувалися кілька місяців. Битви йшли за кожний будинок, за кожний заводський цех — спочатку в окраїнних кварталах, потім в центральній і південній частинах міста; в листопаді в центральній частині міста лінія фронту проходила менш ніж в двох кілометрах від Волги. 15 жовтня німці вийшли до ріки з півдня, втративши 70 тис. чоловік і не маючи в своєму розпорядженні вже переваги в танках і літаках. Через три дні німецьке командування було вимушене дати своїм військам наказ до приходу підкріплень перейти до оборони.

Тепер вже радянські війська мали очевидну перевагу в артилерії і танках, велика частина яких була сконцентрована в бронетанкових частинах. Дуже розтягнуті комунікації німецьких військ (як і в грудні 1941 р. під Москвою) ускладнювали організацію зв’язку і постачання. Розроблений Жуковим план розгрому німецьких військ враховував слабкість їх позицій між Доном і Волгою, тоді як радянські війська утримували стратегічні висоти і плацдарми на південному березі Дону. Він передбачав використання сил трьох фронтів — Південно-Західного, Сталінградського і Донського — для оточення німецьких армій між Волгою і Доном.

Відповідно до плану «Уран» 19 листопада, повністю використавши ефект раптовості, радянські війська розпочали наступ. Прорвавши 23 листопада позиції гітлерівців, вони взяли в кільце шосту і частину четвертої танкової армії загальною чисельністю 330 тис. солдат і офіцерів. З 12 по 19 грудня було зупинено наступ армійської групи Гота, яка намагалася в районі м. Котельниково розірвати кільце оточення. Після відмови фон Паулюса від капітуляції почалося знищення німецьких військ, деморалізованих і змучених голодом і холодом. Незважаючи на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис. оточених здалися в полон, інші загинули. Загалом кілька місяців Сталінградської битви коштували державам «осі» 800 тис. чоловік.

Розгром німців під Сталінградом надихнув радянських людей на фронті і в тилу, зміцнив престиж військового командування і політичного керівництва, а також особистий авторитет Сталіна, який поспішив привласнити значну частину військової слави. Весь пропагандистський апарат був мобілізований для прославляння організаторського генія Сталіна і партії, проявленого в перемозі, отриманій в місті, що носить ім'я вождя.

Перемога радянських військ під Сталінградом швидко переросла в загальний наступ на величезному фронті від Ленінграда до Кавказу, де німецькі армії, щоб не бути в свою чергу оточеними, відійшли на 600 км на захід від Ростова, звільненого 14 лютого. Протягом місяця радянським військам вдалося повернути Воронеж, Курськ, Бєлгород, Харків і велику частину Донбасу. Звільнення 17 січня Шліссельбурга дозволило створити десятикілометровий коридор, який розірвав блокаду Ленінграда, за час якої загинуло 800 тис. чоловік, в основному від голоду і виснаження. Війська Західного фронту підійшли до Смоленська.

Незважаючи на важкі поразки в березні 1943 р., німецьке верховне командування вирішило знову оволодіти ініціативою. Ця мета повинна була бути досягнута знищенням «курського виступу» радянсько-німецького фронту, для чого було сконцентровано 50 дивізій, 2000 танків (половина всіх, що були у вермахту), 900 літаків. Чисельність військ, зосереджених на цій дільниці фронту, становила 900 тис. чоловік. Тривала підготовка до операції, названої «Цитадель», дозволила радянській стороні створити могутню оборонну систему і зосередити перевершуючи сили: 1330 тис. чоловік, 3600 танків, 2400 літаків. На світанку 5 липня почалася Курська битва. У ході її німці зазнали нищівної поразки в найбільшій танковій битві другої світової війни під Прохорівною, недалеко від Курська, де на невеликому просторі в бій з обох сторін вступило 1500 бойових машин. 23 липня німецький наступ було зупинено на всьому фронті, а 3 серпня радянські війська перейшли в контрнаступ по лінії Орел — Курськ — Бєлгород. Курська битва, в якій були знищені німецькі бронетанкові дивізії, озброєні танками найсучасніших моделей («тигр», «пантера»), ознаменувала корінний поворот у війні. Німецьким військам більше не вдавалося оволодіти стратегічною ініціативою до кіпця війни.

