Культура та побут населення України

Культура та побут населення України

Реферат із української та світової культури:

Київ 1996 р.

Вступ.

За часів відродження української культури необхідним є й знання тихий звичаїв й культурних досягнень, що малі місце мимнулих століть. Органічно розвиваючись, ці культурні набуття сприяли існуванню української нації у її важкі історичні часи, підтримували дух народу у моменти суворих іспитів, що їхні зазнавала Україна, й є невід'ємною частиною державної незалежності України.

Знання національної культури минулих століть є цікавим й із точки зору загальної ерудиції, й для розуміння феномену українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи й впливає на політичні події на всьому континенті.

В межах реферату неможливо розглянути усі аспекти розвитку української культури протягом навіть останнього тисячоліття, але й деякі елементи культури можуть бути не лише цікавими, а і корисними.

1. Поселення та житло.

Культура українців за суттю своєю завжди був осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення територї України будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках. Жителі територї Сучасної України використовували печери та напівпечери (пізніше використовувалися землянки), інколи приміщення ставилися на стовпах, на платформах. Ці типи житла використовувалися поряд зі звичайними будинками майже до 19 століття. Для будування використовувались майже усі матеріали, що могла дати природа — дерево, солома, очерет, глина, каміння.

Форма та планування поселення також залежали найчастіше від природніх умів та ландшафту. Так було в Карпатах будинки у селищах ставилися безсистемно, на зручних земельні ділянках. У північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі які перебувала центральна торгова площа. На півдні України, де планування часто-густо відбувалося за наказом чи под керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування.

Внаслідок сприятливих погодних умів на більшості територї України сформувався відкритий тип двору. У ньому земельна ділянка, прилягла до хати, залишалася просто неба. Господарські споруди найчастіше були повністю відокремлені від житлового будинку (хоча зустрічалися й часткове, й повне приєднання господарських споруд до житла). Житловий будинок перебував у глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.

Житло жителя України було б двокамерним — складалося із опалюваної хати, та неопалюваних сіней. Пізніше, в залежності від заможності хазяїна, погодних умів, особливостей етнокультурних контактів із іншими народами, почали опалюватися обидві частини житла, чи інколи смердоті малі різні входь. Трикамерний тип житла був відомий із XV століття. У такому житлі були сіні, хата, та комора. Хата та комора розташовувалися із різних боків від сіней. Інколи замість комори буда друга хата. Таке розташування набуло назви хати на дві половини. Стіни житла зводились із місцевих будівельних матеріалів залежно від ресурсів та можливостей забудовників. Існувало два типи конструкції стін — зрубний й каркасний. перший зустручався зрідка, переважно околицях, багатих на лісоматеріали. Каркас заповнювався глиною, перемішаною із соломою. У ряді районів поряд із глиною та соломою вживалося каміння. Підлога в хаті був також глиняною, дощана зустрічалася дуже рідко.

2. Народний одяг.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося й вдосконалювалося протягом століть, вбираючи у собі досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак.

Чоловічий селянський одяг складався з сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір'яним чи в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх сорочки вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна почет. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, более заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали под макітру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст. гоління голови з залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

Жіночий народний одяг складався із сорочки, запаски чи юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся до однієї чи дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою чи хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж чи у постолах.

У степовій частині України у ХІХ столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофтинки, блузки, пальта — у жінок.

3. Харчування.

До середини XIX століття сформувався господарський комплекс, що включав у собі землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства). Рибальство, бджільництво, мисливство та збиральництво являли собою допоміжні засоби здобуття їжі.

Сіяли головним чином жито, хоча на Півдні все понад площ віддавалося под пшеницю. Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але й помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні багатьох регіонів. Вирощувалися гарбуз, в південних районах — кавун й диня. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука, груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося із вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи із проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солоили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на півдні — абрикоси.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не лише надлишки, але й і ті, що було б необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим чи мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок после ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, й робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, якої частково переробляли в олію, здебільшого на продажів. Молоко квасили на кисляк й ряжанку.

Рибальство було б підмогою до бідного на білки селянського харчування. Рибу солили чи в’ялили.

Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені із рослинних складників. Більшу роль відігравали страви із зернових. Каші виготовлялися із проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші із жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник.

Хліб цінувався біл за усі інші печені страви. У Україні пекли хліб переважно із житньої борошна. Алі у другій половині XIX століття з зубожінням селянства в жито почали домішувати іншу борошно. На Полтавщині й Слобожанщині домішували гречку, на Поліссі — картопляну, У Західній Україні — ячмінну, кукурудзяну, вівсяну. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини із минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а із додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька часів у теплому місці, потім його саджали у піч, на дубовому чи капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, разів замірялися вбити тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було б пов’язано багато заборон й правил. Так: не можна було б випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста «нечистій» жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше із буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. У піст в юшку клали сушену рибу, заправляли олією. Навесні готували зелений борщ із щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною й вареними яйцями. Влітку готували холодний борщ на сироватці, який не варили. До сироватки додавали варену картоплю чи буряк, петрушку, кріп, цибулю, по можливості круте яйці й сметану.

Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже й кисле, Карпат — бринза.

Пили узвари із сухих й свіжих фруктів та ягід, кваси, настої із трав. Хмільний мед й пиво у ХІХ столітті уже майже не готували.

Хліб мав й велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих й ділили под годину їхні дарування.

4. Побут й звичаї.

