Суспільне відтворення, його типи та показники

План Вступ

1. Сутність та типи суспільного відтворення

2. Дослідження проблеми реалізації сукупного продукту

3. Основні показники суспільного відтворення та їх загальна характеристика

4. Проблеми суспільного відтворення в Україні та шляхи їх вирішення Висновок Список використаної літератури

Вступ Кінцевою метою розвитку будь-якої економічної системи і головною умовою нормального функціонування людського суспільства є задоволення матеріальних та духовних потреб, яке відбувається шляхом споживання матеріальних та нематеріальних благ. Останні ж не існують у готовому вигляді - спочатку їх треба виготовити. А значить, і задоволення всіх без винятку потреб неможливе. Крім того, із розвитком суспільства потреби постійно зростають у кількісному вимірі і змінюються якісно, задоволення одних потреб зумовлює появу інших Тому суспільство змушене постійно відновлювати й повторювати процес виробництва, припинення якого міститиме загрозу руйнуванню людської цивілізації. Виробництво, таким чином, має постійний безперервний характер.

Актуальність теми. Одним із найбільш глобальних економічних процесів, що відбуваються на рівні всього суспільства, є процес суспільного відтворення. Його дослідження показує переваги і недоліки економіки країни, дає змогу визначити сильні і слабкі сторони її економічної діяльності. Досконалий аналіз показників суспільного відтворення дає змогу визначити пріоритети в розвитку країни, усунути проблеми на шляху економічного зростання. Особливість сучасної епохи полягає в тому, що настає час гуманістичних пріоритетів в економіці. Це обумовлює сьогодні необхідність свідомого вибору стратегії подальшого економічного і соціального прогресу. Для цього потрібно проводити аналіз суспільного відтворення. Адже рівень суспільного відтворення визначає розвиток країн, їх економічну і соціальну благополучность.

Даній темі приділялася особлива увага в усі часи. Особливо великий вклад у розвиток поняття суспільного відтворення зробили фізіократ Франсуа Кене («Мала економічна таблиця») та основоположник марксистського напряму Карл Маркс у праці «Капітал». Разом з тим, ці питання потребують подальших досліджень.

Об'єктом дослідження є місце і роль системи суспільного відтворення в економіці.

Предметом дослідження служить саме суспільне відтворення, як найважливіша економічна категорія.

Мета курсової роботи — провести дослідження такого складного процесу, як суспільне відтворення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

— визначити суть і фази відтворення;

— вивчити види суспільного відтворення;

— дослідити основні показники суспільного відтворення;

— проаналізувати стан суспільного відтворення в Україні;

— визначити пріоритетні напрями розвитку економіки України.

Для реалізації цілей і завдань роботи були застосовані суб'єктно-об'єктний, структурно-функціональний, історико-логічний, математичний та статистичний методи дослідження, що має сприяти достовірності отриманих результатів.

1. Сутність та типи суспільного відтворення Постійне і безперервне повторення та відновлення суспільного виробництва називається відтворенням.

Поняття «суспільне відтворення» можна пояснити по-різному:

— це процес безперервного відновлення виробництва, розподілу, обміну, споживання благ і послуг у суспільстві [2, c. 202];

— виробництво, яке розглядається не як окремий акт, а процес, який постійно повторюється [16, c.300];

— постійне відновлення економічної діяльності в межах національної економіки [6, c. 156];

— безперервний взаємопоєднаний розвиток продуктивних сил та виробничих відносин, тобто процес відтворення матеріальних умов (засобів виробництва), робочої сили та відповідних виробничих відносин [11, c. 97].

Узагальнивши вище наведені визначення, можна сказати, що суспільне відтворення є основним показником розвитку економіки держави.

Суспільне відтворення часто ототожнюють з економічним. Воно відбувається як усередині окремих підприємств, домогосподарств, галузей і регіонів, так і в масштабі усього суспільства. Одиничне, або індивідуальне відтворення, що розглядається, як відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах — є основою суспільного відтворення.

Водночас суспільне відтворення не є сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств [13, c.402]. В суспільному відтворення з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств. Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва — максимізація добробуту населення.

Розглянемо основні характеристики суспільного відтворення [3, 6] (рис.1):

Рисунок 1. Основні характеристики суспільного відтворення

Відтворення природних ресурсів передбачає відтворення природних умов економічного зростання (родючості землі, корисних копалин, водних та лісових ресурсів, рибних запасів тощо), збереження і поліпшення середовища існування людини. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких не відтворюваних ресурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі наукових досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.

Зміст відтворення людини з її робочою силою полягає у безперервному відновленні, підтриманні та удосконаленні фізичних, інтелектуальних, духовних, професійних здібностей людини як головної продуктивної сили. Воно охоплює природний рух населення, зумовлений демографічними процесами; механізми залучення працездатних до суспільного виробництва; розподіл і перерозподіл робочої сили між галузями, підприємствами, регіонами; міграційні процеси, у тому числі міжнародну міграцію робочої сили; досягнення повної зайнятості населення.

За умов сучасної ринкової економіки, яка базується на корпоративній власності, відтворення робочої сили набуває форми відтворення людського капіталу [6, c. 161]. Цьому сприяють, по-перше, зміни у русі капіталу: технологічні та структурні зрушення потребують суттєвих довгострокових інвестицій у розвиток саме людських якостей робочої сили. Характер відтворення цих витрат тотожний відтворенню основного капіталу: споживання людського капіталу приносить дохід, що перевищує обсяг витрат на його створення. По-друге, сучасне суспільне відтворення — це не лише відтворення робочої сили як здатності до репродуктивної праці. Робоча сила як суб'єкт творчої діяльності не може бути відчужена від її носія, який сам може створювати певні параметри трудового процесу, виконуючи функції, традиційно притаманні підприємницькому капіталу.

