Питання польсько-німецького кордону на Паризькій мирній конференції 1919 року

У статті розкрито процес обговорення та вирішення питання польсько-німецького кордону на Паризькій мирній конференції 1919р. Польща, Німеччина, Паризька мирна конференція, міжнародні відносини.

Проголосивши незалежність у 1918 р. і взявши курс на розбудову внутрішньополітичного життя та міжнародних відносин, Польща зіткнулася з рядом суттєвих проблем. Однією з них була проблема державних кордонів. Процес формування території Польщі, розгорнутий після відновлення її політичної самостійності, відбувався складно і суперечливо. Найбільш болючим для молодої Польської держави було визначення кордонів з колишньою Німецькою імперією. Відтак, метою цієї розвідки є польсько-німецьке дипломатичне протистояння на Паризькій мирній конференції, територіальне розмежування між державами і його закріплення в міжнародних договорах.

Остаточно долю західних земель Польщі мала вирішити Паризька мирна конференція, що відкрилася 18 січня 1919 р. Від переговорів, на яких всі питання розв’язувалися лідерами найбільших держав США, Великобританії, Франції, Італії, Японії була фактично усунена решта представлених на конференції держав, до яких відносилася і Польська республіка. Проблема польсько-німецького територіального розмежування відразу ж викликала на конференції вельми гострі дискусії. Основні суперечки тривали навколо ключових аспектів, що стосувалися: 1) познанської територіальної проблеми; 2) «польського коридору» або питання про приєднання до Польщі районів Західної Пруссії, територіальні проблеми Східної Пруссії; 3) гданське питання; 4) верхньосілезька проблема.

Участь у роботі конференції брала і польська делегація яку очолювали Р. Дмовський та І. Падеревський. 29 січня 1919 р. польські делегати виклали власну програму розв’язання територіальних питань, яка зводилася до «історичного принципу», тобто, включення до складу Польської держави земель, які належали полякам на 1772 р. За ініціативи Ради десяти, для розгляду польської справи було створено спеціальну комісію, яку очолив французький дипломат Ж. Камбон. 12 березня 1919 р. вона виклала пропозиції щодо визначення польсько-німецького кордону. В основу проекту були покладені етнографічні принципи, що їх ще у січні 1918 р. проголосили В. Вільсон і Д. Ллойд Джордж. Відповідно до пропозиції Ж. Камбона, у Познанській області й Західній Пруссії (на Польському Помор'ї) західний рубіж польської етнічної більшості мав стати кордоном між Польщею та Німеччиною; Гданськ і землі на правому березі Вісли, вздовж залізниці Варшава-Млава-Ґданськ належали Польщі; державну приналежність території, суміжної з районом Алленштейн (Ольштин) у Східній Пруссії визначати плебісцитом; усі райони Верхньої Сілезії з переважаючим польським населенням також мали приєднатися до Польщі [1, 113]. За збереження за Німеччиною основної частини земель Східної Пруссії, польський вихід до моря мав вигляд коридору, прокладеного крізь німецькі володіння. Загалом цей проект був не зовсім прийнятним для Польщі, оскільки зберігав за Німеччиною частину польських земель.

Питання встановлення польсько-німецького кордону зумовило суперечки між країнами-переможницями, кожна з яких переслідувала власні плани щодо майбутнього територіального перерозподілу в Європі. Так, Франція, спираючись на численну армію і користуючись перевагою континентальної держави, домагалася гегемонії в Європі. Вона намагалася максимально послабити Німеччину, привласнити її високоіндустріальні Рейнську і Рурську області, а на Сході, замість свого колишнього союзника царської Росії створити на противагу Німеччині сильну Польщу [2, 31]. На думку французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо, «сильна Польща» була необхідним бар'єром, за допомогою якої Німеччину можна б було тримати в покорі [3, 82].

Великобританія, в основному, була задоволена тим, що Німеччина перестала існувати як морська, колоніальна і торгова світова держава. Щоб протидіяти французькому пануванню на материку, Англія прагнула зберегти Німеччину основного колишнього супротивника як порівняно сильну державу Центральної Європи [4, 42]. Англійську програму відносно Німеччини містив у сконцентрованому вигляді «Документ з Фонтенбло» від 25 березня 1919 р., автором якого був Д. Ллойд Джордж. У ньому він наголосив: «Не можна собі уявити гіршої причини наступних воєн, аніж оточення німецького народу… рядом малих державок» [5, 22]. Він виходив передусім з необхідності збереження Німеччини як оплоту проти більшовизму і відкидав ефективні заходи щодо серйозного обмеження її економічної та військової сили. По суті, цей «Документ» був розрахований на зростання ролі Англії в європейських справах, політика якої визначалася прагненням обмежити територіальні домагання Польщі. За допомоги етнографічних аргументів, англійська дипломатія вдало прикривала пронімецькі тенденції у питанні польсько-німецького кордону. Ллойд Джордж пропонував, за визначення східної межі Німеччини, обмежити землі територій «Данцигського коридору», що повертаються Польщі, «з таким розрахунком, щоб до Польщі відійшло якомога менше німців» [6, 355].