3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ

Неможливо зрозуміти радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., не розказавши про титанічні зусилля по перебудові радянської економіки, яка була повністю переорієнтовано до 1942 р. на виробництво озброєння за рахунок скорочення випуску цивільної продукції. У листопаді 1941 р. промислове виробництво, дезорганізоване німецькою окупацією найважливіших економічних районів і перебазуванням більше 1500 заводів на схід, впало до 52% від рівня листопаду 1940 р. Однак, по завершенні другого етапу евакуації промислового потенціалу (літо 1942 р.) визначився явний підйом економічних показників. Важливу роль у цьому зіграла діяльність Комітету по обліку і розподілу трудових ресурсів, на який була покладена задача забезпечення перебазованих підприємств робочою силою. Гострота проблеми визначалася тією обставиною, що 11 млн. чоловік знаходилося в рядах Червоної Армії. За цих умов у лютому 1942 р. уряд провів мобілізацію міського населення, а в листопаді розповсюдив цю міру і на сільських жителів. Протягом тільки цього року 3 мли. чоловік, в тому числі 830 тис. юнаків і дівчат, які щойно закінчили школу, були в обов’язковому порядку направлені в промисловість і будівництво. Крім того, щоб замінити кваліфікованих робітників, які пішли на фронт, 1 млн. 800 тис. дорослих та юнаків пройшли прискорений курс навчання у фабрично-заводських училищах (ФЗУ). Ці заходи супроводжувалися широкою кампанією «соціалістичного змагання» і «курсу на рекорди», як у кращі часи стаханівського руху, а також введенням більш жорстких умов праці і трудової дисципліни (укази від 26 червня 1941 р. про збільшення робочого дня, від 26 грудня 1941 р. про обмеження плинності кадрів і т.д.). У більш широкому плані якісний склад зайнятого в народному господарстві населення зазнав за роки війни двох глибоких трансформацій. Частка жінок в народному господарстві стала переважаючою, збільшившись з 37 до 53% від загальної чисельності працюючих. Жінки виконували майже весь об'єм сільськогосподарських робіт, освоїли безліч професій у промисловості, будівництві і на транспорті. Друга зміна полягала в оновленні робітничого класу, майже такому ж значному, як у 30-і рр. Враховуючи масові призови в армію в 1942 р. (З млн. чоловік) і те, що заводи втратили 2,8 млн. робітників, які пішли на фронт або не встигли евакуюватися з окупованих районів, в кіпці 1942 р. на виробництві, ймовірно, залишалося не більше третини робітників з довоєнним стажем. З І943 по 1945 р. З мли. чоловік поповнили ряди робітничого класу. З 9,5 мли. робітників в 1945 р. не більше 2,5 млн. працювали в промисловості з 1940 р. Незважаючи на такі масштаби оновлення, кваліфікація робочої сили, здається, не тільки не постраждала, але, швидше, навіть поліпшилася завдяки діяльності ФЗУ та інших професійно-технічних установ. За чотири роки війни продуктивність праці у промисловості завдяки зусиллям робітників збільшилася на 40%. Оновлення радянського робітничого класу — друге після того, що відбулося в 1928 — 1935 рр. — зіграло важливу суспільно-політичну роль і мало два наслідки: з одного боку. цей процес унеможливив формування колективної пам’яті у робітників, які вважалися «класом-гегемоном» радянського суспільства; з іншого — через численні можливості просування він надихнув механізми мікросоціальної інтеграції на індивідуальному рівні, що лежали в основі соціального консенсусу в сталінському Радянському Союзі.

У кінці 1942 р. СРСР значно випередив Німеччину у випуску бойової техніки не тільки в кількісному (2100 літаків, 2000 танків щомісяця), але багато в чому і в якісному відношенні (модернізований '1−34/85 перевершував німецького «тигра», а аналога штурмовика Іл-2, прозваного «винищувачем танків», німецькій промисловості взагалі не вдалося створити). Свого максимального рівня виробництво озброєнь досягло в 1944 р. Пріоритет у ньому, мабуть, віддавався масовому виробництву, що жорстко обмежувало впровадження нових зразків, яке вимагало тривалого освоєння, що викликалося необхідністю підтримки загального технологічного паритету з противником. Важливу роль в промисловому виробництві грало використання пращ ув’язнених: враховуючи географічне положення більшої частини таборів, можна передбачити, що на них припала чимала частина роботи по розвитку необхідної для евакуйованих підприємств інфраструктури.

