Специфіка сучасної української національної ідентичності студента 2 року навчання

Національний університет «Києво-Могилянська Академія» .

Факультет соціальних наук і соціальних технологій Кафедра політології.

Курсова робота.

з політології.

Специфіка сучасної української національної ідентичності студента 2 року навчання Дубильовського Богдана Миколайовича Науковий керівник Кандидат філософських наук, Доцент Кисельов С. О Київ — 2010.

Зміст.

Вступ Розділ 1. Визначення понять.

1.1 Поняття ідентичності.

1.2 Поняття нації.

Розділ 2. Концепція української національної ідентичності.

2.1 Концепція колективної ідентичності.

2.2 Історія формування української національної ідентичності.

2.3 Ієрархія ідентитетів.

Розділ 3 Специфіка сучасної української національно ідентичності.

3.1 Перспективи розвитку УНІ в контексті глобалізації.

Висновки Список використаних джерел та літератури.

Вступ.

На зламі XIX-XX ст. постала незалежна Українська держава перед якою з’явилося багато викликів. Тому саме від якості відповідей на ці виклики та здатності втілити теоретично сформульовані концепції в практичне життя і буде залежати успіх молодої української держави на світовій арені. Надзвичайно складна та багатогранна специфіка історії становлення української спільноти на українських землях та процесу державотворення зумовила гостру актуалізацію проблем сфери етнодержавознавства одразу після розпаду СРСР. З’явилося дуже багато питань, однозначну відповідь на які було знайти дуже важко через неоднозначність та відносно довільне трактування поняття нації, що й досі проявляється в дискусіях стосовно не тільки того що таке нація, але й яка вона в Україні та чи є вона взагалі. На порядку денному ключовим питанням стала концепція, модель нової держави, місце та участь окремого громадянина в самій державі, а також місце та роль самої держави у світовій спільноті. Всі ці відповіді про сьогодення та майбутнє можна знайти в минулому, в нашій історії і ключове питання, з якого виводяться всі решта — «Хто ми є?». Саме питання визначення колективної ідентичності є наріжним каменем для усвідомлення свого місце та напрямку руху; для бачення найефективніших шляхів та форм державотворення, ведення господарства, побудови стосунків і творення майбутнього. Це яскраво засвідчує актуальність обраної теми.

Метою даної роботи є визначити специфіку найбільшої української колективної ідентичності - національної. Задля досягнення цієї дослідницької мети потрібно виконати такі завдання:

1. Визначити сучасні поняття нації, ідентичності та національної ідентичності.

2. Простежити процеси ідентифікації на території сучасної України впродовж історії.

3. Сформувати систему ієрархіє ідентитетів української національної ідентичності.

4. Визначити характерні особливості української національної ідентичності в контексті сучасних світових тенденцій Об'єктом дослідження є явище колективної ідентичності, а українська національна ідентичність є предметом дослідження. В основі методологічної бази дослідження — загальнонаукові принципи аналізу та синтезу, дедукції та індукції. Для з’ясування конкретних дослідницьких завдань було використано також історичний, соціальний, емпіричний, порівняльний та метод моделювання.

Тема національної ідентичності широко й ґрунтовно розроблена численними європейськими та американськими дослідниками, особливо на сучасному етапі слід відзначити С. Гантінгтона, Е. Гіденса, А. Етціоні, Ю. Габермаса, К. Хюйбера та Е. Сміта. Щодо вітчизняних науковців, то до цієї теми або ж до певних її аспектів зверталася значна кількість вчених, але зважаючи на відносно невелику тривалість досліджень в цій галузі, які почалися тільки після здобуття незалежності, то можна виснувати, що проблема української національної ідентичності розроблена недостатньо грунтовно та глибоко, що пояснюється складністю та багатовимірністю досліджуваного феномена.

Робота складається зі вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків та списку джерел та використаної літератури. Джерельною базою є монографії, праці та наукові статті вітчизняних та зарубіжних вчених, які займалися розробленням проблеми ідентичності.

Розділ 1. Визначення понять.

1.1 Поняття ідентичності.

Людських істот не можливо пізнати у відриві від їхніх стосунків із світом, а слід розглядати як «істот у ситуації» .

Пауло Фрейре.

Світ існує завдяки гармонії, дивовижному тонкому балансі усіх існуючих речей. Світ існує завдяки тому, що енергія нізвідки не з’являється і нікуди не зникає. Існує завдяки постійним перетворенню і циркуляції, завдяки взаємозмінам існуючих речей. Саме завдяки взаємозмінам речі, об'єкти, суб'єкти можуть перевіряти і усвідомлювати своє існування. Тому діяльність та існування такої складної системи уможливлюється тільки завдяки взаємозв'язку усіх складових частин, кожна з яких може впливати на кожну іншу безпосередньо чи опосередковано задля здійснення змін (руху), балансу, існування. Отож у світі будь-яка духовна та матеріальна «річ» взаємопов'язана, а отже чинить та відчуває на собі вплив незліченної кількості мільярдів великих та малих взаємозв'язків та взаємовпливів. Проте така складність зовсім не означає, що не можливо зрозуміти як ця система працює, збагнути і простежити тенденції та спрогнозувати подальший розвиток. Адже не всі речі однаково впливають на те явище, яке ми досліджуємо. А тому ми можемо спростити систему, знівелювавши міріади факторів, вплив яких є дуже мізерним на об'єкт нашого дослідження. Далі залишається побудувати зредукційовану систему і відстежувати динаміку зміни вагомості факторів у кожен важливий для нас проміжок часу (що і є актуальністю), для того щоб прогнозувати та перетворювати дійсність. Тому оскільки метою даного дослідження є визначення сутності поняття української національної ідентичності, ми спробуємо, простеживши зв’язок цього концепту із системою, виокремити найвагоміші і найвпливовіші фактори, які спричиняються до розвитку сутності самого поняття, а далі, спираючись на задані умови, а саме: обмежену територію — Україна, конкретно визначений час — роки незалежності побудувати ієрархізовану систему ідентитетів (елемент який формує структуру ідентичності, сутнісна характеристика), що дозволить нам сформулювати системне уявлення і дати визначення про те чим є українська національна ідентичність на теперішньому часовому проміжку української історії.

