Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ХАРКІВСЬКА ЕПАРХІЯ Православні богословсько-педагогічні курси ДИПЛОМНА РОБОТА Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України Виконавець:

Коновал Наталя Миколаївна Керівник:

Протодіакон Максим Талалай Харків — 2010

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України
• 1.1 Заснування Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря
• 1.2 Харківський колегіум як осередок просвітницької діяльності у (XVIII — перша половина XIX ст.)
• 1.3 Діяльність Харківської духовної семінарії (1841−1919рр.)
• 1.4 Свято-Покровський монастир в часи антирелігійної боротьби (1917;1988рр.)
• 1.5 Відродження Свято-Покровського монастиря (наприкінці XX-початок XXI ст.)
• 1.6 Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Харківської епархії
• Розділ 2. Методичне забезпечення спецкурсу з теми: «Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України»
• 2.1 Структура спецкурсу «Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України»
• 2.2 Дидактичне забезпечення спецкурсу" Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України"
• Висновки
• Список використаних джерел та літератури
• Додатки
• Вступ

При вирішенні завдань духовного оновлення суспільства, відродження історичних та культурних традицій українського народу важливим є вивчення історії духовної культури і освіти в Україні. Духовної культура та освіта в Україні має глибоке коріння і тісно пов’язана із церковним та суспільним життям. Монастирі і просвітницькі заклади, при них відігравали значну роль в культурних процесах, що відбувалися в країні.

Сьогодні, в умовах розбудови незалежної держави та проведення реформ у різних сферах життя, в тому числі в системі освіти, виховання молодого покоління на основах національної духовної культури, досліження не достатьно вивчених тем у вітчизняному краєзнавстві після багаторічної атеїстичної ідеології. Пожвавився інтерес до історії Духовних здобутків української Православної церкви, особливо в зв’язку з сяткуванням 2000 років від Різдва Христова.

XVIII століття в історії української культури, виявилося перш за все як перехідний період. Це століття в історії Духовної культури і освіти відзначилося переплетенням старого й нового, традицій та новацій. Період характеризується взаємопроникненням релігійного та світського начал і разом з тим поступовим складанням окремих гілок спеціалізованої освіти (воєнної, технічної, медичної, духовної), градацією освіти на початкову, середню та вищу, посиленням станової спрямованості цих систем. XVIII століття — це період швидкого розвитку науки, просвітництва. Причому просвітниками нерідко виступали церковні діячі, це «філософське століття», яке разом з цим було вельми практичним, що відбилося і на підготовці фахівців. Зростаючі економічні потреби вимагали все більше освічених людей, стимулювали потяг до освіти. Кінець XVII — перша половина XVIII ст. відзначилися тим, що вітчизняне просвітництво, не зупиняючись на теоретичному обґрунтуванні значення освіти, вживало практичних заходів для її поширення серед широких мас населення. Це виявилося насамперед у заснуванні мережі шкіл та колегіумів: Чернігівського (1700), Переяславського (1738) та iн. Видатним явищем в Україні та Росії XVIII — на початку XIX ст. був Харківський колегіум. Всі ці заклади було засновано завдяки піклуванню церкви та її ієрархів.

Становлення Харкова як центра Слобідської України тісно пов’язане із заснуванням колегіуму, який став, за словами відомого українського історика Д. І. Багалія, «духовною академією» краю. Виникнення цього навчального закладу стало значною віхою в історії Слобожанщини. Велику роль в цьому відіграла церква та її діячі, які сприяли й багато зробили для розвитку освіти.

До недавнього часу такі аспекти діяльності церкви практично не досліджувалися. В радянській історіографії відносно XVIII ст. мова йшла, як правило, про розвиток світської освіти, секуляризацію знань, тобто про скорочення просвітницької функції церкви. Не дивно, що в радянські часи проблема утворення Харківського університету здебільшого вирішувалася без уваги на велику просвітницьку діяльність, що була проведена колегіумом і стала підгрунтям до заснування цього вищого світського навчального закладу. Такий погляд на історію духовної культури та освіти Слобідської України XVIII ст. переривав історіографічну традицію, яка знайшла своє втілення в працях В. Антоновича, Д. І. Багалія, П. Знаменського А. С. Лебедева, М. І. Петрова та ін. Історія просвітництва в Слобідській Україні свідчить про те, що процес, переходу від переважно церковної форми організації системи освіти до світської у XVIII ст. не був різким, супроводжувався виникненням перехідних форм, тісно пов’язаних із церквою, яка продовжувала відігравати важливу роль в розвитку просвітництва. Така картина чітко вимальовується при вивченні історії Слобідської України, і зокрема Харківського Свято-Покровського монастиря.

З Харківським колегіумом пов’язані імена плеяди видатних діячів науки, культури та освіти. Деякі з них викладали в колегіумі (Г. С Сковорода, І. О. Двигубський, П. А. Ярославський, А. Л. Ведель, М. П. Концевич, І. С. Саблуков, Я. В. Толмачов та ін.), інші закінчили його (М. Т. Каченовський, В. В. Петров, Г. І. Базилевич, М. І. Гнєдич, М. І. Ковалінський та ін.). Колегіум став тим осередком, навколо якого гуртувалися найбільш освічені, прогресивні особи.

Матеріали, які торкаються історії колегіуму, містяться в узагальнюючих монографіях з історії освіти. П. Знаменський одним з перших показав, що на півдні імперії це був другий за значенням освітній центр після Києво-Могилянської академії. Вивченню виливу, який здійснила Київська академія на заснування та розвиток багатьох шкіл України та Росії, в тому числі й Харківського колегіуму, присвячено працю М. Петрова. Відомості, пов’язані з історією колегіуму, ми знаходимо в узагальнюючих працях з історії церкви [17], перш за все у присвячених історії Бєлгородської та Харківської єпархій.

В цілому в дорадянський період було зібрано, опрацьовано, запроваджено до наукового обігу значний архівний матеріал. Історіографія питання пройшла кілька послідовних етапів від фактографічних досліджень, систематизації матеріалу, виявлення ключових проблем до встановлення зв’язку історії колегіуму з усім ходом історичного процесу XVIII — першої половини XIX ст.

Вивчення історії Харківського колегіуму в радянський період проходило в зовсім інших історичних умовах, що знайшло своє відображення в інтенсивності досліджень та завданнях, які ставили перед собою історики. Перш за все, спостерігається різке падіння інтересу до історії цього закладу.

