Політична система Англії

Последняя чверть в XIX ст. Становить собою для Англії перехідний час до імперіалізму. На погляд це могло здатися, що її становище як світової держави залишається такою. Проте вже можна розрізнити нові тенденції у світовій розвитку. Піднімаються молоді індустріальні держави — Німеччина, та США. Вони швидко рвуться вперед, І Англія дедалі більше відстає від нього за темпами розвитку промисловості, що СРСР розвалився, невдовзі її світова промислова монополія має піти у минуле. Аналогічне становище можна було у зовнішній торгівлі. Серйозне вплив надав на економічного розвитку Англії в останній третині в XIX ст. Тривалий економічну кризу, простягнутий з невеликими перервами на 20 років. Це був тривалий та глибокий криза, з якого колиабо проходила Англія. Промисловий криза супроводжувався кризою сільського господарства. Наприклад: виробництво чавуну замість 50% світового видобутку, як це було у роки становила наприкінці століття близько 25%, тобто. частка Англії світовому господарстві за 30 років скоротилося вдвічі. Особливо тривожним було те, що падала частка світового експорту Англії. На середину 80-х стало зрозуміло, що найсильнішим конкурентом Англії є швидко зросла Німеччина. Лідер Ліберальної партії Розбери говорив, що: «Торгівля Англії не перестає зменшуватися і те, що ми втрачаємо, у головній своєї частини дістається Германии"[1]. Одночасно тривав зростання її колоніальних володінь. За 40 років 1860—1899 рр. площа англійських колоній зросла колосально: з 2,5 млн.кв.миль до 9,5 млн.кв.миль, з населенням понад 300 млн.человек. У той самий час Англія сильно відставала технічно. Великий англійський історик Энзор каже, що: «падіння винахідницького генія після 1886 р. Було потрясающе"[2]. З 1886- по 1900 р. Було зроблено лише три великих відкриття % парова турбіна, пневматичний обід і Томасов спосіб виробництва чавуну. Усі винаходи пішли зі Англії інших країнах — навіть Німеччину. Саме застосування Томасова способу у Німеччині висунуло чорну металургію Німеччини перше місце у світі. У зв’язку з цими економічними змінами центр тяжкості політичного життя країни, основну увагу англійської буржуазії переноситься цей період із внутрішні проблеми на проблеми зовнішньополітичні і імперські. Імперія стала модою, якийсь манією. Історики пишуть переважно на імперські теми. Вони працюють й не так її минулим, як її майбутнім. У 1883 г. появляется книга професора Силли під назвою «Розширення Англії». Ця книжка у кінці ХІХ століття була настільною книгою англійських діячів. Величезні колоніальні володіння забезпечували англійської буржуазії високий прибуток з допомогою дешевого сировини, гарантованого ринку збуту деяких типів продукції (бавовняні тканини та інших.) і у більшою мірою з допомогою вивезення капитала.

