Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках

Порівняльний аналіз інституту глави держави в президентських та напівпрезидентських республіках.

ВСТУП політичний президент польща Актуальність теми. Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державу та володіє широкими повноваженнями. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.

Одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави — особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб за допомогою порівняльного аналізу порівняти інститут глави держави у президентській та напівпрезидентській республіках (на прикладі Польщі та Сполучених Штатів Америки).

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

— охарактеризувати основні методи порівняння в політичній науці;

— визначити основні поняття дослідження;

— розглянути історію виникнення та розвитку інституту президента в світі і безпосередньо в Польщі та США;

— дослідити конституційно-правовий статус президента Польщі та президента США, процедуру виборів президента у цих двох країнах та його повноваження.

Об'єктом дослідження є інститут президента.

Предмет дослідження. Порівняльний аналіз інституту президента в напівпрезидентській (Польща) та президентській (США) республіках.

Методи дослідження. Використовувався порівняльно-правовий метод, який дав змогу для глибокого й всебічного дослідження інституту глави держави. Системний метод для визначення місця та ролі глави держави у механізмі здійснення влади. Структурно-функціональний метод розкриває конституційні повноваження та зміст владної діяльності, що допомагає з’ясувати справжню компетенцію глави держави.

РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ.

1.1 Поняття інституту глави держави.

Інститут глави держави виник одночасно з історією людства, саме з появою державних форм організації суспільного життя. Завжди організована людська спільнота мала керівника (правителя) визнаного або нав’язуваного, залежно від конкретних історичних умов. Тим більше держави, які представляли собою великі колективи людей, об'єднані територією, розмежовану кордонами, мали у системі своєї політичної організації й інститут глави держави.

Цей інститут зазнав еволюції стосовно форм, структур, повноважень, церемоніалів. Також глава держави, як інститут, знав і знає як одноособову форму, так і колегіальну. Ті, що обіймали цю високу державну посаду, іменувалися й іменуються імператорами, королями, принцами, регентами, емірами, султанами, президентами тощо.

Розглядаючи інститут держави необхідно прийняти за відправну точку констатацію, що сьогодні конституційні системи різняться між собою (між іншими) і з точки зору наукової концепції організації влади (ця категорія є ключем пояснення державно-правового механізму). Окремі системи базуються або побудовані на теорії єдності влади, інші системи мають своїми засадами теорію або теорії розподілу / рівноваги влад у державі. Глави держави входив і входить до складу органів державної влади поряд із парламентом. У державах же, де влада побудована на принципі розподілу влад, а державна система уявляється як складова трьох великих влад, «гілок" — законодавча, виконавча, судова — главу держави, як правило, приєднують до виконавчої влади, звідси і часте вживання словосполучення «глава виконавчої влади» або «Виконавча влада: глава держави і уряд «.

Розгляд інституту глави держави передбачає і конкретне розуміння відносин народ (нація) і державна організація влади. Народові належить політична влада, і він довіряє її здійснення — у формах і способах, визначених конституцією, — представницькому органу. Згідно з класичною теорією представництва, виразником інтересів і волі народу (нації), усієї сукупності громадян даної держави є парламент. Звідси і таке його призначення, як органу національного або народного представництва. Поряд із парламентом, органом представництва, звичайно, на національному рівні, є глава держави (у деяких республіках), оскільки вони обрані на основі загального виборчого права.

Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами — главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, з’явився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як «правління (режим) кабінету». [1].

У деяких країнах функції глави держави доручали і доручають колегіальним органам, які мають назви президії, державної ради, президентської ради. У недавньому минулому в СРСР і деяких тоталітарних країнах Східної Європи колегіальним главою держави були президії вищих представницьких органів державної влади. В Іраці з липня 1258 р. до лютого 1963 р. функції глави держави здійснювала Державна рада у складі трьох членів, один з яких був Президентом. Уже в наші дні - з 1995 по 1997 рр. у Ліберії функції колегіального глави держави виконувала Державна рада. В якості прикладу колегіального глави держави у країнах із демократичним політичним режимом можна привести лише Федеральну раду Швейцарії; хоча у цій країні існує президент конфедерації, основним завданням якого є голосування у Федеральній раді.

Одним з найважливiших елементiв державного механiзму є глава держави — особа, яка займає формально вище мiсце в структурi державних iнститутiв i водночас здiйснює функцiю представництва самої держави в цiлому. З iншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органiв держави.

Юридичний статус i полiтичне значення сучасного глави держави залежать вiд форми державного правлiння, прийнятої в тiй чи iншiй країнi. Його реальна роль у здiйсненнi влади багато в чому зумовлена також iснуючим у країнi полiтичним режимом.

В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами.

При побудові будь-якої керованої системи її структура звичайно визначається її функціями. Виділяти під цю функцію особливий орган або включати її до компетенції іншого (інших) органа (-нів) — справа політичного, а не юридичного вибору. В переважній більшості держав такий вибір зроблений на користь особливого органу.

У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством.

Істотним важелем у механізмі державного управління суспільства зарубіжних країн є глава держави. Він начебто вивершує всю систему органів влади й управління, і юридично йому в цій системі належить першорядне місце. У більшості зарубіжних країн функції глави держави доручаються одноособовому органу. Залежно від форми правління — це або президент, або монарх. Щодо народів, які живуть у державах з монархічною формою правління, то вони називають себе підданими його величності короля, імператора, шейха тощо, а з республіканською — громадянами.