Втім у 20-ті роки з’явилася стаття О. Г. Водолажченко з історії колегіуму, в якій автор у традиціях часу занадто критично оцінила праці своїх попередників, вважаючи, що вони перебільшували масштаби колегіуму, вплив на країну. 20-ті роки дали ще декілька статей, які скісно торкаються цієї теми, найбільш цікавою з яких є стаття О. Грушевського. Тільки через декілька десятиліть дослідники знов звернулися до вивчення історії колегіуму. Увагу істориків привертали лише окремі сторони діяльності закладу. В цей час пожвавилися дослідження творчості та життєвого шляху Г. С Сковороди, кількість яких значно зросла на початку 70-х років. Проте у багатьох з них характеристика Харківського колегіуму дуже фрагментарна. Спеціальне дослідження харківського періоду життя Г. С Сковороди, його викладання в колегіумі, зв’язків з харківською громадськістю було виконане А. М. Ніженець.

У 50−80-ті роки українські вчені розпочали важливу роботу з вивчення рукописних курсів лекцій з філософії, риторики, поетики викладачів українських навчальних закладів. Ці праці дають можливість з’ясувати зміст та рівень освіти, що одержували й вихованці Харківського колегіуму. Цікавим і дуже плідним напрямком вивчення історії колегіуму стало в цей період дослідження книжкового зібрання його бібліотеки. Деякі аспекти історії колегіуму знайшли відображення в ґрунтовних працях І. Хижняк та Н. А. Шип [82, 86]. Кінець 80-х — початок 90-х років також дав декілька невеликих за обсягом статей, де висвітлюються окремі питання історії колегіуму.

Отже, історія Харківського колегіуму так або інакше знаходилася у полі зору дослідників у XX ст. На прикінці 90-х побачела світ ґрунтовна праця Л. Ю. Посохової, яка охоплюе історію цього навчального закладу в цілому.

Про стан та доля надбань духовної культури після 1917 р. найшли своє відображення в працях: Никодим (Н.С. Руснак) [24; 25]., М. Матвієнко[22]., А. Павлюк, М. Скорик, М. Талалай[76]., В. Швець. та ін.

Метою даної роботи: є комплексне висвітлення історії Свято-Покровського монастиря з моменту його заснування до сьогодення. Це пов’язано знеобхіністю зясувати загальні закономірності та тенденції розвитку духовної культури та освіти Слобіцкої України, встановити вплив який здійснював Свято-Покровський монастир на духовно-освітне і культурне життя регіону.

Виходячі з цього основними звавданнями є:

4 проаналізувати роль та місце Харківськго Свято-Покровськкого монастиря в розвитку духовної культури та освіти України та Росії XVIII-першої прловини XIX ст.;

4 з’ясувати роль Свято-Покровськкого монастиря в розвику Харківського колегіуму;

4 провести аналіз просвітницької діяльності Харківського колегіуму та його вихованців;

4 з’ясувати роль Харківської духовної семінарії в розвитку духовної освіти Харківської єпархії;

4 дослідити історію Свято-Покровського монастиря в часи атеїстичної ідеології;

4 встановити значення відродженя Свято-Покровськкого монастиря на прикінці XXпочатку XXIст.;

провести аналіз діяльності Свято-Покровського монастиря як духовно-просвітницького центру Харківської єпархії.

Об'єктом дослідження: — духовна культура Слобіцкої України.

Предметом дипломної роботи: — Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобожанщіни.

Хронологічні рамки — даної роботи охоплюють період з початку XVIIIст. до согодєння.

Методологічною основою даної роботи — на (конкретно-проблемному рівні) стали підходи та принципи, згідно з якими Духовна культура та освіта є невід'ємною складовою частиною історії культури в цілому, а значить і всього суспільного життя. Але разом с тим підкоряеться власним закономірностям розвитку. Із спеціально-наукових методів в роботі переважно використовувалися історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-системний методи.

Джерельну базу цієї робот склали:

4 Законодавчі акти, які стосуються загальних положень про Духовні та освітянські заклади XVIII-першої прловини XIXст. Так і безпосередньо Харківського Свято-Покровського монастиря та колегіуму Ці джерела дають уявлення про політику російського уряду в галузі Духовної культури та освіти даного періоду;

4 Ділова документація різних центральних та місцевих установ (як церковних, так і світських), в тому чеслі самого монастиря і колегіуму, яка виявлена в багатьох фондах Центрального державного історичного архіву України, Російського державного історичного архіву та Державного архіву Харківської області. Матеріали містять інформацію про події у житті Святої обітелі;

4 Матеріали мемуарнрго характеру, які належать вихованцям та викладачам колегіуму,іншим особам, що відвідували колегіум і залишили спогади про нього;

4 Фундоментальні труди науковців, які проводили дослідження з історії розглядаемих питань;

Практичне значення роботи полягає в тому, що ці матеріали можуть бути використані при читанні вузівських курсів з історії Української культури, у формі лекцій та семінарів на богословсько-педагогічних курсах та недільних школах, при підготовці спец курсів та спецсемінарів з історії Слобідської України, а також з історії України в цілому.

Структура роботи — побудована за проблемно-хронологічним принципом і складаєтья із вступу, двох розділів, висновків, списку джерел та літератури і додатків.

Розділ 1. Просвітницка діяльність Харківського Свято-Покровського монастиря XVIII-XIX ст.

1.1 Заснування Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря

Якщо глянути на Харків з великої висоти, можна побачити, що головні його вулиці, подібно променям, в усі сторони від невеликого п’ятачка землі, розташованого неподалік від злиття рік Харків і Лопань. Колись саме звідси, з пустельного косогору, загубленого на границі степової й лісостепової зон, починалося місто. У той час це були малозаселені окраїни Московської держави, так зване «Дике Поле», через яке проходили головні шляхи набігів кримських і ногайських татарських військових загонів.

Стратегічна важливість цього регіону відразу привернула увагу російського уряду, що ставив завдання перетворити його у своєрідний щит з метою прикриття центральних районів держави. Для здійснення цієї ідеї використовувалися українські переселенці, що шукали на вільних південних землях притулку від панування Речі посполитої. Особливо великий розмах українська еміграція набула після невдач, що спіткали народний рух під керівництвом Богдана Хмельницького. Розмах переселення був настільки великий, що до 1680-х років утворилася величезна територія заселена українцями, за якою закріпилася назва Слобідська Україна (від слова «слобода» — воля).