В 1886 році до влади прийшли консерватори на чолі з лордом Сольсбери. Сольсбери походив із старовинної аристократичної сім'ї Сесилей, з якої сягнуло багато англійських державотворців. На майже двадцять років із трирічним перервою влада потрапила до рук консерваторів. Сольсбери вважав, що Англією можна управляти без ризикованих експериментів. Головне увагу Кабінет передав у сферу зовнішньої політики України. На роки його управління доводиться той період зовнішньої політики України, яку називають періодом «блискучої ізоляції». Ці ж роки були роками формування Троїстого і Франко-росіянина союзу. Англія формально вони не примикала ні з одного з них, залишаючись як у не стоїть осторонь тих суперечок, що відбулися на континенті. Для неї було зручну ситуацію арбітра, коли він могла у час з матеріальною вигодою собі втрутитися у той чи інший європейський суперечка. Насправді це не становище нейтралітету, а період англонімецької дружби, заохочення Німеччини до колоніальної експансії. Таким шляхом Англія прагнула використовувати Німеччину як противагу Росії і близько Франції, з які вона перебувала у стані боротьби. Навіть ліберали тоді було за дружбу з Німеччиною. За останнє десятиліття ХІХ століття Англія придбала дуже великі колоніальні території. Найбільшим територіальним захопленням Англії на азіатському материку було приєднання до англійським владениям Бірми (1885 р.), в 1887 року англійці захопили весь Млаккский півострів. З захопленням в 1876 року острова Сокотра (на виході з Червоного моря в Індійський океан) й у 1877 року острова Борнео Англія завершила створення морських опорних пунктів дорогою з Європи на Далекий Схід. Головною ареною колоніальної боротьби наприкінці ХІХ століття стала Африка. Тут головними противниками для Англії Німеччина, та Франція. Боротьба за території у Африці зіштовхнула Англію з Німеччиною. Відмовившись визнати англійські права з цього територію, Бісмарк оголосив про анексії Південно-Західної Африки, викликавши цим невдоволення в Англії. Прагнучи об'єднали володіння у Східній Африці, уряд Сольсбери уклало в 1890 року з Німеччиною угоду: він одержав Занзибар і острів Пембу, поступившись німцям невеличкий острівець Гельголанд у Північному морі. Попри зростання англо-германских суперечностей у зв’язки Польщі з боротьбою за колонії англійське уряд продовжувало вважати своєю головною противником Францію. Двома угодами 1887 року Англія включилася в троїстого союзу Німеччини, Італії та АвстроУгорщини та зобов’язувалася водночас і захищати статус-кво у Середземному морі. Гаданими противниками такої були Франція і Росія. Загострення міжнародних протиріч грунті боротьби за колонії спонукало англійське уряд у 1889 року провести через парламент закону про флоті, з якого Англія мала зберігати перевага сил на море на двома найбільшими морськими державами Францією і Росія. Закон 1889 року поклав початок гонці морських над озброєннями й сприяв подальшому загострення у міжнародному становищі. Майже виняткова концентрація уваги уряду зовнішніх питаннях зустрічала опозицію всередині консервативної партії. У партії були люди, які завбачливо вимагали від Сольсбери та інших лідерів перемикання уваги партії до внутрішнім питання, щоб довго утримати маси під своїм впливом. Тому треба було демагогія і велика гнучкість, ніж доти виявляла партія. Частина консерваторів вважала, що партія торі повинна перебудуватися. Реорганізацію партії, у своїх рук взяв Рандольф Черчілль. Як у роки Дж. Чемберлен перебудував ліберальну партію на засадах, і Р. Черчилль вирішила початку 80-х перебудувати партію консерваторів по типу кокуса, тобто. масову партійну організацію. Позаяк у 1886 р він вдало організував вибори для консервативної партії, він був притягнутий в кабінет на видатний посаду міністра фінансів. Вступивши уряд Черчілль зажадав й «нову програми, сводившейся до внутрішнім реформам, які чи допомогли б вибити карти особисто від радикалів, і навіть до впровадження протекціонізму. У кабінеті ж виникла гостра, хоч і короткочасна боротьба, котра закінчилася поразкою Черчілля, тобто. групи тори-демократов. До цього часу англійські історики вважають, що цьому двадцять років правління консерваторів були періодом реакції. Проте пішло в деякі реформи. Серед законодавчих заходів, здійснених консерваторами, найзначніше місце займала реформа місцевого самоврядування, проведена 1888 року. До 1888 року управління місцевими справами перебувало до рук шерифів і мирських суддів, призначуваних з дев’яти місцевих поміщиків. Цим законом в графствах було створено обрані поради графств, до виборів рад допустили обличчя, мали права голоси під час виборів в парламент, та, крім того, жінки, старшої 30 років. У віданні ради перебували такі питання, як збір податків, витрачання коштів у місцеві потреби, на школи, госпіталі, допомогу біднякам тощо. У тому ж 1888 року було проведена реформа управління Лондоном. Весь місто був на 59 округів, по 2 депутата кожного округу входили в Столичний радацентральний адміністративний орган столиці. До цих депутатам додавалося 19 олдерманов, чи радників, обраних різними привілейованими корпораціями отже, загальне кількість членів Столичного ради становила 137 людина. Столичний рада відав усіма питаннями управління містом і міським господарством. Проте з його ведення вилучалися управління Сіті, розпорядження поліцією, і контроль над постачанням столиці газом і води. У 1891 року консерватори прийняли Закон про безкоштовному початковому навчанні дітей. Це було продиктоване турботою про кваліфікованих кадрах промисловості. Як це взагалі властиво консерваторам, уряд орієнтувалося переважно на репресивні заходи, як в Ірландії, так у самій Англії. Невдовзі по свого приходу до української влади Сольсбери публічно заявив, що розв’язання ірландського питання потрібні «двадцять років рішучого правління», тобто метод жорстких репресій. Білль про злочинах (1887 р.) призупинив чинність в Ірландії законів про недоторканності особи і надав уряду надзвичайні повноваження. Проте масові арешти в судові процеси проти учасників аграрного руху привели немає ослаблення руху, а до підвищення так званих аграрних злочинів і терористичних актів. Це змусило консерваторів провести в 1887 року через парламент Закон про зниження боргу оренді, та був закону про купівлі землі, ассигновавшей кредит за 30 я млн. фунтов стерлінгів на викуп землі на Ірландії і перепродаж її дрібними ділянками безземельним і малоземельним селянам. Це захід був кроком до вирішення земельної проблеми, у Ірландії у сфері заможних селян. Консерватори після шестирічного перебування при владі у червні 1892 року призначили перевибори парламенту. Ліберальної партії знову виступило з різкою критикою агресивної, войовничої зовнішньої й колоніальної політики консерваторів, звинувачуючи в погіршенні зовнішньополітичного становища Англії. Прагнучи залучити голоси мас, ліберали проголосили програму політичних реформ, її сформулював Гладстон ще 1981 року у гучної промови в Ньюкаслі. Він обіцяв земельну реформу — розпродаж великих володінь дрібними ділянками, реформу суду й народної освіти. Наближення виборів сприяло поверненні Ліберальну партію частини осіб, отколовшихся в 1886 року, хоча значної частини либералов-юнионистов у главі з Чемберленом відмовилася повернутися, невдовзі останні повністю злилися з консерваторами. Вибори принесли консерваторам поразка. Але й лібералам зірвалася отримати більшості: обидві партії - і ліберали і консерваторивиявилися представленими майже порівну. У умовах ключ до рішень палат був у руках ірландської фракції. Отже роль ірландців у парламенті зросла. Це примушувало Гладстона, що у липні 1892 року створив