Старообрядці на території України

Зміст План Вступ РОЗДІЛ І. Реформа Нікона.

1.1 Передумови. Причини.

1.2 Хід реформи.

1.3 Наслідки РОЗДІЛ ІІ. Старообрядництво. Подальша доля.

2.1 Виділення течій старообрядництва. Відмінності «старої» та «нової» віри.

2.2 Побут та звичаї старообрядців.

2.3Перші поселення на території України. Стародубщина.

2.4 Заселення старообрядцями Новоросії.

Висновки Використана література Додатки церковна реформа старообрядець.

Вступ Актуальність. Актуальність даної теми полягає у тому, що представники старообрядництва як оригінальної гілки православ’я залишаються чи не єдиними носіями церковних таїнств, яких наші предки дотримувалися ще в часи становлення християнства на Русі.

Актуальним на сьогодні є також відстоювання позиції української історіографії, яка розглядає старообрядців як складову частину російської національної меншини або ж як етноконфесійну громаду, яка мігрувала у Слобожанщину та Нижнє Подніпров'я, починаючи з середини XVIII ст. (А.Скальковський, Д. Багалій, Я. Бойко, А. Пономарьов, Б. Попов, В. Наулко).

В Україні релігійна громада старовірів знайшла прихисток у роки гонінь на неї на батьківщині. Проте стосунки біженців із автохтонним українським населенням, зокрема із козаками, не складалися безконфліктно. На часі є вирішення проблеми причин та проявів міжетнічних та міжконфесійних конфліктів.

(Старообрядництво, як гілка православ’я виділилась у другій половині ХVII ст. після проведення московським патріархом Ніконом церковної реформи, метою якої було затвердження Москви, як правонаступниці Римської, Візантійської імперій (Ідеологема «Москва Ї третій Рим»).Окрім цього церковна реформа мала на меті уніфікувати всі відмінності у проведенні ритуалів, таїнств, зміцнити владу московського царя, підтвердити його богообраність, консолідувати православних християн навколо московського патріарха, не допустити релігійного розколу або можливе роздроблення на менші єпархії. Головна мета реформи Ї утвердження Москви як нового центра християнства, як правонаступниця Константинополя після його втрати спочатку духовної влади (Флорентійський собор 1439р., унії з католицькою церквою), а потім і політичної(Взяття турками Константинополя у 1453р.).).

Об'єктом дослідження роботи є старообрядництво як гілка православ’я після розколу 1666−1667 року.

Предметом дослідження роботи є особливості розвитку старообрядництва, його відмінності від ніконіанської церкви. Доля старовірів, їх подальше розселення по території українських земель.

Хронологічні межі охоплюють період від другої половини XVIIст. до початку XIХст.

Історіографія.

Теми старообрядництва торкається значна частина науковців, праці яких присвячені реформі Нікона і переселенню їх на землі сучасних України і Росії. Дана робота присвячена поселенням старообрядців на території України, а саме освоєнню ними Слобожанщини та Нижнього Подніпров'я (зокрема, участі у освоєнні штучно утвореної Новоросії). Науковці у своїх працях розкривають особливості розселення та заселення даного краю, вказуючи тенденцію росту населення у певний період, у свою чергу не обділяючи своєю увагою особливості ведення сільського господарства та облаштування побуту.

Серед досліджень, які показують хід та основні етапи в освоєнні та заселенні Новоросії, в першу чергу слід виділити А. А. Скальковського та Д.І.Багалія.

Скальковський широко використовував у своїх працях особисті спостереження над господарським життям Новоросії. У дослідженні «Хронологическое обозрение истории Новоросийского края. 1730 — 1823» він коротко у літописній формі викладає найважливіші факти, що відносяться до заселення і освоєння Новоросії.

На стан 1756 — 1760, 1768, 1773, 1774 та 1782 рр. Скальковський наводить чисельність населення Новоросії. Але дані про становий та національний склад населення зустрічаються рідко та носять випадковий характер. [ ].

У своїй праці «Заселение Нворосии» Кабузан В. М. критикує наведені дані Скальковським. Говорячи, що він не досить критично підійшов до аналізу джерел і не виділив, яку саме територію слід включати в склад Новоросії. Це приводить до того, що цифри його не тільки не завжди повні, а і вводять дослідників в оману.

Так Кабузан говорить, що за станом на 1756 — 1760 рр. Скальковський виділяє чисельність Новоросії у складі Нової Сербії, Словяно-Сербії та Ново Козачого слобідського поселення (тобто без території Війська Запорозького) в 38.163, в той час як населення даних територій було не менше 60 тис. чол. [.

Багалій, у своїй праці «Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры на перше місце серед колоністів, які заселяли територію Новоросії», ставив старовірців, але їх кількість залишалась не великою. Ними були засновані Цибулів та Велике (нині Олександрія). В 50-их рр. XVIII ст. їх стає більше, уряд починає їх запрошувати із Молдови і Польщі, надаючи їм землі навколо фортеці св. Єлизавети. З російських територій, старовірці приходять із Калужської, Орловської, Курської губерній. [ ].

Взагалі царський уряд сприяв переселенню на південь українських земель саме росіян, в першу чергу захищаючи їхні інтереси, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам, поміщикам, військовим і чиновникам, розглядаючи їх як свою опору в проведенні русифікації та асиміляції українців, а також нацменшин, які заселяли дану територію. А щодо старообрядців, то з виданням «милостивих» маніфестів, що закликали останніх селитись на українських землях, то їм обіцяли ряд пільг, зокрема звільнення від подвійного подушного окладу.

Рафальський говорить, що старовіри опинились в Україні в досить складному становищі: міри російськими законами і «Малоросійськими правами» та між загальноросійським законодавством і законодавству по розколу, все це сприяло, по-перше, консолідації старообрядців як єдиної суспільної групи, а по-друге, консервації їхньої архаїчної культури. Останнє позначилося на певній відокремленості від місцевого населення і носить на побутовому рівні відносний характер. [ ].

Полонська-Василенко приводить цікаві факти про старообрядців, зокрема зазначає, що царський уряд заохочував заселяти даний регіон, тимчасово звільняючи населення від податків, надаючи для обробки землі. [ ].