Переселенцями були побудовані десятки міст і містечок, зведені фортеці й оборонні лінії, що простиралися на сотні кілометрів.

У ході цього процесу був заснований Харків, що став незабаром головним містом Слобідського краю.

Перша Харківська фортеця побудована в 1656 р. Зсередини її кварталами розміщалися невеликі двори з житловими будинками. Значну частину займав майдан, на якому розташовувався головний Успенський храм міста — Успенська церква. З півночі, сходу й півдня до фортеці примикали слобідки. Такі ж приміські слобідки розміщалися в найближчому заріччі за Лопанью й Харковом і з'єднувалися з основною частиною міста мостами й греблями. Кожна слобідка мала свою церкву, а в Залопанской і Захарківській слободах їх було навіть по дві. Спочатку всі храми були дерев’яними. Лише в 1685—1688 роках. в фортеці зводиться нова соборна Успенська церква із цегли. Практично відразу, за північним муром, неподалік від Московських воріт починається будівництво ще одного цегельного храму, освяченого на честь свята Покрова Пресвятої Богородиці, що став згодом головним храмом Харківського Свято-Покровського монастиря.

Розвитку культури Слобідської України, і серед іншого створенню шкіл, сприяло те, що регіон заселяли вихідці з Правобережної та Наддніпрянської України, де розвинутою була традиція створення братств, братських шкіл та друкарень при них. Переселенці приносили на нові місця мешкання ці традиції, саме тому вже в кінці XVII ст. на Слобожанщині виникає значна кількість шкіл. Існували такі школи у всіх полках, в тому числі в Харківському. Втім ці школи давали тільки елементарні знання, вміння читати й писати. Тому завдання створення школи більш високого типу було одним з найбільш актуальних на початку XVIII ст.

До початку XVIII в. Харків значно розрісся. В 1709 р. за наказом Петра I, що відвідав місто, будується нова харківська фортеця. Вали цитаделі охопили територію від нинішнього Бурсацького спуска до пл. Рози Люксембург, а вал форштадта простирався від вул. Клочківської уздовж нинішньої Театральної площі, Театрального спуска, по вул. Мельникова. Ковальської, Кооперативної. До цього часу в місті вже налічувалося 10 церков: Успенська соборна, Покровська, Миколаївська, Троїцька, Благовіщенська. Різдвяна, Дмитріївська, Михайлівська. Вознесенська, Воскресенська. При багатьох з них парафіяни поєднувалися в братерства, тут же діяли школи, лікарні, богадільні.

В 1765 р. Харків стає головним містом новоствореної Слобідско-Українской губернії. Петербурзьким архітектором А. В. Квасовим розробляється перший проект перепланування центральної частини Харкова, що був затверджений Сенатом в 1768 р. До цього періоду Покровський монастир значно розбудувався. На планах Харкова другої половини XVIII в. на території монастиря видний дерев’яний архієрейський будинок, кам’яні ворота, стайні, нові корпуси келій, ряд господарських будівель.

Нове трасування вулиць, передбачене проектом А. В. Квасова й наступними проектами кінця XVIII — початку XIX століть, вимагала коректування східної границі монастиря і його перебудови. Однак почата вона була лише в 20-х роках XIX в., коли по клопотанню єпископа Слободско-Українского й Харківського Христофора Сулимы з державної скарбниці на ці мети були виділені 37 000 рублів. Харківським архітектором Е. Васильєвим був розроблений проект нового планування монастиря з урахуванням зведення кам’яного архієрейського будинку. Креслення вдома були прислані будівельним комітетом Міністерства внутрішніх справ з Петербурга. Будинок був запроектований у формах класицизму, що панував тоді в Росії. Його розмістили з північної сторони від Покровської церкви, розібравши сходи, що вела на другий поверх. Нові сходи звели з південної сторони храму. У ході реконструктивних робіт території монастиря була додана близька до прямокутника форма, площею близько 4 га. Ділянка була розбита на кілька зон, що представляли собою так звані «чисті» (парадні) двори перед колегіумом і архієрейським будинком і «чорні» (господарські) двори для консисторії й монахів. Із західної сторони архієрейського будинку був передбачений сад зі сходами у вигляді розбитого на сектори півкола.

У православній церкві свято Покрова відноситься до розряду «великих», «двунадесятих» і відзначається 1(14) жовтня. На Русі він одержав поширення в XII ст. Основою свята є, явище що мало місце, в 910 р. у Влахернском храмі, у Константинополі, явлення Богородиці, що простягла над віруючими біле покривало (омофор) і вознесла молитву про порятунок миру від негод і страждань. В українському народі свято Покрова завжди було одним з найбільш шанованих, оскільки Богородиця вважалася ще й заступницею православних, покровителькою хліборобів, а час святкування збігалося із закінченням циклу польових робіт.

У Харкові, який був у той час прикордонним містом, зведення Покровської церкви не було випадковим. Такий акт символізував надію городян на заступництво й захист Божої Матері в умовах постійної погрози ворожого нападу.

Місце для храму вибрали на крайці високого берегового схилу р. Лопань так, щоб він проглядався з великих відстаней. Історія не зберегла для нас ні імен будівельників, ні яких-небудь відомостей про первісний етап будівництва. Відомо лише, що освячення Покровської церкви відбулося в 1689 р. білгородським митрополитом Авраамієм 39.

До цього часу в українській архітектурі склались основні принципи й прийоми будівництва культових споруд. В XVII в. головним будівельним матеріалом було дерево, тому церкви ставили невеликими й простими по композиції. Найбільше поширення в народній творчості одержали трехзрубні храми, що складалися із трьох частин — «вівтаря», «нави» і «бабинця» і які мали одне або три завершення, так звані «маківки». Своєрідність об'ємно-планових, декоративних і конструктивних рішень в українському кам’яному зодчестві обумовлене тим, що багато чого в них узято з більш древніх дерев’яних зразків. Найчастіше будівництво велося без проекту, який іноді замінявся макетом.

