Оцінка кредиту

Реферат на тему:

Оцінка кредиту

Кредитний ризик є функцією двох параметрів — ризику позичальника та ризиковості конкретного кредиту.

Оцінка кредиту полягає у визначенні його реалістичності з ділової та економічної точки зору, у встановленні ступеня відповідності суми та терміну позики меті заходу, що кредитується, а також у виявленні величини ризику, пов’язаного з цією угодою. Адже одному й тому самому клієнтові можуть надаватися кредити, які різняться за обсягами, термінами, формами забезпечення, методами надання та погашення, а отже супроводжуються різними за величиною кредитними ризиками. Наприклад, банк планує надати дві позики промисловому підприємству: перша — короткострокова позика (З місяці) на поповнення оборотних коштів, друга — довгострокова позика (2 роки) на капітальне будівництво. І хоча позичальник один і той самий, довгостроковий кредит оцінюється як більш ризиковий.

У процесі оцінювання ризиковості кредиту менеджер має проаналізувати кредитну заявку клієнта та визначити характер кредиту, економічне обґрунтування потреби в кредитуваннінапрямки цільового використаннявідповідність суми та термінів меті заходу, який кредитуєтьсярівень прийнятності для банку запропонованого забезпечення.

Якщо кредитна заявка оцінюється як адекватна і обґрунтована, менеджер має перевірити, чи відповідає вона положенням кредитної політики банку: суму кредиту порівнюють з лімітами кредитування одного позичальника, групи взаємопов'язаних позичальників, а також з лімітами кредитування окремих галузейтерміни надання позики порівнюють з максимальними термінами, прийнятними для банкуперевіряють, чи здійснює банк кредитування підприємств цієї галузі тощо.

Отже, у процесі аналізу та оцінювання кредиту необхідно виявити ступінь обґрунтованості поданої кредитної заявки та рівень прийнятності для банку відповідного кредиту. Якщо кредитний ризик оцінено як високий чи критичний, менеджер пропонує клієнтові змінити умови надання позики так, щоб мінімізувати ризик або знизити його до допустимого рівня. Цей етап називається структуруванням кредиту. Якщо заявка не відповідає визначеним критеріям і ризик знизити неможливо, менеджер готує письмове повідомлення заявникові про відмову в наданні кредиту.

Структуру’вання кредиту Процес структурування кредиту полягає у відпрацюванні таких параметрів, які б відповідали потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики.

Основні структурні параметри кредиту:

• обсяг (сума позики);

• терміни;

• умови видачі;

• графік погашення;

• забезпечення;

• ціна (відсоткова ставка).

Співробітник кредитного відділу визначає структуру кредиту з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки ризиковості кредиту. Завдання менеджера полягає в тому, щоб знайти такі параметри позики, які б максимально відповідали цільовому призначенню кредиту та можливостям позичальника щодо своєчасного його повернення.

У загальному випадку з меншою сумою позики пов’язується нижчий кредитний ризик, але недостатні обсяги кредитування призводять до недоодержання очікуваних прибутків (або навіть збитків) і.

до зменшення грошових потоків. Тому кредитний ризик банку буде мінімальний, якщо сума кредиту точно відповідає потребі у фінансуванні конкретного заходу. Те саме стосується й термінів кредитування, при визначенні яких потрібно врахувати циклічність виробництва, сезонність, тривалість ділового циклу, об'єктивну потребу в певній тривалості кожного проекту. Необгрунтоване скорочення термінів кредитування призводить до підвищення кредитного ризику, оскільки джерела погашення позики можуть бути ще не сформовані. Надмірне продовження термінів призводить до аналогічних наслідків, коли протягом певного періоду після завершення господарської операції, яку кредитували, кошти банку перебувають у не-контрольованому обігу.

Умови надання кредиту можуть передбачати видачу коштів: однією сумою після укладання угодичастинамиу формі оплати платіжних документів клієнта тощо. Наприклад, надання кредиту траншами (частинами) означає, що кожна наступна сума перераховується позичальнику лише після виконання ним певних умов. Такий прийом дає змогу банку контролювати цільове використання кредиту, оцінювати наслідки та знижувати кредитний ризик.

За графіком погашення найбільш ризиковим для банку є одночасне повернення всієї суми боргу наприкінці періоду кредитування. Найменш ризиковий графік — це рівномірне погашення боргу протягом всього періоду, але конкретний графік має бути розроблений з урахуванням можливостей позичальника і особливостей заходу, який кредитують.