Винятковим є виконання функції глави держави колегіальним органом. Так, у Швейцарії функції глави держави згідно з чинною Конституцією 1999 р. виконує Федеральна рада, яка одночасно є й урядом країни.

Молоді національні держави, що утворилися в ході національно-визвольних революцій і після розпаду колоніальної системи, також сприйняли інститут одноособового глави держави (Індія, Єгипет, Конго).

У постсоціалістичних країнах також конституційним правом закріплений інститут одноособового глави держави (Болгарія, Чехія, Польща). Державне право зарубіжних країн розглядає главу держави як носія вищої виконавчої влади, а також як вищого представника держави у сфері міжнародних відносин. Так, ст. II (розд. 1) Конституції США 1787 p. говорить: «Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки…». Про широкі владні повноваження глави держави свідчить і Конституція Іспанії 1978 р., у ст. 56 якої записано: «Король є главою Іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він є гарантом правильного функціонування державних інститутів; здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов’язана історично, а також здійснює функції, надані йому Конституцією і Законом».

Однак між тими значними повноваженнями, якими наділяє главу держави Конституція, і тією реальною роллю, яку він відіграє у суспільно-політичному житті конкретної країни, нерідко існує розрив. Останній залежить від багатьох чинників, насамперед, від форми правління, політичного режиму і соціально-політичного становища у країні, від історичного етапу й рівня соціально-економічного розвитку країни, від того становища, яке займає глава держави у діловому світі своєї країни, а у президентів — й від порядку їх обрання.

Більш широкими і реальними владними повноваженнями володіє глава держави тієї країни, де він одночасно є носієм виконавчої влади і очолює уряд (США, Франція, Чехія). Дещо меншою мірою помітний його вплив на формування державної політики у парламентарних монархіях (Великобританія, Японія) і парламентарних республіках (Німеччина, Італія, Угорщина). Але не можна дану тезу розглядати як обов’язкову закономірність, тому що на різних етапах історичного й соціально-економічного розвитку зарубіжних держав, залежно від мінливих методів здійснення влади, один із згаданих вище чинників може мати вирішальне значення, а інші можуть виявлятися у згладженій формі. Так, у сучасній Іспанії, яка за формою правління є парламентарною монархією, глава держави — король Хуан Карлос І - посідає вельми помітне місце у вирішенні соціально-економічних і політичних проблем країни.

Інститут глави держави своєю появою зобов’язаний абсолютній монархії, хоча є суто буржуазним. У тих зарубіжних країнах, де буржуазія у боротьбі за владу була достатньо організована, згуртована й сильна, де вона досягала перемоги над аристократичною феодальною знаттю, буржуазно-демократичні революції завершувалися, як правило, поваленням монархів, їх відправленням на ешафот, встановленням демократичнішої республіканської форми правління на чолі з главою держави, який обирався. Навпаки, у країнах, де буржуазії не вдавалося через свою слабкість остаточно перемогти феодальну аристократію, де вона була змушена йти на компроміс із силами, що прийшли до влади, цей компроміс завершувався збереженням старого феодального інститу-монарха (так було, наприклад, у Великобританії, Скандинавських країнах і т. ін.). Щоправда, сучасні монархії - далеко не ті, якими вони були за середньовіччя. У багатьох монархічних державах під впливом демократичних сил монархи згідно з нормами конституцій були позбавлені своїх великих прерогатив і за ними залишилися в основному представницькі та церемоніальні функції. Видатний фахівець правової системи Японії Цунео Інако у своїй праці зазначає: «Конституція Японії відводить імператору роль декоративної прикраси державного механізму. Імператор не є ані правителем Японії, ані главою держави».

Різні форми правління визначають і неоднаковий порядок заміщення поста глави держави. У найбільш загальному вигляді виділяють два основні способи формування інституту глави держави, які відповідають або монархічній, або республіканській формі правління.

В республіках посада глави держави заміщується шляхом прямих, непрямих або внутрішньопарламентських виборів. Прямі вибори більш характерні для країн з президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління Безпосередньо населенням глава держави обирається в Росії (ст. 81): «Президент Російської Федерації обирається на чотири роки… громадянами Російської Федерації на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні «; у Франції (ст. 6): «Президент Республіки обирається на 7 років загальним прямим голосуванням» та інших країнах (Бразилії, Мексиці, Азербайджані). Саме такий порядок виборів відповідає тому центральному місцю, котре президент посідає в державному за президентської системи правління механізмі, і дає йому своєрідний «прямий» мандат з боку виборців, забезпечуючи високий рівень легітимності цього інституту. Це також дозволяє президентові проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти супроти волі парламенту, що створює сприятливі умови для впровадження авторитарних методів управління в державі. Тому прямі вибори президента при всьому їх зовнішньому демократизмі є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави, особливо якщо у владному механізмі не налагоджена система «'стримувань і противаг». Прямими виборами президент обирається і в цілому ряді країн, що мають парламентську систему правління, як то в Болгарії (ст. 93): «Президент обирається безпосередньо виборцями строком аа п’ять років у порядку, визначеному законом»; у Молдові: «Президент Республіки Молдова обирається на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному й вільному голосуванні» (ст. 78); в Румунії, що, скоріш за все, свідчить про намір законодавця дещо підсилити інститут глави держави.

