Організація страхової справи

Організація страхової справи

Зміст Вступ

1. Страховий ринок

1.1 Страховий ринок України

2. Страхові компанії

3. Товариства взаємного страхування

4. Посередницька діяльність на страховому ринку

5. Державне регулювання страхового ринку Література

Вступ Тема реферату «Організація страхової справи» з дисципліни «Страхування».

Мета роботи — розглянути основні поняття та суть:

— страхового ринку;

— страхових компаній;

— товариства взаємного страхування;

— посередницьку діяльність на страховому ринку;

— державне регулювання страхового ринку.

1. Страховий ринок У ринковій економіці для зниження ступеня ризику можливих втрат підприємці й інвестори використовують головним чином страхування. Це привело до того, що діяльність по наданню страхових послуг перетворилася в особливу галузь підприємництва — страхової бізнес. Сфера діяльності страхового бізнесу — страховий ринок.

Страховий ринок — це особлива сфера фінансових відносин і специфічний механізм, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічна послуга — страховий захист. Ринок забезпечує органічний зв’язок між страховиками і страхувальниками. На страховому ринку відбувається формування і розподіл страхового фонду для забезпечення страхового захисту суспільства.

Об'єктивною основою страхового ринку є виникнення в процесі відтворення необхідності надання грошової допомоги (компенсації) потерпілим у результаті непередбачених подій. При цьому основним економічним законом функціонування страхового ринку є закон попиту і пропозиції.

Як і всякий інший ринок, ринок страхування включає:

— продавців — осіб, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Це юридичні особи — страхові компанії - страховики;

— покупців — юридичні і фізичні особи — громадяни, підприємці, підприємства й організації, державні організації і установи — страхувальники;

— посередників — юридичні і фізичні особи, що забезпечують взаємний вибір покупця і продавця і відповідної страхової послуги — страхові брокери і страхові агенти.

Усі вони головні діючі особи, але ними не вичерпується вся сукупність структур, організацій і суб'єктів, що беруть участь чи зацікавлені у здійсненні страхування, які спільно складають єдину інфраструктуру страхового ринку, розглядаєму як систему установ і організацій, що забезпечують вільний рух страхових товарів і послуг на ринку.

Посередниками в страховій сфері виступають страхові агенти і страхові брокери. Особу значимість для страхового ринку такого роду професійним послугам додає саме наявність великого числа страхових компаній, а також великого числа потенційних страхувальників, що не мають до того ж достатніх навичок, звичок і знань, щоб самостійно орієнтуватися на страховому ринку.

Структура страхового ринку приведена на мал. 1.

Мал. 1. Структура страхового ринку Основними суб'єктами страхового ринку є страхові організації (страховики), що у тому чи іншому ступені беруть участь в організації страхових послуг, страхувальники і застраховані особи.

Розвинений страховий ринок характеризується наявністю наступних продавців страхових послуг:

— страховиків, що безпосередньо укладаються договори страхування;

— перестрахувальників, що приймають на себе частину великих ризиків по страхуванню за відповідну винагороду;

— посередників між страховиками і страхувальникамистрахових брокерів і агентів;

— різні об'єднання страховиків, створювані з якою-небудь конкретною метою (обмін інформацією, розробка перспективних програм, спільне страхування великих і нових ризиків і т.д.).

Кожна категорія продавців страхових послуг може бути представлена різними формами власності.

Сьогодні в Україні найбільш розповсюдженою формою організації страхових компаній є акціонерні товариства. У структурі страховиків України закриті страхові акціонерні товариства складають до 60%, і відкриті акціонерні товариства до 30%.

Покупцями страхових послуг можуть бути будь-які юридичні і фізичні особи, якщо це не суперечить правилам і умовам страхування. Так, в особистому страхуванні існують визначені вікові обмеження, у майновому страхуванні - обмеження по складу майна, по ступеню зносу і т.д.

