Аналіз уривку із історичного джерела: «Повість минулих літ» про розселення слов"ян

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЕКОНОМІКО-ПРАВНИЧИЙ КОЛЕДЖ Циклова комісія історії та права

Індивідуальна домашня робота з дисципліни: «Історія України»

на тему: «Аналіз уривку із історичного джерела: „Повість минулих літ“ про розселення слов’ян»

Виконала: студентка групи К 34−13

(правознавство) Звєрєва Юлія Олександрівна Перевірив: викладач історії

Волобуєв Михайло Станіславович Запоріжжя 2014

Вступ Кожен дослідник при вивченні історії стикається з проблемою нехватки історичного матеріалу на основі якого можна сформувати цілісну картину минулого, нестачі подробиць історичних подій. І чим давніший період історії, що вивчається, тим важче збирати історичні відомості. Тому постає актуальне питання — яким джерелом користуватися, які історичні матеріали краще описують ту чи іншу історичну подію.

Тому мета дослідження полягає в оцінці такого історичного джерела, як «Повість минулих літ», аналізу історичних подій, а саме розселення слов’ян по всій території тогочасної Європи та формування слов’янської держави.

Існує обмаль історичних джерел, що могли б допомогти у дослідженні історії слов’ян. Тому справжнім скарбом стають матеріали, що містяться в середньовічних руських літописах, зокрема і «Повість минулих літ» — літопис, що отримав свою назву за першими словами тексту і що оповідає про події руської історії середини IX — початку XII ст.

За оцінкою видатного російського ученого Д.С. Ліхачева, «Повість минулих літ» з її всесвітньо-історичним введенням, з її широким прагненням обґрунтувати місце руського народу серед інших народів миру, з її особливою увагою до військових подвигів, до слави руської зброї вводить нас в атмосферу епічного народно-пісенного відношення до руської історії.

Об'єктом дослідження є уривок з історичного джерела, а саме «Повість минулих літ» про розселення слов’ян.

Предметом дослідження є процес розселення слов’ян, його особливості, закономірності та наслідки.

1. Автор «Повісті минулих літ», час, місце й обставини її створення Уривок, який досліджується, пов’язаний з процесом розселення слов’ян, яке спостерігалось на теренах сучасної Східної Європи, зокрема і України у V-VII ст. нашої ери.

Фрагмент «про розселення слов’ян», міститься в «Повісті минулих літ», яка є однією із перших літописних зведень, складена в Києві на початку XII століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Уривок «про розселення слов’ян» який надано для дослідження, є лише окремим фрагментом із загальної частини опису подій розселення слов’ян, який міститься у першій частині «Повісті минулих літ» (відомо всього три частини), автором якої є чернець Києво-Печерського монастиря — Нестор Літописець.

Нестор Літописець — агіограф і літописець, основоположник давньоруської історіографії, перший вітчизняний історик, видатний письменник, мислитель, вчений, чернець Києво-Печерського монастиря.

Народився 1056 року в Києві. Чернецтво прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Нестор був книжником з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом.

Визнання йому принесла, на початку ХІІ ст., перша редакція «Повісті минулих літ». Її написання, безперечно, було справою життя Нестора. Патріот Руської землі Нестор обстоював її політичну єдність, виступав проти міжкнязівських чвар. Історію Русі розглядав як частину історії людства.

Завдяки державницькому підходу до розуміння історії та сучасності, широті світогляду й літературному обдаруванню Нестора «Повість минулих літ», як зазначав академік Д. Ліхачов, є не просто зібранням фактів давньоруської історії і не просто історико-публіцистичним твором, а цілісною, літературно викладеною історією Русі.

слов’янин нестор цінність розселення

2. Визначення історичного часового проміжку, коли відбувається розселення слов’ян Розселення слов’ян, на території сучасної України відбувається в у V-VII ст. нашої ери. В цей час в світі відбувається процес «Великого переселення народів» — пересування і розселення германських, сарматських, слов’янських та інших племен у III-VII ст. по території Азії, Європи, Північної Африки.

Слов’яни розселилися в Східній Європі. Як наслідок, утворилася перша слов’янська держава Само із центром у Моравії. Держава контролювала значні території, але розпалася після смерті свого засновника. Майже одразу ж після розпаду Само утворилася нова слов’янська держава — князівство Карантанія.

