Чинники і наслідки міжнародного руху робочої сили

Реферат на тему:

Чинники і наслідки міжнародного руху робочої сили Основними чинниками, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, вважаються такі:

• незадовільні економічні умови життя працездатного населення у країнах еміграції;

• стабільний і водночас порівняно високий рівень заробітної плати в основних імміграційних центрах;

• соціальні можливості повної реалізації працівниками своїх здібностей у країнах імміграції;

• природні катаклізми у країнах еміграції та відносно високий рівень охорони довкілля у країнах імміграції;

• політичні утиски;

• воєнне лихоліття;

• релігійна ворожнеча;

• етнічні суперечності;

• культурні мотиви.

Основним у міжнародній міграції є економічний чинник — робоча сила переміщується з країн з низьким (або порівняно низьким) рівнем життя до країн з вищим рівнем. Слід зазначити і таке явище: транснаціональні корпорації сприяють поєднанню робочої сили і капіталу: інколи капітал рухається до іноземної робочої сили, інколи — навпаки. Розвиток транспорту також сприяє посиленню міжнародної міграції робочої сили впродовж останніх десятиліть.

Абсолютна більшість населення, що мігрує, є робітниками, службовці посідають друге місце. Порівняно новою формою міжнародної міграції робочої сили є переміщення науково-технічних кадрів (наприклад, програмістів).

Масштаби міграції постійно зростають, у ній беруть участь представники практично всіх континентів. Посилюється і нелегальна міграція, яка перетворилася на складову злочинного бізнесу планетарного масштабу. Нелегальна міграція дає можливість підприємцям використовувати найдешевшу і найбезправнішу робочу силу. У багатьох промислово розвинених країнах склався подвійний ринок праці, на одному відбувається продаж національної робочої сили, на іншому — іноземної. Населення певної країни виконує переважно кваліфіковану роботу, тоді як більшість іммігрантів зайнята на трудомістких, нерідко шкідливих для здоров’я роботах. Мігранти довше працюють, але одержують нижчу заробітну плату. Наявність іммігрантів зміцнює позиції підприємців у їх переговорах з профспілками, що дає змогу стримувати зростання заробітної плати.

Щодо міжнародної міграції робочої сили існують протилежні погляди й оцінки. Вони стосуються як витрат, так і вигод країн — експортерів та імпортерів робочої сили. Економісти-неокласики вважають, що трудова міграція сприяє зростанню багатства країни, яка приймає іммігрантів, а економічний розвиток держави, з якої відбувається еміграція, принаймні не погіршується.

Неокейнсіанці, навпаки, визнають можливість погіршення економічного становища країни-експортера робочої сили. Зустрічається інформація про те, що чиста вигода для країни, що приймає іммігрантів, від залучення одного «середнього» вченого у галузі суспільних наук становить 235 тис. дол., інженера — 253 тис, лікаря — 656 тис.

Відомо, що від'їзд робочої сили за кордон сприяє нормалізації ринків праці країн-експортерів. Наприклад, міграція працівників за кордон у другій половині 80-х років XX ст. дала змогу Пакистану скоротити безробіття на третину. Перебування працівників за кордоном сприяє підвищенню рівня їх кваліфікації, що також можна розглядати як вигоду для країн-експортерів, отримувану безплатно. Для країн-експортерів робочої сили велике значення мають і надходження іноземної валюти, яку переказують з-за кордону працівники-мігранти. Так, перекази від емігрантів у ряді країн становлять значну частину їх валютних надходжень. Також іммігранти поліпшують демографічну ситуацію у країнах, в яких досить велика частка старого населення.

Через нижчу ціну іноземної робочої сили зменшуються затрати виробництва у країнах, що її імпортують. Мігранти створюють додатковий попит на товари та послуги і стимулюють зростання виробництва у країнах свого перебування. Ці ж країни мають можливість зекономити на затратах на освіту та професійну підготовку.

