Засоби вираження ввічливості в сучасній англійській мові

ТЕМА Засоби вираження ввічливості в сучасні анлійській мові

ВСТУП Мовне спілкування вважають одним з найважливіших видів людської діяльності. Ввічливість є обов’язковим елементом цього спілкування, що забезпечує рівне, успішне та безконфліктне його протікання. Будучи однією з базових складових міжособистісного спілкування, ввічливість є найбільш важливим регулятором поведінки людини, необхідним для досягнення ефективної соціальної взаємодії.

Дана дипломна робота присвячена вивченню засобів вираження категорії ввічливості в сучасній англійській мові.

У прагматичному плані ввічливість розглядається як стратегія або набір стратегій, що орієнтовані на досягнення позитивного результату у спілкуванні. Вибір тієї або іншої стратегії комунікантами залежить як від зовнішніх, так і від внутрішніх факторів, а саме від параметрів ситуації, моральних і культурних цінностей. З погляду прагматики, для детального дослідження теорії ввічливості необхідно вивчити механізми вибору відповідних мовних стратегій для оформлення комунікативних намірів учасників спілкування, розглянути різні аспекти дискурсивної діяльності людини та вплив на неї соціокультурних норм і правил мовної поведінки.

Актуальність даного дослідження обумовлена зростанням ролі міжособистісного спілкування, у зв’язку із розширенням меж міжнародного співробітництва; формуванням нових вимог до якості міжособистісного комунікативного процесу, спрямованого на досягнення взаєморозуміння; недостатньою розробленістю теорії ввічливості у вітчизняному мовознавстві; потребою дослідження питань практичного регулювання міжособистісного вербального спілкування й взаємодії людей.

Об'єктом дослідження є категорія ввічливості та її реалізація в сучасній англійській мові.

Предмет дослідження виступає дослідження основних семантико-синтаксичних засобів вираження категорії ввічливості, що використовуються комунікантами для реалізації своїх комунікативних цілей у ряді ситуацій повсякденного спілкування; мовленнєвих стратегій, тактик, за допомогою яких реалізується ввічливість в англійській мові.

Мовні засоби розглядаються в рамках діалогу художнього тексту, тому що він являє собою найбільш сприятливе мовне середовище для передачі міжособистісних відносин і може бути прототипом природного спілкування. У художньому тексті особистісні характеристики відбиваються як у мовленні персонажів, так і в коментарях автора, що прямо або побічно дає оцінку їхнім мовним діям. Матеріалом для аналізу послужили діалоги, приклади стратегій і тактик, відібрані методом суцільної вибірки з художніх творів сучасних англійських письменників XX століття (С. Шелдона, Дж. Гришема, С. Моэма, Р. Чандлера й ін.).

Мета дослідження полягає у аналізі семантико-синтаксичних засобів, тактик вербалізації ввічливості, що використовуються для реалізації категорії ввічливості у певних мовних актах у процесі комунікації, а також у виявленні екстралінгвістичних факторів, що впливають на вибір даних мовних засобів.

Відповідно до вищевикладеної мети були поставлені наступні завдання:

— визначити набір і розглянути специфіку семантичних і синтаксичних засобів вираження категорії ввічливості в англійській мові;

— виявити специфіку форм вираження категорії ввічливості як маркерів комунікативної культури.

Методи дослідження. У якості основних у роботі використовувалися: метод лінгвістичного опису, елементи гіпотетико-дедуктивного методу, метод описовий, метод словникової ідентифікації.

Практична цінність роботи полягає в тому, що матеріали й основні результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання теорії мови, порівняльного мовознавства, сучасної англійської мови, курсів стилістики, культури мовного спілкування, для розробки курсів по міжособистісній комунікації.

Дане дослідження поглиблює й систематизує знання про категорію ввічливості як найважливішого елемента людського спілкування, розглядає семантико-синтаксичні засоби, що служать для її реалізації в статиці (мові) і в динаміці (у мовленні).

Складовими частинами роботи є вступ, три частини, висновки та список використаних джерел.

У вступі визначаємо тему дослідження, її актуальність, формулюємо завдання роботи, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети, обґрунтовуємо предмет та методи дослідження.

У Розділі I вивчаємо теоретичні питання ввічливості, як культурного і мовленнєвого феномену.

У Розділі II, на прикладі п'єс та художніх та научних творів, як ілюстративного матеріалу, розглядаємо основні засоби реалізації категорії ввічливість.

У Розділі III запропоновані методичні розробки, щодо розвитку мовленнєвих навичок ввічливості у школярів або у вивчаючих англійську мову.

У Висновках підсумовуємо проведене дослідження засобів вираження ввічливості у сучасній англійській мові на прикладі мовленнєвих актів, п'єс та прози.

РОЗДІЛ І. Категорія ввічливості у закордонній та вітчизняній лінгвістиці.

1.1 Ввічливість як етична категорія Феномен ввічливість, як етична та лінгвістина категорія має обширнн поняття. Якщо брати розуміння цього феномену, то ввічливість уявляє собою моральну якість, яка характеризує поведінку людини, для якої повага до людей-повсякденна норма життя. Ввічливість-це елементарна вимога етикету; вона включає в собі: уважність, зовнішній прояв солідарності до всіх, готовності зробити послугу кожному, хто в цьому має потребу, делікатність, такт.

Протилежністю ввічливості є грубість, хамство, прояв пихатості та зневажливого відношення до людей.

Необхідно розглянути суміжні поняття такі, як моральна культура особистості, етикет.

Моральна культура особистості - це характеристика морального розвитку особистості, в якій відзеркалюються ступінь освоєння нею морального досвіду суспільства, здатність до обмеженного та послідовного здійснення у поведінці та відносинах з іншими людськими цінностями, нормами та принципами, готовність до постійного самовдосконалення. Моральна культура особистості допомагає поступити морально в традиційних ситуаціях, а також завдяки творчим елементам свідомості сприяє прийняттю морального рішення у проблемних ситуаціях.

Етикет (фр. Etiquette-ярлик, етикетка)-сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішній прояв людських взаємовідносин (обходження з оточуючими, форми звертання та привітань, поведінка в громадських місцях, манери та одяг). Етикетскладова частина зовнішньої культури людини та суспільства. В неї входять ті вимоги, які набувають характер більш-меньш строго регламентованого церемоніалу та визначена форма поведінки, здійснення яких має особливе значення.