В умовах конкуренції на страховому ринку ціна страхування (страховий тариф) складається під впливом попиту та пропозиції, але вона завжди рухається у визначених границях. Нижня границя ціни визначається принципом еквівалентності в страхових відносинах, який передбачає рівність між потоками платежів від страхувальників і виплатами страхового відшкодування. Верхня границя ціни визначається потребами і запитами страховика. Ціна послуги конкретного страховика залежить від величини і структури його страхового портфеля, якості інвестиційної діяльності, величини управлінських витрат, очікуваної прибутку й інших факторів.

Купівля-продаж страхової послуги оформляється договорами страхування, у підтвердження чого страхувальнику видається страхове свідчення (поліс).

Перелік видів страхування, якими може скористатися страхувальник, являє собою асортимент страхового ринку. Крім стандартних послуг по страхуванню в окремих випадках можуть розроблятися індивідуальні умови страхування для конкретного чи об'єкта страхувальника.

1.1 Страховий ринок України До 1988 року в тоді ще СРСР існувала державна монополія в області страхування. Єдиним носієм страхового ризику була держава в особі Держстраху, Індержстраху і бюджетних резервів. Однак в умовах командно-адміністративної системи сфера страхування була досить вузька, тому що воно було спрямовано в основному на задоволення потреб населення, у яких об'єкти страхування були обмежені (життя, здоров’я, домашнє майно, будівлі, засоби транспорту). Усі страхові операції усередині країни проводила єдина організація — Держстрах, а операції іноземного страхування — Індержстрах.

Поява нових ризиків в умовах ринкової економіки та незначної конкурентноздатності державних страхових структур, що потім були приватизовані, привело до швидкого розвитку страхового ринку в Україні.

Динаміка чисельності страхових компаній в Україні характеризується такими даними: у 1990 р. — 7, 1991 р. — 28, 1994 р. — 616, 1995 р. — 655, 1996 р. — 700, 1997 р. — 241, 1998 р. — 233 і на початок 1999 р. — 254 компанії. На кінець вересня 2009 року в Україні нараховується 237 страхових компаній.

Незважаючи на існування такої кількості компаній, дійсної конкуренції між ними немає. Це обумовлено слабким розвитком вітчизняного ринку. З одного боку, наші страховики не в змозі сьогодні задовольнити всю потребу в страхуванні. Їхніх засобів недостатньо, щоб хоча б на половину покрити всі існуючі на ринку ризики. І таке страхування проводиться лише при участі іноземних брокерів. З іншого боку — багато страховиків відзначають наявність нецивілізованої конкуренції. Характерна ситуація, коли страхова компанія одержує гарантований ринок, працюючи «під крилом» великої структури — міністерства, відомства і т.п. Страхувальники приходять до неї «по розпорядженню». Природно, що в цю сферу вже немає доступу навіть тим, хто може запропонувати більш якісний і дешевий страховий продукт. Така «відомчість» не тільки заважає розвитку здорової конкуренції, але і здатна завдати шкоди самим страховикам.

На думку членів місії Всесвітнього банку, українські страхові компанії можна умовно розділити на три групи:

— 1-а, найбільш велика група, займається впровадженням схем мінімізації оподаткування;

— 2-а займається обслуговуванням іноземних клієнтів;

— 3-я, сама нечисленна, працює з українськими споживачами.

На думку фахівців Держкомісії з нагляду за фінансовими послугами на страховому ринку України існують такі серйозні проблеми:

ь Інвестиційні можливості страховиків використовуються недостатньо. Щоб помножити і зберегти свої страхові резерви, страховики можуть використовувати їх на фінансовому ринку: купувати ОВДП, розміщати кошти на депозитах. На сьогодні таку діяльність не можна назвати активною. Розміщення страхових резервів регламентується Положенням Кабінету Міністрів. Однак, зазначені шляхи розміщення мало привабливі для страховиків. І на цей час ніхто зі страхових компаній повною мірою не дотримується вищевказаного Положення. Наприклад, НАСК «Оранта» розміщує свої кошти в основному на депозитах, купує державні цінні папери і вкладає гроші в нерухомість, виробництво.