Іноземних працівників часто розглядають як буфер на випадок криз і безробіття, адже саме їх насамперед звільняють з роботи. Часто мігрантів не забезпечують пенсіями, на них не поширюється дія соціальних програм.

Мігранти спричиняють соціальну напруженість у країнах свого перебування, оскільки зменшують зайнятість для національних працівників, призводять до зростання злочинності. Уряді країн Європи, зокрема Австрії, Франції, ФРН сформувалися впливові антиімміграційні політичні сили. Свідченням цього є успіх лідера французьких правих Ле Пена у першому турі президентських виборів, що відбулися у травні 2002 р. У другому турі він одержав 18% голосів виборців, що є досить вагомим показником, враховуючи те, що проти Ле Пе-на виступили всі основні політичні партії країни.

На початку 2000 р. значну кількість місць у парламенті Австрії одержала вороже налаштована проти іммігрантів Партія свободи, очолювана Й. Хайдером. Партія ввійшла до складу уряду. Європейський Союз запровадив щодо Австрії санкції, Ізраїль відкликав свого посла. Подібного прецеденту в історії ЄС до того часу не було. У вересні 2000 р. санкції було скасовано з огляду на поступки Австрії.

Державне регулювання міжнародної міграції населення передбачає такі види контролю:

• паспортно-візовий;

• цензово-майновий;

• освітньо-культурний;

• політичний;

• санітарно-епідеміологічний.

Контролюючі органи держави вивчають вік іммігрантів, їх родинні зв’язки з громадянами країни виїзду, встановлюють квоти для іммігрантів. Нерідко запроваджуються обмеження права власності мігрантів, обмеження та заборони у набутті ними громадянства країни в'їзду.

Працівники шукали роботу на чужині здавна. В історії можна знайти приклади як позитивного, так і негативного ставлення держав світу до залучення робочої сили іноземців. Проте переважало прохолодне ставлення до іноземних працівників. Зокрема, протягом XIX ст. деякі країни заборонили в'їзд іноземних робітників, з кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні угоди з регулювання в'їзду та виїзду працівників. Згодом такі конвенції почали укладати і на багатосторонній основі. Наприклад, питання соціального забезпечення іммігрантів в Італії та Франції були врегульовані угодою, укладеною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав з усіх питань наймання на роботу і соціального забезпечення. Одне з основних положень Римського договору про утворення «Спільного ринку» стосувалося вільного переміщення осіб у межах цього економічного угруповання.

14 червня 1985 р. Бельгія, Франція, Люксембург, ФРН і Нідерланди у французькому місті Шанген уклали угоду, згідно з якою зобов’язалися поступово скасовувати контроль на кордонах між цими державами і запроваджувати свободу пересування для всіх осіб, які є громадянами країн-учасниць угоди, інших країн — членів Європейського Співтовариства і третіх країн. Через п’ять років — 19 червня 1990 р. згадані держави уклали Шангенську конвенцію про заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Відтоді до конвенції приєдналися країни-члени ЄС — Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія, а також Ісландія та Норвегія, які не є членами ЄС.

Нині практично всі країни регулюють процес трудової міграції. Політика держав продиктована намаганням отримати для своєї економіки найпотрібніших працівників з великого потоку потенційних мігрантів. В економічно розвинених країнах світу існують спеціальні державні органи, до компетенції яких належать питання, пов’язані з переміщенням іноземної робочої сили через національні кордони та її використанням.

У міждержавному та внутрішньодержавному русі робочої сили беруть участь міністерства праці, внутрішніх і закордонних справ, а також спеціальні державні та міждержавні органи. Нині іноземну робочу силу вербують переважно за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми і багатосторонніми угодами, а також нормами внутрішнього законодавства.