У Радянському Союзі завжди існувала тенденція до недооцінки союзницького постачання за ленд-лізом. Якщо вірити «Військовій економіці СРСР в період Великої Вітчизняної війни» голови Держплану СРСР М. Вознесенського, що вийшла в 1948 р. і містить дані, якими досі користуються радянські історики, це постачання у вартісному виразі склало не більше 4% від загального обсягу виробництва в СРСР під час війни. Американські ж джерела оцінюють допомогу союзників в 11−12 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 22 тис. літаків, 13 тис. танків, 2,6 млн. т нафтопродуктів, 720 тис. т кольорових металів, 4,5 млн. т продовольства і т.д.). Проблема постачання викликала постійне листування на найвищому рівні, тон якої часто був колючим. Союзники звинувачували СРСР у «невдячності», оскільки в своїй пропаганді він повністю обходив мовчанням іноземну допомогу. Зі свого боку Радянський Союз підозрював союзників у намірі підмінити матеріальним внеском відкриття другого фронту. Так, «другим фронтом» радянські солдати жартома прозвали американське тушковане м’ясо, яке, щоправда, сподобалося їм.

Насправді ж постачання за ленд-лізом готових виробів, напівфабрикатів і продовольства зіграли економічно дуже важливу роль — в тій мірі, в якій вони дозволили радянській економіці зменшити негативні наслідки спеціалізації на військовому виробництві, а також не боятися порушення економічних взаємозв'язків через неможливість збалансованого зростання.

Не менш істотно, ніж підкорення усього народногосподарського потенціалу потребам фронту і матеріальна допомога союзників, на корінну зміну обстановки влітку 1943 р. на користь СРСР вплинуло варварство гітлерівців на окупованих територіях. Навіть в тих регіонах і республіках, які в 30-і рр. жорстоко постраждали від радянського режиму, встановлені нацистами порядки бентежили і виключали найменші наміри до співпраці з окупантами. Почуття патріотизму, загострене звірствами і підтримуване спогадами про дійсне поліпшення матеріальних і культурних умов життя, яке відбувалося при радянській владі, стало найважливішим чинником духовної єдності радянського народу, тієї суспільної згоди, яка зіграла головну роль у боротьбі за виживання СРСР. Немає ніяких сумнівів у тому, що в 1944 р. суспільні механізми функціонували набагато чіткіше, ніж в 1937;1938 рр.

Вторгнення в СРСР не було, за задумом Гітлера, просто військовою операцією. Воно переслідувало особливі цілі, чітко визначені його баченням майбутнього Німеччини: знищивши більшовизм і зруйнувавши Радянську державу, завоювати на сході життєвий простір для німецьких колоністів. Ці цілі обґрунтовувалися переконанням Гітлера у специфічно єврейській природі більшовизму і його глибокою ненавистю до всіх слов’янських націй. Віковий, на думку Гітлера, конфлікт між Німеччиною і слов’янським світом робив Росію, незалежно від її політичного устрою, постійним джерелом загрози для німців. Нарешті, його переконання в неповноцінності слов’янської раси служило ще одним доводом за безповоротне знищення в Росії будь-яких форм політичної організації. У рабів не буває держави.

