Образ іншоплемінців по Повісті временних літ (1060-1110) ([Доклад])

ОБРАЗ ИНОПЛЕМЕННИКОВ.

ПО ПОВЕСТИ ТИМЧАСОВИХ ЛЕТ.

(1060−1110).

1. Предмет исследования.

Аналізується уривок «Повісті временних літ», запису із 1060 (6568) по 1110 (6618) включно (50 років). Це заключний фрагмент летописи.

2. Історичні условия.

Це час правління Ярославичей, нащадків Ярослав Мудрий (1019−1054). Це — період формування феодальної роздробленості. Влада самовластных правителів питомих князівств — місцевих князів — дедалі більше посилюється, все сильніше стають сепаратистські тенденції, дедалі слабкішою та слабші від стає влада Великого київського князя, котра вже після смерті Мстислава Великого (1125−1132) стає суто номінальною. Міжусобні війни між питомими князями спустошують Російську землю. Усі вони керується своїми особистими меркантильними інтересами, піклується лише проблемами і процвітанні власного князівства, прагне підкорити собі сусідів, піднятися з них, сівши на київський стіл. З цих та інших причин кожне окреме князівство виявляється нездатним самотужки протистояти іноземним навалам. Понад те, часто-густо російські князі на власні міжусобиці втягують війська сусідніх народів: поляків, половців та інших. Усе це, безперечно, зусебіч послаблювало Староруське государство.

3. Образ иноплеменников.

У проміжок з 1060 по 1110 рік у літописі згадуються різноманітні народи, із якими Русь однак мала певні. І це греки, і дунайські болгари, і хазари, і берендеї, і з, багато другие.

Найчастіше, понад 50 відсотків разів замірялися вбити сторінках аналізованого фрагмента «Повісті временних літ» зустрічаються згадування про половцях — мешканців подніпровських степів, неспокійних і войовничих сусідів давньоруських князівств. Вперше нагадування про половцях є у записи під 1061 роком: «Вперше прийшли половці войною на Російську землю», — повідомляє летописец.

Саме з відношення до половцям хроніст застосовує найяскравіші і виразні епітети. Найчастіше він називає їх «поганими». Однак це термін, що у сучасності негативного відтінку, літописець використовують у іншому значенні. Річ у тім, що російське прикметник «поганий» походить від латинського «paganus», що таке «язичник». Тому, називаючи половців «поганими», автор «Повісті временних літ» насамперед має в виду їх конфесійну приналежність, чи, точніше, відсутність такою. Понад десять разів у уже згадуваному фрагменті застосовується цей эпитет.

Взагалі, головним чинником, визначальним ставлення хроніста до іноплемінникам, був частиною їхнього конфессиональность. Відсутність у половців приналежність до будь-якої конфесії викликає до них особливе недовіру, а окремих випадках і ворожість летописца.

Найсильніші епітети застосовує автор «Повісті временних літ» до ворогам, разоряющим християнські святині. Так було в в зв’язку зі розграбуванням КиевоПечерського монастиря половці характеризуються як і «безбожні вороги», «окаянні». Половецький хан Боняк удостоївся навіть назви «шолудивим» і перевірки хижаком. Хроніст називає їх «образниками», — образниками, передусім, християнських святинь, храмів, монастирів. Нехрещені іноплемінники йому — «безбожні сини Измаиловы, послані на кару християнам», що проливають християнської крові, губящие християнські душі, й російську землю. Повторюючись, слід зазначити, що отсутсвие християнської віри серед ворогів було головним для літописця, визначальним, поруч із патріотизмом, його ставлення до войовничим иноплеменникам.

4. Осмислення літописцем навал иноплеменников.

Староруський хроніст непросто фіксував те що, а й по-своєму осмислював історію, надаючи їй багато в чому не на сучасного тлумачення. Навали іншоплемінців сприймалися нею з особливих, властивих людині на той час позиций.

Розглядаючи те, як середньовічний літописець осмислював історичні події, необхідно постійно робити поправку на властиве йому світогляд. У поданні автора «Повісті временних літ» будь-яку несприятливу подію іде за рахунок божого промислу, по несповідимої волі Всевишнього. Саме Господь Бог вкладає в серця людей добрі помисли, посилає їх благі дії. Однак те водночас ж і спрямовує ворогів на розграбування земель християн. Це — покарання Господнє за гріхи. У зв’язку з поразкою на річці Альті в 1068 року літописець повідомляє: «Наводить Бог, розгнівані своєму, іншоплемінців на грішну землю, і тоді горі люди згадують Бога; міжусобна ж війна буває від дъявольского спокуси» [122][1]. І далі: «Коли ж занурюється у гріх будь-якої народ, страчує Бог його смертю, чи голодом, чи навалою поганих…» [122]. У записи за 1093 рік можна прочитати: «Це Бог напустив на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, аби ми утрималися від злих справ. Чи карає нас навалою поганих; це ж бич його, аби ми, оговтавшись, утрималися від лютого шляху» [159].

У пониманиии літописця кожна така подія, кожне подія мало свій, цілком певний сенс. Якщо битва відбувається у одне із церковних свят, то залежність від її результату, хроніст сприймає її як господнє благовоління, чи, навпаки, як особливо тяжкий покарання. Після двох поразок від половців в 1093 року, що сталися у свята Вознесіння Господнього й у день святих мучеників Бориса і Гліба, він наводить слова біблійного пророка «Зверну свята ваші вона запитує й народні пісні ваші в ридання» [160].

Так само трактуються автором «Повісті временних літ» і природні явища, стаючи йому «знаменнями», предвещающими результат бою. «Знаки на небі, чи зірках, чи сонце, чи птахів, чи що інше немає добру бувають; але знаки ці до зла бувають: чи війну пророкують, чи голод, чи смерть» [121]. Знамення називається добрим, якщо битва завершується перемогою над ворогом і поганим, якщо з’являється зворотне. За 1102 роком хроніст записав: «Знаки адже бувають одні зла, інші на добро» [202].

Іноплемінники часто залучаються російськими князями до брати участь у їх міжусобних зіткненнях. Найчастіше як найманої військової сили залучаються половці і поляки. З іншого боку, самі князі в чварах що неспроможні протистояти ворогу поодинці, піддаючи Русь спустошливим набігам сусідів. На з'їзді 1097 року у Любечі князі намагаються припинити усобиці: «Навіщо губимо російську землю, самі між собою влаштовуючи чвари? А половці землю нашу несуть розно й раді, що нами йдуть війни» [188]. У цьому вся фрагменті, безумовно, вразилась і волю самого літописця. Покласти край нескінченним чвар питомих володарів, дати гідну відсіч спустошливим набігам іншоплемінців, відновити велич та міць Русі - ось істинний посил і палке бажання автора «Повісті минулих років», на жаль, засвідчує історія, позбавлене всілякої сподівання осуществление.

———————————- [1] Тут і далі - в квадратних дужках вказані номери сторінок на виданні: Повістю временних літ (Переклад Д.С. Ліхачова). Серія Азбука-Классика. М, 1997.