У другій половині XVII ст., у період економічного й культурного підйому Слобідської України, наступає розквіт архитектурно-будівельної діяльності. Цьому сприяв й розвиток зв’язків з московськими зодчими, що залучалися для облаштування окремих об'єктів на лівобережній Україні, а також праця українських зодчих у Москві. Зкладалися будівельні бригади «мурувального мистецтва», у спадщину передавалися будівельні навички. Відомі цілі колективи родичів, однофамільців однієї будівельної спеціальності — «муляри», «теслі», «тертичники», «гонтарі» та інші.

Імовірно, однією з таких бригад-артелей і була зведена Покровська церква. З великим ступенем вірогідності можна припустити, що ці ж майстри колись побудували Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1684 р.) і Успенський собор у Харкові (1688 р.), тому що три ці будівлі об'єднані подібністю стилю й декоративних прийомів.

В архітектурному відношенні Покровська церква являла собою двоповерхову трехчастную триглаву будівлю, об'єднану із дзвіницею. У нижньому поверсі розміщалася «тепла» (опалювальна) Трьохсвятительська церква, у верхньому — власне Покровська — літня. Висота центральної глави становила 23 сажні (49 м). При товщині стін у підставі, що перевищувала 1,5 м, будинок виглядав легко й добірно. Цьому сприяють глибокі ніші-аркади будинку, що оперізують нижню частину, грановані світлові барабани глав, пружна форма куполів. У рішенні об'єму церкви й дзвіниці гармонійно злилися традиції українського народного зодчества й московської архітектурної школи другої половини XVII в., з характерним для останньої осьовим рішенням плану, пристроєм нижнього этажа-подклета. Найбільш близькими по типу аналогами Покровського храму є церкви Иоасафа Царевича (1687−1688 роках.) у Москві й Воскресенська (1703 р.) у Сумах.

Будівля була виконана з великої, так званої «литовської» цегли, що має розміри в середньому 29,5 Ч 15,0 Ч 8,0 см. ³.

Однак її форми виявилися запозичені з української дерев’яної архітектури культових споруд, про що свідчать гранована форма плану, дерев’яна галерея — «опасання», конструкції зводів — «заломи». Первісна покрівля була виконана з дубових дерев’яних пластинок — «ґонту» .

Вівтарна частина нижньої церкви має форму шестикутника й перекрита зімкнутим цегельним зводом. Центральна частина — «нава», також перекрита зімкнутим зводом, що має проліт 10,6 м., значний навіть по сучасних мірках. «Бабинец» повторює форми вівтаря.

На відміну від аскетичної Трьохсвятительської церкви, верхня, Покровська, вражала висотою, святковим достатком світла, що лився потужним потоком через три яруси вікон, розташованих у звужующіхся догори барабанах. В усіх гранях верхньої церкви на рівні людського зросту були влаштовані глибокі ніші, що значно підсилювало пластику інтер'єра. Уступчаста форма перекриття з «заломами», у сполученні з нахилом стін до середини обсягу, створювали ефект посиленої перспективи й на вигляд збільшували висоту внутрішнього простору.

Фасади храму й дзвіниці були пишно оздоблені пілястрами, фігурними лиштвами вікон, складними карнизами й іншими архітектурними деталями, характерними для будівель у стилі українського бароко.

Підйом у Покровську церкву здійснювався по зовнішнім сходам з вежею через галерею, що з'єднувала церкву й дзвіницю на рівні другого поверху. За деякими відомостями, дзвіниця не була відразу вибудувана повністю, і ще в 1739 р. частково залишалась дерев’яною 64. Відсутність необхідної кількості історичних відомостей, численні пізні переробки, на жаль, не дозволили дотепер виконати достовірну наукову реконструкцію первісного виду Покровської церкви, що ще чекає нових досліджень.

Зводячи церкву в небезпечній близькості від берегового схилу, древні майстри постаралися подбати про її міцність і стійкість. Обстеження кладки під підлогою верхньої церкви показало, що стіни тут зв’язані металевими анкерами й тяжами, що представляють собою куті залізні стрижні перетином 5,0 Ч 9,5 см², з гаками на кінцях. Вони сприяють сприйняттю вертикального й горизонтального розпору від барабанів і заломів і збільшують твердість будинку. Цю же роль виконували куті тяжи, що з'єднували п’яти арок нижньої церкви.

Ще однією конструктивною особливістю будівлі, що відноситься, імовірно, до 30-х років XVIII в., є рішення куполів в виді каркаса із залізної смуги, до якої кріпиться покрівля. Аналогічний прийом був використаний у Харкові пізніше — при будівництві губернаторського палацу (вул. Університетська, 16), де фрагменти металевого каркасного даху XVIII в. збереглися дотепер.

Завдяки своєрідності об'ємно-планувального рішення, вишуканим пропорціям, витонченому силуету Покровська церква стала справжньою перлиною української архітектури XVII ст., так і не перевершеної в наступних культових спорудах цього типу.

Доля Покровської церкви в перші десятиліття XVIII в. складалася не дуже вдало. Після перебудови фортеці і її розширення церква виявилася на території цитаделі. Частина парафіян, що становила прихід церкви, переселилася в приміські слободи. Відповідно до опису 1724 р., Покровська церква була самою бідною. До неї була приписана всього лише одна вулиця (87 дворів), тоді як за іншими церквами значилося більше сотні дворів, а за Успенським собором 273. В 1726 р. у Харків з Бєлгорода переводиться архієрейська школа й ґрунтується училищний монастир. На її основі, на кошти Епифания Тихорского, єпископа Білгородського й Обоянского, а також на кошти головнокомандуючого військами на Україні князем М. Голіциним була створена слов’яно-греко-латинська школа, перейменована в 1731 р. у Харківський колегіум (в 1841 р. перетворений у семінарію). Для цієї мети в полковника Лаврентія Шидловського неподалік від Покровської церкви був куплений і перебудований для навчальних цілей будинок. Тим же Голіциним і князем Дмитром Кантемиром монастирю були пожертвувані кілька сіл і хуторів, земельні наділи «на утримання учителів і учнів» і сад, що увійшов до складу монастирської території.

В 1729 р. єпископ Епифаний Тихорский повідомляє Синод: «А є поблиз від шкіл, сажнях в 6, у м. Харкові кам’яна церква, що стоїть впусте, що у багатьох місцях підлягає полагодити: покрити знову й іконостас поставити, а ту церкву… можна буде привести в досконалість». У цьому ж році треба постанова Синоду про приєднання церкви до монастиря. Так був покладений початок Свято-Покровському монастирю.