А.Розенберг, теоретик «східної політики», який очолив з 17 липня 1941 р. міністерство у східних справах, що управляло окупованими територіями на Сході, вносив у ці міркування певний нюанс. Прибалт за походженням, він знаходив глибокі расові і культурні відмінності між народами СРСР і розраховував на їх невдоволення політикою інтеграції націй в унітарну державу, яка проводилася більшовиками. Розенберг пропонував ізолювати росіян на їх «історичній території» в межах Московії за допомогою кордону неросійських націй (Україна, Прибалтика, Кавказ), дозволивши останнім державні структури, жорстко контрольовані Німеччиною. Нарівні з точкою зору Гітлера, який відкидав будь-які поступки якому б то не було з народів СРСР, і «селективною політикою» Розенберга в адміністрації і дипломатії Німеччини існувала третя тенденція, що мала протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку її прихильників, потрібно було відділити радянську владу від народу і використати проти режиму політичне і соціальне невдоволення громадян, і, передусім селян. З цими трьома підходами до проблеми «східних територій» нацисти експериментували почергово і непослідовно.

Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецьких армій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які б то не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення, зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані до СРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полонених, що розгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якою Схід був населений неповноцінними людьми, звиклими підкорятися насильству з боку переможця. Та ж ідея «освячувала» фанатичні акції по масовому знищенню євреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупами — спеціальними командами, створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне в Білорусії і деяких районах України, методично знищувалося в концентраційних таборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру під Києвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6 мли. євреїв, знищених фашистами в різних країнах. Негайного розстрілу всіх політробітників вимагав «наказ про комісарів». Полонені комуністи опинялися перед дилемою: зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або ж приховати її, а потім тримати відповідь перед партією. Радянські військовополонені (не менше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. до кінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно з німецькою статистикою) зазнавали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. з них загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршим режимом, ніж для полонених з інших країн.

Управління окупованих територій, затверджене літом 1941 р., також відображало відмову Гітлера розглядати будь-яке розв’язання проблеми, крім «повної колонізації». Практикувалися три форми адміністративної організації захоплених районів СРСР: приєднання до інших держав (район Біло-стоку в Західній Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії; Західна Україна — до «Польського генерал-губернаторства»; «Трансмістрія», між Дніпром і Бугом, — до Румунії); цивільна адміністрація (Остланд — прибалтійські держави, Білорусія і Україна); військова адміністрація. Під владою останньої знаходилися всі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. У будь-якому випадку на всі адміністративні пости призначалися представники окупаційної влади. У районах з цивільною адміністрацією колишні структури управління були збережені тільки в сільській місцевості на рівні села й повіту. Ніякого розширення їх прав не передбачалося навіть після закінчення війни.

Невдача «бліцкригу», що відсунула закінчення війни на невизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівську політику «повної колонізації». Однак через жорстокість окупантів і реквізиційний характер економічної політики, що проводилася ними, зроблені поступки — дуже обмежені - не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у зв’язку з цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, що відбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохочення цього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеологам цілком відповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р. німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянське законодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційної громади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлювати обсяги постачання, за виконання яких громада несла колективну відповідальність. Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Україні німці утрималися навіть від найменших спроб деколективізації із страху дезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній області країни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництві сільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена. В окупованих районах Росії зміни найчастіше обмежувалися збільшенням індивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районах Кавказу, де переважало скотарство, німецькі власті відразу ввели приватну власність. Однак диференційоване застосування аграрних реформ не справило на селянство очікуваного ефекту. Його стриманість пояснювалася не тільки безперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецькі власті піддали сільські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німців постійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалися Берліном, нагадували селянам про найгірші часи першої п’ятирічки; непослідовні кроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічного грабежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочій силі привели до масової примусової відправки працездатного населення в Німеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942;1944 рр., згідно з німецькою статистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло в партизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на окупованих територіях потрапила у безвихідь. «Реформи» послабили і навіть знищили в деяких районах структури колективного господарювання, але вони не створили пової системи — цілісної і здатної задовольнити селянство, та не поліпшили сільське господарство. Виробництво зернових поменшало в порівнянні з попереднім роком вже в 1942;1943 рр. і наполовину впало в 1943;1944 р., тоді як німецькі реквізиції збільшилися вдвічі.

