Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)

• Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)

Зміст Вступ

1. Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави

2. Суспільно-політична думка доби українського національного відродження Список використаної літератури

Вступ Вона народилася й розвивалася в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій політики і влади, політичних інститутів, політичної ідеології й культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей. Об'єктивно особливий взаємозв'язок поєднує українських мислителів з російськими, білоруськими, а згодом польськими, єврейськими, австрійськими та іншими мислителями сусідніх націй і народів.

Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З’ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період з X до початку XX ст., має велике значення для з’ясування поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

1. Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави Перші писані пам’ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X—X Iст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутільської «Артхашастри», платонівської «Держави» й аристотелівської «Політики», на тисячу років — від політичних постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських слов’янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих семи—восьми століть у руслі європейської традиції переважно як богословська думка, конкретніше — як ідеологія православ’я, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-правових норм «Руської правди», як і церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблійного П’ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст. У церковних уставах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень ЗО—40 років XI ст. ігумен Никон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює найважливіші події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним, від розселення народів — до політичного гуртування слов’янських племен, їх перших політичних провідників, приходу варягів, виникнення власної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам’ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Володимиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори порушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII — поч. XIII ст.). Завпровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володимирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приділено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинської землі з сусідніми державами.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 p., y Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демократичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацтва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політичних, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первіснокомуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послупіанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспівували зверхність божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков. Такої позиції дотримувався митрополит Мисаїл — автор «Послання» до папи Сік-ста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, зосереджуючись на обґрунтуванні Брестської унії.

У цей час на захист православ’я виступили князь Кирило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з найяскравіших представників цього напряму літературно-політичної творчості був Іван Вишенський (1545—50 — після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспільство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політичний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усуспільнення майна, вбачав головне призначення влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні законності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (р.н.і.см. невід.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між володарем і підданими на засадах природних прав і суспільного договору, визнання шляхтою політичних прав людей, а не хизування удаваною демократією. Численні православні братства і братські школи у XVI—XVIII ст. дали світові практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братства. Згодом вони розвинулися в колегії, академії — центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький — автор «Апполеї апології», Захарій Копистенський — автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність» одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхів звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій Зизанії виступали за природну рівність людей, відокремлення церкви від держави, за свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Зерцалі Богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив людей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила (1596— 1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або камінь» та інших закликав світських можновладців до турботи про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, рівноправ'я православ’я і католицизму. Найважливішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Київської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську колегію (академію) — кузню українських мислителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів був противником політичної орієнтації на Москву, що простежується в його творі «Патерікон», то його наступники Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феод осійСафонович були послідовними політичними прихильниками зближення з Росією, обґрунтовували єднання східно-слов'янських народів.

І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» обумовлював такий союз вимогами до російського царя надати політичні права і свободи людові, церковну автономію Україні. Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповідних») виправдовував становий політичний устрій і соціальну нерівність у суспільстві. І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засуджував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії. Ф. Сафонович («Хроніки з літописів стародавніх», що й лягла в основу «Синопсису») обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звільнення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості виступав А. Вишоватий. Ігумен Афанасій Берестейський з трибуни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи православ’я. Права людини відстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського патріарха в Україні А. Винницький, один із засновників вітчизняної політичної філософії Й. Кроковський та інші.

Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї возз'єднання Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст Михайло Андрелла. Соціальну рівність пропагував засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святитель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих», Данило Туптало.

Митрополит Стефан Яворський (1658—1722) у творах «Камінь віри», «Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу» активно проповідував промосковські настрої, заперечував ідею державності України, протестантизм, пропагував станову нерівність, поділяючи суспільство на чотири колеса: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо селян-землеробів, міщан, купців, художників та ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої він був, тримається на перших трьох колесах, а четверте — «скрипляче, ледаче і скигляче». Цар покликаний панувати над тілом людини, а церква — контролювати душу. В останні роки життя С. Яворський почав відходити від авторитаризму, схиляючись до етико-гуманістичних поглядів.

Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захисником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїцько-Сергієвської лаври, а згодом єпископ Білгородський Іосааф Святитель. Оборонцем суспільних і релігійних прав православної меншості на Правобережжі України був Матвій Значко-Яворський.

Водночас із богословською еволюціонізувала і світська політична думка, хоч такий поділ є умовний, позаяк більшість духовних служителів впливала на політичне життя суспільства, а представники світської влади були глибоко віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того цілковито світські погляди на політичні процеси висловлювали і деякі релігійні сановники.

Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494), котрий глибоко вивчав політичне життя Італії. Його сповідували учасники львівського «двору гуманістів» — першого українського політичного клубу, який підтримував активні стосунки із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Майже за 100 років до Г. Греція та Т. Гоббса на основі еллінських філософських уявлень, вчення Аристотеля вдався до дослідження політичних інститутів і політичних процесів священик-гуманіст Станіслав Оріховський (1513—1566). У його працях «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» проглядаються елементи розподілу влади. Держава, на думку С. Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання начал двох світів — тобто матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільстві народ є тілом, рада — душею, а король — розумом. Суспільство пов’язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму — порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна й вільна держава можлива лише за дотримання права, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловився, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлеглий йому простолюд.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, об'єднані навколо Острозької академії, її засновник князь Кирило Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594) (трактат «Ключ царства небесного» — передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотрицький (бл. 1572—1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церковною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії — автор віршової «Хронології» Андрій Римша активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбства і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким козакам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович. Позаяк людське життя швидкоплинне, потрібно поспішати творити добрі справи в політиці, науці, просвітництві. Звертаючись до сутності особистості, він акцентував на природній рівності людей, обстоював їх зольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, готовність політичних керівників боротися за інтереси народу.

Загалом українська думка доби Середньовіччя не набула цілісного, розвинутого концептуального характеру. Успішно подолавши етап міфічності, використавши біблійні сюжети, постулати християнства, переважно православного спрямування, на початку XVIII ст. вона мов би «завмерла» на порозі формування філософського аналізу політичних процесів. Попри те, що українські мислителі XI—XVII ст. добре знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона й Аристотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено об'єктивними причинами, найголовніші з яких — розшматування етнічних українських земель, багатовікова бездержавність.

Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого права предків, ототожнюючи його з правдою; до народовладдя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, потягу до рівності людей, братерства, справедливості, общинно-громадського життя. Державність знаходила свій вияв у принципі виборності владних органів (десятські, сотські, тисяцькі, старости, земельні суди тощо), децентралізації політичної влади, що виявилося в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєднанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі ради з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) тощо.

Руські князі реалізували ідею Полібія в політичній практиці, створивши «найліпшу», за його визначенням, форму держави з відповідним поділом влад — поєднання елементів царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче).

Традиції такого державотворення передавалися з покоління в покоління, залягали в політичній самосвідомості мас, свідченням чого була військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя подніпровського козацтва, що мала всі ознаки державного управління. У ній простежувалася «полібіївська» форма владування, де місце царя посідав кошовий отаман (гетьман), аристократії — Рада генеральної старшини, демократії — Січова рада (генеральна військова рада).

Водночас у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтеск'є помітні були й елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: законодавчої (загальне зібрання або військова рада), виконавчої (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та судової (військовий або генеральний суддя). Вірогідно, опосередковано впливали на козаче народоправство, їх первісно-комуністичний побут демократичні традиції причорноморських еллінських полісів, польська та литовська «шляхетська демократія».

Отже, у XVI—XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної особи, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого національна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp., визрівала стихійно — від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обов’язково під чиїмось протекторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суверенітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, підступні доноси, принизлива метушня між польськими королями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-визвольного руху українського народу, найпомітнішою ознакою якого була лише постійна зміна одних гнобителів іншими.

Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати необхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648—1649 pp.) — на політичну самовизначеність України у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національно-визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.

Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши договір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад «політичного маневрування» між сусідами, наслідуваний більшістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездарністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілібристика призводила до подальшого знесилення української автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безперервних спустошливих іноземних навал.

Власне політична думка цього періоду дещо збагатила арсенал українського уявного конституціоналізму, започаткованого першими офіційними документами конституційного характеру — Зборівським договором 1969 р. та Білоцерківським 1651 р. Наступні статті-конституції (Березневі 1654 p., Переяславські 1659 p., Батуринські 1663 p., Московські 1665 p., Глухівські 1669 p., Конотопські 1672p., Переяславські 1674 р. та Коломацькі 1687 р.) унормовували факт української автономії й визначали порядок утворення та компетенцію органів політичного управління Україною, права й обов’язки гетьмана та старшини.

Своєрідним явищем у національній політичній думці були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 p., які нині часто іменуються «Конституцією Пилипа Орлика». Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задуми П. Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії — протягом наступних двох десятиліть.