Територія монастиря займала північно-західний кут міської цитаделі. Судячи із планів, що дійшли до нас, Харкова 1730−1740 р., з півночі границею монастиря служив кріпосний вал з бастіоном, зі сходу — огорожа, у вигляді так званих «рогаток», що відокремлювала його від порохового складу й інших кріпосних будівель. З півдня до границі монастиря впритул примикала ділянка полкової аптеки й подвір'я городян, а західною границею практично служив берег р. Лопань, що близько підступав до схилу.

З монастирських будівель цього періоду на планах можна розрізнити, крім церкви й будинку колегіуму, корпус келій, уздовж східної частини ділянки, й куховарню.

Оскільки колегіум утримувався, в основному, на добровільних пожертвуваннях, йому ледь вистачало засобів на поточні ремонти приміщень. Однак Покровська церква, у зв’язку з необхідністю проведення в ній постійних богослужінь, з початку поступово, хоча й повільно, приводитися в порядок. В 1732 р. архієпископ Досифей доповідав у Петербург, у Синод, що «…церква ще не добудована, іконостас у церкву робиться … дзвін підрядили робити до 100 пудів». Із приводу інших будівель він повідомляє, що «слід при колегіумі влаштувати… огорожу кам’яну, не зле б і келій кам’яні влаштувати…» .

З доповіді начальства «училищного монастиря» у Синод від 1738 р., що монастирські будівлі перебували у вкрай жалюгідному стані: «дахи на школах постаріли й через течу під час дощу в них неможливо займатися, та й деякі будови слід відновити, а інші побудувати знову. Крім того, 3 червня о 4 години пополудню церква… у Покровськім монастирі згоріла від грому й блискавці». Незабаром церква була відремонтована, і вже в 1739 р. студенти колегіуму приводилися тут до присяги.

В XVIII-XIX століттях Покровський храм піддався значним змінам. Документи свідчать про те, що в 1739 р. при ньому функціонувала дерев’яна дзвіниця, щоправда, без вказівки її місцезнаходження й форми. Дані ж натурних досліджень — розмір цегли, система кладки, склад розчину — говорять, що дзвіниця заставлялася одночасно із собором. По припущенню мистецтвознавця М. Дегтярьова, її частина, зведена або збережена після пожежі 1738 р., і була використана для установки дерев’яної дзвіниці. Тим часом, на панорамі Харкова, виконаної в 1787 р., дзвіниця зображена кам’яною. З історичних же відомостей за XVIII в., що стосуються Покровської церкви, відомі приводяться лише істориком архітектури С. Таранушенко дані про заміну в 1774 р. гонтового покриття даху на нове. Тому питання про час будівництва кам’яної дзвіниці залишається відкритим. В 1799 р. верхня Покровська церква стає кафедральним собором Харкова, а нижня Трьохсвятительская — коллегиумской. На початку XIX в. собор був запущений і вимагав значного ремонту, що підтверджується відозвою архієпископа, що призивав жертвувати «на відновлення ветхостей» собору. В 1824 р. виробляється заміна гонтового даху собору на залізний, виконується перестилання підлог, побілка зовнішніх стін. Покрівельні й малярські роботи проводили міщанин Яків Сухарев і причетчик Стефан Иваницкий.

Надалі, наприкінці 20-х — початку 30-х рр. XIX в., у Покровськім соборі проводилися лише незначні переробки й поточні ремонти.

В 1832 р. ковальський підрядник і «пастор красительной роботи», дзвонар Покровського собору Стефан Петров робить фарбування «ярью із суриком» покрівлі собору й дзвіниці, білилом — вікон і дверей, ґрат, стовпів і брусів галереи-опасания. В 1837 р. здійснюється золочення на соборі главок із хрестами.

В 50-х рр. XIX в. пішли більші перебудови й зміни в соборі. Будівельні роботи мали настільки значний розмах, що, як у нижньої, так і у верхньої церквах собору, було, припинено на кілька років богослужіння. У цей час у нижній церкві були розширені дверні й віконні прорізи, перемощений чавунна підлога, оштукатурені й розписані стіни. У верхній церкві, в інтер'єрі, стіни були оброблені алебастром під білий мармур, улаштований новий іконостас прекрасного малюнка. На обох поверхах собору влаштоване «пневматичне» (повітряне) опалення.

У середині XIX в. зроблена ґрунтовна реконструкція двоповерхового переходу між церквою й дзвіницею, розширення його — із пристроєм у ньому трапезної церкви, а також добудування дзвіниці в стилі церкви. У своєму «поданні» у Синод від 29 жовтня 1849 р. Харківський єпископ Філарет (Гумілевский) повідомляв, що «дзвіниця харківської Покровської церкви… у порівнянні з Покровським храмом, низка й не має пристойного виду», і що він доручив губернському архітекторові Ф. И. Данилову скласти проект «на піднесення цієї дзвіниці, по якому зовнішній вид дзвіниці буде зовсім згодний з видом Покровського храму» .

Обґрунтовуючи необхідність «розширення Покровської церкви й надбудови дзвіниці», Ф. И. Данилов у пояснювальній записці до свого проекту зробив акцент на тім, що «Харків з недавнього часу від ярмарків і навчальних закладів розширений й прикрашений суспільними й приватними будинками; але зі збільшенням населення число церков не помножилося; чому церква Покровська, перебуваючи в середині міста, служить необхідним доповненням до парафіяльних церков.

У первісному стані міста древня ця церква була достатня для невеликого числа відвідувачів; нині крайня тіснота представляє до відправлення богослужіння незручність. Церква з'єднується із дзвіницею коридором, що заміняє трапезу, де сходи займають половину цього коридору, скрутні тим, що на великому її протязі не повідомляє прямо із церквою, але простираючись у різних переходах за церкву потім звертається назад, із крутими площадками й щаблями, отчого, при вході народу, ніякими мірами не можливо охоронити спокій і безпеку, особливо, дітей і старих" .

Далі Ф. И. Данилов повідомляв: «…По складеному проекті передбачається незручну й у старість сходи, що прийшли, знищити, — замінити другою, зовсім полегшеною. Місце для нових сходів полягає в прибудові між будинком і церквою, ні чим не зайняте.