— Питома вага страхування життя є недостатньою порівняно навіть з країнами СНД.

— Недостатній рівень розвитку страхового ринку й освоєння страхового поля обумовлюється низкою об'єктивних і суб'єктивних причин.

— Впровадження деяких видів обов’язкового страхування зіштовхується з проблемами на законодавчому рівні.

— Мають місце окремі випадки затримок страховиками виплат страхових сум і страхового відшкодування, неправомірні відмовлення у виплаті.

— Порушення страхового законодавства.

У цілому в Україні на сьогодні застраховано тільки 10% ризиків, тоді як економічно розвитих країнах цей показник складає 90 — 95%. За 2010 рік зібрано 3 млрд. грн. страхових внесків. На перестрахування пішло 1,4 млрд. грн., з них тільки 500 тис. грн. залишилося в Україні. На страховому ринку відбувається формування і розподіл страхового фонду для забезпечення страхового захисту суспільства.

2. Страхові компанії

Первинна ланка страхового ринку — страхова компанія — самостійний господарчій суб'єкт, що здійснює укладення договорів страхування і їхнього обслуговування.

Розрізняють страхові компанії за формою власності:

— акціонерні товариства закритого чи відкритого типу;

— товариства з обмеженою відповідальністю;

— приватні страхові компанії;

— державні страхові компанії.

Створення державних страхових компаній є формою втручання держави в діяльність страхового ринка і монополізації його окремих сфер, що не можуть заповнити інші страхові компанії. Прикладом може бути Державна акціонерна компанія по наданню екстреної медичної допомоги іноземцям (м. Київ).

Приватні страхові компанії належать одному власнику чи його родині. Засновниками недержавних страхових компаній виступають підприємці, банки, комерційні фірми, промислові підприємства, концерни і біржі. Загальна частина іноземних юридичних осіб і іноземних громадян у статутному фонді страхової компанії не може перевищувати 49%. Мінімальний розмір статутного фонду страховика в Україні встановлений у сумі, еквівалентній 500 тис. ЄВРО, за курсом валюти України на момент заснування. Частина грошових внесків в оплаченому статутному фонді повинна бути не менше 60%.

Забороняється використовувати для формування статутного фонду кошти страхових резервів, кошти, отримані в кредит під заставу, а також нематеріальні активи.

Предметом безпосередньої діяльності страхових компаній може бути тільки страхування, перестрахування і фінансова діяльність, зв’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів і керування ними. Страховики можуть утворювати союзи, асоціації для координації своєї діяльності, захисту інтересів і здійснення спільних програм. Ці об'єднання за законом не можуть займатися страховою діяльністю.

Наприклад, страховики, що займаються страхуванням відповідальності власників транспортних засобів, об'єднані в Моторно-транспортне страхове бюро України, що є юридичною особою і утримується за рахунок коштів страховиків. Страхові компанії можуть входити в Моторне бюро на правах повних чи асоційованих членів. Для забезпечення виконання зобов’язань страховими організаціями — членами МТСБУ перед страхувальниками і потерпілими в ДТП при Моторному бюро створені централізовані страхові резервні фонди: фонд страхових гарантій і фонд захисту потерпілих. До складу Моторного бюро входять більше 50 страхових компаній, у тому числі такі відомі, як НАСК «Оранта», АТ УСК «Гарант — АВТО», АСК «Остер-Київ», АТ «УКРАЇНСЬКА ТРАНСПОРТНА СК», АТ «Залізничні шляхи», Залізнична СК «Інтер-Поліс» та ін.

Страховики, що займаються страхуванням авіаційних ризиків і страховики, що займаються страхуванням морських ризиків, об'єднані в Авіаційне страхове бюро і Морське страхове бюро.

Унікальною формою об'єднання приватних страховиків служить англійська корпорація «Ллойд», де кожен страховик приймає страхування на «свій ризик» виходячи з власних фінансових можливостей.