Загалом забезпечення позики знижує кредитний ризик банку, але на практиці ситуація значно складніша. Якщо забезпечення надано у формі гарантій, поручництв, страхових полісів, векселів, дорожніх документів тощо, банківський менеджер має перевірити фінансовий стан і репутацію гаранта чи емітента. Приймаючи забезпечення у формі застави, банк оцінює ліквідність як можливість швидкої реалізації за ринковою ціною. У цьому разі, знижуючи кредитний ризик, банк бере на себе ризик ліквідності застави. На момент оформлення прав на заставу менеджер має чітко уявляти, що саме робитиме банк з цією заставою і як контролюватиме її ліквідність. Застава у формі матеріальних цінностей може зберігатися в банку, однак це потребує додаткових витрат на утримання складських приміщень, охорону, облік тощо. Якщо заставу надано у формі нерухомості, обладнання, виробничих фондів, якими користується позичальник, то банк несе витрати, пов’язані з постійним контролем за станом застави. У великих зарубіжних банках створено спеціальні відділи, які займаються лише контролем за станом застави. Отже, у будь-якому разі витрати банку зростають.

У разі неповернення кредиту застава переходить у власність банку, і перед менеджером постає проблема її реалізації. Деякі види застави можуть мати високу вартість, але незначні можливості швидкої реалізації, наприклад унікальне обладнання, великі споруди, об'єкти незавершеного будівництва тощо. Таке забезпечення тривалий час перебуває на балансі банку, збільшуючи частку непрацюючих активів і погіршуючи показники діяльності.

У міжнародній банківській практиці вважається, що кредит має надаватися лише у випадках, коли банк впевнений у первинних джерелах погашення позики, якими є грошові потоки позичальника. І тільки у особливих випадках менеджер може звернутися до вторинних джерел погашення позики, тобто застави. Зарубіжні банкіри виходять з того, що банківська установа — це ломбард, який реалізує заставу. Тому банк не повинен виконувати невластиві йому функції, які ж до того потребують фахівців з торгівлі рухомим і нерухомим майном. У випадках, якщо через відсутність забезпечення значно зростає ризик, банк вимагає його надання у формі цінних паперів, депозитів та інших фінансових активів, управління якими можуть здійснити фахівці банку.

В умовах нерозвиненості фінансового ринку та кризових явищ в економіці вітчизняні банки змушені працювати з різними видами забезпечення, у тому числі із заставою у формі товарно-матеріальних цінностей. Занадто високий рівень кредитного ризику, що пов’язаний з більшістю позик, змушує банки використовувати будь-які методи його зниження.

Визначення відсоткових ставок за кредитами залишається чи не найважливішим питанням для обох учасників кредитної угоди. Значний вплив на рівень кредитної ставки мають попит і пропозиція на ринку кредитів. В умовах підвищеного попиту на кредитні ресурси та низького рівня конкуренції в банківському секторі кредитор має змогу диктувати умови й встановлювати ставки, які забезпечують високий рівень дохідності. Із загостренням конкурентної боротьби банки змушені підтримувати кредитні ставки на прийнятному для клієнтів рівні, досить низькому для того, щоб позичальник не звернувся в інший банк чи фінансову компанію. Водночас доходи за позикою мають компенсувати витрати на залучення кредитних ресурсів та адміністративні видатки, а також забезпечити банку певний рівень прибутковості.

Фундаментальна концепція співвідношення «ризик-прибуток» має враховуватися і в разі визначення ціни кредиту. Чим менший ризик пов’язується з конкретним позичальником, тим нижчою для нього буде плата за кредит за інших однакових умов, але й нижчими будуть доходи банку.

При визначенні премії за ризик необхідно враховувати всі компоненти ризику: кредитоспроможність клієнта, тривалість періоду кредитування, обсяг кредиту, якість забезпечення, спосіб надання та погашення позики, правила та обрану систему нарахування відсоткових платежів тощо. Так, у ціні кредиту, наданого під фіксовану ставку, необхідно врахувати ризик зміни відсоткової ставки протягом періоду кредитування. Крім того, встановлюючи ціну кредиту, менеджери мають брати до уваги портфельний ризик, тобто те, наскільки позика підходить до кредитного портфеля банку. Кредит, який диверсифікує портфель, цінніший для банку і тому заслуговує знижки, а позика, яка цього не забезпечує, — додаткової премії.

Питання про рівень відсоткової ставки за кредитом остаточно вирішується у процесі переговорів між банком і клієнтом.

Процес структурування позики має забезпечити виконання позичальником усіх умов кредитної угоди, мінімізувати кредитний ризик банку та завершитися підготовкою документації для підписання договору. Запропонована кредитним співробітником структура позики узгоджується з клієнтом і затверджується вищою посадовою особою чи колегіальним органом управління банку.

Визначення і мінімізація кредитного ризику Кредитний ризик — це ризик несплати у визначений термін основного боргу і відсотків за позиками, що належать кредитору.

При визначенні кредитного ризику необхідно враховувати такі фактори:

• репутацію;

• можливість;

• капітал;

• умови;

• заставу.

Репутація полягає в бажанні й рішучості позичальника погасити свої зобов’язання перед банком. Репутацію позичальника банкір може визначити тільки тоді, коли він досить добре через особисті стосунки вивчив клієнта.

Банкіру не варто забувати, що не є винятком такі ситуації, коли потенційний позичальник свідомо уникає повертати позику, одержану в банку. Тому тільки впевненість банкіра в чесності й порядності позичальника може бути підставою для довіри до нього.

Можливість — це здатність позичальника отримати гроші за своїми активними операціями і конкретними проектами, що будуть прокредитовані, ефективно керувати грошовими потоками, щоб забезпечити повне та своєчасне погашення кредитної заборгованості і відсотків за нею.

Висока особиста репутація клієнта має бути підкріплена його менеджерськими здібностями. Якщо в підприємця справи загалом кепські, то в банкіра немає впевненості, що заходи (проект), які він (підприємець) планує здійснити за рахунок кредиту, будуть реалізовані успішно. Водночас не можна вважати, що гарні справи на підприємстві загалом завжди є надійною запорукою ефективного впровадження нового заходу, реалізація якого потребує кредиту. Тому фактор «можливість» необхідно враховувати як при оцінюванні роботи клієнта, так і тієї справи, яку пропонують прокредитувати.

Капітал. Цей фактор означає, що в потенційного позичальника має бути певна сума власного капіталу, яку він використає у проекті, що кредитуватимуть. Іншими словами, позичальник мусить розділити кредитний ризик з банком.

Для світової банківської практики характерно, що частка власного капіталу позичальника у фінансуванні проекту традиційно становить близько ЗО % його вартості, 70% вартості проекту банк кредитує.

Умови. Банкір мусить добре знати стан місцевої, регіональної та національної економіки, а також умови господарювання позичальника, здійснювати їх періодичний огляд і прогнозування.

Неоднакові економічні умови та прогнози для окремих галузей господарства свідчать про те, що критерії для надання позик мають бути різними.

Застава. Надійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слабкість інших параметрів кредитної угоди. Однак банкір має звертати увагу на якість застави, її юридичне оформлення, співвідношення між вартістю застави і позики і те, як часто ця вартість змінюється.

У банківській практиці вживають певних заходів, з метою мінімізації втрат від кредитного ризику, а саме:

• лімітування;

• дотримання нормативів кредитного ризику;

• диверсифікація;

• вивчення й оцінка кредитоспроможності позичальника;

• отримання від клієнтів достатнього та якісного забезпечення;

• оперативність при стягненні боргу;

• страхування;

• визначення кредитної політики;

• підтримка оптимальної структури заборгованості за кредитами;

• формування резервів.

Лімітуватися можуть також права окремих банківських менеджерів і структур щодо ухвалення рішення про надання кредиту. Ліміт кредитування визначається на підставі фінансових показників позичальника і прогнозування його майбутніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фінансових результатів діяльності суб'єкта, що кредитується, за квартал. Через квартал необхідно уточнювати потреби та можливості позичальників.

Комерційні банки використовують таку форму лімітування кредитів, як кредитна лінія. Вона являє собою юридичне оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому протягом певного часу (від кварталу до року) позики в межах узгодженої суми.

Кредитна лінія встановлюється в разі тривалих зв’язків між банком і позичальником. Вона має певні переваги порівняно з одноразовим кредитом. Позичальник має змогу точніше оцінити перспективи свого розвитку, зменшити витрати часу, пов’язані з переговорами про укладання окремих угод на кредитування. Зазначені переваги стосуються також банку. При цьому він має змогу детальніше ознайомитися з діяльністю позичальника.

Установивши кредитну лінію, банк, незалежно від ситуації на ринку позикових капіталів, зобов’язується надавати кредити відповідно до укладеної кредитної угоди.

Лімітування прав менеджерів і підрозділів може здійснюватися в системі одного банку, і «розмір» права на видачу кредиту залежить від рівня кваліфікації відповідного фахівця та обсягу капіталу, яким оперує банківська установа (відділення, філія тощо).

Зазначене вище лімітування — це засіб захисту від кредитного ризику, до якого вдаються з ініціативи банку-кредитора. Існує пев;

не лімітування, ініціатором якого є центральний банк (Національний банк України). Це нормативи кредитного ризику, які є складовою економічних нормативів регулювання банківської діяльності. Вони обмежують кредит одному позичальнику (великий кредит, кредит інсайдерам тощо).

Про такі засоби мінімізації кредитного ризику, як вивчення й оцінка кредитоспроможності позичальника та отримання від клієнтів достатнього і якісного забезпечення, детально йшлося в попередніх розділах.

Оперативність при стягненні боргу передбачає обов’язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом усього періоду користування позикою. Банк має уважно стежити за станом справ у клієнта і при виникненні в нього проблемних ситуацій, які можуть спричинити несплату боргу, вжити необхідних застережних заходів щодо захисту своїх інтересів.

Страхування кредитних операцій означає, що банки мають створювати страхові фонди, а також можуть страхувати за рахунок клієнтів окремі високоризикові кредитні угоди у спеціалізованих страхових установах.

Визначення найпридатнішої на певний час і для певного банку кредитної політики сприяє ефективному використанню позикових ресурсів.

Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів банку становить до ЗО %, то це означає, що банк проводить досить обережну кредитну політику і забезпечує свою прибутковість за рахунок менш ризикованих активних операцій. Але в цьому разі банк втрачає значний сегмент фінансового ринку. Таке співвідношення між кредитами і робочими активами більш бажане для новоствореного банку, який ще не має достатнього досвіду кредитної роботи.

При поміркованій кредитній політиці частка кредитів у робочих активах перебуває в межах 30−50%. Така політика притаманна стабільним і надійним банкам, які мають достатній досвід кредитної роботи.

Частка кредитів, що перевищує 50% робочих активів, свідчить про агресивну кредитну політику банку. Вона може бути обґрунтованою тільки надприбутками і не може бути тривалою. Необхідно пам’ятати, що чим більша частка кредитів у робочих активах і триваліший час її існування, тим вищий рівень ризику.

Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комерційного банку. За методикою НБУ кредитний портфель комерційного банку складається з таких кредитів: стандартних, під контролем, субстандартних, сумнівних, безнадійних.

Досвід роботи багатьох банків свідчить про те, що оптимальним можна вважати кредитний портфель, в якому консолідована заборгованість за позиками розподілена так:

• стандартні позики — 22%;

• під контролем — 38%;

• субстандартні - 30%;

• сумнівні - 5%;

• безнадійні - 5%.

Дуже важливим заходом, спрямованим на покриття можливих втрат від кредитного ризику, є створення загального та спеціального резервів. Частина цих резервів формується одночасно з наданням кредиту, а частина — при виникненні проблемних позик.

Список використаної літератури:

1. 1.Банки и банковские операции: Учебник для вузов / Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. — М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. — 471 с.

2. 2.Банківська енциклопедія / Під ред. А. М. Мороза. — К.: Ельтон, 1993. -328 с.

3. 3.Банківські операції: Підручник / А. М. Мороз, М. I. Савлук, М. Ф. Пуховкін та ін. / За ред. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2000. — 384 с.

4. 4.Банковское дело: Справочное пособие / Под ред. Ю. А. Бабичевой. — М.: Экономика, 1994. — 397 с.

5. 5.Банковское дело: Учебник / Под ред. В. И. Колесникова, Л. П. Кроливецкой. — М.: Финансы и статистика, 1995. — 480 с.

6. 6.Збірник виробничих ситуацій з навчальної дисципліни «Банківські операції» / Керівник авт. колективу А. М. Мороз. — К.: КНЕУ, 1998.-448 с.

7. 7.Калина А. В., Кочетков А. А. Работа современного коммерческого банкаУчеб.-метод, пособие. — К.- МАУП, 1997. — 224 с.

8. 8.Коммерческие банки / Э. Рид, Р. Коттер, Э. Гилл, Р. Смит. — М.: СП «Космополис», 1991. -480 с.