Питаннями трудової міграції у США займаються федеральні органи. Бюро з консульських питань державного департаменту США встановлює порядок надання в'їзних віз, здійснює контроль за їх видачею та виконує відповідний облік. Служба імміграції і натуралізації міністерства юстиції США здійснює контроль за дотриманням правового режиму в'їзду і перебування іноземців на території США. До її завдань належать також затримання і депортація тих іноземців, які порушують чинне законодавство США. Міністерство праці США приймає остаточне рішення щодо того, чи є іммігрант тягарем для американської економіки. Подібні органи регулювання трудової міграції існують і в ряді інших країн.

Нині міжнародно-правове регулювання міжнародного ринку праці здійснюється за допомогою широкого арсеналу прийомів і засобів. Це передусім двоі багатосторонні міждержавні договори. Двосторонні угоди існують у формі міжурядових або міжвідомчих договорів.

Велику роль у регулюванні міжнародної трудової міграції відіграє Міжнародна організація праці (МОП), утворена у 1919 р. при Лізі Націй як Міжнародна комісія для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства і поліпшення умов праці. У 1946 р. стала першою спеціалізованою установою ООН. За часів існування у рамках МОП укладено велику кількість конвенцій. Організація отримала Нобелівську премію миру у 1967 р. США вийшли з МОП у 1977 p., звинувативши організацію у політизації, але повернулися до неї у 1980 р.

Нормативно-правова база імміграції у більшості країн є широким і складним зібранням законів і підзаконних актів, що відображають ставлення тієї або іншої держави до міжнародної трудової міграції.

Перешкодою для в'їзду небажаних мігрантів є розгалужена система обмежень. Передусім вони стосуються кваліфікації робочої сили. Для більшості професій вимагаються кваліфікаційні гарантії (тобто дипломи про здобуту освіту), стаж роботи за спеціальністю. Зрозуміло, що країни віддають перевагу працівникам у найпрацездатнішому віці. Неабияке значення має стан здоров’я потенційних іммігрантів. Наприклад, закон США про імміграцію, прийнятий у 1990 p., забороняє в'їзд до країни наркоманів і психічно хворих осіб. Фірмироботодавці ряду країн проводять попереднє медичне і психологічне тестування іноземців, які бажають отримати у них роботу. Окремі країни обмежують в'їзд членів комуністичних та інших тоталітарних партій, а також злочинців.

Багато країн встановлюють пряме квотування іноземної трудової міграції. Наприклад, Греція взагалі не дозволяє працевлаштовувати іноземців на тих фірмах, де кількість працівників-греків не перевищує п’яти осіб.

Охоче приймають у країнах світу іммігрантів-інвесторів. США щороку видають до 100 тис. імміграційних віз тим іноземцям, які інвестували в американську економіку понад 500 тис. дол. У багатьох країнах за одержання державного дозволу на роботу передбачається сплата мита. Наприклад, в Ірландії розмір такого мита наприкінці XX ст. становив 100 ірландських фунтів.

Для іноземних працівників запроваджуються обмеження на термін перебування і роботи у країні імміграції. Поширені прямі заборони на перелік професій для працевлаштування іммігрантів.

Країни-роботодавці віддають перевагу таким групам працівників:

• тим, хто виконує низькооплачувану, непрестижну і шкідливу роботу;

• представникам рідкісних професій;

• спеціалістам найвищого класу і представникам «вільних професій» ;

• керівникам фірм та їх підрозділів;

• бухгалтерам, представникам установ торгівлі, банків і високотехнологічних галузей.

Економічно розвинені країни застосовують заходи, спрямовані на зменшення імміграції, при цьому програми репатріації поширюються як на професії, так і на етнічні групи. Діють санкції (адміністративні, кримінальні) за порушення встановленого порядку міжнародної трудової міграції, передбачені, зокрема, штрафи та ув’язнення. Санкції застосовуються і до підприємців, які незаконно використовують робочу силу іммігрантів. Накладаються великі штрафи, підприємці зазнають витрат, пов’язаних з депортацією нелегальних мігрантів.

Загалом слід зазначити, що міжнародна міграція трудових ресурсів є складовою міжнародних економічних відносин. Ринок робочої сили перетворився на ринок глобального масштабу.

