Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення (реферат)

Реферат на тему:

Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання цих завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування — це формування (виявлення, збирання, дослідження, перевірка, закріплення і оцінка) доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийнятт на її основі правильного, законного, обґрунтованого справедливого рішення.

у кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття доказування. Наприклад, Р. Г. Домбовський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід повинен їх здобутирізниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності - криміналістичною і процесуальноюсутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної - доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона Його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

У нових роботах, присвячених проблемам доказування, є також різні погляди з цього питання. Так, Р. Ю. Савонюк до кримінально-процесуального доказування в досудовоу слідстві відносить регламентовану кримінально-процесуальним законом підзнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб'єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об'єктивної істини в кримінальній справі.

С. М. Стахівський кримінально-процесуальне доказування визначає як передбачену законом діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).

Відомі українські процесуалісти М. М. Гродзинський, М. М. Михеєнко, В. Т. Hop під доказуванням у кримінальному процесі в загальних рисах визначають діяльність досудо-вого розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється в установлених законом процесуальних нормах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних, зібраних при провадженні по кримінальній справі3. Разом з тим у сучасній кримінально-процесуальній літературі сформульований підхід, згідно з яким збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування у кримінальному процесі, бо вони, на думку автора, передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності і результативності'1.

Разом з тим поняття доказування М. Костін визначає як «діяльність у порушенні кримінальної справи судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної ілповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень"1.

Не зрозуміло, як можна у практичній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора і суду отримати джерела доказів без їх основних елементів: збирання, перевірки та оцінки доказів, на які сам автор посилається у своему визначенні поняття доказування.

У ст. 194 КПК України прямо сказано, що з метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого або даних, одержаних при провадженні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце і в присутності понятих, а в необхідних випадках з участю спеціаліста, свідка, потерпілого і підозрюваного або обвинуваченого відтворити обстановку і умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності. Зазначена слідча дія: відтворення обстановки і обставин події (слідчий експеримент) провадиться, щоб перевірити, чи могла конкретна людина в певних умовах сприйняти ту чи іншу подію, об'єкт (наприклад, чи міг свідок в описаних ним умовах і з указаної відстані побачити, як відбувалась та чи інша подія).

В результаті проведеного слідчого експерименту слідчий не тільки збирає, перевіряє, закріплює і оцінює показання свідка з точки зору їх правдивості, а й отримує нове джерело доказу, яке може використовувати при пред’явленні обвинувачення винному у вчиненні злочину.

Це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є виявлення, збирання, дослідження, перевірка, закріплення та оцінка доказів і їх джерел.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування мойсца вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі1 Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія — це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права.

С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність — це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

На основі наведеного можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати виявлення, збирання, дослідження, перевірку, закріплення та оцінку як доказів, так і їх джерел.

Отже, під доказуванням в кримінальному процесі слід розуміти діяльність особи, яка провадить дізнання, дізна-вача, слідчого, прокурора, судді (суду) по виявленню і збиранню доказів (сукупність їх елементів) та їх процесуальних джерел і на їх основі отримання обґрунтованих висновків по кримінальній справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах доказування, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.

Розглянемо докладніше елементи доказування.

Виявлення доказів — це діяльність безпосередніх учасників (суб'єктів) доказування, а також інших уповноважених на те осіб, наділених в силу кримінально-процесуального закону правом представляти органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) виявлену ними доказову інформацію (фактичні дані) для прийняття того чи іншого кримінально-процесуального рішення.

Наприклад, працівник ДАІ, перевіряючи документи водія на право перевезення вантажу, виявив підробку або фальшиві документи, затримав автомобіль з вантажем і разом з рапортом передав матеріали начальнику органу дізнання для подальшого реагування тощо.

Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.

Наступними елементами доказування є дослідження і перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно дослідити і перевірити особа, яка провадить Дізнання — слідчий, прокурор і суд. Ці обидва елементи дотування тісно між собою взаємопов'язані, оскільки неможливо перевірити докази без їх попереднього дослідження. Дослідження і перевірка (дослідження) доказів провадяться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою пошуку нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з’ясування питання про їх достовірність.

Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність — це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок — це категоричне твердження про невинність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Не-достовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, а тому можливе й інше вирішення справи. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного неприпустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, він є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.

Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.