На сьогодні старообрядцям приділяють багато уваги. Цьому свідчення є ряд статей, а також організація наукових конференцій, що присвячені темі розколу та подальшій долі старообрядців. Справа втому, що в ЗМІ(це поки що це мережа інтернет) починають з’являтися праці, які говорять про повернення до «старої віри». В свою чергу старообрядців починають розглядати як носіїв культури Київської Русі, оскільки їхня консервативність, замкненість, певна самоізоляція, сприяла «консервації» їхніх звичаїв та обрядовості, які мало змінилися з часу прийняття християнства на Русі.

Так у статтях Шахназарова йде мова про взаємовідносини старовірів як з місцевим населенням так із владою (царським урядом, більшовиками, радянською владою) [ ].

В іншій своїй статті: «Отношение к собственности у старообрядцев (до 1917 года)» Шахназаров розкриває особливості побуту та благоустрою старовірів на малоосвоєних землях Новоросії. [ ].

На сучасному етапі вивченням цієї те-ми займаються В.О. Пірко [4], А.І.Федорова, С. В. Таранець та інші. Але в їх працях досліджується історія старообрядницьких общин інших регіонів, лише побіжно торкаючись Півдня.

Таким чином до старообрядців прикута увага багатьох істориків, оскільки старообрядці є складовою історії не лише заселення та освоєння Новоросії, а і історії України взагалі, у свою чергу зберігаючи свою архаїчну культуру.

Джерельна база. Для вивчення даної теми у розпорядженні істориків є багата джерельна база. В даній роботі були використані документи по заселенню Новоросії, що були представленні у збірці наукових праць «Записки Одеського товариства історії і давнини». В «записках» були використані окремі матеріали по заселенню Бесарабії, Херсонської та Катеринославської губерній. Тут простежуються хід заселення, рух населення в кордонах губерній та уїздів початку XIX ст. [ ].

У Полонської-Васеленко та Кабузана мають першочергове значення матеріали ревізій — переписів населення XVIII ст. — першої половини XIX ст., дані церковного обліку про рух населення, а також всі можливі адміністративно-поліцейські підрахунки про чисельність та рух населення, про успіхи колонізації та господарського розвитку.

Адміністративні кордони Новоросії сформувались на початку XIX ст. після утворення тут Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній.

Незаселені або малозаселені землі Херсонської губернії(майбутнього Херсонського уїзду), які були включені в склад Росії у 1774 року., Очаковські степи, що були приєднані у 1791році.

Частини колишньої Малоросії, лише тимчасово були включені у склад Новоросії із 1764 по 1797рр., колишню Катеринославську провінцію, що входила у 1797 року у склад Малоросійської, а з 1803 року — Полтавської, а також Харківської губернії, Торський (Таврійський, а пізніше Слов’янський) повіт, а також приблизно половину Бахмутського та Донецького повітів, що відійшли у 1797році. до Слобідсько-Української губернії.

Старообрядці, які заохочувались царським урядом до заселення, зайняли території Нової Сербії, Бессарабії. Маючи значні пільги і поступки, старообрядці почали заселяти південь українських земель. Причому переселенці не лише були із російських губерній, а із Османської імперії, Речі Посполитої.

Завдання:

визначити причини та хід проведення церковної реформи патріархом Ніконом;

виділити наслідки проведення реформи та визначити особливості розколу і опору реформі;

прослідкувати напрямки переселення старообрядців по території України:

а) старообрядці на Стародубщині;

б) заселення старообрядцями Новоросії і Бесарабії;

4) дослідити ставлення до старовірів влади і місцевого населення;

5) визначити особливості облаштування побуту старовірів, їхні звичаї та традиції.

Практична значимість. Старообрядці - це гілка православ’я, яка зберегла свою архаїчність та самобутність завдяки своїй замкненості. На території України це субетнічна група росіян, яка вміщує у собі не лише традиції та звичаї російського народу, старообрядці несуть певні елементи духовної спадщини Русі є її носіями і зберігають її ідентичність з часів прийняття християнства Володимиром Великим. Це є саме ті сторінки історії України, які доповнюють і роблять строкатою, вливаючи свою частку в культуру Української держави.

В даній роботі ми намагались показати, що старообрядництво не є сектантським культом, а є ортодоксальною гілкою християнства, яке не змінилось під впливом різних політичних, соціально-економічних, релігійних чинників і є не змінною починаючи з кінця Х ст.

Матеріали курсового дослідження можна використати при викладанні курсу історії України, історії вітчизняної культури, факультативів з релігієзнавства, народознавства, історії краю.

РОЗДІЛ І.Реформа Нікона.

1.1 Передумови. Причини Церковна реформа, яка була проведена московським патріархом Ніконом у 50-х Ї 60-х рр. ХVII ст. в першу чергу була направлена на зміцнення православної церкви московського патріархату, реформувавши норми, що історично склалися по відношенню державної світської влади до духовної, тобто в особі патріарха звільнити духовну владу від світського підпорядкуванню, поставити владу патріарха в усіх церковних справах і управах незалежно від царської влади, а в усіх справах державно-супільних засвоїти патріарху право мати над ними вищий духовний контроль, щоб вони здійсню вались згідно Слову Божому. 25; 336].

Окрім того, що Нікон переслідував як особисті цілі так і інтереси вищого духовенства намагаючись звільнитись з-під впливу світської влади, патріарх мав на меті зміцнити православну церкву не лише із середини, а і визнання її на міжнародній арені, ставлячи московського патріарха на рівні з константинопольським. 25; 336].

Якщо говорити про зміцнення церкви із середини то це по-перше, позбутися малограмотності серед нижчого духовенства, а по-друге, уніфікувати таїнства та обрядовість під час богослужіння. Оскільки враховуючи великі території, напівізольованість окремих сільських та церковних общин, погане сполучення із сусідами, а також пережитки язичницьких культів, воно наклало свій відбиток, створивши місцеві культи. Також нестиковка полягала у проголошенні молитв під час молебнів, у святих писаннях.

