Суть інноваційної діяльності та перспективи її розвитку в Україні

Зміст Вступ Розділ 1. Завдання системи фінансування інноваційної діяльності

Розділ 2. Аналіз джерел фінансування інноваційних проектів

2.1 Інвестиції в інноваційну діяльність підприємства

2.2 Види і джерела фінансування інноваційної діяльності

2.3 Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора Розділ 3. Особливості фінансування інноваційної діяльності

3.1 Фінансування інноваційних проектів

3.2 Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом

3.3 Форми та особливості лізингового фінансування Висновки Список використаних джерел Додатки

Вступ Фінансування інноваційної діяльності визначає успіх чи невдачу інноваційних програм і проектів. Здатність підприємства-інноватора акумулювати достатньо коштів для реалізації інноваційних задумів впливає на швидкість виведення інновації на ринок, а отже — на її комерційний успіх. Однак не кожна підприємницька структура має достатньо власних коштів для цього, що зумовлює пошук інших джерел їх надходження. Інвестиції, залучені з різних джерел, мають різну ціну. На їх вартість впливають, зокрема, організаційна форма фінансування і тривалість інвестиційного періоду. Вибір ефективних форм фінансування інноваційних програм і проектів забезпечує високу економічну віддачу інноватору та інвестору. Планування інноваційних процесів передбачає також визначення обсягу коштів, необхідних для здійснення усіх видів інноваційної діяльності та оцінювання можливості підприємства акумулювати їх у тих часових межах, які відповідають життєвому циклу інновації.

Актуальність теми даної роботи, зумовлена тим, що вихідним моментом при дослідженні проблем інновації є розгляд процесів фінансування інноваційних проектів за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел. Метою даної роботи є дослідити сутність інноваційної діяльності, механізм який забезпечує фінансування інноваційної діяльності та перспективи його розвитку в Україні.

В Україні є безліч винаходів і розробок, які відносно легко можна довести до виробництва. Є і інвестори, готові ризикувати своїми грошима ради того, щоб в майбутньому отримувати надприбутки. Слабка ланка вітчизняної інноваційної системи — чіткий і прогнозований розподіл інвестицій. Винахідник знає, як буде працювати його винахід, але він не може прорахувати потрібні кошти на реалізацію інноваційного проекту, та оцінити його комерційну привабливість. Це і не його завдання. Українських менеджерів, готових вести наукові проекти, небагато: це або колишні вчені, що закинули свою наукову діяльність, або люди, що встигли попрацювати за кордоном і тепер прагнуть застосувати накопичений досвід на батьківщині. Через дефіцит в Україні менеджерів науково-технологічних проектів неможливе масове народження малих наукоємних компаній, частина з яких в майбутньому могла б стати основою нової наукоємної економіки.

Кожне підприємство, зважаючи на власні можливості, повинно розробляти оптимальну стратегію фінансування інноваційної діяльності. Це передбачає належне економічне обґрунтування інноваційних програм і проектів, визначення джерел і суб'єктів їх фінансування, своєчасне забезпечення надходжень коштів протягом періоду їх реалізації. Суб'єктами фінансування інноваційних процесів можуть бути самостійні підприємства, інноваційні фонди, банківські установи, інтегровані фінансово-промислові структури, територіальні органи управління, а також приватні особи. Усі вони певною мірою беруть участь у відтворювальному процесі та формують кінцевий суспільний продукт, отже, зацікавлені в науково-технічному розвитку, який безпосередньо визначає розвиток соціально-економічний.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність», інноваційний проект — це комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і інноваційної продукції. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і інноваційної продукції. В умовах економіки знань та зміни тактики конкурентної боротьби зростає важливість реалізації інноваційної діяльності підприємств, як невід'ємного фактору сталого розвитку. Ці обставини обумовлюють актуальність зосередження зусиль на вдосконаленні процесів управління інноваційними проектами. Значна частина проблем пов’язана із ризиками, викликаними фактором новизни робіт, яка збільшує вимоги до креативності виконавців. Креативність є рефлексом команди проекту на новизну і може бути викликана як новизною предметної галузі (об'єктом) розробки, так і новизною технологій виконання чи неможливістю залучення персоналу з досвідом виконання аналогічних завдань. Ефективність проектів розвитку бізнесу у все зростаючому ступені залежить від нематеріальних чинників — інформаційної забезпеченості, креативного потенціалу персоналу, його професійної компетентності та здібності до розвитку. Найважливішим аспектом менеджменту (вироблення і реалізації управлінських рішень) стає забезпечення високого рівня реалізації потенційних можливостей співробітників, що обумовлює виконання прийнятих планів. Таким чином, практика реалізації інноваційних проектів формує потребу в збільшенні ефективності управління. Закономірною проблемою проектів є ризики, пов’язані з новизною завдань. Звідси актуальною є задача управління креативним потенціалом команди інноваційних проектів для спрямування його у зони потенційного ризику та розширення процесу управління інноваційними проектами для врахування дії фактору новизни задач.

Інноваційні проекти можуть формуватися як у складі науково-технічних програм, реалізуючи завдання окремих напрямків програми, так і самостійно, вирішуючи конкретну проблему на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки. Формування інноваційних проектів для вирішення найважливіших науково-технічних завдань забезпечує:

— комплексний, системний підхід до вирішення конкретного завдання;

— кількісну конкретизацію цілей науково-технічного розвитку і строге відображення кінцевих цілей і результатів проекту в управлінні інноваціями;

— безупинне наскрізне управління процесами створення, освоєння, виробництва і споживання інновацій;

— обґрунтований вибір шляхів найбільш ефективної реалізації цілей проекту;

— збалансованість ресурсів, необхідних для реалізації інноваційного проекту;

— міжвідомчу координацію й ефективне управління складним комплексом робіт із проекту.

