Особливості перекладу поетичних текстів з англійської на українську мову

Особливості перекладу поетичних текстів з англійської на українську мову

художній переклад український мова

Вступ

Література займає особливе місце серед інших видів мистецтв. На відміну від музики та живопису, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, літературний твір інколи стикається із значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм іншої мовної системи, ніж автор твору. На жаль полілінгвізм зараз є явищем скоріше виключним, ніж розповсюдженим. Тоді на допомогу приходить переклад, тобто такий вид творчості, в процесі якого твір, який існує в одній мові, відтворюється в іншій.

Переклад посідає особливе місце в літературному процесі. Кожен вид літератури послуговується певним видом перекладу. Зокрема, художня література послуговується художнім перекладом. Художній переклад — один з найнаглядніших проявів міжлітературної (і певним чином міжкультурної) взаємодії. Фактично він є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті. Художній переклад — особливий вид перекладу. За визначенням Д. Дюришина, «художній переклад — відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови».

Зв’язок кожної мови з певним лінгвокультурним простором, у якому функціонують особливі норми й традиції вживання мовних одиниць, призводить до того, що при відтворенні змісту іншомовного тексту перекладачі вдаються до різноманітних трансформацій, які спричиняють часткову або повну зміну структури речень тексту оригіналу.

Високий ступінь розробки проблем перекладу не може бути достатньою підставою для того, щоб уважати їх вирішеними в контексті перекладознавства, а це дозволяє усвідомлювати переклад у його інтердисциплінарній сутності. Переклад поетичного тексту має свою специфіку, яка пов’язана з унікальністю даного жанру.

Лінгвістичні характеристики поетичних текстів та особливості їх перекладу розглянуто в працях відомих лінгвістів (германістів, русистів, україністів) та перекладознавців, таких як В. Коптілов [18; 19; 20], В. Комісаров [16; 17], В. Виноградов [6], А. Федоров [38], А. Попович [28], Ю. Солодуб та ін.

Актуальність дослідження зумовлена недостатнім вивченням особливостей перекладу українською мовою англомовних поетичних творів, а також сучасними вимогами до цих видів перекладу, коли йдеться про передачу не лише змісту оригіналу, а й про оптимальне відтворення стилістичних характеристик тексту.

Об'єктом дослідження є англомовні поетичні тексти.

Предметом дослідження є особливості перекладу англомовних поетичних творів українською мовою.

Мета роботи — дослідити особливості перекладу англомовних поетичних творів українською мовою.

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання:

· розглянути особливості поетичних творів як об'єкту перекладу;

· визначити основні проблеми перекладу поетичних творів;

· з’ясувати особливості передачі міжкультурного потенціалу та образності поетичних творів при перекладі;

· проаналізувати переклади англомовних поетичних творів українською мовою.

Матеріалом дослідження було обрано вірші відомого американського письменника та поета Е. По, та їх переклади українською мовою, виконані П. Грабовським, А. Онишком, Д. Павличком, М. Тупайлом, М. Стріхою, С. Гординським, Г. Кочуром, Г. Гордасевич, В. Марачем, Л. Мосендзом та Є. Крижевичем. Причиною звернення до творчості Е. По є те, що для українського читача він більше відомий як майстер прози, хоча його поезії заслуговують неабиякої уваги. До його віршів зверталися декілька поколінь майстрів українського перекладу, що дає нам змогу здійснити порівняльний аналіз цих творів.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що дана робота може становити певний внесок для розвитку теоретичних аспектів перекладознавства, зокрема жанрово-стилістичних теорій перекладу.

Практична цінність роботи визначається тим, що її результати можна застосовувати для розв’язання практичних проблем, пов’язаних з англо-українським перекладом, зокрема перекладом текстів різних стилів. Матеріал випускної роботи може бути використаний при написанні курсових робіт, підготовці до практичних занять зі вступу до перекладознавства, теорії перекладу, спецкурсу із жанрових проблем перекладу, на заняттях з практики перекладу, а також може бути корисними для перекладачів-практикантів.

Структура роботи — робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків.

1.Поетичний переклад як лінгвістична проблема

1.1 Поетичні твори як об'єкт перекладу

Аналіз наукової літератури з перекладознавства дає підстави стверджувати, що художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. В поетичному творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або — суміш уламків різних теорій.

Перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в галузі філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв тощо. Як стверджує Д. Дюришин, «ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, й тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи».

В. Комісаров уважає, що перекладач іде від існуючого тексту й відтворюваної в уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу.

М. Рильський писав з приводу поетичного перекладу: «Вважаю неможливим, як дехто цього вимагає, щоб автор поетичного перекладу, отже й сам поет, цілком забув про себе, цілком підкорився індивідуальності іншого поета. Це навіть, здається мені, небажано: таким способом можна стерти пилок з крилець того метелика, що зветься поезією» [31, с. 240].

В. Коптілов зазначає, що художній твір повинен перекладатися «не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу» [18, с. 260].

У поетичному перекладі чіткіше відображається ця перекладацька концепція. Поетичний твір — єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов’язково спричинює зміну всієї системи. Спроба відтворити в поетичному творі всі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору, отже, необхідно визначити які елементи в даному творі є головними й відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші. Свого часу В. Брюсов запропонував «теорію істотного елемента». Ця теорія якраз і зводилася до виокремлення найважливішого елемента (чи елементів) у поетичному творі й свідомого принесення в жертву інших його елементів. Жертва в будь-якому випадку є неминучою, а якщо вона буде осмисленою, тоді вона буде меншою. «Прекрасне рідко переходить з однієї мови в іншу, зовсім не втрачаючи своєї довершеності: що ж має робити перекладач? Знаходити в себе в уяві такі красоти, які могли б служити заміною, отже виробляти власне, як і краще».