Іноземна робоча сила використовується і в Україні. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право на працевлаштування нарівні з громадянами України. Іноземці, які перебувають в Україні.

тимчасово, працевлаштовуються на підставі дозволу, який надається відповідно до «Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028.

Біженці в Україні не відіграють помітної ролі на ринку робочої сили. За станом на квітень 2002 р. в Україні було 2983 офіційно зареєстрованих біженця з 49 країн світу. Протягом попередніх 5 років відповідні органи одержали 11 тис. звернень з проханням надати статус біженця, який дає змогу працевлаштуватися нарівні з громадянами Україні. Більшість біженців в Україні - це вихідці з Афганістану (як правило, колишні студенти радянських вузів і військові).

Влітку 2001 р. у Одесі було відкрито перший регіональний пункт для тимчасового розміщення біженців, де знайшли притулок 50 чоловік. Найбільше біженців зареєстровано у Київській, Львівській, Харківській, Полтавській та Одеській областях.

Практика свідчить, що більшість біженців або повертаються на батьківщину (якщо зникають обставини, які змусили залишити домівку), або емігрують на Захід. Бажаючих отримати громадянство України небагато, про це було подано лише близько сотні клопотань.

Насамкінець стисло про еміграцію з України.

У 1987 р. дозвіл на виїзд за кордон на постійне проживання отримали 6,8 тис. громадян України, в 1988 р. — 17,7 тис. чол., у 1989 р. — 50 тис. чол., у 1990 р. — 95,4 тис. У 1990 р. 92% емігрантів вирушили до Ізраїлю.

Чисельність емігрантів з України досягла 550 тис. чол. у 1994 р. і 420 тис. чол. — у 1995 р. До західних країн поїхав кожен п’ятий емігрант. Протягом 1994;1998 pp. найбільша кількість вихідців з України переїхала до Росії (798 тис. чол.), Ізраїлю (101,6 тис. чол.), США (69 тис. чол.) і ФРН (49,7 тис. чол.).

Нині за кордоном працює від 1 до 3 млн українських громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.

Список використаної та рекомендованої літератури.

1. 1.Авдокушин Е. Международные экономические отношения. -М., 1996.

2. 2.Борисов К. Г. Международный туризм и право. — М.: НИМП, 1999.

3. 3.Буглай В., Ливещев Н. Международные экономические отношения. — М., 1996.

4. 4.Бураковсъкий І. Теорія міжнародної торгівлі. — - К.: Основи, 2000.

5. 5.Герчикова И. Н. Международное коммерческое дело. Практикум. — М.: ЮНИТИ, 1999.

6. 6.Грис Т., Леусский А., Лозовская Е. Мировая экономика / Под общ. ред. Л. С. Тарасовича. — СПб.: ПИТЕР, 2001.

7. 7.Гуляев В. Г. Туристические перевозки (документы, правила, формуляры, технология). — М.: Финансы и статистика, 1998.

8. 8.Дахно І. І. Міжнародне економічне право. — К.: МАУП, 2000.

9. 9.Дахно І. І. Міжнародне приватне право. — К.: МАУП, 2001.

10. 10.Дахно І. І., Бовтрук Ю. А. Міжнародна економіка. — - К.: МАУП, 2002.

11. 11.Дахно I. I. Право інтелектуальної власності. — К.: Либідь, 2002.

12. 12.Додонов В. Н., Панов В. П., Румянцев О. Г. Международное право. Словарь-справочник. — М.: ИНФРА-М, 1997.

13. 13.Економічний словник-довідник. — К.: Femina, 1995.

14. 14.Киреев А. П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. — М.: Междунар. отношения, 2000.

15. 15.Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М. Історія економічних вчень. — К., 1999.

16. 16.Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид., стереотип. — К.: МАУП, 2002.

17. 17.Международные экономические отношения / Под ред. В. Рыбал-кина. — М., 1997.