Реалізація задуму інноваційного проекту забезпечується учасниками проекту. В залежності від виду проекту в його реалізації можуть брати участь від однієї до кількох десятків організацій. У кожної з них свої функції, ступінь участі в проекті й міра відповідальності за його долю. Разом з тим, усі ці організації в залежності від виконуваних ними функцій прийнято поєднувати в конкретні групи учасників проекту.

Розділ 1. Завдання системи фінансування інноваційної діяльності

Створення ефективної системи фінансування інноваційних процесів є важливим і актуальним завданням. Однак способи та методи його вирішення мають істотні відмінності на державному рівні управління та на рівні окремих підприємств. Система фінансування інноваційної діяльності на рівні держави покликана забезпечити вирішення таких завдань:

— створення необхідних передумов для швидкого й ефективного впровадження технічних новинок в усі ланки господарського комплексу країни, забезпечення її структурно-технологічної перебудови;

— збереження і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу в пріоритетних напрямах економічної Діяльності;

— створення необхідних матеріальних умов для збереження і розвитку наукового потенціалу країни, запобігання відпливу наукових кадрів за кордон.

Ці завдання можуть вирішуватися шляхом прямого бюджетного фінансування, надання грантів недержавними організаціями та фондами, через створення інституційно-правових умов, за яких заохочувалося б фінансування науково-дослідних робіт комерційними структурами.

Фінанси будь-якого підприємства охоплюють грошові відносини:

— з іншими організаціями (оплата постачання сировини, товарів, інших матеріальних цінностей, реалізація продукції, отримання кредитів, вкладення капіталу тощо);

— із засновниками (розподіл прибутку);

— з трудовим колективом (оплата праці, розподіл доходів і прибутку, виплата дивідендів з акцій, відсотків з облігацій тощо);

— з державними органами управління (сплата податків).

У межах цих відносин забезпечується і реалізація інноваційних програм і проектів. Однак інноваційна діяльність «відтягує» на себе ресурси, необхідні для виконання запланованих робіт з випуску основної продукції, що створює ситуацію протидії з боку відповідних служб і потребує втручання вищого менеджменту для узгодження та оптимізації структури фінансових витрат підприємства, розкиття ефективної фінансової політики.

Фінансова політика кожного підприємства має відповідати таким вимогам:

— бути узгодженою зі стратегією розвитку організації;

— забезпечувати гнучкість підприємства, його здатність до перерозподілу фінансових потоків згідно з визначеними цілями;

— забезпечувати фінансову стабільність організації;

— бути здатною до акумулювання фінансових ресурсів та їх ефективного використання.

Такі підходи до формування фінансової політики дають змогу підприємству фінансувати пошуково-дослідницькі роботи, спрямовані на створення і впровадження новацій, що забезпечать його розвиток разом із основною діяльністю. Водночас система фінансування інноваційної діяльності повинна бути дещо відокремленою, що виявляється у формуванні фінансової субстратегії щодо фінансування інноваційних програм і проектів.

Вихідними принципами, на основі і з урахуванням яких слід вибудовувати систему фінансування інновацій, є:

а) чітка цільова орієнтація, що сприяє швидкому й ефективному впровадженню інновацій;

б) логічність, економічна обґрунтованість і юридична захищеність прийомів і механізмів залучення інвестицій;

в) множинність джерел фінансування;

г) комплексність і гнучкість, що передбачає здатність одночасно фінансувати заплановані технічні та технологічні нововведення, ефективно перерозподіляючи грошові потоки.

Впровадження інновацій, як і фінансовий менеджмент, має на меті підвищення результативності та ефективності господарювання. Отже, ефективне управління фінансами безпосередньо стосується і фінансування інноваційної діяльності, передбачаючи залучення інвестицій у ті інноваційні програми і проекти, які забезпечують високу фінансову віддачу.

Розділ 2. Аналіз джерел фінансування інноваційних проектів

2.1 Інвестиції в інноваційну діяльність підприємства

Інвестиції - це довготермінові вкладення капіталу в різні сфери діяльності з метою отримання прибутку. Інвестиції в інноваційну діяльність підприємства передбачають такий рівень їх прибутковості, який би був не меншим, ніж віддача від вкладення вільних фінансових коштів на депозити.

Інвестування інноваційної діяльності здійснюється на основі розроблених інноваційних програм або проектів. Інноваційна програма — програма інноваційної діяльності, яка спрямована на досягнення цілей розвитку і передбачає участь у її реалізації різних юридичних і фізичних осіб (в т. ч. іноземних), а також держави і міжнародних організацій.

Фінансування програми інноваційної діяльності слід здійснювати з дотриманням таких вимог:

— динаміка інвестування повинна забезпечувати реалізацію програми відповідно до встановлених термінів;

— зниження витрат фінансових коштів і ризику програми повинне забезпечуватися передусім відповідною структурою і джерелами фінансування.

Фінансування програми передбачає :

1) вивчення доцільності інноваційної програми (за витратами і запланованим прибутком з урахуванням можливих ризиків);

2) розроблення плану реалізації програми;

3) організацію фінансування, в тому числі:

— оцінювання можливих форм фінансування і вибір такої, що відповідає вимогам інноватора;

— визначення організацій-інвесторів і структури фінансування;

— контроль за виконанням плану й умовами фінансування.

Фінансування інноваційних програм здійснюють шляхом самофінансування або з використанням позичкових і залучених засобів. З огляду на це система фінансування програм охоплює такі елементи:

— джерела фінансування;

— організаційні форми (механізм) фінансування. Інвестування інноваційних процесів є ризикованою справою, однак у разі успіху віддача від інвестицій значно більша, ніж від поточної діяльності. Як правило, компанії прагнуть фінансувати ті проекти, які мають значний потенціал ефективності і забезпечать їм високі прибутки. Йдеться про інновації науково-технічної, організаційної, економічної, соціальної сфер. Економічні результати залежать передусім від характеристик самої інновації, однак велике значення для успішної реалізації інноваційного проекту мають умови залучення фінансових результатів, а отже, джерела фінансування.