свою нову, четвертий за рахунком кабінет на поступки ірландцям. Проте Білль про гомруле, за внесений ним, був забалотований палатою лордів. Перебування при владі ліберального кабінету Гладстона у сфері внутрішньої політики може дати цілком будь-яких результатів. Кожне захід, пройшовши крізь нижньої палати, заканчивало своє існування у верхньої, палата лордів нещадно відхиляла все біллі. Так зокрема, другий Білль про гомруле, який палата громад після 83 днів жорстоких дебатів прийняла більшістю голосів 1 вересня 1893 року, лорди відкинули за тиждень, навіть давши собі праці обговорити його. У пресі законодавчу діяльність лібералів назвали «оранням песка"[3] -настільки безплідною у неї. Ліберали протестували проти, обурювалися, але лібералізм переживав період внутрішнього розкладання. Усередині партії був єдності. Проти лідера Гладстона всередині партії виникла опозиція, котра вважала його політику застарілої, група незадоволених, яку очолював міністр закордонних справ лорд Розбери, вважав, що Ліберальної партії має поступатися консерваторам роль ревних борців розширення імперії. Гладстон, на думку Розбери, недостатньо рішуче боровся за колонії. Хоча це так, адже саме у період правління уряду Гладстона захопила Соломонові острова. Усередині кабінету виник змова проти Гладстона. Гладстон подав у відставку. Новий кабінет очолив лорд Розбери. Кабінет їх користувався надійним більшістю в палаті, його при владі було недовгим, вже, вже у червні 1895 року, опинившись у меншості в палаті по другорядному питання, ліберальний кабінет подав у відставку. Історики відзначають те що, що його зовнішня політика не відрізнялася від політики консерваторів. Сам Розбери був людиною помірним. Ліва крило партії вимагало від цього проведення деяких реформ, записаних в Ньюкэстльской програмі Ліберальної партії. Уряд Розбери намагалося це. Воно не вніс у палату біллі про винагороду найнеспроможніших депутатів парламенту, про відділення церкви потім від держави в Уельсі, про 8-часовом робочому дні для гірників, про збільшення відповідальності господарів за нещасні випадки з робітниками, про вибори до одного дня всій країні і інших порівняно передових заходах. Не них ні проведено життя, оскільки, коли ці біллі надходили до палати лордів, вони або їх проваливала, або так калічила своїми поправками, що уряд забирала назад. Демократичні проурядовці вимагали боротьби з реакційними лордами. Але Розбери не зробив це. Внутрішня гризня у керівництві партії прискорила розв’язку. Внутрішня боротьба інформації з уряду тримала його, як висловився один із членів уряду Асквита, може «внутрішньої болезни"[4]. Часть кабінету зажадала від Розбери нової спроби провести гомруль для Ірландії. Ррозбери був рішуче виступають проти. До свого падіння кабінет Розбери встиг оголосити протекторат над територіями Східної Африки, ще захопленими іншими державами. З 1895 року протягом десятиріччя при владі перебували консерватори, до 1903 року на чолі кабінету знову стояв Сльсбери. Нової рисою кабінету Сольсбери стало офіційне включення до його склад либералов-юнионистов. Джозеф Чемберлен отримав посаду міністра колоній. Вибори 1895 року дали значну перемогу консерваторам. Їм 411 місць, а ліберали 177. Пребывание консерваторів при владі кінці ХІХ століття зазначено повної пасивністю у питаннях внутрішнього законодавства. У кодексі кабінеті Д. Чемберлен став грати найбільшу роль. Він був рушійним духом кабінету. Поруч із прем'єром Сольсбери, який тоді був глибоким дідом, Чемберлен був молодий, сповнений енергії й снаги. Чемберлен відмовився від важливих портфелів, запропонованих йому, і поставив минимстерство колоній, яке до цих вважалося у «англійському кабінеті другорядним міністерством. Вибір його опинився випадковим. Змінилося саме значення колоніального питання. Боротьба за колоніальні землі, за колоніальні ринки стала центральної проблемою для англійської буржуазії. З іншого боку, наростали і внутрішні, соціально-політичні труднощі, щоб англійської буржуазії, так як опір мас зростанню експлуатації, дорожнечі, військовим видатках теж збільшувалася. Для боротьби з цими труднощами були трохи більші придатний Чемберлен, ніж аристократичне крило консерваторів. 1895−1897 ж роки були найбільш тривожними роками у економічній історії Англії ХІХ століття. Експорт став падати. Чемберлен виступив із планом самоснабжающейся, самодостатньою імперії. Відповідно до цього плану, британська імперія мала перетворитися на політичну федерацію з імперським парламентом і імперським урядом у Лондоні. Імперська федерація повинна оточувати себе митної стіною, захищає імперський ринок від іноземної конкуренції. Усередині ж імперського митного союзу повинна панувати вільної торгівлі. Для обговорення цього плану Чемберлен скликав в 1897 року імперську конференцію. Але домініони рішуче висловилися як проти політичної, і економічній частині плану Чемберлена оскільки молода буржуазія британських домініонів, развивавшая свою промисловість, не хотіла залишатися аграрним сировинним придатком Англії. Отже, пошуки виходу поки зазнала поразки. Інший шлях, шлях участі у боротьбі переділ світу, був більш важким. На той час основний суперник Англіїмолода імперіалістична Німеччина досягла стадії розвитку своїх сил, коли він вважала можливим вперше зробити викликає жест на адресу Англії. З 1895 року Німеччина почала активно виступати проти Англії. Вона намагалася стати на Європі центром антианглийского блоку. Ця обставина яскраво позначилося в ряді великих дипломатичних невдач Англії 1895−1899 годах. События 1895- 1898 г. г.ясно показали, що ера блискучої ізоляції для Англії пройшла. Сталося подія, яке яскравіше, ніж, показало повне самотність Англії. Цим подією стала англо-бурська війна, що почалася восени 1899 року. Бури надали дивовижне, героїчне опір. У протягом кількамісячної англійські війська зазнавали поразки від бурів. Тільки з допомогою величезної армії англійці придушили опір бурів. На полях Трансваалю побувало 450 тыс. английских солдатів. Війна закінчилась в 1902 г. капитуляцией бурів і визнаний ними суверенітету англійського короля. Під час війни з бурами Англія надто відчула своє самотність. Під час війни і навіть дещо раніше Англія намагалася вийти з неприємної і небезпечну неї ізоляції шляхом зближення Росії з США, та був з Німеччиною, або з тим і той. Ініціативу взяв він Джозеф Чемберлен, що у 1898−1899 рр у низці публічних виступів зробив знаходяться відповідні пропозиції Німеччини) і США. У межах своїх промовах Джозеф Чемберлен формулював ідею пантевтонсокого союзу (Англія, Німеччина, та США), або англо-саксонського (Англія та). Але спроби Чемберлена виявилися невдалими. Німеччина відповіла відмовою. Так при цьому у самій Англії більшість буржуазії належала до його планам дуже недоброзичливий. Чемберлен виявив політичну короткозорість і зрадливу орієнтацію. Він пропонував дружбу союз державі, яка того часу стало вже самим небезпечним i непримиренним суперником Англії. З іншого боку, він продовжував вважати Франції і Росію найбільш непримиренними суперниками Англії. англійські історики пишуть про так званої чемберленовской традиції у зовнішню політику Англії - це традиція дружби з Німеччиною. Ця традиція дорого обійшлася англійської народу, вона чи не коштувала йому національної безпеки. Так Англія останніми роками XIX повертає від міста своєї традиційної, майже столітньої зовнішньої політики України, що був в підтримуванні з так званого рівноваги наснаги в реалізації Європі, до пошукам союзників. Зазнавши невдачу шляхах зближення Росії з Німеччиною, Англія за цим для цього переходить до політики оточення Німеччини. Цей поворот вона справила