Відносно іншого аспекту раніш згаданого — це зімцнення і піднесення московського патріаршества на рівні з патріархом Константинополя. Цьому послугувала ідеологема «Москва — третій Рим.», яку звичайно пов’язують із старцем псковського Єлізарова монастиря Філофея (бл.1465 — 1542). Філофей в посланні до московського царя Івана Васильовича писав: «Храни и внимай благочестивый царь тому, что все христианские царства сошлись в одно твое, что два Рима пали, а третий стоит, четвертому же не бывать». 27; 8] Дане формулювання і стало класичним виразом концепції Москви як третього Риму. Ідея Москви як третього Риму мала під собою історичну основу. Це було пов’язано із авторитетом Константинополя, як духовного центра православ’я не лише для росіян, а і для східних слов’ян. [25;8]. Тому втрата другим Римом спочатку духовної влади, внаслідок згоди грецьких ієрархів на Флорентійськму соборі у 1439 році на унію з католицькою церквою, а потім і втрати політичної влади — захоплення турками Константинополя у 1453р. і прирівнювалась мало не до Судного Дня. Та і зрозуміло, що суспільство починає шукати [27; 337] альтернативу. Якраз такою альтернативою і виступає Москва. Ну по-перше, як об'єднувач, оскільки починає збирати навколо себе землі, які раніше належали Києву, по-друге отримала перемогу над монголами, які є «невірними», а також Москва проголошує себе захисником православної віри. Фактично послання інока поставила своєрідну крапку над тими ідеями, що і так почали з’являтись і «нависати» у повітрі.

Хоча сама ідея Москви як третього Риму на початковому етапі носила чисто теологічний характер і відносилась не скільки до її політичної могутності, скільки висуваючи Московську державу бути при хистом «істинного християнства». [26;7].

Однак в даній ідеологемі з’явився новий сенс, який змінився в сторону ідейно-політичного, що обґрунтовував піднесення Московського князівства як держави. Таким чином майбутній Росії приписувалась роль хранительки єдино істинної християнської православної віри; в свою чергу православ’я проголошувалось «руським», а Московська держава — єдиним та істинним вселенським царством. [26; 7].

Але в першу чергу патріарху потрібно було об'єднати своїх вірян. Справа в тому, що для православного християнина-селянина, який проживав у XVI — XVII ст. релігія потрібна була перш за все як практична мудрість. Релігія повинна була навчити людину, що йому потрібно робити, щоб жити в світі, який йому мало відомий. 26; 8] Тому навіть з приходом християнства на руські землі, селяни, ще довгий час зберігали вірування старих предків не усвідомлюючи те, що синтезують дві різні релігії: об'єднуючи старих богів з новим «істинним». Християнська церква також намагаючись припинити опір місцевого населення, попередити повстання на релігійному ґрунті починає пристосовувати язичницькі свята під християнські, а слов’янських богів — на святих. 20; 45]. Тому у вірі наших предків збереглись наших предків уявлення про навколишній світ, де біблійські догми про світобудову переплітаються із язичницькими, в свою чергу трансформуючись. Тим самим на Русі з’являються в різні культи, кожен з яких мав свої особливості і відмінності.

Культ мертвих зберігався в недоторканому вигляді до другої половини XVI cтоліття. В Троїцьку суботу поминали батьків, на початку показуючи скорботу плачем та причитанням, а потім звеселяючи мертвих піснями скоморохів, гру на дудках; продовжувались святкувати оргії русалій на Іванову ніч, з містичним вмиванням в річках, з безпорядковими статевими зносинами хлопців та дівчат Ї «и бываетъ отрокомъ осквернение и дЂвам растлЂние». 26;7] Продовжували житии і на великий день і весіннє поминовіння померлих у Великий четвер, коли рано вранці палишли солому і кликали мертвих.

Культ мертвих був одним із проявів релігійності XVI — XVII ст. і притому таким, який повторювався періодично, не був постійним повсякденним культом.

Таким був християнський культ ікон та святих. Ікона — найпоширеніший об'єкт культу. Наші предки молилися тільки перед іконою, інший спосіб молитви був незрозумілий. Для тодішньої людини ікона була і залишається самий звичайний фетиш. Людина вважала саме ікону живою істотою, не розуміючи її іншої ролі.

Інший культ — це культ святих. Рукописне житіє Прокопія Устюжского приводить список руських святих-покровителів окремих міст і місцевостей; такі святі являються охоронцями, хранителями і заступниками свої міст. На відміну від культу святих, який був домашнім і приватним культом, то культ святих був суспільним, політичним культом. 26;8].

В християнському середовищі із священнослужителями конкурували відуни і відьми, знахарі, і щоб витримати конкуренцію, представникам кліру доводилось переймати їхню практику. Також зберігались анімістичні уявлення та старовинні культи березки, домового, водяного.

Таким чином Нікон намагався зміцнити державну і духовну владу, звільнити церкву від впливу світських осіб, створити єдині правила богослужіння і усунути пережитки старих вірувань. Переслідуючи спочатку мінімальні цілі він поступово наближався до більших маючи на меті підняти авторитет не лише Московської держави, а і церкви, підносячи патріарха Москви до рівня константинопольського патріарха. Завдяки ідеологемі «Москва — третій Рим», Московське царство було проголошене захисницею православної віри, закріпило за собою звання об'єднувача Русі і нового центра східних слов’ян.

1.2 Хід реформи Першим кроком Патріарха Нікона на шляху реформи було зрівняння тексту Символу віри в редакції друкованих московських богослужебних книг текстом Символа, написаного на саккосі митрополита Фотія. Виявив розходження мміж ними (а також між Служебніком та іншими книгами). Патріарх Нікон вирішив приступити до виправлення книг та чинопослідувань. З прийняттям патіаршої влади 11 лютого 1653 року, Патріарх наказав опустити у виданні Слідуваній Псалтирі глави про кількість поклонів на молитві приподобного Єфрема Сиріна и про двуперстне хрестне знамення. Частина виправників висказали свою незгоду, в результаті трьох звільнили, серед них старець Саватій та ієромонах Іосиф. 21-го лютого 1653 року, Патріарх розіслав по московским церквам «Память» про заміну частини земных поклонів і про використання триперстного крестного знамення замість двуперстного. Так вийшла реформа, рівно як і протест проти неї. 26;8].

В ході реформи богослужбова традиція була змінена в наступних пунктах:

Широкомасштабне «книжне виправлення», яке привело до змін навіть у формулюваннях Символа Віри — прибраний союз-протипоставленння «а» в словах про віру у Сына Божого «народжена, а не створена», про Царство Боже стали говорити в майбутньому («не буде кінця»), а не в теперішньому часі («нєсть кінца»), із визначення Духа Святого виключене слово «Істинного». В историчні богослужебові тексти було внесено також багато інших нововведень, наприклад, в им’я «Ісус» (под титлом «Ic») була додана щё одна буква і воно стало писатися «Іісус» (под титлом «Ііс»).