На першому етапі спробуємо сформулювати узагальнене визначення понять ідентичність та нація.

Вітчизняні науковці формулюють ідентичність таким чином. «Сукупність рис та ознак, на підставі яких людина чи група співвідносять або ототожнюють себе із певною соціальною групою, спільнотою і відрізняються від інших» [1; c.16] або ж «приналежність (і об'єктивна, і суб'єктивна) людини чи групи людей до певного типу спільності чи спільноти, ототожнення себе з її нормативними і функціональними характеристиками, і, здебільшого, готовність стати реперзентантом останньої» [2; c. 88−89]. Існують і широкі визначення: «Ідентичність — це багатомірне явище, яке постійно піддається оновленню, переосмисленню, постійно еволюціонуючи змінюючи пріоритетність вимірів та їх конституюючи елементи.» [3; c. 23] Отож, узагальнюючи, можна сформулювати вітчизняне визначення, що ідентичність — це складний, динамічний, багатовимірний процес пов'язаний із ототожненням і співвіднесенням частини до цілого на підставі певної спільної унікальної комбінації сукупності сутнісних характеристик, а також відрізнення від інших цілого, наявність якого є життєво необхідною..

А тепер порівняємо із Західним розумінням феномена ідентичності, що дає нам Оксфордський словник.

" 1) Кондиція або стан буття, незмінний за сутністю, складом, природою, якостями, або ж, за особливих умов, абсолютна чи неодмінна тотожність, «самість»; 2) стан буття, що ототожнюється з почуттями, інтересами тощо" [4]. Дещо інше визначення ми бачимо в Американському Оксфордському словнику: «1)факт, хто або що є людина чи річ;2) набір характеристик, що визначають хто або що є людина чи річ; 3) близьке до подібності або тотожності» [5].

Ось визначення в іншому словнику: «1)Стан володіння унікальними ідентифікуючими характеристиками, яких немає в інших осіб або речей; 2) властивість бути одною і тою самою особистістю; 3) зв'язок тільки між сутністю і самістю» [6]. Очевидно, що синтезувати настільки різнофокусні та різнопідходні Західні визначення не вдасться, але порівнюючи їх із вітчизняними можна відзначити, що на заході проблема ідентичності досліджена значно глибше, оскільки їхні визначення характеризуються чіткішою системністю та глибшою сутнісністю і намаганням синтезувати філософський підхід із соціо-психо-антропологічним. Проте слабкість вітчизняних досліджень у сфері ідентичності є цілком закономірною, оскільки через несприятливі суспільно-політичні умови контролю науки ідеологією у радянську добу грунтовні та об'єктивні дослідження стали можливими тільки на початку 1990;их із здобуттям Україною незалежності та з актуалізацією досліджень в сфері етнополітології та етнодержавознавства. Тому дуже цікавим для нашої роботи є еволюція досліджень персональної ідентичності у світі. Раймонд Мартін та Джон Баррезі[7; c. 1−5] виділяють аж 3 періоди, кожен із своїми напрямками: перший — платонівський («я» як нематеріальна субстанція), другий — локківський («я» — сукупність психо-фізичних елементів, які взаємодіючи зазнавали змін протягом життя) і третій — від кін. 1960 і до сьогодні (характериз. 3 напрямками: уявлення про себе не як про сукупність внутрішніх процесів і взаємозв'язків, а як про зв’язки 'я" із зовнішнім світом; проблема змінюваності ідентичності та самототожності; існування ідентичності у часі і проблема цілісної ідентичності).

Проаналізувавши західне та вітчизняне розуміння поняття ідентичності, просинтезувавши його із своїми міркуваннями, ми доходимо до такого уявлення про явище ідентичності. Ідентичність формується під час процесу ідентифікації, який відбувається у тривимірній системі координат із трьома змінними: час, ієрархія ідентитетів, зміст поняття ідентичності.

Процес ідентифікації:.

- Ідентичність — окрема ланка процесу ідентифікації у конкретно визначений час, при зафіксованій ієрархії ідентитетів та зафіксованому визначенні поняття «ідентичність» .

- Процес ідентифікації, який розгортається як еволюційна крива у часі.

Тому виходячи із графіка оптимальне визначення поняття ідентичність на даний час, яким і будемо послуговуватися в роботі є таким.

Ідентичність — це сутнісна суб'єктна характеристика, що позначає зафіксоване співвідношення ієрархії ідентитетів та уявлення про сутність самого поняття ідентичності на конкретному проміжку часу. Ідентичність проявляється (сутність якої) в співвіднесенні частини до цілого, суб`єкта до групи, індивідуальної сутності (самості) до загальної, на підставі сукупності буттєвих характеристик (ідентитетів), що призводить до ототожнення або розрізнення.

1.2 Поняття нації.

Українські та світові науковці досі сперечаються не тільки про характер української нації, а й чи існує вона взагалі. Такий парадокс зумовлений великою складністю та глибиною самого поняття «нація», численністю підходів, дуже вільним та суб`єктивним трактуванням, різним емпіричним досвідом та ідеологічними вподобаннями дослідників. Для наочності подаємо тільки дещицю з існуючих визначень нації.

Нація — це духовно-кровна (етно-культурна) високоорганізована спільнота.

Нація — спільнота людей, об`єднаних спільністю мови, звичаїв, релігії, історичної долі, що закріплена в національно-історичній пам`яті народі, котрий прагне створити суверенну державність.

Нація — етнос із політичними запитами.

Нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам`ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку та єдину юридичні права й обов`язки для всіх її членів. (Ентоні Сміт)[8].

Нація — це найвищий тип органічної людської спільноти, це духове з`єднання людей, які на грунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі, спільних історичних традицій, культури та спільних інтересів — невпинно змагають до повного творчого вияву потенційних внутрішніх сил і можливостей серед інших народів світу. 9].

Нація — певний тип політизованої етнічної спільноти, колективні права якої визнано в межах даної політичної системи [10].