За допомогою цих сходів сполучення із церквою буде коротше й просторіше. По знищенні сходів представляється можливість розширення коридору розширити трапезу церкви, чому й простір місця сприяє. Цеглою від разломки стін, з додаванням нового, зробити по можливості обширнішу прибудову, витратами незначними, що цілком винагороджується додатком простору приміщення. Не менш має бути потребі в піднесенні дзвіниці, що у справжнім положенні не будучи пригожа й нижче церкви, показує зроблене з нею не — подібність, піднесене місце розташування церкви в центрі міста давно вже вимагає більше одноманітності й пристойності в стилі архітектури приналежної до неї дзвіниці" .

Проект Ф. И. Данилова був у Петербурзі схвалений і затверджений, на його здійснення зі скарбниці було виділено 13 тис. рублів. Натурні дослідження дзвіниці, проведені в 1870-х роках під керівництвом архітектора-реставратора В. Корніевой. показали, що її верхні яруси в другій половині XIX в. піддавалися переробкам.

На початку 1870-х років під спостереженням архітектора Ф. И. Данилова була проведена намічена їм реконструкція: «На місці старих сходів зроблені у два поверхи кімнати із закладкою дверей у церкву… побудовані парадні сходи із пробивкою дверей і вікон… пробиті двері від сходів у підвальний поверх і побудовані сходи до Амосівської печі… зроблене повідомлення з вівтарів обох церков з навісом; улаштовані хори із двома сходами й двома дверима, для хору пробиті арки й зроблені дві капітальні надбудови» .

В 1873 р. були зроблені «розписи церкви живописом», для чого був запрошений житель міста Чугуєва Іван Михайлович Бунаков. якого знаменитий наш земляк, великий художник И. Е. Рєпін, вважав одним зі своїх перших учителів.

Друга половина XIX — початок XX ст. стали для Покровського монастиря часом розгортання великої будівельної діяльності. У цей період займана монастирським подвір'ям частина кварталу відбудовується по всьому периметру. Ущільнюється у зв’язку з появою нових будинків і внутрішня територія. В 1857 р. по проекті Ф. И. Данилова в стилі класицизму зводиться дохідний будинок на Бурсацькому спуску, перебудований в 1880 р. архітектором В. Х. Немкиным. А також, в 70-х роках. з’являються службові будівлі й будинки уздовж вул. Клочковської.

В 1871 р. по проекту архітектора А. Д. Ракова зводиться ряд монастирських крамниць уздовж Університетської вулиці. Один із цих будинків (на південно-східному куті монастиря) в 1912 р. було реконструйовано архітектором В. Х. Покровським у дусі декоративного модерну. В 80-х рр. XIX в. будується корпус для вікарія, помічника єпархіального архієрея. В 1887 р. по проекті В. Х. Немкина в стилі неоренессанса був побудований дохідний будинок по вул. Університетської, 2, значно перебудований в 50-х рр. нашого століття. В 1890 р. у формах російсько-візантійського стилю В. Х. Немкиным були зведені сторожка й проскурниця. Їм же в 1891—1893 р. були побудовані консисторія, виконана в дусі неокласицизму, в 1892—1893 р. — будинок настоятеля монастиря й головні ворота, в 1893 р. — каплиця й огорожа з боку вул. Клочковской. В 1893—1896 р. по його ж проекті зводиться будинок трапезної церкви на честь Озерянской чудотворної ікони. Церква має унікальне для православного українського храму рішення. Вона виконана по типі базиликального храму в архітектурних формах, властивим різним історичним стилям.

В 1896 р. був розібраний старий корпус колегіуму й на його місці в 1903 р. побудований по проекті В. Х. Немкина корпус келій, який став останньою капітальною монастирською будівлею.

Монастир завжди був осередком культурних і, насамперед, релігійних цінностей. Багато культових предметів служили зразками високого мистецтва. Так, на престолі Покровського храму була встановлена в 1847 р. позолочена гробниця «величезних розмірів», виконана у вигляді ротонди на чотирьох колонах. Під її покровом розміщалася Труна Господня, по сторонах якого на п'єдесталах були розташовані євангелісти. У монастирі зберігалися стародавні Євангелія XVII-XVIII ст. у срібних окладах, прикрашені емалевими медальйонами найтоншої ювелірної роботи.

Величезну художню цінність являли собою срібні з позолоттю хрести, серед яких виділявся хрест XVII в. з мощами святих Печерських угодників, різьблений кипарисовий хрест XVIII в. Стіни собору й трапезної церкви прикрашали прекрасно виконані монументальні розписи на біблійні теми.

Особливим шануванням харків'ян і околишнього населення користувалася відома ікона чудотворної Пресвятої Богородиці Озерянської, писаної, за словами Філарета, «…на полотні кистю древнього малоросійського художника». Походження ікони з Озерянської пустелі (звідси назва ікони), що перебувала на левом березі р. Озеряної неподалік від Мерефи. Заснована пустель була в 1710 р. архімандритом Святогорского монастиря Севастіаном. Існує версія, що ікона належала мерефянському священникові Феодору й була вивезена ним із Задніпров'я в 60-х р.р. XVII ст. Після закриття Озерянської пустелі в 1787 р. ікона була перенесена в Куряжський монастир під Харковом, а після його скасування в 1788 р. — у Харківський Покровський монастир, де залишалася до 1797 р., коли знову була перенесена у відновлений Куряжський монастир. З тих пор, аж до революції 1917 р., ікона щорічно на кілька місяців переносилася в Покровський монастир. Церемонія супроводжувалася урочистим ходом, співом, службами.

В XVIII-XIX ст. монастир став місцем поховання багатьох відомих людей того часу. Розташована під Покровським собором крипта стала своєрідним пантеоном, де були поховані члени династії харківських полковників Донець-Захаржевських, які багато зробили для оборони й освоєння рубежів Російської держави. Тут же перебував фамільний склеп рода Квіток, з яких вийшов відомий харківський письменник. Ф. Квітка-Основ'яненко. В 1843 р. тут був похований герой Вітчизняної війни 1812 р. генерал від кавалерії, донський отаман граф В. В. Орлов-Денисов. Під зводами цієї церкви була влаштована особлива усипальниця, у якій звичайно й ховали харківських Владик. Тут знайшли собі місце вічного упокоєння Єпископи: Христофор Сулима, Павло Терешкович, Мелетій Леонтович, Феофіл Гагарський.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. на територію Слобідської України масово переселялися вихідці з Наддніпрянщини та Задніпрянщини, які принесли з собою багаті культурні традиції. Вже у XVII ст. на Слобожанщині виникають братства та створюються школи. Цей процес продовжувався і на початку XVIII ст.