Матеріальною основою безперервного відновлення і розвитку виробництва виступає відтворення сукупного суспільного продукту, яке включає чотири стадії його руху (рис.2):

Рисунок 2. Фази суспільного відтворення [14, c. 30]

Розподіл — фаза відтворення, де кожний учасник виробництва отримує свою частину продуктів, умов і факторів виробництва. Розподіл продуктів залежить від того, як розподілені фактори виробництва. Відносини виробництва і розподілу взаємодіють і впливають один на одного. Відносини розподілу є зворотним боком відносин виробництва.

Обмін реалізується у формах обміну товарами та обміну діяльністю. Посередником в обміні товарами є гроші. Обмін діяльністю наявний у процесі виробництва між його підрозділами, цехами, ділянками, галузями тощо.

Споживання — це фаза відтворення, де вироблений продукт закінчує свій рух. Розрізняють споживання особисте та виробниче. Особисте споживання задовольняє потреби людини. Виробниче — забезпечує виробництво засобами виробництва та робочою силою.

Відтворення матеріальних благ є кінцевою метою функціонування суспільного виробництва, адже тільки через їх постійне виробництво стає можливим процес обміну речовин між людиною і природою. Цей процес є підґрунтям суспільного відтворення, відображає сутність останнього і не має аналогів щодо своєї складності. Його кінцевим наслідком є постійний процес споживання створених матеріальних благ і такий самий постійний процес відновлення всієї сукупності матеріальних благ для їх наступного споживання.

Відтворення виробничих відносин являє собою процес, кінцевим результатом якого, перш за все, є відновлення статус-кво основних суб'єктів цих відносин. Такими основними суб'єктами суспільного виробництва є з одного боку, власники засобів виробництва, а з іншого — власники робочої сили (наймані працівники). Сутність цього процесу полягає в тому, що кожен з цих суб'єктів виходить з процесу суспільного відтворення в тій якості, в якій він у нього вступив. Власники засобів виробництва не тільки залишаються власниками певної кількості об'єктивного фактора виробництва, а й збільшують його розміри. Власник же робочої сили кожного разу виходить з процесу суспільного виробництва тільки власником своєї робочої сили. Але ця постійність відновлення статусу суб'єктів суспільного виробництва має місце тільки стосовно сукупного феномену (сукупний власник, сукупна робоча сила) і не стосується кожного окремого індивіда. Серед них відбувається процес переходу зі стану, наприклад, власника, у стан найманого працівника і навпаки. Але ці одиничні й випадкові за своїм характером переходи не змінюють загальної ситуації, яка реалізується в тому, що з кожного процесу такого відтворення сукупний власник виходить власником, а той, хто входив у цей процес як найманий працівник, виходить з нього в тій самій якості.

Розрізняють просте, звужене та розширене суспільне відтворення (рис.3):

Рисунок 3. Типи суспільного відтворення [13, c. 402]

Просте відтворення це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту [5, c. 47]. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва. Воно може відбуватися за умов, коли вся створена додаткова вартість буде використовуватися на задоволення особистих потреб товаровиробника. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси уповільненість економічного та соціального прогресу. На сьогодні просте відтворення поширене в найбідніших країнах.

Звужене відтворення характеризується повторенням суспільного виробництва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді [5, c.48]. Звужене відтворення властиве економічним системам, які перебувають у стані кризи. Хоч таке негативне явище може мати тимчасові об'єктивні причини (катастрофи, аварії, стихійні лиха, війни і т. п.), загалом скорочення випуску благ характеризує періодичне нездоров’я економіки, нездатність держави її належно регулювати в умовах стихійності ринку. Звужене відтворення не обійшло й Україну за новітньої доби її повернення до капіталізму.

При розширеному відтворенні процес виробництва в кожному наступному періоді відновлюється у зростаючих масштабах [5, c. 49]. Це можливо лише за умови, коли частина додаткової вартості буде використовуватися для нагромадження. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Підприємці, намагаючись отримати щонайбільший прибуток, значну його частину капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного та оборотного капіталу, а на цій основі - і виробництва. Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу.

Розширене відтворення є типовим для індустріального і постіндустріального суспільства. Проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Проявом розширеного відтворення є економічне зростаннядовгострокова динаміка збільшення суспільного продукту Економічне зростання і розширене відтворення — це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний [4, c. 157−158] - залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення (рис.4):

Рисунок 4. Типи економічного зростання

Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці. Він характерний для країн, які мають резерви трудових і сировинних ресурсів. Метод ведення господарства у цьому випадку — витратний, а форма відтворення — фондомістка.

Інтенсивний тип зростання економіки базується на широкому використанні більш ефективних факторів виробництва: прогресивної техніки, провідних технологій і форм організації та управління виробництвом, досягнень науки, більш економічних предметів праці, підвищення рівня освіти і кваліфікації трудових ресурсів. Завдяки цим факторам досягається підвищення якості продукції і зростання продуктивності праці. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.

Екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання — не протилежності, а утворюють органічну єдність. У реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують і поєднуються. Можна вести мову про переважно екстенсивне або інтенсивне зростання виробництва. Якщо понад 50% приросту продукту забезпечується за рахунок підвищення ефективності виробництва, то таке розширене виробництво переважно інтенсивне, менше 50% - переважно екстенсивне. Крім того, про переважання чи рівне співвідношення екстенсивного або інтенсивного зростання можна вести мову тільки стосовно певного проміжку часу. Те, що сьогодні вважається інтенсивним шляхом економічного зростання, завтра може стати екстенсивним.

Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку [18, c. 320]. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання.

Тільки розширене відтворення забезпечує постійне збільшення обсягів виробництва, а отже, більш повне задоволення зростаючих потреб суспільства.

Становленню теорії суспільного відтворення передувало багато наукових досліджень, що заклали першооснову цього складного процесу.

2. Дослідження проблеми реалізації сукупного продукту

Проблема реалізації сукупного продукту, виробленого за якийсь конкретний термін, є однією з головних проблем суспільного виробництва. Реалізація всього суспільного продукту полягає у тому, щоб уся сукупність вироблених матеріальних благ за певний період суспільного відтворення дійшла до свого споживача і компенсувала[16, c. 303]:

• сукупні витрати робочої сили з метою її повного відтворення;

• сукупні витрати використаних засобів виробництва;

• особисті потреби власників засобів виробництва в тій частині отриманого ними прибутку, яку вони призначають для особистого споживання;

• сукупні витрати на робочу силу та на засоби виробництва, які будуть додатково введені в процес суспільного виробництва на новому етапі його відтворення, з метою поширення виробництва.

Першим науковцем, який поставив проблему суспільного відтворення і блискуче вирішив її на рівні своєї теоретичної позиції був видатний представник школи фізіократів Ф. Кене [16, с. 304] У своїй праці «Мала економічна таблиця» суспільне відтворення він розглядає в межах одного року. Наочно зобразити схему відтворення сукупного суспільного продукту можна так:

Рисунок 5. Схема реалізації сукупного суспільного продукту

Кене поділив усе суспільство на три класи: продуктивний (фермери і селяни), землевласників і непродуктивний, або безплідний (усі, хто не зайнятий працею у сільському господарстві).

При аналізі відтворення Кене виходить з таких передумов: між собою обмінюються еквіваленти (тобто рівні вартості), ціни постійні, не враховується зовнішня торгівля, за вихідний момент обирається кінець сільськогосподарського року, коли збирається урожай.

У даній моделі відображено 5 послідовних актів руху (реалізації) суспільного продукту:

1) землевласники купують у продуктивного класу продукти харчування на 1 млрд. ліврів;

2) землевласники купують у безплідного класу промислову продукцію (одяг, меблі, предмети розкоші тощо) на 1 млрд. ліврів;

3) безплідний клас на одержані від землевласників гроші купує від продуктивного класу продукти харчування на 1 млрд. ліврів;

4) продуктивний клас на гроші, одержані від безплідного класу, купує у нього ж знаряддя праці на 1 млрд. ліврів;

5) непродуктивний клас купує у продуктивного сільськогосподарську сировину на 1 млрд. ліврів.

Отже, після розглянутого руху сукупного суспільного продукту ми маємо таку ситуацію: селяни, які виробили продукції на 5 млрд. ліврів (у тому числі додаткової продукції на 3 млрд. ліврів), повністю її реалізували. Додатковий продукт пішов на задоволення потреб землевласників (1 млрд. ліврів), на задоволення потреб промисловців (1млрд. ліврів) і на забезпечення їх потреб у сировині (1 млрд. ліврів). Продукція, що залишилась у селян на 2 млрд. ліврів, іде на компенсацію їх витрат у розмірі 2 млрд. ліврів, які мали місце під час створення всього сукупного продукту обсягом 5 млрд. ліврів. Водночас селяни мають 2 млрд. ліврів готівки, яку вони повинні віддати землевласникам у вигляді орендної плати, щоб мати можливість вести своє господарство в наступному році.

Землевласники повністю задовольнили свої потреби як у сільськогосподарській продукції, так і в промисловій. Вони повністю витратили отримані як орендну плату 2 млрд ліврів.

Промисловці тільки переробили продукцію сільського господарства на суму 2 млрд ліврів і повністю її реалізували. На 1 млрд ліврів свою продукцію вони реалізували землевласникам і на 1 млрд ліврів продали продукцію селянам. Водночас вони в селян придбали продукції для задоволення своїх потреб на 1млрд ліврів і сировини на 1 млрд ліврів і в такий спосіб знову готові для роботи в наступному році.

Таким чином, створюються умови для існування простого відтворення.

Теорія реалізації сукупного суспільного продукту, розроблена Ф. Кене, була важливим і першим кроком у вивченні проблем суспільного відтворення. Це було геніальне для того часу досягнення, незважаючи на усі недоліки даної моделі (безплідний клас залишається без засобів виробництва, а тому не може продовжити процес виробництва, нереалізованою залишається сільськогосподарська продукція на 2 млрд ліврів тощо).

Наступний крок в аналізі суспільного відтворення було зроблено великим німецьким економістом К. Марксом.

Аналізуючи процес суспільного відтворення, К. Маркс досліджує процес реалізації сукупного продукту не за один рік, як це робить Ф. Кене. Він акцентує свою увагу на проблемі повторення самого процесу виробництва, при цьому як простого, так і розширеного[16, с. 306]

До найбільш важливих припущень, зроблених К. Марксом, слід віднести такі [8]:

· усе суспільство складається з двох класів: найманих робітників і капіталістів (чистий капіталізм);

· усі товари реалізуються за вартістю;

· зовнішньої торгівлі немає, є тільки внутрішня торгівля;

· вартість постійного капіталу за рік повністю переходить на вартість виробленої продукції.