Отож розпочнемо детально крок за кроком аналізувати та наближатися до синтезованого, узагальненого розуміння сутності нації. Першою важливою віхою стане розмежування двох моделей нації, якого дотримується більшість вчених. Внаслідок різного протікання процесів державотворення та націєтворення сформувалися 2 різні концепції націй — західна (нація-держава, яка базується на спільності території, цінностей, інтересів, схваленні інституцій та політичного рішення жити разом, де будь-яка людина не зважаючи на етнічну, конфесійну, мовну приналежність може вільно обирати до якої нації належати, а підставою приналежності до нації є громадянство; східна концепція — це нація, яка базується на спільності походження, території, антропологічного типу, самоназви, мови, особливостей менталітету, способу життя, традицій та звичаїв, історичній пам`яті, релігії, в ставленні до минулого та в баченні майбутнього; і виникає на певному етапі розвитку етносу, коли в нього з`являються політичні запити та прагнення державності, національна свідомість та відчуття національної співпричетності, а основною підставою приналежності до нації є етнічна приналежність. На відміну від західної концепції, в східній нація існує і на етапі бездержавності, а тому громадянство не є вагомою характеристикою нації (напр. Євреї були нацією і до створення Ізраїлю). А також наявність держави не гарантує наявності нації, оскільки держава може бути створена як чужим етносом, так і відчуженими представниками свого етносу, що аж ніяк не свідчать про високий рівень свідомості та організаційною та комунікативної компетенції співжиття етносу, бо держава тоді буде уособлювати інтереси та ідеали тільки маленької групи цього етносу. Хоча тут постає дуже цікаве питання: а чи є нацією несвідомий та слабоорганізований етнос, еліта якого створила державу, яка по-справжньому опікується інтересами усіх громадян? Так звісно при справжній турботі досить швидко зросте економічний розвиток, освіченість, рівень свідомості і через деякий час етнос безумовно буде нацією, але чи є він нацією на етапі щойно створеної елітою держави? Насправді відповідь є доволі простою: ні, бо нація виникає лише з моменту охоплення націєвою (не національною, — про це згодом) свідомістю більшості представників етносу (50% + 1).

Гарним підсумком буде думка Ярослава Грицака: «Назагал існують два шляхи побудови. Перший ґрунтується на так званому «кровному праві» («ius sanguinis»). Згідно з таким способом ідентифікації приймається, що члени одної нації мають спільне походження і спільну культуру. Ця концепція нації здобула поширення серед німців, росіян та народів, що заселяють простір між Німеччиною і Росією (інакше кажучи, серед народів Центральної і Східної Европи). Інша концепція базується на так званому «праві території» («ius soli»). Вона поширена серед тих груп, яким бракує спільного походження і спільної культури. Ключовим моментом у цьому випадку є ріст солідарности серед населення певної території, незалежно від етнічних, культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей, які існують серед місцевих жителів. Класичним зразком такої ідентичности є британська та американська нації `[11; ].

Отож, ми можемо говорити про 2 різні наукові підходи, які постали з 2 різних варіантів історичного формування націй: примордіалістський і модерністський. Основна відмінність між ними пролягає в тому, що першій підхід наголошує на етнічній і культурній основі нації, відповідно з цією точкою зору нації існують з часу утворення значних за розмірами соціальних спільностей; другий підхід вважає націю результатом пізнього, модерного етапу розвитку суспільства і наголошує на політичному значенні нації як спільноти, що об'єднує своїх членів не тільки і не стільки на підставі спільного етнічного походження, спільної культури тощо, але насамперед на підставі спільних інтересів, політичного та економічного функціонування. Крім того, якщо перший підхід ґрунтується на визначенні потенціалу національної спільноти до самовідтворення (тобто тяглості етнічної і культурної спільності) та самоорганізації (тобто участі в соціально-політичних процесах, зокрема творенні держави і захисті спільних інтересів); то другий підхід наголошує на ролі чинників «конструювання» нації в політичних та економічних умовах модерного часу, в тому числі й під формуючим впливом зовнішніх факторів тощо`. 12; c. 9].

Продовжуючи наше дослідження, далі піднімемося над західною і східною концепціями нації і перейдемо на глобальніший рівень узагальнення сформулювавши визначення нації в залежності від природи походження наукових знань. Візьмемо 2 фундаментальні підходи: конструктивістський та позитивістський. Отож спершу сформулюємо визначення нації, як би це зробив конструктивіст, синтезувавши всі вищеописані рефлексії:

Нація — це абстрактно-теоретична, логічна, повністю суб`єктивна категорія, яка позначає багатовимірну специфіку спільноти, на основі певної сукупності спільних рис і створена інтелектуалами у своєму культурному розвитку як інструмент; яка в ході своєї еволюції концептуалізовувалася та наповнювалася змістом, всмоктуючи в себе все більше емпіричних об`єктивних характеристик (територія, мова і т д).

А тепер спробує дати визначення нації використовуючи у дослідженні позитивістський підхід:

Нація - сукупність людей, які творять спільноту на підставі набору спільних властивостей, вагомість яких змінюється в залежності від специфіки шляху творення спільноти. А ця специфіка визначає ключові підстави приналежності до нації - етнічну чи політичну чи ще якусь.

І нарешті синтезуємо визначення обох підходів для формулювання універсального визначення нації.

Нація — назва типу організації стосунків у спільноті, яка сформована на підставі спільності об`єктивних характеристиках: походження, території, антропологічного типу, самоназви, мови, особливостей менталітету, способу життя, традицій та звичаїв, історичній пам`яті, релігії, в ставленні до минулого та в баченні майбутнього; і виникає на певному етапі розвитку етносу, коли в нього з`являються політичні запити та прагнення державності, національна свідомість та відчуття національної співпричетності, а основною підставою приналежності до нації є етнічна приналежність; або виникає на підставі спільності суб`єктивних характеристик: інтересів, цінностей, суспільно-державних норм, схваленні інституцій та політичного рішення жити разом в одній державі, а підставою приналежності є громадянство.

Далі узагальнюємо, скорочуємо та лаконізуєм визначення і отримуємо робочий термін поняття, яким будемо послуговуватися в даній роботі.

