Деякі аспекти правового регулювання лізингової діяльності в Україні (реферат)

Реферат на тему:

Деякі аспекти правового регулювання лізингової діяльності в Україні.

Діяльність лізингових організацій в Україні - це специфічна, доповнююча форма перспективного фінансування капіталовкладень, альтернативного банківського кредиту­вання, яка передбачає використання своїх власних фінансових ресурсів. Лізинг дає можливість суб'єктам господарювання одержувати необхідні машини і обладнання без значних одноразових витрат, а також не мати проблем зі старінням засобів виробництва.

Лізинг є різновидом оренди або так званої посередницької оренди, що забезпечує інвестиції засобами виробництва за посередництва лізингової фірми [10].

Вперше про лізинг згадується у «Законах Хамурапі» близько 1800 р. до н.е.

Пов’язані з лізингом дії знайшли своє відображення в Інституціях Юстиніана, проте особливого розвитку лізинг набув під час промислових революцій. Найбільш поширеним явищем лізинг став у США, «батьком» якого вважається Генрі Шонфенльд.

Сучасний лізинг бере свій початок у практиці північноамериканських промислових корпорацій і банків початку ХХ сторіччя. Особливо сприяло зростанню лізингового бізнесу прийняття урядом США низки законодавчих актів, які підвищили зацікавленість американських бізнесменів у великому переліку лізингових операцій.

Економісти розвинених держав оптимістично оцінюють перспективи подальшого розвитку лізингу. Так, західноєвропейські виробники пересвідчилися, що оренда стиму­лює виробництво, тобто стимулює користувача працювати інтенсивно й якісно. Такі держави, як Франція, Великобританія, ФРН, є лідерами європейського лізингового руху.

Певні напрацювання щодо лізингу є і в нашій державі. 10 січня 1998 року набрав чинно­сті прийнятий 16 грудня 1997 року Верховною Радою України Закон України «Про лізинг» № 723/97-ВР (далі - Закон № 723) [3]. Цим Законом здійснено «прорив» у правовому регулюванні лізингу в нашій країні, створено правові умови його розвитку. Але, на жаль, нормативні акти неоднозначно визначають поняття «лізинг», що, у свою чергу, нега­тивно впливає на розвиток лізингових відносин в Україні.

Так, Закон № 723 застосовує винятково поняття «лізинг», у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 14 «Оренда» (далі - П (С)БО 14), затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 28.07.2000 р. № 181 (далі - Наказ № 181) [7], вживається тільки таке поняття, як «оренда», а в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» у редакції від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР (далі - Закон про податок на прибуток) [4] обидва терміни вживаються як ідентичні. Внаслідок цього створюється таке враження, що в міжнародній практиці існують дві різні операції - оренда і лізинг, оподаткування яких ідентичне. Насправді це не так, і тому, характеризуючи операцію з надання деякого активу в тимчасове користування, повинно йтися саме про оренду. Дійсно, чинним законодавством введено деяку специфічну операцію, названу «лізингом». Вини­кла ситуація, коли англомовний термін «lease», сутність якого на Заході полягає в ідентифікації орендних відносин взагалі, в Україні нібито поділяється на два види.

Методологічні принципи формування в бухгалтерському обліку інформації про орен­ду необоротних активів та її розкриття у фінансовій звітності викладені в П (С)БО 14.

П (С)БО 14 є обов’язковим для застосування юридичними особами. Виняток становлять бюджетні установи: для них передбачено особливий порядок відображення подібних операцій.

У свою чергу, норми П (С)БО 14 поширюються на:

1) орендні угоди, пов’язані з розвідкою і використанням природних ресурсів (за винят­ком оренди земельних ділянок);

2) угоди щодо використання авторських і суміжних прав автора;

3) угоди щодо оренди цілісних майнових комплексів (облік таких операцій регулюється Порядком відображення в бухгалтерському обліку і звітності операцій, пов’язаних з при­ва­тизацією та орендою державних підприємств, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 16.12.1993 р. № 109) [9].

Уперше лізинг згадано в п. 9 ч. ст. 1. Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» [2], відповідно до якого банкам дозволяється здійснювати «придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг)». Оскільки головним завдан­ням банку як лізингодавця є фінансування угоди, то в Положенні Національного банку України про кредитування [8] лізинг розглядається як форма майнового кредиту.