Аналізу суспільного відтворення в К. Маркса передує два важливі теоретичні моменти. По-перше, він поділяє все суспільне виробництво на два підрозділи. І підрозділ — це виробництво, яке зосереджується на продукуванні засобів виробництва. ІІ підрозділ — це виробництво предметів споживання.

По-друге, саме суспільне відтворення К. Маркс аналізує в два етапи: просте відтворення й розширене. Просте відтворення являє собою такий процес суспільного відтворення, який відновлюється в незмінних масштабах. Така модель суспільного відтворення є суто теоретичною, але просте відтворення становить невід'ємну складову частину розширеного відтворення.

Просте відтворення. Умовна цифрова ілюстрація:

І. 4000 с + 1000 v + 1000 m = 6000

ІІ. 2000 с + 500 v + 500 m = 3000,

де c — постійний капітал,

v — змінний капітал,

m — додана вартість.

Обмін між двома підрозділами може бути здійснений за умов:

І(v + m) =ІІс

І(c + v + m) = Іс + ІІс

ІІ(c + v + m) = І (v + m) + ІІ (v + m)

Розширене відтворення:

І. 4000 с + 1000 v + 1000 m = 6000

ІІ. 1500 с + 750 v + 750 m = 3000

Маркс сформулював умову розширеного відтворення: заново створена вартість І підрозділу повинна перевищувати фонд відшкодування засобів виробництва ІІ підрозділу, тобто І(v + m) >ІІс Додана вартість m розподіляється на частину, що нагромаджується (m1), тобто витрачається на придбання додаткових засобів виробництва і додаткової робочої сили, і частину, що споживається (m2). Органічна будова капіталу лишається незміною, тобто суспільний продукт першого підрозділу можна уявити як:

І. 4000 с + 400 с1 + 1000 v + 100 v1 + 500 m2

З 6000 с 4400 реалізуються всередині І підрозділу, 1500 — шляхом обміну на продукцію ІІ підрозділу, лишається 100 с для нагромадження ІІ підрозділу. Таким чином, нагромадження в ІІ підрозділі залежить від нагромадження в І. З 750 m лише 100 обмінюється на с. Вартість суспільного продукту ІІ підрозділу:

ІІ. 1500 с + 100 с1 + 750 v + 50 v1 + 600 m2

Якщо норма доданої вартості лишається незмінною, через рік вартість суспільного продукту матиме вигляд:

І. 4400 с + 1100 v + 1100 m = 6600

ІІ. 1600 с + 800 v + 800 m = 3200

Обмін між двома підрозділами може бути здійснений за умов:

1. Нова вартість (V+m), створена в І підрозділі, повинна за своєю величиною забезпечити відшкодування постійного капіталу в II підрозділі і його розширення в обох підрозділах суспільного виробництва, тобто:

І(v + m) > ІІс

2. Продукція І підрозділу по вартості і в натурі повинна забезпечити відшкодування й розширення постійного капіталу в обох підрозділах суспільного виробництва, тобто:

І(c + v + m) > Іс + ІІс

3. Продукція II підрозділу повинна по вартості і в натурі забезпечити особисте споживання робітників і підприємців обох підрозділів, а також особисті потреби додаткової робочої сили, яка залучається до виробництва в зв’язку з його розширенням, тобто:

ІІ(c + v + m) < І (v + m) + ІІ (v + m)

Таким чином, поштовх до зростання постійного капіталу в ІІ підрозділі надає І підрозділ. Ці умови відображають ідеальну ситуацію в процесі суспільного відтворення, відображають сутність самого процесу реалізації, а отже, і сутність процесу розширеного відтворення. Вони не характеризують і не можуть характеризувати реальний процес реалізації сукупного суспільного продукту в якійсь конкретній країні, вони розкривають тільки сутність цих реальних процесів. Саме розкриття суті цього складного економічного явища і було головною дослідницькою метою К. Маркса.

Геніальність цього вченого виявилась у тому, що він, розвиваючи ідеї Ф. Кене, розкрив сутність суспільного відтворення, без розуміння якого стає неможливим аналіз цього явища в будь-якій історичній формі його реального прояву.

В аналізі схем суспільного відтворення К. Маркс припускає, що органічна будова капіталу (спрощено це співвідношення між постійним © і змінним (V) капіталом) із року в рік залишається незмінною. З її зміною дослідник пов’язує цілу низку економічних явищ, наприклад, появу і зростання безробіття, тенденцію норми додаткової вартості до зниження тощо. Найбільш вірогідним здається припущення, що К. Маркс не врахував цієї особливості тільки через те, що теорію суспільного відтворення він розробив загалом і не встиг деталізувати деякі моменти, у тому числі врахувати органічну будову капіталу.

Подальшу розробку теорії суспільного відтворення з урахуванням змін органічної будови капіталу зробив В.І. Ленін [16, c. 312]. У праці «Розвиток капіталізму Росії» (1899), на основі марксистської методології він досліджує розвиток російського ринку і становлення капіталізму як у сільському господарстві, так і в економіці Росії. Конкретизуючи окремі положення марксистської теорії, Ленін аналізує проблеми капіталу, відтворення суспільного продукту, формулює закон про переважне зростання виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання.

Отже, дослідження просуцу суспільного відтворення і проблем, що з ним пов’язані розпочав фізіократ Франсуа Кене. Геніальний науковець Карл Маркс вдосконалив це вчення, розглянувши зі своєї сторони проблему реалізації сукупного продукту. Разом з тим, В.І. Ленін також зробив певний внесок в розвиток теорії суспільного відтворення, взявши до уваги зміни в органічній будові капіталу.

