Внутрішні і зовнішні чинники розвитку української культури

Зміст

Вступ

1. Суспільство та культура: зовнішні і внутрішні чинники

2. Людина і культура — внутрішня і зовнішня Висновок Список використаних джерел

Вступ

Протягом всієї історії розвитку філософської думки культура в тому чи іншому аспекті була предметом вивчення різними мислителями, літераторами, істориками. Первісне поняття культури, що існувала в стародавніх цивілізаціях Китаю (поняття «жень») і Індії (поняття «дхарма»), означало, насамперед, цілеспрямований вплив людини на навколишнє його природу. Включало воно також і виховання, і навчання самої людини. Філософи стародавньої Греції бачили в «Пайдейя», тобто «Вихованості», яку вони вважали синонімом культури, головне свою відмінність від «некультурних» варварів. Епоха Риму, особливо в пізній період, органічно увібравши філософські погляди давньогрецьких мислителів, породила своє уявлення про культуру, яке більш близьке до поняття цивілізації. Культура стала асоціюватися з ознаками особистої досконалості.

В епоху середньовіччя засилля теології і схоластики в Європі не дозволяло ставити проблему вивчення культури, як найважливішого якісного та органічного ознаки людського буття. Сам процес створення культурних цінностей і всієї діяльності людини цілком віддавався на спадок бога. Процес творчого підйому іноді ототожнювався то з проявом божої милості, то з підступами диявола. Справжнє відродження інтересу до вивчення і пізнання культури поновилося лише в епоху Просвітництва. Саме в цей період під досконалістю культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалу людини, а надалі - ідеалу просвітителів.

1. Суспільство та культура: зовнішні і внутрішні чинники

Розвиток культури — органічна складова частина історії суспільства. Тому детермінацію руху культури слід шукати і поза її самої, перш за все в розвитку основи суспільства, матеріального виробництва, а також і всіх інших підсистем і сфер суспільного життя — соціальної та соціально-політичної. Характерно, що при вкрай низьких темпах розвитку матеріального виробництва в епоху феодалізму настільки ж низькою була і динаміка розвитку в галузі культури. Специфічне місце релігії і церкви також у той час зумовлювало релігійне забарвлення практично всіх сторін і всіх складових культури цієї епохи. Однак не можна не відзначити, що в окремі періоди можуть спостерігатися активні сплески в культуротворчому процесі за відсутності аналогічних зрушень в економічній сфері. Це, зокрема, характерно для літератури і мистецтва епохи відродження в Європі, Росії в XIX столітті.

Розвиток культури пов’язано і з іншими зовнішніми детермінантами. Розвиток країн і народів практично з перших кроків цивілізації втрачає ізольований, замкнутий на себе характер. Історія з плином часу все більше виступає в якості всесвітньої історії, а разом з тим стає реальністю світова культура, яка акумулює найкращі досягнення всіх країн і народів. У цих умовах все більшого значення для розвитку культури кожної країни, кожного народу набуває розширення культурних зв’язків і духовних контактів з іншими країнами і народами.

Природна ізоляція народів нічого хорошого розвитку культури принести не може. Фактор ізоляції, наприклад, одна з причин збереження первісних форм життя у аборигенів Австралії. Китай на рубежі I-II тисячоліття стояв у перших рядах країн з розвитку культури, а потім настали століття штучної ізоляції країни за китайською стіною, що призвело до втрати колишніх позицій. Тільки покінчивши в 60-ті роки XIX століття з перешкодами на шляху розвитку зв’язків з рештою світу, Японія прискорено пішла вперед.

Слід зазначити, що на розвиток культури, як, втім, і на її виникнення, найсильніший вплив мали не тільки зовнішні, але внутрішні чинники. Необхідність поглибленого аналізу внутрішніх причин розвитку культури виявляється при розгляді впливу поділу праці на розвиток культури. Поділ праці зруйнувало притаманне первісності єдність матеріального і духовного, а поряд з цим поклало межа не тільки злитості матеріальної та духовної культури, але і її єдності, оскільки єдиний був її суб'єкт і носій — первісний колектив.