Під мовним етикетом ми розуміємо «систему стійких формул спілкування, що пропонуються суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримки спілкування у вибраній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного, взаємних відносинам в офіційній і неофіційній обстановці» [47, c. 413].

В основі мовного етикету, як функціональної системи мовних одиниць, лежить і функція спілкування (комунікативна), і функція вираження думки.

Спираючись на комунікативну функцію мови, Н. И. Формановська виділяє спеціалізовані функції мовного етикету, а саме: налагодження контакту, що регулює відносини, емоційно-модальну фунуцію й функцію орієнтації на адресата [29,c. 113].

Н.І. Формановська при цьому відзначає, що при розгляді функцій мовного етикету можна розібратися в тім, яке місце мовний етикет займає в спілкуванні, яку роль він грає в мовному спілкуванні і як він включається в загальний контекст комунікації [30, c. 14].

Вся система мови розвивається й видозмінюється із часом. Щось втрачається, а щось, навпаки, здобувається в процесі постійної язикової еволюції. Від користувачів мови потрібне вміння орієнтуватися в багатстві мови, у його невловимих, але так необхідних для точного вираження, думках і почуттях, відтінках значень. Потрібне вміння орієнтуватися в нормативних варіантах висловлювань, які виробляються мовою в процесі їх багатовікового розвитку. Носії мови легко виділяють одиниці мовного етикету й відчувають необхідність їхнього вживання, тому що соціально-визначені ситуації вимагають функционально-визначених знаків.

Мовна ситуація, в якій існує мовний етикет — це ситуація безпосереднього спілкування комуникантів, що обмежується прагматичними координатами я — ти — тут — зараз, які організують ядро поля язикових одиниць мовного етикету.

Граматична природа цих одиниць визначається дейктичними покажчиками я — ти — тут — зараз (Дякую вам, Поздоровляю! і т.д.).

У зв’язку із цим у поле зору багатьох дослідників попадають так звані стійкі формули мовного спілкування в різних ситуаціях, таких як: прощання, вітання, вибачення, звертання прохання й інші. Дані етикетні ситуації були виділені Н.І.Формановською — автором численних робіт про сучасний російський мовний етикет.

У мовній взаємодії стійкі формули мовного спілкування призначені для надання впливу на співрозмовника, що пов’язано із прагненням мовця продемонструвати своє доброзичливе відношення до слухача, повагу до його особистості, і тим самим підтримати міжособистісне спілкування. Дані стійкі формули мовного спілкування названі одиницями мовного етикету (ОМЕ) — це «ситуативно обумовлені, комунікативно-спрямовані, тематично сполучені, взаємозалежні й взаємозалежні в рамках діалогічних єдностей стійкі формули спілкування» [26 с. 28−30].

При цьому співрозмовники вибирають адекватну форму вираження свого комунікативного наміру залежно від параметрів ситуації спілкування, з огляду на правила ввічливого мовного спілкування, іншими словами — правила мовного етикету. У теперішнім дослідженні ОМЕ розглядаються як ті, що володіють соціальною інформативністю, тому що вони є своєрідними символами суспільно-історичного досвіду людини. Крім цього, язикове втілення дозволяє в більшості випадків визначити соціальні ролі й статус комуникантів.

Ввічливість асоціюють з мовленевим етикетом, під яким розуміють сукупність правил, регулюючих спілкування. Майже у всіх ситуаціях спілкування, мовленневий етикет проявляється у функції ввічливості.

1 2 Принцип ввічливості в теорії й практиці міжособистісної комунікації

В теорії міжособистісної комунікації принцип ввічливості розглядається як дотримання комунікативного контракту й полягає у дотримці існуючого комплексу взаємних прав і обов’язків комунікантів для даної ситуації. Серед них виділяють поодинокі правила, наприклад, використання певного типу припустимих мовних актів залежно від ситуації спілкування й позалінгвістичного контексту (наказ vs прохання). У таких правилах беруть до уваги припустимий зміст цих мовних актів, питання-табу (питання про зарплату, про віросповідання, про національну приналежність), а також паузація й мовчання розглядаються як багатофункціональні комунікативні одиниці. Загальні правила включають наступні положення — не переривати співрозмовника під час бесіди, говорити досить голосно й чітко, вживати «загальну мову» й дотримуватися постулатів мовного спілкування.

М. Грайс¹ ввів дані комунікативні постулати в науковий побут і сформулював їх у вигляді основного принципу кооперації і у вигляді чотирьох правил, що випливають із цього принципу:

— постулат якості/істинності (повідомлення не повинно бути помилковим або не мати під собою належних підстав);

— постулат кількості/інформативності (розуміння повідомлення залежить від його інформативної насиченості. Мовець повинен ураховувати екстралінгвістичну реальність, усі компоненти комунікативного контексту, що включає в себе фонові знання й відносини між комунікантами);

— постулат відношення/релевантності (висловлення повинно бути по суті; перехід мовця до нового предмету розмови супроводжується сигналом про зміну теми);

— постулат модальності (мова йде про вибір мовцями мовного коду, лексичних і граматичних засобів; повідомлення повинно бути ясним, чітким, не містити незрозумілих для адресата слів і висловлювань) [42, с. 44].

Ці правила доповнюються й корегуються принципами ввічливості Г. Ліча², які включають наступні постулати:

— постулат такту (заподіюй мінімум незручностей і роби максимум зручностей іншому);

— постулат великодушності (роби мінімум зручностей собі й максимум зручностей іншому);

— постулат схвалення (зводь до мінімуму негативну оцінку інших, прагни до максимально позитивної оцінки інших);

— постулат скромності (мінімально хвали себе, максимально свари себе);

— постулат згоди (зводь до мінімуму розбіжність між собою й іншим, прагни до максимальної згоди між собою та іншими);

— постулат симпатії (зводь до мінімуму антипатію між собою та іншими, прагни до максимальної симпатії між собою та іншими).

Р. Лакоф³ доповнює ці принципи більш загальними вихідними принципами раціональності й блага: виходь із того, що в спілкуванні беруть участь розумні люди і що вони не прагнуть нанести один одному шкоду.