3. Основні показники суспільного відтворення та їх загальна характеристика Основними показниками, які характеризують економічне відтворення є макроекономічні показники — валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен із них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту.

Підсумковим результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт, або валовий суспільний продукт (ВСП).

Сукупний суспільний продукт — це сукупність матеріальних і духовних благ, створених суспільством за один рік. Вихідним моментом його руху є виробництво, а кінцевим — споживання [14, c. 348]. Розподіл та обмін опосередковують зв’язок між великою чисельністю продуцентів (виробників) і споживачів ССП. Ці зв’язки знаходять свій вираз і в схемі економічного кругообігу доходів і витрат у народному господарстві (рис. 6):

Рисунок 6. Кругообіг доходів і витрат у народному господарстві

З наведеної (абстрактної) схеми циркуляції реальних благ і грошових потоків у національній економіці [9, c. 105] видно, що за годинниковою стрілкою від домогосподарств через ринок ресурсів надходять послуги факторів виробництва (праці, капіталу, землі, підприємництва). У свою чергу, через ринок економічних благ від підприємств до домогосподарств ідуть різні матеріальні та нематеріальні блага. Цей процес так само відбувається за годинниковою стрілкою. Рух даних реальних потоків ресурсів і кінцевої продукції опосередковується (сплачується) грошовими потоками. Тому проти годинникової стрілки пунктирною лінією показано зустрічний рух грошових коштів.

Сукупний суспільний продукт (ССП) можна визначити як в натурально-речовій формі, так і у вартісній [3, c. 156].

За своєю натурально-речовою формою він поданий матеріальними благами у вигляді певних речей і послугами, які теж є матеріальними, але не набувають речової форми. Тобто, можна сказати, що це це сукупність матеріальних і духовних благ, створених суспільством конкретною працею. За натурально-речовою формою його можна записати таким чином:

ССП =? ЗВ +? ПС,

де,? ЗВ — сукупність засобів виробництва, створених суспільством за один рік в натурально-речовій формі;

? ПС — сукупність предметів споживання, створених суспільством за один рік в натурально-речовій формі.

В умовах товарного виробництва всі складові суспільного продукту існують у товарній формі, а відтак, мають вартість. Це означає, що і весь сукупний суспільний продукт має вартість. Його вартісна структура складається з вартості постійного капіталу, вартості робочої сили і додаткової вартості.

За вартісною формою сукупний суспільний продукт можна записати таким чином:

ССП = С + V + m,

де, С — вартість засобів виробництва, створених суспільством за один рік;

V — вартість необхідного продукту, створеного суспільством за один рік;

m — вартість додаткового продукту, створеного суспільством за один рік.

У складі сукупного суспільного продукту розрізняють проміжний продукт (перенесену вартість сировини, матеріалів, палива, електроенергії тощо) та кінцевий продукт, що за натурально-речовою формою включає сукупність споживних вартостей виробничого та невиробничого призначення, які не підлягають подальшій переробці й використовуються для задоволення потреб суспільства.

Сукупному суспільному продукту властиві два серйозні недоліки [5, c. 305]:

1) повторний рахунок спожитих предметів праці;

2) врахування результатів функціонування лише сфери матеріального виробництва.

Перший характеризує його як об'ємний показник, що робило його не придатним для вимірювання ефективності використання ресурсів, а це з часом ставало все настійнішою необхідністю. Другий свідчить про надто вузькі його можливості для оцінювання розвитку економіки в постіндустріальному суспільстві, для якої найбільш істотним є саме зростання ролі нематеріального виробництва.

Тому існує два методи обчислення сукупного суспільного продукту — система національних рахунків (СНР) та система балансу народного господарства (БНГ).

Система національних рахунків — узгоджена система збору, опису та ув’язування основних потоків статистичної інформації, відображених у макроекономічних показниках, що характеризують найважливіші результати та пропорції економічного розвитку [13, c. 412]. Система дає поетапну характеристику економічних процесів, а також інформацію щодо стандартного набору рахунків для всіх секторів економіки. Система національних рахунків заснована на принципах розмежування внутрішньої, національної та зовнішньої економіки. Всі показники можуть формуватися на основі територіального або національного підходів. За системи національних рахунків подвійний рахунок виключається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва.

Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

— всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління тощо) та домогосподарства;

— всі економічні операції, які пов’язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;

— всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).

В основу СНР покладено концепцію господарського кругообігу, яка ґрунтується на таких принципах:

· вважається, що продуктивною є праця, яка приносить доход;

· витрати дорівнюють доходам;

· усі показники обчислюються лише в грошовій формі;

· виробництво, розподіл, обмін продуктів — це взаємопов'язані сторони єдиного процесу відтворення.

Баланс народного господарства обчислює тільки матеріальне виробництво в економіці, при цьому розмежовується виробництво засобів виробництва та предметів споживання [11, c. 134] Відповідно сукупний суспільний продукт (ССП) та національний доход (НД) як основні макроекономічні показники БНГ створювалися лише виробничою сферою. А продукт, вироблений нематеріальними галузями економіки (житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, освіта тощо), в розрахунок не брався.