1.2 Духовна академія: Харківський колегіум просвітницька діяльність його вихованців (XVIII — перша половина XIX ст.)

Слобідська Україна першої половини XVIII ст. відрізнялась прагненням широких народних мас до культури, освіти та науки. Видатну роль у становленні та розвитку освіти в Україні, зокрема в Слобідській Україні, відігравали вихованці першого вищого навчального закладу країни — Києво-Могилянської академії. Саме вони в досить короткий час зробили Харківський колегіум одним із значних центрів просвітництва. Він довгий час виконував ті ж самі функції, що й академія, тільки в іншому географічному регіоні. Це твердження можна знайти у працях багатьох дослідників. З іменами вихованців Києво-Могилянської академії пов’язане не тільки заснування Харківського колегіуму, але й подальший його розвиток. Безперечно, що ці діячі принесли з собою в новий навчальний заклад просвітницькі традиції академії, передові наукові та суспільно-політичні погляди. Не випадково, що в колегіумі було запроваджено схожі з академією демократичні порядки.

Поява мережі духовних шкіл в Російській імперії, в тому числі в Україні, пов’язана з епохою петровських перетворень першої чверті XVIII ст. в різних сферах суспільного життя. Новий етап розвитку країни гостро поставив проблему кваліфікованих кадрів, як духовних, так і світських. Член-кореспондент НАН України О. М. Боголюбов стверджує, що на початку XVIII ст. вже чітко сформувались дві групи шкіл: «вищі — Києво-Могилянська академія та Слов’яно-греко-латинська академія в Москві, деяка кількість колегій (колегіумів) та багаточисленні школи нової формації». До другої групи («нової формації», за термінологією Боголюбова) відносяться петровські школи, що виникли як у столичних центрах, так і на місцях (Навігацька, Артилерійська, Хірургічна, Інженерна школи та ін.). Втім останні в силу нечисленності не могли забезпечити потреби в підготовці освітчених людей. Вирішуючи це складне питання, станова держава, якою була Російська імперія, прагнула розподілити професії відповідно до суспільних станів, що з часом неодмінно повинно було привести до перетворення шкіл на станові заклади. З такої постановки проблеми витікало те, що кожен розряд шкіл повинен був підпорядковуватися «своєму» спеціальному відомству, а не загальному адміністративному органу. Імперію характеризувало також те, що шкільна справа була державною прерогативою й створення навчальних закладів йшло в цілому за державною ініціативою. Поступово поширювався процес створення шкіл для різних станів суспільства (не для всіх з однаковою швидкістю), які мали виконувати різні завдання. Нас будуть цікавити в першу чергу етапи виникнення шкіл духовного відомства.

Ще до створення Духовної колегії — Синоду — урядом було прийнято серію указів, головною метою яких було вирішення питання щодо заснування нових шкіл та навчання дітей з духовного стану. Указом від 15 січня 1708 р. було встановлено, що попівські та дияконські діти повинні навчатися в грецьких та латинських школах, але про створення нових шкіл мови не йшло. 11 листопада 1710 року цей указ було підтверджено. Указом від 28 лютого 1714 р., указами від 28 грудня 1715 р. та 18 січня 1716 р. які його доповнювали, при архієрейських домах та монастирях засновувались цифірні школи, утримання яких передбачалося цими установами. Так було висловлено думку про залучення ахієреїв та монастирів (та їх коштів) до справи освіти. 19 та 28 лютого 1718 р. з’явилися укази, в яких чітко говорилось про те, щоб на попівські місця заздалегідь готувались священики, а для цього дітей попівських та інших (хто виявить таке бажання) потрібно вчити у школах1. Але тільки Духовний регламент став поштовхом і зробив обов’язковим створення архієрейських шкіл. Цей важливий документ був об'єктом спеціальних досліджень багатьох дореволюційних істориків: П. Знаменського, П. Верховського, Т. Барсова, М. Кедрова та інших. Повна назва документу- «Регламент, или Устав Духовной Коллегии» (його було затверджено 25 січня 1721 р.). У відповідності до основних його положень і здійснювалось керівництво справами православної церкви Російської імерії. Регламент став одним із перших документів заснованої Духовної колегії — Синоду, авторство ж належить видатному громадському діячеві того часу Феофану Прокоповичу. Саме завдяки йому питання освіти духовенства було поставлене в документі з належною чіткістю, чого не було зроблено в попередніх законодавчих актах. У Регламенті доводились необхідність та значення освіти, різко критикувались її супротивники. Обов’язок заснування шкіл для навчання дітей покладався на єпископів. Ф. Прокопович, як людина обізнана у питаннях освіти, крім проголошення потреби заснування шкіл, досить докладно описав, що вони повинні собою являти. Регламент містив перелік основних обов’язків єпископа, ректора та префекта по керівництву школою, намічав деякі шляхи вирішення матеріальних проблем, правила прийому та звільнення викладачів та учнів, основні напрямки виховної роботи, перелік дисциплін, що повинні вивчатися, деякі інші питання. Причому Прокопович розробив та запропонував проект і академії, і семінарії. Взірцем для проектованої академії було взято, безумовно, рідну авторові Києво-Могилянську академію. Дореволюційні дослідники історії освіти неодноразово відзначали, що полягає саме в тому, що справу заснування шкіл він зробив обов’язковою, поставив її у ранг державної політики.

Втім створення духовних шкіл в імперії просувалось досить повільно. В перші післяпетровські роки, як відзначають дослідники, мало місце навіть закриття ряду шкіл в Росії. Існували певні відмінності в розвитку цієї справи у різних регіонах країни. Значний внесок у створення шкіл в Російській імперії в першій половині XVIII ст. зробили духовні особи українського походження. Академік К. В. Харлампович, який на початку XX ст. досліджував проблему, виділив період з 1700 по 1762 рік (вступ на престол Катерини II) як такий, коли, з одного боку, вплив «малоросів» на церковне життя був найбільш відчутним та значним, а з іншого — це був початок перемоги великоросійського духовенства над малоросійським. Дослідник доводив, що українці сконцентрували у своїх руках майже всю духовно-шкільну справу: керували духовними семінаріями, які в більшості своїй вони ж і відкривали, були в них викладачами і т. п. Ця думка підтримувалась дослідниками і потім. Саме вихованцями Києво-Могилянської академії після прийняття Духовного регламенту були засновані Олександро-Невська школа в Перербурзі, Іркутська, Тверська, Суздальська, В’ятська, Холмогорська, Вологодська, Коломенська, Рязанська, Псковська, Устюжська; школи та багато інших.