М. Клайн⁴ досліджує, наскільки ці постулати застосовуються в практиці міжособистісного спілкування. Він приходить до висновку, що дотримання правила кількості й пов’язаних з ним вимог до висловлення не становить більших проблем у плані міжособистісної комунікації. Дотримання правила якості, що стосується істинності висловлення, може привести до міжособистісних конфліктів, оскільки торкається питань ввічливості, гармонії або співчуття до партнера по комунікації. Але особливо культуроспецифічним є правило модальності, оскільки неясність може призвести до «втрати особи» мовця [41, c.11].

М. Клайн корегує правила Г. П. Грайса в такий спосіб:

— правило кількості: формулюй висловлення по можливості інформативно, дотримуючись при цьому правила дискурсу й норми даної культури;

— правило якості: формулюй висловлення таким чином, щоб ти міг захистити його в плані відповідності нормам твоєї культури; не говори про те, що ти недостатньо добре знаєш;

— правило модальності: не ускладнюй взаєморозуміння більше, аніж цього вимагають інтереси «збереження особи», уникай двозначності, навіть якщо вона необхідна з міркувань ввічливості; формулюй висловлення такої довжини, яка диктується метою розмови й дискурсивних правил твоєї культури; структуруй висловлення відповідно до правил твоєї культури.

Крім того, М. Клайн додає наступні правила до правил Г. Грайса:

— ураховуй у своєму висловленні все те, що ти знаєш або можеш припустити про комунікативні очікування твого співрозмовника;

— проясни свої комунікативні цілі настільки, наскільки це дозволяють правила ввічливості [10,c.58].

Специфіку спілкування у сфері бізнесу й стратегії ввічливого спілкування відбиває звід правил, розглянутих вітчизняним ученим И.П. Тарасовою⁵ [28, c.3−9].

Поради Д. Карнегі⁶ також зводяться до стратегій ввічливості і можуть бути узагальнені як вимоги до збільшення статусної ваги партнера й демонстрації своєї поваги до співрозмовника. [15,c. 35−38].

Принципи й постулати спілкування носять різноманітний характер, вони включають етичні норми, моделі мовної поведінки, але в основі комунікативних постулатів лежить здоровий глузд.

Порушення одного або декількох із цих постулатів у тому або іншому ступені спричиняє комунікативну невдачу у міжособистісному спілкуванні. Але в ряді випадків постулати спілкування можуть порушуватися навмисно. Це відбувається, по-перше, у силу суперечливості самих постулатів, наприклад, «будь ввічливий» і «будь короткий і ясний», по-друге, порушення постулатів спілкування можуть бути визначені метою мовця — поставити партнера по спілкуванню у незручне становище або впливати на адресата певним чином.

Порушення комунікативних постулатів у природному мовленні несуть додаткове навантаження. Несподівана зміна теми висловлення може порушити цілісність тексту. Це або свідчить про особливу стратегію відправника повідомлення, або вказує на її відсутність. Але, як правило, несподіваний збій у темі діалогу може бути виправданий комунікативним наміром мовця.

Принцип ввічливості, як відзначається в лінгвістичній літературі, є основним у стратегії міжособистісного ділового спілкування. Ввічливість як предмет лінгвістичного вивчення неодноразово привертала до себе увага вітчизняних і закордонних мовознавців.

Проблематика ввічливості, як лінгвістичного феномена, включає такі питання, як розробка концепції ввічливості, вивчення соціально-психологічних факторів, що визначають форми й функції ввічливої поведінки, установлення взаємозв'язку категорії ввічливості й типу дискурсу, опис мовного вираження принципів ввічливості.

У лінгвістиці категорія ввічливості розглядається в рамках загальної стратегії мовної поведінки комунікантів або при аналізі особливостей мовних актів (вибачення, подяки, компліменту, вираження співчуття й т.д.) у конкретній мові.

Способи вираження принципів ввічливості в різних мовах залежать від структури суспільства, у яких ці мови функціонують, і від прийнятих у них моделей соціальної поведінки.

У корейській мові, наприклад, категорія ввічливості нараховує наступні щаблі: шаноблива, поважна форма ввічливості, характерна для жіночого мовлення, чемна, інтимна, фамільярна й заступницька. Для кожної форми ввічливості характерний свій набір граматичних і лексичних показників, що сигналізують різний ступінь ввічливості.

Японська мова може бути гарним прикладом мови з розвиненою системою форм ввічливості. Так, у японській мові існує чотири граматичні категорії поважності, що показують відношення мовця до співрозмовника й об'єкта висловлення.

В угорській мові поряд із трьома еквівалентами «ви"-форми є й четверта. Ця форма є найбільш увічливим засобом звертання — допоміжне дієслово tetszik «подобатися», форма інфінітива без займенника [2, c.15].

Загальні положення теорії ввічливості представлені в роботі П. Браун і С. Левінсона [36−38]. Зупинимося докладніше на цій теорії як на найбільш повній й несуперечливій.

Основним поняттям цієї теорії є поняття «особа» («public self-image face»), під яким мається на увазі позитивна соціальна цінність, яку має кожний член суспільства. Будь-яка дія відбувається з метою зберегти «особу» або уникнути «втрати особи».

Використовуючи концепти «збереження/втрата особи», П. Браун і С. Левінсон розробляють загальну теорію, у якій обґрунтовують передбачуваність у реалізації категорії ввічливості, виходячи з оцінки «вагомості» мовного акту. Ця вагомість визначається наступними факторами: розходженням у соціальній дистанції й дистанції влади між мовцем і слухаючим і трудомісткістю виконання дії, пов’язаної з погрозою втрати особи.

Основна думка даної теорії полягає в положенні, відповідно до якого, чим більше мовець створює погрозу втрати особи для слухаючого (Face Threatening Acts), тим більш ввічливо він буде говорити.

Звичайно розрізняють «негативну» і «позитивну» форми ввічливості («positive and negative politeness»). Негативна ввічливість пов’язана з наданням волі людині, позитивна ввічливість — із демонстрацією єдності й солідарності.

Стратегії позитивної ввічливості складаються у вираженні солідарності мовця зі слухачем і виражаються в наступних лініях мовної поведінки:

— прояв поваги й інтересу до слухача, тобто пряме цитування, залучення слухача в діалог, прагнення до згоди, облік бажань і схильностей слухача;

— створення атмосфери внутрішньогрупової ідентичності, тобто використання діалекту, жаргону, звертання на «ти», еліптичних утворень.

