Философія Шевченка

Т. Шевченко мав два покликання від Бога: поета і художника. Свою творчість Шевченко почав як художник, але переважав в ньому талант поета революційного спрямування, поета, котрий вийшов з глибин українського народу, розумів становище, переконання та сподівання українців. За допомогою своїх віршів Великий поет мав намір показати справжнє становище українців в ті часи, нічого не приховуючи, говорячи у своїх поезіях тільки правду.

Т. Шевченко використав досвід попередніх поколінь, своїх сучасників, але доповнив його своїми новаціями, рисами, які відрізняють його творчість та надають їй особливого значення. Насамперед це близькість його поезії до фольклору, до народної пісні, спрямованість його поглядів до ідеї слов’янського єднання.

Микола Костомаров у своїх спогадах зазначав, що своєю справжньою поезією Т. Шевченко воскресив народ, наче Прометей, що він і є уособленням народу, який прагне нового життя. Поет в своїх віршах виразив те, що народ довго не наважувався сказати, але був готовий заговорити та чекав, щоб «із його середовища знайшовся творець, який оволодів би його мовою і його тоном» [ 3, 135 ]. Костомаров зазначав, що Т. Шевченко «був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ немовби обрав його співати замість себе» [ 3, 134 ].

Значним виявом служіння національній ідеї є участь Т. Шевченка в Кирило — Мефодіївському товаристві (1845 — 1847), яке було першою українською політичною організацією з яскраво вираженою визвольною програмою. Шевченко був представником революційно — демократичного напряму, виступав за ідею національної революції, яка призведе до встановлення демократичної республіки.

Т. Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним «[ 9, 408 ].

Якщо Т. Шевченко разом з О. Навроцьким, М. Гулаком, І. Посядою відстоювали революційні, повстанські методи намічених цілей, то більша частина членів Кирило — Мефодіївського товариства виступали за реформи, за поступове досягнення своїх цілей, поступове відхилення від режиму московської деспотії до західних демократій. Хоча і Шевченко також прагнув Україні майбутнього, яке було б побудоване на зразок демократії США.

Т. Шевченко мав величезний вплив на членів Кирило — Мефодіївського товариства, на українську інтелігенцію того часу та майбутні покоління.

Т. Шевченко гостро виступав проти будь — яких форм деспотизму і поневолення народу; осуджував системи імперського законодавства і судочинства покликані захищати інтереси панівних класів; закликав до боротьби за національне і соціальне визволення, соціальну рівність, політичні свободи, що ґрунтуються на вселюдській справедливості; до самоуправління народу й колегіальної форми реалізації влади, ліквідації національного гніту іутвердження державної самостійності українського народу; до встановлення рівноправності слов’янських народів, справедливого життя всіх людей на Землі" [ 7, 320 ].

Поширеною в тогочасному суспільстві була думка про те, що Шевченко формально не був учасником товариства, а тільки співчував деяким ідеям членів цього товариства, які не ознайомлювали поета — борця зі своїми справами.

Так, відомий радянський дослідник П. Зайончковський зауважує, що непрямим підтвердженням належності Т. Шевченка до товариства слугує той факт, що він цілком розділяв ті основні завдання, що ставили перед собою кирило — мефодіївці, а саме: ліквідація кріпосного права і царату та об'єднання слов’ян на демократичній основі. Однак революціонер Шевченко не міг прийняти тактичних положень товариства, заснованих на принципах мирної пропаганди. Тому членство Т. Шевченка можна розглядати лише умовно, оскільки програмні положення братчиків він не поділяв.

Водночас О. Павелко, досліджуючи спогади сучасників про діяльність Т. Шевченка та його зв’язки з Кирило — Мефодіївським товариством, звертає увагу на те, що в спогадах одного з тодішніх студентів Київського університету, активного діяча польського революційно — визвольного руху, Ю. Канджинського чітко вказується, що Т. Шевченко був ознайомлений з програмними документами та пропагував ідеї братчиків.

Один із чільних діячів Центральної Ради С. Петлюра звертав увагу на те, що, аналізуючи до певної міри невиразні національно — політичні ідеали, втілені у програмі Кирило — Мефодіївського товариства та порівнюючи їх зі світоглядом Т. Шевченка, виявленим у «Кобзарі «, не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджає прагнення Кирило — Мефодіївського братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і посідає окрему позицію, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно — громадської думки. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі «братчиків «залежить від Шевченкового впливу. Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило — Мефодіївського братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але водночас стосовно братства виявляється єретиком, бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше [ 8, 86 — 87 ].

Погляди Т. Шевченка будувались на основі природних потреб людини, на захисті пригніченого населення. Велику увагу Шевченко приділяв умовам забезпечення прав і свобод людини. Він хотів наділити селян землею, звільнивши їх від кріпосництва.

Право в розумінні Шевченка було залежним від інтересів правлячої верхівки та мало вигляд мінливого історичного явища. Шевченко виступав за рівність прав і свобод людиниі справедливість, за утвердження громадського самоврядування, за самоуправління народу, основою якого повинна бути «суспільна власність: «кораблі і плуги, всі багатства землі «належать не «царям — божествам «, а трудящим «[ 1, 256 ].

Важливою передумовою справді людяного суспільства він вважав наявність «праведного закону», який би відповідав поняттям «право «, «істина», «справедливість «[ 7, 321].

У березні 1947 рокуКирило — Мефодіївським товариство було викрито: студент Олексій Петров доніс на братчиків, в результаті чого почалися арешти всіх учасників цього товариства, які супроводжувалися засланнями в далекі кутки Російської імперії.

Виникнення Кирило — Мефодіївського товариства викликало у Миколи І страх політичного, правового і духовного підриву царського режиму.

Але найжорстокіше Микола І розправився з Шевченком. У вироку значилося: «Художника Шевченко за сочинение визмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одарённого крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него не под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных починений» На чому цар дописав: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать» Т. Г. Шевченка вислали в далеку Орську фортецю на Каспійському морі «[ 5, 262 — 263 ].

Участь Т. Г. Шевченка в Кирило — Мефодіївському товаристві була знаменним етапом в житті українців. Товариство проіснувало лише 15 місяців, але воно було важливою умовою забезпечення визвольної боротьби українського народу.

Заслуга членів Кирило — Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети «[ 2, 233].

Проблема політичного ідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і для сучасної науки. Кращому її розумінню сприяє з’ясування способів досягнення бажаного соціально — політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалося на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування «імперії зла «та створення справедливого суспільства. Самого Т. Шевченка називали «співцем селянської революції «, для якої необхідно «обух сталить та добре вигострить сокиру «[ 8, 88 ].

Високо цінували твори Т. Г. Шевченка і польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Є. Дюран І Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський учений З. Неєдли та інші.

У статті І. Франка «Тарас Шевченко «, яка була надрукована українською, англійською, польською, німецькою мовами, була розкрита велич і геніальність народного поета.

Академік О.І. Білецький писав: «В історії світової літератури першої половини ХІХ ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова «[ 8, 466 ].

Таким чином, можна зробити висновки, що Т. Г. Шевченко був, безумовно, могутньою людиною в історії національно — культурного відродження українського народу.

Тарас Григорович Шевченко запровадив нову українську літературу, демократичну історіографію та нову українську культуру в цілому, збагатив та розширив своєю поезією потенційні можливості української мови, сприяв консолідації українського народу, поєднав говірки міста і села, діалекти різних регіонів України.

Але значення Великого Кобзаря українського народу вийшло за межі української літератури взагалі. Твори Т. Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, німецьку, французьку, англійську ті інші мови. Творча спадщина поета призвела пробудження національної боротьби усіх слов’янських народів, які населяли Російську імперію.

Творчість Т. Шевченка, особливо його «Кобзар «, мали велике значення для українського народу, це своєрідна Біблія українців, яка вивела українську літературу на шлях світового визнання. Ці поезії кожна людина може зрозуміти та знайти для себе щось близьке до душі.

Творчість Т. Г. Шевченка — це актуальне, вічно живе явище, яке буде жити в свідомості українського народу та зберігати в собі ті ідеали, для яких жив та за які боровся Великий поет.

Важко знайти іншу людину, творчість якої відображала національну ідею так, як це зробив Т. Г. Шевченко для українців. Його шлях як поета був постійним підтвердженням боротьби за ідеї національного визволення українського народу.

творчість шевченко кобзар

Література

1. Безродний Є.Ф., Ковальчук Г. К., Масний О. С. Світова класична думка про державу і право. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 252 — 257.

2. Бойко О. Д. Історія України. — К.: Академвидав, 2008. — С. 229 — 233

3. Бородін В.С., Павлюк М. М. Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — 130 — 137.

4. Закович М. М., Зязюн І.А., Семашко О. М. Культурологія. — К.: Знання, 2007. — С. 459 — 466.

5. Заруба В. М., Васковський Р. Ю. Історія України (з найдавніших часів до сьогодення). — Д.: Юрид. акад. М — ва внутр. справ; Ліра ЛТД, 2005. — С. 262 263.

6. Кормич А.І. Історія вчень про державу і право. — К.: Правова єдність, 2009. С. 253 — 255.

7. Мироненко О. М., Горбатенко В. П. Історія вчень про державу і право. — К.: Видавничий центр «Академія «, 2010. — С. 320 — 321.

8. Морозов В. В. Історія української суспільно — політичної думки. — К.: КНЕУ, 2006. — С. 85 — 89.

9. Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культури. — К.: Дакор, 2007. — С. 408.