Сучасні видатні перекладознавці України

Розглянемо декілька видатних вітчизняних перекладознавців 20 ст. Так, одним із корифеїв українського перекладу є доктор філологічних наук, професор, член та заступник голови Науково-технічної рад Львівського національного університету ім. І.Франка, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, академік Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників України, відмінник освіти України Зорівчак Роксоляна Петрівна.

Вона у 1987 р. захистила докторську дисертацію на тему «Лінгвостилістичні характеристики художнього тексту і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)». Працювала на кафедрі іноземних мов Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка: старший викладач (1956;1978 рр.), доцент (1978;1989 рр.), професор (1989;1991 рр.). З 1992 до 1998 рр. — професор кафедри англійської філології Львівського державного університету ім. І. Франка. З 1998 р. — перший завідувач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка.

Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін.

Читає теоретичні курси з вступу до перекладознавства, теорії і практики перекладу, історії художнього перекладу, техніки перекладу на конференціях, контрастивної лінгвістики, контрастивної фразеології, рецепції англійської літератури в Україні. Керівник численних кандидатських дисертацій, 30 разів виступала опонентом на захистах кандидатських дисертацій, один раз — докторської.

Автор монографій: «Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою)» (1983), «Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)» (1989), розділу «Українсько-англійські літературні взаємини» (у кн.: «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті»: У 5 т. — К., 1988 — Т. 3), розвідок (понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ, УЛЕ, компендіумі «Українська мова»), в україномовній та англомовній лінгвістичній пресі. Ініціатор, науковий редактор та автор передмови бібліографічного покажчика «Григорій Кочур» (Львів: ЛНУ, 1999), — першої персональної бібліографії перекладача і перекладознавця в Україні. Науковий редактор та співавтор передмови біобібліографічного покажчика «Микола Лукаш» (Львів: ЛНУ, 1999).

Член Спеціалізованих учених рад при Київському та Львівському національних університетах для захисту докторських та кандидатських дисертацій з германістики, романістики, перекладознавства; керівник Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. професора Ю. О. Жлуктенка при ЛНУ ім. І. Франка; голова Комісії всесвітньої літератури ім. Миколи Лукаша НТШ та член Президії цього товариства; співкерівник (з А. Содоморою) Секції перекладачів Львівської організації Національної спілки письменників України; член редколегій українських наукових збірок: «Теорія і практика перекладу» (Київ), «Іноземна філологія» (Львів), «Вісник Львівського університету. Серія іноземні мови» (Львів), «Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці філологічної секції» (Львів), «Германська філологія: Науковий вісник Чернівецького університету» (Чернівці); член Товариства ім. Фулбрайта в Україні (1999).

Упроваджує українське перекладознавство до міжнародного контексту як учасник численних міжнародних форумів, зокрема IX і XI Міжнар. з'їздів славістів (Київ, 1983; Братислава, 1993), Першого — П’ятого Конгресів Міжнародної асоціації україністів (Київ, 1990; Львів, 1993; Харків, 1996; Одеса, 1999, Чернівці, 2002), Міжнародної наукової конференції «Терія перекладу і наукові основи підготовки перекладачів ««(Москва, 1975, 1988), Міжнародної конференції Британської асоціації фахівців з порівняльного літературознавства (Ворвік, Великобританія, 1992), XIII Конгресу Міжнародної федерації перекладачів (Брайтон, Великобританія, 1993), Міжнародної конференції «Слово. Текст. Час (Щецін, 1999, 2001, 2002), Всеєвропейської Конференції перекладачів і перекладознавців (Бєлград, 2001), міжнародної конференції «Григорій Кочур і український переклад» (Київ — Ірпінь, 2003) та ін. Для співпраці українських філологів з філологами англомовного світу чимало зробила Р. Зорівчак, викладаючи українську мову та переклад в Лондонському університеті як стипендіат Британської ради (1991/1992 н. р.) і в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс) як стипендіат наукових обмінів імені В. Фулбрайта (1997), де вона читала лекції з перекладознавства і фразеології.

Одним із видатних перекладознавців сучасності є Віктор Вікторович Коптілов — перекладача, теоретик перекладу. 3 липня 2000 року йому виповнилося 70 років. Свою першу переклацьку спробу він здійснив 1948 року, коли вчився в 10-му класі. Це була балада Л. Уланда «Прокляття співця». Потім на 2−3-х курсах Київського університету, коли лекції видавалися студенту філфаку В. Коптілову надто вже нудними, він для розваги перекладав вірші А. Фета українською. Чи знав тоді замріяний спудент В. Коптілов, що цей інтерес до «таких собі забавок», як він їх тепер називає, зрештою приведе його до фундаментального перекладознавства, а учні його учнів вивчатимуть його праці в університетських курсах? Що сам академік М. Рильський 1964 року напише ґрунтовний відгук на його кандидатську дисертацію «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)» і що року 2000;го йому буде вручено премію імені того ж таки М. Рильського за кращий художній переклад? Певна річ, не міг він того знати, проте «забавки» виявилися напрочуд стійкими, — вочевидь, не випадковістю, а лакмусовим папірцем покликання.

По-справжньому захопився перекладом В. Коптілов, коли був в аспірантурі. Навіть тему свого кандидатського досліду змінив з історії прислівника на згаданий нарис історії перекладу. У відгуку на цю кваліфікаційну пробу принципово доскіпливий М. Рильський, до речі, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під її впливом. Зокрема поет погодився з засадою історизму, що дозволяє і переспіви Т. Шевченка розглядати саме як тогочасні переклади, а самого Кобзаря називати в історичному ряду перекладачем: «Я довго був під гіпнозом думки, що „Давидові псалми“, приміром, — це тільки вільні варіації на біблійні теми. Словом, ніколи не пізно відмовитися від власної помилки» (М.Рильський. Мистецтво перекладу. Статті, виступи, нотатки. Київ, 1975, с.183). Там же класик відзначав перспективність ученого і те, що «саме ж на фактах історії тільки й можна виводити теоретичні побудови». Докторська дисертація, захищена у 1971 році, мала назву «Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу». У ній було охоплено вже не лише слов’янський, а значно ширший літературний і мовний ареал Європи та Нового Світу, а головне — вона таки свідчила, що у сфері перекладу Україна нарешті має концептуально плідного вченого міжнародного масштабу. Того ж року вийшла і однойменна книжка. Потім з’явилися книжки «Першотвір і переклад» (1972), «Теорія і практика перекладу» (1982). Разом з ними десятки перекладознавчих статей В. Коптілова розбуркували до дискусій інтерпретаторський цех, формуючи у дослідницькій і навчальній філології новий напрямок.

Тим часом, опановуючи нові мови, В. Коптілов розширював і сферу своїх перекладацьких зацікавлень. Попервах великих текстів побоювався, але радо працював над короткими творами. Опублікував свої версії з М. Рея, В. Блейка, Г. Гайне. Паралельно писав критичні розбори перекладних видань, огляди перекладацького процесу, чим теж вивіряв свій фаховий світогляд теоретика і практика перекладу. У 1960;80-ті роки переклав чимало поезій з англійської мови (Донн, Шеллі, Блейк, По, Вітмен, Єйтс, Джойс та інші ірландці), з німецької (поети бароко, Гельдерлін, Гайне, Рільке, Шторм, Фонтане, Бехер та інші), з польської (Кохановський, Лесьмян, Броневський, Слонімський, Стафф, Виспянський, Каспрович, Словацький та інші), з російської (Некрасов, Брюсов, Блок). Пізніше в центрі творчих інтересів перекладача опинилася французька поезія у двох своїх часових «крайнощах»: ХХ століття і Середньовіччя. Серед поетів ХХ століття: П. Валері, П. Клодель, Р. Шар, Л. Араґон, А. Мішо, Ф. Супо, Ж. Превер, Ж. Ануй, Е.Ґільвік. Поруч з ними слід поставити добірки поезій швейцарських та канадських авторів, поетів регіону Індійського океану та Карибського басейну тощо, а також прозові переклади романів Ф. Саґан «Тьмяний профіль» і А. Лопеса «Новий романс» та його оповідання. З епохи Середніх Віків: переспіви «Роману про Трістана та Ізольду» і «Роман про Ренара», а також прозові «Легенди про лицарів Круглого Столу». «Зимова казка» В. Шекспіра — єдиний драматичний твір у доробку перекладача, але він і один з небагатьох шедеврів британського класика, що їх було уперше перекладено для повного українськомовного 6-томника його творів.

Перекладознавча школа В. Коптілова заявила про себе в кінці 70-х років, коли один за одним стали на ноги його аспіранти.