Нація — (це в залежності від підходу) спільнота або назва (абстрактна категорія) що позначає тип організації, рівень розвитку та специфіку стосунків у спільноті. Ця спільнота виникає на етапі сформованої націєвої свідомості, високої співпричетності та чіткої ідентичності, які створені на підставі спільності об`єктивних або суб`єктивних характеристик (в залежності від підходу) — націєтетів, набір і вагомість яких змінюється в часі. Підставою приналежності до нації є або кровна спорідненість або високий рівень політичної солідарності, в залежності від практичного шляху творення спільноти.

А тепер розглянемо питання про розмежування понять етнос, національність, нація. Завдання полягає в тому, щоб визначити доцільність та межі вживання цих понять. Отож, поняття національність на Заході є синонімом поняття громадянство. В Україні ж, внаслідок певного ідеологічного тиску це поняття стали вживати як позначення приналежності до нації. Проте з етимологічної точки зору позначення приналежності до певної нації правильніше буде виражати словом націєвість. А саме слово національність вживати на позначення сукупності людей, об'єднаних спільним громадянством. Існує також думка, що національність — це щось середнє, перехідне між етносом і нацією — що «коли група переслідує політичні цілі, то вважається, що вона досягла рівня національності». [13; c.495].

Проте таке трактування здається нам зайвим, оскільки вносить тільки зайву плутанину в розмежування змісту термінів та призводить до нового витку зайвих відірваних від реальності досліджень. Тому для позначення приналежності до нації доречніше вживати термін націєва свідомість, а не національна.

Отож, нація — це якісно новий рівень організації та взаємодії спільноти порівняно із етносом, ключова відмінність якого полягає у приматі суб'єктивних характеристик при визначенні індивідом своєї приналежність до спільноти. Тому нація може бути як етно-культурна (моноетнічна), коли суб'єктивні характеристики (спільність цінностей, інтересів тощо) зумовлені об'єктивними (кровна спорідненість, мова, культура), так і політична (поліетнічна), коли бракує спільних об'єктивних ознак і формування нації не детермінується спільністю об'єктивних факторів, а є відносно усвідомленим процесом взаємовибору індивідом спільноти та спільнотою індивіда.

Розділ 2. Концепція національної ідентичності.

2.1 Процес формування колективної ідентичності.

Проблеми із чітким визначення поняття ідентичності пов’язані не так з багатогранністю та складністю самого явища як із намаганням зробити міждисциплінарне узагальнення цього поняття в політологічно-історично-антропологічно-психологічно-соціальному континуумі. Тобто зі зростанням міждисциплінарності досліджень відбувається те, що представники аналітичної філософії називають як перенесення контекстуального значення. Це відбувається, коли значення, наприклад, слова «ідентичність перетягують з філософії в психологію, або з психології в соціологію тощо й інший контекст модифікує саме значення слова; з’являється ще один аспект, ще одна грань.

Вихідним пунктом до концепції ідентичності є те, що людина — це передовсім істота соціальна. І всі характеристики людськості формуються тільки завдяки соціалізації, завдяки взаємодії з іншими. Тобто людина формується завдяки належності до певної спільноти, перебуванні в сукупності таких самих як вона. Комунікація в найширшому своєму значенні формує сутнісні характеристики людини, які є нічим іншим як продуктом соціальної взаємодії, взаємодії з «Іншим». Тому ідентичність, як одна із базових сутнісних характеристик індивіда є можливою і формується тільки завдяки перебуванню людини в спільноті. З цієї позиції М. Кастельс відштовхуючись від владних відносин, як основного соціального чинника наводить 3 форми виникнення та конструювання ідентичності: легітимізуюча та ідентичність спротиву, які можна об'єднати як різні варіанти соціальної адаптації та проектуюча ідентичність, яка переосмислює сама себе та змінює ієрархію ідентитетів як варіант конструюючої ідентичності, спрямованої в майбутнє. Тобто виокремлюється два види, два шляхи формування колективної ідентичності адаптивна та сконструйована. Тобто якщо в минулому в традиційних суспільствах ідентичність особистості була жорстко фіксованою і стійкою, оскільки вона була функцією завчасно визначених соціальних ролей і міфології, які забезпечували орієнтацію і давали релігійну санкцію місця індивіда у світі, строго регламентуючи сферу мислення і поведінки, то у премодерних суспільствах ідентичність не була проблемою і тому не могла складати предмету обговорення або дискусії. Індивід не був схильний ні до кризи ідентичності, ні до радикальної зміни цієї ідентичності. А в епоху модерну внаслідок інтесифікації усіх процесів як всередині суспільства так і між суспільствами, особистість як об'єкт постійних змін стає зорієнтованою на «Іншого», соціально зорієнтованою. [14; с 29].

Взаємна соціальна зорієнтованість надає легітимності персональній ідентичності через систему саме колективних ідентичностей. Дуже цікавими тут є погляди Е. Фрома, який визначав ідентичність як втечу від самотності, як сутнісного стану буття людини, за рахунок самоототожнення з певними ідеями, цінностями, соціальними нормами, що дозволяє ототожнювати себе на цих підставах із цією спільнотою. Тобто колективна ідентичність є проявом обмеження людиною своєї індивідуальності через звуження потенційних можливостей вибору. Таким чином звідси випливає, що формування колективної ідентичності є життєво необхідною для існування самої людини, оскільки саме завдяки цьому людина стає людиною, тобто завдяки процесу інтеграції з іншими відбувається її конституювання. [15; c.189−192].

Інакше пояснюють виникнення ідентичності представники психоаналітичної школи, за якими ідентичність виконує дві головні ф-ції: саморозвитку через включення людини у спільноту та захисну через збереження власного 'я". [14; c. 35] Проявом першої ф-ції виступає колективна ідентичність, а другої - персональна. Виходячи з цього можна зробити припущення, що у майбутньому суспільство буде складатися із надзвичайно індивідуалізованих унікальних особистостей, які найвищою мірою будуть інтегровані до спільноти із надзвичайно міцним почуттям колективної ідентичності. Тому суспільство буде виглядати як величезна кількість атомізованих індивідів (Рис. 2), дуже тісно пов’язаних між собою цілими мережами зв’язків, що і буде сприяти розвитку сильної колективної ідентичності, проте з іншою специфікою, ніж зараз.

Рис. 2.