2.2 Види і джерела фінансування інноваційної діяльності

Інвестиції для фінансування інноваційних програм поділяють на три групи: прямі, супутні, фінансування науково-дослідних робіт.

1. Прямі інвестиції. Використовуються безпосередньо для реалізації інноваційного проекту. До них відносять інвестиції в основні засоби (матеріальні та нематеріальні активи) і в оборотні кошти. Інвестиції в основні засоби включають:

— придбання (чи виготовлення) нового обладнання, в т. ч. витрати на його постачання, встановлення і запуск;

— модернізацію діючого устаткування;

— будівництво і реконструкцію будівель і споруд;

— технологічні пристрої, що забезпечують роботу устаткування;

— нове технологічне оснащення і модернізацію наявного устаткування.

Інвестиції в оборотні кошти забезпечують:

— нові та додаткові запаси основних і допоміжних майнові та додаткові запаси готової продукції;

— збільшення рахунків дебіторів.

Необхідність таких інвестицій обумовлена тим, що при збільшенні обсягу виробництва товарів автоматично збільшуються товарно-матеріальні запаси сировини, комплектуючих і готової продукції. Крім того, через підвищення обсягу виробництва і продажу збільшується дебіторська заборгованість підприємства. Усе це — активні статті балансу, і їх позитивне збільшення має бути додатково профінансовано. Інвестиції в нематеріальні активи найчастіше пов’язані з придбанням нової технології (патенту чи ліцензії) і торгової марки.

2. Супутні інвестиції - це вкладення в об'єкти, які пов’язані територіально і функціонально з інноваційним об'єктом і які необхідні для його нормальної експлуатації (під'їзні колії, лінії електропередач, каналізація тощо), а також вкладення невиробничого характеру (охорона навколишнього середовища, соціальна інфраструктура).

3. Інвестиції в науково-дослідні роботи (далі - НДР) забезпечують і супроводжують проект. Це, насамперед, матеріальні засоби (устаткування, стенди, комп’ютери і різноманітні прилади), необхідні для проведення досліджень, а також оборотні кошти, наприклад, для забезпечення поточної діяльності НДІ чи вищого навчального закладу на замовлення підприємства.

Джерелами фінансових ресурсів підприємства можуть бути:

— власні фінансові кошти і внутрішньогосподарські резерви;

— позикові фінансові кошти;

— залучені фінансові кошти, одержані від продажу акцій, пайових та інших внесків членів трудових колективів, громадян, юридичних осіб;

— кошти, що перебувають у централізованому володінні об'єднань підприємств;

— кошти позабюджетних фондів;

— кошти Державного бюджету;

— кошти іноземних інвесторів.

1. Власні фінансові кошти підприємства використовуються найчастіше для фінансування невеликих за обсягами робіт інноваційних проектів чи програм (наприклад, впровадження системи стандартів якості, модернізація деяких видів устаткування, модифікація продукції тощо).

Серед них виокремлюють:

1. Прибуток і амортизаційні відрахування. Як правило, статутом підприємства передбачено відрахування у фонд розвитку виробництва частини прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, інших обов’язкових платежів і формування резервного фонду. У багатьох підприємств не вистачає фінансових ресурсів навіть на підтримку наявних обсягів виробництва, не кажучи вже про технічне переоснащення.

2. Мобілізація внутрішніх активів. Це джерело з’являється у процесі підготовки проекту (будівництва чи реконструкції, встановлення обладнання).

3. Грошова частина внесків власників підприємства. Включає додаткові внески у статутні фонди власників підприємства, які можуть використовуватися для реалізації проекту розвитку тих підприємств, чия організаційно-правова форма дозволяє їх залучати (пайові внески членів господарського товариства у статутний фонд).

4. Залучені фінансові кошти. Є способом збільшення власного капіталу, оскільки не повертаються особам, що їх надали. Формами залучення коштів є емісія акцій, доброчинні внески спонсорів.

Емісія акцій — це спосіб залучення інвестицій через випуск акцій підприємства. Використовується за наявності в організації потужного науково-технічного потенціалу і доступний лише підприємствам, що мають організаційно-правову форму закритих чи відкритих акціонерних товариств. На відміну від інших джерел власних коштів це джерело є платним, оскільки акціонери купують акції, розраховуючи на дивіденди. Недостатній розмір дивідендів може призвести до того, що додатковий випуск акції для фінансування інноваційного проекту не буде розміщений. Отже, всі обставини, пов’язані з додатковою емісією акцій, повинні бути ретельно проаналізовані та зважені. Важливо, щоб кошти, отримані в процесі розміщення акцій нового випуску, використовувалися ефективно і дали змогу розв’язати ті завдання, заради яких здійснювалася емісія, збільшивши віддачу на капітал і розмір дивідендів на одну акцію.

Доброчинні внески сторонніх осіб (спонсорів) формуються у тому разі, коли інноваційний проект має суттєву спрямованість і викликає інтерес у суспільства, що дає змогу консолідувати частину коштів для його реалізації у формі доброчинних внесків юридичних та фізичних осіб.

2. Позикові фінансові кошти. Передбачають повернення їх зі сплатою відсотків за користування або без сплати. Їх джерелами є кошти бюджетів, позабюджетних фондів, комерційні та інші кредити, іноземні інвестиції.

До коштів бюджетів відносять кошти Державного бюджету України, кошти місцевих бюджетів, власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ. За їх рахунок фінансують цільові комплексні програми, фундаментальні та окремі прикладні дослідження, що мають важливе значення для країни і здійснюються переважно спеціалізованими науково-дослідницькими організаціями. Бюджетне фінансування інноваційних проектів передбачає належне обґрунтування бізнес-ідеї та її високу оцінку конкурсною комісією у формі безвідсоткових чи пільгових позик.