Стратегії негативної ввічливості полягає в наданні свободи дій слухаючим, що прийнято в традиціях західної культури й звичайно розуміється як норма ввічливості. Ці стратегії зводяться до наступних ліній поведінки:

— запобігання прямих прохань і використання непрямих мовних актів;

— формулювання висловлювань у зм’якшуючому модальному впакуванні;

— прояв поваги за допомогою приниження власного положення й піднесення положення адресата, готовність вибачитися;

— імперсоналізація учасників спілкування, тобто використання пасивних і безособових конструкцій, неозначено-особових займенників.

Вітчизняний вчений В.І. Карасик зв’язує норми ввічливості зі співвідношенням, що виражається, і з тим, яка інформація мається на увазі:

— те, що обов’язково бути виражене (етикетні формули спілкування й обмін інформацією);

— те, що не обов’язково повинне бути сказане (додаткові етикетні формули, висловлювання для зм’якшення категоричності й демонстрації поваги);

— те, що обов’язково варто приховати (табуйовані теми й форми вираження);

— те, про що не варто мовчати (інформація не стосується теми діалогу).

Інакше кажучи, існують відносно тверді й відносно вільні формули ввічливості. Ступінь твердості або волі залежить від ситуації спілкування: чим більш офіційною є ситуація спілкування, чим більше підкреслюється статус учасників, тим більш твердими будуть формули спілкування, включаючи формули ввічливості. [4, c.14].

Норми ввічливості прив’язані також до каналів сучасного ділового спілкування (телефонна розмова, телеграми, спілкування через факсимільний зв’язок або через Інтернет), де вони мають свої особливості й правила.

Таким чином, беручи до уваги різні підходи до визначення категорії «ввічливість», спробуємо сформулювати власне розуміння даного явища.

У нашому дослідженні ввічливість розглядається як категорія мовної поведінки, що реалізується в мовленні певним набором лексико-граматичних і просодичних засобів, основною метою якої є досягнення позитивного комунікативного ефекту.

З визначення ясно, що кожний з мовних рівнів характеризується наявністю маркерів ввічливості.

На лексичному рівні перевага віддається нормативній лексиці. Універсальними засобами ввічливості є не тільки кукільвани, стандартні фрази, але й такі позитивно емоційно забарвлені слова, як fine, nice, good, please, kind, happy, very well і ін.

На рівні граматики використовуються повні, закінчені речення правильної граматичної форми. Семи ввічливості реалізуються за рахунок граматичної форми умовного способу, питальних і негативних конструкцій, а також модальних дієслів [6, c.47].

На рівні фонетики потрібна чіткість і старанність повного варіанта вимови, помірна гучність звучання й використання просодичних маркерів увічливості.

Всі ці фактори необхідно враховувати в сфері міжособистісного спілкування для досягнення позитивного комунікативного ефекту, певного впливу на партнера по діалогу, а також для підтримки з ним добрих відносин.

Установлення відносин співробітництва багато в чому залежить і від розуміння національно-культурної специфіки категорії ввічливості й стратегій її реалізації в міжособистісному дискурсі.

1.3 Принцип ввічливості в питальних мовних актах В цьому розділі висвітлена реалізація принципу ввічливості в мовних актах. Уточнимо визначення цього принципу, порівнявши його насамперед із принципом кооперації, подібним з ним за своєю функцією — регулювати соціальну поведінку людей, у тому числі їхню комунікативну діяльність.

Суть принципу кооперації полягає у вимозі вносити комунікативний внесок у мовне спілкування відповідно до прийнятої мети й напрямку розмови. Принцип ввічливості в найбільш загальному виді можна визначити як тип соціальної взаємодії, в основі якого лежить повага до особистості партнера. Дотримання цього принципу вимагає певної поведінки членів суспільства, яка полягає у тому, щоб ураховувати інтереси партнера, зважати на його думку й бажання, полегшувати по можливості покладені на нього завдання. Дотримання принципу ввічливості має на меті домогтися максимальної ефективності соціальної взаємодії за рахунок «збереження соціальної рівноваги й дружніх відносин», причому вважається, що в комунікативній практиці цей принцип грає більш значну роль, аніж принцип кооперації.

У застосуванні до мовної комунікації принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, спрямована на запобігання можливих конфліктних ситуацій, що реалізується в процесі мовлення за допомогою різних правил і тактичних прийомів, Дж. Лич виділяє шість таких правил, або, виражаючись його мовою, максим: 1) максима такту: «Зводь до мінімуму зусилля інших», «Намагайся збільшити вигоду для інших»; 2) максима великодушності: «Зводь до мінімуму вигоду для себе», «Бери на себе всі зусилля»; 3) максима схвалення: «Не свари інших»; 4) максима скромності: «Зводь до мінімуму похвалу у свою адресу», «Хвали інших»; 5) максима згоди: «Уникай розбіжностей», «Прагни до згоди»; 6) максима симпатії: «Будь доброзичливим» [45, c.302].

До цих максим необхідно додати й деякі інші правила, що формулюються різними дослідниками в такий спосіб: «Не нав’язуй», «Не примушуй партнера», «Давай йому волю вибору», «Не зазіхай на його права», «Не порушуй границь його особистої сфери» [46, c.55].

Перераховані правила досить абстрактні й мають потребу в конкретизації у відношенні як окремих мовних актів, так і певних комунікативних ситуацій. Щоб бути ввічливим, варто знати, що й при яких обставинах розцінюється як ввічливе. Очевидно, ввічливість є відносним поняттям і багато в чому визначається правилами, прийнятими в різних ситуаціях спілкування: те, що вважається ввічливим в одному комунікативному контексті, може бути нейтральним в іншому й неприйнятним у третьому. Комунікативний контекст, що впливає на вибір форми вираження й визначення її маркування за ознакою ввічливості, включає наступні істотні ознаки ситуації спілкування: а) взаємоположення комунікантів (рівне, вище, нижче), б) ступінь соціально-психологічної дистанції (далека, близька), в) обстановка спілкування (офіційна, неофіційна, невимушена) [8, c.12−16].

Розглянемо, як конкретизуються перераховані вище правила (тобто як реалізується принцип ввічливості) у питальних мовних актах, які вживаються у різних комунікативних ситуаціях. І оскільки способи реалізації принципу ввічливості залежать від особливостей питального мовного акту, проаналізуємо коротко ці особливості [5, c.3].

У теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, спрямоване на одержання мовцями невідомої йому інформації. Питальна ситуація має такі характеристики: а) мовець не знає відповіді, б) він хоче знати відповідь, в) він вважає, що той, хто слухає, знає відповідь, г) мовець уважає, що той, хто слухає, захоче дати відповідь. Істотною умовою є те, що свою мовну дію мовець розглядає як спробу спонукати того, хто слухає, повідомити інформацію, яку шукають.

Таким чином, мета питального мовного акту — заповнити інформаційну лакуну в знаннях мовця. Способом здійснення цієї мети є спонукання слухаюча до повідомлення інформації, засобом — кожне за формою питальне висловлення, спрямоване на спонукання слухачів повідомити інформацію. У багатьох мовах існують спеціальні форми, що виражають запит на одержання інформації й вони оформлені за синтаксичними й інтонаційними законами даної мови. Ці форми прийнято називати питальними реченнями (ПР) або просто питаннями. Кожне ПР містить три семантичних ознаки: а) бажання мовця знати, б) характер запитуваної інформації, в) спонукання, адресоване слухаючому, що провокує його на вербальну реакцію. За структурно-семантичними ознаками питання в англійській мові діляться на спеціальні (займенникові), приєднувальні (tag-questions), альтернативні і загальні (незайменникові), причому останній вид ПР існує в таких варіантах: з інвертованим порядком слів, з не інвертованим порядком слів. Крім того, для одержання інформації в сучасній англійській мові використовуються наказові питальні висловлення із предикатами мовлення (наприклад: Tell me, do you never read the «Daily Express»? — A. Huxley) і оповідальні висловлення, що виражають бажання мовця мати деяку інформацію (наприклад: And I don’t know why you’ve taken against them so much.- Fowles). За способом вираження питальності ПР діляться на прямі й непрямі.

Реалізація принципу ввічливості в питальному акті визначається цілим рядом обставин. Насамперед, сам питальний акт треба, мабуть, віднести до категорії «нечемних», тому що, ставлячи запитання, той, хто говорить, бере на себе комунікативну ініціативу й одержує можливість контролювати дії слухаюча як за характером (спонукаючи його до відповідної реакції), так і за змістом (задаючи тематику розмови). Інакше кажучи, той хто говорить вторгається в сферу існування слухача й тим самим порушує правило: не зазіхати на його права, а також обмежує його волю вибору дій. Крім того, питання може поставити слухаючого в скрутне становище у тих випадках, коли йому невідома відповідь або він не має наміру оголошувати наявну в нього інформацію. У таких ситуаціях мовцеві буде потрібно робити додаткові зусилля, щоб знайти вихід з положення, що створилося.

В англійському мовному етикеті існують досить ефективні прийоми, за допомогою яких реалізується принцип ввічливості в питальних мовних актах. Розглянемо, як вони застосовуються в різних комунікативних ситуаціях.

По-перше, ввічливість передбачає дотримання певних обмежень щодо тематичного змісту питання. Так, при звертанні молодшого до старшого або при далекій соціально-психологічній дистанції варто втримуватися від питань, що стосуються особистого життя співрозмовника, його віку, родинного стану, доходів, роду занять, оцінок інших людей. Саме в таких ситуаціях слухаючу найчастіше доводиться прибігати до ухильних відповідей, наприклад: «But do you love him?» asked Dorothy. «It isn’t a question of loving him. ' said Ursula (D. Lawrence); «Where would you go?» — «I know a place» (T. Capote); «And what do you do, Mr. Rowe?» — «Oh,» he said, «I sit and think» (G. Greene).

He варто задавати й такі питання, відповідь на які вимагає знання точних фактичних даних.

Зрозуміло, подібні питання доречні при офіційному розслідуванні, при анкетуванні або в інших соціально обумовлених ситуаціях, а також при близьких відносинах між комунікантами або при звертанні старшого до молодшого.

По-друге, при виборі питальної форми, доречної в певному комунікативному контексті, необхідно враховувати прагматичний потенціал різних типів питальних висловлень, що є наслідком їхньої граматичної семантики.

Найменш ввічливими є наказові питальні висловлення із предикатами мовлення (типу Tell me, I want you to tell me). Така форма буде нечемною. Однак категоричність спонукання значно пом’якшується завдяки використанню конструкцій типу Can/Could you tell me???; такі висловлювання розглядаються як ввічливі способи одержання інформації, особливо при спілкуванні незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (приїжджий місцевому жителю) Can you tell me where this road goes? (L. Jones); (гість хазяїнові) Would you mind telling me what college you were? (S. Maugham).

Пряме запитання, так само як і наказові питальні висловлення із предикатами мовлення, спонукує слухаюча до відповідної реакції. При цьому серед прямих запитань особливе місце займають негативно-питальні речення, які засновані на позитивній пресуппозицин. тобто припускають, що до моменту мовлення в мовця була думка про предмет розмови; таким чином, після даного питання очікується позитивна реакція з боку слухача, наприклад:

" Isn’t It more wonderful than ever?" she asked him radiant like a newly opened flower, with tears like dew. «It is always more wonderful» (D. Lawrence). Обмежуючи волю вибору запитуваного, такі питання можуть бути використані, наприклад, у публіцистиці як «обхідний маневр» для «прориву оборони слухаючого». Однак при усній комунікації можливі різні відповідні репліки залежно від щирого положення справ, можлива й «реакція від противного», тобто активізація оборонного інстинкту слухаючого, наприклад: «Lord Petherton — on Mr. Mitcheff?» The Duchess stared but rather in amusement than in horror. «Why, hasn’t he a property?» — «The loveliest Mr. Mitcheff is his property. Didn’t you know?» There was an artless wail of surprise in her voice. «How should I know about all social scandals and things?» (H. James). .И нарешті, дані питання часто мають Додатковий емоційний відтінок — вираження подиву мовцям, коли він виявляє невідповідність своїх очікувань реальному положенню справ (порівн. у російській мові питання «Хіба???», «Невже???»).

Досить розповсюдженою формою вираження питального мовного акту є приєднувальне питання, що структурно складається із двох частин. У першій частині втримується думка мовця про деяке положення справ, у другий — апеляція до слухаючого, заклична його виразити своє відношення до висловленого в першій ЧАСТИНІ судженню, наприклад: You’re a pretty bright boy, aren’t you? (E. Hemingway): «I wonder what she’ll be like,» he said. «She won’t be stupid, will she?» (C. Snow).