Духовну культуру і побуд суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна громада називалася громадою. З годиною значення общини зменшувалося. Алі цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення уже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вон існувала до XVIII століття. У житті дореволюційного села поряд із офіційним правом зберігало силу й право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння — громадсько-подушний й громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі. Громада мала право при несправній сплаті податків відібрати частину землі в одного господаря й передати іншому. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Громада контролювала проведення ярмарків, корчем, базарів. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Кругова порука мала місце при відбуванні казенних повинностей.

Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, то й в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.

Для оранки важких грунтів інколи необхідно було б впрягати три-чотири парі коней. У цих випадках селяни об'єднувалися для спільної обробки землі. Розповсюдженою був форма допомоги на відробіток, тобто люди працювали по черзі одне одного.

Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалось обов’язком шкірного християнина. За цим стежили представники духівництва. Алі смердоті сам відзначали, що люди ходять не «в церкву» а «под церкву», тобто поспілкуватись, почути останні Новини. Своєрідним клубом був корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Відразу у корчмі укладалися різні усні догоди, котрі скріплювалися рукобиттям та могоричем. Статевікова диференціяція в селі був чітко визначена. Вона регулювала розподіл роботи, права й обов’язки, регулювала норми поведінки. Панував патріархат, наприклад жінки було неможливо входити до виборних оргнів громади.

У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою був організація дівочих громад, котрі поступово зливалися із парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги й танці, а холодний годину — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.

Календарні свята та обряди. Календар святий визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід й молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім'ям якого був назв місцевий храм.

Святом, коли «вводитися літо в зиму», вважали Введення (21 листопаду). На введення стежили, щоб до хати не зайшла першою особа жіночої статі — це приносило негаразди.

Свята Катерини (24 листопаду) й Андрія (30 листопаду) слугували немов бі репетицією до наступних різдвяно-новорічних святий. На Катерину ворожили про майбутню пару в шлюбі. На Андрія проводилися великі вечорниці. У ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатах ходили із вертепом, де ставилися такі собі лялькові вистави, чи ж влаштовували ритуальну гру-виставу «Коза», котра символізувала кругообіг години.

На початку весни (кінець лютого — вушко березня) відзначали Масляницю— прихід весни. На масляну готували млинці, вареники, куштували горілку, ходили до одного до одного. На Масляницю парубки та дівчата, що не оженилися восени, тягнули колоду. До них прив’язували колоду чи стрічку та вимагали могорич.

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, котрі відбувалися на майдані біля церкви. У ці дні усім дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Першу неділю после Великодня вшановували памть померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі».

Завершення весни й вушко літнього періоду пов’язувався з Зеленими святами (Трійця). У ці дні хату та господарські приміщення обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

Купала відзначали 24 червня. Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища. Вважалося, що ці вогнища мають цілющу силу. Через них стрибали у тому, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали труй, що повинні були захищати від відьом.

Після закінчення жатви святкувався обжинків. З останнього колосся жниці робили сніп й вінок, котрі передавалися господарю садиби, в якій святкували. З цого кулю розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар святий аграрної культури українців.

5. Сім'я.

Шлюб завжди був не лише актом цивільно-правового характеру, а об'єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися околицях України, що було б зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Алі існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу був справою не лише молоді, батьків та родичів, але й і громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч із цого правила існували й винятки. Від шлюбу могли відмовитися один із синів чи одна із дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, чи посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худорба (худорба, земля, гроші).

Ролі в сватанні відрізнялися в залежності від того, наскільки консервативною був система землеволодіння та землекористування. При консервативній системі роль самих молодих був дуже незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а про «полі», яку належало батькам.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш на між багатими та бідними. І багаті й бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було б, що невістка йшла у сім'ю чоловіка. Алі в нерівних шлюбах зустрічався й випадок, коли бідний Чоловік йшов у сім'ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види — за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. У першому випадку положення зятя було б подібним до найманого працівника, нерівне в сім'ї. Зять не був головою в сім'ї, а тому ставлення до нього із боці громадськості було б здебільшого зневажливим. У третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було б голови сім'ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

До XVI століття панував громадянський шлюб, коли шлюб був дійсним после громадського весілля. Пізніше (із 1744 року) Синод затвердивши указ, згідно із яким шлюб набував чинності лише через вінчання.

Українська сім'я после одруження ділилася — оженившись, сін ішов із дому й будував власний. Алі для допомоги батькам один із синів ззалишався допомагати батькам. На Правобережжі залишався старший, на Лівобережжі — молодший. Інколи (коли у батька не було б синів) залишалися й доньки. У разі передачі спадщини за договором (тепер він називається «договір довічного утримання») батько сам визначав, хто із дітей залишається при ньому, обсяг обов’язків та частку у спадщині.

Висновок.

Матеріал виявився набагато цікавішим, ніж я вважав на початку написання роботи, й на превеликий шкода, значний його обсяг не вдалося вмістити до рамок цого реферату. Алі, на мой погляд, викладений матеріал дає деяке поняття про життя та про громадський устрій українців-селян останні 500 років. Також дається маленький календар святий із описами, що за Сучасної практики святкування народних святий допомагає розуміти витоки та зміст того чи іншого свята.

Список литературы

1. О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991.

2. Ф.Вовк. Етнографічні особливості українського народу.

3. В.Горленко. Нариси із історії української етнографії.

4. О.Кравець. Сімейний побут та звичаї українського народу.

5. Культура й побут населення України. Під ред. В.Наулко.