Заміна двуперстного крестного знамення трьохперстним і відміна «метаній», або малих земных поклонів — у 1653 році Нікон розіслав по всім церквам московським «пам'ять», в якій говорилось: «не подобається в церкві метання творити на коліні, але в пояс би вам творити поклони; ще і трьомя перстами якби ще крестились». 26;18].

Хрестні ходи Нікон распорядив проводити в зворотньому напрямку (проти сонця, а не по ходу сонця).

Вигук «аллілуйя» стали говорити не двічі (сугуба аллілуйя), а тричі (тригуба). 26;8].

Змінено число просфор на проскомідії и начертання печаті на просфорах.

Всі богослужебні чини, які з Х ст. залишались незмінними, були скорочені, причому з книг було викинуто багато піснопінь і формул, яким надавався особливий характер. Деякі служби були об'єднані: дев’ятий час і вечірня.

Для нововведень Нікон пішов на радикальні заходи. Першим було прокляття двоперстників, далі послідувало публічне осквернення ікон не грецького письма: їм Нікон виколював очі і розбивав їх. Тільки посилення невдоволення народу і скарги до царя змусили патріарха скликати собори 1654 та 1656 років. І саме на цих соборах питання реформи було вирішене. Собори підтвердили правильність реформ і прирівняли незгодних до єритиків. Його також підтримав на соборі 1655 року присутній антіохійський патріарх Макарій, патріарх Константинополя не сприйняв даної реформи. Цар Олексій Михайлович Романов став на бік патріарха. Єдиний, хто став за стару віру — це єпископ Павло Коломенський, якого заточили в Павло-островський монастир, а протопопи, в тому числі Авакум, були відправлені в заслання. Нові книги друкувались у надзвичайному поспіху і розсилались з великою швидкістю [27;20].

Отже, реформа прийнята Ніконом мала на меті «єдинообразити», уніфікувати церкву, ліквідувати всі відмінності в церквах, створити нову церкву за грецьким зразком. Але фактично виправлення, прийняті Ніконом, лиш сприяли розриву між старою та новою вірою. За сім століть, які пройшли з часу прийняття християнства на Русі до епохи Нікона, грецький чин вважався незмінним, а руський — що змінився. Хоча насправді все було навпаки. За вийнятком варіантів, руський богослужбовий чин зберігався свято і незмінно, таким, який він був прийнятий ще в Х столітті від Візантії; грецький чин змінився. Теж двуперстне хрещення, що було прийняте в Х ст., в Греції вийшло із ужитку в ХІІ ст. Реформа змінила Церкву Московського патріархату кардинально, залишивши натомість лише фундамент, основу того, що ввів князь київський Володимир Хреститель. Це у свою чергу викликало невдоволення не лише серед духовенства, а і в народі.

1.3 Наслідки Але в державі назрівав релігійний бунт, який викликаний був не лише через опозицію до цього священників-противників реформ або священників найвищого сану, які вчора були селянами, а сьогодні одягли рясу попа і були голосом простого люду, діливши з ним одну ідеологію та переконання. Реформи зівпали з подіями політичного, релігійного та природного характеру, що дозволило звинуватити в усьому патріарха.

По-перше, напередодні реформи Соборне Уложення 1649 року прикріпило селян до землі [V; 99−100.]. Вслід за цим народ спіткали інші біди. В 1654 році одночасно із указом Нікона про триперстя і з першим собором по питанню про виправлення книг та обрядів, пройшла страшна морова виразка, що знищила в деяких поселеннях повністю все населення, а наступні два роки, 1655 — 1656, були голодними роками, і в одночас була розіслана перша партія.

новонадрукованих книг; на додачу до всього в небі з’явилась комета. 26;20] Тут же серед сільського кліру з’явились ті, які пов’язали «знамення» із земними діями царя і патріарха.

Першою реакцією на реформу став чорний собор 1658 року на Соловках. На той час Соловецький монастир був фактично незалежним від царської та патріаршої влади. Це був уламок, залишок старих порядків. Туди засилали всіх незгодних з царем та церквою. Так сталося і з противниками церковної реформи. У 1658 році до монастиря були прислані нові надруковані книги. Монахи зібрались на чорний собор, який навідріз відмовився приймати реформу. 26;21 — 22.] Щоб якось стабілізувати ситуацію в монастирі, з Москви призначають нового ігумена Варфоломія, ігноруючи вибори монастирські. У відповідь монахи відправили чолобитну царю, домагаючись зняти Варфоломія. Але не чекаючи указу царя ставлять свого: саввинського архімандрита Ніканора. Фактично монахи починають об'єднуватись із в’язнями монастиря. Серед яких були не лише монахи, опоненти Нікона, а і вороги Олексія Михайловича. У свою чергу це стало сигналом для царя до дії, оскільки противники царя, починають об'єднуватись навколо прихильників старої віри, тим самим цар наживав собі нових «неприємностей». Розуміючи всю складність ситуації, був скликаний великий Московський Собор 1666 року, який осудив и скинув Нікона за самовільне залишення кафедры в 1658 році, анафемував всіх противніков реформи. В подальшому в силу державної підтримки церковної реформи им’я Руської Церкви было закріплено виключно за прийнявшими рішення Соборів 1666 и 1667, а прихильників богослужбовихх традицій (старовірів) стали називати розкольниками и преслідувати. Таким чином доля Соловецького монастиря була вирішена. Повстання придушили у крові, Ніканор і його сподвижники були страчені. 26;21 — 22.].

Із 1666 — 1762 рр. старовіри були об'єктом гонінь. Десятки тисяч загинули, близько мільйона втекло за кордон. 30; 56.].

Після Соловецького монастиря Було повстання Степана Рязіна, яке стало реакцією на реформу. Далі пішли бунти стрільців у 1682 і 1698 рр., бунти на Дону 1687 та 1698рр., і в Саратові - 1693р., на Північному Кавказі - 1695р… 30; 73.].

В 1669 році відбулась перша купецька міграція із Москви. Дванадцять сімейств прихожан церкви Всіх Святих на Кулішках на чолі з попом Кузьмою переселились на Стародубщину. А в 1685 році після указів цариці Софії, направлених проти старообрядців, що призвело до посилення еміграції. Шляхи еміграції були направлені в бік Польщі, Швеції, Пруссії, Туреччини, за Кавказ. Одна єдина Вигороцька община в Московщині була створена на крайній півночі, в тайзі.

Ще однією реакцією на реформу була практика самоспалень, яка означала більше, ніж небажання втікачів віддаватись у руки переслідувачів: «Не відкидається той факт, що розкольники часто самоспалювались на очах в урядових загонів і говорили, що краще добровільно згоріти і прийняти смерть мученика, аніж горіти від рук катів, слуг антихриста». [27; 36 — 37.]. Але далеко не всі самоспалення проходили при таких обставинах. А ідеологія їх виявилась набагато складніша.

Самоспалення пов’язане із ідеєю роздвоєння світу і воцаріння у ньому зла. «Той хто хоче врятуватись, йде із світу антихриста; але цього не достатньо, оскільки він, живучи у світі, забруднив себе обіцянкою з антихристом, несе на собі відбиток гріха.».. 27; 36 — 37.]. Для того, щоб врятуватись, щоб отримати кращу долю після близького вже страшного суду, потрібно очиститись зовсім від всяких слідів злого царства. Для отримання вінця мученика необхідно було прийняти друге чисте хрещення вогнем. Авакум говорив, що самоспалення необхідне, щоб «не загинути від злого духу свого»; воно має повну силу тоді, коли відбувається «своєю волею»". 27].

Фактично реформа Нікона мала об'єднати церкву під єдиним началом московського патріарха, намагаючись ліквідувати всі відмінності у богослужінні. Вирішуючи дану проблему московський патріарх перейшов на грецький чин, який багато в чому змінився з часів хрещення Русі. Тим самим обурив частину нижчого духовенства, а також селян-общинників, які не забажали приймати нововведення.

РОЗДІЛ ІІ. Старообрядництво. Від розколу до сьогодні.

2.1 Виділення течій старообрядництва. Відмінності «старої» та «нової» віри Виділяють дві основні течії старообрядництва, які виникли майже відразу після розколу. Це поповці та безпоповці, які склались у результаті взаємовідносин із РПЦ.

Попівство — це одне із двох основних течій старообрядництва. Виникло в результаті розколу и закріпилось в останньому десятилітті XVII ст.

Цікаво, що сам протопоп Авакум виступав за те, Щоб приймати священство із новообрядовою церквою: «И иже в православных церквах, где пение без примеса внутрь алтаря и на крылосах, а поп новопоставлен, о сем посудить — аще он поп проклинает никониан и службу их и всею крепостию любит старину: по нужде настоящего ради времени да будет поп. Как же в миру быть без попов? К тем церквам приходить."[IV; 200].

Поповці приймають сім таїнств християнства і визнають необхідність священників при богослужінні та обрядах. Характерна участь у церковному житті не тільки священнослужителів, але і мирян.

Основними центрами попівства вспочатку був Нижньогородський край, де нараховувалось десятки тисяч старообрядців, Донська область, Чернігівщина, Стародубщина. В XIXст. її найбільшим центром поповства стала община Рогожского кладовища в Москві, в якій ведучу роль грали господарі мануфактур. Спочатку поповці были змушені приймати священників, які перебігали по різним причинам из Російської православної церкви. За це поповці отримали назву «бєглопоповци». В силу того, что більшість. [IV; 200]архієпископів та єпископів або приєднувались до нової церкви, або, в іншому випадку, были реприсовані, старообрядці не могли самі обрати дияконів, священників чи епископів. В XVIIIст. было відомо декілька самозваних епископів (Афиноген, Анфим), які були викриті старовірами.

При прийомі втікачів священників поповці, зсилаючись на деякі церковні собори говрили, що незважаючи на реформу РПЦ не зовсім втратила праведності. В 1800 году, невелика частина поповців перейшла під юрисдикцію РПЦ, зберігши дореформенну обрядовість. Для них была створена окрема структура — т. п. Єдиновірна церква. Врезультаті велика частина відтворила трьохчинна іерархія, третя частина перейшла в беспоповщину. IV; 204].

В 1846 році, післе переходу в старообрядство митрополита Боснійского Амвросія, виникла Білокриницька ієрархія, котра на сьогодні являється одним із самих великих старообрядницькихких направлень. По догматиці поповці мало чим відрізняються від новообрядців, однак притримуються при цьому старих — доніконіанських — обрядів, богослужбових книг та церковних традицій. ."[IV; 205].

Чисельність поповців на кінець XX ст. складає біля1,5 миллиона чоловік, більша частина яких зосереджена в Росії.

Беспоповство виникло в XVIIст. посля смерті священників старогообрання. В рядах старообрядців після розколу не було жодного єпископа, за виключенням Павла Коломенського, який вмер ще в 1654 році і не залишив по собінаступника. По канонічним правилам Православна Церкова без єпископа існувати не може, так як тільки єпископ має право посвятити священника і диякона. Старообрядницькі священники доніконовського поставлення незабаром померли. Частина старообрядців, сформувала беспоповський толк. Старообрядці, які не визнали священників нового ставлення, що залишились геть без священників, стали в побуті називатись беспоповцями.

Незважаючи на те, що старообрядництво відгалужується на ряд течій, вони мають спільні риси, які і зумовили відокремлення від Православної церкви, яка прийняла грецький чин. ."[V; 340].

Відмінності після реформи стали такі:

Великой Агіасмой вважається вода, яка освячена в надвечір'я Богоявлення.

Хрестний хід відбувається по сонцю (по годинниковій стрілці).

В більшості течій одобрюється присутність християнн в давньоруській молитвинній одежі: кафтанах, сарафанах и т. п. Зберігається вик4ористання деяких дораскольних термінів и старослов’янске написання деяких слів (псалтирь, Ієросалім, Саватій, Євва, священноінок (а не ієромонах) та ін.).

В ході «книжної справы» були внесен зміни в Символ віры: прибраний союз-протиставлення «а» в словах про Сина Божого «рожденна, а не сотворенна», тобто, «рождённого, не сотворённого». Старообрядці різко виступали проти знищення догматів і були готові «за єдиный аз» (то есть за одну букву «а») піти на муки і смерть.

Порівняння тексту:

Старообрядці вважають, що грецькі слова в тексті — то Кіріон — означають Божественний та Істинний (тобто, Господа Истінного), і що по самому смислу Символа віри потребує в ньому проповідувати Духа Святого істинним, як проповідують в тому ж Символі вери Бога Отця і Бога Сина Истинными (во 2 члене: «Света от Света, Бога Истинна от Бога истинна»). [VI].

Им’я Ісус.

В ході церковних реформ традиційне написання имені Христа Ісуса було замінено на новогрецьке Іісус. Старообрядці продовжують притримуватись традиційного написания. Вони вказують на те, що и у інших слов’ян (серби, чорногорці) в богослужбових книгах зустрічаються написання «Ісус».

Трисоставний восьмиконечний крест.

Досконалою формою креста у старообрядців вважається восьмиконечна, четирьохконечний крест, який запозичений із латинської церкви, не приміняється в ході богослужіння. [VI].

Двуперсття.

В ході реформи патріарха Нікона перетерпіло змін складання пальців (перстоскладання) при здійсненні хрестного знамення: мирянину при крестообразному осяєнні себе або кого-небудь іншого, предписувалось складати три пальці «щепотью», в ієрейскому ж благословляющому жесті використовуються т. н. «именословное перстосложение», в якому пальці знаменують собою букви имені Христа — ІС ХС. [VI].

Навплийского протопопа Миколая Малакси (XVI ст.). По йго імені подібне перстоскладання в старообрядницькому середовищі іменується «малаксой».

Во багатьох післярозкольних джерелах, близьких Руській Православній церкві, приводиться теорія, по якій первичною формою перстоскладання було одноперсття, яке вподальшому замінилось двуперсттям і, накінець, в результаті утвердилось триперстним. Старообрядці ж наполягають на благочесті, давності та істинності двуперсття. В якості доказу давності двуперстного жеста приводиться багато давніх пам’ятників іконографії, в тому числі і ті, які відносять придання до апостольських часів. При розгляді істинності жеста розкривають йго символічний сенс: два перста означают дві суті Сина Божого, при цьому трохи зігнутий середній палець означає «умаление» (кеносис) Божественної природи при людській сутності Спасителя. Три інші перста з'єднанні в знак з'єднання та незмішані Святої Трійці в єдиному Всевишньому. При троеперстном крестном знамении символ Христа заміняється символом Трійці, що дозволяє старообрядцям попрікати «ніконіанам», що вони таким чином «розпинают Трійцю». [VI].

Агнець (слав. ягненок) — літургічний хліб, що вживається в православній церкві для здійснення таїнства Євхаристіїї. Згідно вченню Церкви, літургічний хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христа. Тілом и Кров’ю причащаються духовенство і віруючи. Агнець готуються священником (або архієреєм) під час проскомідіїї. Агнцем символічно називають Іісуса Христа, який приніс себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха.

Подвійне алілуйя.

В ході реформи Нікона сугубе (тобто подвійне) произнесение «аллилуйї», що в перекладі с давньоєврейської мови означає «слава Тобі Боже», було замінено на тригубе (тобто на потрійне). Замість «Алілуйя, алілуйя, слава тебі Боже» стали проговорювати «Алілуйя, алілуйя, алілуйя, слава Тобі, Боже». З точки зору греко-росіян (новообрядців), потрійне проголошення алілуйї символізує догмат про Святу Трійцю. Однак старообрядці стверджують, що сугубе проголошення разом зі «слава Тобі, Боже» уже является прославлением Троицы, поскольку слова «слава Тобі, Боже» являється одним із перекладів на слов’янську мову давньоєврейського слова алілуйя.

Поклони.

Не допускається заміна земних поклонів на поясні.

Поклоны бувають четирьох видів:

1. «звичайний» — поклон до персей або до пупа;

2. «середній» — в пояс;

3. малий земний поклон ;

4. великий земний поклон.

У новообрядців і для священнослужителів, і для монахів, і для мирян приписується класти поклони лише двух видів: поясні і земні.

«Звичайний» уклін супроводжує вжиганння свічок і лампад; При великому земному поклоні коліна и голову потрібно приклонити до землі (полу). По здійсненні крестного знамення, долоні обох рук кладуться на підруччя, обидві разом, а потім голову нахиляють до землі стільки, щоб головою доторкнулися до рук на підруччі: коліна також приклоняють до землі разом.

Малий земний уклін виконується швидко, одне за іншим, що знімає вимогу про преклоніння голови до самого підруччя. [VI].

Церковний спів.

Після розколу православної церкви старообрядці не прийняли ні новий багатоголосний стиль співу, ні нову систему нотного запису. Збережений старовірами крюковий спів (знаменне и демественне) отримало свою назву від способу запису мелодії особливимими знаками — «знаменами» або «крюками». В знаменному співі існує окрема манера виконання, тому в книгах з церковного співу зустрічаються словесні указання: тихо, велегласно (в повный голос), і косно або рівно (помірний темп співу). В Старообрядницькій церкві співу виділяється високе виховне значенне. Співоча практика не визнає класичну постановку голоса, людина, яка молиться, повинна співати своїм звичайним голосом, у фольклорній манері. В знаменному співі немає пауз, зупинок, весь спів виконується безперервно. Під час співу слід досягати однорідності звучання, співати як би в один голос. Склад церковного хору був виключно чоловічим, але через мало чисельність співаків на сьогодні фактично в усіх старообрядницькихих молебнях і церквах основу хору складають жінки.

Отже, в процесі розколу із старообрядців виділилось дві основні течії: поповці та безпоповці. Попівство — це одне із двох основних течій старообрядництва. Виникло в результаті розколу и закріпилось в останньому десятилітті XVII ст. Поповці приймають сім таїнств християнства і визнають необхідність священників при богослужінні та обрядах. Характерна участь у церковному житті не тільки священнослужителів, але і мирян. Беспоповство виникло в XVIIст. посля смерті священників старогообрання. Частина старообрядців, сформувала беспоповський толк. Старообрядці, які не визнали священників нового ставлення, що залишились геть без священників, стали в побуті називатись беспоповцями. [VI].

Незважаючи на те, що старообрядництво відгалужується на ряд течій, вони мають спільні риси, які і зумовили відокремлення від Православної церкви, яка прийняла грецький чин. Відмінності полягали у богослужінні, справленні ритуалів, оскільки старообрядці за лишили старий руський чин, який зберігся ще від часів прийняття християнства.

2.2 Побут та звичаї старообрядців З часу розколу церкви в Росії старообрядці стали носіями дещо інших ніж у росіян звичок, стереотипів, норм поведінки, котрі приймають у сфері родинного й супільного побуту, охоплюючи рівень спілкування, поведінку та обрядовість. Так, жінки, відвідуючи богослужіння, покривали голову хусткою, яка зачіплювалася (а не зав’язувалась) біля підборіддя шпилькою. Обов’язковою приналежністю до старовірства стало носіння бороди особам чоловічої статті на яку ПетроІ наклав податок на носіння бороди, насильно насадажуючи елементи європейського життя та суспільно-економічного розвитку. Старообрядництво продовжувало жити та мислити в межах релігійної свідомості, характерної для давньоруської епохи. проявом цієї осібності стало усвідомлення себе як окремої субетнічної групи, котра в різних регіонах України отримала різноманітну назву, але уособлювало один і той же народ: «пилипонів», «кацапів», «липован», «некрасівців», «слобожан», «чорнобильців», яких об'єднують під одною назвою «старообрядці».

На перше місце старовіри ставили завжди віру. Адже окрім віри, вони нічого не мали. Зазнаючи постійних утисків та переслідувань, вони не мали постійного місця проживання чи багатих статків. В кінцевому результаті це вплинуло на формування ментального характеру. Особливістю ментального характеру у старообрядців стала рішучість, послідовність, жертовність, колективізм. «Загалом російське старовірство ментально було ближче до запорозького козацтва, яке сповідвало ідеали дороги, чужини, простору, неспокою.». 25;336].

В старообрядському середовищі існували особливі взаємовідносини. В борг намагались не брати, але давали. Тільки не під відсотки — відношення до лихварів було негативним. Гарним тоном вважалось по власній ініціативі відстрочити платіж боржника, який попав у скрутну ситуацію, пробачити борг, допомагати сиротам, вдовам або ж їх утримувати. 30; 54].

Фактично така згуртованість допомагла піднятись старообрядцям в економічному плані. Чому свідчать собори старовірів перших десятиліть ХХст.: «Собори старовірів перших десятиліть ХХ ст. важко назвати такими, настільки економічні питання займали серйозне місце в колі обговорюваних проблем. Тільки, мабуть, білокриницькі старовіри стали називати їх з'їздами.» [30; 56].

Фактично це стало причиною того, що старовіри, які розбагатіли, стали віддавати усе своє майно в общину. Це не було благодійністю: община мала права на прибуток від прибутків єдиновірців. Масштаби збору в конфесійну скарбницю, відповідали масштабам їх застосування: від турботи за сиротами і недієздатних, навчання дітей і хабарів світській та духовній владі, до будівництва житла і викупу общинників від кріпосної залежності. Центральною ж задачою залишалось зміцнення конфесійної економічної основи, яку на рівних складали общинні господарстваі формально приватні підприємства общин. 30; 57].

Старообрядці займалися найрізноманітнішими видами ремесел та промислів, не цураючись ніякої важкої праці. Невеликий відсоток займався безпосередньо землеробством. Оскільки землі було мало, то вистачало і жіночих рук на полях. Тому чоловіки змушені були шукати роботи на стороні. Як правило наймали робітників зі старовірів після великодніх свят, а граничний термін завершення робіт був зимовий Миколай, що святкувався 18-го лютого. 25; 338].

Були відомі артілі старовірів: теслярів, мулярів, садівників, баштанників, каменщиків.Так, у двох старовірських поселеннях на Світловодщині Кіровоградської області (Золотарьова та с. Микільське) артілі каменярів славилися своєю майстерністю на весь Єлисаветградський повіт.

Люди до 1917 року тут проживали статечні і заможні - віри трималися міцно, промисли і ремесла, уміння до яких передавалися з покоління в покоління давали непоганий заробіток, тому і радянську владу з її урівняйлівкою та войовничим атеїзмом не сприйняли зовсім. Настоятель старообрядницької церкви в с. Микільське Світловодського району Кіровоградської обл. отець Димитрій Богунов констатує факт, що радянська влада «катком прокотилася по старообрядській вірі, людських долях…».

Замкнуте старовірське середовище протягом століть зберегло оригінальну російську мову, яка в кінці ХІХ — на початку ХХ століття набуває специфічних ознак і суттєво вирізняється від літературної. Відбувається взаємообмін, синтез української та російської мов. Під впливом української мови, старообрядницька певною мірою змінилася, але не втратила своїх особливостей. Крім церковнослов’янської лексики, вона зберігає розмовну, котра існувала в тому чи іншому регіоні Росії на період переселення старовірів з рідних країв. 25; 337].

Суто старообрядницька лексика (в окремих випадках представлена діалектами): молодой (рос. жених, укр. — молодий), молодка (рос. — невеста, укр. — молода), сорака, сорачка (укр. — бідна, жалюгідна людина, котра потребує співчуття), кали (рос. — когда, укр. — коли), чаво (рос. — чего, укр. — чого), ище (рос. — еще, укр. — ще), сенцы (рос. — сени, укр. — сіни), копаница (рос. — тяпка, укр. — сапа), таматка (рос. — там, укр. — там), тощо.

Місцева старообрядницька лексика має свою специфіку суфіксів та закінчень. Наприклад у словах: со левыва, со правыва (рукава); милой, миленькой, бравенькой, аленькой, подымалися, (сподстрелили), голосистова (соловья),(сети) шелковыя, лазурьливыя, попросите, к молодэй (до молодої). [25; 338].

Незважаючи на велику релігійність старообрядців, у їхньому побуті збереглося чимало традицій, які сягають корінням ще з часів Київської Русі.

Це святкування масниці перед початком Великого посту, влаштування хороводів, особливо на весіллях. Хороводи старообрядці влаштовували поза межами села. Хороводи були елементом ярмарків, гулянь, де одночасно укладалися угоди, відбувалася торгівля. Хороводи супроводжувались піснями, участь у ньому приймала молодь, тут же утворювались пари. Після закінчення кожної пісні, пари цілувалися. Також зберігалися давньоруські ігри. Це наприклад, катання на релях — гойдалки для молодих людей. Були принесені старообрядцями як раз під час переселення їх з Росії.

Гойдання на релях починалось у перший день Великодня та продовжувалось цілий тиждень. Біля них збиралась сільська молодь. Дівчина, яка подобалась хлопцеві, запрошувалось стати з ним на підніжжя, потім релі розгойдували. Після катання, пара залишала останні, а її місце займала наступна. [25; 341].

Тим не менше старообрядницьке середовище було найменш сприятливим для консервації язичницьких свят чи обрядів. Більшість з них просто було забуто.

2.3 Перші поселення на території України. Стародубщина Після розколу 1666 — 1667 рр., коли старообрядців визнали поза законом і анафемували, почались гоніння. Противники реформи Нікона змушені були або тікати від переслідувань або просто емігрувати на землі, які вільні від реформи.

Переселення старовірів до Гетьманщини розпочалося наприкінці 60-х рр. XVII ст., відразу після собору Російської православної церкви (1666−1667 рр.), який закріпив розкол. Перша згадка про них датується 1669 р. Саме тоді 12 московських купецьких сімей на чолі зі священиком Кузьмою Калмиком заснували на території Стародубського полку слободу Понурівку. Основна причина, що спонукала розкольників до переселення, — переслідування з боку уряду й офіційної церкви. Поява старовірів саме в цьому регіоні пов’язана з низкою суттєвих переваг географічного характеру. Головна з них — віддаленість від адміністративних центрів і близькість кордону Речі Посполитої, за який можна було швидко перейти в разі небезпеки.

Однак перші поселення розкольників на Стародубщині проіснували недовго. Відразу після стрілецького повстання (1682 р.), в якому старообрядці брали активну участь, московський уряд зажадав від гетьмана І.Самойловича вжити репресивних заходів проти тих старовірів, які втекли в Україну. Підтвердження того, що гетьман виконав цю вказівку, знаходимо в листі І.Скоропадського до посольського приказу від 29 червня 1714 р., де згадуються гоніння на «капітонів» із боку «Семена Гетьманыча, полковника стародубского» (1680−1685). Тому вони змушені були залишити Понурівку й переселитися за польський кордон, де в маєтках мозирського старости К. Халецького виникла велика розкольницька колонія «Вєтка» .

Проте викликає сумнів, щоб стародубський полковник із великою завзятістю проводив цю акцію. Скоріше вона була вимушеною. На нашу думку, інтереси російського уряду й українських поміщиків у ставленні до переселення розкольників на територію Гетьманщини не збігалися. Очевидно, що козацька старшина, до маєтків якої в основному й переселялися старовіри, намагалася за їхній рахунок збільшити кількість своїх підданих. Саме цим, мабуть, і можна пояснити той факт, що майже одночасно з вигнанням старовірів із Понурівки на території полків розпочалось осадження нових розкольницьких слобід, яке тривало ще й на початку XVIII ст. У період із 1684 р., коли були засновані" слободи Деменка та Єленка, до 1710 р., коли осадили Млинку, на Стародубщині виникло 16 поселень старовірів. Цікаво, що перше з них з’явилось у рангових маєтках того ж стародубського полковника. Сумнівно, щоб С. Самойлович про це не знав. Однак свідчень про переслідування ним чи іншими козацькими урядовцями нових переселенців ми не знайшли.

Досить складною й суперечливою для старообрядців залишалася політична ситуація. Визначалася вона, головним чином, ставленням до них російських імператорів. Репресії й переслідування з боку влади тривали аж до 60-х рр. XVIII ст. Однак разом із тим можна говорити й про узаконення існування старовірських поселень на Стародубщині. Перші кроки в цьому напрямку здійснив уряд Петра І. Новий цар, за визначенням М.І.Лілеєва, «ставився до розкольників, як державний чиновник» «. Потребуючи значних коштів для своїх грандіозних реформ, Петро вбачав у них не лише опозиційну релігійну групу, а й категорію податного населення, здатного приносити державі чималі прибутки.

У 1714 р. цар видав два укази (17 березня й 9 жовтня) на ім'я київського генерал-губернатора князя Д.Ґоліцина щодо старообрядців. В останньому відзначалося: «Великорусского народа всякого чину беглых людей, которые живут в малороссийских городах и малороссийских полках, выдавать в великороссийские города, где кого надлежит, а где явятся великороссийского народа раскольники и оных, велено переписать всех на лицо подворно и кто на каких грунтах, и за кещ живут в подданстве, и велено им жить на тех же грунтах, на которых они поселились, а владельцам ими, раскольниками, отнюдь не владеть и податей с них не иметь, и никакими делами их не ведать, и обид им не чинить…» .

Як бачимо, головним завданням генерал-губернатора було віднайти розкольницькі слободи й переписати їхніх мешканців із метою обкладання податком. За умови його сплати, розкольники отримували офіційний дозвіл від російської влади на проживання в цьому краї.

Із метою виконання цього указу генерал-губернатор Д.Ґоліцин разом із геть-маном І.Скоропадським створили спеціальну комісію. Із російської сторони до її складу ввійшли полковник Григорій Єрґольський (голова комісії) та дворянин Кузьма Безобразов". Поставлене перед ними завдання було досить складним. Адже не слід забувати, що, за релігійними уявленнями старовірів того часу, занесення до будь-яких державних списків вважалося позначенням печаткою антихриста. Активні дії комісарів могли викликати негативні наслідки. В одному з повідомлень полковника Г.Єрґольського князеві Д.Ґоліцину йшлося: «В Стародубском уезде поселены слободы великороссийского народа — раскольники, а ехать в те слободы опасно, дабы не разбежались за границу». Через це, очевидно, перепис затягнувся й тривав, за свідченням управителя розкольницьких слобід В. Морозова, більше трьох років — з 1715 по 1718 рр. У результаті виявилося, що в маєтках гетьмана Скоропадського й козацької старшини, а також у володіннях Києво-Печерського та Чернігівського Іллінського монастирів на території Стародубського й Чернігівського полків виникло 16 слобід, в яких налічувалося 377 дворів розкольників.

За матеріалами перепису визначили й суму податку, який мали сплачувати старовіри. Вона становила 1519 руб. При цьому чиновники Київської губернської канцелярії керувалися тим пунктом царського указу від 8 лютого 1716 р., який стосувався розкольників, розселених поблизу кордонів. Згідно з цим указом, ця категорія не підлягала подвійному оподаткуванню, як решта старовірів імперії. Ця поступка, очевидно, мала запобігти масовим утечам останніх.