Альтернатива відсутня: настав час правди й адекватної вимогам доби оцінки сторінок вітчизняної (і не тільки) історії

Альтернатива відсутня: настав час правди й адекватної вимогам доби оцінки сторінок вітчизняної (і не тільки) історії

Нинішні події в Донбасі, гадається, неможливо аналізувати, зосереджуючись лише на географічних межах та історії цього індустріального регіону як колишнього СРСР, так і незалежної України.

Над гаслом «Почути Донбас» належить розширити виднокола сприйняття й змісту і розглядати його в контексті сучасних внутрішньо-українських та геополітичних проблем, оскільки до їх вирішення сьогодні залучені провідні країни світу й міжнародні організації (ООН, ЄС, НАТО, ОБСЄ та інші). Тим більше, що подібні події переживав і переживає весь світ: жителям Квебеку у Канаді, північних території Італії, Ірландії у Великобританії, навіть Баварії у Німеччині (не говоримо про численні регіони Російської Федерації) не чужі настрої щодо здобуття автономії або незалежності навіть в умовах життя у високорозвинутих в економічному й освітньо-культурному відношеннях державах.

Отже, всі хочуть бути почутими…

Але якщо у демократичних країнах бачимо конкретні кроки щодо вирішення виниклих проблем, то на території колишнього СРСР внаслідок багатовікового панування тоталітарного комуністичного режиму рухи опору Москві викликають лише агресивну реакцію кремлівських очільників.

Україна відродила втрачену 1920 року незалежність без кровопролиття, що мало місце у більшості колишніх радянських республік. Зрозуміло, що події на сході Донбасу найбільше болять українському суспільству й тому, по-перше: настав час рішучих дій — досить жити одвічними міфами і найякскоріше відновити спотворений «політиками» реальний зміст вітчизняної історії (сьогодні маємо десятки «Історій України», але, гадаємо, жодна з них не відтворює реальний хід розвитку подій на землях, даних нам Богом. Більшість «Історій» написані під диктовку колонізаторів та іноземних ідеологів-великодержавників).

Якщо обмежитися ХХ століттям, то раз і назавжди знімемо окуляри одвічного обману й лицемірства: не було ніякої «тріумфальної ходи радянської влади», як заявляв В. Лєнін у березні 1918 року: «Мы в несколько недель, свергнув буржуазию, победили ее открытое сопротивление в гражданской войне. Мы прошли победным триумфальным шествием большевизма из конца в конец громадной страны» (В. Ленин «Главная задача наших дней». ПСС, т. 36, стр. 79, (М., 1965;75)).

А що було насправді (щоб детальніше відповісти на поставлене запитання, автор вимушений дещо розширити обсяг цього розділу, порівняно з іншими. Тим більше, що ситуація на сході Донбасу стала у контекст європейської і світової політики).

Більшовики утверджували своє панування на територіях понад 140 державних утворень, що виникли у 1917;18 роках на уламках Російської імперії, виключно за допомогою жорстокого збройного придушення опору народів — колишніх колоній від Балтики до Тихого океану (більшовицькі загони формувалися не лише з солдатів та матросів — вчорашніх учасників І-ї Світової війни (до того — робітників та селян); значну частину «борців» за радянську владу складали так звані інтернаціональні загони, зокрема, китайців, латишів, угорців та представників інших народів — пізніше вони були реформовані структурами Комінтерну в розвідницькі організації та ВЧК (Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією і саботажем (1917;22); ВЧК мала підрозділи: іноземний, контррозвідувальний, міжнародних зв’язків, пізніше трансформувалась в каральні державні організації ГПУ при НКВС РРФСР, ОГПУ при СНК СССР, НКВС СССР, МГБ СССР, КГБ СССР…).

Саме вихідці з комінтернівських структур склали групи ініціаторів «революцій» та утворення «соціалістичних республік» в Німеччині, Угорщині, Словаччині, котрі виникали у Європі у переддень очікуваної Кремлем перемоги «світової революції». З них вийшли більшість московських розвідників, котрі діяли аж до останнього часу на територіях провідних держав світу.

Згодиться хто із закономірним логічним висновком чи ні, але саме В. Лєнін є родоначальником пропагандистських радянських технологій, ґрунтованих на фальшивості, дезінформації й брехні (невипадково, як свідчать його сучасники, настільною книгою вождя більшовицького заколоту була праця французького психолога, соціолога й історика Г. Лебона «Психологія народів і мас», котра надихала «батька» нацистської пропаганди Й. Гебельса).