Отож принаймні донедавна колективна ідентичність була похідною від спільноти і мала адаптативний характер, поставала як ітерналізація зовнішнього суспільного дискурсу. (Козловець, 37) Спільноту творять не індивіди, а їх взаємодія з суспільством і в суспільстві. Звідси виникає питання яке співвідношення участі індивіда та спільноти у творенні колективної ідентичності, оскільки постмодерні студії стверджують, що ідентичність є детермінована суб'єктивно самим індивідом, бо внаслідок суспільно-технологічного прогресу все більша кількість соціальних чинників з яких формується ідентичність (ідентитетів) стають предметом усвідомленого вибору індивіда. Тобто індивід сам конструює свою ієрархію цінностей, все більше унезалежнюючись від суспільного контексту, в якому перебуває. А це означає, що сучасна колективна ідентичність, яку конструює індивід вже не визначається актуальністю соціальних чинників, а тільки спирається на них, оскільки індивід здійснює вибір емансиповано, внаслідок унікальної комбінації варіантів його розвитку, які сформували його суб'єктивність. Проте зважаючи на ситуацію із кризою національної ідентичності в Україні вже достатньо тривалий час можна припустити, що криза є свідченням адаптативної колективної ідентичності, оскільки на індивідуальному рівні не відбувається цілеспрямованого усвідомленого пошуку нової цілісної ідентичності, а просто очікується, що ця ідентичність прийде ззовні як адаптативне соціальне взаєморозташування. Тобто більшість індивідів в Україні ще не стали суб'єктами, творцями стосовно власної національної ідентичності, а прагнуть засвоїти її як соціальних продукт. Важливою в цьому контексті є думка Ч. Тейлора про те, що категорія ідентичності «має сенс тільки на тлі обріїв значущості. Процес формування ідентичності передбачає звернення до цінностей, значущих не лише для окремої особи, а й для інших» [14; c.30] Це є аргументом, що пояснює вагомість і важливість саме національної як найважливішої серед інших колективних ідентичностей (цивілізаційна, загальнолюдська тощо), оскільки нація є оптимальним обрієм значущості на даному етапі розвитку людства і розширення цього обрію веде до втрати значущості ідентичності, оскільки сучасний стан комунікацій та науково-технологічний суспільний прогрес ще не дав змоги міжнаціональному дискурсу стати таким самим за інтенсивністю як внутрішньонаціональний у сферах творення культури, міфу, комунікації загалом, щоб стати домінуючим у формуванні людської особистості. Проте слід зауважити, що Європейський Союз найбільше наблизився до цього.

Отож, ідентичність виникає з діяльності, з будь-якого, навіть найменшого перетворення дійсності, яке відбувається в контексті взаємодій в суспільстві. Колективна ідентичність — це знаходження свого місця в екзистенціональній світовій системі координат через перетворення дійсності, через діяльність, через творчість як маніфестацію свого сенсу в просторово-часовому континіумі самим індивідом з одного боку та здійснення всіх цих процесів на колективному рівні спільнотою. Оскільки творчість із розвитком унезалежнюється, то відбувається емансипація ідентичності, зростає суб'єктивний чинник у формуванні свого унікального колективного самоусвідомлення, але ідентичність — це співвідношення індивідуальної самості до загальної колективної сутності, тому вона не може просто обиратися і формуватися індивідом повністю. Так, індивід вибирає специфіку своєї ідентичності, але ця специфіка базується на єдиній загальній сутності. Тобто унікальність ідентичності є тільки викривленням сприйняття органами чуття в поєднанні з об'єктивною природною специфікою (географічне розташування, клімат тощо), взаємодія, накопичення та накладання яких у своїй еволюції збільшує поліваріантність, багатогранність, унікальність, індивідуальність ідентичності. Це проявляється у тому, що на даному етапі найвагомішими є найменш уніфіковані ідентичності. Отож, національна ідентичність — це сутнісна суб`єктна тривимірна характеристика, яка описує співвідношення члена спільноти зі самою спільнотою з багатовимірною специфікою та формується різним співвідношенням індивідуально волі та колективної. Національна Ідентичність позначає співвідношення зафіксованої кореляції ієрархії ідентитетів з уявленням про сутність самого поняття ідентичності та кореляції ієрархії націєтетів (сутнісних рис нації) з уявленням про сутність самого поняття нації в конкретний історичний момент. Простіше кажучи, національна ідентичність — це сутнісна характеристика, що позначає унікальне уявлення індивіда про співвідношення себе та нації, ідентитета та націєтета, поняття індивід та поняття нація і формується частково як соціальний продукт, а частково завдяки індивідуальному суб'єктивному вибору. Тому на сьогодні виділяють два типи національної ідентичності, які звісно не існують в чистому вигляді: громадська (політична, ліберальна) та етнічна (культурна, інтеграційна) в залежності від визнання вагомості суб'єктивного вибору, або об'єктивних характеристик.

2.2 Історія формування української національної ідентичності.

колективний ідентифікація ідентитент україна національний.

Розгляд української національної ідентичності варто розпочати ретроспективним аналізом для того, щоб простежити витоки та ключові елементи, які стали підвалинами цього феномену. Також простеживши хронологічний процес формування вдасться з’ясувати важливі контекстуальні чинники, які впливали на процес ідентифікації.

Найважливішою віхою до розуміння сучасної УНІ (української національної ідентичності) було перебування етнічних українських території під владою різних держав, що внаслідок довготривалого іноземного впливу зумовило значні відмінності в процесах ідентифікації в різних регіонах. Отож, з огляду на різні політичні, соціальні, економічні, національні умови, які були зумовлені політиками тогочасних Речі Посполитої та Московського Царства, а згодом Австро-Угорської та Російської імперії на Правобережжі та Лівобережжі сформувалися значні відмінності між ідентичностями: на Лівому березі жорстка асиміляція української еліти впродовж перебування етнічних земель в складі іноземної держави призвела до значного сповільнення процесів національної ідентифікації та зміщенні акценту з політичної площини на соціально-культурну. Внаслідок цього саме культурна ідентичність стала найбільш кристалізованою та збереженою, порівняно як інші ідентичності відійшли на другий план. На Правому ж березі окрім культурної проходила ще й сильна релігійна конфронтація, що поєднавшись із ліберальнішими умовами габсбурзького режиму дозволило вже в кінці XIX ст. сформуватися в Галичині артикульованій національній ідентичності, не обмежившись лише культурним виміром, а закцентувавшись на політичному. [14; c. 379].