вміло, швидко і зовсім. Його почали консерватори (Бальфур і Ленсдаун) і продовжували ліберали (Едуард грей). У мемуарах Э. Грея «Двадцять п’ять років», відбито вся гнучкість англійської дипломатії. Уклавши в 1904 р. З Францією угоду, Англія швидко, майже стрімко пішла на зближення з Росією, забувши старі суперечки з Росією по Середню Азію, щоб залучити її до антигерманскому блоку. Якщо казати про внутрішньої політики, то єдиним проявом внутрішньополітичної активності стало два акта: реакційний в законі про освіті та в законі про відповідальності підприємців за нещасні випадки з виробництва, який носив також дуже обмежений характер. Чемберлен, беручи 1895 г. в уряд, заявив, що його найважливішим є запровадження соціального страхування. Але, окрім двох жалюгідних заходів нічого розпочато був. З 1895 року англійська буржуазія шукаючи виходу зі складного економічного становища зробила широке наступ на трудящі верстви населення. Вона повела боротьбу проти існування профспілок. Проте наступ буржуазії на тред-юніони скінчилося несподіваним нею результатом — появою на сцені третя сила поруч із консерваторами і лібералами — робочої партію. Окупувавши Трансвааль і Помаранчеву, консервативне уряд вирішило використовувати шовіністичні настрій у країні й зробити в 1900 року нові вибори до парламенту. Вибори дали консерваторам влада поки що не новий термін. У 1902 року старий лідер консерваторів маркіз Сольсбери пішов у відставку від старості та її замінив у 1902 року і його племінник Артур Бальфур. Консерватори, які були дуже тісно пов’язані з державної англіканської церквою, були надзвичайно стурбовані зростанням «релігійного индиферентизма"[5], у народі і занепадом шкіл, які перебували у запровадження англіканській церкві. Гладстоновская школа, створена 1870 року залишалася передовий, прогресивної школою. Шкільні комітети, керували цієї системою народної освіти, взяли його в своїх рук не лише початкову, а й середню, і навіть професійну школу. А. Бальфур вирішила 1902 року ударити комітетській школі, і зміцнити релігійну школу. Остання, будучи з постановки навчального справи значно нижча комітетської, втрачала свій вплив маси, потім від держави вона менше грошей. Вчителі були погані, устаткування старе. Бальфур вирішив скасувати демократичні шкільні поради й передати управління комітетськими школами радам графствконсерватив-нішим органам, ніж шкільні комітети. Церковні школи мали одержати, поряд з іншими державні субсидії, залишаючись цілком під контролем англіканській церкві. Попри опір лібералів у парламенті й у країні, цього закону було проведено. Позитивним в шкільному законі було те, що він він зробив усе школи громадськими, поставивши їх під певний контроль з боку місцевих самокерувань. Але найбільше що від цього закону виграла офіційна англіканська церква. У одній зі своїх промов 1903 року Чемберлен стан англійської промисловості характеризував так: «Сільське господарство, кажучи практично, зруйновано, виробництво цукру припинилося, шовкова промисловість зникла, залізо під загрозою, вовняна промисловість — під загрозою, бавовняна матиме ті ж самі судьбу». 6] Вже з 1895 року виходом із цього становища Д. Чемберлен вважав створення самоснабжающейся імперії. На двох імперських конференціях в 1897 і 1902 рр. Чемберлен пропонував доминионам прийняти цього плану. Але двічі зазнав повну невдачу. «Ні на питаннях імперської федерації, ні з питання оборони колонії були схильні йти назустріч Англії. Чемберлен повторював свої арґументів на користь створення імперського ради глухим ушам… После семирічного віку праць за імперське єдність Чемберлен побачив себе у тупике"[7]. У 1903 року він, прагнучи по суті до тієї самі цілі, видозмінив свій план. Замість імперської федерації, проти якої рішуче заперечували домініони, запропонував перетворити імперію в Митний союз. Вважаючись з протекціоністськими поглядами і інтересами буржуазії домініонів, Чемберлен не заперечував проти протекціоністських мита у домініонах, але вимагав знижки з нього в користь англійських промислові товари, про предпочтительных тарифів. Про це метрополія обіцяла дати доминионам перевагу для придбання вони сировини й продовольства. Такий митний союз на думку Чемберлена «рано чи пізно перетворить імперію у єдиний господарський організм, але це в своє чергу, призведе до імперської політичної федерації з імперським уряд і парламентом у главе». 8] План Чемберлена означав відмови від старої фритредской політики, що вже 60 років панувала в Англії. То справді був крутого повороту у економічній політиці Англії від фритреда до протекціонізму. Чемберлен вимагав в кабінеті проведення життя його соратникові плану. Але кабінет, і його глава А. Бальфур опинилися у тяжкому становищі. Фритред за шістдесят год свого існування став аксіомою, майже догмою для англійців. Значна частка власності консерваторів, особливо у лавах представників важкої індустрії, була у протекціонізмі. У палаті громад Чемберлен мав за собою близько 200 членів парламенту. Та більшість англійської нації було понад фритред. За фритред були всі ліберали, робітничий клас, дрібна буржуазія і навіть частина консерваторів. Ці верстви населення вважали, у минулому фритред забезпечив Англії світове панування понині доставляє їй великі переваги. Фритред, на думку, означає дешевий хліб, і дешеве сировину, тоді як протекціонізм — дороге сировину й дорогий хліб. Бальфур виявляв співчуття до протекціонізму, але знав, більшість англійців буде проти мит І що чергових виборах консерватори потерплять поразка, якщо офіційно пов’яжуть себе з протекціоністської програмою. У сам уряд й у партії консерваторів була група про прибічників дешевого продовольства, яка погоджувалася з протекціонізмом. Це питання погрожував розколом партії. Чемберлен та її прибічники наполегливо вимагали негайного початку протекціонізму. Бальфур і його прихильники вирішили балансувати, же не давати категоричного відповіді питання, поставлений Чемберленом. Це спричинило відходу з уряду як Чемберлена, і п’яти министров-фритредеров. Це було вже початком розколу серед консерваторів. Пішовши з уряду Чемберлен почав дуже гучну войовничу кампанію у протекціонізмі. У грудні 1905 роки ще до парламентських виборів, влада перейшла до рук ліберального кабінету. Лідер партії Г. Кэмпбелл-Баннерман увімкнув у склад свого уряду як либералов-империалистовЭ.Грея, Г. Асквита та інших., і радикалівД.Ллойд Джорджа, У. Черчілля. Парламентські вибори 1906 року принесли жорстоке поразка консерваторам. Уряд лібералів залишалося до 1916 року. Уряд вніс ряд законопроектів. Вважаючись з вимогами робочих, воно зробило страйк і страйкові фонди легальними. Лорди через побоювання перед тред-юніонами не зважилися затримати цього закону. Зате й інші біллі, яке внесло уряд у 1906;1908 роках вони або відхиляли, або так спотворювали, що уряд саме брала їх. Так лорди двічі не дали згоди скасування реакційного шкільного закону 1902 року, як і раніше, що ліберали погодилися у цій галузі вдатися до поступки консерваторам. Відхилили лорди також білль про знищення множинного вотуму і білль про надання батракам за викуп у власність невеликих ділянок землі. Ллойд-Джордж і інші ліберали, що проводили останній білль були дуже занепокоєні тим, щоб у противагу робочим збільшити селі шар малих власників. Білль надавав право місцеві органи влади примусово відчужувати за винагороду пустинні землі і давати їх дрібними ділянками за викуп батракам. Лорди протягом трьох років (1906;1908 рр.) затримували цей і усе-таки не пропустили його. Знову можна говорити про становище, яким було в 1894—1895 роках при Розбери, коли Асквит розпачливо говорив: «Ми оремо пески». 