3. Зміст уривку «про розселення слов’ян»

Умовно зміст уривку можна поділити на три частини. Перша частина описує процес розселення слов’ян, друга — фактично описує події становлення державності, володарювання трьох братів — Кия, Щека та Хорива і сестри Либідь, третя — освячує події, які відбувалися зі східнослов'янськими племенами, після смерті братів.

Щодо процесу розселення слов’ян, то перші згадки про них зустрічаються у працях античних авторів Плінія Старшого, Тацита, Птоломея (І ст. н.е.) під назвою венеди.

Територія венедів простягалась між річками Ельба, Вісла, Дніпро.

В ІІІ - VII ст. на території Європи відбуваються масові переміщення германських, слов’янських, сарматських, гунських та інших племен переважно на землі Римської імперії. Цей процес отримав назву — Велике переселення народів.

Велике переселення народів розпочалось з руху готських племен з Прибалтики на південь в Причорноморські степи через землі слов’ян. Можливо, саме навала готів розділила слов’янські племена на дві гілки — західну і східну.

Починаючи з IV ст. візантійські історики вживають щодо слов’ян нові назви — склавини та анти. Склавини вважаються предками західних слов’янських народів, анти — східних слов’ян, в тому числі і українців.

Східні слов’яни утворили об'єднання — антський союз, який мав певні ознаки держави. Анти заселяли території між Дніпром та Дністром. Вони вели осілий спосіб життя, їх основними заняттями були: землеробство, скотарство, рибальство, бортництво. Розвивались ремесла: ковальство, гончарство, ювелірна справа.

Племенам антів доводилось воювати з готами з перемінним успіхом.

Антський племінний союз був знищений кочовими племенами аварів, остання згадка про антів датується 602 р. Але це не зупинило розселення слов’янських племен.

Слов’янські племена продовжували брати активну участь в міграційних процесах. Велике розселення слов’ян було складовою частиною Великого переселення народів.

Основні напрямки розселення слов’ян:

· південний — в басейні Дунаю, на Балкани;

· західний — Татри, Судети, Балтійське узбережжя;

· північно-східний — Лівий берег Дніпра, басейни Західної Двіни та Оки.

Всередині ІХ ст. на території східної Європи існувало 15 племінних союзів східних слов`ян, про які згадує «Повість минулих літ»: поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дуліби, бужани, білі хорвати, уличі, тиверці, в’ятичі, радимичі, кривичі, дреговичі, полочани, ільменські словени.

Всередині племен та племінних союзів посилювалась майнова та соціальна диференціація — виокремився прошарок племінної знаті, в руках якої зосереджувалося все більше матеріальних багатств та політичної влади. Знать походила в першу чергу з середовища воїнів. В умовах постійних збройних сутичок зростала роль професійних військових загонів — дружини, під керівництвом військового вождя — князя. Збагатившись за рахунок військової здобичі князі поступово отримають все більше повноважень. В кінцевому рахунку вони отримують найвищу політичну владу та значні земельні угіддя. Починається формування верстви великих землевласників — бояр, які отримували землю за службу в князя.

Довгий час продовжував діяти давній інститут влади — загальні народні збори (віче). Віче збиралось ситуативно, для вирішення найважливіших питань.

В цей період східні слов’яни були язичниками.

Сусідами слов’ян були войовничі хазари та варяги. Зовнішня загроза сприяла консолідації східнослов'янських племінних союзів.

Щодо другої частини уривку, то Київ постав на правому березі Дніпра, на кручах, які високо здіймаються над річкою. Це найзручніше місце для розташування міста в усьому Середньому Подніпров'ї. Тут пролягає межа між зонами лісу і лісостепу. У місці, де виник Київ, межу лісу і лісостепу перетинає могутній Дніпро. Не просто перетинає, а саме тут збирає води з величезних просторів, які зі сходу несе йому Десна, а із заходу — Прип’ять. Отож, Київ немов ключ, яким замикалися водні шляхи в усі сторони світу. Звичайно, таке виняткове місце не могло не стати великим могутнім центром навколишніх земель. Високі кручі з обривистими берегами, порізані річками Либідь, Почайна, Глибочиця, Киянка, були готовими укріпленнями, які створила сама природа. На цих пагорбах і з’явився Київ. Про його виникнення розповідається в нашому найдавнішому літописі «Повісті временних літ».

Літописець Нестор записав народну легенду про трьох братів — Кия, Щека, Хорива і їхню сестру Либідь, які заснували на землі мудрих полян місто і назвали його в честь старшого брата Києвом. Кий сидів на тій горі, де узвіз Боричів, а Щек на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі, яку назвали Хоревицею.

Нестор згадав і другий переказ про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Але одразу ж спростовує цю легенду, доводячи, що Кий був князем, адже він ходив у Царгород, і цесар Візантії приймав його з великою шаною. На жаль, Нестор не знав ні імені цесаря, ні точних дат життя Кия, а отже, й заснування Києва. Він згадував, що Кий, повертаючись із Царгорода, заклав містечко Києвець на Дунаї і хотів осісти там. «Але не дали йому ті, що жили поблизу». Кий повернувся і скінчив своє життя у Києві. Ця легенда розійшлася між навколишніми народами.

Ми знаємо імена засновників міста, а от про дату його виникнення вчені до цього часу сперечаються, існують різні, часом протилежні, думки. Територія була заселена з найдавніших часів, знайдено залишки поселень. Поселення з найдавніших часів до ІІІ ст. до н.е. називають докиївськими. Далі життя на цих пагорбах закипіло ще бурхливіше — на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Оболоні, Печерську. Жителі не лише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали в ІІ - ІІІ ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст.

Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків. Довгий час це літописне оповідання було єдиним історичним джерелом, проте історики ставились до нього досить скептично і приходили до протирічних висновків, приписуючи заснування Києва сарматам, готам, гунам, аварам, норманам.

Арабські письменники та географи, які описували східних слов’ян, уже добре знають Київ як центр одного з політичних об'єднань. Він об'єднав кілька союзів племен. До складу Руської землі увійшли полянське, сіверянське і древлянське князівства. В цей період політичне значення Києва надзвичайно зросло. Він був у центрі інтенсивного процесу об'єднання багатьох східнослов'янських племен, який завершився в кінці ІХ ст. створенням єдиної Давньоруської держави.

Описуючи третю частину уривку, головне що потрібно сказати це те що після смерті братів слов’янські племена зазнали утисків з боку навколишніх ворожих племен.

По смерті Кия, Щека і Хорива, пише Нестор, поляни зазнавали утисків від навколишніх племен. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісі на горах і сказали: «Платіть нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали їм від кожної родини по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «У лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вам дали?», і вони показали мечі, і мовили старці хозарські: «Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічною зброєю, себто шаблями, а сих зброя обоюдогостра, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, стверджує Нестор, бо говорили вони не зі своєї волі, а за Божим повелінням.

4. Відношення Нестора Літописця до процесу розселення слов’ян Точного вираження відношення Нестора Літописця до процесу розселення слов’ян в літературі не має, але ми вважаємо що він як історик, літописець оцінював цей процес як важливу подію у всесвітньому формування зародків держави, державності, формування суспільних осередків у світі, зокрема у Східній Європі.

Нам здається, що Нестору цікаво було описувати за цим процесом, і як наслідок формувати свої ідеї. Підтвердженням цього є створена ним теорія походження слов’ян, у якій він писав, що «по довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці». Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Також він ставив для себе завдання з’ясувати, а головне донести відповідь на головне запитання, яке було викликано інтересами людей як тогочасності, так і сучасності - «Звідки пішла Руська земля?». За основу формування своєї відповіді він взяв біблійську розповідь про розселення народів, яке відбувалося після всесвітнього потопу, внаслідок чого сімдесят два народи розселились по всій землі, і якраз серед цих народностей була і слов’янська. Слов’яни за свідченням Нестора, сформувались від племені сина Ноя — Іафета. «Народи розселяються по всій землі, як паростки розпускаються від єдиного стовбура: одна з цих гілок земля Руська» — Нестор Літописець.

5. З якою метою Нестор Літописець свідчить про події, які ідеї він хотів донести до нащадків Мета опису процесу формування слов’янських об'єднань, видна із самого заголовку «Повісті минулих літ», в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «Откуду єсть пошла Руская земля» і «Кто въ КиєвЂ нача пер› княжити» [7, c.11].

Ми вважаємо, що цілі створення «Повісті минулих літ» Нестором Літописцем, у якій міститься уривок про розселення слов’ян, були такими:

1) «закарбувати» в історії факт розселення слов’ян, як перших кроків до самостійності та державності, за допомогою літописних зведень, як найпоширенішого способу фіксування фактів того часу;

2) показати сучасності, місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу;

3) підкреслити філософську ідею взаємозв'язку і взаємообумовленості історії слов’ян паралельно з всіма народами тогочасного світу;

4) прославити тих князів, а саме Кия, Щека та Хорива, які першими започаткували ідею об'єднання союзів слов’янських племен, у перше державне формування;

5) відтворити історію східних слов’ян, з урахуванням фольклорних джерел.

Нестор Літописець добре розумів те, що всі процеси які відбувалися на той момент, підлягають необхідності фіксування в формі літописного зведення. Своїм історичним описом, на нашу думку, він хотів продемонструвати те що не дивлячись на архаїчність епохи, люди добре розуміли необхідність створення держави.

Своєю історичною працею, в якій міститься історія слов’ян, на нашу думку Нестор хотів донести такі ідеї:

· ідею про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з представниками державної влади;

· ідею про необхідність існування східнослов'янської спільноти та її багатовікової еволюції у контексті світової історії;

· ідею про необхідність «згуртування» воєдино, задля того щоб по-перше стимулювати розвиток, по-друге гідно протистояти зовнішнім чинникам, які загрожують існуванню держави;

· ідею про богообраність слов’янського народу та включення слов’янства в контекст християнської історії.

6. Історичне значення процесу розселення слов’ян

«Доленосною подією для всіх слов’янських народів», називає вчений В. Д. Баран, є велике розселення слов’ян, яке відбулося в V-VII ст., та зауважує, що історичне значення великого розселення слов’ян ще недостатньо оцінене істориками та археологами, бо саме «велике розселення слов’ян у V-VII ст. стало основою їх перерозподілу на східних, західних і південних і започаткувало процеси подальшої їх диференціації в межах кожної із згаданих груп».

Історичне значення процесу розселення слов’ян можна розглядати з двох сторін:

1) як формування східної, західної, південної слов’янської етнічної спільності;

Якщо розглядати першу сторону цього процесу, то історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов’янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов’ян на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені Празько-Корчацькою культурою, стали не тільки пращурами українського народу, а й склали основний компонент пращурів словаків, морав’ян і чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні.

Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празько-Корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян — пращурів лівобережних українців. Та частина антів, що понесла із собою Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших етнічних груп південних слов’ян.

Пращурами білорусів та росіян було населення, представлене у V-VІІ ст. Колочинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять своє підтвердження в культурах VІІІ-Х ст., що відображають стан суспільного розвитку в Східній Європі напередодні утворення Київської держави.

2) як крок, до побудови держави.

Розглядаючи іншу сторону цього процесу, то історичне значення великого переселення народів, полягає в тому, що розпочався:

1) процес занепаду первіснообщинного ладу;

2) процес внутрішнього розвитку суспільства, усвідомлення необхідності створення союзів племен, як першого «кроку» до побудови держави.

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі старі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією.

Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні громадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумовлювало класовий поділ суспільства й утворення держави.

7. Цінність джерела Літописи самою природою своєю належать до історичних творів, — це «цілий архів нашої історіографії», так влучно охарактеризував їх професор М. Грушевський. Великою цінністю є «Повість минулих літ», літописця Нестора, де подаються звістки про діяльність князів, про боротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі.

Цінність уривку про розселення слов’ян полягає у тому, що завдяки цьому ми можемо оцінити цей процес, дослідити, виявити закономірності, та значущість цієї події.

Та головним, найвищим достоїнством «Повісті» є те, що цей твір, будучи сюжетно й хронологічно зверненим у минуле, водночас відгукувався на пекучі соціальні проблеми й ідеї сучасного його авторові життя й був за своєю історіософською концепцією націлений у майбутнє.

«Повість минулих літ» цінна ще й тим, що в ній зібране не тільки історичні факти, а й народні перекази, легенди, інші зразки фольклору. Однієї з відомих легенд, на основі якої були написані літературні твори.

«Повість» яскраво й випукло малює свого творця патріотом рідної землі, людиною, що не боялась кинути в обличчя сильних світу того осудливі й викривальні слова. Тому ніяк не можна погодитись з висловленою М. Присьолковим в його останній праці з історії літописання думкою, згідно з якою вчений всупереч усьому, що він писав про Нестора раніше, раптом зобразив його як гнучкого літератора — чиновника «політичної канцелярії» київського князя Святополка Ізяславича, що всіляко догоджав своєму патронові; як хитрого дипломата, бувалого політика й узагалі облесливого царедворця, котрий ліпив з історичних фактів усе, що подобалось його покровителю. Правим виявився вчений опонент Присьолкова професор І. Єрьомін, що відкинув таку тенденційну характеристику нашого першого історика й слушно визнав Нестора носієм високих доброчесностей, людиною, що зуміла піднестися над політичними пристрастями свого часу, мала послідовну політичну позицію й була виразником передової суспільної думки Київської Русі.

Головна історична заслуга Нестора полягає в тому, що він зумів виробити власний погляд на історію своєї країни, створити оригінальну світоглядну концепцію. Свою долю він не відділяв від долі батьківщини, завдяки чому головна праця його життя «Повість временних літ» сприймається не лише як величне епічне полотно, а й як ліричний твір, що найкращим чином характеризує його світлого й благородного творця.

8. Наше відношення до процесу розселення слов’ян та цінності даного джерела Наше відношення до розселення слов’ян та формування їх союзів, виявляється в тому, що ми розглядаємо цей процес як дуже важливий фактор, який вплинув як і на долю самих слов’ян, так і на долю світу. Ми вважаємо що цінність даного джерела є масштабною.

Тому що цей процес можна розглядати, як не тільки конкретну подію, а як і явище, яке сформувало перші риси держави та державності, сучасне поняття слов’янського етносу. Розглядаючи територіальний аспект цього процесу, можна сказати що він позитивно вплинув на долю слов’ян, як в економічному так і в культурно-державному плані, тому що вони розселились на дуже вигідній ділянці світу у Східній Європі.

Тобто ми вважаємо, що не дивлячись на архаїчність часу народ розумів в якому напрямку треба рухатись. І в цьому наше відношення до цього аспекту збігається з позиціями тогочасного слов’янського народу.

Висновок Дослідивши уривок «Повісті минулих літ» — про розселення слов’ян, ознайомившись з думками та науковими працями вчених, істориків, етнографів з приводу даного процесу, розглянувши основний зміст джерела ми можемо зробити висновок про те, що переселення слов’ян є однією із найважливіших історичних події нашої держави. Тому що внаслідок цієї події сформувалася перша держава — Київська Русь, яка стала прикладом для наслідування процесу формування суспільних осередків у формі державної організації. Зародковою формою державності у східнослов'янських союзів племен, були союзи союзів племен, правда, вони були нетривкими.

Заснування держави в східних слов’ян було закономірним підсумком тривалого процесу розкладання родоплемінного ладу і переходу до класового суспільства. Процес майнового і соціального розшарування серед общинників привів до виділення із середовища найбільш заможної частини.

Отже, ми вважаємо що головна заслуга цього процесу це:

1) формування етносу;

2) поширення по всьому світі державотворчої тенденції;

3) формування території, яка закріплена за певним народом, зокрема у слов’ян — Східна Європа.

Список використаних джерел та літератури

1) Баран В. Д. Історичні витоки українського народу / В. Д. Баран, Я. В. Баран. — К.: Генеза, 2005. — 208 с.

2) Баран В. Д. Походження слов’ян: монографія / В. Д. Баран, Д. Г. Козак, В. П. Терпиловський. — К.: Наукова думка, 1991. — 144 с.

3) Баран В. Д. Походження українського народу В. Д. Баран, Я. В. Баран. — К.: Генеза, 2002. — 404 с.

4) Котляр М. В. Довідник з історії України / М. В. Котляр, С. О. Кульчицький — дати, події, терміни, визначення, особистості, енциклопедія, словник, історія України. — Донецьк: Освіта, 2004. — 215 с.

5) Мицик Ю. А. Історія України: навч. посіб. / Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — 302 с.

6) Рибаков Б. А. Древня Русь / Б. А. Рибаков. — Харків: ЦНЛ, 2000. — 217 с.

7) Толочко П. П. Давня історія України: у 2 кн. / П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький. — К.: ВДУ, 1995. — Кн.2. — 203 с.

8) Чайковський А. С. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посіб. / А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, В.М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. — К.: Юнікорм Інтер, 2003. — 656 с.

.ur