Невдача цієї політики, яку можна було передбачувати вже влітку 1942 р., на якийсь час (літо 1942 — початок 1944 рр.) надихнула прихильників «східної політики» Розенберга, заснованої на етнічному роздробленні СРСР. Кілька народів різної чисельності стали випробувальним полігоном для ідей Розенберга. Прибалтійські країни, де німецька культура завжди була в пошані, вирішено було залучити до німецької долі. Однак умови цього возз'єднання не були сприятливими для національного розвитку прибалтів, які вважалися частково русифікованими та євреїзованими (особливо литовці). Це означало, що значну частину населення Латвії та Литви потрібно було перемістити на схід і замінити німецькими колоністами. Прибалтійське населення під час війни все ж користувалося привілейованим статусом, який допускав існування національних урядів, природно, прогерманських, але підтримуваних частиною населення, що бачило в них хоч якийсь захист від окупантів. На початку 1944 р. місцеві власті домоглися від німців, які бажали знайти в цих районах добровольців для своєї армії, поступок в культурній та національній областях. Однак ці поступки, які залишали без відповіді основне питання про політичну автономію, не могли за великим рахунком задовольнити сподівання прибалтійських народів, які були сильно прив’язані до своєї історичної традиції, а з іншого боку, розуміли, що вони не зможуть звільнитися від радянського напування, не спираючись на Німеччину.

На Кавказі німців цікавили, передусім, нафтові ресурси, а не можливості колонізації. У довгострокових планах нацистів цьому регіону була відведена роль проміжного плацдарму для подальшої експансії в напрямі нафтоносних районів Іраку та Ірану. Німеччина намагалася уникнути опору з боку кавказьких народів і навіть привернути їх на свою сторону, розробивши з цією метою досить ліберальну політику, яка залишала можливість місцевої ініціативи. Остання проявилася у зв’язку з відходом Червоної Армії в формі антирадянських повстань трьох гірських мусульманських народів: карачаївців, кабардинців та балкарців. Німецька армія визнала права місцевих комітетів, які отримали релігійну, політичну та економічну автономію. Кавказький досвід укріпив в Берліні «мусульманський міф», використовуючи який інший мусульманський народ — кримських татар — одержав підтримку від німців і зміг створити в 1942 р. в Сімферополі Центральний мусульманський комітет. Проте, німці навідріз відмовилися від падання кримським татарам автономії, якою користувалися кавказькі горці, із страху перед відродженням натюркістського руху, зломленого радянською владою на початку 20-х рр. Цей неспокій був тим більше обґрунтованим, що на ділі основним результатом нацистської політики в Криму було відродження татарських національних організацій.

За задумом теоретиків «східної політики», підтриманими українськими емігрантами і націоналістами, в національному розпаді СРСР найважливішу роль могла зіграти Україна — за умови визнання Німеччиною українських національних сподівань. Однак, враховуючи життєву важливість цього району для економічних інтересів рейху і великогерманського колоніального проекту, Гітлер не став перетворювати Україну на дослідну лабораторію для перевірки ідей Розенберга. У цьому регіоні, який доброзичливо (принаймні. в його західній частині) зустрів німецькі війська, окупація, покликана створити умови для майбутньої германізації цієї території, населеної, передусім слов’янами, прийняла дуже жорсткі форми. Численні втрати понесла місцева інтелігенція, запідозрена в пропаганді націоналізму. Переслідування євреїв здійснювалося з такою жорстокістю, що спричинило засудження у населення, традиційно настроєного швидше антисемітські. Вже до 1942 р. німці майже втратили там усяку довіру.

Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями, незмінно ігноруючи інтереси місцевого населення — за винятком відношення до кавказьких горців — гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвиток партизанського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, яке мало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільських районах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). До відносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на окупованих територіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну позицію, і бійці, які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах, приголомшених масштабом поразок, в ізоляції. Перші партизанські загони, що стихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які пішли в підпілля, почали діяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941;1942 рр. До ЗО травня 1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опір на окупованих територіях залишався здебільшого поза всяким контролем з боку не тільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів, відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великій мірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942 р., партизани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії, північній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. До цього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тісну взаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання в німецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень командирів партизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р., коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони і боротьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фронту були зняті 22 німецькі дивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснили за шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис. диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової техніки на фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничних шляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції з участю десяти дивізій знищити білоруських партизанів (яких нараховувалося до 100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівши розгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисяч білоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.