Надалі, з розвитком суспільства, коли розумову працю став все більше відділятися від фізичного, місто — від села, коли суспільство розділилося на класи, професійні угрупування різних рівнів, на етнічні освіти, територіально-регіональні спільності, а також демографічні страти — картина культури в цілому, як і картина її історичного руху, ускладнюється.

Перш за все, з виникненням складної соціальної структури суспільства, що виникла в результаті поділу праці, управління, розумова діяльність, духовне виробництво стали переважно сферою занять певного класу чи соціальної групи. Автономізація розумової праці, його відділення від фізичного дали потужний поштовх розвитку наук, прогресу мистецтва і т.д. Вона дозволила зробити інтелектуальну діяльність професією, яка органічно поєднує в собі ознаки матеріальної та духовно-практичної діяльності людини. З кожним етапом розвитку суспільства та його фундаментальної основи — суспільного виробництва, роль розумової праці, його практична значимість у житті суспільства все більше зростає.

Культура кожної епохи нерозривно пов’язана з потребами та інтересами різних класів, соціальних верств і груп. У цьому суть механізму впливу різних класів і соціальних верств, груп на зміст культури. Безумовно, цей вплив значною мірою визначає різницю в змісті і формах культурних пластів і рівнів в загальній структурі культури суспільства. Проте абсолютизація панував до недавнього часу у вітчизняних суспільствознавчих науках класового підходу до аналізу і класифікації явищ культури неминуче заводить дослідника в логічний глухий кут.

По-перше, в культурі є явища, до яких критерій класовості просто непридатний — це наука, техніка, мову.

По-друге, культура включає групу явищ, які несуть в собі загальнолюдський зміст, хоча на них і поширюється вплив соціально-класових і групових інтересів — це мистецтво, мораль, філософія і т.д.

По-третє, окрему групу становлять явища, пов’язані, в силу їхньої природи, безпосередньо з виникненням класів, наприклад, район політичної культури, хоча навіть тут абсолютизація класового підходу була б неправомірна. Найбільш виразно соціально-класове початок проявляється в культурі у формі ідеології, за допомогою якої кожен клас чи соціальна група, яка веде боротьбу за владу, спрямовує розвиток культури в своїх інтересах, відповідно зі своїми соціальними ідеалами. При цьому вихід за межі заходи у впливі ідеології на культуру може часом привести до деформації останньої, до позбавлення предметів культури їх власного змісту і їх перетворення в свого роду рупор для поширення ідеологічних установок. Це чітко проглядається в різного роду «культурних кліше», призначення яких полягає у нав’язуванні через культуру певних ідеологічних стереотипів.

На розвиток культури в сучасних умовах справляє свій вплив розгортається і поглиблюється НТР. Цей вплив багатогранно і суперечливо. З одного боку, НТР незмірно розширила можливості залучення найширших мас до духовних цінностей, зокрема, через засоби масової інформації, пред’явила зрослі вимоги до освіченості, до підвищення інтелектуального потенціалу суспільства. Одночасно завдяки розвитку транспорту, засобів зв’язку НТР посилила рухливість населення, призвела до інтенсифікації процесів культурного обміну, до посилення інтернаціоналізації суспільного життя і культури.

Національні культури є специфічними культурними системами, що володіють відносною автономністю і автохтонного (корінним походженням). Різні культури численних народів і національностей, мають у своїй основі єдину загальнолюдське творчий початок. Вони відрізняються один від одного за формою, яка визначається особливостями історії конкретних народів, різними умовами, в яких відбувалося формування цих культур. Необхідно враховувати і ту обставину, що переважна більшість народів не існує в ізоляції, а активно взаємодіє з іншими народами. Тому багато національні культури представляють собою результат взаємодії кількох мешканців (або проживали раніше) поруч один з одним народів. Розвиток національних культур — важлива умова й передумова їх взаємозбагачення, але це не повинно вести до їх відокремлення один від одного, а тим більше до проголошення їх винятковості. Не можна вибудовувати національні культури за ранжиром, розглядати культуру однієї нації як своєрідний еталон культури. Націоналістичний зарозумілість гальмує розвиток будь-якої національної культури. Це особливо важливо, якщо врахувати посилення процесу інтернаціоналізації суспільного життя, а, значить, і необхідності участі в цьому процесі національних культур, кожна з яких включає в себе як своє національне, так і інтернаціональне зміст. Не применшуючи цінності і унікальності існування і розвитку національних культур, слід зазначити, що кожна нація вносить свій історичний внесок у світову культуру і в той же час черпає з комори світової культури. Магістральний шлях розвитку світової культури пролягає аж ніяк не через зведення всього її багатства до деякого єдиним зразком, а через акумулювання всього найкращого в багатствах культури всіх народів, збереження багатства різноманіття культур не тільки в пам’яті, а й у культурній практиці людства.

Регіональні особливості культури виявляються не тільки в специфічних рисах культури окремих народів. Є певні суттєві відмінності між міською культурою та культурою села, культури великого міста і культури дрібних і середніх міст. Є підстави говорити про особливості культури у великих регіонах світу. Так Європа зробила наголос на розум, раціональне освоєння дійсності і використання його успіхів. Схід же до недавнього часу більший упор робив на чуттєве сприйняття навколишнього світу, інтуїцію, самонавіяння. Зрозуміло, що все це більше відноситься до традиції. Сьогодні кордон між культурами Заходу і Сходу вже грунтовно розмиті, обмін принципами, ідеями і духовними цінностями йде з усе більшою інтенсивністю. Підводячи підсумок, можна сказати, що світова культура — явище досить складне і багатогранне, куди входять формаційні, регіональні, національні типи культур і величезне число субкультур, що існують в якості підсистем в цих культурних типах.

У внутрішній організації культури існують також структурні рівні, які поділяють її на масову і елітарну культури. Масова культура сформувалася одночасно з суспільством масового споживання. У роботах західних філософів і соціологів дане поняття характеризується як вид комерційної культури, тому що продукти даної культури виступають в ній в якості предметів споживання, здатних при продажу приносити прибуток, якщо вони враховують смаки та запити масового споживача. Реклама, стала обов’язковим атрибутом сучасного суспільства, є невід'ємною частиною масової культури.

Розвиток культури має свою внутрішню логіку і характеризується відносною самостійністю і своєрідною внутрішньої детермінацій, яка реалізується не тільки в активному використанні новими поколіннями накопиченого запасу цінностей культури, а й у впливі цього запасу на подальший розвиток культури, його основні напрями, його зміст і темп.

Постійно розвиваючись, культура завжди проявляє себе в конкретно-історичних формах. Особливо підкреслено виявляють себе зрушення в культурі в переломні періоди людської історії, наприклад, при переході від античності до середньовіччя, а потім від середніх віків до епохи Відродження.

Корінні зміни в культурі спостерігаються з переходом суспільства від формації до формації. При цьому в історії формування культури є ряд особливостей. Накопичення культурних цінностей йде як би по двох напрямках — по вертикалі і по горизонталі. Найважливішою закономірністю розвитку культури є наступність, в якій реалізується єдність протилежностей — традиції і творчості. Історія предметних результатів людської діяльності, втілюють культурні цінності, йде поруч і в синхронному взаємодії із змінюють один одного поколіннями людей, в яких зберігає себе спадкоємність історії людства. При цьому кожне нині живе покоління як би стягує до себе минуле і майбутнє, як до центру, який з плином часу зрушується до новим поколінням.

Найбільш стійкою стороною культури є культурні традиції. Під ними розуміються елементи соціальної і культурної спадщини, які не просто передаються від покоління до покоління, але й зберігаються протягом тривалого часу, протягом життя багатьох поколінь. Традиції мають на увазі, що успадковувати і як наслідувати. Кожне покоління здійснює відбір тих чи інших традицій і в цьому сенсі вибирає не тільки майбутнє, але і минуле. Сучасне покоління не може не спиратися на створені раніше цінності культури, на традиції, так чи інакше йому б довелося кожного разу все починати на порожньому місці, створювати все заново.

Проте культура — це не тільки традиції, процес накопичення та збереження духовних цінностей попередніх поколінь. Формування культури передбачає і її розвиток, тобто не тільки збереження кращих зразків минулого, а й створення нового культурного багатства у процесі творчості. Даний напрямок в культурі називається новаторством. Звичайно, не всяке новаторство можна беззастережно зарахувати до творчості. Створення нового стає творчістю тоді, коли воно набуває суспільну значимість, отримує визнання інших людей. Хоча цей критерій новаторських культурних цінностей не є абсолютною. Буває й так, що твори мистецтва або наукові відкриття не знаходять визнання у сучасників. Тим не менше, якщо творець створює твір або робить відкриття, несе справжню духовну цінність, то їх час рано чи пізно приходить, і, наступні покоління віддають їм належне. Творчість Ван Гога і Гогена, геніальних художників, невизнаних за життя сучасниками, роботи предтечі космічних польотів людства К. Ціолковського — блискуче свідчення цього.

У творчості культури загальнолюдське, загальне тісно пов’язано з неповторністю, унікальністю створеної духовної цінності. Тиражування або відтворення не є творчістю, хоча і відіграє важливу роль у поширенні культури. Але це саме розповсюдження, а не створення культури.

Нове покоління не тільки пасивно споживає вже створене культурне багатство, разом з тим воно вносить і свій внесок у скарбничку світової культури в залежності від того, що було успадковано ним від культури минулого. Таким чином, традиції і творчість у розвитку культури органічно взаємопов'язані.

У цілому підхід до культурної спадщини повинен бути діалектичним: не нігілістичне відкидання, а збереження всіх цінностей, які здатні працювати на прогрес, і заперечення всього віджилого, консервативного в культурній традиції.

2. Людина і культура — внутрішня і зовнішня

культура схоластика суспільство Саме становлення особистості є не що інше, як результату культурної еволюції індивіда. Тільки засвоюючи і поєднуючи в собі певну частку суспільної культури, людина стає особистістю і персоніфікує знайдений культурний потенціал як свій власний світ, як багатство свого «Я» .

Таким чином, лише освоюючи через пізнання і діяльність зовнішнє, матеріалізоване вираження культури, індивід знаходить людську якість, стає здатним сам брати участь у культуротворчої діяльності. Культура — це процес розвитку людських сил і здібностей, показник міри людського в людині, характеристика розвитку людини як людської істоти, процес, який одержує своє зовнішнє вираження у всьому багатстві і різноманітті створюваної людьми дійсності, у всій сукупності результатів людської праці і думки.

Центральною фігурою культури є людина, бо культура — світ людини. Культура — це розвиток духовно-практичних здібностей і потенцій людини та їх втілення в індивідуальному розвитку людей. Через включення людини у світ культури, змістом якої є сама людина у всьому багатстві її здібностей, потреб і форм існування, реалізується як самовизначення особистості, так і її розвиток. Які ж основні пункти цього культивування? Питання складне, тому що ці опорні пункти по своєму конкретному змісту своєрідні в залежності від історичних умов.

Найважливіший момент у цьому процесі - формування розвиненого самосвідомості, тобто здатності до адекватної оцінки не тільки свого місця в суспільстві, а й своїх інтересів і цілей, здатності до планування свого життєвого шляху, до реалістичної оцінки різних життєвих ситуацій, готовності до реалізації раціонального вибору лінії поведінки і відповідальності за цей вибір, нарешті, здатності до тверезої оцінці своєї поведінки і своїх дій.

Завдання формування розвиненого самосвідомості надзвичайно складна, особливо якщо врахувати, що надійним ядром самосвідомості може і повинно бути світогляд як своєрідне загальне орієнтують початок, допомагає не тільки розбиратися в різних конкретних ситуаціях, але і планувати, моделювати своє майбутнє.

Конструювання змістовної і гнучкої перспективи, яка представляє собою набір найважливіших ціннісних орієнтацій, займає особливе місце в самосвідомості особистості, в її самовизначенні, а поряд з цим характеризує і рівень культури особистості. Невміння конструювати, виробляти таку перспективу найчастіше обумовлено розмитістю самосвідомості особистості, відсутністю в ньому надійного світоглядного стрижня.

Подібне невміння найчастіше спричиняє кризові явища в розвитку людини, що знаходять своє вираження в злочинній поведінці, у настроях крайньої безвихідності, в різних формах дезадаптації.

Дозвіл власне людських проблем буття на шляхах культурного розвитку і самовдосконалення вимагає вироблення чітких світоглядних установок. Це тим більше важливо, якщо врахувати, що людина не тільки чинне, але й самоізменяющееся істота, одночасно і суб'єкт, і результат своєї діяльності.

У становленні особистості важливе місце займає освіта, однак поняття освіченості і культурності цілком не збігаються. Освіченість найчастіше означає володіння значним запасом знань, ерудицію людини. У той же час вона не включає цілий ряд таких найважливіших характеристик особистості, як моральна, естетична, екологічна культура, культура спілкування і т.д. А без моральних основ сама по собі освіченість може виявитися просто небезпечною, а розвинутий освітою розум, не підкріплений культурою почуттів і вольовою сферою, або безплідним, або однобічним і навіть збитковим у своїх орієнтаціях.

Ось чому такі важливі злитість освіти і виховання, поєднання в освіті розвитку інтелекту і моральних початків, посилення гуманітарної підготовки в системі всіх навчальних закладів від школи до академії.

Наступні орієнтири в становленні культури особистості - духовність і інтелігентність. Поняття духовності в нашій філософії донедавна розглядалося як щось недоречне, лише в межах ідеалізму і релігії. Зараз стає ясною однобокість і ущербність подібного трактування поняття духовності і його ролі в житті кожної людини. Що ж таке духовність? Основний сенс духовності - бути людиною, тобто бути людяним стосовно інших людей. Правда і совість, справедливість і свобода, моральність і гуманізм — ось ядро?? духовності. Антиподом духовності людини є цинізм, який характеризується презирливим ставленням до культури суспільства, до його духовних, моральних цінностей. Оскільки людина явище досить складне, в рамках цікавить нас проблеми можна виділити внутрішню і зовнішню культуру. Спираючись на останню, людина звичайно подає себе навколишнім. Однак саме це враження може виявитися оманливим. Іноді за зовні витонченими манерами може ховатися цинічний, що нехтує норми людської моралі індивід. У той же час не хизуються своїм культурним поведінкою людина може володіти багатим духовним світом і глибокою внутрішньою культурою.

Економічні труднощі, пережиті нашим суспільством не могли не накласти відбиток і на духовний світ людини. Конформізм, презирство до законів і моральних цінностей, байдужість і жорстокість — все це плоди байдужості до морального фундаменту суспільства, привів до широкого поширення бездуховності.

Умови подолання цих моральних, духовних деформацій — у здоровій економіці, в демократичній політичній системі. Не менше значення в даному процесі має і широке залучення до світової культури, осмислення нових пластів вітчизняної художньої культури, у тому числі і російського зарубіжжя, розуміння культури як єдиного багатоаспектного процесу духовного життя суспільства.

Звернемося тепер до поняття «інтелігентність», яке тісно пов’язане з поняттям духовності, хоча і не збігається з ним. Відразу ж обмовимося, що інтелігентність і інтелігенція — це різнопланові поняття. Перше містить у собі певні соціокультурні якості людини. Друге говорить про його соціальне становище, отриманому спеціальну освіту. На наш погляд, інтелігентність припускає високий рівень загальнокультурного розвитку, моральну надійність і культурність, чесність і правдивість, безкорисливість, розвинене почуття обов’язку і відповідальності, вірність своєму слову, високорозвинуте почуття такту і, нарешті, той складний сплав властивостей особистості, який називають порядністю. Цей набір характеристик, звичайно ж, не повний, але головні з них перераховані.

У становленні культури особистості велике місце відводиться культурі спілкування. Спілкування — одна з найважливіших сфер життєдіяльності людини. Це найважливіший канал трансляції культури новому поколінню. Дефіцит спілкування дитини з дорослими позначається на його розвитку. Швидкий темп сучасного життя, розвиток засобів зв’язку, структура поселення жителів великих мегаполісів найчастіше приводить до вимушеної ізоляції людини. Телефони довіри, клуби за інтересами, спортивні секції - всі ці організації й інститути грають дуже важливу позитивну роль у справі консолідації людей, створення сфери неформального спілкування, яка так важлива для творчої і репродуктивної діяльності людини, збереження стійкої психічної структури особистості.

Цінність і ефективність спілкування у всіх його видах — службового, неформального, дозвільного, спілкування в сім'ї і т.д. — У вирішальній мірі залежить від дотримання елементарних вимог культури спілкування. Насамперед це поважне ставлення до того, з ким спілкуєшся, відсутність прагнення підніметься над ним, а тим більше тиснути на нього своїм авторитетом, демонструвати свою перевагу. Це вміння слухати, не перериваючи міркування свого опонента.

Висновок

Рух до гуманного демократичного суспільного ладу просто немислимо без рішучих зрушень у всьому будинку культури, бо прогрес культури — одна з сутнісних характеристик гровенного прогресу взагалі. Це тим більше важливо, якщо врахувати, що поглиблення НТР означає і зростання вимог до рівня культури кожної людини, і в той же час створення для цього необхідних умов.

Численні філософські школи ХХ століття дуже інтенсивно займалися і займаються вивченням феномена культури. Власне кажучи, саме в цей час виникла філософія культури як самостійна філософська дисципліна. Послідовники неокантіанство (Ріккерт і М. Вебер) розглядали культуру перш за все як специфічну систему цінностей та ідей, що розрізняються за їх ролі в житті і організації суспільства того чи іншого типу. Цікава концепція німецького філософа-ідеаліста О. Шпенглера. Суть її полягає в розгляді культури як організму, який володіє єдністю і відокремлений від інших йому подібних організмів. Кожному культурному організму, за Шпенглером, наперед відміряно межа, після якого культура, вмираючи, перероджується в цивілізацію. Таким чином, цивілізація розглядається як протилежність культурі. Це означає, що єдиної загальнолюдської культури немає і бути не може.

Список використаних джерел

1. Баллер Е. А. Наступність у розвитку культури.

2. Орнатський Л. А. Походження і формування поняття «культура» .

3. Межуєв В. М. Про поняття «культура» .

4. Артановський С. Н. Історичне єдність людства і взаємний вплив культур.

5. Шейко В. М., Тишевська Л. Г. Історія української культури.

6. Вечірко Р. Українська та зарубіжна культура / Р. Вечірко. — К., 2003. — 367 с.

7. Гриценко Т. Культурологія. Навчальний посібник / Т. Гриценко, С. Гриценко, А. Кондратюк; за ред. Т. Гриценко. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 392 с.

8. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М. Заковича. — К., 2007. — 567 с.

9. Семчук Ю. Культурологія. Курс лекцій. Електронна версія. — Дніпропетровськ, 105 с.

10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2002. — 277 с.

11. Шейко В. Культурологія: Навч. Посібник

12. Зотов В. Українська та зарубіжна культура. Словник культурологічних термінів / В. Зотов, А. Клімачова, В. Таран. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 269 с.