2. Суспільно-політична думка доби українського національного відродження Політичній думці українського національного відродження передували вчення визначних вітчизняних мислителів: Якова Ковельського (1726—28 — після 1725) — автора знаменитих «Філософічних пропозицій», послідовника французького сенсуалізму, прихильника ідей соціального договору та природного права, палкого проповідника демократії; Григорія Сковороди (1722—1794) — співця величі людини, її прагнення до щастя, самопізнання, рівності і свободи, автора унікальних творів, зібраних у «Саді божественних пісень»; Семена Десницького (бл. 1740—1789) — першого на Наддніпрянщині вітчизняного доктора і професора права, що започаткував українську і російську юриспруденцію, палкого прихильника природних прав людини та ідеї договірного походження держави. Безпосередніми провісниками національних політичних ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів «Історії русів» та видатного письменника Івана Котляревського (1769—1838).

«Історію русів» не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді вона є гімном природних, божественних, історичних, моральних прав кожного народу на державну незалежність, права на боротьбу з гнобителями. Трактат підготовлено з уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи «рівноваги влад» — інтелектуальної й моральної течії, яка визнає насамперед політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах тощо. На думку автора «Історії русів», створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федеративній Речі Посполитій. І лише тому, що польські королі почали позбавляти українців прав і вольностей, переслідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиранське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою свободу. Він виходить з платформи рівності народів, гостро виступає проти національної зверхності. В «Історії русів» засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений поваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.

Мріями про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», відповідатиме природному призначенню особи — рівної серед рівних у суспільстві, — сповнена й творчість І. Котляревського. Герої письменника — прості люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіційних приписів і канонів. Автор заперечує становий поділ суспільства, кріпосницьке право, стверджує велич індивіда не за займаною посадою, а як рівного серед рівних громадян, вимагає втілення природних прав людини на практиці, засуджує самодержавне гноблення особистості. Сучасник поета В. Капніст в «Оді на рабство» рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної автономії України.

Харківський професор Й. Б. Шад у підручнику «Природне право» відстоював свободи совісті, думки, права на освіту, гасла політичної державності, розглядав співвідношення права і моралі, розглядав державу і систему держав як єдиний організм, заперечував деспотизм, розвивав геополітичні доктрини. Львівський і петербурзький професор П. Лодій у роботі «Теорія загальних прав», виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа прагнення людини до щастя як фундаменту природного права, категоричного імперативу І. Канта, на основі нових знань збагачував політико-правові доктрини. Принциповим послідовником французьких просвітителі венциклопедистів був перший ректор Харківського університету І. Рижський.

Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Каразін, особливо за політичні проекти перебудови державного управління Росії, перетворення імперії на конституційну монархію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником прав народу на рідну мову і на освіту виступав у цей час І. Могильницький.

Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку належить членам декабристських організацій в Україні. Брати Муравйови Апостоли, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля — перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосвідомості», це не применшує внеску палких прихильників французьких просвітитників і революціонерів у загальнолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.

У 1837 p. y Будапешті побачив світ альманах «Русалка Дністрова», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу за свої права і вольності, національне визволення, оспівували героїчне минуле козаччини і гетьманщини.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки загалом зробило Кирило Мефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов’янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі України; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційно-радикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та інші, керувалося «теорією насилля».

Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кільки варіантів проектів конституції Слов’янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.

Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, M. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Куліш неодноразово змінював свої політичні погляди, доводив нездатність українства до власного державостворення, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позбавлену державницьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну між іншими самостійними народами.

Миколу Костомарова (1817—1885) вважають одним із фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Перебуваючи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демократичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом німецької класичної філософії, французьких романтиків, російських і польських мислителів створив політичну теорію. Ідеал М. Костомарова — федеративна демократична слов’янська республіка, де «не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, її превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар», де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності та братерства, скасоване кріпацтво, станові відмінності; де на засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник «теорії народного елементу» в політичному процесі М. Костомаров ідеалізував «український дух», «українську раціональну демократію», «братерське співжиття рівних слов’янських народів». Особливий акцент робив він на федеративному устрої слов’янської держави. Федеративною державою, за М. Костомаровим, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У ній мали бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федерації простежувалося чимало конфедеративних рис.

Близьким за політичними поглядами до кириломефодіївців був прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу — на самовизначення В. Подолинський.

Натомість його сучасник С. Гогоцький, навпаки, відкидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифікаторську політику самодержавства. Невірою в державне відродження України були пройняті твори Г. Квітки Основ’яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського та деяких інших відомих українських письменників, хоча і вони з любов’ю змальовували політичні постаті Б. Хмельницького, І. Самойловича, К. Розумовського та ін.

У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної політичної думки з’явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович (1837—1908) — ідейний натхненник україно-філів-поляків, об'єднаних у гурток «хлопоманів», переконаний прихильник природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборності, федералізму. На відміну від П. Куліша, він вважав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. На його думку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездатність і нелюбов українства до державного життя, вважав мислитель, не така вже страшна, бо вільна творча спільність людей краща від держави.