Виплата страхового відшкодування і страхових сум проводиться страховиком у відповідності з договором страхування чи законом на підставі заяви страхувальника і страхового акта (аварійного сертифіката), що складається страховиком чи уповноваженою ним особою.

Аварійні комісари (сюрвейєри) — особи, що займаються визначенням причин настання страхових випадків і розмірів збитку. Вони повинні відповідати серйозним кваліфікаційним вимогам: мати вищу освіту, спеціальний кваліфікаційний стаж практичної діяльності за фахом не менш трьох років.

На підставі проведених досліджень і зібраних документів аварійний комісар складає аварійний сертифікат — документ, у якому вказуються обставини і причини настання страхового випадку і розмір заподіяного збитку. Аварійний комісар несе персональну відповідальність за вірогідність зазначених у ньому зведень.

У разі потреби страховик може робити запити про дані, пов’язані зі страховим випадком, у правоохоронні органи, банки, медичні установи й інші організації, а також самостійно з’ясовувати причини й обставини страхових випадків.

До страховика, що виплатив страхове відшкодування за договором страхування майна, у межах фактичних витрат переходить право, що страхувальник чи інша особа, яка отримала страхове відшкодування, має до особи, відповідальній за заподіяний збиток.

Для одержання ліцензії страховик подає в Держкомісію з нагляду за ринком фінансових послуг заяву і наступні документи:

— копії установчих документів і свідчень про реєстрацію;

— довідки з банків про підтвердження розміру сплати статутного фонду;

— довідку про фінансовий стан засновників, підтверджені аудитором;

— правила страхування;

— економічне обґрунтування запланованої страхової чи перестрахувальної діяльності;

— інформацію про учасників страховика, главу виконавчого органа і його заступників, копію диплома керівника про вищу освіту, інформацію про наявність відповідних сертифікатів Держкомфін зобов’язаний протягом 30 днів видати ліцензію чи письмово відмовити з указанням причини відмовлення. Підставою для відмовлення у видачі ліцензії може бути невідповідність поданих документів вимогам діючого законодавства.

Наявність ліцензії підтверджує готовність страховика до здійснення страхової діяльності.

Обов’язковою умовою одержання ліцензії на здійснення обов’язкових видів страхування може бути вимоги по створенню об'єднань страховиків, якщо це встановлено міжнародними договорами, до яких приєдналася Україна, наприклад, Моторно-транспортного бюро.

Страхові компанії зобов’язані дотримуватись наступних умов забезпечення платоспроможності страховиків:

— наявність оплаченого страхового фонду і гарантійного фонду страховика;

— створення страхових резервів, достатніх для майбутніх виплат страхових сум і страхових відшкодувань;

— перевищення фактичного запасу платоспроможності над розрахунковим нормативним запасом.

Гарантійний фонд страховика включає спеціальний і резервний фонди, а також нерозподілений прибуток.

За рахунок прибутку страховики можуть створювати вільні резерви — це частина власних засобів страховика, що резервується з метою забезпечення додаткової платоспроможності.

Запас платоспроможності (нетто-актив) страховика визначається відрахуванням зі вартості майна суми нематеріальних активів і загальної суми зобов’язань, у тому числі страхових. На будь-яку дату фактичний запас платоспроможності повинний перевищувати розрахунковий нормативний запас платоспроможності.

Нормативний запас платоспроможності приймається рівним більшої із сум, які розраховуються:

1) шляхом множення суми надходжень страхових платежів протягом звітного періоду на 0,25. При цьому сума надходжень страхових премій зменшується на 90% страхових премій, які виплачені перестрахувальникам;

2) шляхом множення суми здійснених виплат протягом звітного пери ода за договорами страхування на 0,30. При цьому сума надходжень страхових премій зменшується на 90% виплат компенсованих по договорах перестрахування.

Страховик зобов’язаний укласти договір перестрахування, якщо страхова сума по окремому об'єкту страхування перевищує 10% суми сплаченого страхового фонду і сформованих страхових резервів.