3. Довгострокові кредити. Є найпоширенішими джерелами фінансування інноваційних проектів. Серед них виділяють традиційні (комерційні) кредити і нетрадиційні - лізинг, форфейтинг та франчайзинг), які надаються вітчизняними та іноземними юридичними особами під боргові зобов’язання. інноваційний фінансування лізинг капітал Лізинг — це довгострокова оренда машин та обладнання. Дає змогу зменшити розмір початкових інвестицій у створенні виробничих підприємств чи диверсифікації.

Форфейтинг є фінансовою операцією, що перетворює комерційний кредит на банківський. Може використовуватися для акумулювання фінансових коштів у процесі реалізації інноваційного проекту, якщо в інвестора бракує коштів для інновацій.

4. Іноземні прямі інвестиції залучаються переважно для реалізації масштабних проектів, пов’язаних з технологічним оновленням виробництва, реорганізацією та диверсифікацією діяльності тощо. Вони можуть радикально поліпшити конкурентні позиції підприємства завдяки впровадженню сучасних технологій (в ефективному використанні яких зацікавлені іноземні партнери). В Україні їх залучають у приватизаційні процеси. Поширенішим є спільне інвестування інноваційних проектів вітчизняними та іноземними інвесторами на правах дольової участі (спільне підприємство). Однак обсяги залучення іноземних інвестицій в Україні нині недостатні, що зумовлено несприятливим інвестиційним кліматом і невисокою привабливістю більшості вітчизняних підприємств для іноземних інвесторів.

2.3 Обґрунтування джерел фінансування і вибір інвестора Надані на інноваційний проект кошти мають певну вартість, за їх використання треба платити, незалежно від джерела отримання. Формою плати за використання фінансових ресурсів можуть бути: дивіденди — акціонерам, відсоткові відрахування — кредиторам, що надали грошові ресурси на певний час. Врахування і аналіз розміру плати за користування фінансовими ресурсами є одним із основних завдань при визначенні джерел залучення інвестицій.

У вітчизняному бізнесі сформувалася думка про переваги використання власних коштів для фінансування проектів. Це спричинено тим, що відсоткові ставки для користування довгостроковими кредитами були надто високими, що робило невигідним проект, а також ухилянням комерційних банків від надання довгострокових кредитів через великий ризик їх неповернення, пов’язаний із економічною нестабільністю в країні. Проте в останні роки ситуація змінилась: плата за кредит знизилася. Крім того, її відносять до валових видатків, на відміну від дивідендів, які виплачують з прибутку. Тому підприємства, що функціонують у формі акціонерних товариств, приймаючи рішення про залучення кредитів чи використання власних коштів, мають зважати на ці обставини. Особливості податкового законодавства можуть створювати додаткові вигоди підприємствам, що використовують кредитування для інвестиційних цілей. Суть цієї вигоди можна пояснити на прикладі.

Наприклад, підприємство має інвестиційну потребу в 2 000 000 грн. і може використати дві альтернативи фінансування: випуск звичайних акцій і одержання кредиту. Вартість обох альтернатив становить 10%. Інвестиційний проект незалежно від джерела фінансування принесе дохід 8 500 000 грн., собівартість продукції (без відсоткових платежів) становитиме 5 600 000 (у таблиці 1 наведено розрахунок чистого прибутку для обох альтернатив).

Таблиця 1.

Наведений приклад засвідчив, що позичкові кошти залучати вигідніше — економія становить 60 000 грн. Такий ефект називають ефектом податкової економії, показником якого є ставка податку на прибуток. Так, плата за використання фінансових ресурсів становить 10% від 2 000 000 грн., тобто 200 000 грн. Якщо помножити цю суму на ставку Податку на прибуток 30%, то одержимо 60 000 грн. Таке ж значення фігурує у табл.1 як різниця у величині чистого прибутку підприємства для двох способів фінансування.

Отже, кредитне фінансування для підприємства є вигіднішим, ніж фінансування за допомогою власних фінансових коштів. Однак воно ризикованіше, бо відсотки за кредит і основну частину боргу підприємство повинно повертати за будь-яких обставин, незалежно від успіху діяльності підприємства. Для інвестора така форма вкладення грошей менш ризикована, оскільки, згідно із законодавством, у гіршому випадку він може повернути свої гроші в судовому порядку. Підприємство, прагнучи зменшити свій ризик, випускає акції. Але для їх розміщення слід більше платити за дивідендами. Звідси висновок: підприємства мусять ретельно аналізувати джерела фінансування проектів свого розвитку для зменшення плати за використовуваний капітал, а значить — збільшення віддачі від нього.

Вибір джерел інвестування інноваційних проектів та програм значною мірою залежить від умов надання кредитів. Наприклад, вітчизняні підприємства можуть скористатися послугами вітчизняних та іноземних банків; портфельних інвесторів — приватних фондів; портфельних інвесторів — фондів допомоги; стратегічних інвесторів. Кожен із них здійснює власну політику щодо умов надання кредитів.

Вітчизняні банки знають специфіку та умови ведення бізнесу в Україні найкраще, розуміють вітчизняну звітність і систему бухгалтерського обліку, можуть запропонувати консультації щодо зниження витрат фінансування, посилаючись на власний досвід. Водночас вони остерігаються ризику і будуть, найімовірніше, вимагати істотного забезпечення кредитних угод.

Іноземні банки. Фінансування за рахунок позичкових коштів іноземних банків можливе на триваліший період і за нижчою вартістю, ніж вітчизняних банків. Крім того, іноземні банки мають доступ до більших обсягів капіталу. Однак вони дуже розбірливі у виборі підприємств, яким можуть надати кредит, і воліють кредитувати виробничі, комунальні, телекомунікаційні підприємства, а також експортні галузі. Збільшення кількості іноземних банків в Україні (через їх філії) останнім часом розширило коло підприємств, які можуть скористатися їхніми послугами.

Портфельні інвестори — це інвестиційні фонди (приватні фонди і фонди допомоги), фонди венчурного капіталу, пенсійні фонди, страхові фонди тощо. Вони намагаються об'єднати доходи від виплати дивідендів і від підвищення вартості основних засобів (підвищення вартості акцій). Зазвичай не претендують на контрольний пакет акцій, але хочуть мати право голосу в управлінні підприємством, у яке інвестують кошти (голосування на зборах акціонерів, представництво в раді директорів).

В Україні портфельних інвесторів небагато. Правила Комісії з цінних паперів США та аналогічні правила європейських фондів не дозволяють їм інвестувати в більшість українських підприємств. Завдання американських і європейських портфельних інвесторів полягає в тому, щоб знайти середньоі довгострокові доходи, пов’язані із зростанням ринкової вартості підприємств. Тому вони інвестують на термін 5 років і більше. Портфельні інвестори орієнтовані на отримання торгового прибутку, тому здебільшого інвестують кошти в акції великих підприємств. Проте більшість іноземних інвестиційних фондів в Україні середнього розміру, тому вони зацікавлені в акціях підприємств середньої величини, які є потенційно перспективними.

Фонди допомоги підтримують іноземні уряди. Зазвичай вони інвестують кошти у розмірі від 50 000 до 3 млн. дол. США, тобто займаються інвестуванням малих і середніх, а також дочірніх підприємств (особливо за новими напрямами діяльності). Вони працюють безпосередньо із суб'єктами підприємництва. Зі світової практики відомо, що фонди допомоги більше інвестують у період політичної та економічної нестабільності.

Стратегічними інвесторами можуть бути:

— компанії, які працюють у тій самій галузі, що й підприємство, у яке вони інвестують; їх мета — розширити напрями своєї діяльності;

— компанії, що працюють в іншій галузі промисловості, але намагаються краще використовувати свої активи;

— фінансово-промислові групи (далі - ФПГ), що прагнуть розвивати стратегічні зв’язки.

Розділ 3. Особливості фінансування інноваційної діяльності

3.1 Фінансування інноваційних проектів

Інноваційний проект — це комплекс взаємопов'язаних заходів, розроблених з метою створення, виробництва та просування на ринок нових високотехнологічних продуктів за умов встановлених ресурсних обмежень. Як правило, він ґрунтується на інновації, що дає змогу радикально вирішити проблеми, актуальні для підприємства. Інноваційні проекти можуть бути промисловими, проектами дослідження і розвитку та організаційними. Промислові проекти — проекти, які спрямовані на випуск та продаж нових продуктів і пов’язані з будівництвом споруд, удосконаленням технологій, розширенням присутності на ринку та ін. Таким проектом, наприклад, є спільний голландсько-український екологічний проект, що передбачає створення очисних споруд на Яготинському цукровому заводі в Київській області, який би працював за системою анаеробної очистки стічних вод і її повторного використання в замкнутому циклі; отримуваний при цьому газ метан має використовуватися тут же у парових установках.

Організаційні проекти — це проекти, націлені на реформування системи управління, створення нового підрозділу організації, проведення науково-практичних конференцій і семінарів тощо.

Організаційні проекти зазвичай не потребують великих коштів і фінансуються підприємствами, які їх здійснюють. Найчастіше підприємства реалізують промислові проекти, які передбачають реалізацію як повного життєвого циклу інновацій, так і лише тих стадій, що пов’язані з її використанням. Залежно від глибини охоплення етапів інноваційного процесу інноваційні проекти поділяють на повні і неповні.

Повний інноваційний проект. Охоплює всі етапи інноваційного процесу: від проведення фундаментальних досліджень до реалізації інноваційного продукту. Такому проекту притаманна висока міра новизни; він під силу лише великим організаціям, що мають спеціалізовані науково-дослідницькі, конструкторські лабораторії та фахівців відповідного рівня, або ж кільком організаціям чи країнам, які спільно вирішують значущі завдання (міжнародний космічний проект «Морський старт»).

Неповні проекти. Передбачають виконання лише окремих стадій інноваційного процесу. Це можуть бути фундаментальні дослідження, дослідження пошукового та прикладного характеру, які здійснюються спеціалізованими науково-дослідницькими закладами і націлені на створення дослідного зразка новинки, або ж роботи, пов’язані з використанням новинки для комерційних цілей, чим переважно займаються промислові підприємства.

Для визначення величини прибутку, який може бути отриманий за інноваційним проектом, складають бізнес-план інноваційного проекту.

Бізнес-план — розгорнутий документ, що містить обґрунтування економічної доцільності підприємницького проекту на основі зіставлення ресурсів, необхідних для його реалізації, і очікуваної вигоди (прибутку). Потенційному інвестору бізнес-план має показати рівень віддачі від майбутніх капіталовкладень і бути підставою для прийняття позитивного рішення щодо участі у фінансуванні проекту.

Інформацію, що міститься у бізнес-плані, слід подавати у формі, зручній для її вивчення інвесторами та менеджментом фірми. Будь-які питання, що вимагають подальших досліджень, повинні узгоджуватися до затвердження проекту. Це особливо стосується ресурсного забезпечення, критичних подій та ключових ризиків, а також процедури управління ними. Усі узгодження задокументовують.

Прагнучи забезпечити собі не лише повернення вкладених коштів, а й отримання доходів, інвестори вимагають розрахунку часу, протягом якого будуть повернені кошти і отриманий розрахунковий прибуток. Тому рішення про інвестування приймається за наявності розрахунків показників економічної ефективності проекту. Після того як зацікавлені сторони дійшли згоди щодо необхідності і вигідності реалізації проекту, слід узгодити порядок його фінансування за етапами і загалом. Для цього складають фінансовий план, який може бути частиною бізнес-плану або окремим планом, складеним після затвердження вартості проекту загалом. Це потрібно для планування у часі обсягів грошових потоків відповідно до обсягів робіт.

Фінансовий план (бюджет) проекту — детальний опис усіх надходжень і витрат у часі, планованих протягом життєвого циклу проекту. Він затверджує систему обліку витрат і правила фінансового оцінювання виконаних робіт. Фінансовий план має дві функції: функцію бюджету і Функцію розподілу грошей у часі.

Бюджет повинен містити ще певний фінансовий резерв, необхідний для управління ризиками. Його величину визначають, виходячи з імовірнісного аналізу. Будь-які непрямі витрати чи перевитрати можуть бути розподілені серед категорій прямих витрат, для уникнення труднощів, пов’язаних з їх обліком. Отже, обґрунтований вибір форм та джерел інвестування інноваційних програм і проектів є важливою передумовою їх успішної реалізації. Обґрунтування має здійснюватися з урахуванням всіх зовнішніх та внутрішніх чинників, які можуть визначати міру ризикованості проекту та впливати на вартість капіталу і можливості його залучення.

3.2 Фінансування інноваційної діяльності венчурним капіталом За обмежених фінансових ресурсів підприємства доцільно використовувати принципово нові механізми залучення коштів в інноваційну сферу, серед яких важливу роль відіграє фінансування за участю венчурного капіталу.

Венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий спосіб інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання і реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику. Обов’язковою умовою такого інвестування є участь інвестора в управлінні інноваційною фірмою і отримання Прибутків від продажу її акцій на фондовій біржі. Він є своєрідним «фінансовим диверсифікатором», який акумулює кошти різних фінансових інститутів і вкладає їх у численні інноваційні проекти на різних етапах життєвого циклу нововведення, знижуючи ризик, пов’язаний із втратою інвестицій у разі невдачі проекту. Венчурний капітал є засобом освоєння новітніх науково-технічних досягнень завдяки сучасним формам міжфірмового співробітництва і кооперації та нетрадиційним джерелам фінансування малих наукомістких підприємств.

Фінансування інноваційних проектів за участю венчурного капіталу активно використовують у країнах з розвинутою економікою. Фірми венчурного капіталу (інвестиційні венчурні фонди, венчурні капіталісти), так само як і банки, надають фінансові кошти, необхідні для інновацій. Мета венчурного інвестора — вкладення коштів у підприємство, яке організовує роботу настільки ефективно, щоб через 5−7 років після продажу акцій отримати суму, яка в 3−5 разів перевищила б початковий внесок.

Проблема отримання доходу на венчурний капітал тісно пов’язана з характером продукту інноваційних венчурних фірм і відносинами власності між суб'єктами венчурного капіталу. На ринку венчурного капіталу реалізовується додана вартість: венчурні капіталісти отримують дохід від реалізації своєї монополії на знання.

Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:

— низькопотенційні підприємства для венчурного капіталу, прибутки яких за 5 років становлять 50 млн. доларів. Такі підприємства не дуже привабливі для венчурних інвесторів, однак їх кількість на ринку сягає 90% усіх інноваційних підприємств;

— венчури середнього ринку, прибутки яких коливаються від 10 до 50 млн. доларів щорічно. Саме вони потребують участі венчурного капіталу;

— високопотенційні підприємства, які мають понад 50 млн. доларів щорічного прибутку впродовж 5 років. Вони найпривабливіші для венчурних інвесторів. Як правило, мають корпоративну форму власності і становлять 1% загальної кількості інноваційних підприємств.

Діяльність венчурних фондів на основі іноземного капіталу сприяє розвиткові венчурної діяльності в Україні. Однак через недостатньо розвинутий фондовий ринок, низьку інвестиційну мобільність вітчизняних інвесторів та несприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів венчурне фінансування в Україні розвивається повільно. Становище ускладнюється й тим, що непросто знайти підприємство з перспективою швидкого зростання капіталізації, нестабільність законодавства не дає змоги інвесторам планувати свою діяльність на довгострокову перспективу, а венчурні інвестиції розраховуються на 3−7 років. Крім того, великі розміри тіньового сектору економіки перешкоджають інвестору вигідно продати свою частку в компанії, оскільки не завжди на основі звітних даних можна достовірно проаналізувати фінансовий стан господарського суб'єкта.

Венчурний капітал відіграє важливу роль в активізації інноваційних процесів, стимулюючи створення високотехнологічних інновацій. Разом з іншими джерелами фінансування венчурний капітал дає змогу підприємницьким структурам вибирати той спосіб інвестування інноваційних проектів, який найбільше відповідає їх стратегічним цілям і завданням.

У 2010 році фонди прямих приватних інвестицій та венчурного капіталу, що здійснювали свою діяльність у регіоні Центральної та Східної Європи, залучили 645 мільйонів євро для інвестування в компанії у цьому регіоні, що на 60% більше в порівнянні з попереднім роком. Таке збільшення сталося в основному завдяки фондам венчурного капіталу та прямих приватних інвестицій. Фонди прямих інвестицій досягли відносно гарних результатів у 2010 році після декількох складних років під час фінансової кризи. Вартість проданих інвестицій (за собівартістю інвестицій) збільшились майже на 130% - до 300 млн. євро. Найбільшу частину покупців складали юридичні особи, при цьому їхня частка у ціновому вираженні складала приблизно 40% у 2010 році [http://www.horizoncapital.com.ua].

3.3 Форми та особливості лізингового фінансування Одним з інструментів кредитування різних операцій з купівлі машин, обладнання та інших товарів є лізинг. Це особливий вид оренди. Його застосовують передусім для швидкого промислового освоєння великих технічних новацій, що вимагає придбання дорогого обладнання.

Лізинг — довготермінова оренда машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі договору між орендодавцем і орендарем, що передбачає можливість їх викупу орендарем. Отже, лізинг є одним із способів ефективної інвестиційної діяльності, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємницьких проектів інших фірм (найчастіше малих та середніх), які не мають необхідних коштів для повномасштабного фінансування цих проектів. Лізингова (орендна) операція визначається як господарча операція суб'єкта підприємницької діяльності (орендодавця), що передбачає передавання права користування матеріальними цінностями іншому суб'єкту підприємницької діяльності (орендарю) на платній основі та на визначений термін. При цьому право власності на зазначені матеріальні цінності на весь термін договору зберігається за орендодавцем і враховується на його балансі.

Об'єктами лізингу є рухоме і нерухоме майно, що належить за чинним класифікатором до основних засобів, крім майна, забороненого до вільного продажу на ринку. Суб'єктами лізингу є юридичні особи, що беруть участь у лізинговій операції. З огляду на термін та повноту окупності витрат лізингодавця всі лізингові операції поділяють на оперативний лізинг і фінансовий:

1) оперативний лізинг — лізинг з неповною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, скуповуються лише частково за рахунок першого терміну оренди; по закінченні його майно передається іншому клієнту. При цьому ризик Псування чи втрати майна лежить здебільшого на лізингодавцеві;

2) фінансовий лізинг — лізинг з повною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов’язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, скуповуються повністю за перший термін оренди; сума орендної плати достатня для повної амортизації майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавцеві.

З економічного погляду для учасників лізингової угоди кращим є фінансовий лізинг. Однак часто використовують оперативний лізинг, який є зручним за умов, коли фірма, що взяла в оренду обладнання, не цілком впевнена в успішності свого проекту і тому укладає угоду на короткий строк з наміром повернути обладнання, якщо потреби в ньому не буде. Фінансовий лізинг здійснюють на різних умовах: з обслуговуванням, леверидж-лізинг, лізинг «у пакеті» .

Сучасні лізингові фірми дають орендарю право вибору постачальника необхідного йому устаткування, розміщення замовлення і приймання об'єкта угоди, що дає йому змогу вибрати найсучасніше обладнання і бути впевненим у його високих експлуатаційних характеристиках. Технічне обслуговування і ремонт цього устаткування залежно від умов договору здійснює підприємство-виробник або сам орендар (лізингоодержувач). Розміри лізингових платежів завжди повинні бути обґрунтованими і прийнятними для обох сторін.

Розвиток лізингу в країні залежить від прийнятності умов оплати лізингового договору для лізингоотримувача. Лізинг розширює можливості залучення вільних коштів компаній у фінансування підприємницьких проектів інших фірм. Завдяки різноманітності його форм підприємці можуть обирати для себе найприйнятніший варіант фінансування освоєння технічних новацій.

Висновки У роботі розглянуті основні джерела фінансування інноваційних проектів, завдяки яким є можливість залучити кошти на втілення в життя новітніх розробок, але особливості української фінансово-кредитної системи, законодавства та інститутів влади унеможливлює використовувати за призначенням навіть наявні ресурси.

Для того щоб реалізувати будь-який інноваційний проект, необхідно скласти бізнес-план. У ньому обґрунтовуються все, майбутні аспекти діяльності, аналізуються можливі проблеми, які можуть виникнути. Актуальність бізнес-плану залежить від особливостей інноваційних проектів. Успіх інноваційного проекту залежить від ефективної взаємодії менеджерів та спеціалістів проекту. Управління інноваційним проектом не відбувається поза зв’язком зі стратегією фірми. Воно має бути саме вбудовано в стратегію фірми. Однак при цьому можуть виникати проблеми різного роду. При виборі структури управління проектом необхідно забезпечити оперативність у прийнятті рішень і на цій основі домогтися ефективності інновацій, повинна бути забезпечена раціоналізація структури управління, ефективне використання фахівців в рамках обраної структури проекту. Одним із найважливіших аспектів розробки інноваційного проекту є визначення обсягу коштів для його реалізації і оптимізація джерел і термінів їх надходження, від чого значною мірою залежить швидкість виведення нового товару на ринок, а отже — його комерційний успіх.

План фінансування проекту повинен враховувати: ризик нежиттєздатність проекту; податковий ризик; ризик незавершення проекту. Інвестори завжди повинні бути впевнені, що можливі доходи від проекту будуть достатні для покриття витрат, виплати заборгованості, забезпечення окупності капіталовкладень. На мікрорівні інноваційному менеджеру основну увагу слід приділити комерційної ефективності проекту, яка визначається як відношення фінансових витрат та результатів.

За таких умов, на нашу думку, потрібно виважено ставитись до процесів регулювання інвестування інноваційної діяльності та основну увагу приділяти особливостям фінансування, притаманним для нашої країни.

Інноваційний розвиток України повинен базуватися на:

— здійсненні цілеспрямованої державної промислової та інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень, забезпеченні єдності структурної та інноваційної політики;

— створенні сприятливих інституційних умов для інноваційної діяльності в країні: правового забезпечення інноваційної діяльності підприємств; запровадження дієвого пільгового режиму здійснення інноваційної діяльності; удосконалення механізмів фінансування інноваційної діяльності;

— застосуванні засобів захисту національного ринку, виробництва та капіталу, заохоченні їхнього розвитку, стимулюванні інноваційної спрямованості останнього;

— послідовному збільшенні сукупного попиту, вдосконаленні інфраструктури ринків з метою підвищення питомої ваги складних, наукоємних продуктів в особистому та виробничому споживанні;

— створенні умов для реалізації вітчизняними підприємствами наступальної стратегії на зовнішніх ринках, підтримки конструктивної конкуренції на внутрішньому ринку, яка заохочуватиме підприємства до інноваційної діяльності;

— диверсифікації організаційних форм функціонування національної економіки, забезпеченні співпраці малих, середніх та великих підприємств, підтримки провідних великих підприємств та об'єднань, які мають змогу реалізувати загальнодержавні інноваційні пріоритети, розвитку науково-виробничої кооперації, венчурного бізнесу, промислово-фінансової інтеграції, в тому числі - на міжнародному рівні;

— забезпеченні тісної інтеграції виробництва, фінансів, науки, освіти з метою сприяння випереджаючому розвиткові науково-технологічної сфери;

— конверсії «тіньових» капіталів та залученні «тіньового» сектор до сфери легального обігу фінансових ресурсів, інвестування і розширення на цій основі власних ресурсів підприємств для інноваційної діяльності;

— пріоритетному розвиткові людського капіталу як основи майбутнього постіндустріального суспільства.

Узагальнюючи досвід в Україні, можна констатувати, що скоординованої та всеохоплюючої системи управління інноваційними процесами в нашій країні поки що не існує. Гальмується розвиток венчурного бізнесу, насамперед, через економічну нестабільність в країні, дефіцит фінансових коштів та постійну загрозу інфляції, високий економічний ризик; відсутність активної державної підтримки, а також економічної зацікавленості більшості господарюючих суб'єктів в реалізації принципово нових розробок, нововведень високого техніко-економічного рівня, нерозвиненість ринку цінних паперів; недостатню ефективність податкової політики, а саме високий рівень податку, який не враховує конкурентоспроможність і новизну виробів; обмеженість правової бази, яка регулює сферу малого бізнесу; високі проценти за кредит; відсутність конкуренції на внутрішньому ринку науково-технічної продукції; низьку професійну підготовку бізнесменів. На сьогодні в Україні рівень використання інноваційного потенціалу є недостатнім. Розвиток інноваційної діяльності повинен стати невід'ємною складовою частиною реформування економіки країни, адже недостатня увага до розвитку науково-технічної сфери обумовлює структурну деформованість економіки та домінування низькотехнологічних виробництв, які малосприйнятливі до наукових досягнень і не можуть забезпечити підвищення конкурентоспроможності економіки. Таким чином, виникає потреба у подальшому детальному розгляді та аналізі чинників, які впливають на інноваційну діяльність підприємств, розробленні заходів для піднесення інноваційної активності вітчизняних суб'єктів господарювання.

Відсутність достатнього фінансового забезпечення інновацій є головною причиною гальмування динамічного розвитку підприємств. Найефективніше вирішити цю проблему можна тільки шляхом використання різних джерел фінансування, зокрема бюджетних коштів (державного та місцевого бюджетів), вітчизняних та іноземних інвестицій, власних коштів підприємств і кредитних ресурсів банків. Вирішення проблеми активізації інноваційної діяльності може бути забезпечене лише при умові поліпшення її фінансування з Державного бюджету.

Список використаних джерел

1. Інноваційний менеджмент / За. ред. С. Д. Ильенковой. — М.: ЮНИТИ, 2008.

2. Денисенко М. П. Інноваційна діяльність підприємств України: суть, оцінка та напрями активізації [Текст] / М. П. Денисенко, Я.В. Шабліна // Проблеми науки. — 2011. — № 6. — C. 9−17.

3. Клименко В. И. Фінансування інноваційної діяльності в Україні [Текст] / В. И. Клименко // Економіка. Фінанси. Право. — 2008. — № 1. — C. 24−29.

4. Жук М. В. Інфраструктурне забезпечення інноваційного процесу в Україні [Текст] / М. В. Жук, О.М. Бородіна // Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 8. — C. 66−71.

5. Пересунько Є.С. Принципи інноваційної діяльності підприємств України [Текст] / Є.С. Пересунько // Проблеми науки. — 2007. — № 8. — C. 23−27.

6. Скрипник А. В. Інноваційні перспективи України / А. В. Скрипник // Фінанси України. — 2009. — № 5. — С. 103−114.

7. Лапко О. Н. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. — К.: ІЕП НАНУ, 2007. — 386 с.

8. Ковальчук С. С. Інноваційна діяльність як пріоритет економічного розвитку України // Фінанси України, 2004, № 7. — С. 96−103.

9. Федоренко В. Г. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в Україні: — К.: Науковий Світ, 2003.

10. Зінченко О.П., Ільчук В. П. Становлення венчурного фінансування. Тези доповідей Київської міської науково-практичної конференції. Київ, 2002. — С. 128−133.

11. Федоренко В. Г. і К°. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий Світ, 2002.

12. Говоруха Ж. А. Питання розвитку інноваційної діяльності підприємств України // Актуальні проблеми економіки. — 2012. — № 8. — с. 107−115.с.

13. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О.І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін.; Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. М. П. Денисенка. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — 960 с.

14. Каракай Ю. Роль государства в стимулировании инновационной деятельности // Экономика Украины. — 2007. — № 3. — С. 14−21.

15. Самойлик Е. Формированию национальной инновационной системы Украины требуется государственное внимание // Голос Украины. — 2009. — № 142. — С. 17.

16. Сухоруков А.І., Данилов О. Д., Недашківськшї М.М., Сухорукова О. А. Управління інноваціями / За ред. А.І. Сухорукова. — К.: ВД «Комп'ютерc». — 2003. — 206 с.

17. Фісун А. О. Роль функції інвестування інновацій в економічному зростанні // Фінанси України. — 2007. — № 6. — с. 46−55.

18. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С. М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2005. — 440 с.

19. Державне регулювання економіки / За ред. І.Р. Михасюка. — Львівський національний університет ім. Франка. Підручник. — К.: Атака, Ельга — Н, 2000. — 592 с.

20. Андрощук Г. Державна інноваційна політика // Інтелектуальна власність. — 2009. — № 1. — С. 37−40.

Додатки Додаток 1

Загальний обсяг фінансових ресурсів, що залучаються в інноваційний проект, фіксується у таблиці інвестиційних потреб, приклад якої подано в табл. 2. Значення необхідного обсягу інвестицій (див. табл. 3) і загального обсягу фінансування повинні збігатися не тільки в загальному підсумку, а й за роками.

Таблиця 2. Джерела фінансування інвестиційного проекту

Отже, підприємство може використовувати різні джерела фінансування для реалізації інноваційних проектів. Кожне з них має свої переваги і недоліки, тому прийняття рішень щодо їх вибору повинно ретельно обґрунтовуватися.