Є. Еткінд уважає, що мистецтво поетичного перекладу знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку, перекладні вірші повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого, вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу поетичними образами, ритмами, строфами. В першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, в другому — розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем [41, с. 414].

Як зазначає В. Левик, переклад повинен звучати як оригінальні вірші, й це один з елементів точності або вірності. Але через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватися національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль поета [22, с. 376].

Дослідник порівнює перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою, він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто. Так само й у творчості поета-перекладача: він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас у кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. За В. Коптіловим, перекладач має йти «вшир і вглиб» [18], тобто залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватися в поетичні простори світів їх авторів.

Загальна теорія перекладу будується на основі дослідження перекладацької діяльності, об'єктом якої є тексти всіх функціональних стилів. Художній стиль — мабуть, найбільш описаний зі всіх стилів. Але навряд чи з цього можна зробити висновок про те, що він найбільш вивчений з них. Зокрема це стосується і поетичного стилю. С. Тюлєнєв пояснює це тим, що художній стиль — «найжвавіший, творчо розвинутий із стилів» [36, с. 252]. Поетична мова, яка розрахована на сприйняття і розуміння його на тлі загальнонародної, загальнонаціональної мови, відрізняється від неї тим, що дійсність мови поетичного твору — це дійсність цілісного художнього миру, внаслідок чого мовні і позамовні (змістовні) сторони художнього твору спаяні значно міцніше, ніж в інших функціональних стилях. Тому закономірності побудови поетичної мови пояснюються не граматичними і синтаксичними правилами, а правилами побудови змісту.

Мінімальною одиницею художнього перекладу є слово. Для успішного перекладу ми повинні чудово володіти як семантикою слів в тексті іноземної мови, так і семантикою слів, що зіставляється в тексті рідної мови. Але сам процес перекладу не здійснюється послівно, тому перекладачеві необхідно знати особливості максимальної одиниці поетичного перекладу — тексту.

Поетичний текст — це текст, основною функцією якого є естетична дія на читача або на слухача [32, с. 21]. Поетичні тексти мають абсолютно інший естетичний статус. Вони і суспільством зберігаються довше, ніж інші тексти. Реципієнтом поетичного тексту може виступати будь-яка людина, але для цього необхідно виявити цікавість до тексту, захотіти сприйняти його. Поетичний текст як складне явище стає об'єктом аналізу не тільки традиційної лінгвістики, але і психології, антропології, філософії, культури, логіки, текстології.

Розглянемо деякі погляди на структуру поетичного тексту. А. Потебня виділяє три складові частини художнього твору, співвідношенні, на його думку, з елементами «слова з живим уявленням». Це, по-перше, «зміст (або ідея), відповідний чуттєвому образу або розвиненому з нього поняттю»; по-друге, «внутрішня форма, образ, який указує на цей зміст, відповідний уявленню (яке теж має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвих сприйнять або на поняття)» і, «зовнішня форма, в якій об'єктивувався художній образ» [29, с. 140]. Виділяють три елементи тексту: зміст, смисл і словесна (знакова) форма. Компонентами поетичного тексту ми схильні вважати: змістовний простір, смисловий простір і простір засобів виразу. Отримане структурне уявлення про художній текст використовуватиметься як структурна суть самого художнього тексту [14, с. 59].

Семантика художнього тексту повинна розумітися як зміст, що виникає в мисленні автора відповідно до задуму, тобто що відображає інтерпретацію якого-небудь факту дійсності і що характеризується поставленим автором комунікативним завданням.

Вивчення поетичних текстів припускає глибокий стилістичний аналіз матеріалу, який дозволяє дізнатися, в чому полягає його індивідуальна своєрідність. Характерні особливості художньої літератури, прояв в кожному випадку індивідуальної художньої манери письменника, обумовленої його світоглядом, впливом естетики епохи і літературної школи, неозора різноманітність як лексичних, так і граматичних (зокрема, синтаксичних) засобів мови в їх різних співвідношеннях один з одним, різноманіття поєднань книжно-письмової і усної мови в літературно переломлених стилістичних різновидах тієї або іншої - все це, на думку А. Федорова, робить питання про поетичний переклад надзвичайно складним [38, с. 334].

Для літератури характерний особливий зв’язок між художнім образом і мовною категорією, на основі якої він будується. Іншою властивістю поетичного тексту є його смислова ємкість, яка виявляється в здатності поета сказати більше, ніж говорить прямий зміст слів в їх сукупності, у його вмінні змусити працювати думки, і відчуття, і уяву читача [26, с. 210]. Також ще одна важлива характерна риса художнього тексту — це яскраво виражене національне забарвлення змісту і форми. Важливо враховувати й тісний зв’язок між історичною обстановкою й образами твору, що відображають її, а також виділити індивідуальну манеру письменника. Індивідуальний стиль поета включає використання певних мовних стилів загальнонародної мови [26, с. 211].

У художній літературі велику смислову і виразну роль грає вибір слова. У тексті художнього стилю ми часто знаходимо різноманітні тропи, архаїзми, діалектизми, запозичення та інші мовні засоби. Також при перекладі поетичного тексту необхідно враховувати його стилістичні особливості. Так, Ю. Піввуєва зазначає, що «авторська іронія, іронія персонажу по відношенню до себе, або до іншого персонажа, історичний колорит, вказівки на місцеві риси в образі діючої особи і т. д». [26, с. 213 ].

Дослідження художнього образу є базовою категорією будь-якого художнього дискурсу, в рамках дискурсивно-когнітивної парадигми наукового знання, й це новий крок у розвитку перекладознавства, який дозволяє об'єктивніше судити про ті або інші перекладацькі стратегії в рішенні основної задачі - проблеми адекватності при перекладі. Він також дозволяє отримати об'єктивну основу для здійснення порівняльного аналізу перекладів з метою пізнання етноспецифіки концептуалізації, категоризації і вербалізації не тільки об'єктивної реальності, але й створюваного ірреального художнього світу [1, с. 127]. «Порівняльне вивчення образу і образних систем оригіналу і перекладу в їх співвідношенні з лингволітературними традиціями», — підкреслюють А. Чередніченко і П. Бєх, «складає найважливішу проблему сучасного перекладознавства» [39, с. 5].

У філософії поняття поетичного образу визначається як загальна категорія художньої творчості, засіб і форма освоєння життя мистецтвом. Як вважає М. Гарбовський, «образ — це віддзеркалення, будь то результат пізнавальної діяльності людини, або узагальнене художнє представлення дійсності. Образ повторює в тій або іншій формі те, що існує окрім нього та історично передує йому» [7, с. 351].

Розглянемо структуру категорії поетичного образу як філософського поняття. Категорія художнього образу включає декілька елементів: онтологічний, семіотичний, гносеологічний і естетичний.

Онтологічним аспектом поетичного образу є факт ідеального буття, наділеного речовою основою, яка не співпадає з речовою основою відтворного об'єкту реальної дійсності. Поетичний образ не співпадає зі своєю речовою основою, хоча пізнається в ній і через неї, «…неестетична природа матеріалу — на відміну від змісту — не входить в естетичний об'єкт.». ., з нею «…має справу художник-майстер і наука естета, але не має справи первинне естетичне споглядання» [3, с. 47]. Та все ж образ тісніше зрощений зі своїм матеріальним носієм. Будучи до певної міри байдужий до початкового матеріалу, образ використовує його іманентні можливості як знаки власного змісту; так, статуя «байдужа» до хімічного мармуру, але не до його фактури й відтінку. У семіотичному аспекті поетичний образ — це знак, засіб смислової комунікації в рамках даної культури. З подібною точкою зору образ виявляється фактом уявного буття, він усякий раз наново реалізується в уяві адресата, що володіє «ключем», культурним «кодом» для його пізнання й розуміння. В гносеологічному аспекті поетичний образ — це вигадка, допущення, гіпотеза. Разом з тим поетичний образ — не просто формальне допущення, а допущення, навіть і в разі нарочитої фантастичності, що вселяється художником з максимальною чуттєвою переконливістю. В естетичному аспекті поетичний образ — це організм, в якому немає нічого випадкового й механічно службового і який прекрасний завдяки досконалій єдності й кінцевій свідомості своїх частин.

Деякі дослідники розглядають проблему поетичного образу виключно з позицій словесного образу. Цей підхід видається невиправдано звуженим, оскільки у формуванні образної структури всього твору беруть участь не лише семантичні, але й композиційні, ритміко-інтонаційні та евфонічні засоби. Найбільш виразно показати вірність цього твердження можна на прикладі віршованого твору. Віршований твір як макрообраз складається з великої кількості образів, що утворюються на двох основних рівнях — семантичному та формотворному (синсемантичному). Відповідно, серед образів твору має сенс виділяти автосемантичні та синсемантичні образи. Носіями автосемантичних образів є повнозначні слова. В основі синсемантичних образів лежать композиційні, ритміко-інтонаційні та евфонічні особливості організації поетичного мовлення.

Основною рисою поетичних творів є обов’язкова наявність у них художніх образів. На нашу думку, перед тим як починати перекладати твір, потрібно проаналізувати образи, їх структуру для того, щоб повністю відтворити авторський задум.

Таким чином, поетичний переклад різко відрізняється від інших видів перекладу неможливістю спиратися в мовній діяльності переважно на репродукцію. Він вимагає не просто використовувати старе, завчене раз і назавжди, він припускає мовну творчість [25, с. 176]. Поетичний переклад передає думки оригіналу у формі правильної літературної мови й викликає найбільшу кількість розбіжностей у науковому середовищі - багато дослідників уважають, що кращі переклади повинні виконуватися не стільки за допомогою лексичних і синтаксичних відповідностей, скільки творчими дослідженнями поетичних співвідношень, по відношенню до яких мовні відповідності грають підпорядковану роль. Інші науковці визначають кожний переклад, у тому числі й поетичний, як відтворення твору, створеного на одній мові засобами іншої мови. У зв’язку з цим виникає питання точності, повноцінності або адекватності поетичного перекладу.

1.2 Основні проблеми перекладу поетичних творів

Аналіз досліджень з теми даної випускної роботи засвідчив, що до проблем виділення основних складнощів перекладу поетичних творів зверталося багато як науковців-лінгвістів, так і перекладознавців.

Так, О. Черних відзначає важливість вибору в процесі перекладу твору, який найчастіше зумовлений внутрішніми потребами сприймаючої літератури, її здатністю певним чином засвоїти іноземне літературне явище, зреагувати на його художні особливості [40, c. 43]. Перекладацька діяльність особливо активізується в періоди переходу до нової стильової формації, в періоди нестійких літературних норм і кризових явищ у панівній до цього часу стилістиці. Тоді літературі необхідно заповнити існуючі в її еволюційному потенціалі пробіли. За таких умов найяскравіше проявляється функція перекладу як зв’язку між літературами.

Одна з проблем поетичного перекладу — співвідношення контексту автора і контексту перекладача. На думку Г. Гачечиладзе, у віршованому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм збігу або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності й даних, узятих з літератури. Якщо переважають дані дійсності, то йдеться про авторську діяльність. Якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача [8, c. 93]. Таким чином, поетичний переклад зумовлений не лише об'єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним обіходом), але й суб'єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки сама мовна система приймаючої літератури за своїми об'єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об'єму інформації. Тут також замішана особистість перекладача, який при перекодуванні тексту обов’язково випустить щось зі змісту, а також його схильність продемонструвати чи не продемонструвати всі особливості оригіналу [8, c. 102].

Д. Дюришин до всіх цих чинників додає ще й особистість перекладача який, як уже зазначалося, в цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати зі стихії рідної мови й «пересадити» на новий грунт, він повинен народитися наново в новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв’язками, впливає на образне мислення носія цієї мови й утворює в його уяві конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв’язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір у новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора й у чомусь навіть повторити творчий процес його творення, наповнити твір новими асоціативними зв’язками, які викликали б нові образи, властиві для носіїв даної мові.

Наступна, співвідносна з попередньою, проблема поетичного перекладу — проблема точності і вірності. Поетичний твір — єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Зміна одного компоненту обов’язково спричинює зміну увсієї системи.

Іншою є проблема адекватності поетичного перекладу. Адекватним є такий переклад, у якому передані всі наміри автора (як продумані ним, так і несвідомі), в розумінні певного ідейно-емоційного впливу на читача, з дотриманням, у міру можливості (шляхом підбору точних еквівалентів або вдалих субститутів) усіх застосованих автором ресурсів образності, колориту, ритму. Безсумнівно, що при цьому доводиться чимось жертвувати, вибираючи для цього менш істотні моменти тексту [6, c. 126].

Метою адекватного перекладу є точна передача змісту й форми оригіналу при відтворенні особливостей останньої, якщо це дозволяють мовні засоби, або створення їх адекватних відповідностей на матеріалі іншої мови.

Основними вимогами, які повинен задовольняти адекватний переклад поетичного тексту, на думку таких науковців, як А. Федоров та Г. Гачічеладзе [8], є такі:

1. Точність. Перекладач зобов’язаний донести до читача повністю всі думки, висловлені автором. При цьому повинні бути збережені не тільки основні положення, а також нюанси й відтінки висловлювання. Піклуючись про повноту передачі висловлювання, перекладач, разом з тим, не має нічого додавати від себе, не повинен доповнювати й пояснювати автора. Це також було б спотворенням тексту оригіналу.

2. Стислість. Перекладач не повинен бути багатослівним, думки мають бути одягнені в максимально стислу й лаконічну форму.

3. Ясність. Лаконічність і стислість мови перекладу, однак, не повинні зашкоджувати ясності викладу думки, легкості її розуміння. Слід уникати складних і двозначних оборотів, що ускладнюють сприйняття. Думка повинна бути викладена простою і зрозумілою мовою.

4. Літературність. Як уже зазначалося, переклад повинен повністю відповідати загальноприйнятим нормам української літературної мови. Кожна фраза повинна звучати жваво й природно, не зберігаючи жодних натяків на чужі синтаксичні конструкції оригіналу [8, c. 156].

М. Гумільов ще на початку ХХ ст. сформував дев’ять заповідей перекладача, яких необхідно обов’язково дотримуватися:

1) число рядків;

2) метр і розмір;

3) чергування рим;

4) характер переносу;

5) характер рим;

6) характер словника;

7) тип порівнянь;

8) особливі засоби;

9) переходи тону.

Звідси можна зробити висновок, що переклад, адекватний у художньому відношенні, може й не бути адекватним у мовному, в його окремих елементах. Тобто, в процесі перекладу сам мовний момент грає таку ж підлеглу роль, як і в процесі оригінальної творчості, й тому висувати його на перший план не можна. Мова тут розглядається перш за все як засіб для здійснення художнього завдання, тому специфічні мовні завдання, що виникають при перекладі, повинні вирішуватися разом зі специфічними питаннями перекладу цього жанру й носити підлеглий характер.

2.Специфіка перекладу поетичних художніх творів

2.1 Складнощі відтворення міжкультурного потенціалу поетичних творів при перекладі

Вивчення та аналіз наукових праць за темою дослідження дають підстави стверджувати, що специфічність поетичного перекладу полягає в тому, що віршований текст за своєю природою не піддається простому семантичному, а тим більше буквальному перекладу, за виключенням декількох зразків верлібру. Навіть спроби перекласти віршований текст прозою, дотримуючись найповніше його лексико-семантичних і граматичних складників, не змінить сутності, оскільки при такому підході не перекладаються найважливіші складники вірша — його фонетичні та ритміко-метричні компоненти, тобто вірш перестає бути віршем і перетворюється на якісно інший текст. Крім того, поезія у власному значенні слова, на відміну від просто віршованої форми мовлення, характеризується особливостями змісту: конденсацією думки та образу, а також підвищеною емоційністю. Всі аспекти мови в поезії виконують експресивну функцію.

У поетичному творі всі елементи — фонетичні, лексичні, синтаксичні, метричні - тісно взаємопов'язані, знаходячись у певних відношеннях одне з одним. Л. Якимчук виділяє головну особливість, яка відрізняє віршовану мову від прози, — це чітка ритмічність малюнка, яка легко сприймається. Перекладач віршів зіштовхується із завданням особливої складності: він обмежений розміром, римою, кількістю складів та строф, тобто він повинен створити своєю мовою твір, який носії цієї мови сприйняли б як поетичний [42, c. 90].

Тропи грають надзвичайно велику роль у поетиці. Саме вони створюють художній ефект поетичних творінь. За твердженням О. Івасюка, вдалий переклад — це такий переклад, у якому передане багатство змісту, сила й краса віршу, особливості стилю, збережена образність і ритміко-мелодична структура поетичного твору [15, с. 94]. Так, при перекладі тропів англійською мовою автор намагається зберегти їх образність, а також форму. Конгруентними в двох мовах називаються структури з однаковим формальним вираженням семантико-синтаксичного зв’язку, тобто відбувається повний переклад.

Але це не завжди вдається перекладачу, перш за все через уплив національних особливостей (кожна нація, наприклад, має свій еталон краси), вимоги збереження розміру, рими віршів, навіть через довжину слів.

В. Комісаров називає такі структури з деякими розбіжностями у формальному вираженні семантико-синтаксичного зв’язку еквівалентними [17, с. 98].

Розбіжності можуть виражатися в зміні семантики компонентів (семантичне перетворення), в розбіжності граматичних форм (структурне перетворення), в розбіжності стилістичного статусу тропа (функціональне перетворення). А може бути й таке, що певний троп замінюється іншим через значне розходження культурних традицій, коли вихідний троп не існує в мові, на яку перекладають, і не відомий перекладацькій культурі (повне перетворення).

Поезії передають почуття автора за допомогою створених образів, які закодовані у змісті твору і будуються на основі образного значення окремих слів та асоціаціях. Такий вплив досягається завдяки різноманітним стилістичним засобам — метафорам, епітетам, архаїзмам, синтаксичними та звуковими повторами. Тому завдання перекладача — відтворити особливості форми та змісту поезій. Перенесення поезій з одного культурного середовища в інше може здійснюватись по-різному в залежності від мети, яку ставить перед собою перекладач. Навіть якщо перекладач не порушує художньої суті твору, все ж можуть виникнути міжкультурні розбіжності, які будуть перешкоджати його розумінню.

Адекватність є першорядною вимогою до перекладу. Адже адекватність перекладу — це переклад, що сприймається носієм мови перекладу так само, як оригінал — носієм мови оригіналу. Семантико-стилістична адекватність визначається через оцінювання семантичної та стилістичної еквівалентності мовних одиниць, що формують тексти оригіналу та перекладу. Критерієм адекватності є рівноцінний комунікативний ефект.

Неточності або помилки в перекладах можна поділити на семантичні, лексичні, граматичні та стилістичні. До семантичних вад належать слова, в яких відбито не той відтінок значення, що потрібний у даному контексті або вимагається відповідним словом оригіналу. До лексичних вад можуть належати русизми та кальки, які іноді настільки асимільовані, що сприймаються читачем як синонімічні варіанти. До граматичних хиб належать слова та фрази, які не відповідають граматичним правилам української мови. До стилістичних вад належать невдалі вислови, синоніми.

Характерною ознакою поезій є їх образно-емоційний вплив на читача, який досягається завдяки використанню стилістичних засобів, національно-забарвленої лексики, символіки образів. Відтворюючи відповідні особливості оригіналу, перекладач має на меті досягнення певного комунікативного ефекту.

Контактуючи з чужою культурою (інокультурним текстом), реципієнт дивиться на неї через призму своєї локальної культури, чим і пояснюється нерозуміння специфічних феноменів іншої культури. Саме міжкультурні відмінності - це одна з найважливіших причин невдач у міжкультурній комунікації. Там, де спостерігаються такі розбіжності, говорять про наявність безеквівалентних елементів або лакун.

У сучасній лінгвістиці лакуни трактуються як «національно-специфічні елементи культури, які знайшли відповідне відображення в мові носіїв цієї культури, або повністю незрозумілі чи не усвідомлені носіями іншої культури в процесі комунікації» [34, с. 50]. Національно-маркована лексика створює лінгвокультурні бар'єри при перекладі. Тобто, це власні назви, слова-символи, реалії, екзотизми, варваризми, фонова лексика, конотативні слова. Саме з такою лексикою, а також фразеологізмами, каламбурами, метафорами нелегко впоратися перекладачу. Але міф про їх неперекладність подолано. Перекладність, як стверджує В. Радчук, є ключовим поняттям у теорії перекладу: «Бо ж хто буде братися за переклад, коли наперед відомо, що нічого перекласти неможливо?» [30, с. 152].

Беручи за основу теорію «культурного переміщення» С. Херві та І. Хіґінса, ми здійснили аналіз перекладів поезій Е. По українською мовою. За результатами аналізу можна простежити, як культурно-прецедентні риси вихідного тексту зменшуються та нейтралізуються в цільовому за такою схемою: екзотизм — калька — культурне запозичення — комунікативний переклад — культурне запозичення. Ця схема не лише описує можливі способи перекладу національно-маркованої лексики, але й показує її у спектрі між екзотизмами («форенізацією») та культурним заміщенням («доместикацією»). Отже, перед перекладачем постає питання — показати специфіку й екзотику вихідної культури чи зберегти звичність і втратити колорит.

1. Екзотизми — слова і вислови, які відображають поняття «чужої етнокультури» й не мають точних відповідників у мові, до якої вони потрапляють. Екзотизми вживаються для надання мові особливого колориту. З утратою етнічної ізольованості екзотизм стає іншомовним запозиченням. Рівень адаптації екзотизмів у цільовій мові - дуже низький. Вони транскодуються перекладачем. Розрізняють чотири види транскодування [24]:

траскрибування або транскрипція; транслітерування lord — лорд [46, с. 119]; змішане транскодування (переважне застосування траскрибування із елементами транслітерування): Wall Street — Волл Стріт [46, с. 197]; адаптивне транскодування (коли форма слова у вихідній мові дещо адаптується до фонетичної та/або граматичної структури мови перекладу): the tamarind tree — тамариндовий гай [46, с. 47], ale — ель [46, с. 195].

Так, А. Онишко залишає екзотизм ель у поезії, надаючи їй колориту. Слово «пиво» нейтральне, воно позначає різні види пива, а ель — це густе, міцне, світле англійське пиво, що виготовляється з ячменю.

Д. Павличко в перекладі поезії «До науки» знайомить українського читача з тамариндом, тропічним вічнозеленим деревом. The tamarind tree він перекладає тамариндовий гай. Тамаринд ще можна перекласти як індійський фінік.

2. Кальки — слова та словосполучення, їх окремі значення, звороти, запозичені з інших мов шляхом буквального перекладу [37, с. 245].

Словосполучення lion ambition М. Тупайло переклав як левина мрія [46, с. 21], зберігаючи образність метафори «Lion ambition is chain’d down» — «Левину мрію закував». Слово «нездумний» в українській мові не існує, тому думки нездумні [46, с. 151] є калькою словосполучення unthought-like thoughts, яку застосовує А. Онишко у перекладі поезії «До…», додаючи поетичності перекладу .

3. Культурні запозичення — іншомовні слова, цілком засвоєні мовою, що їх запозичила. Вони не сприймаються як чужорідний елемент і не потребують пояснень щодо форми й значення [37, с. 194]: a bank note — банкнот [46, с. 197], serenade — серенада [46, с. 105], piligrim — пілігрим [46, с. 262].

Слово пілігрим означає паломник, прочанин, мандрівний богомолець, який іде на поклоніння до святих місць. Це слово втратило свою етнічну ізольованість та все ж у ньому залишився відтінок іншої культури. Слово серенада знайоме українському читачу, хоча й не є часткою української культури. Серенада — це не просто музичний твір, не просто пісня. В цьому слові є особливий відтінок, який вирішує зберегти перекладач. В Італії, Іспанії та деяких інших країнах часів середньовіччя серенада — це вечірня пісня на честь коханої, яку виконували під її вікном у супроводі гітари або мандоліни.

4. Комунікативний переклад відбувається тоді, коли перекладач знаходить відповідники в цільовій мові. Ця заміна не дослівна, але має такий же вплив на читача цільового тексту як і на читача оригіналу. Так перекладаються ідіоми, прислів'я, сталі вирази: Titan woods — велет-ліс [46, с. 134], Soft may the worms about her creep! — Хай пухом їй земля лежить! [46, с. 92], childhood’s hour — дитячі літа [46, с. 187], do not strive to rob my heart — не відбирай надій [46, с. 187], ill angels — демони [46, с. 134], as plain as the light of the day — хіба не ясно? [46, с. 196], beyond the utterance of the human tongue — людському слову непідвладна [46, с. 151], deep-buried faith — загублена віра [46, с. 148], with the snows of the lolling lily — й сніжно-білі лики лілій [46, с. 134].

5. Культурне заміщення відбувається тоді, коли перекладач заміщає слово вихідної культури словом цільової. Таке слово не є дослівним еквівалентом, але має схожі культурні конотації. Наприклад: diadem — вінець [46, с. 13], cottager — пастух [46, с. 19], chamber — хороми [46, с. 92], miss — панна [46, с. 192].

«Діадема» — це маленька корона з коштовним камінням. Українське слово «вінець» має декілька відтінків, які є відображенням української культури. Воно може означати те саме, що вінок (головний убір з листя, гілок і квітів) або ж коштовний головний убір — знак високої влади (царської, королівської та ін.); корона. Застаріле значення цього слова — прикраса з золота, коштовного каміння, яку носили на голові. Вінцем також називають корону, яку тримають над головами молодих під час обряду вінчання. М. Тупайло в перекладі поезії «Тамерлан» перекладає «diadem» як «вінець», а М. Стріха у «Весільній баладі» перекладає слово «wreath» як «вінець». «Wreath» — це вінок з квітів та листків.

М. Тупайло в перекладі поезії «Тамерлан» передає слово «cottager» (людина, яка живе в маленькому будинку за містом) як «пастух» (той, хто пасе стадо, череду, отару тощо). А. Онишко в перекладі поезії «Заснулій» «заміщає» слово «chamber» (кімната, яка використовується для особливих або офіційних подій; кімната в будинку, особливо спальня) українським словом «хороми», яке має свій культурний колорит. Воно має таке значення: великий розкішний будинок або ж велике, просторе приміщення. Слово «chamber» втратило би свій відтінок «офіційності», якби перекладач переклав його просто нейтральним «спальня». В поезії «Пані Луїзі Олівії Гантер» А. Онишко «заміщає» екзотизм «miss» словом «пані», яке має схожі культурні конотації - це ввічлива форма звертання до жінка.

Залишаючи багато екзотизмів у творі, перекладач «форенізує» текст, при культурному заміщенні перекладач «доместикує» його.

Переклад здійснюється для «свого читача». Якщо перекладена національно-маркована лексика залишились поза межами його сприйняття, або ж втратила колорит, це означає, що комунікативна мета перекладу не досягнута. Через те, що перекладач є посередником між автором оригіналу і читачем перекладу, він повинен підібрати адекватні засоби для вираження такої лексики.

Отже, перекладаючи національно-марковану лексику в поетичному творі, перекладач повинен знати культуру соціуму, в якому вона функціонує, брати до уваги специфіку перекладу відносно цілей та реципієнтів, а також семантичну та структурну складність цих одиниць. Адже основне завдання перекладача — вирішити, як передати значення та емотивні характеристики національно-забарвленої лексики, щоб досягнути комунікативної мети перекладу.

2.2 Специфіка відтворення в перекладі образності поетичних творів

Для проведення дослідження ми обрали поетичні твори американського письменника та поета Е. По. Такий вибір зумовлений кількома причинами. По-перше, у свідомості українського читача Е. По сприймається скоріше як майстер прозових творів, ніж поет. По-друге, його вірші перекладалися як у період класичної української літератури, так і в наш час різними відомими українськими поетами та перекладачами. Це дає нам змогу проаналізувати значну кількість перекладів, здійснених у різні часи, з’ясувати їх основні особливості, схожі та відмінні риси.

Поетична спадщина Е. По — досить незначна за обсягом, але протягом століть вона вабить до себе читачів. Тематика його поезій — інтерес до смерті, ідеалізація коханої людини, протистояння героя-одинака світові, самотність. Е. По часто поетизує кохання до вже померлої дівчини. Він утверджує вищість смерті над життям, а життя ототожнює із сном. Відтворення опозиції «життя — смерть» вимагає уваги перекладачів не лише до лексики, а й до милозвучності та містичної гри звуків, адже, різноманітні художні засоби та стилістичні прийоми (рефрени, алітерація, внутрішня рима, багата метафорика) роблять поезії Е. По мелодійними та мають сильний емоційний уплив на читача. Музичності поезіям надають фоностильові фігури — асонанси, алітерації, звукопис, звуконаслідування, звуковідтворення, звукові анафори, парономазії. Звукосимволізм і складна композиційна побудова вимагають особливого підходу до тлумачення поетики Е. По.

Українські перекладачі зацікавилися творчістю Е. По понад сто років тому. Піонером цієї справи був П. Грабовський. Засвоєння поетичного доробку американського класика почалося з поеми «Крук» — чи не найвідомішого з його творів. У примітці до перекладу П. Грабовський переконливо вмотивував свій вибір, зазначивши, що «Крук» уважається одним з найхудожніших творів Е. По, де реальна дійсність, однак, переплітається з «хоробливими марами». Мотив смерті лунає в багатьох віршах Е. По: «Dreams», «The Raven», «To the Lake», «The Sleeper», «Ulalume», «The Bells», «Alone», «The Conqueror Worm», «Spirits of the Dead», «A Dream Within a Dream», «Eulalie», «Dream-land», «The City in the Sea» тощо. Прикметникові лексеми, які виступають потужним засобом інтенсифікації іменників, займають важливе місце у поезіях Е. По. Адже вони створюють емоційно-психологічний колорит. У поезіях поняття «смерті» розкривається за допомогою таких слів: death, ghost, shadow, spirit, worm, demon, ill angels, evil тощо; в українських перекладах: смерть, духи, тінь, диявол, примара, гадь, химера, хробак тощо. Реальне життя Е. По частково ототожнює із таємничим сном.

Як літературний критик, Е. По часто писав про поезію, зокрема й про свою власну. В низці статей і рецензій він розробляв теорію поезії. Так, у статті «Поетичний принцип», що була основою його публічних виступів у останні роки життя, увага акцентується на таких основних моментах: ліричний вірш не повинен бути занадто довгим, оскільки він повинен нас хвилювати й духовно наснажувати; все моралізаторське й дидактичне має бути з нього усунуте, слід прагнути до «чистої» поезії; поетичне є ритмічним осягненням краси; метою поезії є духовне переживання, а не відображення дійсності; суттєвою складовою поетичного твору має бути його музикальність. Вірші Е. По в найвищій мірі органічні, народжені в душі й у серці геніального митця, а не створені шляхом застосування лише теоретичних постулатів.

Дослідження історії перекладів, у тому числі й перекладів одного автора, яка нерідко охоплює десятки й сотні років, природно вимагає від дослідника літературно-естетичної оцінки перекладів у синхронному й діахронному аспектах. Тому досить актуальною проблемою для перекладознавства є диференціація жанрів. Ідеться, насамперед, про поняття вільного перекладу, версії, варіації, переробки, переспіву, наслідування тощо.

Вивчення наукової літератури з теми дослідження дало підстави стверджувати, що для поетичної спадщини Е. По характерні наступні жанри віршового перекладу: вільний переклад («Крук», «Аннабель Лі», «Ельдорадо» П. Грабовського), версія («Дзвони» В. Щурата), вільна варіація («Ельдорадо» Ю. Покальчука), наслідування («Подзвіння» Г. Чупринки), стилізація («Крук або ж Ворон» О. Ірванця) і власне переклад (Г. Гордасевич, С. Гординський, Г. Кочур, Є. Крижевич, Л. Мосендз, А. Онишко, Д. Павличко, М. Стріха, М. Тупайло).

Раннім перекладам поезій Е. По характерне введення національнозабарвленої лексики, що не можна тлумачити як індивідуальну характеристику окремих перекладачів. У них наявні еквілінеарні та еквіметричні невідповідності, одомашнення на мовностилістичному рівні та дрібні змістовні вади. Наприклад, переклади П. Грабовського («Крук», «Ельдорадо», «Аннабель Лі»), В. Щурата («Дзвони»). Деякі перекладачі додають від себе немотивовані домінантні семантико-стилістичні елементи, часто замість утрачених авторських.

Високим ступенем дотримання структурних і змістовно-концептуальних параметрів відзначаються переклади Г. Гордасевич, С. Гординського, Є. Крижевича, Л. Мосендза, Д. Павличка, М. Стріхи, М. Тупайла, які вивели український поетичний переклад на новий щабель, у тому числі й завдяки перекладам поезії Е. По.

Унікальність поезій зумовлює неможливість перенесення всіх їх параметрів у нову мовно-культурну систему. Кожна поезія — це особливий світ, який повинен розтлумачити та декодувати перекладач. Тому перекладач повинен визначити домінанту, для того щоб зосередити увагу на головному та посилити емоційний та естетичний ефект. Поезіям Е. По характерна складна композиційна побудова, звукосимволізм, милозвучність. Тлумачення його поезій потребує особливого підходу. Розбіжності в перекладах можна пояснити прагненням зберегти ключові компоненти, адже для увиразнення певної деталі завжди доводиться жертвувати іншою.

Багатьом перекладам поезій Е. По характерні еквілінеарні та еквіметричні невідповідності, одомашнення на мовностилістичному рівні, змістовні та стилістичні вади. А. Федоров зазначає: «Переклади (у великому хронологічному масштабі) часто живуть значно менше, ніж оригінальні твори. Особливо це стосується перекладів прози. Причин тут кілька: розуміння, витлумачення оригіналу в старому перекладі виявляється з часом неповним, неправильним; може застаріти сама мова, якою зроблено переклад, тоді як оригінал лишається живим і свіжим» [38, c. 76]. Отже, різниця в адекватності перекладів поезій Е. По зумовлена значною відлеглістю в часі, еволюцією перекладацьких принципів, зміною соціальних умов та потреб суспільства.

Аналіз досліджень з перекладознавства встановив, що «Ворон» / «Крук» заслужено вважається взірцем утілення світової меланхолії в поезії нового часу. Дослідник життя й творчості Е. По, Джон Інгрем, уважає, що «ні до того, ні після жодна поема невеликого обсягу не викликала такої сильної та миттєвої реакції, такого ентузіазму. Вона принесла своєму авторові більше слави, ніж усі його інші писання, разом узяті, спровокувала численні пародії, перекладалася на різні мови, і, можна сказати, створила власну літературу». Тому не дивно, що багато українських перекладачів випробували свої сили, змагаючись з художньо-поетичною вигадливістю автора. Найвідоміші перекладачі поеми «Ворон» / «Крук» це: П. Грабовський (1897), С. Гординський (1961), Г. Кочур (1969), А. Онишко (1972), Г. Гордасевич (1985). Сучасний переклад — В. Марача (2007).

У статті «Філософія творчості» Е. По спробував проаналізувати створення свого знаменитого «Ворона» й довести, що «ні один з моментів у його створенні не може бути віднесений на рахунок випадковості або інтуїції, що робота крок за кроком ішла до завершення з точністю й жорсткою послідовністю, з якими розв’язуються математичні задачі». Він намагається переконати читача, що вірш створювався не завдяки натхненню, а шляхом скрупульозного обдумування й прорахунку всіх його складових елементів: удалого вибору теми, дієвості емоційного впливу, виваженої побудови, оптимальної величини, ретельної проробки мелодії, гармонійного поєднання звукових характеристик голосних і приголосних, майстерного вибору рефрену, алітерацій, асонансів і звуконаслідування. І все ж, не дивлячись на демонстративну логічність викладу, засумніватися в наведених теоретичних постулатах змушує заключний висновок статті, де стверджується, що все ж найголовніше — це «по-перше, деяка складність чи, точніше, деяка тонкість і, по-друге, деяка доля натяку, підводна течія змісту», не пояснюючи, як можуть бути досягнуті ці якості, що визнаються найважливішими [].

Першим перекладачем «Ворона» / «Крука», як уже зазначалося, був Павло Грабовський. Переклад П. Грабовського побудовано короткими рядками з переважно чоловічими римами. Подібну будову строфи мали пеpші pосійські пеpеклади Е. По. Відомо, що значну частину своїх пеpекладів П. Гpабовський зpобив чеpез посеpедництво pосійської мови. Отже, можна припустити, що стpофічна стpуктуpа його пеpекладу була підказана pосійськими веpсіями, можливо пеpекладом Д. Меpежковського, що був надpукований на сім років pаніше (1890), з яким українська інтерпретація виявляє певну схожість. Крім однакової структури, переклади Д. Мережковського та П. Грабовського виявляють однонаправлений хід смислового розвитку, подібну лексику тощо. Так у першій строфі це «путник» — «подорожній», тоді як у першотворі та інших тогочасних російських перекладах — «гість».

Поема «Крук» у перекладі П. Грабовського не відповідає вимогам еквілінеарності, що видно з побудови строфи в українському перекладі. Для наочності погляньмо на перші строфи оригіналу та перекладу:

Once upon a midnight dreary, while I pondered weak and weary,

Over many quaint and curious volume of forgotten lore ;

While I nodded, nearly napping, suddenly there came a tapping,

As of some one gently rapping, rapping at my chamber door.'

T is some visiter, I muttered, tapping at my chamber door ;

Only this and nothing more [46, с. 140].

Вкінець змучений журбою, Раз північною добою Я схилився, задрімав Над одним старинним твором, Над забутим мислі взором, Що велику славу мав.

Коли чую: стук роздався, Стук роздався з двору мого…

Подорожний заблукався Та прибивсь до двору мого, Подорожний — більш нічого [46, с. 258].

На жаль, П. Грабовський знехтував більшою частиною епіфор. Їх кількість у першотворі (а наявні вони в кожній строфі) переростає в певну якість, вплітаючись своїми повторами в загальний візерунок емоційно наснажених елементів, що зобов’язує перекладача сприймати епіфори, а також анафори, як невід'ємну складову авторського задуму, більше того — авторського стилю, адже синтаксичні та лексичні паралелізми притаманні не лише «Крукові» — цей феномен властивий мало не всій поетичній спадщині Е. По. В перекладі ж нараховується лише пять (з 18-ти) випадків епіфори. У своїй праці, присвяченій аналізові «Ворона», В. Коптілов справедливо вказує, що саме «численність звукових повторів і ритмічних підхватів створює в Грабовського враження величезного внутрішнього напруження того буденного світу, який зображує По».

Однією з характерних рис даного перекладу є також його декоративність. У багатьох випадках П. Грабовський уводить власні епітети, метафори, додає від себе окремі образи. Так, у 2-й стpофі в оpигіналі звучить: «Eagerly I wished the morrow». П. Гpабовський пеpетвоpює цю пpосту фpазу на: «Ждав я pанку, ждав я світу: / Ні пpивіту, ні одвіту; / Занудився я ждучи». П. Гpабовський не pобить спpоб відтвоpити звукові повтори поеми — численні алітеpації та асонанси. Наведемо декілька з них для пpикладу: «weak and weary», «nodded nearly napping», «rare and radiant», «filled me with fantastic terrors never felt before», «doubting, dreaming dreams no mortal ever dared to dream before» тощо. Вдалим з цієї точки зоpу можна назвати такий pядок 4-ї стpофи пеpекладу: «тихий гук донісся глухо». Дослідники зазначають, що «англійський текст досить стриманий у відношенні словника» [20, с. 154], а переклад насичений архаїзмами, слов’янізмами, русизмами та незрозумілими для сучасного читача словами.