СНР розглядає економіку як єдине ціле, без принципового розмежування матеріального та нематеріального виробництв. Тому більш досконалішою є саме система національних розрахунків. Вона включає в себе такі показники [5, c. 362]:

— валовий внутрішній продукт (ВВП);

— валовий національний продукт (ВНП);

— чистий національний продукт (ЧНП);

— національний доход;

— особистий дохід;

— дохід, що йде на використання населенням.

Центральне місце в СНР посідає показник валового внутрішнього продукту (ВВП).

ВВП країни — це сукупна ринкова вартість усіх продуктів матеріального і нематеріального виробництва, створених на її території, незалежно від громадянства їхнього виробника [5, c. 363].

Валовий внутрішній продукт характеризують як:

- найбільш загальний показник остаточного результату економічної діяльності на рівні національної економіки;

— вартісний, грошовий показник, що вимірює ринкову вартість річного виробництва;

— єдність взаємопов'язаних чинників економічного процесу: виробництва матеріальних благ і надання послуг, розподілу доходів, кінцевого використання матеріальних благ та послуг;

— результат економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ сфери матеріального виробництва і сфери послуг, домашніх господарств;

— кількісний, часовий вимір.

Існує кілька методів обчислення ВВП [5, c. 365]:

• виробничий, або метод доданої вартості;

• кінцевого використання, або метод витрат;

• розподільний, або метод доходів.

При розрахунку ВВП виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки:

Тобто по кожній галузі економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий показник характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або додану вартість, створену всіма галузями економіки.

При розрахунку ВВП методом кінцевого використання підсумовуються витрати всіх суб'єктів макроекономічних відносин: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством:

де С — кінцеві споживчі витрати домогосподарств на товари і послуги (за винятком витрат на придбання житла);

І - валові приватні внутрішні інвестиції, які містять витрати фірм на:

· будівництво будинків і споруд;

· придбання обладнання, машин, механізмів, нових технологій;

· створення товарно-матеріальних запасів;

· амортизацію;

· а також витрати домогосподарств на придбання житла.

Якщо показник валових приватних внутрішніх інвестицій (I) зменшити на величину амортизаційних витрат (А), то ми отримаємо показник чистих приватних внутрішніх інвестицій, який характеризує чистий приріст обсягу нагромадженого капіталу. Співвідношення між І та, А є добрим індикатором того, в якому стані перебуває економіка країни. Так, для зростаючої економіки справджується нерівність І >А; якщо економіка перебуває у стані спаду, то І <�А;

G — державні витрати на утримання армії, апарату управління, виплату заробітної плати працівникам державного сектора економіки тощо. Всі державні трансфертні платежі вилучаються з розрахунків, оскільки вони є формою перерозподілу;

X — чистий експорт товарів і послуг за кордон. Розраховується як різниця між експортом та імпортом.

При розрахунку ВВП розподільчим методом підсумовуються всі види факторних доходів, а також два компоненти (амортизаційні витрати й непрямі податки на бізнес), які не є доходами. Іншими словами, розраховуючи ВВП за доходами, потрібно знайти суму таких його складових [10, c. 141]:

— амортизаційні витрати (А);

— чисті непрямі податки на бізнес — непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.) за відрахуванням субсидій. З економічної точки зору, це різниця між цінами, за якими купують товари споживачі, та продажними цінами фірм (Тн);

— винагорода за працю (цей компонент містить заробітну плату, а також внески підприємств на соціальне страхування, у пенсійний фонд, фонд зайнятості тощо (ЗП);

— рентні платежі - це прибуток, який отримують власники нерухомості, землі включаючи ренту за проживання у власних будинках (Р);

— чисті відсотки — це різниця між процентними платежами фірм іншим секторам економіки та процентними платежами, які фірми отримали від інших секторів: домогосподарств, держави, не враховуючи виплати відсотків по державному боргу (%);

— дохід від власності - це чистий прибуток підприємств, які перебувають у приватній власності (Пр);

— прибуток корпорацій — цей компонент містить три складові: а) податок на прибуток корпорацій; б) дивіденди акціонерам; в) нерозподілений прибуток корпорацій:

У більшості країн світу найпоширенішими з наведених методів розрахунку ВВП є метод кінцевого використання та виробничий метод. Власне кажучи, вибір того чи іншого методу розрахунку визначається наявністю надійної, вірогідної інформаційної бази.

Метод доданої вартості, метод витрат і метод доходів вважаються рівноцінними і мають давати однакову величину ВВП.

Проте обчислення ВВП (як і ВНП) на основі різних методів може призвести до незбігання його кількісних оцінок. Найчастіше такі розбіжності спричинені тим, що зібрані статистичні дані не дають абсолютно достовірного відображення кількісного змісту економічних операцій. У країнах з розвиненою статистичною службою ці відхилення незначні й на рівні ВВП, як правило, не перевищують 1—2 відсотки.

Важливо також зазначити, що не всі угоди, які здійснюються суб'єктами економічної діяльності за певний часовий період (наприклад, рік), входять до ВВП. Зокрема у ВВП не включаються [16, c. 385]:

1) операції і послуги, які дуже складно, а іноді взагалі неможливо врахувати (робота домогосподарок у власному господарстві, робота вченого «на себе», яка ще не втілена як готовий продукт, бартерний обмін, оплата у формі «чайових» тощо);

2) трансфертні платежі, які поділяються на державні трансферти (виплати по соціальному страхуванню, виплати по безробіттю, стипендії, пенсії, виплати відсотків по державному боргу тощо) і приватні трансферти (разові виплати із приватних фондів, стипендії приватних організацій, стипендії приватних осіб тощо). Тут йдеться тільки про перерозподіл уже створеного ВВП;

3) чисто фінансові угоди: купівля і продаж цінних паперів, адже вони не збільшують поточне виробництво;

4) продаж і купівля товарів, що вже були і користуванні.

