Особливості педагогічного краєзнавства як засобу навчання та виховання школярів

1. Історико-педагогічний аспект ролі та значення краєзнавства

1.1 Аналіз поняття «педагогічне краєзнавство»

Поняття «педагогічне краєзнавство» на сьогоднішній день є суперечливим і остаточно не сформованим, так як має широкий спектр визначень. В Україні про педагогічне краєзнавство почали говорити, починаючи з кінця 90-х років.

Уперше про педагогічне краєзнавство починають говорити в 1966 р. російський дослідник П. Іванов. Він зазначав: «Настав час поставити питання про педагогічне краєзнавство. Педагогічне краєзнавство повинно включати в себе вивчення історії школи (мається на увазі наукове керівництво по створенню історії місцевої школи) і вивчення місцевих умов, які здійснюють свій вплив на виховання дітей» [5, с. 5].

Дослідник зазначає, що педагогічне краєзнавство — це збагачення самого вчителя теоретичними і практичними знаннями; освітньо-виховний вплив на учнів; зв’язок з навколишнім середовищем [5, с. 6].

Вивчення педагогічного краєзнавства допоможе учневі приєднатися до педагогічної культури краю, розвинути такі професійні якості, як: творчий підхід до педагогічного процесу; прагнення до професійного зростання; потреба в організації своєї діяльності з урахуванням специфіки рідного краю; прилучення до історії своєї малої батьківщини; опора на значущі погляди авторитетних педагогів, включення їх в свою професійну діяльність; розвиток інтересу до архівних джерел.

Пізніше до розгляду цього питання вдалися дослідники А. Бальдинов та К. Абдрахманов. Вони окреслювали педагогічне краєзнавство як поглиблене дослідження питань історії освіти свого краю, вивчення життя і діяльності передових шкіл та вчителів.

Термін «педагогічне краєзнавство» зустрічається в працях таких дослідників, як: А. Аптікієва, С. Крівова, В. Матіяш, Т. Міщенко, Л. Смирнова, О. Сухомлинська, О. Терьохіна, в яких простежується тенденції до розширення вивчення сутності цього поняття як важливої частини навчально-виховного процесу.

На думку В. Матяша, педагогічне краєзнавство «Це наука про закономірності навчання та виховання молодого покоління на базі використання місцевого педагогічного матеріалу, передового педагогічного досвіду вчительських, адміністративно-керівних кадрів» [7, с. 50].

Отже на сьогоднішній час щодо поняття педагогічне краєзнавство існує широке розмаїття та невизначеність у трактуванні, це в свою чергу пов’язано з багатогранністю функцій педагогічного краєзнавства, слабкою розробкою його теоретичних основ. Педагогічні цінності народу і являють собою основними джерелами наукових досліджень в галузі педагогічного краєзнавства певного регіону. Ними можуть виступати: народні виховні традиції; фольклор, що містить елементи виховання та передачі досвіду (пісні, прикмети, приказки тощо); особливості розвитку освіти і науки даної місцевості; діяльність шкіл, адміністрації, педагогів, передовий педагогічний досвід, а також ідеї та концепції відомих педагогів краю; принципи, засоби виховання та інше.

Педагогічне краєзнавство може стати своєрідним «джерелом живлення» майбутніх учителів початкових класів у їхній підготовці до гуманітаризації навчання. Воно переслідує два взаємопов'язаних завдання: по-перше, всебічне вивчення освітянської справи рідного краю з метою накопичення знань з гуманітаризації навчання; по-друге, засвоєння оптимальних педагогічних технологій, використання цього матеріалу в педагогічній діяльності.

Педагогічне краєзнавство ґрунтується на ідейному багатстві народу, його морально-етичних цінностях, виховній мудрості. Щоб діти стали народом, творцями своєї держави, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття. Ці якості потрібно виховувати у дітей тими засобами, методами, способами, традиціями, мораллю, що вироблені народом упродовж усього історико-культурного розвитку, при цьому органічно поєднуючи ці засоби та методи з новітніми надбаннями європейського та світового культурно-педагогічного досвіду. Педагогічне краєзнавство впливає і на характер протікання реальних освітніх процесів, збагачуючи їх елементами наукового підходу.

Отже, педагогічне краєзнавство — це галузь історико-педагогічного знання про особливості розвитку освіти, науки, педагогічної думки, культури місцевого краю, вивчення, збереження та творче використання регіонального педагогічного досвіду в теорії та практиці сучасних освітніх закладів [7. c. 52].

Ґрунтуючись на цих ідеях, стає можливим виокремити головні ознаки педагогічного краєзнавства, а саме: приналежність цього явища до сфери історико-педагогічного знання, про розвиток освіти, науки, педагогічної думки певного краю, села, місцевості, формування педагогічного краєзнавства в конкретних умовах конкретного регіону, що визначають його специфіку, наявність свого предмету, а саме — педагогічних цінностей [7, с. 54].

Об'єктом педагогічного краєзнавства може виступати педагогічний процес конкретного регіону в історичному і сучасному вимірі, що включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого і сьогодення у контексті суспільних умов їх існування [5, с. 12].

