Духовні джерела відродження

Духовнi джерела вiдродження.

Iснує давня легенда. Два Будiвельники везли тачки, наповненi камiнням. Одного з них спитали:

— Що ти робиш?

— Та от звелiли возити камiння — вожу! — байдуже вiдповiв вiн.

— А що ти робиш? — запитали другого Будiвельника, що, як i перший, натомлено тягнув важке камiння.

— Я будую Собор Святого Петра, — з гiднiстю вiдповiв той.

Це — дуже повчальна легенда, бо доводить нам непохитну iстину: без вiри у своє високе призначення ми не зможемо пiднятися над сiрою буденнiстю, наповнювати свої серця чистими iдеалами та самовiддано «будувати собори». Без цiєї вiри людина все життя просидить непомiтно у затишку i буде задовольнятися малим, не розумiючи неспокою iнших.

Та на цьому неспокої, високому духовному горiннi здiймались неперевершенi собори минулого: творiння Гомера i Шекспiра, Шевченка i Пушкiна, Чайковського i Рерiха. Всi науковi вiдкриття, одважнi географiчнi експедицiї йшли вiд одержимостi духом i великої вiри у Бога, людину i своє призначення. «Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» , — сказала Леся Українка. Я думаю, що цi слова можуть стати влучним гаслом життя тiєї людини, яка присвятила себе справi духовного збагачення людства.

Переконаний, що справжня людина починається там, де вона обирає важчу й вищу дорогу. А що є важчим i вiдповiдальнiшим за служiння духовним iдеалам, за їх виборювання, щоб нести їх потому людям? Згадаймо: нiде так не калiчили душу людини, як в Українi.

Вороги вiками, роздираючи українську землю, примушували зрiкатися Бога своїх батькiв, зрiкатися рiдної iсторiї та мови, забувати традицiї, зрiкатися врештi-решт себе. Та українська нацiя вистояла, зберiгши свої духовнi соборивже десять рокiв вона живе суверенним життям, проголосивши 24 серпня 1991 року свою незалежнiсть.

Сьогоднi ми живемо в неспокiйному свiтi. Криза духовностi людства нинi є найбiльшою тривогою свiту. Я не думаю, що треба доводити, наскiльки змiлiли душi в умовах сьогоднiшньої боротьби за «своє мiсце пiд сонцем». Це не секрет, що духовна хвороба пiдкошує сили нашого суспiльства, яке так довго виборювало право називатися вiльним i незалежним. Забувають старих, вiдрiкаються вiд малих, нехтують бiблiотеками, музеями, театрами. Чи не є це тiєю духовною кризою, з якої ми всi повиннi виводити нашу Україну? Повторюю: всi!

А для цього — починати треба iз себе, iз своєї життєвої позицiї та своїх iдеалiв. Тiльки маючи чисту душу i прагнення, ми зможемо принести якнайбiльше користi своїй землi, залишити по собi свiтлу дорогу, якою пiде наступне поколiння. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожний на своєму мiсцi повинен пам’ятати, що вiдродження в Українi починається i з нього теж. А може — саме з нього в першу чергу…