В ряду цих навчальних закладів був і Харківський колегіум, заснування якого пов’язано з ім'ям вихованця Києво-Могилянської академії бєлгородського єпископа Єпіфанія Тихорського. Незважаючи на те що відомостей про нього небагато, можна побачити в ньому неабияку особистість, освітчену людину з передовими поглядами й невтомною енергією. З часу створення Бєлгородської єпархії (1667 р.) він був шостим єпископом. Його життя прослідкувати дуже важко за відсутністю джерел. Втім навіть ті незначні відомості, що ми маємо, дають змогу уявити мотиви, якими він керувався. Відомо, що Єпіфаній зумів звернути на себе увагу своїми обдаруваннями ще під час навчання у Києво-Могилянській академії. Не випадково, що після закінчення курсу його залишили викладати в академії [14], а потім призначили «намісником з економії». Діяльність Єпіфанія на посаді намісника позитивно оцінював через 25 років Ф. Прокопович в листі до Рафаїла Заборовського від 8 березня 1736 р. 2 (Заборовський став ректором академії і звертався за порадами до Прокоповича, як краще організувати життя в академії). Прокопович писав: «Від 1711 р. отримав я чин ректорський і настановив дбайливого намісника, блаженної пам’яті Єпіфанія, який згодом став Бєлгородським архієреєм…». Підсумком їх спільної праці, за оцінкою Прокоповича, було те, що в академії «щедрий був достаток… В народі навіть чутка пішла, що в Братському монастирі скарб знайдено». Далі у листі Прокопович давав новому ректору різні поради, як зробити академію більш квітучою. Найголовніше, на його думку, щоб «економ був бадьорим, працьовитим, вірним». Дружні стосунки Прокоповича з Тихорським не припинялись і надалі, про що свідчить їх листування. Пізніше Єпіфаній став архімандритом Ніжинського Благовіщинського монастиря, а 9 липня 1722 р. — Бєлгородським єпископом.

Без сумніву, Єпіфаній Тихорський перебував під впливом просвітницьких традицій Києво-Могилянської академії, свідченням чого є заснування ним в тому ж 1722 р. духовної школи в своїй єпархії. Цю школу було відкрито при Бєлгородському Миколаївському монастирі замість цифірної школи, яка існувала там з 1716 р. Показовим є також те, що Тихорський створив цю школу раніше, ніж виникли подібні навчальні заклади в багатьох інших місцях.

Через декілька років школу було переведено до Харкова. Відносно дати переведення школи в дореволюційних дослідженнях мала місце багаторічна дискусія. Так, А. С. Лебедев, Д. І. Багалій, Д. П. Міллер, М. Стеллецький, М. Лащенков, Д. Федоровський та інші вважали, що ця подія відбулась у 1726 р. 1727 рік було названо авторами «Топографічних описів Харківського намісництва» 1785 та 1787 років [39], згодом ця дата з’явилась у дослідженнях О. Чистякова, М. Макухіна, О. Ратшина. Бєлгородський єпископ Феоктист Мочульський в своїй книзі писав, що школу переведено до Харкова у 1731 р.

Очевидно, що при таких розбіжностях в поглядах дослідників відповідь може дати додаткове звернення до документальних джерел. Це необхідно зробити ще й тому, що вищезазначені автори не вказували джерела, на які вони спирались при встановленні цієї дати. У фондах ЦДІА України збереглися документи, що можуть пролити світло на історію школи у 20-ті роки XVIII ст. Вивчення документів різних фондів привело нас до наступних висновків: по-перше, школа не могла бути переведена до Харкова раніше 1726 р. Про це, серед іншого, свідчать рапорти священнослужителів різних церков Харкова про отримання указу від Єпіфанія Тихорського про відправлення дітей священнослужителів для навчання до Бєлгорода. Наприклад, у червні — липні 1725 р. деякі священики повідомляють, що «діти до Бєлгородських училищ незабаром будуть послані». Тобто 1725/26 навчальний рік школа працювала ще у Бєлгороді. Але у квітні 1726 р. Єпіфаній видав указ, в якому повідомляв про відкриття «новоучиненої академії» й зобов’язував посилати до неї «дітей для навчання в різних науках». Збереглася копія цього указу, виданого архімандриту Святогорьського Успенського монастиря Митрофану. Втім, на підставі деяких документів може скластись враження про більш пізнє заснування школи в Харкові, наприклад указ єпископа від 24 серпня 1727 р. про те, щоб на підводах підвозились у Харків різні «запаси» для будівництва школи. І це не єдиний указ з цього приводу, навпаки, подібні укази видавались протягом всього 1728 р. (наприклад, указ, виданий 20 лютого, зобов’язував попів різних сіл посилати підводи та цеглу на будівництво школи). Тобто документи свідчать про те, що будівництво тривало принаймні увесь 1728 рік. Цей висновок не суперечить даним багатьох дослідників, які відзначали, що деякий час Єпіфаній проводив перебудову підсобних приміщень, пристосовуючи їх до потреб навчального закладу.

Певну допомогу у встановленні часу переведення школи до Харкова можуть надати атестати та відпускні свідоцтва учнів. На жаль, такої документації кінця 20-х — початку 30-х років XVIII ст. майже не збереглось. Рідкісний виняток — відпускне свідоцтво, видане 6 грудня 1735 р. Ф. Ботинському.

В документі, серед іншого, сказано, що цей студент «до 1725 року вчився спочатку у Бєлгороді, а після — у Харкові в слов’яно-латинських школах» .

Можна навести ще одне свідоцтво з цього приводу, знайдене у Синодальному фонді РДІА. Це відповідь на розпорядження Синоду 1785 р. надіслати з усіх єпархій відомості про існуючі там училища. 3О квітня 1785 р. Бєлгородський єпископ Огей в своєму звіті писав, що Харківський колегіум було засновано спочатку у Бєлгороді в 1722 р., а в 1726 р. було переведено до Харкова. Рапорт Огея містить і деякі інші цікаві відомості з історії закладу.