Страхові резерви страховика поділяються на технічні резерви і резерви по страхуванню життя. Формування резервів по страхуванню життя, медичному страхуванню й обов’язковим видам страхування здійснюється окремо від інших видів страхування.

Страховики зобов’язані формувати і вести облік таких видів технічних резервів по видах страхування (крім страхування життя):

— незароблених премій, що включають частини від сум надходжень страхових внесків, які відносяться до ризиків, що не відбулися на звітну дату;

— збитків, що включають зарезервовані невиплачені суми страхового відшкодування по відомих вимогах страхувальників.

По страхуванню життя страховики зобов’язані формувати і вести облік таких видів технічних резервів:

— довгострокових зобов’язань (математичні резерви);

— підметів виплатам страхових сум.

Страхові резерви повинні розміщатися з урахуванням безпеки, прибутковості і ліквідності і диверсифікованості. Для цього вони можуть конвертуватись в наступні активи: кошти на поточних рахунках, банківські вклади, нерухомість, цінні папери держави і приватних емітентів, права вимоги до перестрахувальників, довгострокові інвестиційні кредити (тільки довгострокові резерви по страхуванню життя). Інші види кредитів видавати забороняється, готівка в касі.

Прибуток страховика складається з прибутку від страхової діяльності, прибутку від інвестування і розміщення тимчасово вільних резервів, доходів від інших операцій. Прибуток від страхової діяльності розраховується як різниця між доходами від страхової діяльності і витратами страховика на надання страхових послуг.

До доходів страховика відносяться:

— зароблені страхові внески по договорах страхування і перестрахування;

— комісійна винагорода по перестрахуванню;

— частини від страхових сум і страхових відшкодувань, сплачені перестрахувальниками;

— повернуті суми з центральних резервних фондів;

— повернуті суми технічних резервів, крім резервів незароблених премій.

До витрат страховика відносяться:

— виплати страхових сум і відшкодувань;

— відрахування в централізовані резервні фонди;

— відрахування в технічні резерви;

— витрати на проведення страхування;

— інші витрати, що включаються в собівартість страхових послуг.

3. Товариства взаємного страхування Товариства взаємного страхування — найстаріша форма організації страхового захисту. Правовою формою їхнього існування є, як правило, устав товариства взаємного страхування. Важливою особливістю їхньої діяльності є низькі вимоги до статутного капіталу і неприбутковість діяльності.

Історично склалася практика, коли такі товариства створювалися комерційними фірмами в якості дочірніх. Ця специфічна субординація послужила причиною того, що таке товариство самострахування стали іменуватися англомовним поняттям «captіves», що в перекладі означає «залежний». Сьогодні на світовому страховому ринку діє близько 3 тисяч кептивних компаній, які мають у своєму розпорядженні 23 — 24 мільярдів доларів акумульованих коштів.

Взаємне страхування стало міжнародним явищем. Товариства взаємного страхування (ТВС) займають значне місце на ринках розвитих країн усіх континентів. Так, у 2000 року в Північній Америці (37% світового ринку страхування) ТВС займали 57,6% ринку страхування життя і 27% ринку загальних видів страхування в США та 53% ринку страхування життя і 19% ринку загальних видів страхування в Канаді. У Західній Європі (33,9% світового ринку страхування) ТВС охоплюють від 2,8% (Італія) до 48% (Великобританія) ринку страхування життя і від 0,25% (Ірландія) до 52% (Швеція) ринку загальних видів страхування; кількість ТВС складає близько 2000.

Однією з характерних рис ТВС є не тільки їхня здатність до адаптації, але і те, що страхування охоплює великі і середні підприємства і навіть дрібні компанії. ТВС формує страховий фонд за рахунок фіксованих чи непостійних страхових внесків, але їхній розмір завжди має свою границю для того, щоб забезпечувалося повне покриття зобов’язань перед страхувальниками.