У першій редакції Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та в Правилах застосування Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» лізинг неправомірно розглядався як тотожна оренді, але менш важлива, порівняно з нею, господарська операція. Визначення оренди (лізингу) було недосконалим, і ці недоліки перейшли й до наступної (нині чинної) редакції зазначеного Закону [4].

Лізинг у своїй класичній формі полягає в придбанні лізингодавцем за прямою вказівкою та вибором лізингоодержувача майна у продавця і передачі цього майна лізингоодержу­вачу в користування на певний строк за умови сплати лізингових платежів. У випадку фінансового лізингу лізингоодержувач має право на викуп об'єкта лізингу за залишко­вою вартістю після закінчення строку лізингу.

Лізинг майна регулюється системою договорів, серед яких є договір купівлі-продажу лізингового майна між продавцем і лізингодавцем та договір власне лізингу між лізинго­давцем і лізингоодержувачем. Разом з тим застосовуються й тристоронні лізингові угоди.

Необхідно зауважити, що у світі існують два діаметрально протилежних підходи до правового регулювання лізингу. Перший — полягає в тому, що відносини за договором лізингу охоплюється рядом існуючих цивільно-правових інститутів — оренди, купівлі-продажу, доручення, позики, застави та інше. Цей підхід реалізовувався в Україні за відсутності законодавства про лізинг. На це звернено увагу і у новому Цивільному кодексі України. Так, у статті 806 «Договір лізингу» зазначається: «До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов’язаних з лізингом, застосову­ються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом» [1].

Другий підхід базується на визнанні того, що існує особливий інститут лізингу, норми якого не співпадають із нормами інших інститутів цивільного права. Дійсно, лізингоодер­жувач має більшість прав покупця за договором купівлі-продажу, в якому він не є сторо­ною договору, а роль і функції лізингодавця і лізингоодержувача суттєво відрізняються від ролі і функцій орендодавця і орендаря. Прийняття Закону України «Про лізинг» і його зміст свідчать про те, що цю думку поділяє й український законодавець.

Робота над проектом нормативного акта, який регулює відносини лізингу (Указ Прези­дента України, а згодом — Законом України), велася протягом кількох років. З вересня 1996 року у сесійному залі Верховної Ради України почалося обговорення проекту Закону України «Про лізинг». Відбулося три читання законопроекту, що призвело до значної зміни первісного тексту закону. З одного боку, була покращена редакція багатьох статей Закону, а з іншого — вилучено статті, які забезпечували економічне стимулювання розвитку лізингу.

У Законі України «Про лізинг» сформульовано визначення фінансового та оператив­ного лізингу, які замінюють неточні їх формулювання в Законі України «Про оподатку­вання прибутку підприємств», де необґрунтовано отожнюються поняття «лізинг» і «орен­да». Визначено об'єкти лізингу і встановлено особливий порядок лізингу державного майна — за погодженням з органом управління цим майном. До суб'єктів лізингу (лізинго­давець, лізингоодержувач, продавець лізингового майна) віднесено лише суб'єкти підприємницької діяльності. Договір лізингу можна укладати у формі як тристоронньої (між усіма основними суб'єктами лізингу), так і двосторонньої (між лізингодавцем і лізинго­одер­жувачем) угоди.

Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізинго­одержувача, а за договором оперативного лізингу — залишається на балансі лізингодавця.

Об'єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. Право власності на об'єкт фінансового лізингу набувається лізингоодержувачем після сплати повної вартості об'єкта лізингу. У разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізинго­одержувача і підлягає поверненню лізингодавцю.

Закон визначає також порядок бухгалтерського обліку та звітності щодо лізингових операцій, порядок сплати мита, ПДВ та акцизного збору при імпортуванні об'єктів лізингу, умови реєстрації договорів лізингу. Важливо, що прикінцевими положеннями визначено: раніше прийняті закони і нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить цьо­му Закону.

У цілому Закон відповідає сучасним поглядам на визначення і регулювання лізингу. Він не суперечить положенням Конвенції з міжнародного фінансового лізингу, що дасть змогу українським лізинговим компаніям і підприємствам брати участь у міжнародній лізин­говій інтеграції.

До прийняття Закону відносини, що стосувалися лізингу в Україні, були практично не врегульовані, лише у законодавстві 1995 р. існувало декілька спеціальних норм, що певною мірою стосувалися лізингу.

5 жовтня 1997 року на XXV щорічних зборах Європейської федерації національних лізингових асоціацій (LEASEUROPE) Україну прийняли до членів цієї авторитетної еко­но­мічної структури.

На думку західних дослідників, ринок лізингових послуг на Україні перебуває на ранній стадії розвитку, а «чистого» лізингу в Україні практично немає, лише існують схожі за формою операції.

Більшість лізингових компаній виконують швидше роль агентів або посередників між виробниками та споживачами обладнання, ніж повноцінних лізингодавців. Лізингові операції в основному фінансуються міжнародними постачальниками техніки, асигнування за рахунок внутрішніх джерел оцінюються лише на рівні $ 10 млн.

Експерти зазначають, що, попри наявність законодавчої бази, існуюча податкова сис­тема не сприяє розвиткові лізингу в Україні, де сфера фінансових послуг помітно відстає від потреб, які нині значно зросли, промисловості й торгівлі. Загальна сума банківських кредитів стосовно ВВП замала: в Україні 1996 р. вона становила 5%, тоді як у розвинених країнах Європи — понад 80% від ВВП.

Для того, щоб придбати техніку для сільського господарства, промисловості, сфери послуг і будівництва, потрібні позики на термін від 3-х до 7−10 років, що в Україні прак­тично неможливо. Лише 12% кредитів, що надаються, можна за українськими мірками вважати довготерміновими (понад два роки). У країні відсутні альтернативні банківським кредитам джерела довготермінового фінансування, у зв’язку з цим у лізин­гових компаній виникають істотні труднощі.

Тим часом в умовах України лізинг є майже ідеальним механізмом для залучення тех­ніки: порівняно з іншими формами інвестування він має безперечні переваги. Експерти підрахували, що обсяг ринку лізингу в Україні може становити 1630 млн. грн. Для досяг­нення цього показника (при середньому рівні зростання 20% на рік) може знадобитися п’ять років. Природно, це станеться лише за умови створення найсприятливішого середо­вища.

Але головне, що заважає, — це орієнтація документа на стару систему бух­обліку з її основоположним принципом амортизації. Сьогодні стандарти бухобліку ґрунтуються на перекладенні всіх ризиків і винагород щодо права власності на лізингоодержувача. Світова практика лізингу взагалі не використовує такого терміна, як амортизація. У нашому законодавстві закладена в Законі «Про лізинг» тільки амортизаційна планка в 60% вартості майна в лізингу, яка призводить до того, що його амортизаційний термін значно перевищує п’ять років. Це створює суперечності між відповідними постановами Кабінету Міністрів, які ввели цю вимогу, і Законом «Про лізинг». Постанова Кабінету Міністрів про збільшення терміну лізингу до семи років — взагалі абсурдна: сьогодні і дворічні лізингові контракти — велика рідкість.

Заважає і невпорядкованість процедури укладання лізингової угоди. Міністерство юстиції її не регламентувало, а в Законі «Про лізинг» реєстрація лізингових договорів розглядається не як обов’язкова, а як можлива. Тим часом більшість експертів сходяться на думці, що правова некоректність Закону «Про лізинг» тягне за собою безліч усклад­нень, зокрема це отримання кількох кредитів під одну заставу, тривалі судові процеси тощо.

Проблема нотаріальної послуги (державне мито) сьогодні дорівнює 5% від вартості договору, що б'є і по лізингоодержувачу, і по лізингодавцю. Натомість рекомендацій ввести пільгову ставку державного мита при реєстрації договорів лізингу уряд так і не підтримав.

Важко сказати, чи на благо й постанова Кабінету Міністрів про обмеження критичного імпорту, що є перешкодою для ввезення за лізингом техніки з-за кордону через високе мито. Поки що результат один: споживач «скутий» у виборі нової техніки, попит на неї не задоволений, міжнародні кредитні лінії, які могли б супроводжувати лізингові операції (а це не просто гроші, це — дешеві гроші), в Україну так і «не йдуть» .

Податкове законодавство, яке постійно змінюється, також не дозволяє спрогнозувати результат будь-якої лізингової операції. Крім того, воно часто спирається на застарілі інструкції. Так, лізингодавець позбавлений права показувати амортизацію наданого в лізинг майна у витратах. Навіть нібито прогресивне нововведення як зняття ПДВ за платежами з лізингу, якщо розібратися, призведе до того, що лізингодавець збільшить вартість майна на ті ж 20%.

Другий антилізинговий чинник — неготовність до лізингових операцій як потенційних лізингодавців, так і лізингоодержувачів.

Неоднозначна відповідь і на інше важливе запитання: чи потребують підприємства в Україні лізингових послуг? Одне зрозуміло — потенційний попит великий. Хоч би й тому, що знос обладнання в Україні досяг 80%, а грошей усе одно немає і не буде, якщо працювати на старому обладнанні. А лізинг видається найпривабливішим механізмом реорганізації та переобладнання виробництва, бо має перед банківським кредитуванням дві істотні переваги:

1) зберігає право власності на активи;

2) безпосередньо пов’язує термін оплати лізингу зі здатністю генерувати кошти термі­ном служби активів.

Але проблема навіть не в попиті: заявок від потенційних лізингоодержувачів достат­ньо. Ось тільки платоспроможним споживачем у кращому випадку є один із п’ятидесяти. Реально оцінити платоспроможність українського підприємства взагалі не можна.

Сьогодні на ринку фінансового лізингу України діють 16 лізингових компаній, об'єднаних у Всеукраїнську асоціацію лізингу «Укрлізинг». Більшість із них — банківські структури і лізингові компанії, створені промисловими організаціями для реалізації своєї продукції. Чистих лізингових угод сьогодні майже не існує, є безліч, які їх лише нага­дують.

Для нормального розвитку індустрії лізингу в Україні, на нашу думку, потрібно:

1) впорядкувати чинне законодавство та ліквідувати суперечності, що в ньому існують;

2) спростити процедуру повернення майна власнику в разі відмови від платежу за нього;

3) для захисту власності лізингодавця обов’язково реєструвати лізингові угоди;

4) зменшити на 50% для кожного з перших двох років експлуатації майна відрахування на прискорену амортизацію, яка нараховується згідно з пунктом 8.6.2 Закону «Про опо­дат­кування прибутку підприємств» .

За оцінками експертів, за 9% частки лізингу на ринку капіталовкладень, при обсязі капіталовкладень у сукупному ВВП на рівні 15%, з урахуванням питомої ваги сучасної тіньової економіки в Україні (до 50% офіційного ВВП) обсяг розвиненого ринку лізингу через п’ять років перевищить 1,6 млрд. грн.

Вітчизняна лізингова практика тільки зароджується, а експерти Міжнародної фінансової корпорації вже прогнозують лізинговий бум в Україні. Запланований Світо­вим банком проект фінансової допомоги передбачає надання Україні кредитної лінії, частина ресурсів якої спрямовуватиметься на підтримку лізингових компаній. Проте для того, щоб бум дійсно відбувся, потрібно якнайшвидше вирішити всі проблеми (законо­давчі, інфраструктурні, кадрові), які стримують використання цієї прогресивної форми економічних відносин між суб'єктами ринку.

Як вважають вітчизняні та зарубіжні фахівці, гостру потребу в інвестиціях Україна частково задовольнить завдяки запровадженню лізингового бізнесу. Це підтверджує і світова практика: для країн, що розвиваються, характерною ознакою є зростання обсягів лізингових операцій. Яскравим прикладом є Південна Корея, де у 1975 році за фінансової підтримки Міжнародної фінансової корпорації було запроваджено лізинговий ринок, який на сьогодні є одним із найпотужніших у світі. Підприємцеві, який орендує облад­нання, лізинг створює потенційні переваги: тут діють спрощені схеми забезпечення засоба­ми виробництва та менш жорсткі вимоги щодо балансових звітів. А ще — наявність так званих податкових канікул: уряди більшості зарубіжних країн надають пільги в оподатку­ванні саме лізинговим компаніям, визнаючи, що вони уможливлюють доступ до інвестицій для малих та середніх підприємств.

Лізинг може стати альтернативою кредитним коштам. Переваги полягають у тому, що право власності на передане у лізинг майно залишається у кредитора, який фінансує проект. Тобто немає потреби укладати угоду про заставу майна. Проте лізингові компанії також повинні бути певними: обладнання, надане ними у користування одним підприєм­ствам, не потрапить без їх відома до інших, що має бути чітко обумовлено у відповідних законодавчих актах.

Стимулювати розвиток лізингу в Україні і, відповідно, інвестування коштів у вироб­ництво міг би й перегляд (зі значним скороченням термінів) нормативів амортизації облад­нан­ня, вважають фахівці міжнародних фінансових установ. Потрібно також запровадити систему реєстрації контрактів і «організувати роботу» з підприємствами-неплатниками (тобто вжити заходів для посилення відповідальності), оскільки низька фінансова та правова дисципліна не сприяють нормальному веденню бізнесу.

Вирішивши всі ці проблеми, можна очікувати стрімкого розквіту лізингового ринку вже у наступному році.

Нагальними завданнями вдосконалення правового регулювання лізингу є:

— внесення змін і доповнень до Законів України «Про оподаткування прибутку під­приємств» та «Про податок на додану вартість» з метою приведення їх положень у відпо­відність із прийнятим Законом України «Про лізинг» і забезпечення економічного стиму­лю­вання розвитку лізингу;

— розробка передбачених Законом України «Про лізинг» підзаконних актів та інших нормативно-методичних документів.

Хотілося б виділити ще одну проблему в податковому урахуванні орендних опе­рацій. Справа в тому, що всі договори оренди в основному заключаються на період біль­ше року і платники податків можуть застосовувати порядок оподаткування прибутків і витрат від таких операцій, як при довгострокових договірних зобов’язаннях. Але застосу­вання для перерахунку податкових зобов’язань з орендних операцій оціночного коефіцієн­та виконання контракту є практично неможливим виходячи із специфіки оренди як такої.

Вищевказану проблему можна вирішити шляхом внесення змін у підпункт 7.10. 12 статті 7 Закону «Про оподаткування прибутку», виклавши його в такій редакції: «Під­пункти 7. 10. 3. і 7. 10. 6 цієї статті … застосовуються також для визначення доходів і витрат відповідних звітних періодів… оперативного лізингу (оренди), оренди землі та оренди житлових приміщень у разі попередньої оплати таких операцій на строк, що перевищує звітний період (квартал). У таких випадках норми підпункту 7. 10.9 не застосовуються і прибуток виконавця довгострокового договору признається в сумі фактично наданих послуг» [4].

Лізинг в Україні є дуже перспективною формою ведення підприємницької діяльності, як підтверджує досвід, хоча й дуже молодих, але успішних лізингових компаній (наприк­лад, ПІІ «ВІП-Рент»), які досягають значних економічних результатів навіть у незбалан­со­ваному правовому полі України. А тому вдосконалення чинного законодавства, що врегульовує питання здійснення лізингових операцій, матиме позитивне значення як для компаній-суб'єктів лізингового ринку, так і для держави в цілому через збільшення надход­жень до бюджету та створення нових робочих місць.

Література:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.03. — К.: Аміка, 2003. — С. 250.

2. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 09.02.01 // Відомості ВРУ. — 2001. — № 5−6. — Ст. 30.

3. Про лізинг: Закон України від 10.01.98 // Відомості ВРУ. — 1998. № 16. — Ст. 68.

4. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 12.06.97 // Урядо­вий кур'єр. — 1997. — № 105−106.

5. Про податок на додану вартість: Закон України від 03.04.97 // Відомості ВРУ. — 1997. — № 21. — Ст. 156.

6. Про систему оподаткування: Закон України від 26.06.91 // Відомості ВРУ. — 1991. — № 39. — Ст. 510.

7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку від 01.09.2000 р. // Офіційний вісник України. — 2000. — № 33. — Ст. 1416.

8. Положення НБУ про кредитування // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001.

9. Про затвердження Порядку бухгалтерського обліку операцій, пов’язаних з приватизацією та орендою державних підприємств: Наказ Міністерства фінансів України від 16.12.93 № 109.

10. Уткин Э. А. Новые финансовые инструменты рынка. — М.: Дебет-Кредит, 1997.