В кін. XIX зважаючи на відсутність потужної культурної еліти саме мова стала основним ідентитетом для близько 20 млн українців. Особливо після виходу «Енеїди» І. Котляревського та «Кобзаря» Т. Шевченка, які створили каркас для української літературної мови. Це дозволило в XX ст. перейти на наступний етап націєтворення на націєідентифікації, а саме творення могутньої культури, перенесення роботи в політичну та економічні площини і відповідно ріст вагомості ідентитетів останніх.

Час тільки поглиблював різницю в протіканні процесів ідентифікації в різних регіонах України, що дало підстави М. Козловцю говорити про дві концепції національної ідентичності: етнополітичну і соціокультурну. Перша сформувалася на Галичині і характеризувалася чіткістю і конкретністю, сильним почуттям місцевого націоналізму, який зародився у протистоянні з поляками. Саме завдяки гострій конфронтації «ми — вони», яка почасти була легітимною, адже відбувалася не проти верховного самодержавства (як в підросійській Наддніпрянщині) імперії, а тільки проти одного з етносів — поляків всередині імперії. Тобто галичанам не треба було відразу кидати виклик самій системі державної влади, а так би мовити, боротися за право на місцеве самоврядування. Східна ж концепція української національної ідентичності була «широка, невизначена, гнучка». Вона дозволяла «ідентифікувати себе з імперією, використовувати російську мову, бути лояльним до правителів та водночас не зрікатися малороської іденичності». [14; c. 387] Тобто поширення набувала подвійна ідентичність, яка включала в себе регіональну малароську та імперіалістичну російську ідентичності. Якщо царизм передусім вимагав лояльності і покірності, а вже потім асиміляції, то в Галичині ж навпаки протистояння між католиками поляками та греко-католиками українцями вимагало чітко визначитися на чиїй стороні бути; або асимілюватися, або продовжувати конфронтацію.

Тому можна виснувати, що в Україні відбулося становлення двох моделей національної ідентичності, відмінність між якими зумовлена історико-політичним розвитком регіонів, що призвело до різниці в релігії, мові, культурі, баченні минулого та майбутнього. Тобто сформувалася різна колективна історична пам’ять, яка стала причиною різного стратегічного бачення перспектив геополітичного розвитку України, зокрема напрямків зовнішньополітичної інтеграції, які є чітким доказом відмінності української національної ідентичності в залежності від регіону: Захід — проєвропейський, Схід і Південь — проросійський (проазійський).

Об'єднання українських етнічних земель у складі Радянського Союзу сприяв посиленню вагомості ідентитету громадянства, частково завдяки зовнішньому ставленню та позиціонуванню УРСР як єдиного цілого, а частково завдяки ліквідації польського впливу. Проте різний історичний досвід та різна історична пам’ять регіонів не знівелювалися завдяки об'єднанню територій, а навпаки, вони продовжувала визначати міру та специфіку інтеграції регіонів в нову радянську ідентичність. Централізовані зусилля з побудови єдиної радянської ідентичності призвели до того, що була розхитана традиційна маларосійська та частково галицька ідентичність і не була побудована нова стійка радянська. Це виявилося у виникненні явища квазіідентичності, яке актуалізувалося одразу після розпаду СРСР. Квазіідентичність — це змішування, дифузія двох ідентичностей; накладання на природну і традиційну нової, штучної задля кращої адаптації в конкретних суспільно-політичних умовах. Коли ж умови змінилися, Союз розпався, то і зникла мотивація до плекання радянської ідентичності. Тому цілком закономірно виникла криза ідентичності, породжена відмовою від рідної ідентичності та відпадінням необхідності в новій. Як видно з усього вищеописаного, процес формування української ідентичності є значно складнішим, ніж у європейських націй, внаслідок величезної кількості різноманітних зовнішніх впливів, які спричинилися до надання найбільшого значення регіональній ідентичності, яка була значно стабільнішою та прогнозованішою, аніж етнічна, яка вже в сусідньому регіоні піддавалася впливу цілком інших чинників. Тож якщо в європейських державах можна говорити про відносно чисту модель державно-територіальної нації і відповідно ідентичності, то в Україні нація та національна ідентичність складає собою пазл з сильними регіональними відмінностями, які в умовах незалежності повільно, але поступово інтегруються, розмиваючи відмінності в мові, релігії, економічних та політичних інтересах. Проте історична регіональна історична пам’ять залишається і відіграє вагому роль у формуванні значних відмінностей в сучасних геополітичних орієнтирах та баченні місця України у світовій спільноті.

Деякі дослідники все ж зазначають, що криза національної ідентичності вже могла б бути подолана, проте складність криється в самому процесі здобуття незалежності, який відбувся не внаслідок масового руху усіх представників усіх регіонів та прошарків населення, що створило б легітимну основу для розвитку та побудови єдиної нової ідентичності, а внаслідок пакту еліт — старої комуністичної та нової національно-демократичної. Тобто криза ідентичності продовжує існувати через створення незалежності на верхах, без активної участі низів. Саме співпричетність більшості населення у створенні нової спільної держави визначило б українське громадянство як їхнє спільне досягнення та спільну волю жити разом. А оскільки маніфестація політичного рішення жити разом в одній державі та розбудовувати її відбулася пасивно через голосування на референдумі, то це значно ускладнило та сповільнило формування політичної нації.

2.3 Ієрархія ідентитетів.

Короткий історичний огляд дозволяє нам об'єктивніше підійти до спроби формування сучасної ієрархії ідентитетів національної ідентичності. Отож, ієрархія ідентитетів — це суб'єктивно впорядкована система сутнісних суб'єктивних та об'єктивних ознак, відповідно до їхньої вагомості у формуванні націєвої ідентичності. Ієрархія ідентитетів формується під впливом двох чинників: зовнішнього середовища та внутрішнього середовища. Тобто важливість тих чи інших елементів у структурі ідентичності визначається як змінами в місті, державі, світі так і змінами всередині самої людини (рівень освіти, еволюція світогляду, зокрема релігійних та ідеологічних складових). Метою побудови ієрархії є прагнення визначити співвідношення ідентитетів, а отже з’ясувати з’ясувати структуру української нації, її модель, яка найімовірніше не є чітко ані етнічною ані політичною, а отже й особливості самої національної ідентичності.