Методологічна парадигма теорії педагогічного краєзнавства виходить із того, що воно є продуктом історії та культури певного регіону. Отже, об'єктом педагогічного краєзнавства може виступати педагогічний процес конкретного регіону в історичному і сучасному вимірі, що включає в себе співвідношення різного рівня педагогічних феноменів минулого і сьогодення у контексті суспільних умов їх існування.

Педагогічне краєзнавство слід розглядати як відносно самостійну галузь науково-педагогічних знань, складовими якої є:

— особливості роботи навчально-виховних закладів краю;

— місцеві предмети та явища, що становлять педагогічну цінність у зв’язку з гуманітаризацією навчання;

— етнопедагогіка з її національними місцевими звичаями й традиціями [7, с. 67].

Для того щоб розкрити зміст феномену «педагогічне краєзнавство», необхідно звернутися до його компонентного складу. Згідно з Г. Аверкіевой аналіз педагогічної дійсності дозволяє виділити, щонайменше, сім таких компонентів [1, с. 12]:

— історія розвитку навчально-виховних закладів різного типу;

— авторські школи (школи педагогів-новаторів);

— специфічний зміст освіти та виховання з урахуванням національних і регіональних особливостей;

— індивідуальний стиль педагогічної діяльності місцевих вчителів, їх майстерність і новаторство;

— шкільні традиції;

— місцеві педагогічні засоби, що використовуються для вирішення професійних завдань;

— народна педагогіка (етнопедагогіка).

В основу обґрунтування сутності феномену педагогічного краєзнавства повинні бути покладені філософські ідеї:

— про розвиток педагогічного краєзнавства як сукупності освітніх і духовних цінностей, накопичених у даному районі в процесі історичного розвитку;

— про конкретно-історичну своєрідність краю в межах певного періоду, етнічних і національних особливостей;

— про багатство і різноманітність компонентів педагогічної культури даного регіону [1, с. 13].

Сьогодні існує кілька підходів до структурування педагогічного краєзнавства як галузі наукового дослідження.

Перш за все, в його основі лежить регіональний підхід, який полягає у висвітленні закономірностей розвитку національної освіти та педагогічної думки за допомогою маловідомого, унікального регіонального матеріалу.

Основу іншого складає співвідношення напрямів педагогіко-краєзнавчого пошуку з галузями педагогічного знання (школознавче, дидактичне, історико-педагогічне), а також виокремлення в якості самостійної наукової проблеми вивчення специфіки впливу місцевих факторів на розвиток регіональної освіти.

Третій підхід акцентує історичний складник педагогічного краєзнавства і включає два науково-пошукових напрями: історію розвитку освіти краю і сучасний її стан та тенденції розвитку місцевого краю.

1.2 Розвиток та становлення педагогічного краєзнавства

Педагогічне краєзнавство виокремилося з краєзнавства, яке пройшло тривалий шлях становлення та розвитку.

Краєзнавство — це така галузь науки, що поєднала у собі багато складових: національно-патріотичне, духовно-етичне, культурно-просвітницьке начало. Це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які в своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю. Це сукупність знань про той чи інший край, вивчення його природи, історії, економіки, побуту і т. п. У краєзнавстві локалізується інтерес до свого історичного минулого, народних звичаїв і традицій, проблем регіонального розвитку і відродження своєї самобутності [8, с. 3].

Значення краєзнавчого матеріалу у викладанні історії дозволяє конкретизувати викладений учителем матеріал. Вивчення конкретних пам’яток історії та культури дає можливість учням більш наочно представити закономірності розвитку в світової художньої культури.

Краєзнавство як наука про дослідження рідного краю і місцевої історії розвивалося разом з історією нашого народу. Краєзнавчі пошуки проводилися вже за часів Київської Русі. На Русі краєзнавчі відомості фіксувалися насамперед у літописах. Практично всі наші знання з історії та життя русичів від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з літописів. Літописи в Київській Русі були дуже популярні. Записи велися майже в кожній церкві, монастирі. Вони відображали в основному місцеві події. Але були й офіційні літописці, які жили при княжому дворі й записували головні події. Літописи цікаві тим, що в них відображувалися події за роками, і тим, як літописці уявляли ці події. Літописці розповідали про історичні події в країні, про її зв’язки з іншими державами, але більш за все їх цікавила людина, її земне та позаземне життя.

Одним із таких літописів є всесвітньо відома «Повість минулих літ». Вона була написана монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. В «Повісті» багато свідчень про поселення слов’ян, заснування Києва, хрещення Русі, про сусідів: і друзів, і ворогів, про традиції та звичаї, про походи Олега, Ігоря і Святослава. Літописець дає і опис побуту і звичаїв слов’ян. У «Повісті» існують відомості про археологічні пам’ятки. Там п’ять разів згадуються довгі вали, які нібито провів Кирило Кожемяко плугом, у який був запряжений дракон-Змій, для захисту Києва з півдня від кочівників [8, с. 12].

До кінця XII століття відноситься «Слово о полку Ігоревім». У «Слові» міститься важливий краєзнавчий матеріал. Наприклад, там згадуються російські міста: Київ, Путивль, Новгород, Чернігів, Переяславль, Полоцьк, Курськ, Бєлгород і т.д. Споконвічно російським автор вважає річки Дніпро, Донець, Немизі, Стугну, Рось і Сулу [8, с. 13].

У першій половині XVII ст. питання краєзнавства висвітлюють так звані місцеві літописи. Найвизначнішим узагальнюючим літописом є «Густинський літопис», в якому висвітлюються події періоду Київської Русі - до 1597 р [15, с. 52].

В XVІ-XVІІ ст. краєзнавчі повідомлення почали використовуватися представниками влади при розмежуванні державних кордонів, опису дворів та земельних угідь, при стягуванні податків, будівництві фортець, міст тощо.

Певного розвитку набуло краєзнавство у братських школах України (XVІ-XVІІ ст.). Книги і навчальні посібники були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історичного характеру. Виникають історичні твори, авторами яких були високоосвічені люди, що навчалися в Києво-Могилянській академії. Наприклад, П. Симоновському належить праця «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах», у якій він висвітлює історію України з давніх часів до 1750 р. Членами братства були написані фундаментальні праці з історії України, ряд етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції на Правобережну Україну [15, с. 54].

Становлення краєзнавства нерозривно пов’язане з історичною наукою і відноситься до епохи перетворення початку XVIII ст. Указом Петра І пропонувалося доповідати про будь-які цікаві знахідки краєзнавців царю і нагороджувати за пошуки старовини у своєму краї [8, с. 18].

Одним з основних замовників офіційних краєзнавчо-статистичних матеріалів стало Міністерство внутрішніх справ, яке враховувало інформацію про розподіл Малоросійської губернії на Чернігівську та Полтавську, висунутим царським указом від 9 вересня 1801 р. при розробці економічних та політичних планів і програм. Зібрані в Описах краєзнавчі матеріали використовуються в дослідженнях соціально-економічних проблем, історичної та фізичної географії, природознавства, етнографії, мовознавства тощо.

Інтерес до краєзнавства у XVIII ст. виявляли й українська шляхта та інтелігенція. Це особливо стосувалося козацької старшини, яка почала вивчати історичні документи та свій родовід для того щоб довести своє шляхетське походження і отримати російське дворянство [15, с. 79].

Наприкінці XVIII ст. в краєзнавстві визначаються два напрями:

— офіційний (державний);

— суспільний (демократичний) [15, с. 85].

Для офіційного відкрилися значні перспективи, коли указом Сенату від 1 листопада 1777 наказувалося підготувати топографічні описи всіх губерній. У 1784−1786 рр. вони складалися за єдиною програмою, де, крім характеристики природних умов і економіки, передбачалися і питання місцевої історії.

Суспільний (демократичний) напрямок отримав свій розвиток в популяризації вивчення рідного краю серед населення. Вчителі, учні, та представники різних верств населення, в тому числі представники дворянства в засланні займалися збором краєзнавчого матеріалу, організацією краєзнавчих музеїв, почали писатися записки про відвідані місця.

У другій половині XIX ст. краєзнавство почало розвиватися в напрямку фольклорно-етнографічних та економіко-статистичних досліджень народного побуту. Тобто залучалися багатьох краєзнавців-аматорів з усіх реґіонів України [3, с. 30].

Цей період розвитку краєзнавства визначився важливою науковою подією. Була проведена етнографічна-статистична експедиція Географічного товариства по всієї території Правобережної України. Керував експедицією географ-краєзнавець Павло Чубинський. Експедиція зібрала 12 томів краєзнавчого матеріалу.

В 80−90-х рр. XIX ст. організаційним центром краєзнавчої роботи стали губернські вчені комісії та провінційні учені товариства.

Широкого розмаху набрав розвиток краєзнавства в 20−30 рр. XX ст. Починають з’являтися товариства і гуртки з вивчення свого краю. В 1917 р. у Києві розпочав свою діяльність «Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва» під головуванням О. Грушевського.

Період 20-х років став часом великого розвитку краєзнавства, відбулося повне відродження та розвиток краєзнавчого руху.

У1920 р. в Чернігові було створено «Наукове товариство», що складалося з 7 секцій, історико-краєзнавча була найчисельніша з них. В Чернігові з 1924 р. діяв Інститут краєзнавства. У жовтні 1924 р. за ініціативою інституту була проведена Перша чернігівська губернська краєзнавча конференція.

В січні 1925 р. було утворено Ніжинське наукове товариство краєзнавства, яке складалося з 4-х секцій: історичної, статистично-економічної, етнографічної та природничої. Провідну роль у діяльності товариства відігравали викладачі Ніжинського інституту народної освіти М. Петровський, М. Бережков, А. Єршов, В. Рєзанов, С. Рихлик та ін. Члени товариства досліджували історію, фольклор, етнографію, природу, економічний розвиток краю. Товариство припинило діяльність на початку 30-х років.

В грудні 1925 р. у Харкові був обраний Український краєзнавчий комітет, головою якого став історик Матвій Яворський, а його заступником — Михайло Криворотченко. Український комітет краєзнавства відіграв головну роль у розвитку усіх галузей краєзнавства. Основною його метою було об'єднання і планове керування як науково-дослідною так і масовою краєзнавчою роботою УРСР. У 1927 р. у Харкові почав видаватися журнал «Краєзнавство». Випускалася спеціальна література, вводилось викладання предмета «Краєзнавство» в навчальних закладах.

Археологічна комісія Академії наук України видала «Український археологічний архів». В комісії працював і М. Грушевський, який створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних українських учених, літераторів, педагогів, видав серію видань.

У другій половині XX ст. велика заслуга належить академіку Максиму Рильському та члену-кореспонденту Костю Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли відновленню краєзнавчих досліджень в Україні.

Велике значення у громадському житті населення Галичини відіграв журнал «Життя і слово», редактором якого був видатний громадський діяч Іван Франко. Саме він був засновником у 1883 році Етнографічно-статистичного гуртка, що фактично виконував функції краєзнавчого товариства. Івано-Франківська організація об'єднує 150 дослідників рідного краю [15, с. 90].

Таким чином, країнознавство, пройшовши тривалий шлях розвитку дозволило сформулюватися педагогічному краєзнавству як засобу розвитку навчання та виховання школярів.

1.3 Етнопедагогіка як складова педагогічного краєзнавства

У 70-х роках ХХ ст. у педагогічній науці з’явився такий термін, як етнопедагогіка, введений у науковий обіг відомим педагогом, нині академіком Г. Волковим, котрий вкладав у це поняття науку про досвід народних мас у вихованні підростаючих поколінь, про їх педагогічні погляди, науку про педагогіку побуту, про педагогіку сім'ї, роду, племені й народу [14, с. 5]. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід трудящих, виявляє можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науці і практиці, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках між людьми, на обов’язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Отже етнопедагогіка — це наука про народну педагогіку, про знання і досвід народу, що являється складовою педагогічного краєзнавства [14, с. 9].

Педагогічна наука знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка — у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом [14, с. 14]. Етнопедагогіка стала першоосновою становлення і розвитку педагогічного краєзнавства.

В.О. Сухомлинський називав народну педагогіку «живим, вічним джерелом педагогічної мудрості», «зосередженням духовного життя народу», репрезентантом «особливостей національного характеру обличчя народу» [14, с. 27]. Педагогічне краєзнавство може трактуватися як система етнопедагогічних засобів, розрахованих на забезпечення засвоєння вихованцями духовної культури народу.

Народну педагогіку або ж етнопедагогіку К. Ушинський вважав одним з найважливіших факторів, під впливом яких складалася вітчизняна педагогічна наука. Він висловив найголовніше і найважливіше для всієї педагогічної науки: «Народ має свою особливу характеристичну систему виховання… Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку» [13, с. 108].

К. Ушинський з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз Наголошував на величезному значенні пам’яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки «як перші й блискучі спроби» народної педагогіки [14, с. 16].

У народній педагогіці панує живий досвід виховання. Народна педагогіка, відображаючи певний рівень педагогічних знань, конкретний історичний етап в духовному прогресі людства, служить основою, на якій виникла і розвивалося педагогічне краєзнавство. Але і в подальшому — як виникнення художньої літератури не знищило усної творчості, так і педагогічне краєзнавство не витіснила зовсім з повсякденного життя народу його педагогічні погляди. Педагогічне краєзнавство і народна педагогіка вступили в складні взаємодії один з одним і взаємно сприяли розвитку один одного, створюючи єдиний простір, яке може бути названо педагогічною культурою [13, с. 107].

Предмет етнопедагогіки включає наступні проблеми: педагогіка сімейного побуту; приказки та прислів'я народів світу та їх значення, передачі морального досвіду підростаючим поколінням, загадки як засіб розумового виховання; народні пісні та їх роль в естетичному вихованні дітей і молоді, саморобні іграшки та творчість дітей; дитяча і молодіжна середа, її педагогічні функції; колискові пісні народів світу як видатні досягнення материнської поезії, материнської школи і материнської педагогіки; спільність педагогічних культур різних народів і національна їх самобутність і ін. [13, с. 109].

Етнопедагогіка показує, що у всіх народів, у тому числі і зникаючих, в стародавній самобутній культурі багато такого, що в стані збагатити світову цивілізацію. Дослідження педагогічних можливостей природи як чинника виховання представляє безмежний простір для діяльності етнопедагога.

Г. Сковорода завжди був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «хто серцем чистий і душею». Він показав нічим неперевершену виховну силу праці, на якій ґрунтується народна педагогіка. Його геніальна ідея про «сродний труд», на наш погляд теж виходить з української етнопедагогіки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна здорова людина повинна обов’язкові працювати й займатися тим, до чого має особливий нахил [14, с. 17].

І. Котляревський у своїх творах він змалював типові народні характери, кращі моральні якості народу, розкрив погляди на родинне і суспільне життя, у формуванні яких почесне місце займає родинна етнопедагогіка.

Засоби української етнопедагогіки щедро представлені О. Духновичем у шкільних підручниках, букварях, книгах і календарях для народного читання. А в систему фізичного виховання дітей він включив обробіток ґрунту, народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, боротьбу, риболовство, збирання ягід і гриби, прогулянки в поле і лісі, а взимку — катання на санках, лижах, ковзанах, гру в сніжки, ліплення снігової «баби», тобто все те, щ близьке і рідне селянським дітям [14, с. 19].

Видатною подією у висвітленні української етнопедагогіки стала геніальна спадщина Тараса Шевченка, який щиро любив дітей. Він не раз малював дітей на своїх художніх полотнах. Глибоко зворушливою є, наприклад, відома картина «Байгуші», на якій зображено дітей-жебраків. За ними Шевченко намалював себе — захисника скривдженого дитинства. Картину написано з любов’ю і співчуттям до поневоленого самодержавною Росією казахського народу [14, с. 19].

Досить щедро репрезентували українську етнопедагогіку на сторінках своїх творів С. Васильченко, С. Воробкевич, Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, П. Мирний, І. Нечуй-Левиицький, Ю. Федькович, Я. Щоголів, а також українські письменники наступних поколінь — А. Головко, О. Гончар, М. Стельмах, О. Довженко, В. Симоненко, І. Драч, Д. Павлячко, Є. Гуцало, С. Пушик, Г. Тютюнник, Б. Харчук, Р. Федорів та багато інших Майстрів художнього слова і діячів народної освіти та культури в Україні.

Про виховне значення української етнопедагогіки дуже тепло відгукнулись Л. Толстой, М. Добролюбов, М. Гоголь. Так, у розмові зі студентом-українцем Лев Толстой сказав: «Щасливі ви, що народились серед народу з такою багатою душею, серед народу, який уміє так відчувати свої радощі й так чудесно виявляти свої думи, свої мрії, свої завітні почуття. Хто має таку пісню, тому нема чого боятися за своє майбутнє…» [14, с. 23]. Ці слова підтверджують вплив етнопедагогіки на багатовимірний простір педагогічного краєзнавства.

Значний науковий інтерес для дослідників української етнопедагогіки становлять праці Ф. Вовка «Український народ у його минулому й сучасному», В. Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», «Русини Пряшівської Епархії та їхні говори», «Ткацтво у Східній Галичині», «Кушнірство у Галичині», «Народна пожива на Бойківщині»; М. Сумцова «Українська хата», «Хліб в обрядах і піснях», «Нариси народного побуту», «Сучасна малоруська етнографія», П. Чубинського «Праці етно-графічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край»; В. Шухевича «Гуцульщина» [14, с. 26].

Науковий інтерес до етнопедагогічної проблематики відновився у кінці 60-х рр. XX ст. і нерозривно пов’язаний з іменем В. Сухомлинського.

«Народ — живе, вічне джерело педагогічної мудрості», — зазначав В. Сухомлинський [14, с. 27]. Сухомлинський умів черпати все краще з родинної етнопедагогіки і вдало застосовував у сучасній педагогічній практиці.

В етнопедагогіці звичай виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх по суті ідентичні - вони є засобом збереження і передачі досвіду народу, дотримання порядку Й форм життя. Народне, національне в українській етнопедагогіці трактується як вияв соціально-психологічної детермінації, що репрезентує адекватність виховної етнопедагогічної системи буттю і свідомості українців, особливостям їх національної родинно-побутової і громадської культури.

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.

Українська етнопедагогіка зародилась і виросла на властивому тільки їй національному ґрунті, а тому й має самобутнє національне вираження, тобто своє оригінальне обличчя. Українська етнопедагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. Наш народ, як і інші народи світу, створив і має власну національну систему українського виховання й навчання.

2. Краєзнавство як засіб виховання та навчання школярів

2.1 Роль краєзнавства в вихованні та розвитку особистості школяра

краєзнавство вчитель педагогічний школяр Наш час несе новий виток розвитку в системі освіти та виховання, який відроджує цінність людини, утверджує духовні, морально-естетичні надбання національного характеру. Ідеалом виховання є національно свідома людина, з високими духовними якостями, патріотичними почуттями, яка є носієм кращих надбань національної та світової культур. Виховання та освіта мають сприяти розвитку творчо активної особистості, здатної сприймати прекрасне, гармонійне, досконале у житті, природі, мистецтві [2, с. 15].

Нині ми особливо відчуваємо, що неможливо виховувати повноцінне покоління, здатне побудувати гуманне суспільство, без того, щоб діти засвоїли норми моральної культури [4, с. 38].

Краєзнавство допомагає вчителеві у формуванні в учнів розумінь і почуттів, і в першу чергу, розуміння до свого народу, рідного краю, побачити оточуючий світ таким, який він є насправді, паростки нового, паростки майбутнього.

Для реформування школи, її гуманізації робиться чимало. Основні завдання майбутньої школи — особистісний підхід педагога до учня. Тому розробляються різні системи виховання [2, с. 16].

Одним із важливих завдань виховання полягає в тому, щоб навчити учнів розуміти, як народ, як людину-майстра свого слова, любов до музики і малювання, научити дітей передавати через прийоми малювання картин любов до природи.

Величезне виховне значення мають екскурсії в музеї, в історичні місця, пов’язані з минулим і сучасним, зустріч з учасниками бойових дій, участь у збиранні історичних матеріалів.

Краєзнавство — є чудовим помічником в естетичному вихованні учнів як на уроках, так і в позашкільній роботі. Воно сприяє збагаченню учнів знаннями про літературу і мистецтво рідного краю, розширює спільні розуміння про мистецтво.

Краєзнавчий матеріал сприяє ідейному збагаченню і розумового виховання учнів.

Традиціям українського народу належить неабияка роль у вихованні моральних якостей кожної дитини. Важливо, щоб нинішнє покоління вивчало все, що зберегли ще в пам’яті бабусі, і передавало іншим. Тож важливу роль відводять позакласній виховній роботі. Багато уваги українській казці. Діти із задоволенням виконують композиції на теми народних казок, відтворюючи побут, зображенню національного огляду. Учні ознайомлюються з ландшафтом України, її краєвидами та рослинністю. Це сприяє вихованню любові до рідного краю, шани до свого народу, творчому зростанню кожного [11, с. 71].

Крім того, педагоги допомагають дітям усвідомити таку істину: вважати себе гідним спадкоємцем культурних традицій, створених попередніми поколіннями, передусім означає глибоко їх вивчати, добре знати, шанувати і продовжувати впроваджувати їх у життя [11, с. 72].

Найважливіше, що учні здобувають знання про національну культуру, побут, традиції, звичаї і несуть ці знання в життя, організовують заходи щодо збереження національних надбань. Вивчення традицій українського народу сприяє відродженню духовності, моральності підростаючого покоління [11, с. 75].

Що стосується зародження виховання в дитині з малого, то можна казати про тематичну різноманітність колискових пісень, котрі є свідченням духовного та інтелектуального багатства нашого народу, моральної чистоти, педагогічної мудрості сімейного виховання. За словами Н. Матвієнко, колиска — це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя [10, с. 24].

Чим глибші і змістовніші будуть знання учнів про рідний край, свою Вітчизну, про його видатних людей, тим більше буде можливості у формуванні благородного розумового почуття: прагнення краще пізнати свій край, глибока шана і повага до традицій земляків, а головне, — вони допоможуть іншим, на своїх прикладах зрозуміти суть і всю повноту патріотизму і почуття відповідальності перед своїм народом, перед Батьківщиною.

Краєзнавство — це засіб розумового виховання учнів до краси природи, до людини і воно повинно збагачувати інтелект пізнання краси життя людей — творців матеріальних і духовних благ.

В сучасних наукових дослідженнях досить детально й різноплавно розглядаються сутність фольклору, його функції та значення у вихованні особистості [10, с. 25].

Виходячи з наукових положень теорії національного виховання, визначаються такі критерії виховання школярів засобами фольклору:

— мотиваційний (інтерес до фольклору та потреба співати чи слухати українські народні пісні);

— емоційно-оцінювальний (бесіди про фольклор та емоційне розкриття художнього образу пісні у висловлюваннях про неї);

— художньо-творчий (оригінальність словесних висловлювань щодо фольклору та прояв будь якої форми художньої творчості під час опанування фольклору) [10, с. 26].

Найважливішою педагогічною проблемою в сучасних умовах стає проблема найефективнішого використання потенціалу національних цінностей.

Шкільне виховання визначається як фундаментальна ланка виховання взагалі, оскільки найвідповідальніший етап формування юної особистості якраз припадає на шкільні роки. Крім того відомо, що цінностей без їхнього практичного використання не існує, тому і творення їх у подальшому житті буде певною мірою залежати від того, яке місце їм відводилося ц виховному процесі школи. Слід зауважити, що формування цінностей у вигляді системних надбань індивіда є результатом сукупного досвіду всієї його життєдіяльності. Воно не обмежується і не закінчується терміном перебування у школі, але значною мірою залежить від шкільного виховання і триває потім усе життя [6, c. 15].

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу і, насамперед, молоді. Дитина повинна постійно перебувати під впливом духовної культури свого народу. Її невід'ємним елементом є народне мистецтво, в якому розкриваються одвічні витоки духовного життя народу, його морально-етичні цінності, художні смаки та ідеали [10, с. 23].

Враховуючи пізнавальне і виховне значення краєзнавства, в школах потрібно проводити краєзнавчу роботу по здійсненню і оформленню шкільної і позашкільної роботи місцевих матеріалів.

2.2 Педагогічне краєзнавство як засіб навчання школярів

«Життя — вічна наука» — гласить народна мудрість. Реалії сьогодення ще раз підтверджують це. І завдання перед ним набувають нового змісту. Створити оптимальні умови для розвитку і навчання особистості, яка здатна втілювати оригінальні ідеї, критично мислити, приймати нестандартні рішення. Тому в центрі уваги — дитина, самобутня особистість з неповторною індивідуальністю [9, с. 27].

Засоби навчання це знаряддя діяльності вчителя й учнів; являють собою матеріальні й ідеальні об'єкти, які залучаються до освітнього процесу як носії інформації і як інструмент діяльності.

Дидактичне краєзнавство передбачає вивчення місцевих географічних, екологічних, виробничих та інших особливостей за спеціально визначеною дидактичною метою для того, щоб місцеві об'єкти використовувалися у процесі навчання як засоби наочності і конкретизації загальних наукових положень, що повідомляються учням згідно з навчальними програмами.

Елемент дидактичної системи, який відповідає на запитання «Чим, за допомогою чого вчити?» допомагає учителеві виділити і пред’явити учням для засвоєння предмет вивчення, і є засобом навчання.

За радянських часів краєзнавство розглядалося насамперед як засіб виховання, прищеплення любові до «малої Батьківщини». У загальній та прикладній дидактиках були сформульовані постулати використання краєзнавчих матеріалів.

Однак нова освітня парадигма вимагає іншого підходу до використання краєзнавства в практиці викладання дисциплін навчального плану, і насамперед іноземної мови.

Сьогоденні дослідники розглядають використання краєзнавчих матеріалів в контексті підготовки учнів до участі в реальному міжкультурної комунікації.

Володіння краєзнавчою інформацією — це необхідна умова для взаємопроникнення, взаємодії культур, цього складного та багатогранного процесу, яким є міжкультурна комунікація.

Краєзнавство як дидактичний засіб в процесі навчання іноземної мови та культури виступає в ролі елементу, що сприяє проникненню в культуру, що вивчається. Включення краєзнавчого компоненту у зміст навчання іноземної мови та культури підвищує не тільки якість освіти, а й благотворно впливає на мотивацію навчання учнів [12, с. 23].

Окрім того, знання людиною свого родоводу, історії, свого народу — це такий компонент цивілізації, який і робить людину власне людиною, тому саме краєзнавству в наш час належить важлива роль у навчанні учнів. Активна робота школярів у краєзнавчій роботі сприяє і духовному розвитку, формуванню інтелектуального потенціалу України. Вихідною умовою, що забезпечує ефективне використання краєзнавчого матеріалу на уроках у початковій школі є добір змісту матеріалу за сукупністю таких критеріїв як: науковість, доступність, багатофункціональність, емоційна насиченість та особиста значимість.

Систематичність використання краєзнавчого матеріалу забезпечується його регулярним застосуванням на багатьох уроках з різних предметів (природознавства, народознавства, читання і т.д.) Причому, краєзнавчі відомості, що опрацьовуються, мають бути не уривчасті й розрізані, а впорядковані в певну, логічно-побудовану завершену систему. Тобто починаючи навчальний рік учитель має чітко визначити обсяг краєзнавчих знань та вмінь, які необхідно засвоїти учням.

Отже, засоби навчання дають можливість описати об'єкт вивчення або одержати його замінник (модель), виділити предмет вивчення і пред’явити його для засвоєння. Такими засобами є підручник, слово вчителя, наочні засоби, технічні засоби навчання, комп’ютер, роздатковий матеріал.

Зміст та характер системи навчання визначаються, перш за все, тими вихідними положеннями, які виступають в якості її методичних принципів:

— принцип мовномисленнєвої активності;

— принцип індивідуальності;

— принцип функціональності;

— принцип ситуативності;

— принцип новизни [12, с. 25].

Правильно організоване шкільне краєзнавство стало ефективним педагогічним, психологічним i методичним засобом виховання й навчання молодого покоління громадян. Практика безпосереднього вивчення свого краю з метою його пізнання, збереження й перетворення стає для української молоді тією школою життя, котра максимально наближує її до реалій повсякдення. Вивчаючи рідний край, учні набувають і закріплюють навички пошукової, дослідницької роботи; у них формуються почуття людинолюбства, колективізму, громадянської відповідальності.

Ідея шкільного краєзнавства полягає у різносторонньому вивченні учнями в дидактичних цілях визначеної території свого краю з різних джерел і головним чином на основі безпосередніх спостережень під керівництвом викладача.

У процесі краєзнавчої роботи учні самостійно засвоюють матеріал, відпрацьовують вміння та розширюють загальноосвітні знання. Успішні результати краєзнавчої роботи суттєво залежать від того, на скільки сам вчитель краєзнавець та як він зможе зацікавити учнів. Вчитель сам повинен дуже добре знати місцевість, систематично поповнювати свої знання, добре володіти своїми знаннями та навичками, щоб вміло викладати предмет.

Висновки

В історії загальноосвітньої школи ще не всі її періоди і педагогічні процеси вивчені на достатньому рівні. Серед них і краєзнавча робота учнів, яка була й залишається стійким педагогічним явищем упродовж тривалого часу. У сучасному суспільстві в освітньо-виховних закладах України особлива увага приділяється реалізації народознавчих засобів, які тривалий час використовувались недостатньо, але були покликані виховувати підростаюче покоління, формувати у нього світоглядне переконання, високу мораль, духовність й культуру. Одним із способів впровадження краєзнавчого напрямку освіти в системі підготовки майбутнього вчителя є педагогічне краєзнавство.

Аналіз поняття «педагогічне краєзнавство» дозволив визначити, що педагогічне краєзнавство — це наука про закономірності навчання та виховання молодого покоління на базі використання місцевого педагогічного матеріалу, педагогічної думки, культури місцевого краю, вивчення, збереження та творчого використання регіонального педагогічного досвіду в теорії та практиці сучасних освітніх закладів.

Розгляд розвитку та становлення педагогічного краєзнавства дозволило виявити, що, починаючи з XII століття й до сьогодні краєзнавство пройшло історичний етап на території України. Вивчені джерела минулого. історичні місця, події, знахідки, глибоко пов’язані з історією педагогічного краєзнавства. Вагомий внесок у розвиток краєзнавства зробили видатні майстри, провідні вчені минулого, наприклад, такі як Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, М. Костомаров, О. Левицький, М. Максимович, Я. Маркович, М. Маркевич, М. Грушевський, Д. Яворницький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Макаренко, та багато інших.

Досліджено складову педагогічного краєзнавства. Виявлено, що етнопедагогіка, як наука про народну педагогіку, знання та досвід народу, являється неодмінною складовою педагогічного краєзнавства. Висвітлено суть української етнопедагогіки, її основний зміст і провідні завдання, здобутки, принципи, ідеали, самобутні риси, історичні традиції, а також роль, місце та шляхи раціонального використання у сучасному родинно-громадсько-шкільному вихованні історичних традицій.

Визначено роль краєзнавства в вихованні та розвитку особистості школяра. Виявлено, що краєзнавство є чудовим помічником у багатобічному вихованні учнів. У вихованні значна увага приділяється вивченню школярам рідного краю і використанню краєзнавчих матеріалів. Воно впливає на здобуття знань про національну культуру, побут, традиції, духовно-моральні естетичні норми, котрі служать великим розмаїттям в поліпшенні виховного процесу. Крім того позакласна виховна робота сприяє подальшому розвитку особистості.

Визначено роль краєзнавства в навчанні школярів. Краєзнавство як дидактичний засіб в процесі навчання виступає в ролі зв’язуючого елементу, що сприяє проникненню в культуру, що вивчається. Виокремлено основні засоби навчання школярів. Під засобом навчання розглядається матеріальний чи ідеальний об'єкт, який використовується учителем чи учнем для засвоєння знань. Як було розглянуто, це може бути і вивчення іноземної мови, пізнання людиною свого родоводу, історії, свого народу, вивчення учнями в дидактичних цілях території свого краю з різних джерел.

Список джерел

1. Аверкиева Г. Использование педагогического краеведения в подготовке будущего учителя / Г. Аверкиева. — Архангельск, 1996. — 142 с.

2. Авер’янова Н. Українознавчі основи виховання особистості / Н. Авер’янова // Рідна школа — 2000. — № 10. — С. 15 — 17.

3. Бенедюк В. Краєзнавчий принцип навчання: історичний аспект / В. Бенедюк // Географія та основи економіки в школі.? 1998.? № 1.? С. 30? 31.

4. Гуменникова Т. Українські національні традиції як засіб формування першооснов моральної культури / Т. Гуменникова // Початкова школа — 1996. — № 1. — С. 38 — 40.

5. Иванов П. Педагогические основы школьного краеведения / П. Иванов. — Петрозаводск, 1966. — 172 с.

6. Лібідь І. Національні цінності у виховному процесі загальноосвітньої школи / І. Лібідь // Рідна школа — 2001. — № 11. — С. 15 — 17.

7. Матяш В. Педагогічне краєзнавство у підготовці майбутніх учителів початкових класів до гуманізації навчання / В. Матяш — Дисертація кандидата педагогічних наук. — Тернопіль, 1999. — 177 с.

8. Матюшин Г. Историческое краеведение. [Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 «История"] / Г. Матюшин — М.: Просвещение, 1987. — 207 c.

9. Петренко Л. Вплив регіонального оточення на якість навчально-виховного процесу / Л. Петренко // Рідна школа — 2001. — № 12. — С. 27 — 29.

10. Печерська Е. Національне виховання школярів засобами українського фольклору / Е. Печерська // Рідна школа — 2009. — № 1. — С. 23 — 28.

11. Підборський Ю. Г. Моральне виховання школярів на українських народних традиціях / Ю. Підборський // Педагогіка і психологія — 1996. — № 1. — С. 71 — 76.

12. Рубинштейн С. Задачи и мотивы деятельности / С. Рубенштейн // Основы общей психологии. — М.: Педагогика. — 1989. — 154 с.

13. Сердюк О. Народна педагогіка як джерело соціального виховання особистості / О. Сердюк // Вища освіта України. — 2003. — № 4. — С. 107 — 112.

14. Стельмахович М. Українська народна педагогіка: Навчально-методичний посібник / М. Стельмахович — К.: ІЗМН, 1997. ?232 с.

15. Уривалкін О. Історичне краєзнавство. [Навч. посібник для студентів]/ О. Уривалкін? Ніжин, 2002. ?157 с.