Прямі вибори передбачають вибори в два тури: коли в першому турі жоден з кандидатів не набирає абсолютної більшості голосів, то через два тижні проводиться другий тур, 6 якому балотуються тільки два кандидати, що зібрали найбільшу кількість голосів у попередньому турі.

Під час непрямих виборів президент обирається також без участі парламенту — колегією вибірників, яка в свою чергу обирається населенням прямим голосуванням (США).

Непрямі вибори президентів, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках протиставляти себе цьому інституту. Підтвердженням слугує той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують саме ті президенти, що стали главою держави в результаті прямих чи непрямих виборів (США, Франції, Польщі).

1.2 Історія виникнення і розвитку інституту президента Термін «президент» походить від латинського «Praesidеnt», що в перекладі означає «той, хто сидить попереду, головує» .

Першою країною в світі, де виникла посада президента як глави держави, була США. Делегати Конституційного конвенту, що зібралися в 1787 р в Філадельфії для прийняття федеральної Конституції США, зробили історичний вибір між монархією і республікою. Тільки-но звільнившись від влади Британської монархії, американське суспільство було настроєне рішуче проти впровадження вищої виконавчої влади в особі монарха Тому після тривалих дебатів, які вели між собою творці американської конституції, дійшли висновку, що вища виконавча влада повинна зосереджуватися в руках представника федеральної виконавчої влади, якого стали називати, згідно з конституцією, Президентом Сполучених Штатів Америки. Так трапилося не випадково, бо з перших днів існування США система розподілу влад працювала при досить відчутному верховенстві чи навіть першості саме виконавчої влади.

Крім того, саме в США зародився і набув розвитку інститут президентства як один з найважливіших інститутів політичної системи. На відміну від інших держав того часу, де виконавча влада мала монархічний, а значить, спадковий характер, у США главу держави стали обирати на загальних виборах У першій половині XIX ст. президентську систему правління впровадили країни Латинської Америки. В Європі вперше була введена посада президента в 1848 р. в двох республіках — Франції і Швейцарії. І тільки після закінчення Першої світової війни в Європі збільшується кількість держав, в яких було впроваджено посаду президента. Президенти стали вищими посадовими особами в Австрії, Чехословаччині, Польщі, Естонії, Латвії, Литві, Туреччині. В 30−40і роки інститут президентства став поширюватися і в Азії: його ввели у Філліпінах, Сірії, Лівані.

Після Другої світової війни до держав, очолюваних президентами, увійшли Італія, Греція, Португалія, Ісландія, Мальта. Однак найбільшого поширення модель президентського правління набула в Африці. Цей процес почався з кінця 50-х — поч. 60-х років, і сьогодні майже на чолі всіх африканських держав стоять президенти.

Що ж розуміється під поняттям «президент» сьогодні?

Юридичний словник 1953 р. намагався дати тлумачення цьому поняттю, відзначаючи, що «в буржуазному державознавстві президент розглядається як носій верховної державної влади і вищий представник держави у „зовнішніх стосунках“. Подібне твердження зовсім неправильне, бо державна влада в капіталістичних країнах належить буржуазії, котра і є її носієм, а президент — тільки знаряддя диктатури монополій» .

В іншому джерелі - енциклопедичному словнику, випущеному в світ у 1990 p., президент визначається таким чином:

1) у більшості сучасних держав з республіканською формою правління виборний глава держави;

2) в цілому ряді громадських і наукових закладів, організації! (в т.ч. і міжнародних) виборний голова виконавчого органу.

Цікавою емпіричною базою є документи, які відображають роботу вищих представницьких органів державної влади, а також матеріали періодичного друку, особливо періоду заснування того чи іншого конституційного інституту, в яких політики висловлюють свої точки зору. Обговорення питання про впровадження посади Президента колишнього СРСР, а потім і президентів РФ, України та інших республік, викликало величезну кількість різноманітних публікацій, відгуків, які також допоможіть у з’ясуванні поняття «президент». Під час обговорення порушувалися й деякі теоретичні аспекти поняття «інституту президентства», його основних рис. Депутат В. Н. Кудрявцев, відомий правознавець, підкреслив, що «передбачуваний законопроект один із елементів складного процесу формування соціалістичної правової держави» 1″. «Президентство — один з відомих у світовій практиці найбільш ефективний спосіб організації виконавчої влади» .- зазначав депутат СБ. Станкевич. Депутат, А О. Собчак висловив свою думку з цього приводу так: «Необхідною умовою приведення в дію інституту президентської влади є забезпечення співвідношення і противаг законодавчої, виконавчої, президентської і урядової влад та інших інститутів» .

Говорячи про світовий досвід розподілу влад на «декілька владних структур», у статті С. С Алексеева підкреслюється: «Але, окрім такого розподілу, необхідне і її об'єднання. Потрібна додаткова стрижнева політична структура, яка б уособлювала єдність і міцність влади. Президент повинен стати загальнонаціональною об'єднуючою силою» .