Щоб довго не блукати манівцями у спробах логічно сформувати впорядковану систему ідентитетів використаємо кількісний метод та проаналізуємо дані Інституту Соціології НАНУ за 2006 рік в рамках дослідження «Національно-громадянські ідентичності і толерантність в Україні та Росії: порівняльний аналіз», які представлені в таблиці [16; с.37]:

Для того, щоб адекватно і в правильному руслі інтерпретувати дані потрібно згадати про методику опитування. Було опитано 1600 респондентів по всій Україні, яким пропонувалося балами на проміжку від 1 до 4 оцінити важливість 9 ознак, притаманних «справжньому українцю». Один бал означав велику вагомість ознаки, а чотири бали — майже відсутність значущості. Як видно з таблиці найважливішими для ідентифікації себе з нацією є усвідомлення себе, як члена цієї спільноти та відповідальність за Державу (найкомфортнішу форму організації співжиття нації), що звичайно передбачає високий рівень усвідомленої співпричетності та співучасті в усіх суспільних, державних, націєвих справах. Тобто ідентифікація базується на націєвій самосвідомості та діяльності, спровокованої самоусвідомленням. Проте, якщо уважніше придивитися до найважливішої згідно з опитуваннями ознак «Відчувати себе українцем», то стає зрозумілим, що вона не зовсім коректно сформульована або можливо адаптована для нормального розуміння респондентами. Фактично, науково переформулювана, вона буде звучати як найважливішою ознакою НІ (націєвої ідентичності) є відчуття цієї ідентичності як своєї. Але ідентитет — це якраз ознака, на базі якої і формується усвідомлення спільності і причетності; тобто усвідомлення свого відношення, відчуття себе (ідентифікація себе) з конкретною нацією є вже вторинним до ознак, є наслідком, який випливає із певної сукупності ідентитетів. Тому відчуття себе українцем не є ідентитетом, а є одною із характеристик ідентичності ('я відчуваю себе українцем, бо в мене українська ідентичність").

Діяльність на благо спільноти в цілому теж є тільки проявом самосвідомості та ідентичності, а не самою ознакою. Хоча на певному етапі сама діяльність може емансиповуватися і виступати вже більше як ідентитет, а не як прояв ідентичності. Проте такі випадки неусвідомленої праці на благо нації є надзвичайно поодинокими, що дозволяє знехтувати ними. Також варто звернути увагу на інші недоліки дослідження, дані якого презентовані в таблиці вище. По-перше, дослідженні серед запропонованих ознак національної ідентичності не було таких важливих як спільна територія, культура, традиції, спільне історичне минуле та спільне бачення майбутнього, менталітет. А тому респонденти просто не мали можливості вибрати ці характеристики, що і призвели до вагомого викривлення результатів.

По-друге, в перелік ознак були включені такі сумнівні пункти як «Відчувати себе українцем», «Прожити в Україні більшу частину свого життя», «Бути українцем за національністю», «Народитися в Україні», одні з яких як от про національність могли трактуватися респондентами дуже широко і довільно, а інші є або недоречними або настільки незначними (наприклад народитися в Україні), що ними можна просто знехтувати.

Отож, можна зробити висновок, що дослідження, результати якого представлені в таблиці, проведене спільно з Російською АН є або непрофесійним через фрагментованість або тенденційним та заангажованим з метою викривити статистичні дані для того, щоб спрямувати якісний аналіз в галузі етнодержавознавства в фальшивому напрямку.

Проте все ж дослідження дозволяє відносно достовірно визначити найвагомішими сутнісними елементами ідентичності повагу до спільних політичних і юридичних цінностей та інституцій та знання мови. Останній ідентитет — мова, вартий детальнішого розгляду, оскільки він може стати ключовим для розуміння моделі української нації, адже мова — це основа комунікації всередині спільноти, матеріал з якого будується спільна культура та платформа взаєморозуміння та узгодження інтересів. Мова є інструмент не тільки для етнічної ідентифікації, але й для соціальної інтеграції та соціальної ідентифікації і коли нівелюється її вагомість в ієрархії іднентитетів, то відбувається асиміляція не тілкьи на етнічному рівні, а й на політичному, внаслідок того, що «народ перестає психологічно усвідомлювати свою ідентичність, культурну самобутність й окремішність і поповнює кількісно інші, мажоритарні етноси» [14; c. 454], а також втрачається спільна знакова система, яка є надзвичайно важливою для вираження та узгодження спільних економічних та політичних інтересів для формування політичної нації. Адже завдяки мові «кожна спільнота творить свою „картину світу „як спосіб унезалежнення, як можливість відстоювання свого життєвого простору.“ [17; c. 1] Цю думку підтверджують також результати соціологічних досліджень наведених Л. О. Азою в праці „Інтеграційні процеси в просторі України“ ,[18; c. 2] які демонструють розподіл елементів етнічної ідентифікації:“ Українці - мова (74%), рідна земля (62%), народні традиції, звичаї (57%), спільне історичне минуле (45%), література, мистецтво, фольклор (30%), віросповідання (22%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (22%), національна кухня (20%), національний одяг (16%), риси характеру (12%)». А також вагомість мови підтверджують дані надані Київським міжнародним інститутом соціології,[19; c. 36] де вагомість націєтетів розмістилася таким чином: з 1722 респондентів (95,72 вибірки) 51,10% вибрали мову; 45,59% - історію; 41,06% - культуру; 33,28% - територію; 18,41% - державний суверенітет; 15,85% - релігію; 13,30% - економіку; 10,10% - спільні особливості характеру; 2,09% - інше.

Звідси у цьому заданому контексті для підсумку знову скористаємося даними КМІС які провели дослідження прямо питаючи людей: «Належність до якої з громад є для Вас найважливішою» .