Проблеми незалежності й національного відродження України, скасування кріпацтва, самодержавного гноблення порушував один з фундаторів Товариства ім. Т. Шевченка у Львові О. Кониський. Київську Русь як колиску українського народу, його мови і побуту розглядав П. Житецький. Автором багатьох статей такої ж тематики був Т. Рильський — батько видатного українського поета. Антикріпосницькими настроями, гаслами щодо прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були сповнені твори А. Свидницького.

Більшість українських громадсько-політичних діячів середини — другої половини XIX ст. належали до осередків прогресивної української інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції національної політичної думки взагалі, українського конституціоналізму, вчень про права й свободи людини зокрема. Перша така громада виникла в Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Ґалаґан, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяковський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазаревський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуванням В. Білозерського в 1861—1862 pp. виходив журнал «Основа», що став глашатаєм вітчизняної політичної думки того періоду, в основу якої було прагнення до національної самовизначеності.

У 1859 р. почала діяти громада в Києві (В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас громади у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник вітчизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов (1841 —1895). Головні його політологічні праці — «Переднє слово до Громади», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час — українці під Московським царством», «Історична Польща і великоруська демократія», «Автобіографічна замітка», «Вільний союз — Вільна спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «АвстроРуські спомини, 1867—1877», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. Прагнучи до поєднання демократичних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством, спираючись на досягнення міжнародної конституційної думки і подекуди на анархістські політичні вчення, М. Драгоманов критично ставився до унітарних державних структур, республіканського централізму, крайнощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильництва над людиною, обмеження її свобод. Саме людина для мислителя — основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава, конфедерація типу швейцарської чи федерація за зразком США, Англії. політичний київський русь етичний Громадянське суспільство загалом, за М. Драгомановим, еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матеріальному виробництву, класовій боротьбі, природним шляхом досягаючи політичної форми общини. Держава нав’язується людській громаді згори як зовнішнє, штучне, неприродне утворення, а її різновиди зумовлені географічними факторами. Унітарна, суворо централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох, а організація — федерація базується на громадянському самоврядуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні центрального владування. Найкраща форма політичного життя асоціації гармонійно розвинутих особистостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську одежу». Головна ідея конституційного проекту М. Драгоманова — перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створять громаду «Вільна спілка», мета якої — політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншоплеменних колоній», які мешкають серед нього, шляхом поєднання інтересів різних національностей.

Соратниками і послідовниками М. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко, Я. Шульгин, Б. Кістяковський, М. Туган-Барановський та ін. Вони першими в Україні популяризували праці К. Маркса, особливо економічні, виступали як за поступове впровадження його ідей в політичне життя, так і за революційне їх втілення; пристрасно захищали права бідних і знедолених, суверенітет української нації, федеративний або конфедеративний державний устрій, ідею демократичної республіки; приділяли увагу соціальному захисту селян і робітників, організації громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету Максим Ковалевський (1851—1916). У роботах «Нариси з історії політичних закладів у Росії», «Походження сучасної демократії», «Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до парламентаризму» він висунув низку блискучих конституційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборності, взаємодопомоги, колективізму, на розумінні держави як втілення солідарності, демократизації суспільства.

Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності чи автономії України з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Більшість членів Старої громади відмежувалася від радикально-соціалістичних поглядів, порвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі української безпартійної демократичної організації. Окремі її учасники ввійшли до створеного раніше у Львові Наукового товариства ім. Т. Шевченка, ідеологом якого став Михайло Грушевський (1866—1934) — майбутній лідер українського національно-визвольного руху.

Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць, М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Русі через Галицько Волинське князівство, далі — литовсько-руську добу, період визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією.

Історія великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня — Володимиро-Московського князівства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна конструкція. Період Київської держави є давнім періодом української політичної історії, київські князі — українськими князями, культура XI—XII ст. — українською культурою. Договори Русі з Візантією, «Руська правда» — українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію. Український історико-політичний процес у працях М. Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної. Більше того, до початку визвольних змагань 1917—1918 pp. y політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові, особливості якого досліджували І. Джиджора, В. Дорошенко, В. Герасимчук, М. Залізняк, В. Козловський, М. Кордуба, І. Кравецький, І. Крип’якевич, Ю. Сірий, О. Терлецький, С. Томашівський, які увійшли в історію української політичної думки як представники державницької, а не народницької школи.

Політична ідеологія М. Грушевського не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо. Грушевський доводив, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природно-біологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих чинників, визначну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.