Помітимо, що власне питальну функцію такі висловлення виконують лише при висхідному тоні на приєднувальній частині. При нисхідному тоні вони служать увічливою формою вираження Мовного акту повідомлення.

Прагматичною характеристикою приєднувальних питань є їхня орієнтованість на підтверджувальну реакцію з боку слухаючого, що зближає їх з негативно-питальними реченнями. Однак на відміну від негативно-питальних речень висловлення даного типу виражають скоріше прохання, благання, а не вимога погодитися, наприклад: «We're going away tomorrow,» said Al. She looked at him startled. (…) «Well, we’re gonna get married, aren’t we?» (J. Steinbeck).

Приєднувальні питання широко поширені в розмовному мовленні, вони вживаються в основному при рівних відносинах між коммуникантами й при будь-якій соціально-психологічній дистанції.

Більше сильною формою зм’якшення імперативного компонента питального висловлення є загальне питання з неінвертованим порядком слів — так зване декларативне питання (ДВ), у якому питальна функція здійснюється за допомогою висхідної інтонації (на письмі їй відповідає знак питання), наприклад: You got fourteen days as well? (A. Sillitoe).

Семантична особливість ДВ полягає в тому, що в ньому зберігається як припущення про деяке положення справ, так і сховане спонукання до слухаючого оцінити правильність висловлюваного припущення. ДВ надає мовцеві широкі можливості для вираження ступеня впевненості висловлюваного припущення за рахунок введення в нього модальних модифікаторів: модальних-увідно-модальних слів і фраз типу perhaps, of course, maybe, surely, I suppose, I think, I imagine. I hope, модальних дієслів у функції припущення, а також показників логічного висновку типу so, then, and, but, as far as I can see, наприклад: Your father was, perhaps, distressed by her death? (A. Christie), «I suppose you will all stay to supper?» he said in a politest unpressing tone (Tolkien); You may still be seen? (A. Hailey); «What did you do in the war, dear?» — «I was at school.» (…) «Oh, then, you’re a teacher?» (M. Spark).

Перейдемо до розгляду найбільш увічливих форм вираження питання в англійській мові.

Якщо враховувати той факт, що залучення в розмову іншої людини (особливо малознайомого або старшого по статусі) є актом втручання в сферу його існування, те варто визнати соціально кращої таку форму питального висловлення, що дозволяла б слухаючому самий вирішувати, вступати або не вступати в комунікацію. До даної форми ставиться непряме запитання, що лише виявляє бажання мовця мати деяку інформацію, але не утримуючого прямого спонукання до відповідної реакції (безсумнівно, така реакція можлива, але тільки як вільний вибір самого слухаючі). Непряме запитання являє собою складнопідрядне речення, наприклад: I’m not quite sure how long you’ve known the Fieldings (Fowles); «I'm dying to know what you did with all the lions you slaughtered,» said Susie Boyd (S. Maugham); I’d like to know why she’s gone off like this (J. Fowles).

Непрямі запитання найбільш частотні при звертанні молодшого до старшого й нерідко супроводжуються додатковими маркерами ввічливості: вибаченнями, апеляцією до волі слухача й тощо, наприклад: (служниця господарці) I’m sorry to have disturbed you, Madam… I only wondered whether you wished to see me (D. du Maurier); (гість господарці) I only want to know the truth, if you .will tell it to me (E. Voynich).

Варіантом увічливого питання є також «питання в питанні», у якому властиво інформативне питання, включене як доповнення до складу обшевопросительного висловлення, що вказує на ступінь інформованості слухача. Такі висловлення дають слухачу гарний шанс «вийти з гри», відповівши лише на формально виражене питання, наприклад: «Do you happen to know when it is open?» — «Oh, no, no. I haven’t been there myself» (L. Jones).

Надійним способом реалізації принципу ввічливості служить вираження комунікативного наміру у вигляді прохання його здійснити. Можливі різні способи вираження такого прохання: за допомогою окремого висловлення, частини висловлення, складного речення, наприклад: May I ask you where you are staying (C. Snow); Might I inquire if you are the owner? (L. Jones); What are your таin ideas so far, sir, if you don’t mind me asking? (K. Amis): I should be very much obliged if you would tell me as exact as possible how Mrs. Haddo died (S. Maugham); Would it bother you, if I asked you a question about how you lost your job with Axminster? (D. Francis). []

Отже, підкреслимо ще раз, що ввічливість є відносним поняттям не тільки в «якісному» відношенні (що вважати ввічливим), але й в «кількісному» (у якому ступені цей принцип реалізується тією або іншою язиковою формою. Існують, звичайно, абсолютні маркери ввічливості типу «будь ласка», але їх у мові небагато. Більшість лінгвістичних одиниць здобувають ця ознака певному контексті й, як уже було сказано вище, реалізують принцип увічливості в різному ступені. Таким чином, за «шкалою ввічливості» питальні висловлення будуть розташовуватися в наступному порядку:

Менш ввічлива форма

1. Tell me, does she live alone?

2. Doesn’t she live alone?

3. Does she live alone?

4. She lives alone, doesn’t she?

5. I suppose she lives alone?

6. I wonder if she lives alone.

7. I’d like to know whether she lives alone.

Більш ввічлива форма

8. Do you happen to know if she live alone?

9. Could you tell me whether she live alone?

10. I want to ask you if she lives alone.

11. May I ask you whether she lives alone?

12. I hope you don’t mind my asking you but I was wondering if you could tell me whether she lives alone.

Нагадаємо, що кожна із цих форм певних комунікативних контексту може бути або ввічливою, або нейтральною, або имеющей іронічний зміст.

І останнє зауваження, що має дидактичний характер.

При навчанні іншомовного мовлення в середньо школі витрачаються величезні зусилля на оволодіння навичками вживання прямого інвертованого питання. Більше того, часто тільки такі питання зізнаються коректними, і це, у свою чергу, формує певну навичку ведення бесіди, що досить нагадує поліцейське розслідування: «У тебе є квартира?», «Ти маєш сім'ю?», «Де працює твій батько?» тощо. Звичайно, для освоєння мистецтва вести бесіду потрібно не тільки оволодіння коммуникаивно-адекватними граматичними формами, але починати треба саме з них. Не треба уникати декларативних питань. Непряме висловлювання, пом’якшення наказових інтонацій питального висловлювання й у цілому пом’якшення категоричності висловлювання служать надійними способами прилучення особистості до іншомовних норм мовленнєвої поведінки в процесі навчання англійської мови.