В іншій статті, надрукованій в журналі «Новое время», Б. Топорнін робив акцент на необхідності балансу між владою законодавчою, виконавчою, судовою і вказував на роль президента в цьому процесі. Автор підкреслював, що, визнаючи офіційний статус президентства, слід мати на увазі не конкретну особу, а оптимальну систему раціонального демократичного управління тодішнього Радянського Союзу. Мова йшла про відповідальність президента, можливість його відкликання (імпічменту) у випадку антиконституційних дій або правопорушень.

Висловилися з цього приводу й відомі радянські державознавці. Так, А.О. Мішин, дослідник президентської влади США, вважав, що Радянському Союзу була необхідна сильна виконавча влада, а президент — це фігура, яка уособлює і очолює виконавчу владу в державі.

У період заснування посади президента колишнього Радянського Союзу було достатньо владних структур: З'їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада, Президія Верховної Ради, Рада міністрів. Все це — колегіальні структури, на узгодження діяльності яких потрібно було багато часу. Це й стало однією з причин впровадження влади президента — арбітра вищих органів влади й управління. Окрім того, всією своєю практичною роботою Президент СРСР повинен був створювати умови для розвитку взаєморозуміння і соціального діалогу між різними суспільно-політичними рухами, підтримувати громадянський мир і міжнародну згоду в країні, а також, маючи верховні повноваження, виступати в ролі організатора і координатора дій за надзвичайних обставин — війни, конфліктів, стихійного лиха, серйозних порушень соціального спокою і суспільного порядку.

Комплекс аналогічних проблем через об'єктивні і суб'єктивні чинники дістався у спадок і Україні та її Президенту. Тоді, в 1991 p., Україні потрібен був інститут сильного президентства для того, щоб збалансувати інтереси, рішуче стабілізувати ситуацію, привести в дію механізм усіх видів державної влади. В Україні, коли діяла Конституція УРСР 1978 р., що зовсім не відповідала статусу України як незалежної держави, було прийнято «Конституційний договір між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України». В цьому документі, який Комітет з питань юридичних та прав людини Парламентської Асамблеї Ради Європи визначив як «Малу Конституцію» України, в розділі Ш «Президент України» ст. 19 чітко визначався статус Президента України як глави держави і голови державної виконавчої влади.

Проте всяка влада, відмічав вчений МІ. Кейзеров, у принципі грунтується на реальних здібностях проведення своєї волі, але не всяка влада є реальною можливістю здійснювати свою волю. Сутність справи — в конкретному) механізмі формування, реалізації волі, в структурі співвідношень влади, в інституціональному і правовому статусі влади.

Все це відбувається в рамках загальносвітової тенденції, характерної для багатьох демократичних країн: надання більш високого значення в державній структурі посаді прем'єр-міністра (канцлера), котрий стає головою виконавчої адміністрації, тоді як у президента зосереджуються функції глави держави.

Але досвід президентства і в СРСР, і в Україні (шестирічний) — досить незначний в порівнянні зі світовим. Становлення інституту президентства — тривалий історико-політичний і правовий процес, до контексту якого входять розробка законодавчих і адміністративних актів, формування складної структури різних підрозділів, тісних взаємозв'язків з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому.

По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних держав. Конституція Італії проголошує: «Президент Республіки є главою держави…» (ст.87). Аналогічно визначається статус президента і в Конституції Угорщини (ст. 29.1): «Главою держави Угорщина є Президент Республіки». В конституціях цілого ряду держав спеціально підкреслюється, що президент є головою виконавчої влади. Так, згідно зі ст. І Конституції США виконавча влада надана Президенту Сполучених Штатів Америки. В такому ж аспекті сформульована ст. 80 Конституції Мексики.

Проте не в усіх державах ця проблема вирішена в Конституції Фінляндії сказано, що вища виконавча влада довірена президенту, хоча насправді уряд очолює не президент, а прем'єр-міністр. В статті 19.1 Конституції Австрії проголошується, що «вищими органами виконавчої влади є федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель». Це визначення не містить розподілу владних повноважень глави держави — федерального президента і голови уряду — федерального канцлера. Тільки докладний перелік прерогатив федерального президента дає нам зрозуміти, що він є лише номінальним головою виконавчої влади. Взагалі, в тих державах, де існують президент і прем'єр-міністр, обов’язково виникають проблеми співвідношення їх повноважень. Навіть у такій правовій державі як Франція конституційною моделлю V Республіки закладено основи для потенційного конфлікту між Президентом і Головою Ради Міністрів. Конституція Франції не має окремого положення, яке б прямо визначало Президента як главу держави згідно зі ст. 5 Конституції Франції Президент Республіки є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів і угод співдружності. Щоправда, теза про президента як главу держави випливає із самого духу Конституції, але спеціально в ній про це не говориться.

Так чи інакше, але в країнах Європи, в США, Мексиці, країнах Латинської Америки функції президента здійснює одна особа, і його статус при цьому не викликає ніяких сумнівів. В інших країнах, особливо тих, які називають «країнами третього світу», президент формально вважається одноосібним главою держави, але, окрім нього, існує ще колегіальний орган (в Іраці, Сирії - Рада Революційного командування, в Туреччині - Рада національної безпеки). Зрозуміло, що колегіальні органи в значній мірі обмежують повноваження президента як глави держави.

Ще більш обмеженим є статус глави держави в Ісламській Республіці Іран, де верховну владу на практиці здійснює вищий релігійний ієрарх, котрий має титул керівника Ісламської Республіки Іран.

Слід також мати на увазі, що в цілому ряді держав Азії та Африки вся повнота влади фактично належить керівному органу правлячої партії, який визначає кандидатуру на посаду президента країни, а в подальшому спрямовує і контролює його дії. Подібна ситуація була характерна і для колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Всі принципові рішення з питань внутрішньої і зовнішньої політики схвалювалися в цих державах на засіданнях вищих органів правлячих комуністичних партій. На чолі партійних органів стояв Генеральний секретар, який до того ^ вважався і президентом країни За такої моделі партійно-державної влади рішення, що оформлялися у вигляді рішень президента, попередньо обговорювалися в колі партійних керівників.

Окрім визначення правового статусу президента як глави держави чи як голови вищої законодавчої влади, конституції зарубіжних країн містять ряд суспільно важливих морально-політичних і громадянських обов’язків, котрих повинен дотримуватися президент протягом усього строку своїх повноважень. Від нього вимагається, щоб він у всіх своїх діяннях невідступно дотримувався конституції та інших законів своєї держави. В Італії, вступаючи на посаду, президент дає присягу не тільки на вірність Республіці, але й на дотримання Конституції Італії. Президент Латвійської Республіки в своїй присязі заявляє: «Я шануватиму як священні Конституцію Латвії та її закони і додержуватиму їх» (ст. 40). В тому ж ключі витримані присяги президентів Фінляндії («…буду чесно дотримуватися і зберігати в силі Конституцію і закони республіки»), Республіки Білорусь («…урочисто присягаю… додержуватися Конституції та законів Республіки Білорусь»), ФРН («…клянусь берегти і охороняти Основний закон і закони Федерації»), президента Республіки Молдова («присягаю…додержуватися Конституції і законів країни») та ін.

При всій своїй декларативності урочисте зобов’язання президента перед народом додержуватись Конституції та інших законів країни має суспільно-політичне значення. Цей обов’язок є одним з ключових елементів легітимності всього інституту президентства, невід'ємною умовою довіри до глави держави і важливим моральним засобом, який повинен вберегти президента від спокуси порушити ті чи інші правові норми.

За конституційними положеннями багатьох країн президент у відповідності до свого статусу зобов’язаний бути гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави. Подібні норми закріплені в конституціях Франції, Польщі, Румунії, Греції. Конституція Італії до того ж зобов’язує президента представляти національну єдність держави.

Конституції деяких держав закріплюють за президентом роль арбітра (що, як зазначається вище, досить важливо) між різними силами в державі і суспільстві. Згідно зі ст. 5 Конституції Франції «президент…забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади «.

Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності повинен не захищати інтереси окремих соціальних груп або прошарків, а піклуватися про благо всього суспільства. І, нарешті, від президентів очікується, що вони під час виконання своїх обов’язків будуть дотримуватися високих етичних норм. Так, президент ФРН зобов’язаний, вступивши на цю посаду, «сумлінно виконувати свої обов’язки і дотримуватися справедливості у ставленні до кожного''. «У ставленні до всіх я буду справедливим і обов’язки свої виконуватиму сумлінно» , — клянеться президент Латвійської Республіки.

Подібні зобов’язання і офіційно встановлені стандарти діяльності президента спрямовані на зміцнення авторитету і гідності посади президента.

І все ж статус президента, найбільшою мірою залежить від системи правління.

Вітчизняні і зарубіжні державознавці вважають, що кожна система правління — президентська, напівпрезидентська (змішана) чи парламентська — характеризується певними ознаками. Визначення форми чи системи правління дають у своїх текстах конституції багатьох країн світу. Коли ж основні закони держав прямо не вказують на форму або систему правління, встановити її можна тільки шляхом аналізу відповідних конституційних норм, а також реальних відносин, то склалися між органами державної влади Виникнення тих чи інших систем правління обумовлюється багатьма факторами Значний відбиток на цей процес накладають особливості історичного розвитку держави, специфіка її політичної культури, традиції державності і співвідношення різних політичних сил в період розроблення і схвалення конституції.

Велику роль у виборі системи правління може відігравати суб'єктивний фактор в особі провідного політичного лідера, під якого в значній мірі прогнеться вся конструкція державної влади й правління. В силу цього в одних державах утворилася парламентська республіка, за якої президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції: з інших сформувалася президентська республіка, де президент обирається народом, мас широкі повноваження, незалежні від парламенту), у сфері виконавчої, а інколи й судової влади.

Напівпрезидентські республіки, які набувають все більшого поширення у світі, характеризуються тим, що президент у них обирається народом, але парламенту надаються певні, пов’язані з контролем за його діяльністю під час формування уряду, виконавчі повноваження.

Але при класифікації країн за тією чи іншою системою виникають об'єктивні труднощі. Якщо конституційний устрій США — це класичний приклад президентської республіки, а конституційна модель сучасної Франції має найбільш характерні атрибути напівпрезидентської республіки, то системи багатьох інших держав являють собою різні гібридні форми.

Наприклад, Італія вважається парламентарною республікою, проте президент цієї держави володіє правом вето і може розпускати парламент.

Естонію ж за цілим рядом ознак можна віднести до напівпрезидентської республіки, проте керівництво збройними силами фактично здійснює не президент, а прем'єр-міністр і міністр оборони.

Таким чином, саме державно-політичне життя і реальна практика функціонування інституту президентства висувають як вирішальну противагу в системі розподілу влад, спроможну організувати і гармонізувати ці влади, президента, якому повинні бути притаманні такі риси:

— виборний глава держави, арбітр у системі розподілу влад на представницьку, виконавчу, судову у деяких випадках очолює виконавчу владу;

— в організаційному аспекті президент нікому не підлягає взагалі і володіє високим ступенем незалежності від будь-яких інших державних органів (винятком є держави Ірак, Іран, Сирія);

— президент повинен дотримуватися важливих морально-політичних та громадських обов’язків, а значить, діяти на основі конституції й інших законів держави;

— особа президента повинна відповідати високим етичним нормам;

— посада президента має яскраво виражений політичний характер, йому належить важлива роль у формуванні політики держави, він є також головною ланкою щоденного верховної і політичного керівництва державними справами;

— статус президента, як і монарха, визначається перш за все системою правління;

— як вища посадова особа президент у залежності від системи правління наділяється цілим спектром необхідних повноважень, особливо важливим з яких є право видання під законних нормативних актів.

1.3 Глава держави у зарубіжних країнах Поняття і юридична природа інституту глави держави у зарубіжних країнах.

Глава держави — це посадова особа чи орган, який займає верховне місце в системі органів держави, є найвищим представником країни на її території та поза її межами, символ єдності нації і держави.

Тобто це конституційний орган і одночасно вища посадова особа, яка здійснює верховне представництво держави у міжнародних відносинах і внутрішньополітичному житті країни.

В системі вищих органів державної влади глава держави займає провідне місце, оскільки він очолює всю державну систему і має широкі повноваження. Тобто глава держави очолює і представляє державу.

Конституційно-правовий статус глави держави залежить від форми правління і характеру політичного режиму в тій чи іншій державі.

Навіть в країнах з однією і тою ж формою правління політична роль і об'єм повноважень глави держави можуть серйозно відрізнятися.

Глава держави може очолювати виконавчу владу (США, Єгипет), бути частиною представницького органу (Великобританія, Індія) та не належати до жодної із гілок влади (Німеччина, Італія).

Глава держави може бути символом державності (Японія), владним арбітром по відношенню до інших інститутів держави (Франція) та одноособовим повновладним главою (Оман, Саудівська Аравія).

В якості глави держави можуть виступати:

1. Спадковий монарх (король, цар, імператор, султан, шах, герцог, великий герцог і т.д.).

— у країнах з монархічною формою правління;

— монарх має право на особливий титул, кий носить лише одна особа в державі, право на особливі ритуали і титули влади, право на утримання з бюджету, в тому числі на утримання свого королівського двору, в багатьох країнах монархи не платять податків;

— влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якого іншого органу;

— монарх здійснює свою державну владу за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади (суверен);

— ця прерогатива монарха пронизує все державне управління, тобто, жоден акт державної влади не здійснюється проти або мимо влади монарха;

— в деяких країнах монарх фактично обмежений у здійсненні влади в державі, це зокрема стосується парламентських монархій, тобто монарх є лише символом держави, який не має реальних повноважень;

— рідко, але зустрічаються інститути виборного монарха, який обирається на певний строк (Малайзія, ОАЕ).

2. Виборний президент.

— Це є посадова особа, яка законно обіймає цю посаду протягом певного терміну, обрана на прямих чи непрямих виборах;

— На пост глави держави може бути обраним будь-який громадянин, який відповідає встановленим в конституції і законі вимогам;

— Відомий інститут пожиттєвого президентства, але це виняток із загального правила.

3. Колегіальний орган.

— Главою держави може бути не лише одна особа, оскільки, наприклад у Швейцарії функції глави держави і уряду здійснює Федеральна Рада Швейцарії, яка складається із 7 чоловік, які обираються на 4 роки. Головує на Федеральних зборах Швейцарії Президент, який обирається з числа 7-ми членів Федеральної Ради на 1 рік.

4. Глава держави за сумісництвом.

— Таку функцію виконує, наприклад, глава уряду в — прем'єр-міністр в землях ФРН.

5. Генерал-губернатор.

— Прерогативи глави держави можуть здійснюватися посадовими особами, які діють від імені монарха в одній із держав, що входять в унію (наприклад в Австралії, Новій Зеландії, які утворюють унію із Великобританією, ці функції виконує генерал-губернатор і лейтенант-губернатор, які призначаються монархом за рішенням парламенту кожної із цих держав);

— Тобто він представляє монарха і, таким чином, «ніби являється» главою держави з певними застереженнями.

6. Узурпатор.

— Особа, яка здійснює функції глави держави без правових на це основ чи в силу свавільних основ;

— Як правило ними виступають військові, які очолюють військовий переворот та проголошують себе верховним начальником, главою держави.

7. Племінний вождь.

— Є главою держави легально, за традицією народу.

Функції глави держави при спадкуванні престолу чи під час тимчасової недієздатності монарха можуть бути передані регенту чи регентській раді.

Місце глави держави в системі центральних органів влади На відміну від «класичних» галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо. Це дуже складне питання: що таке (і хто такий) глава держави, який його правовий і фактичний статус? З одного боку, здавалося б, усе зрозуміло. Глава держави — це особа, що займає найважливіший пост у країні, юридично перше місце. Але що стоїть за цим постом?

Відповісти важко, оскільки питання непросте. І справедливо в літературі зазначається, що глава держави або не належить до жодної галузі влади, або належить до законодавчої і виконавчої влади, або, нарешті, лише до виконавчої. Однозначної й універсальної відповіді на питання про те, яке місце глави держави в системі державного механізму, дати неможливо. У кожній країні місце цієї посадової особи дуже своєрідне, і в кожній країні є своя специфіка. Однак все ж можна виокремити найбільш загальні риси, найбільш яскраві специфічні особливості, що характеризують інститут глави держави.

Можна, незважаючи на всі труднощі й суперечності, спробувати дати визначення глави держави.

Такі визначення у вітчизняній правовій літературі є. Так, Л.М. Ентін вважав, що глава держави — це офіційна особа (орган), що займає, як правило, формально вище місце в ієрархії державних інститутів і здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті й у відносинах з іншими державами. На нашу думку, це практично універсальне визначення. Хоча Л. М. Ентін відразу ж обмовлявся, що юридично санкціоновані винятки з цього правила трапляються вкрай рідко.

В.А. Стародубський давав більш лаконічне визначення глави держави. На його думку, глава держави — це орган, що представляє державу в міжнародних відносинах і здійснює вищі державні акти.

А.А. Мішин не висловлювався конкретно від свого імені, хто такий і що таке глава держави. Він зазначав, що найчастіше глава держави розглядається як носій виконавчої влади і вищий представник держави у сфері міжнародних відносин. Він також писав, що глава держави очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, великими повноваженнями й наділений такими якостями, як невідповідальність, незмінюваність і нейтральність.

A.M. Осавелюк, на нашу думку, досить лаконічно й найбільш точно визначає поняття глави держави. Це посадова особа або орган, що займає вище місце в системі органів держави, вищий її представник усередині й поза країною, символ єдності нації, держави (народу і держави).

Слід зазначити, що в найзагальнішому плані глава держави — це або монарх, або президент, або (украй рідко) колегіальний орган. Розглянемо, як конституції підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається «Імператор» і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: «Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада». Загалом сказано дуже небагато.

Більш сучасна Конституція Іспанії докладніше визначає роль і значення глави держави — короля: «Король є главою іспанської держави, символом її єдності й сталості. Він — гарант правильного функціонування державних інститутів, здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах, особливо з націями, з якими вона пов’язана історично. А також здійснює функції, надані йому конституцією і законами» (ст. 56).

Досить чітко визначаються місце, роль і значення президента Франції: «Президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної Цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів» (ст. б).

Наведені приклади свідчать про те, що навіть у випадках спадкоємної монархії або президента, який обирається народом, їхня державно-правова роль не дуже докладно або недостатньо чітко визначається в конституціях. А у випадках, коли глава держави — президент, що обирається парламентом, конституції іноді взагалі ніяк не визначають його юридичну, політичну та іншу роль у державі. Конституції просто пояснюють порядок обрання президента, називають деякі найважливіші його функції. Це не зовсім правильно з погляду конституційної теорії, але в такому разі, можливо, законодавці вважали, що роль глави держави зрозуміла і її не варто пояснювати, або їм було важко лаконічно сформулювати найважливіші цілі й завдання глави держави.

Наприклад, конституції Італії і ФРН нічого не говорять про те, що таке і хто такі глави держави — президенти Італії і ФРН. Стаття 83, з якої починається відповідна глава Конституції Італії, — це текст про те, що президент республіки обирається парламентом на спільному засіданні його членів, а також закріплюється докладний порядок його обрання. У ст. 84 йдеться про те, хто може бути президентом, у ст. 85 про те, що президент обирається на сім років, коли відбуваються вибори президента. Стаття 86 передбачає порядок тимчасового заміщення посади президента тоді, коли він не в змозі виконувати свої обов’язки. І лише в ст. 87 зазначається, що президент республіки є главою держави і представляє національну єдність. Тут же називаються його конституційні повноваження.

У розділі б Конституції ФРН не йдеться навіть про те, що президент республіки — це глава держави й представляє національну єдність. У статтях 54, 55, 56 йдеться про те, як обирається президент, які його повноваження, яку він складає присягу, кого він призначає і як може бути відсторонений від посади, тобто автори німецького Основного закону взагалі не назвали свого президента главою держави. Роль глави держави ФРН, очевидно, можна визначити лише шляхом доктринальних висновків.

З викладеного випливає, що правовий і реальний статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів.

У країнах, де глава держави має реальну урядову владу — очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави — це лідер країни.

За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають.

Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. Цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається нормально, за правилами, відповідно до законів, конституції. Законодавчий орган прийняв закон, а глава держави його підписав. Це якщо не реальний поділ влади, то, так би мовити, його символ.

Глава держави може бути легітимним, зайнявши свій пост після проходження певних процедур на підставі певних законів, визнаний у цій якості своїми громадянами та іншими державами. Глава держави може бути й нелегітимним, захопивши цю посаду, узурпувавши її, але реально виконуючи функції глави держави й підпорядкувавши собі інші ланки державної машини. Способи легітимізації можуть бути різними: якщо республіка, то главою держави є обраний президент, якщо монархія, то це монарх, що одержує свою посаду в спадщину. Нелегітимний глава держави — це, як правило, диктатор, глава військової хунти, що захопив владу за допомогою насильства.

Питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне. Спроби визначити це місце щоразу натрапляють на якісь винятки з правил або протилежні думки й протилежні приклади. Досить часто главу держави відносять до виконавчої влади. Це звучить цілком переконливо, тому що згідно зі ст. 2 Конституції США (найвідомішої конституції У світі) виконавча влада належить президентові США. Однак, на нашу думку, у більшості випадків інститут глави держави — це зовсім окремий комплекс, самостійний інститут, і спроби віднести його до якої-небудь галузі влади неправильні й непродуктивні.

Якщо зробити спробу визначити основну роль, функції глави держави, його місце якимись ключовими словами, то можна виокремити дві моделі глави держави, за якими стоять два основних поняття.

Перша модель і перша зрозуміла всім функція — це глава держави — лідер країни. Лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою «де-юре» і «де-факто», але вони можуть і не збігатися. Прикладом фактичного лідера є абсолютний монарх або президент президентської республіки, який обирається народом. Це легітимний лідер країни, що одержав владу за встановленими правилами й визнаний у цій ролі народом.

Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, — це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами.

Лідер у більшості випадків, в ідеалі - символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.

Найяскравіший символ державної влади — це монарх, причому будь-який монарх: і за абсолютної монархії, і за дуалістичної, і за конституційної. Але на роль символу найбільше підходить місія монарха в конституційній монархії, де вія справді символізує державу та державну владу.

Так, слід зазначити, що монарх має право на особливий титул, і цей титул носить тільки одна людина в країні. Цей титул позначає королівське або царське звання. Титули різні - король, великий герцог, великий князь, імператор; на сході - султан, емір, шах тощо. В Ірані останній монарх присвоїв собі титул шахіншах — цар царів.

Монарх має право на особливі ритуали й символи влади. Цими символами влади — короною, троном, скіпетром, мантією тощо — сучасні монархи практично не користуються, і вони найчастіше зображуються на державній символіці, на поштових марках. Єдиний монарх, що, мабуть, вживає всі зовнішні знаки й державні регалії - це королева Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії Єлизавета II. Вона на всіх найважливіших урочистих державних церемоніях, що відбуваються в країні, присутня у короні й спеціальному королівському одязі.

Особливі ритуали — це урочиста церемонія введення монарха у владу (коронація), особливе оформлення візитів, зустрічей, прийомів, особлива урочистість у представленні монарха і членів його родини, тобто комплекс особливих правил поведінки, які пропонуються спеціальним етикетом. Так, у присутності монарха не можна сідати без його дозволу; до монарха не можна повертатися спиною, не можна звертатися першим, якщо сам монарх до вас не звертається, тощо.

Є такі поняття, як королівський двір, почет. Хоча в сучасних монархіях — це досить умовні поняття, для деяких країн вони все-таки мають певне значення. Держава оплачує певну кількість слуг, придворних, охорону, виділяються гроші на одяг, на купівлю й зберігання коштовностей тощо. Усе це необхідне для того, щоб підкреслити велич монарха. Особливою характерною рисою й привілеєм монарха є те, що монарх має право на утримання з бюджету, тобто на одержання грошей на витрати й утримання королівської родини, обслуговування приміщень, де проживає родина, й утримання двору. Гроші, які видаються щороку з бюджету на різні витрати, та їх перелік найчастіше йменуються цивільним аркушем. Розмір одержуваних монархом грошей установлюється законом, іноді на початку вступу монарха у владу. У деяких країнах ця сума Щороку переглядається, як правило, у бік збільшення. Крім одержання доходів від цивільного аркуша, монархи мають Доходи з інших джерел. Наприклад, гроші від оренди належних монархові та його родині земельних угідь, від вкладених У банки грошей тощо.

А.А. Мішин вважає, що інститут глави держави не має жодних розумних підстав для існування. Як доказ дослідник наводить приклад Швейцарії, де функції глави держави виконує урядовий виконавчий орган, що складається із семи міністрів. Ця позиція є спірною. Але чому з’явилася думка, що інститут глави держави не є обов’язковим? Очевидно, у цьому випадку спрацювала радянська традиція, адже протягом більш як 60 років у нашій державі не було юридичного глави. Був фактичний лідер (найголовніша фігура в країні), що очолював керівну й правлячу партію. Це була особа, що у країнах, які живуть за демократичними законами й традиціям, не могла б очолювати державу, не могла б бути лідером, оскільки вона не одержала мандат із рук виборців, з рук парламенту або хоча б, як монарх, за встановленими правилами престолонаслідуван-ня. Наша «традиція», коли роль глави держави виконував колективний орган — Президія Верховної Ради — міцно ввійшла у свідомість радянських юристів.