9] Безсилля парламенту розчаровувало маси. Кемпбэлл-Баннерман під тиском лівого крила лібералів і лейбористів вніс у початку 1908 року у парламент резолюцію протесту проти лордів. Лейбористи запропонували скасувати палату лордів, але ці пропозицію зібрало лише 100 голосов (лейборист, ірландці і кілька радикалів) і це відкинуто 315 голосами. Ліберали були за помірнішу реформу. Резолюція, прийнята трьома чвертями нижньої палати, вимагала реформи палати лордів у сфері забезпечення демократичного законодавства. Ліберальна буржуазія викликала масам, що боротьба проти палати лордівце за демократію в інтересах всього народу. За всією Англії влаштовувалися масові мітинги і демонстрації, у яких оратори рішуче засуджували поведінка палати лордів і навіть вимагали її ліквідації. Інші говорили: потрібно зробити палату лордів статті, що. Навіть консерватори, боючись, настільки архаїчне установа не витримає напору демократії, погоджувалися на реформу палати лордів, бажаючи перетворити їх у яка обирається, проте аристократичне збори з тієї ж повнотою влади, як і нижня палата. Асквит і керівництво лібералів не погоджувалися і одні із запропонованих планів. Вони пішли іншому шляху. Вони вирішили зберегти палату лордів як спадкове, аристократичне установа, але обмежити її права в такий спосіб, аби повернути до фінансовим, економічним биллям палата лордів вони мали ніякого стосунку, щодо з усіх інших биллей палата лордів одержала лише отсрочивающее вето: термін відстрочки — 2 року у закінченні яких білль, ухвалений нижньої палатою надходить затвердження королю, минаючи палату лордів. Тривалість парламенту скорочувалася з семи до п’яти лет. Эта була прогресивна, хоч і вкрай обмежена реформа — адже лорди могли затягти прийняття будь-якого закона. После бурхливих дебатів палата громад прийняла цього законопроекту 14 квітня 1910 року. Наступна дискусія цього перервалася у зв’язку з смертю короля Едуарда. Влітку 1910 було організовано «Нарада 8-ми"[10], яке проте не дійшло до єдиної думки. У результаті переговорів палата лордів задля зміцнення своїх позицій погодилася ухвалення бюджету 1909;1910 року навіть заявили про свою згоду реформуватися. Коли 15 листопада 1910 року знову відкрилася сесія парламенту, лідер консерваторів в палаті лордів Ленсдаун вніс законопроект, основний зміст якої зводився до того, щоб найважливіші і спірні питання передавалися на всенародне голосування, а, по фінансовим биллям скликалися об'єднані засідання обох палат. Неважко зрозуміти, що прийняття цієї пропозиції Ленсдауна забезпечувало б панування консерваторів, котрі з спільному засіданні палат становили б переважна більшість, оскільки співвідношення торі і лібералів виражалося 5:1(ясно, що навіть коли торі мали в палаті громад меншість, вони, об'єднавшись відносини із своїми однопартійцями у верхній палаті, у разі мали мати більшість. Палат лордів схвалила проект Ленсдауна, палата громад не погодилася з нею. Єдиним виходом із що виникла становища знову з’явився розпуск парламенту та призначення нових виборів. Вибори до палати громад відбувалися у грудні 1910 р. Не принесли якихабо змін — у розподілі місць, хоча ліберали у тому, щоб перемогти, обіцяли гомруль Ірландії і призначає нові реформи. Тільки після жорстокої боротьби у серпні 1911 р. Верхня палата змушена була прийняти білль 14 квітня 1910 року. Опір лордів зламалося лише загрозою кабінету Асквита призначити в верхню палату кілька сотень нових лордів, які належать до Ліберальної партії. Адже достеменно відомо наскільки неохоче лорди пускають на свій середу чужаків, і з ліберальним світоглядом. У вкрай обмежений характер парламентської реформи виявлялася реакційна політика влади, яка прагнула зберегти як жило якнайбільше віджилих інститутів. Однією з важливих імперських заходів Кемпбэлл-Баннермана було надання автономії завойованим бурским республікам. Це відкрила можливість створення Африці нового домініонуПівденно-Африканського Союзу. Невдовзі Кемпбэлл-баннерман, на той час вже хворий старий пішов у відставку. На посаді його змінив Асквит. Уряд Асквита (1908;1916 рр.) кілька відрізнялася від уряду Кемпбэлл-Баннермана. Сам Асквит належав до крила либералов-империалистов. Ллойд-Джордж одержав у новому кабінеті великий посаду міністра фінансів, що розглядалося як другий після прем'єра посаду у кабінеті. Ця було засобом заспокоїти ліве, радикальне крило партії, яку очолює вважався Ллойд-Джордж. Роки уряду Асквитаце новий рівень в наростання внутрішніх та зовнішньополітичних труднощів Британської імперії, новий рівень в наростання передвоєнного кризи. Робочий клас стає дедалі неспокійним. З 1906 року безупинно піднімалася війна страйків. Внутрішня політика характеризується дуже складно лавіруванням, сочетаемым з гучної кампанією навколо соціальних реформ. Окремою рядком можна згадати про тому, вибори 1906 року характеризується великою перемогою кандидатів, виставлених нової політичної організацією — Комітетом робочого представництва, перейменованим у тому року у робочу партію. З 51 кандидата Комітету до палати громад минуло 29, що було несподіванкою. У передовий «Таймс» вказувалося: «Слід визнати те що, що англійські робочі зробили на 1906 року рішуче той самий, що раніше робили інші класи: вони скористалися своїми політичними правами за захистом власних интересов."[11]Правительство 1906;1913 рр. пішло в ряд поступок робочим. Водночас ліберали обіцяли зробити розширення виборчого права, реформувати сільському господарстві, дати гомруль Ірландії і навіть ліквідувати палату лордів. Ліберали, котрі володіли великим досвідом соціальної демагогії і лавірування, які прикривали свою агресивність в зовнішній політиці пацифисткой фразеологією, краще могли виконати роль, відведену їй правлячими колами, ніж надто прямолінійні консерватори. Зрозуміло, що буржуазія потребувала спритних демагогах, які відвернули би увагу від гонки озброєнь, зуміли б прикрити мілітаристську політику фразами у тому, що «це тільки у інтересах світу, у сфері охорони культури, у сфері та т.д.». 12] Однією із найяскравіших реформ цього періоду вважатимуться закону про страхуванні. Він був побудовано великих внесків із боку робочих і менших із боку господарів, яких держава додавало невелику дотацію. Їм охоплювалося менше половини робітників і службовців країни. Страховое посібник був дуже невеликим. Страхування передали не профспілкам, а особливим державним організаціям. Безперечною поступкою робітничого класу був закону про компенсації робочим, прийнятий у 1906 року. Якщо з закону 1897 року декларація про отримання посібників від підприємців при нещасних випадків поширювалося тільки деякі категорії робочих, нині - майже всі робочі, хоча розмір посібників був незначний. У 1908 року було ухвалено Закон про пенсії старих. Право пенсію у вигляді 5 шилінгів на тиждень отримали особи, досягли 70- років і мали трохи більше 26 фунтів стерлінгів річного прибутку. У тому ж році спеціальним законом встановлювався 8-годинний робочого дня для вуглекопів. У 1909 року засновані біржі праці, до функцій яких входило посередництво між підприємцями, й робітниками при найманні робочої сили в. У тому 1913 року з закону про фондах тред-юніонів. Закон результатом боротьби тред-юніонів. Багатство страйків, їх завзятий характер змусили уряду Асквита відмовитися від старої англійської доктрини невтручання у промислові конфлікти. Полагодження промислових контактів Ллойд-Джорджем в 1906;1908 рр було першим кроком у цьому напрямі, коли міністр виступав лише як посередника між сторонами. При Асквите уряд намагалося офіційно з допомогою законодавства, піти далі цим шляхом. Асквит намагався вводити на Англії арбітражне розгляд конфліктів державними третейськими органами. Асквит надавав цієї системі настільки велике значення, що сама став би навіть головою Центрального арбітражного ради. І все-таки великого практичного значення цього закону у відсутності через сильної звички як тред-юніонів, і господарів уникати звернення до уряду України у такі справи. Ще менша практичне значення за тими самими причин, мав закон 1912 року про мінімумі заробітної плати для гірників. Промислове і робочий законодавство урядів Кемпбэлл-Баннермана і Асквита каже ще про який вплив до 1914 року нових тенденцій у сфері соціального та скорочення економічної законодавства. Стара доктрина Милля у тому, що є лише «нічним сторожем"[13], необмежено властвовшая ще 60−70-ті роки, наприкінці ХХ століття вже немає знаходила прибічників у середовищі політичних діячів Англії. Буржуазне держава робить у початку ХХ століття зробило кілька практичних кроків в бік втручання у сферу індустріальних відносин. Проте саме англійське суспільство ставилося досить недоброзичливий до цих методам. Слід відзначити те що, що Англія у період переважно свій бюджет витрачає на армію, флот й зміцнення бюрократичного апарату імперії. Так було в 1905;1907 гг.(в середньому у рік) на військові потреби витрачалося 59,8 млн.ф.ст., а в 1911;1913 рр. — 73,3 млн.ф.ст. серед найбільших європейських держав Англія стояла першому місці по військовим видатках душу населення. У Великобританії був браку теоріях, які обгрунтовували необхідність готовності до війни економічним потребами, зокрема загрозою зі боку кайзерівській Германії. Тижневик «Джон Булль» (24 серпня 1912 року) писав: «Говоритимемо відверто: війну з Німеччиною неизбежна"[14]. Война починає розглядатися як засіб покласти край двома найлютішими ворогами англійської буржуазії: кайзерівської Німеччиною й робочим рухом. Англія приймала енергійні заходи у підготовці війни. У 1901 року організується комітет оборони імперії, замість головнокомандувача в 1895 р. створюється вищий військовий рада. У 1909 року формується імперський генеральний штаб, що включав представників домініонів. Військовий міністр, у кабінеті лібералів Холдейн проводить реорганізацію армії, замість дотеперішніх громадянської міліції та добровольчих сил сформувалися єдині територіальні частини з масовим резервом. Організовано эскпедиционный корпус в 100 тисяч людина, який можна в будь-якої миті перекинути завезеними на територію Франції. З Францією ще 1905 року домовилися про про спільні дії, а надалірозподілили обов’язки військово-морських сил: Франція сосредотачивала свій флот у Середземному морі, а Англія — у Північному. Паралельно військовим заходам суші здійснювалося військово-морський будівництво. Призначений в 1904 р. першим лордом адміралтейства Фішер почав реорганізацію військово-морських сил в розрахунку війну проти Німеччини. Саме йому належить ідея знищити без оголошення війни німецький флот з його стоянках. У 1906 року спустили на воду перший дредноут, мав на борту 12 двенадцатидюймовых знарядь (замість 4-х на старих лінкорах). Це знецінило старий броненосний флот, щодо якої Англія була незмірно сильніше Германии. Теперь, після появи дредноутів, перевагу Англії зведений до мінімуму, але лише дало поштовх ще більше пропасному морському змагання двох держав нової технічної основі. Результатом залякування був дуже збільшений бюджет военноморського флоту. Особливістю мілітаристської політики Англії було те, що вона старанно маскувала свою агресивність миролюбними фразами, вводившими на манівці думку, як у самій Англії, і за її межами, і навіть тим, що увагу народу було майстерно відведено убік широкомовної програми соціальних реформ. Справжній смисл політики лібералів можна простежити з подій, що з так званим «революційним бюджетом"[15] Ллойд-Джорджа. 29 квітня 1909 року ЛлойдДжордж вніс проект бюджету на1909;1910 фінансовий рік. У проекті фігурував дефіцит більш як 15 млн.ф.ст., який обумовлювався переважно військовими видатками. Варто сказати, що доводиться додатково до існуючої військово-морської програмі передбачалося побудувати вісім броненосців. Намагаючись послабити враження від величезних військових витрат, ліберали намагалися посилено підкреслити «великі» асигнування на пенсії старим (згідно із законом 1908 року). Основні суперечки розгорнулися передусім навколо прибуткової частини бюджету. Уряд пропонувало запровадити низку інших непрямих податків. Відомо, що дозволить після ліквідації хлібних законів у 1846 року у Англії було заборонено майже всі непрямі податки. Основним виглядом оподаткування було пряме податку з доходів, перевищують 160ф.ст.в рік. Проте, по мері втрати Англією своєї промислової монополії почали відновлювати один непрямий податок одним. Усього нові непрямі податки давали додатково скарбниці 6,7 млн.ф.ст. Особливо палкі суперечки ішли у відношенні прямих податків. До 1902 р. існувало дві основні прямих податку: податку зароблений і незароблений прибуток і введений 1894 року податку спадщини. Тут Ллойд-Джордж запропонував збільшити їх і запровадити нові не прямі податки, затрагивавшие більшою мірою великих землевласників. Це в перших, податку «незаработанные приращение"[16], по-друге, податку будівлі, втретіх, оподаткування пустинних земель, й учетвертих, податку ренту, отримувану ленлордами з підприємціворендарів. Бо за мері зростання міст різко зросла і вартість землі, ніж користувалися поміщики штучно роздуваючи ними ціни. Уряд запропонував зробити оцінку дійсною ціною землі всій країні. Під час продажу поміщиком будь-якого ділянки одна п’ята частина від різниці між вартістю цієї ділянки тієї ціною, яку його продано, повинна бути користь держави. Це був податок за незаработанное прирощення. Другий податок стосувався орендних взаємин у Англії. У Великобританії існувало великі площі пустуючих земель, які поміщики не здавали у найм і не продавали, чекаючи нового підвищення цін. У бюджеті 1909;1910 року був передбачено запровадження в обсязі 0,5 пенсу за кожен фунт ринкової вартість цих земель. Наконец, багато ділянок поміщики здавали шахтовладельцам, які з право видобутку, наприклад кам’яного вугілля, платили, крім земельної ренти, лендлордам особливу ренту. Бюджет 1909;1910 фінансового року мав статтю, що передбачала незначне оподаткування цього джерела доходів. Від підвищення давніх і запровадження нових податків скарбниця змогла одержати додатково 12 млн.ф. ст. Ліберальний кабінет посилено підкреслював, всі ці додаткові доходи підуть в основному для поіпшення життя народу. Ллойд-Джордж говорив: «Перед нами бюджет, який має вести непримиренну боротьбу з бідністю. Сподіваюся, що тепер живе покоління побачить вже значне наближення до того що віці, коли убогість й супроводжує приниження і виродження зникнуть, як зникли нашій країні вовки, яких неможливо було колись багато у лесах». 17] У дійсності ніякого блаженного століття, природно, не настала. Проте особливо реакційні кола, захищаючи свої інтереси влітку, і восени почали гучну агітаційну кампанію проти бюджету, особливо проти податків на незаработанные збільшення. Найбільш впливові журнали та газети ознайомили з «Таймс» на чолі кваліфікували бюджет як «хижацький» і «соціалістичний». Палата громад затвердила у третій читанні бюджет, запропонований кабінетом. Палата лордів відкинула бюджет. Це призвело до загострення ситуації та згодом до реформування палати лордів. У 1912 року ліберальне уряд внесло білль про гомруле, який палата лордів, користуючись свої правом двічі його відхилила. Ірландія і залишилася «гарячою точкою» для Англії. Тут події розгорталися гостро, справа явно йшло до війни. Наслідки невирішеною ірландської проблеми виявляються по цей день.

Таким чином з повною переконаністю вважати проведені урядом Англії реформи цього періоду досить обмеженими. Вони яскраво виявлялася реакційність і небажання буржуазії на справді революційне реформування застарілих інститутів влади. Ніхто інший, як ліберальний прем'єр Асквит, який вів боротьбу проти лордів у публічних заявах, в палаті громад, заявляючи щодо змін в функціях верхньої палати, він у той час підкреслював, що «таке перетворення може бути вироблено немедленно"[18]. Уряд робило лише ті реформи, які десь однак були б неминучими. Зростання робочого руху, його організованість стала лякати буржуазні правлячі кола країни. Потрібно були на поступки, але й допустити посилення робочого руху. Тому реформи носили кілька епізодичний характер. Безсумнівно, що особливістю реформування періоду кінця ХІХ століття — начало.

XX століття стояла двухпартийность політичною системою Англії. У боротьбі між собою вплив над масами партії використовували популістські заходи. Як, наприклад, ліберали з метою ослаблого впливу у 1904 року внесли білль (законопроект Паультона), за яким визнається право мирного пікетування з проведення страйків. Тред-юніони не несуть фінансової відповідальності за проведення страйків, і за пікетування. Цей білль як і очікувалося було прийнято платою громад і відкинуто палатою лордів. Проте, ліберали підняли рейтинг серед робочих. Інший безсумнівною особливістю реформування була точиться країни гонка озброєнь, яку старанно маскували, відводячи увагу до соціальні реформи. Правлячі кола показали, що збираєтеся проводити політику поміркованих соціальних реформ разом із мілітаризацією країни й підготовкою до войне.