РОЗДІЛ II Мовні засоби реалізації позитивної та негативної ввічливості у мовленнєвих актах, науковій прозі та художній літературі

2.1 Реалізація ввічливості через стратегії і тактики Питання стратегій й тактик комунікації завжди привертали увагу лінгвістів, котрі аналізували це явище як з психолінгвістичного так і з соціолінгвістичного боків, так і в лінгвопедагогічному плані, а також і з огляду на поліпшення ефективності спілкування [29, 36]. Комунікативна стратегія стосується ефективних шляхів досягнення комунікативних цілей у певному комунікативному дискурсі. Комунікативна стратегія мовця полягає у виборі комунікативних намірів, розподіленні необхідного обсягу інформації за комунікативними складовими, співвідношенні інформації зі станом співрозмовника, визначення порядку наведення комунікативних складових, настроюванні комунікативної структури (у якій і втілюється комунікативна стратегія) на певний комунікативний режим [33, с. 34]

Залежно від вибору комунікативної стратегії, одна й та ж інформація подається інакше у різних ситуаціях.

Комунікативні стратегії умовно поділяють на:

стратегії розуміння (message strategies),

стратегії відповіді (response strategies),

стратегії ініціювання комунікації (initiation strategies),

причому особлива увага приділяється встановленню контакту з адресатом (за допомогою перефразування, з’ясування мети спілкування, «розширення» розмови шляхом наведення нової інформації, тощо) [39, 42].

Стратегії й тактики ввічливості, є надзвичайно важливими для комунікації в англомовній культурі. В сучасній англійській мові використовуються стратегії, що стосуються зменшення впливу на співрозмовника, маскування негативно: думки (негативна ввічливість), вияву солідарності з адресатом, привертання його уваги (позитивна ввічливість). Такі стратегії реалізуються через низку тактик.

2.2 Реалізація позитивної ввічливості

2.2.1 Вияв солідарності зі співрозмовником Питання інтеракції між, співрозмовниками, автором та читачем у письмовому тексті, власне феномен «читача в тексті» (reader-in-the-text, audience) є виявом діалогізму та становить значний інтерес для дослідників. Одним, із типів такої орієнтації можна вважати максимальне залучення читача до ймовірної співпраці, наприклад:

Of course, storms occurred from time to time, her aunt conceded.

Як бачимо, у наведеному прикладі спостерігається динамічна взаємодія I-you-we. Інколи уои виражається черев звороти типу:

" Do not you mind vy aunt if she tells you we live in a fierce, uncomfortable place!" [43, c. 9].

" You said four young ladies wanting to finish their education/ We do not khow enough ourselves" [43, c. 67].

Інколи автор солідаризується лише з певною частиною своєї аудиторії:

«Will you show me a garden?». Henry asked Charlotte, excluding everyone else so pointedly that she was forced to step out of doors with hum while the others remained in the parlor

Імплікація спільності поглядів/підходів («соттоп ground») с однією з найважливіших тактик у плані вияву солідарності з читачем, що реалізується через уживання зворотів типу most of us are aware ofthat…; naturally; understandably; ironically; of courseneedless to say; it does not take much imagination to… тощо:

Of course, I do not believe that theatre should only just entertain. Oh, no. I think the theatre should always teach a lesson.

Максимально етикетною є тактика компліменту адресату:

The critical observer will point out of that (40).

Комплімент обізнаності адресата передається шляхом уживання мови певної галузі знань та спеціальної термінології. Спеціалісту з прагматики рекомендується називати себе «когнітівістом», а також досліджувати «структуру дискурсу». Типолог може розраховувати на розуміння, якщо він продемонструє «як кодуються граматичні категорії» та запропонує певну «ієрерархію функціональних ознак» [18, с. 118].

Комплімент обізнаності адресата імплікується й через уживання усталених іншомовних зворотів. Солідарність з адресатом можна проявити за допомогою передання внутрішнього діалогу з ним, висловлення непрямої згоди (при цьому використовуються такі емоційно-експресні мовні засоби як of course, in fact, in some cases) засоби передачі протиставлення, заперечення, зокрема модель YES-BUT та її еквіваленти:

«Thank you for your kind offer, Mr. Nussey, but I am afraid I must decline» [43, c. 28].

«Although Charlotte was now grown-up and left school, she was so tiny she had to stand on tiptoe» [43, c. 3].

Отже стратегія вияву солідарності з адресатом стосується позитивної ввічливості.

2.2.2 Привертання уваги адресата Автор привертає увагу читача до стрижневих фрагментів тексту через тактику структурування мовлення, виявляючи у такий спосіб турботу про адресата. Для цього використовуються мовні засоби лінеарності:

first; second: next, last; finally; another; we start/begin with, we conclude by; in this section: as previously mentioned тощо:

At First Ellen saw nothing extraordinary, beyond the wild landscape and the clouds, that had begun to roll down upon it. Then she saw the light shaft between the clouds. It was playing over the heights… «[43, c. 17].

First, the playwrites used symbols which are part of a new syntax. They worked in a similar way: syntactically, contextually and theatrically. 40].

Також за допомогою прямого звернення, мовець привертає увагу співрозмовника: «Aunt, please listen. Tabby has looked after us since.

Завдяки використанню низьки емоційно-експресивних одиниць-інтенсифікаторів типу a key factor; surely; certainly; in fact, indeed, even; just, які зокрема можуть передавати запереченню маркерів поступки і протиставлення, модальності, риторичних запитань, а також засобів гравопису, адресат намагається зацікавити читача, в тому числі шляхом уточнення:

simply; mere (ly), so; in particular/particularly

In actual [act they were now rather thin and battered [43, с. 4].

That is — I would have thought of it presently [43, с. 5].

" The birdthe halwk" [43, с. 11].

The critics, who usually shape the public taste, were ignored. This was an audience theatre and the new audience was interested.

Увагу адресата привертають вдало висловлені іронія, гумор, наведення метафор, алюзій, доречне цитування тощо:

It was so very unusual for this household to have any visitors at all; especially such a visitors as Ellen Nurssey, who belonged to quite a different world.

