Українські підручники з історії кінця XX – початку XXI ст. в оцінках українських та європейських дослідників

Підручники з історії відіграють важливу роль у процесі навчання історії. Ix пріоритет серед засобів навчання історії наразі є беззаперечним фактом. Крім цього, підручник з історії також є і виховним засобом, оскільки він покликаний сприяти формуванню національної свідомості та активної громадянської позиції в учнів. Це обумовлює пильну увагу до змісту підручників серед педагогічної та наукової громадськості. Дослідження навчальної літератури з історії в Україні супроводжують процес її створення. За майже два десятиліття з’явилася велика кількість публікацій щодо якості українських підручників з історії. Отже, виникла потреба у систематизації наявних історіографічних джерел та встановленні основних тенденцій розвитку досліджень українських підручників з історії.

Початком історіографічних досліджень української навчальної літератури періоду незалежності можна вважати середину 1990_х pp., у цей час І. Гирич та П. Смотрич зробили спробу оцінити підручники з історії, видані в Україні протягом перших років незалежності [1; 10]. Проведення міжнародних конференцій з проблем відображення у підручниках окремих питань історії сприяло залученню до вивчення українських підручників з історії зарубіжних науковців [2; 5]. На початку XXI ст. А. Зякун здійснила історіографічний аналіз навчальної літератури з історії кінця 1980_х — 1990_х рр. [4]. О. Удод проаналізував сприйняття українських підручників німецькими та польськими істориками[11]. Відповідність навчальної літератури з історії в Україні вимогам до підручників, визначеним Радою Європи, стала предметом дослідження Р. Маєра[7]. Останнім часом, у зв’язку з продовженням реформування історичної освіти, підвищився інтерес дослідників до методологічних основ та змісту українських підручників [3; 6; 8; 9; 12].

У даній статті поставлено за мету з’ясувати особливості становлення вивчення змісту навчальної літератури з історії в Україні як напряму історіографічних досліджень.

Початок історіографічних досліджень українських підручників з історії співпав у часі зі зміною методологічної парадигми історичної науки, а також із завершенням створення комплекту власних підручників з курсів вітчизняної та всесвітньої історії. Об'єктом досліджень у цей час стала навчальна література з історії, видана у першій половині 1990_х pp. На думку дослідників, базовим методологічним підходом для підручників з історії цього часу було «висвітлення історичних подій з точки зору їх впливу на етноі націотворчі процеси в Україні», що знайшло вияв у відображенні історії України як «функціонування національної держави у різних модифікаціях», починаючи від Київської Русі [1, с. 52]. І. Гирич вважає, що це сприяло впровадженню національної перспективи історії у навчальну літературу, відзначаючи разом з тим і недоліки, притаманні цим підручникам: спрощення і схематизм, перебільшення зовнішнього чинника у невдалих спробах державотворення, етноцентризм, відірваність України від європейського та світового історичного процесу [1, с. 53].

Зауваження німецького дослідника В. їлге, висловлені під час дослідження образу національної історії в українських підручниках, почасти подібні до вищенаведених. Водночас дослідник вказує і на такі вади українських підручників з історії, які суперечать загальноприйнятій у Європі парадигмі висвітлення історії у навчальній літературі, а саме — брак багатовимірності, творення стереотипів, однозначне ствердження поступального розвитку держави, ідеалізація національної історії. На думку В. їлге, подібні недоліки властиві для багатьох країн та народів у переломні моменти їх історії, до того ж вони можуть бути швидко усунуті. Дослідник також відзначає і позитивні тенденції українського підруч — никотворення, зокрема зменшення кількості агресивних національних стереотипів в українських підручниках [5, с. 106].

Українським підручникам з всесвітньої історії у середині 1990_х рр. було приділено значно менше уваги. В існуючих публікаціях відзначено такі їх недоліки, як перевага фактологічного принципу над проблемним, непропорційно великий, по відношенню до інших країн, обсяг на вивчення історії СРСР та Росії, нелогічність структурування курсу та невідповідність його періодизації сучасним досягненням історичної науки [10, с. 46−47].

У подальших дослідженнях пропонуються і різні погляди на періодизацію процесу створення підручників з історії в Україні. Так, І. Гирич вважає його початком 1991 р. і перший етап завершує серединою 1990_х рр. З другого етапу, на думку дослідника, має відбутися перехід до написання підручників з цивілізаційних позицій (замість формаційних) та до висвітлення світової історії у регіональному зрізі, з особливим наголосом на країнах Східної та Центральної Європи, оскільки це відповідатиме курсу України на європейську інтеграцію [1, с. 53].

А. Зякун, хронологічно завершуючи своє дослідження 2000 p., поділяє створення навчально-методичної літератури з історії на два періоди. У першому періоді, що тривав з кінця 1980_х до 1994 p., авторка відзначає 1992 р. як час переходу від переважаючої марксистсько-ленінської методології та заангажованості в оцінках окремих історичних явищ та подій до появи, згідно з вимогами диференційованого навчання, альтернативних підручників, що представляли інші погляди на перебіг історичного процесу [4, с. 13]. Другий етап, що тривав у 1995;2000 pp., А. Зякун охарактеризувала як період поширення методологічного плюралізму та переходу від «механічного використання формаційного підходу» до «всебічної характеристики життя людей у кожну історичну епоху» [4, с. 14]. Середину 1990_х pp., як період запровадження якісно нових підходів та методологічних новацій і, відповідно, початок другого етапу створення підручників, відзначає і Г. Мишечкін[9].

Оригінальний підхід до періодизації шкільних підручників з історії пропонує Н. Яковенко. Вона називає період 1990_х — початку 2000_х рр. часом, коли навчальна література мала на меті декомунізацію минулого та прищеплення нових цінностей, серед яких найважливішою була національна держава. Н. Яковенко вважає, що це завдання шкільною історією в Україні було успішно виконане, тому у наступний період написання підручників з історії має орієнтуватися на гуманістичні цінності - повагу до життя людини, толерантність, багатовимірність [12, с. 14]. Схожу думку висловлює і Г. Касьянов, зазначаючи, що наразі культурна, політична та ідеологічна легітимація національної історії вже відбулася, а отже, слід переглянути державну політику у галузі історичної освіти та зорієнтувати її не на методологічні орієнтири позаминулого століття, а на перспективу [6, с. 88].

На початку XXI ст. підвищується інтерес зарубіжних дослідників до проблем українських підручників. Також тривав розгляд проблем підручникотворення на семінарах, що проводилися спільно Україною і Радою Європи у межах співпраці щодо історичної освіти. На зазначений час вже відбулося три таких семінари — у 1998 р. у Чернігові, у 2000 р. в Одесі та у 2003 р. в Ялті.

Партнером Ради Європи у справі вдосконалення викладання історії є Інститут імені Георга Еккерта, який вже понад півстоліття досліджує підручники з історії з усього світу. Експерти цієї установи були залучені до оцінки якості українських підручників з історії. О. Удод, аналізуючи критику німецьким дослідником Р. Майєром українських підручників зі світової історії, виданих у 2000;2002 pp., відзначив наступні його зауваження: завеликий обсяг інформації, тендерний дисбаланс, країнознавчий підхід, європоцентризм, перевага політичної історії, відчутний вплив марксистсько-ленінської історіографії [11, с. 431−432].

У 2003 р. виповнилося десять років діяльності Українсько-польської комісії експертів з удосконалення змісту підручників з історії та географії, яка була створена у 1993 р. за ініціативи глав освітніх відомств України та Польщі. Сутність діяльності цієї комісії полягає у забезпеченні такого відображення історії українсько-польських відносин у підручниках, яке б унеможливлювало формування образу сусіднього народу як ворога. Спираючись на протоколи комісії та праці її учасників, О. Удод відзначає досягнення помітного прогресу у цій справі. Зокрема, з підручників усунуто однобічний підхід до висвітлення окремих подій та явищ історії, характеристика поляків стала набагато більш виваженою. Проте існують і певні проблеми принципового характеру, над вирішенням яких комісія продовжує працювати [11, с. 433].

Аналіз висвітлення українсько-польських стосунків у підручниках з історії України та світової історії, виданих у 2002;2008 pp., надає Л. Зашкільняк. Наголошуючи на позитивних змінах у змісті підручників, що сталися з плином часу (зокрема, це більш виважена термінологія та оціночні судження, розширення відомостей про ті чи інші події історії міжнаціональних стосунків), науковець разом з тим відзначає перевагу трагічної тональності у висвітленні українсько-польських відносин, брак позитивних прикладів співпраці, замовчування окремих «незручних» питань. У підсумку Л. Зашкільняк підкреслює важливість виховання толерантного ставлення до альтернативних точок зору, що, зокрема, допомагає і у вирішенні болючих питань історії міжнаціональних відносин [3, с. 27].

У цей час піднімається питання щодо українсько-російської співпраці у сфері створення навчальної літератури з історії, але, як показав час, це питання мало скоріше політичний підтекст, ніж науковий, а тому ця ідея не набула розвитку. Разом з тим у Росії, як і у Польщі, дослідники виявили підвищений інтерес до української навчальної літератури з історії. О. Удод відзначає, що російські вчені, які досліджують українські підручники, оцінюють їх крізь призму висвітлення образу Росії. На їх думку, Росія у шкільних українських підручниках демонізована, а самі підручники є надміру націоналістичними, і націоналізм цей став частиною державної освітньої політики. Як вважає О. Удод, такі погляди обумовлені «великоімперськими настроями більшості політиків і науковців Росії» [11, с, 429−430]. Водночас науковцем висловлено сподівання, що у майбутньому відбудеться діалог щодо підручників з історії між українськими та російськими істориками.

Запровадження програм з історії для 12_річної школи та необхідність створення підручників відповідно до цих програм викликали підвищення наприкінці першого десятиріччя XXI ст. інтересу до досліджень теоретико-методологічних основ підручника з історії та узагальнень і оцінок попереднього досвіду у цій галузі.

З 2007 р. працює Робоча нарада з моніторингу шкільних підручників історії України. На засіданнях цієї наради учасники — відомі українські історики — обговорюють зміст підручників з історії та розробляють пропозиції для його вдосконалення. Враховується також і міжнародний досвід з цього приводу. Так, Г. Касьянов, проаналізувавши зміст окремих українських підручників за критеріями, визначеними ЮНЕСКО та Міжнародною мережею дослідження підручників, констатує невідповідність сучасного українського підручника з історії міжнародним стандартам. Відзначаючи проблеми у змісті підручників (етноцентричність, депресивний зміст, недосконалість методологічного та методичного апарату, надмірну мілітаризованість та політичну кон’юнктурність), Г. Касьянов водночас пропонує низку заходів для подолання цих недоліків [6, 87−89].

Діяльність Робочої наради з моніторингу шкільних підручників викликала дискусію на сторінках тижневика «Дзеркало тижня» між Ю. Мициком та Н. Яковенко [8; 12]. Сутність її полягала, на нашу думку, у кардинально різному баченні завдань українського підручника. Ю. Мицик вважає, що підручник не можна позбавляти таких сюжетів, як військова козацька героїка, гніт колоніальних іноземних режимів та концепція титульної нації, оскільки це значно знизить їх потенціал у вихованні патріотизму та національної свідомості [8, с. 16]. Н. Яковенко ж зазначає, що над сучасними учнями вже не тяжіє радянське минуле, вони визнають Україну своєю державою, а тому настав час зосереджуватися не на патріотичному, а на громадянському вихованні, впроваджувати багатоперспективний погляд на події та явища в історії, а також змістити акценти на висвітлення позитивного образу історії України як нації, яка, незважаючи на всі утиски, все ж таки не припинила існування і оформилася державно [12, с. 14].

Здійснивши аналіз досліджень українських та європейських вчених, присвячених підручникам з історії в Україні, можемо зробити наступні висновки. Історіографія навчальної літератури з історії є дослідницьким напрямом, що наразі перебуває на етапі свого становлення. Проте у його більше ніж десятирічній історії вже можливо виділити певні періоди.

Перший період, що тривав від середини 1990_х до початку 2000_х pp., позначився формуванням методів та підходів до досліджень навчальної літератури. Oo єктом дослідження на цьому етапі були переважно підручники з історії України, оскільки вони становили переважну більшість оновленої після 1991 р. навчальної літератури. Історіографія підручників на цьому етапі мала проблемний характер.

Початком наступного етапу є перші роки XXI ст. У цей період історіографія підручників утверджується як науково-дослідницький напрям, про що свідчить поява перших дисертаційних досліджень з цієї тематики. У процес досліджень активно включаються європейські науковці, і це підтримується низкою різних міжнародних інституцій. У цей час починається також вивчення доробку вітчизняних та зарубіжних вчених з цієї проблеми.

Одним з основних питань, якому приділяють увагу дослідники, є періодизація українського підручникотворення. Якщо узагальнити пропоновані версії, то вийде наступна схема періодизації: 1) кінець 1980_х — перша половина 1990_х рр. — утвердження національно-державницької парадигми написання історії, поява підручників першого покоління, у яких ще домінував формаційний підхід, але запроваджувалися нові погляди на висвітлення окремих питань; 2) друга половина 1990_х — початок 2000_х рр. — поява альтернативних підручників, заснованих на різних концептуальних засадах, збагачення змісту сюжетами з соціальної історії та історії повсякденності, поява перших інтегрованих підручників; 3) початок 2000_х рр. — цей період триває і наразі, для нього властивий відхід від формаційного підходу, заміна його цивілізаційним, спільні українсько-європейські проекти зі створення підручників, спроби реалізації багатоперспективного підходу у висвітленні історії. Ця схема, звичайно ж, є умовною, оскільки з розвитком напряму історіографічних досліджень підручників можуть бути запропоновані нові критерії періодизації.

Особливий інтерес дослідники українських підручників з історії виявляють до проблем відображення в них міжнаціональних відносин. Особливо це стосується українсько-польських та українсько-російських відносин, як таких, що чинили значний вплив на хід української історії. Дослідники відзначають, що відображення українсько-польських відносин у підручниках з часом стає більш виваженим і толерантним, хоча і існують певні проблеми. На нашу думку, тут головним чинником виступило взаємне прагнення науковців обох країн позбутися стереотипів шляхом відкритого діалогу та взаємоприйнятних рішень.

Цього, на жаль, не можна сказати про висвітлення українсько — російських відносин, яке перебуває під значним політичним впливом, а співпраця істориків у цьому напрямі, наприклад, за зразком Українсько — польської комісії експертів з удосконалення підручників з історії, залишається справою майбутнього. В історіографії підручників ця проблема є малодослідженою.

Залучені до аналізу українських підручників з історії експерти Ради Європи відзначають невідповідність більшої частини підручників загальноєвропейській традиції підручникотворення, особливо щодо відсутності багатоперспективного викладу, абсолютизації національного чинника та переваги військово-політичної історії. Проте останнім часом ці проблеми обговорюються вітчизняними вченими, що дозволяє сподіватися на їх принаймні мінімізацію у майбутніх підручниках.

Насамкінець слід додати, що проблема історіографічних досліджень українських підручників з історії ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших. Велике розмаїття навчальної літератури з історії, що представляє різні методологічні основи, підходи, авторські концепції, обумовлює існування широкого дослідницького поля як з питань історії, де підручники стануть одним з видів історіографічних джерел, так і з історіографії, де вони будуть віддзеркалювати певну історіографічну ситуацію.

Список використаних джерел

підручний історія дисципліна український.

1. Гирич, Ігор. Чи суперечить національний міф історичній правді? /.

І. Гирич // Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії): 36. наук. ст. — K.: Генеза, 2000. — С, 47−54.

• 2. Гонца Г. Нові шкільні підручники в Україні / Георгій Ґонца, Ніна Петровські // Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (Фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії). — K.: Генеза, 2000. — С. 145−148.
• 3. Зашкільняк, Леонід. Історія «своя» й історія «чужа» / Л. Зашкільняк // Критика. — 2009. — № 9−10 (143−144). — С, 24−27.
• 4. Зякун А. І. Навчальна література з історії кінця 80_х — 90_ті pp. XX ст.: історіографічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни» / А.І Зякун. — K., 2002. — 20 с.
• 5. їлге В. Національна історія на прикладі зображення доби Київської Русі в українських підручниках з історії / Вілфрід їлге // Українська історична дидактика: Міжнародний діалог (Фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії). — K.: Генеза, 2000. — С. 76−108.
• 6. Касьянов, Георгій. Підручники з історії України у світлі критеріїв Міжнародної мережі дослідження підручників / Г. Касьянов // Шкільна історія очима істориків-науковців: Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників з історії України. — К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. — С. 84−89.
• 7. Маєр Р. Всесвітня історія XX століття в українських шкільних підручниках / Р. Маєр // Доба. — 2005. — № I. — С, 29−31
• 8. Мицик, Юрій. Нове чи призабуте старе? / Ю. Мицик // Дзеркало тижня. — 2008 — № 4 (732), 7 лютого.
• 9. Мишечкін, Геннадій. Навчальна література з вітчизняної історії: нові підходи, методологічні новації, характерні риси та особливості (90_ті pp. XX — поч.

XX ст.) [Електронний ресурс] / Г. Мишечкін. — Режим доступу: http://www. ukrlife.org/main/cxid/4myshechkin.doc (електронна копія публікації у журналі «Схід», 2008 p., номер не встановлено).

• 10. Смотрич, Петро. Огляд навчально-методичної літератури з історії XX століття / П. Смотрич // Історія в школі. — 1996. — № 2. — С. 46−48.
• 11. Удод О. Сучасні українські підручники з історії в оцінці польських та німецьких істориків / О. Удод // Проблеми історії У країни: факти, судження, пошуки. — Київ: Інститут історії України HAH України, 2003. — № 9. — С. 427−435.
• 12. Яковенко, Наталя. Лікнеп для професора / Н. Яковенко // Дзеркало тижня. — 2009. — № 8 (736), 7 березня.