Позиція Сполучених Штатів у цьому питанні була близькою до англійської, тому правлячі кола Німеччини покладали особливі надії на їхню підтримку. Щодо Італії й Японії, то їх реальний вплив на рішення Паризької конференції був незначним. Так, Італія дружньо підтримала Польщу, але коли гору взяла політика сприяння Німеччині, її ставлення змінилось. Японія не мала своєї політики в польсько-німецьких питаннях, а її делегація на конференції в Парижі в усьому підтримувала Англію.

За слабкого опору, Ж. Клемансо, Д. Ллойд Джордж і В. Вільсон вирішили провести плебісцит не лише на Мазурах, як пропонувала комісія Ж. Камбона, а й у частині Західної Пруссії, на східному березі Вісли, а також утворити з Ґданська вільне місто. Згодом Р. Дмовський із приводу такого рішення написав: «Відібрали головну частину того, що видерли від нас прусси під час поділів, отримуємо колиску Польщі, Познань, через Помор’я повертаємося до Балтики… Але не можна закривати очі на той факт, що ми отримали тільки половинчасте вирішення нашої прикордонної проблеми з німцями. Цей проект трактату., що встановлював вільне місто Ґданськ і наперед визначену, в даних умовах, поразку плебісцитів у Квідзині й Мазурах, які залишають, таким чином, у руках Німеччини, урізаної дещо при гирлі Німану, а збільшеної на заході Східної Пруссії, створював для нашої держави дуже важке становище. Ми не досягли того, чого бажали, що ми вважали за необхідне для безпеки Польщі… й на що ми мали право» [7, 136].

7 травня 1919 р. німецькій делегації був вручений проект мирного договору, яким вона мала визнати незалежність Польщі та віддати їй частину своїх східних земель. Таким чином, за цим проектом до Польщі відходили наступні території: 1) Верхня Сілезія, відповідно до вимог польської делегації, 2) Познанщина (за виняткомм окремих повітів); 3) Королівська Пруссія і Вармія без Бранево і Лідзбарка; 4) Гданськ оголошувався вільним містом. Згідно даних учасника польської делегації професора Е. Ромера, проект мирного договору визнавав за Польщею 56 579 км кв. колишніх прусських територій, на яких проживали 5 млн. осіб, з яких 3 млн. поляків і майже 2 млн. німців; території, охоплені плебісцитом в проекті від 7 травня, складали 14 990 км кв., з населенням 720 тис., з яких поляків 290, а німців 428 тис. [8, 83].

Проект договору зазнав гострої критики німецької сторони. Використовуючи суперечки між супротивниками, німці вирішили домогтися перегляду його умов. У «Заувагах щодо умов миру», оприлюднених 29 травня 1919 р., німецька делегація спробувала спростувати всі рішення щодо польського питання. Німеччина була готова віддати Польщі лише частину Познанщини, настійно прагнула збереження Ґданська, виступила проти будь-яких плебісцитів і за утримання всієї Верхньої Сілезії. Німецькі урядові кола стверджували, що польська не є мовою корінного населення згаданої території, її жителі не брали участі у визвольній боротьбі й їм не властиві польські національні почуття. Заявлялося також, що Німеччина не може обійтися без Верхньої Сілезії, а Польща її не потребує. Погоджуємося з твердженням Л. Алексієвець, що суть цього твердження полягала в тому, що Німеччина визнавала сам факт виникнення Польської держави, але при цьому прагнула того, щоб вона була позбавлена індустріальної бази і приречена на роль аграрного придатку [7, 137].

Німецькі домагання підтримав Д. Ллойд Джордж. Його позиція завдавала серйозного удару інтересам Польщі. Так, питання про Верхню Сілезію вирішили не на користь Речі Посполитої. Запрошений на засідання Ради чотирьох, І. Падеревський поступився його натискові і погодився на проведення плебісциту. В результаті, Польща отримала лише 45 із 84 тис. км кв., яких вимагала (Познанську область, польські землі навколо Бидгощі, Торуня та Грудзендза і згодом вузький вихід до моря, т. зв. Польський коридор). Гданськ перетворено на «вільне місто», що перебувало під контролем Ліги Націй [9]. На Мазурах, правому березі нижньої течії Вісли, у Верхній Сілезії та Цєшинській області вирішено провести плебісцити. Так, на Паризькій мирній конференції зробили ще одну поступку на користь Німеччини. Позиція польської делегації, зокрема І. Падеревського, визначалася прагненням, ціною згоди на плебісцит у Верхній Сілезії й інших польських землях, зміцнити її становище на східних рубежах і забезпечити підтримку з боку країн Антанти.

Польські делегати на мирній конференції намагалися спростувати німецькі доводи і пом’якшити тиск з боку британських представників у вирішенні проблеми Верхньої Сілезії. Так, експертною комісією, під керівництвом Ромера і Сейди, була розроблена нота у відповідь на німецькі зауваження. В ній містилася апеляція до «13-го пункту» програми В. Вільсона і на підтвердження наведені дані перепису населення Верхньої Сілезії 1910 р. Передаючи ноту лідерам конференції, поляки стверджували, що у Німеччини достатньо вугілля, а Верхня Сілезія потрібна їм, щоб розв’язати нову війну [10, 201−202]. Польщу підтримувала тільки Франція, а згідно Р. Дмовського, «Тард'є підготував французьку територіальну програму з питання східної межі Німеччини, яка повністю співпадає з нашою». Своєю чергою, Камбон прагнув розвіяти сумніви і наводив численні доводи, хоча це мало чим допомогло [11, 121−124]. Рада, під сильним тиском Ллойд Джорджа, вирішила визначити подальшу долю Верхньої Сілезії шляхом проведення в ній плебісциту.

10 червня 1919 р. Рада десяти остаточно затвердила лінію німецько-польського кордону в районі Західної Пруссії, з урахуванням пропозицій Ллойд Джорджа на користь Німеччини. У формуванні західних кордонів Польської держави важливе значення мав Версальський договір із Німеччиною, підписаний 28 червня 1919 р. і який набув чинності 10 січня 1920 р. Від імені Польщі документ підписали І. Падеревський і Р. Дмовський. Версальські домовленості встановлювали західні та північні кордони Другої Речі Посполитої. Німеччину позбавили прав на частину Великої Польщі й на Східне Помор’я. В Ольштинському та Квідзинському округах Східної Пруссії, а також у Верхній Сілезії передбачали проведення плебісциту. Землі, що відійшли до Польщі за Версальським договором, становили понад 45 тис. км кв., з населенням 3 млн. осіб, із яких 61,5% поляків [12, 452]. Відкритим залишалося питання про східні кордони Другої Речі Посполитої.

Таким чином, Паризька мирна конференція юридично оформила польсько-німецький кордон, надавши Польщі вихід до моря у вигляді вузького коридору, прокладеного через землі, що перебували у складі Німеччини. Остання відмовлялася від деяких районів Помор’я, від Познані, більшої частини Західної та частини Східної Пруссії. Питання про Верхню Сілезію мало вирішуватися плебісцитом. Гданськ переходив до Ліги Націй і оголошувався вільним містом, хоча включався в польську митну систему. Польща одержувала право контролю над залізничними і річковими коліями Данцигського коридору. Рішення конференції не задовольнило інтереси ні Польщі, ні Німеччини, заклавши основу постійних суперечок між країнами за спірні території. польський німецький кордон паризький.

Література

• 1. Krasuski J. Tragiczna niepodleglosc. Polityka zagraniczna Polski w latach 1919—1945. — Poznan, 2000.
• 2. Pasierb B. Polskie prace przygotowawcze do Traktatu Pokojowego z Niemcami. 1916—1948: Instytucje, ludzie, problemy. — Wrozlaw, 1996.
• 3. Новак К.-Ф. Версаль /Пер. с нем. — М.; Л., 1930.
• 4. История дипломатии: в 3 т. / Под ред. В. Потемкина. — Т. 3: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919—1939 гг.). — М.; Л., 1945.
• 5. Фарбман Н. В. Версальская система // Европа в международных отношениях 1917—1939. — М, 1979.
• 6. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах: в 2 т. — Т. 1. — Б. м., б. г.
• 7. Алексієвець Л. М. Польща: утвердження незалежної держави 1918—1926 рр. — Тернопіль, 2006.
• 8. Dominiczak H. Granica polsko-niemiecka 1919—1939. Z dziejow formacji granicznych. — Warszawa, 1975.
• 9. Traktat pokoju mi^dzy Mocarstwami Sprzymierzonymi i Stowarzyszonymi a Niemcami (1919 czerwiec 28, Wersal)
• 10. // DzURP. 1920. № 35.
• 11. Sprawy polskie na Konferencji pokojowej w 1919 r., dokumenty i materiaiy. — T. 1−3 /Red. J. Bierzaneka i J. Kukuika. — Warszawa, 1965—1967.
• 12. Sprawy polskie na konferencji pokojowej w Paryzu w 1919 r Dokumenty i materiaiy. — Warszawa, 1967. — T. II.
• 13. Зашкільняк Л.О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002.