«It's only John Fathergill and he’s drunk» [43, с. 14]

That was what she, Charlotte did. But what to reap? And here was one another that always made her heart lift with joy:

The Rainbow comes and goes,

And lovely is the Rose,

The Moon doth with delight

Look round her when the heavens are bare,

Waters on starry night

Are beautiful and fair…

Такі елементи сучасної англомовної «праці, як подяка (acknowledgement (s)) і присвята (dedication) також привертають увагу читацької аудиторії та надають певну додаткову інформацію щодо процесу створення праці, осіб, причетних до нього, тощо:

Special thanks to Max Williams.

We grateful thank Paul Foster and Dr. Paul Cranefiield for their invaluable assistance in compiling the Lama list.

To the playwrites, their agents and publishers our since appreciation for all of their efforts on behalf of this book.

Зазначимо, що увагу адресата здатні привернути й вдало використані візуально-риторичні засоби. Отже, привертання уваги адресата є виявом позитивної ввічливості.

2.3 Реалізація негативної ввічливості

2.3.1 Зменшення впливу на співрозмовника Досягається за допомогою низки тактик, насамперед, шляхом мітігації (висловлення невпевненості). Вважасться, що мітігація є комплексним соціопсихологічним феноменом, здатним забезпечити успішність мовленнєвої взаємодії. Дотримання тактики мітігації є однією з необхідних умов успішності ряду мовленнєвих актів, причому невпевненість реалізується у мовленні на прагматичному, когнітивному (стратегія хеджування) та мовному (лексико-граматичні засоби вираження) рівнях [20, с. 140]. Так, адресат може навмисно намагатися зменшити впевненість у власному висловлюванні, зокрема, через уживання мовних засобів хеджінгу, наприклад, апроксиматорів типу sort of kind; kind of; a type of; in a way; in a sense; rather; fairly; hardly; at times; in some cases; in this sense; at least; тощо. Зазначені мовні одиниці здатні надати авторському висловлюванню необхідної етикетної некатегоричності, а також замаскувати оцінні номінації:

«In my Cornish home», said Mr. Branwell, «we were quite accustomed to semitropical vegetation…»

«It's a secret about the stories you write? I thought it best to ask in case the others.

Fortunately" she said ,"this is Miss Bronte’s own tea hour. She is quite a liberty right now.

За допомогою модальності та апроксиматорів типу perhaps, maybe, probably, possibly, it seems, I think, it is likely, may, мовних засобів вираження умови (та їх комбінування) також зменшується категоричність, висловлювання, а отже, і вплив на адресата:

You are a little shy perhaps, but that will soon wear off"[43, с. 28].

Зменшення впливу на адресата передасться й через тактику непрямого етикетного прохання про дозвіл на дію, наприклад, для висловлення думки при цьому використовуються мовні засоби персоналізації, модальності типу Letallow me. У такий спосіб передається ввічливе звертання до читача, а також порада, пропозиція, рекомендація підсумовування, посилання тощо:

" Мау І give you alittle more tea, Miss Nurssey? «[43, с. 10]

" Let her be a governess «[43, с З0].

Таким чином адресант повідомляє важливу, на його погляд, інформацію, але через ввічливе прохання адресата про дозвіл.

Вплив на адресата зменшується, коли адресант висловлює обережний прогноз. Задля цього використовуються мовні засоби вираження епістемічиої модальності, а також поступки та протиставлення (типу hopefully; with luck; however; otherwise тощо):

Ann said gently: «Then I suppose she will be sensible enough to bring warm badroom slippers».

Альтернативність, яка передається за допомогою маркерів поступки та протиставлення (типу раrtly… раrtly…; оп the one hand… оп the other hand…; аndor), апроксиматорів (типу іп the general case; sometimes; рrimarily), мовних засобів деперсоналізації (пасивних зворотів) у поєднанні з модальністю також зменшує вплив на адресата.

Ще одним засобом «дипломатичного» підходу, вміння сказати і так і ні (тау оr тау пot; / for both better and worth тощо).

Отже, стратегія зменшення впливу на адресата с виявом негативної ввічливості.

2.3.2 Маскування негативної думки В англомовному дискурсі негативна думка вуалюється за допомогою тактики створення «деперсоналізованої об'єктивності», За допомогою використання ряду деперсоналізованих зворотів досягається «зменшення» впливу на адресата через створення ефекту максимальної об'єктивності дослідження (one can note), а також вияв солідарності з адресатом (a classic way; it is often said), імплікація альтернативності (it could be concluded), привертання уваги адресата, насамперед, завдяки ініціальній позиції зазначених мовних одиниць:

Much has been written about various aspects related to standards and standardization (Communications Magazine).

Поступці та протиставленню в науковому дискурсі властивий значний етикетний потенціал. Мовні одиниці типу in (sharp) contrast; (yet) conversely; on the other hand; but, особливо в ініціальній позиції, виконують функцію атракції уваги читача до певних фрагментів тексту, збільшують іллокутивну силу висловлювання. Особливості позиційного розташування конекторів поступки і протиставлення в науковому дискурсі зумовлюються 1) необхідністю привертання уваги адресата до принципово важливих відмінностей, про які йдеться в тексті, або моментів, які ще не розглядалися (ініціальна позиція); 2) необхідністю специфічного протиставлення, деталізації або наведення додаткової інформації, структурування інформаційного потоку тексту (медіальна позиція); 3) поданням додаткової інформації, роздумів автора, відхиленням від теми (фінальна або ініціальна позиція), що додає науковій прозі певної розмовності та невимушеності. За допомогою риторичних прийомів апофасис та антиагога, засобами реалізації яких є згадані мовні одиниці, імплікуються: альтернативність, «зменшення» впливу на адресата за допомогою некатегоричного переконання через удаване заперечення, модуляції категоричності та некатегоричності висловлювань, зменшення негативних моментів, згода з адресатом, атракція його уваги. Мовні засоби реалізації останнього прийому є поліпрагматичними і стосуються стратегій «зменшення» впливу на адресата, вуалювання негативної думки, вияву солідарності з читачем, привертання його уваги, причому типова модель yes… but… часто використовується в науковій аргументації як засіб переконання адресата в істинності висловлювання, зокрема, через удавану згоду з аудиторією: