Українська жіноча проза кінця ХХ століття: світоглядні моделі й особливості художнього стилю

Дніпропетровський національний університет

Кушнерюк Юлія Романівна

УДК 821. 161. 2: 82 — 31

Українська жіноча проза кінця ХХ століття:

світоглядні моделі й особливості художнього стилю

10.01.01 — українська література Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Дніпропетровськ — 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького національного університету, Міністерство освіти і науки України (м. Запоріжжя).

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Хом’як Тамара Володимирівна, Запорізький національний університет завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Турган Ольга Дмитрівна, Запорізький державний медичний університет, завідувач кафедри культурології та українознавства;

кандидат філологічних наук, доцент Філоненко Софія Олегівна, Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, доцент кафедри української та зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «28» лютого 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49 027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1, Палац культури студентів ДНУ).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49 050, Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано «25» січня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.О. Глушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Літературний період 80−90 рр. ХХ століття відзначається активними трансформаційними процесами, які проектуються на загальний стан культури й суспільства. Рецепція новітніх теорій гендерного аналізу, наративу, психоаналізу розширює методологічні горизонти українського літературознавства. Сучасна ситуація відзначається актуалізацією «жіночого» дискурсу в українській літературі пострадянського простору, представленого творчістю Г. Гордасевич, Л. Демської, О. Забужко, С. Йовенко, М. Кривенко, М. Ломонос, С. Майданської, М. Матіос, Г. Пагутяк та ін. Кількість авторів жіночої прози значно зросла порівняно із літературною ситуацією 80-х років ХХ століття, що свідчить про зміни культурних орієнтирів суспільства. В українській жіночій прозі кінця ХХ століття спостерігаємо формування нової світоглядної парадиґми, у якій органічно переплетені різноманітні інтерпретації істин буття, позначені єдністю ідейно-тематичних тенденцій. Яскрава індивідуальність митця є підґрунтям формування індивідуального типу художньої свідомості й формування певних стильових тенденцій у літературі. Наприкінці ХХ століття були здійснені дослідження, присвячені аналізу світогляду, типу художньої свідомості, образу світу, який трансформується специфікою художнього мислення. Серед них — роботи Л. Бігун, М. Богач, О. Бондарєвої, Б. Криси, С. Лущій, І.Набитовича, Н. Плетенчук, Л. Шевченко та ін. Органічним є дослідження специфіки жіночого письма в контексті світоглядної рефлексії текстів українських сучасних письменниць в умовах трансформації глобальної моделі світу, зміни ціннісної парадиґми. Попри численну кількість публікацій, присвячених творчості О. Забужко, Г. Пагутяк, С. Йовенко, цілісні, системні і масштабні дослідження співвідношення жіночої суб'єктивності та світогляду особистості, специфіки моделювання картин буття в жіночій прозі практично відсутні. Суттєво вирізняються дослідження О. Карабльової, Л. Кулакевич, Т. Тебешевської-Качак, С. Філоненко, які з’явилися протягом останніх років.

Актуальність роботи зумовлена своєрідністю концепції світу, представленої в жіночій українській прозі кінця ХХ століття, потребою відновлення тяглості літературної традиції внаслідок залучення творчості авторів, які залишилися поза увагою літературознавців, наявністю дискусійних положень у зазначених дослідженнях, потребою ґрунтовнішого осмислення поетики й стилю художнього мислення жіночої прози з метою поглиблення літературознавчої інтерпретації феноменів фемінності-маскулінності в культурі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з науковим планом кафедри української літератури Запорізького національного університету «Література й історія». Тема дисертації ухвалена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т. Шевченка 18 грудня 2003 р. (протокол № 5).

Мета дослідження: проаналізувати форми виявлення світоглядних моделей в українській жіночій прозі кінця ХХ століття й особливості індивідуальних стилів.

Для здійснення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

теоретично обґрунтувати проблему світоглядної моделі в художній творчості;

проаналізувати теоретичні аспекти понять «жіночої літератури» й «жіночого письма»;

дослідити специфіку моделювання ідентичності героя й визначити провідні типи характерів як стилетворчих чинників;

виокремити й проаналізувати системотвірні філософеми на позначення часопросторових концептів, їхній зв’язок із хронотопною специфікою творів;

проаналізувати аксіологічні концепти в системі світомислення жіночої прози;

визначити типологічні паралелі та специфіку виявлення світоглядних моделей;

розкрити вплив домінуючої світоглядної моделі на стильову своєрідність художнього тексту.

Об'єктом дослідження є твори жіночої прози: повість Г. Гордасевич «Ноїв ковчег»; повісті «Місто в тіні», «Потяг до світла», оповідання Л. Демської; повісті «Інопланетянка», «Книга Буття. Глава четверта», «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», «Дівчатка», роман «Польові дослідження з українського сексу», есеї О. Забужко; повісті «Жінка у зоні», «Про що мовчить книга Йова» С. Йовенко; повісті «На останнім стопню», «Коротка екскурсія у минуле, або ціна Сівиллиних книг», «Душа речей», «Фантастичне оповідання, написане поетом Яремою Пальчиком і не прийняте жодним часописом до друку» Н. Конотопець; повість «Одкровення Вельзевула козачій дочці, Христом миропомазаній» М. Ломонос; романи «Землетрус», «Діти Ніоби» і повість «Провідна неділя» С. Майданської; повісті «По праву сторону твоєї слави» і «Млин мерців» М. Матіос; повісті «Берег учорашньої ночі», «Зрада», оповідання Н. Околітенко; романи «Смітник Господа нашого», «Радісна пустеля», «Компроміс», повісті «Записки Білого Пташка», «Гірчичне зерно», «Кіт з потонулого будинку» та оповідання («Гола дитина, або Ще одна новорічна історія», «Містерія небес», «Плач ріки Бистриці») Г. Пагутяк; роман «Межа» Ю. Шевчук;

Предметом дослідження є особливості реалізації світоглядних моделей та їхній вплив на формування специфіки художнього стилю в українській жіночій прозі ХХ століття.

Теоретико-методологічною основою дослідження виступають літературознавчі праці Р. Барта, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, О. Лосєва, О. Соколова, Ю. Степанова, В. Топорова, О. Фрейденберг, Б. Успенського та ін. Суттєвими для роботи є концепції представниць феміністичних та ґендерних студій В. Агеєвої, С. де Бовуар, Г. Брандт, О. Вороніної, Т. Гундорової, Н. Габріелян, І.Жеребкіної, Н. Зборовської, С.Павличко. Філософським, культурологічним контекстом дослідження є праці М. Бердяєва, Г. Маркузе, Х. Ортеги-і-Гасета, Ж.-П.Сартра, М. Еліаде тощо.

Завдання дослідження передбачають використання методів, які б розкрили специфіку предмета. У процесі роботи застосовувалися в синтетичному поєднанні такі методи: ґерменевтичний, структурно-семіотичний, історико-типологічний, ґендерний аналіз, психоаналітичний (частково).

Наукова новизна роботи. Наукова новизна роботи полягає в тому, що проблема світоглядних моделей в українській жіночій прозі вперше постала предметом спеціального дослідження. До цього часу літературознавці не розглядали її системно, порушуючи окремі аспекти в процесі розкриття поетики української жіночої прози.

Особистий внесок здобувача полягає в системному дослідженні специфіки виявлення різновидів світоглядних моделей в українській жіночій прозі кінця ХХ століття. У роботі на основі аналізу макроі мікрорівнів поетики тексту аналізуються форми впливу домінуючої світоглядної моделі на формування особливостей художнього стилю в українській жіночій прозі кінця ХХ століття. У дослідженні актуалізований філософський дискурс, який сприяє розширенню методологічних можливостей трактування проблеми. За об'єкт аналізу дисертантом була обрана творчість письменниць (Н.Конотопець, М. Ломонос, Н. Околітенко, Ю. Шевчук), залишена поза увагою критики.

Практичне значення. Результати роботи можна використати при викладанні дисциплін історії української літератури та теорії літератури, в дослідженнях проблем поетики сучасної української прози.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації апробовані в доповідях на конференціях різних рівнів: Міжнародній науково-теоретичній конференції «Проблеми жанру, стилю, літературного напряму» (Запоріжжя, 2003), II Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література у контексті світової літератури» (Одеса, 2002), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2004), Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми слов’янської філології (Бердянськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції «Творчість «шістдесятників» у координатах української і світової літератури» (Дніпропетровськ, 2005), Міжвузівській науково-практичній конференції «Російсько-український філологічний дискурс» (Запоріжжя, 2006), на щорічних звітних наукових конференціях викладачів та студентів філологічного факультету Запорізького національного університету (2003, 2004, 2005, 2006, 2007).

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (350 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 225 сторінок, основного тексту — 199 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено її теоретико-методологічну основу, наукову новизну і практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Світогляд і художня творчість: теоретичний аспект» синтезовані теоретичні відомості щодо наукової інтерпретації понять «світоглядні моделі», «жіноча проза», виявлено специфіку жіночої світоглядної концепції, її вплив на формування художнього стилю жіночого письма, акцентоване інтенсивне зближення наукового й художнього способу пізнання об'єктивної реальності, амбівалентності співвідношення філософії і художнього філософування.

Підрозділ 1.1. «Роль світоглядних компонентів у моделюванні художнього світу». У філософії мистецтва порушується проблема інтерпретації мистецтва як особливої форми світовідношення. Поняття «світогляд» передбачає когнітивну основу, а поняття «світовідношення» є практичною основою світогляду і результатом його втілення. Світогляд як цілісна система може бути відсутній у літературному творі, який не завжди є однозначним аналогом реальності, проте окремі компоненти реалізуються в об'єктивному конфлікті або «псевдоконтакті» різних ціннісних і логічних систем персонажів, автора і персонажа (Е.Володін). Концептуально-термінологічний апарат на позначення форм впливу світоглядних засад на формування художнього світу невпорядкований і відображає тенденції інтеграції та диференціації наукового знання. Уточнення змістовних аспектів цих понять, яке подається в підрозділі, дає можливість досягти точності терміновживання. У світлі зазначеного з’ясовується кореляція понять «світоглядна модель» і «стиль».

У сучасному дискурсі гуманітарних наук категорія стилю відзначається варіативністю семантики. Більшість дослідників розуміє категорію стилю як естетичну цілісність змістовної форми, сталу єдність її компонентів, зумовлену характером вираженого змісту (В.Жирмунський, Я. Ельсберг). Структура стилю і механізм стилетворення — дискусійні аспекти. Сутність поняття полягає у відборі й контамінації елементів твору, які створюють єдність. Стиль наявний тоді, коли в творі стають необхідними одні елементи, а інші не повинні бути присутніми (О.Соколов). Дослідник розробив поняття «носії стилю» (компоненти форми) і «стилетворчі фактори» (змістовний рівень). Стилетворчі фактори визначають систему художніх засобів. Еволюція стильових систем детермінується історичним чинником — світовідчуттям епохи, у художньому творі закономірно відображаються стиль поведінки, світогляд автора (М.Бахтін, В. Жирмунський, В. Виноградов, О. Лосєв). За вихідну методологічну позицію беремо такі аспекти визначення стилю, як «принцип світовідношення художника» (А.Черних), «єдину перцепцію, якій підкоряється поетичний світ» (В.Кайзер). Поняття «світоглядна модель» містить розуміння аналога, концептуального утворення, яке синтезує компоненти світогляду, детермінує специфіку моделювання художнього світу, вибір певних зображальних засобів та актуалізує індивідуально-стильові риси як результат практичного втілення світогляду.

Роль світоглядного фактору стає актуальною і в контексті відродження й збагачення методології гуманітарного знання. Перспектива цього вбачається в трансформації критичних орієнтирів, насамперед «філософізації літературознавства», адекватного прочитання тексту, на чому наголосили літературознавці О. Забужко, Ю. Ковалів С. Павличко, Л. Тарнашинська та ін.

Підрозділ 1. 2. «Світоглядні константи в стуктурі жіночого письма». У ньому порушується проблема специфіки жіночого світосприйняття, сутності жіночого письма. Актуалізація терміну «жіноче письмо» в сучасному українському літературознавстві пов’язана з іменами В. Агеєвої, Т. Гундорової, Н. Зборовської, І.Івасів, О. Карабльової, С. Павличко, Л. Таран, Т. Тебешевської-Качак, Г. Улюри, С. Філоненко та ін. Підставою для типологізації текстів сучасної жіночої прози С. Філоненко вважає такі принципи (реалізовані в художніх текстах), як «усвідомлене авторство», «проблематизована ґендерна ідентичність жінки-протагоніста», і пропонує термін «феміноцентрична література» на означення творів сучасної української жіночої прози. Аналогічно І.Яремчук визначає сучасний жіночий роман як «роман опору, сповнений екзистенційної проблемної напруги, соціальних і психологічних узагальнень з приводу „іншості“ жінки щодо „іншості“ чоловіка». Критичні стратегії представників напрямку феміністичної критики спростовують неадекватну інтерпретацію творів «жіночої прози» і апологетизують правомірність функціонування терміну в сучасному українському літературознавстві, розширюючи цим його методологічні горизонти.

Аналізуючи глибинні механізми дискусійності проблематизації феномену «жіночого досвіду» в українській літературі, констатуємо, що ґендерна свідомість ще недостатньою мірою сформована в художньому дискурсі, літературознавстві, культурі в цілому. До подібних висновків приходять різні дослідники, у працях яких наявні різноаспектні оцінки й мотивації такого стану речей (Т.Гундорова, Т. Дороніна, Н. Зборовська). Підтримуємо думку С. Філоненко про те, що твори української жіночої прози перебувають у ситуації діалогу з феміністичною літературою.

При дослідженні особливостей реалізації світоглядних моделей у контексті своєрідності індивідуального стилю письменниць і специфіки «жіночого письма», беремо до уваги такі особливості жіночого світосприйняття, як: «контекстуальність» — орієнтація на конкретну ситуацію, взаємозалежність людей; «монізм» — нерозривна єдність раціонального та інтуїтивного; відмова від жорсткої поляризації суб'єктно-об'єктних відносин; інтенсивна чуттєвість, тілесність мислення. Ці фактори визначають специфіку моделювання картин світу в художньо-філософській парадиґмі жіночих текстів. Дослідники української жіночої прози (Р.Іваничук, С. Павличко та ін.) неодноразово вказували на наявний у ній глибинний аналіз життєвих явищ. Альтернативна світоглядна парадиґма, ідейно-стильові тенденції творів жіночої прози кінця ХХ століття мають перспективи розвитку в українській прозі наступного століття.

У другому розділі «Тип героя як стилетворчий чинник в українській жіночій прозі кінця ХХ століття» акцентується тяжіння української жіночої прози ХХ століття до особистісного виміру картини світу. На рівні персонажної сфери творів простежується подібність таких особливостей смислонародження, які відбивають світовідчуття епохи в цілому.

У підрозділі 2. 1. «Трансформація світоглядної позиції героя» йдеться про те, що в творах жіночої прози формується особливий тип героя, який переживає світоглядну та психологічну кризу, світоглядні опозиції нівелюються за рахунок прогресу в розвитку свідомості персонажа. В екзистенційних пошуках героя-протагоніста (причому не тільки в жіночих іпостасях) реалізоване особистісне самоусвідомлення жіночої прози кінця ХХ століття. Провідна світоглядна модель визначає специфіку моделювання внутрішньої структури героя. Українська жіноча проза кінця ХХ століття презентує своєрідні типи героїв, які є означниками стилю письменниць. По-перше, це чужинець (Ю.Крістева), який релятивізує об'єктивність світу, зображується в ситуації позазнаходження. Такий тип героя наявний у прозі О. Забужко (роман «Польові дослідження з українського сексу»), С. Майданської (повість «Провідна неділя», роман «Землетрус»), Ю. Шевчук (роман «Межа»). По-друге, трансгресивна особистість (Дж.Долімор), яка розкриває психологію грішника й бунтаря, явлену в мінімалізованих (Л.Демська, Н. Околітенко, Ю. Шевчук) та ортодоксальних формах (О.Забужко, М. Ломонос). У такий спосіб художньо переосмислюється глибинна діалектика культурних механізмів, що є прикметною рисою жіночого мислення. У центрі роману «Межа» Ю. Шевчук досить незвична для української прози постать — католицький священик, який поступово втрачає певність своєї віри в Бога. Відзначається схожість ключових мотивів роману з мотивами творів «Отець Сергій» Л. Толстого та «Ті, що співають у терені» К.Маккалоу. У творі Ю. Шевчук робиться акцент на повільній деградації героя як посередника поміж Богом і людиною, втраті ним відчуття потрібності своєї місії і розчиненні його в хаотичності сущого.

В українській жіночій прозі кінця ХХ століття концептуальну вагомість акумулює тип мандрівної людини. Варіації такого типу героя наявні в прозі Л. Демської («Сповідь емігранта», «Мій Шива», «Потяг до світла», «Трамвайний маршрут № 9»). Тип сковородинівської людини реалізований у творах Г. Пагутяк (вперше відзначила О. Карабльова) («повість «Гірчичне зерно», оповідання «Потрапити в сад»). Герой Л. Демської втілює зв’язок людського духу, який блукає посеред речей світу з нематеріальним і граничним буттям. Осягнення Абсолюту зображується як осяяння, потік переживань і візуальних вражень (сюрреалістичні видіння героя). Містицизм як світоглядна модель реалізований у романтичній естетиці творів (вперше помітив Ю. Бедрик), своєрідній персоносфері (образи буддистської, кельтської, української міфології, анімалістичні персонажі, образ мага). Романтична іронія як спосіб трансцендентальної суб'єктивності героя на відміну від релятивізуючої іронії творів О. Забужко, Н. Конотопець, Н. Околітенко — центральна риса стилю творів Л. Демської.

Моделювання процесів віднайдення тожсамості здійснюється крізь сюжетні події, які виявляють типологічну близькість.Комунікативний аспект взаємодії «Я» та «Іншого» реалізується ключовою екзистенціалістською категорією зустрічі (концепція О.Ф.Больнова) в творах О. Забужко, Н. Конотопець, Н. Околітенко. Сюжетні лінії оповідань Н. Околітенко вибудовуються в перспективі індивідуальної долі в багатовимірному і суперечливому світі («Ніч у скорому», «На єдиній дорозі», «Один маленький лебідь», «Нахаба»). Реалістична манера оповіді реалізує наближене до психоаналітичного трактування сімейних стосунків, поведінкових реакцій людини в ситуації її омасовлення (коли потрапляє в натовп), індивідуального вибору. В оповіданнях Н. Околітенко варіативно повторюється структурна модель «мати (активна позиція) — син (пасивна позиція)» («Материн дім», «Невістка», «Джерело з пісків»). Сімейні конфлікти як детермінанти розвитку сюжетної схеми — типова стильова риса творів письменниці. Провідною стилістичною рисою моделювання ідентичності героя є прихована іронія, яка реалізується в оцінних характеристиках персонажів, ситуаціях-викликах, котрі дають поштовх до саморозвитку особистості: (зустріч єгеря і ведмедя на стежці в лісі («На єдиній дорозі»), парадоксальність прагматики діалогів у поїзді і реальна трагедія дівчинки в поїзді («Ніч у скорому»), нічного візиту дівчини на дачу до людини з посадою («Нахаба»), ґендерний конфлікт між молодшою й старшою сестрою («Кумедні старі пісні»). Такі особливості формують реалістичне письмо Н. Околітенко з імпліцитним екзистенційним планом вираження. Світоглядними парадоксами оформлена метатекстуальна парадиґма творів Н. Околітенко, у якій порушено проблему нівеляції досвіду попереднього покоління (на відміну від пропагованої наступності поколінь у творчості Н. Конотопець). Тому спостерігаємо процес «зникнення» — «поразки» тих персонажів («Джерело з пісків», «Один маленький лебідь»), які «плекають» власну ідентичність і традиції універсального закону, принципи якого реалізує оповідання «На єдиній дорозі»: містить утопічну модель взаємин людини і природи, зреалізовану в відносинах старого самотнього ведмедя і не менш самотнього молодого єгеря.

Важливу роль в образотворенні відіграють елементи ритуальних структур. Елементи ритуалу жертвопринесення складають структурну основу ключових сюжетних подій, які являють динаміку ровитку героя, у творах «Осінь мага», «Спокуса сірого голуба», «Потяг до світла» Л. Демської; «Землетрус», «Провідна неділя» С. Майданської; психологічному етюді (за визначенням Я. Голобородька) «Сестро, сестро» О.Забужко. Фраґменти ініціаційного ритуалу простежуються в сюжетній схемі повістей Н. Конотопець (світоглядні пошуки героя відповідають схемі віднайдення тожсамості: насолода (любов до однокласника) — страждання (зрада) — відродження (шляхом духовного досвіду проходження дороги)), О. Забужко, Ю.Шевчук. У прозі українських письменниць спостерігаємо увагу до феномену інфантилізації суспільства, який неоднозначно трактується в прозі Н. Околітенко (як трагічні наслідки безвідповідальності) і Г. Пагутяк (як реакція самозахисту проти жорстокого суспільства, беззахисність людини).

В українській жіночій прозі кінця ХХ століття варіативно репрезентовані ґендерні аспекти ідентичності через посередництво лексичних засобів оцінки в мовленні персонажів, портретні описи, при аналізі яких виявляється інформативною категорія кута зору.

У підрозділі 2. 2. «Міфологічні образи як форми вивлення світоглядної позиції» аналізується специфіка трансформації традиційних мотивів і образів, характер впливу світоглядної моделі на стратегії інтерпретації міфологічного матеріалу. Основна увага приділяється аналізу інтерпретації казкової сюжетної схеми (модель суперництва) в творчості О. Забужко, Г. Пагутяк, яка містить протилежні інтенції проблеми демонічного. Текстова версія О. Забужко репрезентує художній аналіз наслідків трансформації проблеми демонічного в межах християнської парадиґми. Авторка відтворює архетипну модель братовбивства на основі паралельно-асоціативних зв’язків між різночасовими шарами культури. Процес осягнення традиційної структури взаємин братів реалізується на різних формально-змістових рівнях. У «Казці про калинову сопілку» мотиви архаїчного і біблійного сюжетів, активізуючись крізь символічний ряд деталей, складають основу буття-сюжету. Філософське підґрунтя архетипної матриці складає той факт, що Каїн і Авель уособлюють різні типи культур. Підтримуємо думку Н. Зборовської, яка пропонує розуміння прози О. Забужко як конфлікт із Богом. Витоки Ганнусиної деструкції-спротиву слід шукати у чоловічому єстві культури, а в іншому вимірі - в онтологічних основах буття. В оповіданні Г. Пагутяк «Калинова сопілка» модель суперництва реалізується в конфлікті однокурсниць, у якому міститься протилежний ціннісний вектор: позитивно трактується смиренність Олі (інваріант дідової дочки), засуджується бунтівливість і агресивність Нельки (інваріант бабиної доньки). Мотив дитинної незахищеності, незатишності, прагнення притулку знаходить свій вияв у творах Г. Пагутяк в інтерпретації біблійного образу Іова. У роботі акцентується схожість юнґіанського трактування образу Іова, який пізнав внутрішню конфліктність Бога та авторських інтенцій, закладених у характерах героїв прози Г. Пагутяк, які в більшості своїй позначені інфантильністю, незахищеністю, жертовністю, підпорядковані впливу Долі, але оптимістично налаштовані вірою у Божий промисел. Критичний діалог відсутній у авторки: безногий Грицько (асоціюється з біблійним персонажем) на смітнику залишається щасливим і не перестає любити людей. Амбівалентність страждання акцентована уже в ранніх творах письменниці.

Самоусвідомлення жіночої ідентичності в процесі переживання досвіду роду знайшло відображення в повісті С. Йовенко «Про що мовчить книга Йова». Вперше акцентувала увагу на виявленні архетипу Йова в структурі цього твору Л. Кулакевич, яка наголосила на опозиційному протиставленні дорослий — дитина. Розгляд наративних стратегій повісті відкриває глибинні аспекти проблематики твору, тому думку дослідниці вважаємо суперечливою, адже у повісті наявні персонажі, які відзначилися ласкавим ставленням до Василинки (дядько Василь, нянька Тетяна, дід Никифор) і репрезентують тип поведінки, який не відповідає стереотипу дорослої людини (наприклад, її молодий дядько Василь). Специфіка оповіді - у своєрідному відчуженому абстрагованому погляді на свою іншу сутність (яка завжди присутня поряд із іншими ідентичностями людини), зіставлення суб'єктивування-переживання дитини й дорослої людини, осмислення своєї присутності в світі, включеності в життєдіяльність людської спільноти із метою художнього аналізу глибинних механізмів соціальної агресії і жорстокості.

Підрозділ 3. 3. «Національний компонент у структурі ідентичності героя» присвячений виявленню національної ідентифікації в контексті суб'єктивації в творах О. Забужко, С. Йовенко, М. Ломонос, С. Майданської, М. Матіос, Г. Гордасевич, Н.Конотопець. Роман «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко детально не розглядається, оскільки зазначена проблема цілісно досліджена в працях А. Бондаренко, Н. Зборовської, О. Карабльової, О. Монахової, С. Філоненко та ін. Моделювання національної долі з перспективи постколоніальної свідомості в українській жіночій прозі ХХ століття реалізується на основі синтезу екзистенційно-віталістичної та християнської парадиґм. У повісті «Ноїв ковчег» Г. Гордасевич наявний індивідуальний авторський варіант моделі національного буття, трансформований крізь специфічне жіноче бачення світу. Національна ідентичність реалізується в творі на кількох рівнях: прагматичному (матеріальний аспект буття нації, особливості ведення господарства), ціннісному (кордоцентризм як характеристика української душі), релігійно-метафізичному, соціопсихологічному, соціально-історичному, культурологічному, лінгвальному. У розділі простежуються ідейні паралелі повісті Г. Гордасевич із концепцією роману «Біла гвардія» М.Булгакова.

Національна трагедія українства трактується в прозі Н. Конотопець людською схильністю до гріха гордині й осудження, аналізується в перспективі індивідуальної долі центрального героя-сучасника в ретроспекційних планах. Роман «Діти Ніоби» С. Майданської відзначається зміщенням акцентів історіософського аналізу в онтологічну площину національної ідентичності української людини в системі часових координат, національна трагедія осмислюється в творі через зіставлення жіночих і чоловічих архетипів, причому чоловічий початок певною мірою ідеалізований (ключові фігури семантизовані символікою польоту). Знаковість вбивства Тараса (компромісний варіант, ідеальний образ українця) прояснюється в контексті світоглядної філософії Чортова Сина (траєкторія історичної долі України в глобальному історичному часі), авторській мотивації національної долі поведінковими типами, наявними в романі (хронічні й паталогічні марґінальність та індивідуалізм руйнують «колективне тіло» України).

Провідні мотиви, образи повісті М. Ломонос висвітлюються в порівняльному аспекті з романом О.Забужко. Національна трагедія України постає в повісті М. Ломонос насамперед крізь образи «національного інфернального», у чому і виявляється специфічна відмінність в осмисленні історичної долі нації, хоча й твори обох авторок єднають типологічні паралелі змістового плану. Експресивний трагедійний пафос осмислення національної катастрофи в романі О. Забужко диференціюється в стильовому плані з іронічно-героїчним пафосом повісті М.Ломонос. Тип героїні Г. Гордасевич являє регресію до патріархального міфу, тоді як М. Ломонос активізує тип жінки-воя, що відбиває проекцію батькової функції на жіночу ідентичність.

Завданням третього розділу «Часопросторові концепти світоглядної моделі в українській жіночій прозі кінця ХХ століття» є аналіз специфіки відображення темпоральних і просторових концептів як сутнісних ознак іманентно пережитої й відтвореної реальності, їхнього опосередкованого впливу на хронотопну організацію творів. Інтерпретуючи специфіку часопросторового коду текстів жіночої прози, спираємось на поняття простору проживання (Е.Гуссерль), який формується проекцією стану душі людини на об'єктивний світ, який набуває сутності лише в сприйнятті (топоси душевного простору).

У підрозділі 3. 1. «Час і простір у художньо-філософській парадиґмі української жіночої прози кінця ХХ століття» для глибинного аналізу світоглядних інтенцій жіночих текстів, спрямованих на осягнення феномену часовості, розглядаємо специфіку його інтерпретації у філософській парадиґмі, звертаючись до концепцій, які виявляють типологічну близькість. Посутніми в контексті аналізу є позиції праць М. Бердяєва, Ж. Бодрийяра, Ю. Дуплінської, М. Епштейна, А. Назаретяна та ін.

У світоглядній парадиґмі творів Н. Конотопець феномен часу реалізується в проблематизації єдності сучасного і минулого: авторка намагається заглибитися в онтологічні передумови наступності людських поколінь, пропагує важливість збереження традицій і наголошує на універсальності механізму їх засвоєння. Твори Г. Пагутяк насичені афористичними сентенціями, які акумулюють переживання часу героєм. У світоглядній парадиґмі творів Г. Пагутяк наявна певна діалогічність в інтерпретації християнських концептів. Можна стверджувати, що в її творах відбувається своєрідна суб'єктивна апробація принципів християнської моралі, що призводить до ситуації усамітнення і відчуження героїв. Переживання цілісності й осягнення глибини й безмежжя сотвореного світу властиве тільки марґіналам суспільства — таку інтерпретацію можна вибудувати на основі розгляду метатекстуальної канви творів письменниці. Серед них — передусім самотні герої (божевільні чоловіки, інваліди (роман «Смітник господа нашого»), діти (оповідання і роман «Смітник господа нашого»), митці (роман «Компроміс»), рефлексуюча свідомість яких є втіленням авторської інтенційності. Розуміння цілісності відбувається наближенням людини до межі земного існування, коли час об'єднує у собі ці об'єктивовані частинки. Дослідниця творчості Г. Пагутяк О.Карабльова відзначає типологічне сходження моделювання категорії часу письменниці і К.Ясперса. Варто конкретизувати генетичні корені цього образу в філософській парадиґмі: вони постають на основі «іудео-християнського архетипу» (Ю.Дуплінська), який реалізується в лінійній логіці, такій, що передбачає розрив у часі між породжуючим джерелом і результатом (християнська міфологема долі); філософ вибудовує свою концепцію на основі цієї схеми, а в романі «Записки Білого Пташка» осьовий час іманентно постає на основі світоглядної матриці християнства. Перебіг часу, його швидкий темп корелюють із семантикою абсурду, Ніщо, Ріки. «Заклопотані люди» в художній парадиґмі творів Г. Пагутяк містять інтенцію вічного парадоксу, який підтверджують епізодичні герої: людина прагне оприявнити, закріпити себе в речах, тим самим зупинити швидкий темп протікання часу, позбутися відчуття «жаху історії» (К.Ясперс). Індивідуальний час («екстатичний час»), його реалізація в життєвому просторі, в наративній перспективі героїні відтворює кризу комунікативних зв’язків людей (роман «Радісна пустеля»). Констатується контамінація креаціоністського і маніфестаційного архетипу в творчості Г. Пагутяк, яку можна простежити в інтерпретації феномену часовості. У художньо-філософській парадиґмі творів письменниці пробудження — усвідомлення власної, чужої ідентичності, непізнаної сутності існування — активізація трансцендентної свідомості. Звідси відкривається глибинне значення філософсько-медитативного вставного віршу протагоніста твору, який містить семантику усвідомленого абсурду існування. Індивідуальний темп часу, його прискорення залежить від усвідомлення болю і скінченності існування героєм. Образ колеса долі (його можна прочитати як «колесо історії», «колесо часу») акумулює значення циклічності часу і звершення людської долі в історії. Концепція апокаліпсису є одкровенням про парадокс часу, зіткнення часу і вічності, адже він витлумачується у перспективі майбутнього (часу) і понадчасового (вічності). У творах Г. Пагутяк знаки кінця постають у часовому вимірі реального життя, підсилені натуралістичними деталями. Образ-мотив спалених душ є концептуальним, адже варіюється в асоціативних метафорах метелика, що летить на вогонь, засушених троянд, які щільно пов’язані з категорією часу, адже корелюють із міфологемою Смерті, яка є межею часовості. Жах і сум героя твору викликаний поєднанням у його свідомості іманентного і трансцендентного, часового виміру і вічності, оскільки передвісники кінця світу викликають уявлення про власну смерть.

У повісті О. Забужко «Інопланетянка» сприйняття часу автобіографічною героїнею Радою позначене чуттєвим компонентом (що характерне для творчості письменниці в цілому). Цілісна Радина «істота» говорить «безсловесним поривом», що відображує стадію інтуїтивного пізнання, сферу несвідомого. Цей стан відчуття цілісності, повноти, єдності порівнюється з любов’ю, екзистенціалістське трактування якої полягає в об'єднанні розколотих частинок, відповідно й у більш глобальному вимірі - трансценденції, досягненні Вічності. Таку семантику підтверджують метафори застиглості, непорушності, коливання, інтертекстуальні коди повісті («мікросвіт», сковородинівська «внутрішня людина»; душа — «та, що поглинає простори» в гностичних апокрифах).

Феномени фатальності й випадковості поширені в художньо-філософській парадиґмі творів Л. Демської. Сюжет повісті «Місто в тіні» побудований на грі випадковостей на противагу раціональній логіці, події у житті героїні детермінуються містикою міста, в основі якої її суб'єктивне переживання дійсності, містичне осягнення Абсолюту. Фаталізм іманентно постає на основі трагедійного світовідчуття («Осінь мага», «В'язень дощу», «Потяг до світла»).

Світоглядна парадиґма роману «Землетрус» синтезує основу міфологічної матриці та філософську концепцію часовості. Риторичне питання «Хіба людина готова до життя?» виявляє смислову подібність із позиціями концепції К. Ясперса: людина «вкинута» в об'єктивований світ для здійснення індивідуального сценарію вибору. Таємниця забороненого кохання, жах невагомості і відсутність можливості зустрічі з коханим у майбутньому прискорюють відчуття часу кінця Анни (роман «Землетрус»). Вступна давньовірменська легенда, мотиви якої перетинають структуру роману, типологічно близька опозиції «сон-пробудження» в творах Г. Пагутяк. Вона актуалізує універсальний сюжет (темне, пустинне озеро — втілення концепту просторовості), наявний у романі М. Павича «Внутрішній бік вітру». Втрата стабільності, неприкаяність людини, її межове існування в часовому вимірі в філософській перспективі роману С. Майданської кодується ситуацією втрати просторових орієнтацій, активізацією універсальних міфем і міфологем (німфа Іо, лабіринт), у персонажно-образній системі (непритомно щасливі блукальці, круча (прірва реальності), розколина (межа, линва, рів), людський звіринець). Час розлуки кодується розірваним часом. Два модуси трансцендентного буття в «зупиненому» часі наявні в ситуаціях трансу (активізуються глибини колективного несвідомого) — це пісня Клеопатри, а також в античасовому хаосі - катастрофі, яка зупиняє час. Якщо в інших авторів наявні абстрактні образи долі, то в творах С. Майданської вони персоніфіковані. Реакція на звістку про смерть Даніеля цілком підпорядовується доленосному фактору, усвідомлення якого кодується відчуттям «льодяного жаху». Цей епізод являє жахливу, темну, знищуючу силу долі і пасивність сприйняття факту історичної необхідності суб'єктом (Анною). У свідомості героїні цей факт пов’язується з пророчою сутністю Максового нарису про Даніеля.

Синтетичним поєднанням архаїчних і християнських рис структури часопростору відзначається проза М. Матіос. Рух у часі і просторі реалізується через діалектичні протиставлення верх — низ, правий — лівий. По праву руку величі і сяйва Бога знаходиться Ісус, обранці Бога, посвячений герой твору («По праву сторону твоєї слави»). Богообраність Марії підкреслюється у створенні «есхатологічного» образу — дитини, яка грається з гадюкою. Ці деталі підкреслюють трансцендентну ситуацію закінчення Часу та Історії, досягнення єдності, яка не може бути зрозумілою в повсякденні.

Феномен Долі інтерпретований у зв’язку з логікою страждання в історичній та екзистенційній перспективі в прозі М. Матіос (потойбічна візія профанного світу цивілізації в бінарній опозиції), О. Забужко (переживання Дарки, «Дівчатка»), Н. Конотопець і С. Майданської (гріх гордині). Парадоксальність часових координат, яка відтворює трансформовану абсурдність існування в «суспільстві споживання», відтворена в конфліктному зіткненні «швидкого» (актуалізує мотив скороминущості, скінченності існування) і «застояного» темпу часу. Цей прийом дієвий на рівні образно-персонажної системи Л. Демської, Н. Конотопець, С. Майданської, Г. Пагутяк. Порівняймо ідеологеми «заклопотані люди» — неповноцінні (Г.Пагутяк), «хвороблива похапливість» — «застояний час» — «коловорот» (С.Майданська), «різні швидкості» (Н.Конотопець), які несуть семантику внутрішнього конфлікту «загубленої» («вкинутої») в часі та історичному бутті людини. Схожість маємо і в просторових аспектах руху — напрямок по горизонтальній вісі: мить справжнього буття асоціюється з польотом, небом, тоді як мотив скінченності, часового парадоксу «світу, що запаковується» (Н.Конотопець) проявляється в образах «підземки», лабіринту" (С.Майданська), «метро», «божевільної машини» із людьми-ґвинтиками (Г.Пагутяк), божевільного коловороту висохлих рослин і тварин — «танку хворої уяви» (Н.Конотопець). Типологічну близькість знаходимо в персоніфікованих образах часу Л. Демської і С. Майданської, внутрішня структура яких несе темпоральний код.

У підрозділі 3. 2. «Архетип Дому в системі просторових координат буття героя» досліджуються тенденції реалізації архетипу Дому, які відбивають специфіку переживання простору і виступають провідними факторами формування художньої картини світу в українській жіночій прозі. Реалізація архетипу Дому характеризується негативним і позитивним аспектом. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу Дому, в ізоморфізмі тріади людина-будинок-Космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв'язків із реальністю. Таке бачення наявне в творах Г. Гордасевич, Н. Конотопець, С. Майданської, Г. Пагутяк. У повісті «На останнім стопню» Н. Конотопець стара хата баби Мотруни виступає одночасно уособленням і влаштованості її в світі, і віджилих традицій, цінностей, а новий будинок, що заступає старий, зруйнований, відбиває новий статус її онуки Христини. Образ «великого дому» в повісті «Ноїв ковчег» Г. Гордасевич синкретичний і багатозначний, виступає своєрідною мікромоделлю українського типу життєіснування. Осередок «великого дому» за бінарним принципом протиставляється зовнішньому просторові (семіотичними кодами «чужого», «холодного»). Герой С. Майданської марить рідною хатою, згадуючи своє дитинство. Образ батькової хати усвідомлюється в плані протиставлення Духу великого міста і Душі села. Батьківський Дім у С. Майданської є категорією сталою, втілює екзистенційний затишок і спокій. Дім для героїв роману «Радісна Пустеля» Г. Пагутяк є схованкою від відчуженого світу і в його образі відгомін архаїчних уявлень про опозиційність зовнішнього простору. Душа людини ототожнюється з хатою — частинкою Всесвіту.

Негативний аспект реалізації архетипу Дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому. Така трансформація підсилюється наявністю опозиційних інваріантів Дому (гуртожиток, міська квартира, «казенний дім», кораблі - міфологічних і реалій дійсності (Летючий Голландець, рибальські сейнери)). Комунікативний розрив між поколіннями моделюється Н. Околітенко міфологічним потенціалом архетипу хати. Герої старшого покоління або переселяються в іншу квартиру (оповідання «Джерело з пісків»), або отримують спустошений дім (оповідання «Невістка»), або набувають марґінального статусу в існуванні в тимчасових помешканнях — рибальській хижі, сейнері (повість «Берег учорашньої ночі», «Жабин острів»). Мотив «безпричальності», випадковості людини в сущому світі реалізується через образ Летючого Голландця в творах Л. Демської, С. Майданської, Г. Пагутяк. У повісті «Кіт з потонулого будинку» Г. Пагутяк реалізується бінарна опозиція «Божий Дім — Людський Дім», у якій закодоване глибоке протиставлення різних модусів буття. Якщо будинок Бога в іншому світі є втіленням безмежного затишку, спокою, вічності, то людські будинки мають бути зруйновані під час зливи (кінцесвітнього потопу), як має бути знищене і приречене безпутне життя людей. Відчуття втрати спільного Дому Буття Нації знаходить свій вияв у асоціативному образі небезпечного будинку (у ньому оселилися потаємні істоти і відбулася трагедія — помер батько) у повісті М.Ломонос.

У підрозділі 3. 3. «Цивілізаційний простір» аналізується художнє осмислення трансформації світоглядної парадиґми посткласичного світу, яка детермінує формування специфічної образності на позначення параметрів «суспільства споживання». Цивілізаційний простір осмислюється як профанний і реалізується індивідуалізованими образами: велетенський людський агрегат, який перетравлює усе придатне до споживання (роман «Землетрус» С. Майданської); метро як пекельна машина підземелля з незрячими напівлюдьми, напівґвинтиками (Г.Пагутяк). Домінантами відтворення цієї просторовості є топоси Базару (С.Майданська), Торжища (Г.Пагутяк). Неповнота існування героя в ньому має свій просторовий вияв в образах вокзалу, метро, коридору, ресторану (О.Забужко, С. Майданська, Н. Околітенко, Г. Пагутяк) Штучність цивілізації усвідомлюється як візія суспільства-спектаклю (С.Йовенко, Ю. Шевчук).

Екологічна свідомість характерна для більшості феміністичних вчень, оскільки їхня загальнокультурна спрямованість виходить із влади жінки як влади матері в допатріархатних культурах. Знаково-символічний лад буття, який формується за парадигмою жіночого початку, закорінений у менталітеті української культури. Мотив безкарного нищення природи реалізований у контексті відчуження людини від природи в творах Н. Конотопець, Н. Околітенко, Г. Пагутяк. Творчості Г. Пагутяк характерна опозиція матеріальне — ідеальне, яка є домінантною ознакою її стилю. Як апокаліптичний знак сприймається мертва, загублена природа у повісті «Смітник Господа нашого». В оповіданні «Плач ріки Бистриці» авторка осмислює екологічний апокаліпсис у міфопоетичному просторі, у монолозі ріки постає самозапрограмованість людства до кінця. У романі «Компроміс» відчуття колективності постає в плані трагічної антиномії історичної долі особистості. У творах О. Забужко аналізується концептуальна опозиція «Культура-Цивілізація», специфіка моделювання інформаційного суспільства, статус жінки в ньому на основі психоаналітичної теорії, акцентується схожість концепцій письменниці з положеннями праць Ж. Бодрийяра, Р. Генона (повість «Я, Мілена», «Книга буття. Глава четверта»). Як цивілізаційний фактор проаналізовано окремі аспекти рецепції Чорнобильської катастрофи, порушені в працях С. Філоненко, Л.Кулакевич.

У четвертому розділі «Аксіологічні концепти української жіночої прози кінця ХХ століття» характеризується жіночий тип світосприйняття, який відзначається вмінням функціонувати в умовах невизначеності та відкритості, що і відбивається у закономірностях формування художньої ціннісної системи.

Підрозділ 4. 1. «Концепт «творчість» присвячено аналізу концепцій творчості. Творення як одна з складових християнської моделі є провідним мотивом текстів Г. Пагутяк, інтерпретується як єдність духовних і життєвих явищ в існуванні особистості. Процес творчості синтезується чуттєвим буттям, центром якого є людина. Тому характерною рисою текстів Г. Пагутяк є авторська саморефлексія, самоаналіз світовідчуття, категорія «Я» постає як принцип побудови сюжету. Концепція творчості позначена авторською суб'єктивністю. В естетичній концепції письменниці призначенням і водночас жахливою долею людини бути об'єктом змагання Бога і Сатани є вільна творчість на всіх рівнях буття, сам процес існування розуміється нею як безперервне продукування вічних цінностей. У творчій лабораторії Г. Пагутяк реалізується античний принцип калокагатії, який є центральною складовою авторського культу краси. Своєрідною формою його втілення у тексті є символічний образ квітів, опозиційний щодо брутального світу навколишньої дійсності. Щоб жити, люди мусять вірити у красу, — це основний мотив творів письменниці. Страх втратити красу, гармонію внутрішнього і зовнішнього світів, є екзистенційним жахом перед небуттям, або Ніщо, він закодований авторкою в спогадах героя про похоронну процесію в рожевих пелюстках (роман «Компроміс»). Безсмертя, творчість у концепції О. Забужко логічно пов’язані з категорією пізнання і свободи. У повісті «Інопланетянка», романі «Польові дослідження з українського сексу» представлена екзистенціальна інтерпретація природи мистецтва, адже митець є посередником між дійсністю і людьми. Ж.-П.Сартр стверджував, що в творі немає нічого, окрім особистості автора, який примушує споглядати те, що сам виявляє, залучає до свого універсуму. Реальність мистецтва, в інтерпретації О. Забужко, є сферою комунікації, оскільки творець вибудовує вже досліджений, а не відчужений світ.

Підрозділ 4. 2. «Концепти «Ерос» і «Танатос» присвячено аналізу синкретизму феноменів Любові-Смерті. Концепт любові експлікується в образах символах-світла в прозі Л. Демської («Потяг до світла»), Г. Пагутяк («Компроміс»). Романтичний світогляд Л. Демської мотивує щільний зв’язок любові і смерті, його трагедійну інтерпретацію. Символ Компромісу в романі Г. Пагутяк багатозначний і означає взаємоузгодженість Буття Бога і людей, поєднання матеріального і духовного на всіх його рівнях, архетипна структура космічного запліднення пов’язана з ідеями неоплатоніків і алхіміків, у концепції яких світ народжується як результат сакрального шлюбу Матері-Землі та Отця Небесного. У художній системі Г. Пагутяк кохання до протилежної статі набуває космічного сенсу, оскільки у своєму єднанні маг Артур, перевтілений у Петра, і Марія перебувають поза епохами. Народження дитини визначає біологічне безсмертя індивіда, тому для самотньої жінки плід її кохання є центром життя. Герой «Радісної пустелі» Г. Пагутяк бажає любити світ у собі й себе в світі, прагнучи подолати самотність. Мотиви християнської любові наявні в оповіданні Г. Пагутяк «Кіт з потонулого будинку». У сюжеті твору він реалізується в співчутливому ставленні старих до тварини під час катастрофи, у якій вгадується Всесвітня злива. Загибель кота зображується як перехід до іншого світу, де він перебуває удвох із Творцем. У відображенні позамежової реальності реалізується християнська міфологема небесного життя як історії неба, драми любові і драми свободи, що триває між Богом і його «Іншим», якого Бог любить і потребує взаємності (образ самотнього Бога типологічно близькій подібному образу В. Розанова).

Концепція Андрогіну, у якій реалізується розуміння Любові як трансцендування, пошуку суб'єкта (М.Бердяєв, Е. Фромм), наявна в творах Г. Пагутяк («Записки Білого Пташка»), С. Майданської («Землетрус»). У прозі О. Забужко, С. Йовенко, Н. Конотопець, Н. Околітенко, Ю. Шевчук варіативно представлена модель еротичних стосунків, яка інтерпретується відповідно до екзистенціалістської концепції Ж.-П.Сартра.

Осмислення феномену смерті в прозі українських письменниць відбувається в кількох аспектах: 1) художня рефлексія з приводу апофатизму смерті в сучасному суспільстві (проза С. Йовенко, М. Матіос, Н. Околітенко); 2) синкретизм життя-смерті (у творах О. Забужко, Н. Конотопець, С. Майданської, М. Матіос, Г. Пагутяк); 3) християнське та екзистенціалістське розуміння смерті як буттєвої можливості. Художня концепція феномену Смерті в творчості М. Матіос синтезує концепти різних моделей: ставлення до смерті і мерців у ситуації сьогодення (акцент на категорії страху в зображенні лікарняного вмирання), усвідомлення і переживання власної кінцевості як спроба іммортологізації, моделювання потойбічного світу, аксіологія смерті. Танатологічний контекст естетичного дослідження смерті має різні відтінки: релігійний, психологічний, філософський, міфологічний (ритуальний). М. Матіос відтворює дві стадії сприйняття смертності: аутоскопічну — те, що душа відчуває після відокремлення од тіла, трансцендентальну — сприйняття душі, яка вже відійшла в інший світ. Зображення рефлексій потойбічної душі підсилюється системою кодів — орнітологічного, вегетативного, анімалістичного. Смерть як об'єктивний факт у прозі Н. Околітенко вражає своєю абсурдністю, парадоксальністю, жорстокістю. Фізіологізм, тривіальність умов і причин, при яких вона відбувається, свідчить про людську неповагу й профанацію ідеї вмирання в соціумі. Іван Лошак безглуздо загинув унаслідок байдужості близьких родичів — брата і племінника, разом із якими брав участь у нічній крадіжці («Осінні проводи»). Фотограф Іщенко помер у лікарні після нещасного випадку на виробництві (наслідок бюрократії). Місцевий п’яниця й хуліган Василь Орищенко на прізвисько Жаба, втрачаючи віру в можливість існування радості, якій передували судові митарства, зникає за невідомих обставин. Бажанням вирахувати смерть із простору життя продиктовані прагнення другорядних персонажів (батька Жаби) позбутися мертвого тіла, яке приносять до нього додому на похорон. Така інтерпретація зміщення ціннісних акцентів у сприйнятті смерті масовою людиною вписується в морально-етичну парадиґму творів Н. Околітенко, на основі якої художньо досліджуються принципи існування в суспільстві споживання. Міфопоетичні структури формують потенціал сюжетотворення прози О. Забужко, С. Майданської. Найцікавіша в цьому плані повість «Провідна неділя» С. Майданської, у сюжетних ситуаціях і мотивах якої синтезуються різні парадиґми феномену смерті (міфологічна (міфологема Воскресіння), соціальна зокрема). Делію, головну героїню повісті, викинула з вікна вагона мати з надією врятувати маленьку дитину від смерті на довгому шляху в Сибір: із небуття матері, яка помирає в дорозі, виникає буття Делії (давній факт біографій героїв асоціюється письменницею з садінням рослини, процес якої актуалізує архетипну структуру вмирання-народження).