Оскільки ТВС не ставлять метою одержання прибутку, то ними практикується повернення прибутку пайовикам, як у виді частини внесеного пайового внеску, так і у формі розподілу надлишків надходжень.

Принципи функціонування ТВС виявляються в особливостях покриття збитку в територіальному чи професійному об'єднанні. У першому випадку вони покривають тільки збиток, зосереджений у визначених географічних межах, в другому вони страхують тільки осіб визначеної професії.

4. Посередницька діяльність на страховому ринку Просуванням страхових послуг від страховика до страхувальників займаються страхові агенти і страхові брокери.

Страхові агенти — фізичні чи юридичні особи, що діють від імені страховика і за його дорученням відповідно до наданих повноважень. Страхові агенти є представниками страховика і діють у його інтересах за комісійну винагороду.

Страхові агенти не стоять у штаті страхової компанії і утворюють її зовнішню службу. У закордонних країнах діють три основних типи агентських мереж:

— Просте агентство. Агентство укладає договір зі страховою компанією, працює самостійно під контролем штатних співробітників компанії. За кожен укладений договір одержує від компанії винагороду.

— Пірамідальна структура. Страхова компанія укладає договір з генеральним агентом — фізичною особою, що має право самостійно формувати систему субагентів. Ті, у свою чергу можуть набирати собі субсубагентів, до 4 — 6 таких рівнів продажу. Комісійні розподіляються так: чим вище рівень (чим ближче до вершини піраміди), тим менше ставка комісійних.

— Багаторівнева мережа. Агентами є самі страхувальники. Отримуючи страховий поліс, вони одночасно здобувають право продавати поліс іншим страхувальникам. Останні також одержують це право продажу. Однак комісійну винагороду страхувальник отримує тільки з третього поліса. Страхова компанія безкоштовно отримує страхувальників другого рівня. Наприклад, у 1996 році 43 страхові компанії американські, канадські, британські приступили до прямого продажу своїх страхових послуг через мережу Інтернет. Договорами було охоплено 60 млн. чоловік.

Страхові брокери — юридичні чи фізичні особи, зареєстровані в діючому порядку як підприємницькі структури, які здійснюють посередницьку діяльність по страхуванню від свого імені.

Брокер є агентом страхувальника, а не страховика. Тому брокер повинен бути експертом в області законодавства, знати усе про страхування. У міжнародній практиці брокер не несе юридичної відповідальності перед страховиком. Існує окреме протиріччя: брокер робить послугу страховику, а комісійна винагорода віднімається зі страхового внеску страхувальника.

Страхові брокери активно працюють у закордонних країнах. Так у Німеччині і у Франції за посередництвом брокерів укладається 18 — 20% усіх договорів страхування, а у Великій Британії - 70%. У США страхові брокери є посередниками при укладанні не менш 80% усіх договорів страхування.

Більшість страхових компаній за рубежем використовують комбінацію різних типів агентських мереж.

В Україні діяльність страхових брокерів підлягає ліцензуванню, порядок якого визначається Комісією з нагляду за ринком фінансових послуг. Для страхових брокерів існують тверді обмеження по роботі з великими ризиками. Постановою Кабінету Міністрів України брокеру дозволено укладати договори страхування тільки на суму страхових платежів, що не перевищує 35% загальної суми платежів по всіх договорах страхування, укладених їм протягом року.

В теперішній час страхові послуги продаються також через банки. Це вигідно і страховій компанії і банку.

5. Державне регулювання страхового ринку Державне регулювання страхового ринку організоване в Україні у формі законодавчої регламентації страхової діяльності і нагляду за виконанням законодавства. Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється відповідно до Закону України «Про страхування» з метою ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків і захисту інтересів страхувальників. Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг в Україні, яка діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України № 292/2008 від 4 квітня 2003 року.

Комісія — це спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.

Основними завданнями Комісії у межах її повноважень є:

— проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

— розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;

— здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері.

Конкретні заходи та інструменти регулювання розкриваються у вищезгаданому положенні.

Страховий нагляд здійснюється по трьох напрямках.

— Попередній нагляд. Здійснюється на стадії представлення документів на ліцензування. Відповідні підрозділи Комісії вивчають представлені документи. Особлива увага приділяється правилам (умовам страхування, страховим продукти), що розробляє страховик. При цьому звертається увага на відповідність правил вимогам законодавства, а також на те, щоб окремі положення не привели до можливих зловживань з боку страхувальників і страховиків. Контролюються також розрахунки страхових тарифів.

— Аналітичний нагляд. Тут аналізується звітність, що щокварталу надають страховики. Держкомфін звертає увагу на дотримання умов платоспроможності, визначених законодавчими і нормативними актами, а також на формування і розміщення резервів. Особливо ретельно аналізуються розмір і причини заборгованості перед страхувальниками. За результатами аналізу формується план перевірок страховиків на наступний за звітним квартал.

— Контрольні перевірки на місцях. Співробітники Комісії перевіряють, аналізують первинну бухгалтерську і фінансову документацію, вивчають відповідність договорів страхування правилам, затвердженим при ліцензуванні і реєстрації. За результатами перевірок складаються акти, що є підставою для застосування санкцій до страховиків.

У разі необхідності Держкомфін призупиняє дію ліцензії на страхування.

Державне регулювання страхової діяльності здійснюється також в деякій мірі місцевими органами державної влади. Але рішення цих органів мають обмежений діапазон дії. До компетенції місцевих органів влади відноситься визначення специфічних можливостей муніципального страхування, видання нормативних актів щодо контролю страховиків, що здійснюють страхування по програмах, розроблених з ініціативи місцевих органів влади.

страховий ринок компанія

Література

1. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування"//Урядовий кур'єр. — 2001. — 7 листопада.

2. Законодавство України про страхування//Збірник нормативних актів. — К.: Атіка, 1999. — 464 с.

3. Александров А. А. Страхование. — М.: ПРИОР, 2008. — 186с.

4. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — К.: Знання, 2007. — 216с.

5. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Страхование. Учебник. -СПб.: Питер, 2001. — 256с.

6. Балабанов И. Т. Риск-менеджмент. — М.: Финансы и статистика, 2006. — 192 с.

7. Біленчук Д.П., Біленчук П.Д., Залетов О. М., Кліменко Н.I. Страхове право України: Підручник. — К.: Атіка, 2009. — 368 с.

8. Воблый К. Г. Основы экономии страхования. — М.: Анкил, 2005. — 228 с.

9. Кашенко О. Л., Борисова В. А. Соціально-економічні основи страхування. Навчальний посібник. Суми: Університетська книга, 2009. — 252 с.

10. Крутик А. Б., Никитина Т. В. Организация страхового дела: Учебное пособие. — СПб.: Изд. дом «Бизнесс-пресса», 2009. — 304 с.

11. Основы страховой деятельности: Учебник/Отв. ред. проф. Т. А. Федорова. — М.: БЕК, 2009. — 776 с.

12. Практикум по страховому делу/Под ред. проф. В. И. Рябикина. — М.: Финстатинформ, 2008. — 72 с.

13. Ротова Т. А., Руденко Л. С. Страхування: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 400с.

14. Страхування: Підручник / Керівник авт. колективу і наук, ред. С. С. Осадець. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2002. — 599 с.

15. Страхування. Навч.-метод. посібник / За заг. ред. О.О. Гаманкової. — К.: КНЕУ, 2000. -120с.

16. Шахов В. В. Страхование. Учебник для вузов. — М.: Страховой полис: ЮНИТИ, 2007. — 311 с.

17. Шахов В. В.

Введение

в страхование: Учеб. пособие. 2-е изд. — М.: Финансы и статистика, 2009. — 288 с.

18. Шелехов К. В., Бігдаш В. Д. Страхування. Страхові послуги. — К.: ІЕУГП, 2000. — 268 с.

19. Шихов А. К. Страхование. Учеб. пособие для вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. -431с.