Завдяки старанням М. Грушевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму, яка, багато в чому ґрунтуючись на постулатах М. Драгоманова і кириломефодіївських братчиків, збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизняною, російською і світовою конституційною думкою.

У 1891 p. y Полтаві виникло Братство тарасівців, що стало першою українською політичною організацією, яка базувалася на засадах націоналістичної ідеології. Головою Братства став І. Липа, активними діячами — В. Шемет, В. Боржковський, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грінченко, М. Кононенко, М. Коцюбинський,. В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, М. Міхновський та інші. У політичній декларації «Вірую» вони розглядали Росію як окупанта, вимагали повної державної незалежності України, вважали, що вирішення національного питання розв’яже соціальні питання, а не навпаки.

Микола Міхновський (1873—1924) відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 p., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Він вважав, що необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного змісту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це національний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких репресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла: 1) «Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю»; 2) «Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою»; 3) «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад»; 4) «Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавказу!». Завдання «розплющення очей у рабів, — небезпечних для панів», на його думку, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917—1920 pp.) в українській політичній думці з’явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах.

Список використаної літератури

1. Бебик В. М. Політологія: Теорія, методологія, практика: підручник / В. М. Бебик. — К.: МАУП, 2012. — 248 с.

2. Брегеда А. Ю. Політологія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А. Ю. Брегеда. — К.: КНЕУ, 2012. — 108 с.

3. Гаджиев К. С.

Введение

в политическую науку/ К. С. Гаджиев. — М.: Логос, 2012. — 287 с.

4. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади/ Б. Гаєвський. — К.: Либідь, 2012. — 144 с.

5. Гелей С. Політологія: навч. посібник / С. Гелей, С. Рутар. — К.: Знання, 2012. — 415 с.

6. Демидов А. И. Основы политологии / А. И. Демидов, А. А. Федосеев. — М.: Высшая школа, 2012. — 443 с.

7. Лазоренко О. В. Теорія політології / О. В. Лазоренко, О. О. Лазоренко. — К.: Вища школа, 2012. — 179 с.

8. Логвина В. Л. Політологія: навчальний посібник / В. Л. Логвина. — К.: Центр навчальної літератури, 2011. — 304 с.

9. Основи політології/ за ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Тандем, 2012. — 376 с.

10. Основи політології: курс лекцій: навч. посібник для вузів / за ред. М.І. Сазонова. — Харків: Вид-во Харківськ. ун-ту, 2013. — 487 с.

11. Основи політичної науки. Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути: курс лекцій / за ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія, 2012. — 336 с.

12. Основи політичної науки. Ч. 3. Політична свідомість і культура: курс лекцій / за ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія, 2012. — 556 с.

13. Основы политической науки: учеб. пособие / под ред. В. П. Пугачева. — М.: Наука, 2012. — 543 с.

14. Панарин А. С. Политология: учебник / А. С. Панарин. — М.: ТК Велби, 2012. — 345 с.

15. Піча В.М. Політологія: конспект лекцій: навчальний посібник для вищих закладів освіти України / В.М. Піча, Н. М. Хома. — К.: Знання, 2012. — 297 с.

16. Пойченко А. М. Політика: теорія і технологія діяльності/ Пойченко. — К.: Либідь, 2012. — 217 с.

17. Політологія / за ред. А. Колодія. — К.: Тандем, 2011. — 527 с.

18. Політологія: курс лекцій / за ред. І.С. Дзюбка. — К.: Вища школа, 2012. — 412 с.

19. Політологія: курс лекцій / І.С. Дмитрів (керівник), О. М. Рудакевич, В. А. Кулик та ін. — Тернопіль: Астон, 2012. — 158 с.

20. Політологія: підручник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації / за ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров’я, 2012. — 775 с.

21. Політологія: підручник для вузів / за ред. Ю. С. Шемчушенка, Д. Бабкіна, І.С. Дзюбка. — К.: Знання, 2012. — 367 с.

22. Політологія: підручник для студентів вузів / за ред. О.В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — К.: Академія, 2012. — 406 с.

23. Політологія: підручник / за наук. ред. В. Г. Кремень. — Харків: Вид-во Харківського ун-ту, 2012. — 354 с.

24. Політологія: підручник / за ред. М. М. Вегаша. — К.: Знання, 2012. — 384 с.

25. Політологія: підручник / Ю. М. Розенфельд та ін. — Харків: Право, 2011. — 398 с.

26. Політологія: посібник для студентів вузів / за ред. О.І. Семківа. — Львів: Світ, 2012. — 552 с.

27. Политология: учеб. пособие для вузов / сост. и ред. Н. Сазонова. — Харьков: Фолио, 2011. — 278 с.