Валовий внутрішній продукт враховує ринкову вартість усіх товарів і послуг, вироблених в країні за певний період. Якщо показник їхнього використання зріс за рік, то це було зумовлено або збільшенням виробництва в країні, або зростанням цін на товари і послуги, або тим й іншим одночасно. Визначити конкретну причину допоможе відмінність у значеннях номінального і реального ВВП [16, c. 388].

Номінальний ВВП відображає обсяг виробництва товарів і послуг у цінах поточного року. Але протягом року ціни на товари змінюються. Отже, певна сума цін товарів на початку і в кінці року відображатиме різну кількість товарів. Це означає, що за одну й ту ж суму грошей на початку і в кінці року можна купити різну кількість товарів і послуг. Одночасно зі зміною цін змінюється обсяг виробництва товарів і послуг. Таким чином, на величину номінального ВВП впливають і зміни цін, і зміни фізичного обсягу виробництва.

ВВП, обчислений у цінах певних років, не дає можливості знати, в якому році реальний обсяг товарів і послуг був більшим. Для порівняння реального обсягу товарів і послуг різних років потрібно обчислити ВВП в цінах одного, базового, року. ВВП обчислений у незмінних цінах (цінах базового року) називається реальним ВВП. Реальний ВВП вимірює економічне зростання, тобто зростання, в якому не враховується ефект інфляції. Саме цей показник дає можливість судити про зміни фізичного обсягу продукції, а отже й про стан справ в економіці. Для цього потрібно номінальний ВВП поділити на індекс цін (відносний показник, який відображає зміну реального рівня цін) і помножити на 100%.

Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник — дефлятор ВВП.

Наступною складовою системи національних рахунків є валовий національний продукт (ВНП) — сукупна вартість кінцевих товарів та послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами [16, c. 392].

В умовах ринкової економіки ВНП обчислюється у вартісному вираженні. Він є матеріальною основою життя людей. Саме він задовольняє різноманітні потреби населення. Якщо національна економіка неспроможна створити весь набір матеріальних благ для потреб населення, то потрібно виробляти більше такої продукції, яка користується попитом в інших країнах і яку можна було б обміняти на товари, які не виробляються в країні.

ВНП обчислюється в поточних (фактичних) і незмінних (постійних) цінах. Виробництво ВНП в розрахунку надушу населення є найбільш узагальнюючим показником який характеризує продуктивність економіки.

Окрім названих основних (ВВП, ВНП), існують інші взаємопов'язані показники національного рахівництва. Всі вони розраховуються на підставі ВВП і використовуються з тією чи іншою метою макроекономічного аналізу.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) можна отримати із ВВП, якщо його зменшити на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП допомагає визначити річний обсяг виробництва товарів і послуг, який національна економіка зможе спожити, не скорочуючи виробничі можливості майбутніх періодів. ЧВП включає не всі валові внутрішні інвестиції, а тільки чисті інвестиції. Амортизація накопичується в спеціальних фондах і добробут суспільства не підвищує. ЧВП, вільний від амортизаційних відрахувань, показує, яку величину виробництво реально додало до добробуту суспільства.

Національний доход (НД) можна отримати, якщо від величини чистого внутрішнього продукту відняти непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито тощо):

Національний доход - сукупний дохід, який отримали власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького таланту [16, c. 403].

Це зароблений дохід, оскільки він не охоплює непрямі податки, субсидії і означає чистий приріст продуктів та послуг за рік. На практиці вирізняють вироблений та спожитий національний доход.

Вироблений національний доход заново створена нацією вартість усіх товарів та послуг за рік.

Використаний (спожитий) національний доход — вироблений національний доход за вирахуванням величини втрат від стихійного лиха, технічних аварій, зовнішньоторговельного сальдо тощо.

Структуру національного доходу можна зобразити у вигляді таблиці (рис.8):

Рисунок7. Національний доход

Національний доход суспільства є одним з найважливіших показників функціонування економіки загалом, критерієм результативності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення визначає рівень економічного розвитку країни та рівень добробуту населення. Від розмірів національного доходу залежать масштаби і темпи зростання виробництва, а отже можливості розвитку суспільства в перспективі, оскільки він використовується не лише для споживання, а й для нагромадження.

Національний дохід створюється як у матеріальному, так і нематеріальному виробництві. На відміну від простого, при розширеному відтворенні за натурально-речовою формою національний дохід охоплює не лише предмети особистого споживання, але й додаткові засоби виробництва, за рахунок яких забезпечується розширення виробництва.

У процесі розподілу національного доходу формуються первинні та вторинні доходи суспільства [13, c. 408]. В процесі первинного розподілу утворюються заробітна плата, прибуток, рента, відсоток на капітал як первинні доходи суб'єктів суспільного виробництва. Водночас, ці доходи можна назвати факторними, адже кожен з них пов’язаний з певним фактором виробництва. Деякі вчені виступають проти включення до національного доходу доходів від непродуктивної діяльності, яка у розширеному масштабі відтворює фіктивні вартісні агрегати, не створюючи матеріальні, соціальні, культурні цінності, наприклад у сфері військово-промислового комплексу, реклами, маскультури, частково фінансового сектору тощо. Ці доходи є похідними, які формуються у процесі перерозподілу національного доходу.

Перерозподіл суспільного продукту і національного доходу, формування вторинних доходів здійснюється через державний бюджет, оподаткування, трансферти, державні позики, ціновий механізм. Таким чином визначається частка у створеному суспільному продукті кожного члена суспільства, враховуючи і непрацездатних.

У процесі розподілу в структурі національного доходу формуються фонди споживання і нагромадження [2, c. 456].

Фонд споживання (ФС) — це частина національного доходу, яка використовується для особистого споживання учасників суспільного виробництва і непрацездатних, а також колективного споживання всіх членів суспільства (йдеться, наприклад, про оборону, державне управління, культуру тощо).

Фонд нагромадження (ФН) — це частина національного доходу, переважно додаткового продукту, що використовується для здійснення розширеного відтворення.

Споживання і накопичення — два взаємодоповнювальні елементи використання національного доходу. Норма накопичення характеризує частку фонду нагромадження (виробничого нагромадження) в національному доході (ВВП). Суперечність між споживанням і нагромадженням вирішується пошуком певного оптимуму накопичення, перш за все виробничого, оскільки останнє — база економічного зростання. Воно створює імпульс для подальшого збільшення розмірів як фонду споживання, так і фонду накопичення, навіть при незмінному їх співвідношенні.

У національних рахунках використовується також показник особистого доходу (ОД), який визначається вирахуванням із національного доходу внесків на соціальне страхування, податків на прибуток корпорації і нерозподілених прибутків корпорації, а також шляхом додавання трансфертних платежів (витрат на страхування по старості, від нещасних випадків, допомоги по безробіттю, пенсій, платежів, що здійснюються урядом і споживачами).

Особистий дохід обкладається податками (прибутковий податок, податок на особисте майно, податок на спадщину). Після сплати цих податків формується величина доходу, що перебуває в особистому розпорядженні, або індивідуальний дохід (ІД). Цей дохід використовується на споживання та заощадження.

З виробництвом і відтворенням суспільного продукту безпосередньо пов’язане національне багатство — це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Національне багатство містить такі три складові [2, c. 460]:

1. Матеріальне багатство — це основний та оборотний капітал суспільства, а також обіговий капітал.

Основний капітал — засоби праці: будинки, споруди, верстати, устаткування тощо. Оборотний капітал — предмети праці: сировина, матеріали, енергетичні ресурси, оброблені людською працею. До обігового капіталу належать готова продукція та страхові внески.

2. Нематеріальне багатство. До нього належать грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, а також усі людські здібності й досягнення в науці, культурі, спорті, мистецтві, нагромаджений виробничий досвід суспільства, виражений у загальнолюдському знанні.

3. Природне багатство — це пізнані (розкриті) природні ресурси: земля, вода, повітря, ліс, розвідані корисні копалини, клімат.

Формування оптимального взаємозв'язку між усіма елементами структури національного багатства дає змогу збільшити багатство нації.

Отже, основні показники суспільного відтворення дають можливість побачити стан розвитку економіки будь-якої країни.

4. Проблеми суспільного відтворення в Україні та шляхи їх вирішення Відтворювальні процеси економіки України мають свої тенденції на різних фазах суспільного відтворення. Їх можна узагальнити так [4, c. 137−139]:

1. Фаза виробництва

— домінування екстенсивних факторів розширеного відтворення;

— збільшення обсягів проміжного споживання;

— зростання органічної будови промислового капіталу внаслідок збільшення матеріаломісткості виробничого процесу й здешевлення робочої сили;

— зниження ефективності суспільної праці;

— спрощення технологічної структури економіки;

— підвищення ступеня експлуатації робітника внаслідок відносного зростання частки абсолютної доданої вартості і монопольної ренти в новоствореній вартості.

2. Фази розподілу і перерозподілу:

— розподіл ресурсів не підпорядковується стратегічним потребам розвитку;

— загальне зростання доходів супроводжується посиленням диференціації як регіонів і областей, так і видів економічної діяльності за рівнем середніх доходів та середньою нормою рентабельності;

- неефективний розподіл інвестиційних ресурсів за видами економічної діяльності у результаті деформації структурних пріоритетів нерівномірним податковим навантаженням;

- нелегальні, «тіньові» та кримінальні форми розподілу доходів;

— недосконалість механізму розподілу первинних доходів призводить до того, що доходи певних власників факторів виробництва ними особисто недоотримуються, а перерозподіляються на користь інших осіб (наприклад, рента як дохід держави — власника надр і землі, доходи від інтелектуальної власності тощо);

— значна частка доходів фізичних та юридичних осіб перерозподіляється через податково-трансфертні механізми державного бюджету за позитивного сальдо даних бюджетних операцій з населенням та від'ємному із промисловими підприємствами.

3. Фаза обміну:

— нееквівалентність у певних зовнішньоекономічних експортно-імпортних операціях;

— перехід більшості внутрішніх ринків природних, та енергетичних ресурсів на світові ціни;

— часткове зберігання успадкованих від радянської економіки «ножиць цін» між сільським господарством і промисловістю;

— надмірна монополізація, що блокує еквівалентний обмін на більшості внутрішніх товарних і ресурсних ринків.

4. Фаза споживання:

— посилення впливу зовнішньоторговельних відносин на проміжне та кінцеве споживання;

— збільшення у витратах на поточне споживання частки видатків уряду й відповідне зменшення фонду споживання домогосподарств;

— песимістичні очікування щодо економічного майбутнього, певною мірою підірвана довіра до фінансово-кредитних інститутів деформують співвідношення між поточним та майбутнім споживанням (заощадженнями).

5. Фаза нагромадження: