Средневековье про чужих: араби, монголи і індіанці очима європейців VIII — XVI століть

Средневековье про «чужих » :араби, монголи і індіанці очима європейців VIII — XVI веков.

Г. Г.Пиков.

" Не можна всунути дійсність у такому прості категорії. Наприклад, ми Французи, ми — Римляни з мови, Греки за цивілізацією, Євреї за поглядами. Факт походження, найважливіший спочатку, поступово втрачає своє значення тоді, як великі матеріали, іменовані грецьким пануванням, римським пануванням, німецьким пануванням, християнством, ісламом, відродженням, філософією і революцією, тоді, щоб ці події подібно мірошницьким жерновам перетирають первісні різновиду людської сім'ї, примушуючи їх злитися в більш-менш однорідні маси " .

(Еге. Ренан) Цель справжніх методичних вказівок — дати попередню інформацію, практично недоступну досі, студентам про деякі аспекти досить складною й у той час, актуальною у науковому, політичному і методологічному відносинах темі «Середньовічна Європи та світ довкола себе », допомігши йому знайти самостійний підхід до досліджуваним проблемам. Зазначена тема, на жаль, до нашого часу, не увійшла у навчальну літературу, бо порівняно недавно лише стала предметом пильної уваги дослідників. Цей огляд однієї з ключових аспектів може допомогти студентам, надавши їм необхідний на початковому етапі матеріал і намалювавши загальне полотно еволюцію ставлення середньовічних європейців про «чужих » .

То, що проблему «образ чужого у культурі «привернула увагу громадськості фахівців буквально за останні десятиліття, невипадково. Складається «єдиний світ », у якого старе уявлення про ієрархію народів та культур просто більше не працює. А від цього очевидного і факту випливає маса наисложнейших проблем, пов’язаних із взаємовідносинами розв’язання тих чи інших народів, культур, релігій у минулому. Проблеми ці є і найважливішими, бо без усвідомлення і осмислення минулого важко зрозуміти справжнє. Це банальне міркування, на жаль, кожному за покоління стає одкровенням. Ще відомий французький історик уже минулого століття Алексіс де Токвіль писав, що єдиним уроком історії і те, що не беруть із неї уроков.

Стремление й уміння «ввійти «в «чужу «духовне життя має особливе значення та розвитку власної культури. Існує стійке уявлення, що зможе повністю середньовіччя «фундаментальна протилежність «свого «і «чужого «мала форми стійкого протиставлення «(Одіссей. 1993.М.:Наука, 1993. С.5). Але протиставлення необов’язково означає осуд інший культури. Переконливі приклади того пов’язані з історією середньовічної Европы.

Понятно, що історія — це «суперечка нескінченно », але нащадки нічого не винні бути суддями (хоча, ніде правди діти, саме тут ролі найчастіше й виступають), вони би мало бути скоріш правонаступниками людей минулих поколінь. Історія, по словами нашого відомого вітчизняного історика Арона Яковича Гуревича, мусить бути діалогом сучасної людини з тими, яких немає, у яких «далеко ». Тому, колись, ніж виносити судження у тій чи іншого проблемі, джерела та кінець якої губляться в тумані часу, стоїть вислухати думка сучасників далеких событий.

Встреча двома цивілізаціями, ще, завжди породжує необхідність, осмислюючи несподівану появу «чужих », зв’язати їх зі своєю власної історією, знайти їм «нішу «в освяченою традиціями і релігією ланцюжку значимих подій. У середньовіччі можливо було зрозуміти феномен інший культури, спробувати передбачити можливі результати цієї встречи.

Наконец, слід звернути увагу на той цікавий факт, що світосприйняття тісно пов’язані з світоглядом. Хай банально це звучить таке твердження, але вражає насамперед саме еволюція світоглядної основи этногеографических уявлень християнського світу у середні века.

Почему саме у середньовіччі? Насамперед оскільки думка європейців про інші народи останні століття досить ж добре відомо й у чому, через літературні твори, запропонований ж тут середньовічний матеріал, мабуть, менш відомий. Не дивно, від на той час до нас дійшли досить скупі і уривчасті відомості. Вони при цьому ще пройшли остаточно через фільтри офіційною наукою і тому ними майже звертали уваги письменники і поети, ці, з дозволу сказати, популяризатори, провідники наукових ідей у маси. Але головне, здається, будь-якому іншому — у цьому, що середньовічні люди ставили ті запитання, які задаємо і ми, але це отже, що ми можемо (і дружина мають!) скористатися їхніми думками і суждениями.

Арабы мало були відомі європейцям до 7 століття, коли вперше вторглися в південні провінції Візантії. Їх знали до Середземномор’я політикою переважно як сарацин, тобто. «людей Сходу «(від араб. кореня аш-шарк). Поява арабів в Сирії, в Північній Африці, а згодом у Іспанії і, було сприйнято як ще один доказ одвічною боротьби двох світів, Заходу і Сходу, продовження Троянської і Греко-Персидских війн. Християнська Європа сприйняла прибульців, ще, як і однієї з численних ворогів, загрожували християнству зусебіч і бачила на початковому етапі особливої різниці з-поміж них і «примітивними язичниками «з півночі та сходу (вікінґами, слов’янами і мадярами). Проте латинські автори було неможливо не звернути увагу на монотеїзм ісламу, тобто. його кардинальне на відміну від східного язичництва. Оскільки арабська експансія швидко видихнулася й у битву біля Пуатьє (732г.) Карл Мартелл зупинив їх просування в Європі, жителі більшості європейських країн досить байдуже зустріли появу на міжнародній арені. Цим і пояснюється прагнення ученого Європи пов’язано з 700 по 1100 рр. визначити їх походження і споріднену зв’язку з вже відомими народами. За цей період змінюється значення терміна «історичні народи «під ними починають розуміти не тільки не стільки жителів Римська імперія, скільки колишніх «варварів ». Широке використання у історіографії цього періоду отримують схема Євсевія — Ієроніма і ідеї Аврелія Августина, відповідно до ніж «профанная «історія сприймається як частина історії священної, як його продовження також завершення. Усі відомі європейцям народи мають власне суворо певне місце у цій процесі, до загадкових сєров. Не дивно, що найближчій своїм завданням латинські автори ставили прив’язку мусульман до священної історії. «Ключем «до таємниці сарацин тут природно стала Біблія, оскільки у той час майже вона допомагала пояснити походження і передумови сучасних подій, зокрема, давала можливість знайти сліди найдавніших згадувань сарацин в старозавітної минуле й встановити їх кревність із відомими народами і релігіями. Вона ж давала відповідь і питання подальшої долі мусульман, місці у майбутньому кінці всього сущего.

Среди всіх авторів тодішнього латинського християнського світу, використовували Біблію як високоефективний інтелектуальний інструмент для розгадки «таємниці «ісламу, нам особливо цікава Біда Високоповажний (Bede Venerabilis, 674? — 26.V. 735). Саме він, мабуть, першим спробував осмислити місце арабів. І ісламу у світі, його висновки стали підвалинами латинських авторів до кінця XII в. Біда — одна з найбільших письменників, істориків і теологів раннього середньовіччя, «перший чудовий енциклопедист заальпийского Заходу «(Добиаш — Різдвяна О. А. Культура західноєвропейського середньовіччя. М.: Наука, 1987. С.191). Його перу належать трактати з історії, філософії, теології, хронології, математиці, орфографії, астрономії, музиці, граматиці та інших наук на той час, в що їх, за словами І.П. Стрельникової, збирав «вченість, сформовану перед ним у Європі, і пропонував їх у доступною формі своїм співвітчизникам «(Пам'ятки середньовічної латинської літератури IV — IX ст. М.: Наука, 1970. С. 209.). Найбільш значним твором Біди є «Церковна історія народу англов «(Historia ecclesiastica gentis anglorum) за п’ять книгах, яка втратила цінності досі, будучи трохи майже із єдиним джерелом по ранню історію Англії. Вона стала вже закінчено Бідою, але вносить у ній відповідну інформацію. Про сарацинах пише спокійно і байдуже. Більше обстоятелен він у своїх біблійних коментарях і деяких трактатах.

Основная ідея усіх необхідних робіт Біди Високоповажного — перевага християнства з усіх іншими релігіями. Як і більшість середньовічних істориків, Біда розумів історію як прямолінійний прогресуючий процес, яка має однаково важливі початок і поклала край. У трактатах «Про тижню «і «Про шести возрастах світу «він надає розгорнутий історико-філософське побудова, де історія людства представлена як трудова тиждень, приготовляющая до блаженству вічної суботи. Сім вікових груп історії (від Адама до потопу — від потопу до Авраама — від Авраама до Давида — від Давида до вавилонського полону — від полону до Різдва — від Христа остаточно світла) відповідають шести віком людини (до 7 років — дитинство, до 14 — юність, до 21 — молодість, до 50 — зрілість, до70 — старість, до 100 — дряхлість). Логічним завершенням цієї ідеї було прийняття Бідою рахунки часу від Різдва, запропонованого римським диаконом, папським архіваріусом Дионисием Петавиусом (Малим) в 525 року. Діонісій, продовжуючи роботу Кирила Олександрійського з визначення терміну Великодня протягом малого индиктиона 153 — 247 рр. Ери Діоклетіана, замість наступного 248 року поставив 532−1 роки від Різдва (чи 1285 рік ab urbe condita, від підстави Риму). Різдво Христове довелося, в такий спосіб, на 754 роки від підстави Риму. Нова періодизація на континенті так важко приймалася. Якщо Англії одна королівська хартія позначена вже 604 роком, то перший датований диплом Карломана належить до 742 року. Остаточно новий рахунок був прийнято лише у 963 р. Роль Біди у його поширенні дуже велика: він привів його до своєї праці та зробив розрахунок нових великодніх таблиць до 1064 р., тобто. наступного дня після 532 р. великий индиктион.

Дорога історії видається їй дуже довгою, адже світ старий (Mundus senescit — світ старіє) і Біда, подібно Аврелію Августину чи Іоахиму Флорскому, почувається близькими до межі часу. Шостий трудовий день настав. Скільки років, або століть залишилося — не знає, але симптоми наближення суботи безсумнівні, зокрема і зупинка арабської експансії Карлом Мартеллом.

Если в «Церковній історії «араби залучаються лише як прикладу і всю інформацію про неї входить у одну пропозицію, то своїх біблійних коментарях він пише арабів грунтовніше і більше емоційно. Зокрема, детально зупиняється він у питанні походження сарацин. Робить це Біда з допомогою Біблії і вважає їх нащадками Агари — єгипетської дружини Авраама. Агарь була вивезена з Єгипту числі інших дарів, якими доповнили Авраама єгиптяни (Побут 12−16). Ім'я її означає «втеча », дано він був або у відповідність до пророчим пророкуванням, або завдяки наступному спогаду про її дворазовому втечу з дому пані своєї (Побут 16−6; 21−14). Минуло десятиліття відтоді, як Бог обіцяв Авраму і Сарі численне потомство, а й у них досі не народилося жодного сина. Сара винною вважала себе (Побут 16,1−16), тому й запропонувала чоловіку Агарь. Вона грунтувалася у своїй на звичаї епохи: діти чоловіка від служниці вважалися законними дітьми належали чоловіку й коханої дружини (Побут 30−3). Агарь стала хіба що дружиною другого рангу, хоч і була лише тимчасової наложницею (Побут 25−6). Згодом вона почала зневажати Сару, бо Давньому Сході, особливо в євреїв, багатодітність була ознакою божественного благословення, становила фамільну гордість (Побут 21−6; 24−60; Вих 23−26; Утор 7−14), а безплідність вважалося нещастям і безчестям (Побут 19−31; 30−1;30−23; Лев 20−20; Лк 1−48 та інших.). Агарь стала нешанобливо поводження з Сарою, стала Сара дорікати Аврама і той у результаті розширення зрештою віддав наложницю дружині. Від утисків Сари Агарь мусила все бігти до Єгипту, але у пустелі Сур (в північно-західному розі аравійського півострова, тепер відома як пустеля Джафар), по дорозі між Єгиптом і Ассирією, її знайшов Ангел Господній й звелів скоритися Сарі, передбачив: «ось, ти вагітна, і народиш сина, і наречеш йому ім'я: Ізмаїл, бо почув Господь страждання твоє; він для людей як дикий осів; руки його за всіх, і руки всіх у ньому; житиме він перед лицем усіх братів своїх «(Побут 16−11,12), потомство його буде велике. Сара повернулася і народила 86 -літньому Авраму сына.

Эта ідентифікація проведена була Бідою, а Евсевием на початку 4 в., і може бути, і зараз. Безпосереднім джерелом Біди були коментарі на книжку «Буття «Ісидора Севільського. Але Ісидор традиційно ототожнював агарян з євреями. Дане ототожнення залежить від аз. Павла: «Бо Агарь означає гору Синай в Аравії та відповідає нинішньому Єрусалима, оскільки разом з дітьми своїми в рабстві «(Галатам 4−25; докладніше див. Галатам 4−22−26,30). У Авраама було дві сина: Ісаак від Сари і Ізмаїл від неї рабині, «а проте від раби, той народжений по плоті; а що від вільної, той по обетованию. ». Звідси, за нинішніми уявленнями середньовічних християн, Ісаак як син вільної жінки був прообразом Христа (його нащадки і дорівнювали Церква), а Ізмаїл та її нащадки були алегорією евреев.

Однако більш ретельний аналіз Біблії дозволяв під нащадками Ізмаїла розуміти й сарацин:

1. Ізмаїл був у пустелі (Побут 21 — 20−21), мав 12 синів, котрі почали родоначальниками 12 племен аравійських (Побут 25 — 12−18; 17−20), адже й араби надійшли з пустыни.

2.В Біблії часто зустрічається ім'я измаильтян. Брати Йосипа бачать караван саме измаильтян (Побут 37−25). Измаильтяне і мадианитяне — це один і той ж (Побут 37−28; Суддів, які 8−24). Йосип Флавій в «Іудейських стародавностях «(I, 12; II, 4) каже, що нащадки Ізмаїла займали своєї країни від р. Євфрату до Чермного моря. Цікаво, що мусульмани підтримували цю інтерпретацію. У тому переказах докладно розповідається, що Ізмаїл був старшим сином Ибрахима від невільниці Хаджар. Через ворожнечі і ревнощів його дружини Сари Ібрахім повів Хаджар й Ізмаїла в Аравію і Крим облишив лише їхні в безводній пустелі. Хлопчика дуже мучила жага, мати шукала криницю чи оазис. Допоміг головний ангел Джибрил, волею якого там, де Ізмаїл тупнув ніжкою, забив священний джерело Земзем. Ібрахім часто відвідував тато свого сина, і вони вдвох побудували мекканский храм Кааба. По арабської генеалогії від Ізмаїла сталися усі североарабские племена. Традиційна його могила розташовується біля Каабы.

3. Ізмаїл був диким, неприборканим людиною («рука його за всіх »). Це дозволяло і це достатнім для середньовічних авторів, щоб здійснити паралелі останнім і арабами, які мали настільки ж шаленим нравом.

Измаил був із завіту (Побут 17 — 20−21), як і сарацины.

Помимо цих способів були інші, з допомогою яких арабів ототожнювали з измаильтянами. Біда вже не перший зробив, але саме його ввів цю ідентифікацію в середньовічну традицію біблійної экзегетики, після нього це загальним місцем для латинських авторів. Тим самим було Біда дав мусульманам «нішу «в священної історії, прив’язав їх до ней.

Вместе про те ця ідентифікація підняла і кілька складних проблем. Чому цих людей іменувалися сарацинами, якщо походять від Агарь, а чи не Сари? Грецькі автори (Іоанн Дамаскін та інших.) пов’язували це зі словом Агарь «Sarra vacuam me dimisit «(Сара відпустила мене порожній). Їх думка був відомо у Європі і латинські автори давали інше пояснення. Ісидора Севільського, наприклад, вважав, або сарацини брехливо оголосили себе що відбуваються від Сари (Sarra geniti), або названі так через своє сирійського походження (quasi-Syrigenae).

Удивляет відсутність злоби стосовно арабам у Біди та її каролингских послідовників. Пояснюється це, певне, тим, що північноєвропейські автори жили далеке від сарацин і південь від ту небезпеку, яку ті представляли. Було безліч ближчих ворогів під стінами монастирів, а чи не межах християнського світу. З іншого боку, у космічній боротьбі Бог і погода Сатани сарацини грали досить скромну роль. Максимум, що можна і захотіли зробити північні латинські автори — прив’язати їх до старозавітної історії. З того часу їх набагато більше цікавило, скільки літер «р «в слові «Сара «(Sarah), ніж історія, побут і релігія цього народу. Аби вирішити них які й підготовлені були кращими. Аналізом біблійних пророцтв з єдиною метою зрозуміти сутність ісламу займуться іспанські автори середини 9 века.

Очень багато ідей, що стосуються ісламу, під час раннього середньовіччя потрапляли в континентальну Європу з Іспанії. Навіть Біда, ототожнюючи сарацин з синами Агари, відштовхувався від схеми Ісидора Севільського. Іспанія першої пошарпана арабського навали, не дивно, що в ній більше міркували про нове релігії. Тут склалася специфічна ситуація. Досягнення античної думки і патристики були мало доступні іспанським жителям, тоді як блискуча мусульманська цивілізація, її висока культура, синтезировавшая і що підняла на небачену висоту досягнення підвладних народів, був у їх розпорядженні. Християн хто в Іспанії часто називали мосарабами (Muztarabes — арабизованные). Існувало навіть думка, що завоювання Іспанії арабами — це Божа кара за нечестивий спосіб життя. У умовах на півострові складається група християн, що стали із метою протестувати проти засилля ісламу на шлях мучеництва. На чолі їх була єпископ Толедо Евлогий і мирянин Павло Альбар. Вони звинувачували християн в боягузтві й підтримки ворогів віри. Хвилювання в іспанської церкви тривали до кінця 9 века.

Павел Альбар написав полемічне твір «Indiculus Luminosus », в якому відстоював думка, що панування ісламу — підготовка до остаточному приходу Антихриста. Докази Альбар знайшов у Біблії, в книзі Данила. Ця книга вже був освоєна християнської традицією. Якщо сам яка написала книжку, писав під час успішної боротьби євреїв проти монархії Селевкідів, четвертим з послідовних насильницьких і угнетательских царств вважав елліністичне держава, то Ієронім у своїй коментарі останньої земної монархією іменує Римську імперію. Перед Аврелієм Августином, котрий у період агонії Риму, стала серйозні проблеми. Треба було якимось чином пояснити падіння цього четвертого царства, адже слідом за відразу ж потрапити мало наступити п’яте «вічне «Боже царство. Його буквально засипали листами, у яких вимагали роз’яснення питань, що з наближенням кінця світу. Але церква не могла прийняти колишню актуальну есхатологію, оскільки це заважало складанню організації. Була друга виходу: визнати, що Рим ніколи було сокрушен чи поставити його місце іншу монархію. Отже, падіння Риму ставило низку проблем. Насамперед, це проблема періодизації «профанній «історії. З іншого боку, земна влада відповідно до християнським віровченням, була результатом гріхопадіння. Якщо їй приписати «кінцевий «характер, відбудеться підміна релігійної есхатології політичної. Саме тому Августин і зазначив, що «ті, хто обіцяють земним царствам вічність, не руководимы істиною ». Але уникнути теорії чотирьох монархій християнська церква також могла. Вона в Персії приблизно першій половині 2 століття до зв. е., незадовго до написання кн. Данила, але саме у його формулюванні і крізь його коментатора Ієроніма (4 в. зв. е.) ця періодизація стала, за словами німецького історика Ц. Трибера, «наріжним каменем історичного світогляду протягом усього середньовіччя ». Вона міцно пов’язана з наданням про прямолінійному прогресивному русі людства. По апокалиптическому баченню Данила загибель четвертої монархії поїде з появою Месії, а перед п’ятої станеться воскресіння мертвых.

К 9 в. у європейській латинської літературі вже мелькає думка про остаточної загибелі Римська імперія. У Іспанії, що стала жертвою арабської експансії, ця думку стала практично звичним. Тому П. Альбар тлумачить кн. Данила відповідно до подіями, що відбуваються навколо неї. Слова Данила «четвертий звір буде четверте царство землі, що буде відрізнятиметься від усіх царств і знищить всю землі і задавить її, і рознесе на шматки «(7−23) вона розуміє традиційно, вважаючи, йдеться про Римської імперії. «А за десять рогів означають, що від цього царства повстануть 10 царів… »: маю на увазі варвари, зруйнували Римську імперію. » … і після нього повстане інший, відмінний від старих, і знищить трьох царів «(7−24): Альбар побачив тут самого Мухаммеда. «І проти Всевишнього буде вимовляти слова пригнічувати святих Всевишнього; навіть возмечтает скасувати вони святкові час і закони «(7−25): у цій фразі автор побачив аналогію з Кораном і мусульманським календарем. Але найбільш цікавою є його трактування кінця 25-го вірша у перекладі Вульґати: «et tradentur in manu eius usque ad tempus, et tempora, et dimidium temporis (і вони віддані будуть у руку його часу й часу і полувремени) ». Він інтерпретує цю пам’ятку тому, що іслам процвітатиме 3,5 періоду по 70 років кожен, т. е. 245 років. Писав книжку Альбар в 854 р., а початок мусульманської ери належить до 622 р. (рік хиджри, т. е. переселення Мухаммеда у Медіну), отже, кінець зовсім близький. Альбар, можливо, навіть починав мусульманську еру з 618 р. «Підтверджувала «правоту Альбара і розпочинається історія: в 852 г. вмирає емір Кордовы Абд-ар-Рахман III і його успадковує Мухаммед I — «людина — прокляття сьогодення ». Не дивно, що чимало іспанські християни легко повірили Альбару. У цей час єп. Евлогий знайшов у одному з наваррских монастирів близько Памплоны життєпис Мухаммеда, створене з урахуванням візантійської традиції. У ньому, зокрема, говорилося, що Мухаммед помер 666 року іспанської ери. Це було, зрозуміло, сприйнято як ще один приклад апокаліптичної ролі мусульманського пророка. Цікавим є, що таке життя Мухаммеда у цьому творі малюється як показує життя Христа «навпаки ». Якщо Христос, зокрема, піднявся на небо, та однодумців пророка постали не ангели, а собаки, котрі почали терзати труп. Легенда ця згодом буде вельми популярний серед латинських авторов.

Итак, в Іспанії, як і в континентальній Європі, християнські автори мало знали і розуміли іслам, хоча перебували практично у центрі вирощування цієї культури. Перша причина цього зовсім очевидна — небажання знати, ігнорування. Цю позицію пізніше чітко позначена хроністом Гвибертом Ножанским: «можна спокійно говорити брехня у тому, ступінь помилковості чого перевищує найбільше уявлене зло ». Друга причина є погане ознайомлення з мусульманської літературою, через що християни воліли черпати інформацію з скупого і недостовірного твори про Мухаммеда звісно ж, насамперед із Біблії, ніж із Корану. Фанатизм стимулював пошуки доказів виправдання своїх поглядів, хоч і неосвічених, а чи не прагнення дізнатися й про зрозуміти вчення Мухаммеда. Цей «період невігластва «триватиме до Хрестових походів. Одне з ученейших людей північній частині Європи, сучасник Альбара Пасхасий Радбертус, обговорюючи у великих коментарях до Євангелію від Матвія проблему «останнього дня », згадує сарацин, але вже у тому, щоб довести, ніби є втіленням Антихриста, а щоб продемонструвати межі тріумфальної ходи Слова Божого. Він впевнений, що пророцтво Матвія «І проповедовано буде це Євангеліє Царства у всій всесвіту, у свідчення всім народам, і тоді прийде кінець «(24−14) збувається: проповідники пронесли «благу звістку «як до західних островів (Британія і Ірландія), а й до сарацин, які відкинули його. Радульф Глабер в «Історії свого часу у п’яти книгах «описує епізод із життя клюнийского абата Майолуса (972г.). Те було взятий у полон сарацинами, випадково впустив Біблію та одне із арабів настав її у ногою, але «образою пророків «обурилися інші сарацини. Глабер додає, що сарацини вірять, ніби старозавітні пророцтва втілилися у Мухаммеда і виводять його походження від Ізмаїла подібно генеалогії Христа на початку Євангелія від Матвія. Справді, християни вважалися у мусульман «людьми Письма «(ахл ал_Китаб), але «порушниками закону ». У Корані (Сура 3 Сімейство Имрана, 71/64) християни звинувачують тому, що виключили з священних книжок згадування про Мухаммеда та її місії як останнього пророка: «Про, власники Письма! Чому наділяєте істину брехнею й приховуєте істину, тоді як ви знаєте! «.

Библия активно використовується як доказ те, що іслам — це пародія на християнство. Якщо християни вірить у Трійцю, то мусульмани поклоняються Трійці збоченій, абсурдною, що з Аполлена (Аполлона), Тервагана і Магомета. Якщо християни шанують засновника своєї релігії, то мусульмани поклоняються антиподу Христа, тобто. Мухаммеду, виконують обряди, извращающие обряди християнські, які для розбещеного народу встановив перекручений пророк. Оттон Фрейзингенский, хроніст XIIв., висловить цю думку так: «відомо, що все мусульмани шанують єдиного Бог і погода визнають старозавітний і обрізання. Не нападають і Христа, і Апостолів. У самому лише далекі вони наразі про порятунку — в запереченні Пресвятої Богородиці як Бога чи Сина Бог і погода в шанування спокусника — Магомета, як великого пророка верховного Бога ». Папа Інокентій III (1160 — 1216) в 1213 г. у своїй промові зробить із всієї традиції категоричний висновок у тому, що сарацини — це звір з Апокаліпсиса, «число якого 666 «і доводитиме, що кінець його близький, тому що майже 600 років із цієї кількості пройшли (відлік від 622 г. чи 632 г., року смерті Мухаммеда).

Еще Еге. Ренан писав, що «цікаво було б написати історію понять, які християнські народи становили собі про Магомете ». Приклад інтерпретацій Біди Високоповажного і іспанських авторів видно, що раннесредневековая література за ісламом створювалася переважно теологами, інформація добиралася упереджено, факти свідомо чи несвідомо спотворювалися. Переважали релігійно-ідеологічні мотиви, бо треба було знайти релігійне обгрунтування ісламу та її засновнику. Якщо християнства вся ланцюг пророцтв і художніх одкровень є поступова підготовка до кульмінації історії - «боговоплощению », то Мухаммед через шість століть заявив себе як «про справжньому завершителе пророчого циклу, більше, він стверджував, що він ниспослана всю повноту божественного одкровення. Він відкинув деякі фундаментальні догмати християнства. Не дивно, навіть у Європі сформувалося уявлення про ісламі як єресі і Мухаммеда як ересиархе. Самого Мухаммеда вважали навіть дияволом, свідченням чого шотландське слово mohound (диявол), що є спотворенням його від імені. Іслам був вірою ворогів Європи — й не дивно, що поступово сформувався спотворений образ ісламу. На думку Філіппа Хитти, «будь-яке подібність між кінцевим чином ісламу, сформованим європейським свідомістю, і дійсністю — суто випадково ». Рене Генон додає, що спотворений образ ісламу з’явився на значною мірою і результатом європейського шовінізму, свідомого прагнення замовчати роль мусульманської культури у розвитку Европы.

Мусульмане, захопили все Південне і Східне Середземномор'ї, відтіснили християн від спілкування з оточуючими, мусульманське оточення створило якусь «мусульманську стіну ». Кругозір європейців практично впритул до початку Хрестових походів не змінювався. Вільям Мальмсберийский (1090 — 1142) вважав, що все світ, крім Європи, належить мусульманам. Петро Високоповажний (сірий. 12 В.) думав, що іслам сповідує третину і навіть половина народів усього світу. Проте, після захоплення монголами Азії, європейці збадьорилися. Інтелектуалами на той час запропонували кілька варіантів можливого подальший розвиток подій. Один, перший за часом, грунтувався ідеї можливого військового союзу з монголами проти мусульман.

Европа спочатку досить байдуже сприйняла звістці появу татар, не вбачаючи у них відмінності між інших кочівників. У анналах Мельрозского монастиря за 1238 рік спокійно відзначається, що «вперше пройшли чутки землею нашої, що нечестиве полчище тартарейское багато землі розорило; істинно це, майбутнє покаже «(Матузова В.І. С.98) .Про те, як представляли європейці, хто такі монголи, свідчить те, що, дізнавшись про при їхній появі, автор «Хроніки монастиря св. Едмунда «Джон з Тэкстера припустив, що це «нечестиве «плем'я прийшло з якихось «островів «і далі «наводнило (собою) поверхню землі «(Матузова В.І. С.100). Упорядники «Анналів Тьюксберийского монастиря «продовжили традицію Біди Високоповажного і монголів теж віднесли до «синам Измаиловым », «що з печер (числом) до 30 мільйонів і більше «(Матузова В.І. С.106). Така позиція довше зберігалася сході. У Лаврентьевсой літописі під 1224 роком значиться: «Приде нечувана рать безбожнии моавитяне, рекомыи Татаръве «(ПСРЛ.Т.2. Спб., 1908. Стб.740). На відомому Лионском соборі 1245 г. архієпископ з Русі Петро Акерович з Русі походження татар спробував зрозуміти традиційно, з урахуванням Біблії, і переказує їх історію так: «останні з мадианитов, утікши від імені Гедеона стосується віддаленіших частин сходу, пішли на певний пустелю, що називається Этрев. І було в них 12 вождів, головного серед яких звали Татаркан, від якої вони нареклись тартарами. А від цього стався Чиркам, мав трьох синів. Ім'я первонародженого — Тессирикан, ім'я другого — Куртикан, ім'я третього — Бататаркан. Вогні, хоча оточені найвищими і нібито непрохідними горами, проте, викликані Курцевзой, онуком Сальбатина, повелителя однієї з міст, що називається Орнак, вийшли, саме батько і його синів з великим безліччю озброєних вояків; і вбивши Сальбатина, і Орнак, місто його, захопивши, Курцевзу, онука його, переслідували за багатьма провінціях. А провінції, давали йому притулок, вони спустошували; у тому числі у переважній більшості спустошена Руссия. Минуло вже 26 років. По смерті ж батька три брата між собою розділилися «(Матузова В.І. С.181). Загальне з Лаврентьевской літописом тут те, що мадианитяне, і моавитяне мстилися за своє колишні поразки (Біблійна енциклопедія. М.: Терра, 1991. С. 445, 479) .

Любопытно, що татар у Європі сприйняли у традиційному дусі як природне, і неминуче покарання «гріхи світу », але під останніми порузумівались вже ті кризові явища, пов’язані були з абстрактними гріхами, і з цілком конкретними негативними явищами в суспільної відповідальності і господарському житті Європи 13 століття (Матузова В.И.С.182).

Монголы не здавалися поки європейцям небезпечними з різних причин. По-перше, в запропонованої свого часу Аврелієм Августином класифікації народів в відповідність до їх ставленням до християнства (1-знают і хочуть знати, 2 — не знають, але хочуть знати, 3 — знають не хочуть знати, 4 — не знають не хочуть знати) ці племена явно обійматимуть або друге, чи навіть місце, серед них же було чимало християн. По-друге, монголи опинилися у не стоїть осторонь традиційної біблійної альтернативи «люди, ввійшли до Заповіт — люди й не ввійшли до Заповіт ». Під другий категорією тим часом порузумівались «измаильтяне «чи «агаряне », т. е. араби, мусульмани. По-третє, вони перебували все-таки далеке від кордонів християнського світу. І, нарешті, по-четверте, вони явно ворогували з арабами, європейці сподівалися, що ворог ворога може стати іншому. Саме це перший варіант і він випробувано насамперед. Задуманий ще Інокентієм III п’ятий хрестовий похід відбувся 1217 — 1221 рр. І папського легата Пелагий, за повідомленням арабського історика Ібн аль-Алефа, розпочала переговори з Чингис-ханом, вторгшимся в Персію. Посилене мусування чуток про країну пресвітера Іоанна наводить на думку, що виникло бажання військового союзу християн і монголів не здавалося незвичним.

Неудачи хрестових без походів у 13 в. крім внутрішньоєвропейських причин, було зумовлено і зовнішніми чинниками, зокрема, зрослим могутністю єгипетського султанату, який, власне, посів той час провідне становище у арабському світі. Але єгипетські мамлюки завдали жорстоке поразка і монгольським загонам. Цим значною мірою пояснюється взаємна зацікавленість ватажків хрестоносців і монгольських ханів у створенні антиегипетской коалиции.

Первыми активність, природно, виявили римські тата. У XIII в. Схід вирушає відразу кількох місій. Саме тато Інокентій IV в 1245 г. подав у Каракорум до великого хану Гуюку місію францисканця Джованні Плано Карпіні. У 1249 г. ти дорогою Схід вирушило французьке посольство Андре Лонжюмо від короля Людовіка IX Святого. Потерпілий о 7-й хрестовий похід поразка французьким королем активно підтримав зусилля Папи Інокентія і відіслав до наступнику Гуюка хану Мункэ в 1253 г. доминиканско — францисканскую місію фламандця Гійома Рубрука вже з прямим пропозицією антимусульманського союзу, але хитрий монгольський правитель зажадав неможливого, саме підпорядкування Франції монголам. Причини такого масованого дипломатичного «наступу «Заходу різноманітні. Крім обмацування можливості військового союзу, що був у свідомості скоріш перспективою, ніж реальністю, європейці хотіли дізнатися найближчі плани «завойовників світу », їх реальні й потенційні сили. Завоювання великих районів Азії, і похід в Південно-Східну Європу (1222 — 1224) справили настільки моє найбільше враження, що постанову про монголах почали говорити як і справу видатному біду людства. За всіма містам Європи служили молебні про відразі страшної небезпеки. Не виключено, що ченці мали з’ясувати також можливістю проповіді християнства серед монголів. Ідея місіонерської діяльності, вже досить була поширена у Європі, її висловлювали з різних причин і з різною метою толедский архієпископ Евлогий (9 в.), абат Клюнийского монастиря Петро Високоповажний (1095 — 1156)., Хома Аквінський і Франциск Ассизский в 13 В. Усі грунтувалися на словах Христа «йдіть у світі і проповідуйте Євангеліє всієї тварі «(Км 16−15) .

Во другої половини 13 В. вже монгольські ильханы Хулагуидского улусу, що охоплював Іран, Ірак, Закавказзі, стали оббивати європейські пороги. Хулагуиды ведуть активні дипломатичні переговори з римськими папами Климентом IV, Григорієм X, Миколою III, з Генуєю і королями Англії та Франції. У 1287 — 88гг. посол ільхана Аргуна несторианский чернець, уйгурів з походження Раббан Саума побував у Римі, Генуї, Франції. Його спроба сколотити антиегипетский союз не удалась.

Отношения монголів із Європою приймають більш спокійний характер наприкінці 13 В. У 1294 г. в столицю юаньского Китаю Даду (монг. Ханбалык) прибув посланець тата Боніфація VIII Дж. Монтекорвино. Хубилай (Шуцзу) одержала дозвіл Творця залишитися у столиці й побудувати там церковь.

В 1298 г. побачила світ «Книжка «венеціанського купця Марко Поло, який довгі роки провів у Китаї та повідомив про цю країну найнеймовірніші і фантастичні відомості. З цього книжки розпочнеться новий етап у розвитку інтересу Європидо Сходу.

На сприйняття ж європейцями монголів загалом вплинув низку чинників. Перш всього, це те небезпека, яку представляли монголи. Якщо поява арабів в 8 в. майже й уся Європа сприйняла байдуже і Біда Високоповажний намагався зрозуміти її лише з погляду есхатології, тепер європейці застосували до прибульцям ті методи, з допомогою що вони аналізували внутрішньополітичні конфлікти. Питання татар було навіть спеціально поставлений на Лионском соборі 1245 г. поряд з іншими гострими політичними проблемами, такі як боротьби з німецьким імператором Фрідріхом II, відвідини «Святу Землю », доля Латинської імперії (Пашуто В.Т. Київська літопис 1238 року // Історичні записки.1948. 26. С.299) .

Особо слід підкреслити і те, що «аналіз ведеться тепер, зазвичай, з урахуванням розвитку економічних, а чи не ідеологічних процесів. Поява іноземців для що формується міської економіки здавалося більшої катастрофою, ніж для «сільської «Європи 8 В. Тому Європи та намагається достеменно передбачити всіх можливі варіанти зміни зовнішньополітичного становища континенту. До того ж принцип розрахунку вигоди вже входить у перше місце європейської системі цінностей. Від раціонального ведення господарства відбувався перехід до раціональної організації держави. З’являлися складні органи управління та контролю, система податків і державної кредиту, формувалася політика, взвешивающая все мислимі факти і що можливості, навіть характери політичних діячів, до рангу високого мистецтва зводилася вивертка дипломатія. Йде процес переростання середньовічних народностей в нації, вищі не тільки і так етнічної, скільки на економічній основі формується нравственно-политический принцип патриотизма.

Рационализм широко проникає й у область ідеології. Ще Іоанн Скотт Эриугена (810−877), найбільший представник неоплатоновского руху на середньовіччі, творець пантеїстичної онтології, висунув принцип вільного пошуку істини з допомогою розуму. Ідеї Беренгария Турского (1010 — 1088), П'єра Абеляра (1079 — 1142), Ібн Рошда (Аверроэса, 1126 -1198) і Сигера Брабантского (1240 — 1284) закладали основи принципу релігійного плюралізму, перші прояви якого накладала навчаннях катарів і альбігойців, рівності релігій і можливості їхнього незалежного співіснування. Одне з перших серйозних криз середньовічного християнства, що мав місце саме у 13 столітті та викликаний формуванням міської культури, значній інтервенцією мусульманського вільнодумства, антиталмудической критикою мистиков-каббалистов, затронувших і кілька спільних із християнством догматів, відродив інтелектуальні пошуки «істинної філософії «перших століть нашої ери. Не дивно й поява цих умовах такий постаті, як Роджер Бекон (1214 — 1292). Цей «учений, викликає подив », здавався спочатку «червінцем, який застряг у гною свого століття «(Вольтер), але який постав перед нащадками «царем думки середньовіччя «(Еге. Ренан), подібно гностикам намагався отримати справжньої картини світу у результаті синтезу відомостей з різноманітних наук. Однією з джерел науки йому є «філософія древніх », тобто. антична культура і мораль. Саме він, за словами М.П. Алексєєва, дав «зв'язний географічний нарис Азії на підставі критичного зіставлення нових даних, отриманих дослідним шляхом, і всієї існуючої літератури ». Він із найбільших середньовічних мислителів, власне, сформулював ідею неминучою майбутньої конвергенції християнського і поганського світів, причому з урахуванням діалогу культур, а чи не їх боротьби.

Традиционно він надає опис трьох часток світла Європи, Африки й Азії і називає античних авторів (Аристотеля, Плінія та інших.), але основний фактичний матеріал бере від своїх сучасників — францісканських ченців Іоанна де Плано Карпіні і Гійома де Рубрука. Проте «нехитрі та значною мірою наївні розповіді «Карпіні і Рубрука він аналізує дуже й їх компонує матеріал отже він лише підтверджує його наукову концепцію. Відмовляючись, по суті, від використання Біблії як єдиного «ключа «до таємниці походження «татар », він приваблює відомості античних й раніше всього сучасних закордонних авторів. Походження цього народу, який «тепер дуже відоме і нехтує світ ногами своїми », він пов’язує з переміщеннями племен у Центральній Азії, і, зокрема, з історією держави кара-китаев (1124−1218). Державне влаштування і стан наук у татар Бекон оцінює дуже високо, припускаючи, за рівнем свого розвитку вони мало поступаються європейцям, десь навіть перевершують їх, «адже ватажки там управляють народом з допомогою прорікань і наук, які повідомляють людям про майбутньому, або є частинами філософії, як астрономія і наука досвід, чи магічними мистецтвами, яким відданий і якими просочений весь схід «(Матузова В.І. С.216). На страхи Європи він, йдучи від раціональних доказів, відповідає, що «тартарское навала ще є ознакою те, що гряде час пришестя Антихриста, але потрібні і інші докази, щоб пояснити наслідки «(Матузова В.І. С.220). Докладно описує Бекон і конфесійну ситуацію, даючи вичерпні для 13 в. інформацію про релігії, і віруваннях «татар «та інших центрально — азіатських племен і народів, про різноманітні християнських громадах і сектах в Азії, про релігійної політиці монгольських правителів. Намагається він зрозуміти й причини вивищення тих чи інших племен, то говорячи про несподівано виникає «пристрасті до пануванню », то пов’язуючи це з численным зростанням східного населення і ще, як наслідок того, боротьбою за пасовища і угодья.

Таким чином, вихід монголів на світову сцену, крім іншого, настільки сильно вплинув на кругозір європейців, що говорити про який вплив і їх чинника початку процесу формування нової географічної науки. Її засновником буде справедливо вважати Роджера Бэкона.

С цікавим явищем ми бачимо за доби Відродження. Намагаючись зрозуміти феномен Нового Світу, вчені 16 — 17 ст. апелюють вже безпосередньо до іншому «ключу », а саме до платонівської традиції. Звернення до язичницької, а чи не християнської традиції, було закономірним результатом розвитку гуманістичної культури та досить міцно який утвердився вже у свідомості европоцентризма. Європейцям на той час неможливо спадало на думку, що «поза нашого світу «багаті золотому й сріблом, «що рясніють плодами земними «і густонаселені країни може бути не європейського, а іншого происхождения.

Уже в Відношенні Христофора Колумба досить рано з’явилося твердження, що він знав про переказі Платона про Атлантиду і намагався її. Колумб чудово знав давню літературу, де були згадування про легендарному острові, був особисто знайомий з географом кінця 15 століття Мартіном Бехаймом, на глобусі якого значилися багато легендарні острова, неодноразово переписував й інших моряків карту Паоло Тосканелли. Зберігся приналежний Колумбу примірник книжки кардинала П'єра д*Элли «Картина світу «(Imago mundi, 1410 г.) з уривками із древніх географів. На полях книжки безліч нотаток Колумба. Відомі були йому «пророчі слова «Люція Аннея Сенеки Молодшого із трагедії «Медея » :

Venient annis saecula seris.

Quibus Oceanus vincula rerum.

Laxet, et ingens pateat tellus.

Tethysque novos detegat orbes.

Nec sit terris ultima Thule.

Промчатся року, і через багато веков Океан зруйнує пута вещей, И величезна з’явиться поглядам земля, И нові Тифис відкриє моря, И Фула нічого очікувати межею земли.

(Цит. по: Люций Анней Сенека. Трагедії. М., Л., Academia, 1933. С. 61. Переклад З. Соловьева).

Возможно, він був набагато краще обізнаний із географії Атлантики, ніж вважається досі пір. Про це свідчать, крім іншого, і знаменита карта адмірала Пірі Рейса, складена невідомим іспанським учасником експедиції Колумба. Картою цієї користувався підтримкою і сам Колумб. Тут завдані контури обох Америк, звільненій від льодів Антарктиди й Гренландії. Укладання картографов-специалистов наголошувала, що точність цієї карти «така висока, що досягти її було тільки внаслідок кругосвітнього подорожі «.

По натурі потайливий, не рассказывавший нікому навіть про своє листуванні з флорентійським астрономом і географом П. Тосканелли, міг промовчати про Атлантиді як ориентире своїх пошуків. Натомість багато разів цитує Біблію та стверджує, що «Подорожі до Індії анітрохи не сприяли високі рішення розуму, математика і якщо світові карти. Тут просто — напросто збулося те, що передбачав пророк Ісайя «(Цит. по: Петрі Э. Ю. Христофор Колумб .Б.м., б. г. С.594):

Исайя 24,16:От краю землі ми чуємо пісня: «Слава Праведному! «І сказав я: біда мені, біда мені! На жаль мені! Лиходії злодействуют, і злодействуют лиходії злодейски.

(a finibus terrae laudes audivimus gloriam iusti et dixi secretum meum mihi secretum meum mihi vae mihi praevaricantes praevaricati sunt et praevaricatione transgressorum praevaricati sunt).

Исайя 60,9: Так, Мене чекають острови Фіджі і попереду їх кораблі Фарсисские, щоб перевезти синів твоїх здалеку і із нею срібло їх і золото їх, в ім'я Господу Богу твого і святого Ізраїлевого, оскільки Він прославив тебя.

(me enim insulae expectant et naves maris in principio ut adducam filios tuos de longe argentum eorum et aurum eorum cum eis nomini Domini Dei tui et Sancto Israhel quia glorificavit te).

Исайя 65,17: Тому що ось Я творю нове небо і землі і колишні вже не воспоминаемы і прийдуть на сердце.

(ecce enim ego creo caelos novos et terram novam et non erunt in memoria priora et non ascendent super cor).

В світлі сказаного кілька голослівно виглядають затвердження низки істориків, в частковості: «Немає жодних даних, які свідчили б, що Колумба коли-небудь бентежили ці філософські марення, хоча в найважчі моменти його блукань; також міг він серйозно ознайомитися з Платоном, надрукованим латиною, — за умови що Платон був у його руках, — колись, ніж перше видання його з’явилося 1483 року, під час перебування Колумба у Португалії «(Уинсор Дж. Христофор Колумб і «відкриття Америки. Спб., 1893. С.114).

Если сам Колумб міг ще вірити, що відкрив не новий материк, а восточно-азиатский берег, то багато його сучасники побачили тут уже справді «Новий Світло ». Вже 1493 року Педро Мартир, автор першого описи відкриття Америки, писав: «Хтось Колон доплив до західних антиподів, до індійського берега, як він вірить… Я не можу оспорювати, хоча, здається, що величина земної кулі призводить до іншому висновку «(Цит. по: Зайдлер Л. Атлантида. М.: Світ, 1966. С.180). Першими згадали переказ Платона, природно, італійці, котрим древній філософ був «джерелом мудрості «. Недарма Рафаель у своїй ватиканської фресці «Афінська школа «дав на руки Платона саме «Тимея », т. е. той діалог, де міститься оповідання про Атлантиді. Він, певне, хотів показати, що у ньому прихована найглибша мудрість філософа. Першим і чітко сформулював думка, що став саме платонівська Атлантида є джерелом культури Нового Світу, італійський лікар, філософ, астроном і львівський поет Джироламо Фракасторо (1478 — 1553). У своїй епічної поемі «Сифіліс, або про французької хвороби «(1521−1530) він розповідає, як з’явилася страшна хвороба (1-ша книга): добрий Юпітер на столітньому раді богів виймає поганий жереб для людства. Зародки нечуваної хвороби заповнюють ефір. Приклад котрий страждає юнаки Фракасторо описує симптоми хвороби та поводиться з благанням до богів про бідної Італії. У 2-ї книзі пропонується спосіб життя, певні ліки й виражається впевненість, що хвороба вдасться приборкати з допомогою «залізних кайданів нашого мистецтва ». У 3-ей книзі воспевается «хоробрий човен відкривачів «Америки і укладений із тубільцями світ, завдяки якому вона новий материк заповідає європейцям свої древні таємниці. Тут ж повідомляється, що у переказах індіанців зберігається пам’ять їх прабатьківщині Атлантиді. Поема присвячена П'єтро Бембо й ті часи була незамінним психологічним і санітарним керівництвом. У 1555 г. в Вероні відкрили пам’ятник Д. Фракасторо, на табличці якого він було названо «найкращим поетом після Вергілія », яке поема названа «Божественної комедією » .

Горячо підтримали б ідею у тому, що джерелом культури Нового Світу є цивілізація атлантів, іспанські хроністи Гонсало Фернандес де Овьедо-и-Вальдес (1478 — 1557) («Загальна ж і справжня історія Індій, островів і материка в море-океане », 1535) і Агустин де Сарито (Сарате,? — окт. 1560) («Історія відкриття і завоювання Перу », 1555) .

Наиболее детально обгрунтовував згадану ідею автор «Загальної історії Індій і завоювання Мексики «(1552) і «Історії Індії «(Historia de las Indias. Saragossa, 1553) Франсіско Лопес де Гомара (1510 — 1560). Маючи великий матеріал з історії завоювання Вест-Індії і Мексики, вперше узагальнений їм, і першу правильну карту фламандського географа Герарда Кремера (Меркатора), він навів ряд доказів на користь свого затвердження, ідучи навіть заявив, що знайти Атлантиду, але шукати доведеться біля Азорських і Канарських островів, а поруч із Великими і Малими Антилами. Він вважає Америку не збереженої Атлантидою, а цим «противолежащим материком », про яку писав Платон, залишками ж легендарної країни ці острови, як було названо на згадку про про Атлантиді Педро Мартиром. Твір Гомары набув поширення у Європі, підтвердивши частина повідомлення Платона, він би відкрив нову еру в атлантологии. Вперше після середньовічного затишшя суперечка про Атлантиду ожил.

Англичанин Хемфри Гільберт, наводячи як своїх творах докази на користь можливості досягти Китаю Північно-Західним проходом, стверджував вже, що «Атлантида називається Америкою і було завжди відома наче острів », до того, як частину її занурилась у море. На його думку, Платон «точно описав Вест-Індію «й у класичної давнини вже були «деякого роду неясні уявлення та недосконалі відомості «про Новому Свете.

Если Мартін Вальдземюллер в 1507 г. запропонував називати південну частина відкритого материка Америкою честь Америго Веспуччи, а Меркатор поширив цю назву на обидві частини Нового Світу, то тюдоровский географ А. Ди вирішив «відновити справедливість «і вважав за краще замість назв «Америка «і «Вест-Индия «використовувати «Атлантида ». (Taylor E.G. R. The Tudor Geography. L., 1930. P.99). У 1601 г. біля джерел р. Парагвай відкрили місто Гран — Моксо, розташований подібно столиці атлантів на острові посеред великого озера, що, на думку сучасників, були ще одним аргументом на користь ототожнення Америки з Атлантидою. Такої думки дотримувалися Бирхероде (Bircherodius. Schediasma de orbe novo non novo Altdorf, 1683) і упорядники карти 1689 г.

Но невдовзі почали лунати й проти такого ототожнення. Першим подав свого голосу італієць Джироламо Бенцони («Історія Нового Світу », Венеція, 1565), який кілька років жив у «Західної Індії «.

Серьезные заперечення пролунали й у «Дослідах »; відомого французького гуманіста Мішеля де Монтеня (1533 — 1592): «схоже, щоб цим островом і він Новий Світ, який ми недавно відкрили, бо вищезгаданий острів майже стикався з Іспанією, як важко повірити, щоб повінь могло затопити країну протягом понад тисячу двісті льє; крім відкриття мореплавців нашого з точністю встановили, що це острів, але материк, примикає, з одного боку, до Ост — Індії, з другого — до земель, розташованим в одного чи іншого полюси, — чи, коли він все-таки, не стуляється з ними, всі вони від'єднані одне від друга настільки вузьким протокою, що не дає підстави вважати нововідкриту землю островом «(Монтень М. Досліди. Кн.1. М.: Терра, 1991. З. 323) .Цікаво, що у своєму оповіданні, починаючи з абзацу «Солон у Платона… «(Саме там. С.322) М. Монтень відтворює текст французького перекладу книжки Бенцони (Женева, 1579), а джерелом усієї своєї інформації жителів Нового Світу є книга Гомары (1553).

Начинается новий етап в еволюції сприйняття європейцями Нового Світу. Він характерний відмови від обов’язкового «ключа «як священного тексту чи поганських творів і опора вже в аргументи і наукові дані. І атлантологи разделились.

Часть їх як і відстоювала «атлантичну «думку. Німецький єзуїт Афанасій Кирхер, професор кількох університетів, де викладав філософію, математику, теологію, історію, фізику, техніку (саме його винайшов так званий «чарівний ліхтар »), давньоєврейську і ассірійський мови, останні роки життя повністю присвятив археології і єгипетським ієрогліфам. У вашій книзі «Підземний світ «(Mundus subterraneus, 1665) він вважав, що Азорські острова, Канарські й заселили острови Зеленого мису нічим іншим як вершини гір затонулого материка. Навіть помістив його за карту, причому обриси його досить вдало відповідають невідомим ще той час глибинам океану. Він я цілком переконаний в правдивості Платона: «Як показуємо в нашому «Едипі «, Платон намагався довести до мінімуму надзвичайну частку свого оповідання і додати йому справжню історичну цінність дріб'язковим описом фізичної, економічної і політичною географії острова Атлантиди «(Цит. по: Богаевский Б. Л. Атлантида і атлантская культура// Новий Схід. 1926. 15. С.227).

Основатель і керівник єзуїтською організації на Канарських островах Луї Анкиета (Anchieta), що у 1648 г. в Лагуні на О. Тенериф, був впевнений, що сніжний пік Тенериф це і є Атлас, не бажаючи прекрасні Канарські острови — нічим іншим, як воспеваемые античними авторами Острови блаженних, Єлисейські Поля, Сади Гесперид («Про красоти Канарських островів », 1679).

Однако інші автори вже починають переміщати загадкової країни на або ту частина суші. Цікаво, що час зароджуються частина з відомих нині теорій про місцезнаходження і відтак загибелі Атлантиди. Так, Кирхмейер («Нотатки про Атлантиду Платона »)(Kirchmeier. Exercitatio de Platonis Atlantide, Wittenberg, 1685) поміщає її, випереджаючи теорію Лео Фробениуса (1908г.), на південно-західному березі Африки.

Известный англійський гуманіст Френсіс Бекон (1561 — 1626) у своїй «Нової Атлантиді «(1624) шукає її на американському континенті: «Китаю і велика Атлантида (що називається ви Америкою) «і додає: «усе це поетичний вигадка, одне в будь-якому разі, вірно; ця Атлантида, як і і Перу (тоді іменована Койя) і Мексика (яка носила назва Тирамбель), були потужними і гордими державами, які славилися військом, флотом і богатствами… великая Атлантида лежала в руїнах повністю — не землетрусом, як стверджує наш джерело (бо вся не та частина світла мало їм схильна до), але частковим потопом чи повінню… Проте, через те, що вода, хоч і неглибока, стояла дуже довго, жителі долин, навіть, де де вони потонули, загинули від браку їжі та інших необхідних предметів. Не дивуйтеся тому рідкісному населенню Америки, і навіть грубості його моралі; бо нинішніх мешканців Америки слід вважати молодим народом, щонайменше ніж тисячоліття молодший інших народів світу «(Бекон Ф. Твір. Т.2. М.: Думка, 1978. С.496−497). Цю думку згодом підтримали французи Сансон (1689), Герль.

Швед Олаус Рудбек (Olaus Rudbeck. Atlantika sive Manheim, vera Japheti posteriorum sedds ac patria. 4 vol. Upsala, 1675; Rudbeck. Atlantica. Frankfurt, 1692), виходячи з творах Гомера і праці Плутарха «Про особі у диску «(De facie in orbe Lunae), доводив, що Атлантида лежить у Швеції та була батьківщиною синів Иафета чи європейців. Її столицею була Упсала. Цікава його аргументація, яскраво що свідчить про перші кроки досвідченого знання на Європі: «Огигия перебуває звідси недалеко у відкритому морі… З віддалі п’яти днів шляху від Британії, по-друге, близько великого затоки незгірш від, ніж Меотис, по-третє, там, де Сонце не приховується протягом 30 днів на рік, зникаючи лише на годину… «(Цит. по: Зайдлер Л. С.173) .

Французский ботанік Жозеф-Паттон Турнефор (1656 — 1708), з перших дослідників Криту, дійшов висновку, що коли Чорне море переповнилося водами великого европейско-азиатского річкового басейну і прорвалося до іншого велике озеро, згодом він став Середземним морем, і це, відійшовши від берегів, затопило розташовану проти Атлантиду (Tournefort. Relations d*un voyage au Levant. Paris, 1717). Цю ж ідею згодом доводив Фессенден (Fessenden. Atlantis. L., 1925) .

В 18 столітті має, за словами У. Я. Брюсова, «спроби використовувати повідомлення Платона виходячи з точних наукових даних «(Брюсов В.Я. Вчителі вчителів //Літопис. 1917. 9−12. С.224) .

Список литературы

Батунский М. А. Розвиток уявлень про ісламі в західноєвропейської середньовічної суспільной думці (XI — XIV ст.). // Народи Африки й Азії. 1971. 4.

Бейкер Дж. Історія географічних уявлень, і досліджень. М., 1950.

Верн Ж. Історія великих подорожей. Кн. 1. Відкриття землі. М.: Терра — Terra, 1993.

Габриэли Ф. Данте і іслам // Арабська середньовічна культура і література. М., 1978.

Генон Р. Вплив ісламської цивілізації на Європу // Питання філософії. 1991. 4.

Жиров Н. Ф. Атлантида. Основні проблеми атлантологии. М.: Думка, 1964.

Журавский А. В. Християнство і іслам. М.: Наука, 1990.

Зайдлер Л. Атлантида. М.: Світ, 1966.

Лучицкая С.І. Араб очима франка (Конфесійний аспект сприйняття мусульманської культури) // Одіссей. Людина перетворюється на історії. 1993. М.: Наука, 1994.

Лучицкая С.І. Образ Мухаммада у дзеркалі латинської хронистики XII — XIII ст. // Одіссей. Людина перетворюється на історії. 1994. М.: Наука, 1994.

Магидович І.П., Магидович В.І. Нариси з історії географічних відкриттів. Т.1,2. М.1982.

Матузова В.І. Англійські середньовічні джерела IX — XIIIв. Тексти. Переклад. Коментар. М.: Наука, 1979.

Монтавес, Педро Мартінес. Іслам і західне християнство економіки пізнього середньовіччя. М., 1970.

Пиков РР. Біда Високоповажний арабів і ісламі // VII Арсеньевсеие читання. Тези доповідей регіональної наукової конференції з проблемам історії, археології і краєзнавства. Уссурійськ, 1994.

Пиков Р. Р. Біблія і її уявлення європейців VIII — XII ст. про ісламі і арабів //Традиції та інновації історія культури. Міжвузівський збірник наукової праці. Новосибірськ, 1995. З. 52 — 63.

Пиков РР. Про сприйнятті монголів європейцями в XIII столітті //Історія світової культури та методи її викладання. Тези доповідей міжнародній конференції. Новосибірськ: НГПУ, 1995.

Пиков РР. Про сприйнятті Нового Світу європейцями в ХVI — XVII ст. // Історія світової культури та методи її викладання. Тези доповідей міжнародній конференції. Новосибірськ: НГПУ, 1995.

Райт Дж. До. Географічні подання у епоху Хрестових походів. Дослідження середньовічної науку й традиції у Європі. М.: Наука, 1988.

Уотт У. М. Вплив ісламу на середньовічну Європу. М.:Наука, 1976.

Хенниг Р. Невідомі землі. Т.1−4. М-Л., 1961;1963.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.