П Л, А Н.

Запровадження стор. 1−2 Політичні реформи і обстановка в Англії межі ХХ століття стр.3−24 Укладання стр. 25.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ :

Ротштейн Еге. «Зовнішня політика Англії й її критики 1830−1950» С. В. Захаров «Англія в 1870—1914 роки» Н. А. Ерофеев «Нариси з історії Англії 1815−1917 р.» К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» И. М. Лемин «Зовнішня політика Великобританії від Версаля до Локарно» «З британської історії нового і новітнього часу» Збірник під ред. Вяткиной В. В. «Нова історія» Навчальний посібник під ред. Ананова Е.В.

Министерство вищої освіти Пермський державний університет ім. А. М. Горького кафедра Новій і Новітньої истории КУРСОВАЯ РОБОТА ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ У АНГЛІЇ Наприкінці XIX — початку XX века Студентки V курсу историко-политологического факультета заочного відділення 1 группы.

Садыковой Г. Р.

Науковий руководитель.

Алпатова Г. М.

г. Пермь 1999 г.

———————————- [1] С. В. Захаров «Англія в 1870—1914 годы».

[2] С. В. Захаров «Англія в 1870—1914 роки» стр. 32.

[3] Н.А. Єрофєєв «Нариси з історії Англії 1815 -1917 г.».

[4] Н. А. Ерофеев «Нариси з історії Англії 1815−1917 рр.» стор. 44.

[5] Н. А. Ерофеев «нариси з історії Англії 1815−1917» стор. 57.

[6] Н. А. Ерофеев «Нариси з історії Англії 1815−1917 «стор. 57.

[7] Ензор «Англія 1870−1914» стор. 377.

[8] Ензор «Англія 1870−1914» стр. 380.

[9] Н. А. Ерофеев «нариси з історії Англії 1815−1917» стр. 66.

[10] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стр. 320.

[11]К.Д.Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стр. 325.

[12] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стор. 327.

[13] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стр. 326.

[14] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стр. 337.

[15] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стор. 327.

[16] К. Д. Петряев «Курс лекцій з Німеччини, Франції, Англії й США» стр. 329.

[17] Ензор «Англія 1870−1914» стр. 480.

[18] Ротштейн Еге. «Зовнішня політика Англії й її критики 1830−1950 рр.» стор. 10.