У ХХ-те століття Москва вступала з масштабними гаслами: «Даешь мировую революцию!» («Даешь Варшаву! Дай Берлин! — И врезались мы в Крым!» («Марш кіннотників Будьонного», автор — А. Д’Актиль (Н. Френкель, 1920).

Путінська Росія прагне відродження, опираючись на імперську політику Московії часів князя Івана ІІІ (1438−1505) з маніакальною ідеєю «собирания земель русских» .

Нинішній лідер Росії (виходець з спецслужбівських структур) В. Путін нічого нового не додав до традиційної московської імперської політики. Він впевнено слідує «заповітам батьків» -великодержавників, котрі, зокрема, вустами провідників слов’янофілів утвердили у російському суспільстві концепцію «особливого шляху Росії», нав’язали російському суспільству думки про месіанську роль Москви — Третього Риму. Лжа — вічний супутник Московії-Росії. «Не следует забывать, что дворцы государей окутаны атмосферою лжи, — писав у своїй тритомній праці „La Russie et les Russes“ (1847) — („Росія і росіяни“) декабрист (а пізніше ліберал) М. Тургєнєв (1789−1871), — ибо в ней проще взращивать неискренность; эгоистические натуры, окружающие монархов, лишают их естественных привязанностей, и те становятся жестокими — отчасти из-за страха, который внушает всем их положение, отчасти же из-за безнравственных, фальшивых и лицемерных существ, именуемых придворными, с которыми государям приходится иметь дело…» донбас регіон криза загарбницький.

Інший російський мислитель П. Чаадаєв (1794−1856) вважав Росію лише фактом географії, але не історії. У своїх «Філософських листах» (1828−31) він твердив, що Росія не дала світу жодної креативної ідеї, світ нічого не зміг навчитися у росіян: «…чтобы заставить себя заметить, нам пришлось растянуться от Берингова пролива до Одера». І все це тому, що Росія протиставляє себе Заходу, Європі. Тому у північній імперії життя народу визначає деспотична влада; панує рабство, покірність чинній владі (П. Чаадаев «Философические письма. Письмо первое, стр. 32. (Избранные сочинения и письма. М., 1991).

Минуло понад півтора століття, — зазначає російський сучасник, — а питання про майбутнє Росії залишається відкритим («Суждение о путях развития России П. Я. Чаадаева». Рязанский Государственный Педагогический Университет, кафедра политологии, Е. Киселева, 2001).

Дослідники історії й сучасності Росії вражені суперечностям між офіційними даними щодо стану російської економіки, науки, освіти, культури, рівня добробуту народу й реальними оцінками життя росіян. Російська Федерація за основним показниками життя та розвитку знаходиться далеко від країн-лідерів сучасного світу. Разом з тим невгамовна машина кремлівської пропаганди поширює на всі континенти дезінформацію про «розквіт» економіки та «високий» рівень благополуччя росіян. РФ продовжує історію СРСР, у якому протягом 73 років існування не було реалізовано жодної державної програми розвитку, жодного масштабного проекту, спрямованого на досягнення цивілізованого життя народу.

Проголосивши 12 червня 1990 року на З'їзді народних депутатів РРСФР Декларацію про державний суверенітет Росії (Акт проголошення незалежності України прийнятий 24 серпня 1991 року), московські пропагандисти постійно звинувачують нас в ініціації знищення СРСР тощо.

Закономірно, що одвічну політику експансії («собирания российских земель») як минулі, так і сучасні ідеологи московської імперськості пояснюють дією якихось надприродних, міфічних сил: «…история России есть история преодоления географии России. Или — несколько иначе, — наша история есть история того, как дух покоряет материю, и история САСШ (Североамериканских Соединенных штатов) есть история того, как материя покоряет дух» (І. Солонєвич (1891−1953) (И. Солоневич «Народная монархия». М., «Феникс», 1991).

" Для Российской империи стратегия броска вовне и обратного завоевания-деспотизации может по праву именоваться петровской. Выдвижение имперского центра на крайнюю периферию не столь уж и необычно. Обычно это симптом перенапряжения империи.

Смещение центра объясняется стремлением, во-первых, быть ближе к зонам освоения или дисциплинирования (повышения оперативности), а во-вторых, удалиться от «уставшей», слишком масивной и неповоротливой старинной сердцевины империи" … еще одна версия смещенной имперской столицы связана с феноменом т.н. парадоксальной периферии. В перенапрягшейся или ослабленной империи оказавшаяся слишком свободной и мощной периферия создает центры, стремящиеся перехватить имперскую гегемонию" - це виклад логіки ісконної московської агресивності професора, президента Російської асоціації політичних наук М Ільїна («Проблемы формирования „Острова России“ и контуры его внутренней геополитики». Сайт «Русский Архиплаг», сетевой проект «Русского мира», 2001).

Не червоною, а чорною ниткою ця думка єднає більшість праць теоретиків московської імперськості від М. Ульянова (1905;1985, історик, автор дослідження «Происхождение украинского сепаратизма») до одіозного О. Дугіна — ідеолога неоєвразійства.

В. Путін, натхненний численними «відкриттями» та «рецептами» московських політологів, продовжив «інтелектуальні» пошуки порятунку Росії, що переживає сьогодні період присмерку. Тільки вже у практичній площині («технологія» новітньої війни): «Мы не собираемся и не будем воевать с украинским народом. А если мы примем решение о вводе войск, то только для защиты украинских граждан. И пускай кто-то попробует из числа военнослужащих стрелять в своих людей, за которыми мы будем стоять сзади. Пускай они попробуют стрелять в женщин и детей. Я посмотрю на тех, кто отдаст такой приказ в Украине» (заява В. Путіна на прес-конференції 4 березня 2014 року. В Інтернеті тут же з’явився коментар: «Сразу вспомнил фильмы о войне 1941;45 годов, когда немцы (фашисты. В.А.) так и делали»).

Чеченців В. Путін закликав «мочить в сортирах», для нищення українців запозичив «технологію» у гітлерівців…

Тому повторюся: перед нами безальтернативний вибір: відкрити очі й забути вчорашні міфи про спільне походження, спільну тисячолітню історію тощо. Ми різні народи: українці - європейці, росіяни — азіати.

Никогда мы не будем братьями

Ни по родине, ни по матери.

Духа нет у вас быть свободными —

Нам не стать с вами даже сводными…

— ці слова написала ровесниця нашої Незалежності А. Дмитрук (вони відразу ж стали популярною піснею). Це вирок Росії цілого нового покоління українців. І поколінь молодих литовців, естонців, латвійців, котрі підхопили слова А. Дмитрук. І нових поколінь, котрі виросли вже у колишніх радянських республіках.

Інакше й не могло бути: ідеолог теорії офіційної народності С. Уваров, що визначала духовне життя Російської імперії до більшовицького заколоту (1917), окреслюючи її «головні начала»: «Православ'я, самодержавність, народність», бачив у них передусім антитезу гаслу Великої французької революції (1789): «Свобода, рівність, братерство» («Libertй, Egalitй, Fraternitй»).

" Жить не по лжи!", а по правді закликав 1973 року росіянсучасників багаторічний в’язень сталінських ГУЛАгів, Нобелівський лауреат, письменник О. Солженіцин (1918;2008). Щоправда, пізніше він повернувся на позиції московського великодержавництва й залишив по собі пам’ять у вітчизняному суспільстві як про затятого українофоба (мати письменника — українка за походженням).

Не був послідовним автор «Архіпелагу ГУАГу» й у стосунках з І. Дзюбою.

" Дорогой Иван Михайлович!

Сердечно благодарю за присланную Вашу работу (йдеться про дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?» В.А.). С кем — с кем, а с вами я давно хочу познакомиться, думаю, что мы во многом друг друга поймем. Жалею, что прошлый раз в Києве Виктор Н. (Некрасов. В.А.) не спроворился нас с Вами познакомить. Но ничего, годы не все ушли. Крепко жму руку! Ваш (підпис). 23.3 68″ .

Великодержавництво О. Солженіцина — ще один аргумент на користь висновку, що маніакальна ідея «собирания руських земель», як кажуть, в крові росіян. А для більшості московських інтелектуалів та творчої інтелігенції - це можливість, демонструючи покірність владі, гарантувати собі соєву юшку та до юшки.

Отже, по-друге: належить раз і назавжди відкинути нинішні визначальні концепції (політичні й історичні) щодо змісту тисячолітніх «братніх» взаємостосунків між Києвом та Москвою (бути сусідом не значить бути братом), котрі завжди були антагоністичними; події, які переживаємо нині, мають давні коріння:

• — 1169 року війська сина засновника Москви київського князя Юрія Довгорукого — А. Боголюбського та його союзників напали на Київ (знищення Києва було життєвою метою одіозного Суздальсько-Володомирського князя) і зруйнували столицю Русі Київської (знищення Києва — не випадковий епізод в історії Московії-Росії, а закономірність у її розвитку: історик В. Ключевський (1841−1911) в «Курсе русской истории. Лекция 18″, твердив, що А. Боголюбський вперше в історії Русі змінив уявлення про старшинство у родині Рюриковичів (відділив старшинство від місця: не залишивши Суздаль і не сівши на київський — батьківський, престол, вважався великим князем Русі); за 100 років до цього М. Ломоносов (1711−1765) у „Кратком описании ранних путешествий по северным морям…“ прокреслював росіянам шлях до Східної Індії (чи не звідти черпав натхнення Голова РВР (Революційно-військової ради) і Наркомвійськмор більшовицької Росії Л. Троцький, коли у секретній записці від 5.08 1919 року до ЦК РКП (б) пророчив: „Дорога в Индию может оказаться для нас в данный момент более проходимой и более короткой, чем дорога в советскую Венгрию. Один серьезный военный работник предложил еще несколько месяцев тому назад план создания конного корпуса (30−40 тысяч всадников) с расчетом бросить его на Индию. Мы до сих пор слишком мало внимания уделяли азиатской агитации. Между тем международная обстановка складывается, по-видимому, так, что путь на Париж и Лондон лежит через города Афганистана, Пенджаба и Бенгалии“ (В. Пятницкий „О. Пятницкий и Коминтерн на весах истории“, Минск, 2004, стр. 82); як бачимо, неадекватні заклики помити чоботи в Індійському океані віце-спікера Російської Думи В. Жириновського мають глибокі коріння в Кремлі;
• — 1514 року полки волинського князя К. Острозького розгромили під Оршею війська московського князя Василя ІІІ;
• — 1612 року гетьман П. Сагайдачний (союзник польського королевича Владислава — претендента на московський престол) на чолі 20-тисячного козацького війська здійснив успішний похід на Москву (4 листопада — день, коли об'єднані польсько-козацькі полки залишили повержену столицю Московії) у сучасній Росії відзначається як День народної єдності (свято засноване Федеральним Законом і підписане у грудні 2004 року В. Путіним);
• — Юрій Немирич (1612−1959) — випускник, зокрема, Лейденського та Базельського університетів, учасник польських війн з Московією та Швецією (полковник), учасник переговорів з Швецією, що закінчилися Корсунською угодою 1657 року, що визнавала незалежність України, один з авторів Гадяцького трактату 1658 року (федерація України і Польщі) і автор „Маніфесту до європейських держав“ 1658 року, видав у Парижі політичний трактат „Роздуми про війну з московитами, 1634 року“, у якому виклав тактику й стратегію можливої війни з Московією. „Мосх вже не вперше брязкає зброєю., сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний., коли наше військо дотримується чужинських приписів і коли душі всіх обернені на закордон, залишати батьківщину без сильного захисту небезпечно, бо мосх не промине такої випробуваної нагоди, щоб нашкодити“ , — це фрагменти з вищеназваного трактату Ю. Немирича (спостерігаючи документальні свідчення про звірства й середньовічну поведінку російських військових та їхніх найманців і сепаратистів (так званий „парад ганьби“ й прив’язування беззахисної жінки до „стовпа ганьби“ й тортури — переконливі докази, що навіть віки не змінили монголо-татарську, угро-фінську психологію московитів-росіян);
• — 29 червня 1659 року гетьман І.Виговський разом з союзниками — загонами Кримського ханства, розгромив відбірні полки московської кінноти на чолі з боярином С. Пожарським під Конотопом („Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років загинув за один день“, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська» , — писав історик С. Соловйов (С. Соловьев «История России с древнейших времен», 1993;98, т. 11, гл. 1, розділ «Конотопская битва»).
• — Петро І - переконаний прихильник абсолютизму, затятий українофоб, змінивши зовнішньополітичний напрям розвитку Московії-Росії з північного на південний, насамперед поставив собі за мету повністю підчинити собі Україну, що викликало опір Європи, зокрема, шведського короля Карла ХІІ (між іншим, Петро І довго коливався де робити столиці Московії-Росії - на півночі чи на півдні (в Таганрозі, що до 1926 року входив до складу України). Київські мислителі Ф. Прокопович та І. Гізель 1721 року сформували для Петра І концепцію перетворення Московського князівства у Російську імперію (цар став імператором, церква підлягала владі самодержця, адміністративна реформа утвердила в монархії губерніальне управління (відроджене в сучасній Росії). Проте Петру І не вдалося реформувати імперію за європейським зразком, вона залишалася бути євразійським державним утворенням з численними колоніями.

Протистояння Петра І з Карлом ХІІ і його союзником гетьманом І. Мазепою призвело до Полтавської битви (1709), яку, зокрема, через відсутність згоди в українській еліті останні програли.

• — Будучи інкорпорованою (насильно приєднаною) Російською імперією, Україна втягувалась царатом у безкінечні війни, що тривали як на західному напрямку, так і на південному. Особливо активно були залучені війська, укомплектовані переважно з українців, у російсько-турецьких війнах, ще тривали у 1768−1878 роках (1783 року Росія відібрала у Туреччини Крим й розпочала активну колонізацію південно-українських степів, сподіваючись забезпечити імперію, насамперед хлібом);
• — 1856 року була підписана Паризька мирна угода, котра підбила підсумки Кримської війни, яку Росія програла (північній імперії протистояли не лише Туреччина, але й Англія та Франція). Найбільш жорстокі бої розгорілися в Криму, де союзники прагнули оволодіти військовою базою Севастополь. 349 днів тривала оборона міста-фортеці. 27 серпня 1866 року Севастополь був захоплений союзниками (проте здача фортеці не завадила ідеологам та очільникам Росії оголосити Севастополь містом-героєм (?!), статус якого місто має й сьогодні).
• — За 73 роки існування СРСР Комуністична імперія протягом 52 років брала участь у збройних конфліктах (офіційна Москва називала це «наданням військової - інтернаціональної - допомоги»). Радянські солдати (у тому числі й українці) воювали в Китаї, Іспанії, Фінляндії, Кореї, Алжирі, на Кубі, в Єгипті, В'єтнамі, Анголі, Ефіопії, Афганістані… Агресивність СРСР коштувала понад 20 мільйонів людських життів (дані без жертв ІІ-ї Світової війни, котрі до сьогодні точно на названі - одні дослідники твердять про 20 мільйонів, інші - 40) (Енциклопедичний довідник «Мир русской истории», М., 1997, стор. 529−32).
• — 2008 року Москва спровокувала Російсько-грузинську війну, а 2014 — збройний конфлікт з Україною.

Мілітарне протистояння Російської Федерації зі світом у ХХ-му столітті мало перерви, але паралельно зі збройною боротьбою Москва вела безперервні війни — пропагандистські.

Знову ж таки, акцентуючи саме на подіях минулого століття, не буде відкриттям твердження, що ні більшовицький заколот й прихід до влади в Росії В. Лєніна та його однодумців, ні утворення СРСР, ні інші кроки, що нібито повинні були переконати світ, що Російська імперія відійшла в минуле, що СРСР — це країна нового типу, не змінили природу північної «тюрми народів», як назвав самодержавну Росію французький письменник маркіз А. де Кюстін (книга «Росія у 1839 році»). Як актуально звучить й інший висновок А. де Кюстіна: «Як не безмежна ця імперія, вона є не чим іншим, як тюрма, ключ від якої зберігається у імператора». Зауважимо, що вислів «тюрма народів» часто вживався й В. Леніним до жовтневого більшовицького заколоту 1917 року). Стрижнем Росії протягом віків була й залишається ідея про особливу роль Московії у світовій історії й тому геополітичним фактором імперської державності закономірно є розширення її територій. «Вимушена» мілітаризація російського життя і жорстка монархічна форма правління обумовлюються ідеєю захисту від зовнішніх ворогів. «История Средних веков и Нового времени не знает случаев, когда какое-либо государство отказывалось от экспансионистской политики по морально-этическим соображениям» , — запевнює читачів свого дослідження «Расширение территории как геополитический фактор российской государственности: концептуальне вопросы» (2011) історик М. Нікітін. І з радістю заявляє, що Московське князівство на початку свого існування мало всього 430 тисяч квадратних кілометрів, а на початку ХІХ століття досягло близько 20 мільйонів квадратних кілометрів (на жаль, М. Нікітін не уточнює, що на сьогодні територія Росії зменшилась 3 мільйони квадратних кілометрів: на початку ХХ століття з імперією розпрощалися Фінляндія та Польща, а в кінці ще 14 колишніх радянських республік).

Однодумцем М. Нікітіна є його колега викладач Московського університету І. Яковенко (між іншим, походить з Вінничини). Він переконаний, що «якщо інтегратором національної держави є нація, то базовий інтегратор традиційної імперії… є Ідея. Вона втілюється у цінностях Віри (ідеології) та особливому соціокультурному комплексі - імперській свідомості» («Познание России: цивилизационный анализ», М., 2008).

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить:

У ней особенная стать —

В Россию можно только верить" ,

— написав 28 листопада 1866 року поет Ф. Тютчев і наголосив на месіанській ролі Росії. Рядки Ф. Тютчева — червона нитка у писаннях сучасних його послідовників.

" Россия фигурирует как единственное в мире православное царство и зародыш Царства Божия на земле, призванного охватить со временем всю вселенную" (?!), — уточнює І. Яковенка М. Нікітін.

Здається, тут доцільно зауважити, що в сучасних російських наукових дослідженнях, присвячених проблемам державотворення, практично відсутня доказова база — самовпевнені автори вважають, що аргументування їхніх пророцтв зайве, що саме їм дано пізнати істину тощо.

Очевидно, тут принагідно згадати російського письменника М. Карамзіна (1766−1826), котрий 1811 року закінчив «Историю государства Российского» — як вважається, першу історію МосковіїРосії (зауважимо, що до публікації твору 1988;89 року в столичному журналі «Москва» Карамзін, як історик, не сприймався російськими інтелектуалами. Публікація «Истории…» була негативно сприйнята московськими письменниками, котрі критикували редакцію «Москвы» за друк «затхлого, ветхого, устарелого Кармазина». Й справді, «История.» — це не наукове дослідження, а передусім публіцистичне, як воно й сприймається значною кількістю російських істориків і вважається насамперед пам’ятником російської публіцистики початку ХІХ століття.

" Відкриття" московських науковців — база для діяльності нинішніх кремлівських ідеологів, очільників російської пропагандистської машини.

Так, одним з класиків сучасного світового медіазнавства став канадський філософ, філолог, автор провідних концепцій медіа технологій М. Маклюен (1911;1980), але, аналізуючи події сьогодення, очевидно належить визнати, що саме в Росії М. Маклюен знайшов найвірніших послідовників (найперше в пропагандистських, ідеологічно-розвідувальних спецслужбах путінської Росії).

М. Маклюен, досліджуючи процеси масової інформації з точки зору психології, соціології, історії, економічної науки і філології, відштовхувався, зокрема, від теорій французького психолога, антрополога та історика Г. Лебона (1841−1931), передусім його праці «Психологія народів і мас» (інша назва «Психологія натовпу»). Г. Лебон одним з перших теоретично обґрунтував настання «доби мас» й пов’язував це із загальним занепадом культури (між іншим, за свідченням сучасників дослідження Г. Лебона було настільною книгою В. Лєніна. Американський соціолог Н. Смелзер наголошує, що «не дивлячись на критику, думки Лебона не втрачають актуальності. Він передбачив важливу роль натовпу в наш час», а також «охарактеризував методи впливу на натовп, котрі у подальшому застосовували лідери на кшталт Гітлера, наприклад, використання спрощених гасел»).

Власне, комуністична Росія — результат не лише більшовицького заколоту 1917 року, але й досконалої системи агітпропаганди. Свідок Жовтневих подій у Петрограді американський публіцист Джон Рід у своїх спогадах зауважував, що «Троцький, Каменєв, Володарський виступали по 6, 8, 12 годин в день». Більшовики легко компенсували відсутність своєї переваги у жовтневих подіях навальною рішучістю. «Було б загибеллю чи формальністю чекати хитливого голосування 25 жовтня, народ має право і зобов’язаний вирішувати подібні питання не голосуванням, а силою» , — писав В. Лєнін до членів ЦК РСДРП (б) 24 жовтня 1917 року (М. Френкин «Русская армия и революция. 1917;1918». Мюнхен, 1978, стор. 596−7).