Ці дані є більш репрезентативнішими з огляду на те, що простим людям легше визначити найважливішу громаду для себе, аніж скласти впорядковану систему ієрархії ідентитетів для національної ідентичності.

Отож, в Україні внаслідок історичних обставин найміцнішою та найстабільнішою склалася регіональна ідентичність з етнокультурною домінантою на заході країни та соціально-політичною на сході. Втім останнім часом зі збільшенням терміну незалежності поступово минає криза колективної ідентичності, а регіони об'єднуються спільністю економічних, соціальних та політичних інтересів, що зумовлено спільністю державних кордонів та громадянства і є оптимальним варіантом для побудови ефективних взаємовідносин з іншими суб'єктами на міжнародній арені. Тому поєднання зовнішніх та внутрішніх чинників призвело до актуалізації національної ідентичності як комфортної вимушеної необхідності та доцільності. А ієрархія ідентитетів варіюється не тільки в залежності від регіону, а й від інших характеристик, як от освіта, економічний і соціальний статус тощо.

Розділ 3 Специфіка сучасної української національно ідентичності.

3.1 Перспективи розвитку української національної ідентичності в контексті глобалізації.

Глобалізація, швидкий доступ до інформації, інтенсивна комунікація призводять до все більшої індивідуалізації ідентичності, розмиваючи межі найважливішої до тепер — етнічної ідентичності. У зв’язку із технологічним і соціальним прогресом у людини з’являється значно більший діапазон вибору елементів для формування власної ідентичності. Послаблюється вплив таких колись важливих і могутніх інституцій як церква, мораль, ідеологія, держава, громадська думка котрі були ключовими детермінантами при формуванні ідентичності особистості. Індивід унезалежнюється і визначальними чинниками впливу на ієрархію ідентитетів стають внутрішні, а не зовнішні. Проте виникає питання що зумовлює вибір вагомості тих чи інших ідентитетів; що визначає цінність і важливість окремих сутнісних характеристик посеред усіх інших. Від чого індивід відштовхується, будуючи свою систему цінностей, пріоритетів; що є відправною точкою, внутрішньою точкою відліку для вибору вагомості ідентитетів. З цього моменту можна рухатися в 2 напрямках: або індивідуальна сутність закладена від природи з самого народження і все життя людина намагається віднайти її через самопізнання та самореалізацію; або ж від природи нічого не закладено і свою індивідуальну сутність особистість сама довільно створює, взаємодіючи із середовищем. Тобто або людина прагне до самототожності і бажає віднайти свою справжню ідентичність, ту яка б відповідала її сутності; знайти ідентичність, тотожну власній самості. Або в людини не існує справжньої та найкращої ідентичності і в процесі життя (взаємодії із зовнішнім світом та собою), в особистості формується ідентичність як один із важливих пристосувальних інструментів існування.

Людство кожного року робить відкриття, завдяки яким ми маємо можливість пізнати те, що для нас не існувало, допоки його не відкрили. Тому є вища імовірність того, що існує щось, що поки що для нас не існує (що ми ще не відкрили), аніж того, що щось не існує взагалі. З цього випливає, що є більша вірогідність того, що існує об'єктивна реалість, яку ми неспроможні пізнати, аніж те, що такої реальності не існує. А з цього випливає більша імовірність існування справжньої ідентичності, яка закладена від природи і яку ми намагаємося розкрити через взаємодію з іншими. Хоча вірогідність можливості або неможливості пізнання цієї ідентичності однакова, проте вірогідність що вона існує, ніж не існує вища.

Отож, народжуючись, людина починає розкривати свою ідентичність через взаємодію з іншими. Першими такими іншими є здебільшого батьки, а найпотужнішим інструментом взаємодії здебільшого є мова. (Хоча й бувають винятки, наприклад для глухонімих первинним засобом взаємодії є візуальні образи). Тобто саме завдяки мові, як універсальній символьній системі відображення навколишнього світу, малюк отримує здатність ідентифікувати себе передовсім як людину (ідентифікація типу «людина — все решта (передовсім батьки)»). Звісно, ця перша людська ідентичність протягом життя, із збільшенням часу існування, наповнюється глибшим змістом та збагачується додатковими гранями. Отож мова на цьому етапі є найвагомішим ідентитетом, як форма вираження його змісту, адже саме завдяки їй формується мислення і через неї розробляється здійснюється взаємодія із іншими та зовнішнім середовищем. На наступному етапі взаємодія малюка з іншими та навколишнім середовищем вдосконалюється, розширюється та поглиблюється. Завдяки родині, школі та середовищу знайомих-друзів індивід проходить соціалізацію, тобто долучається до культури, традицій, історії місцевої спільноти, яка є складовою частиною більшої спільноти — етносу, який якраз і виступає інтегруючою системою, де відбувається створення культури, традицій, історії та їх поширення. Тобто на наступному етапі ключовим стає етно-екультерний ідентитет. Проте на цьому все не закінчується. Далі продовжує відбуватися процес вдосконалення взаємодії індивіда з іншими та навколишнім середовищем, що логічно призводить до поглиблення, деталізації та збільшення граней ідентичності. Еволюціонує відповідно й ієрархія ідентитетів. На цій стадії, в епоху суверенних держав тотальна більшість індивідів взаємодіє в рамках держави, оскільки технічний і суспільний розвиток все ще не дають більшості достатньої мобільності для міждержавної комунікації. Тому ключовою колективною спільнотою в межах якої відбувається більшість інтенсивної комунікації стає нація. В східній Європі - етнічна, на Заході - політична (поліетнічна), що зумовлено історико-геополітичною специфікою. Потужність національної ідентичності пов’язана з тим, що вона охоплює в собі інші види колективних ідентичностей, що робить її універсальною на даному етапі взаємодії соціальних чинників та індивіда. Проте в наші дні внаслідок дуже динамічного суспільного розвитку, виникає явище глобалізації, яке розмиває межі попередньої націоналної ідентичності і розширює їх до регіонально-цивілізаційної. Це відбувається внаслідок науково-технічно-суспільного прогресу, що дав змогу активно долучатися до творення і споживання іноземної культурної продукції, взаємообміну традиціями, менталітетом, способом життя. Двигуни інтенсифікації міжнаціональної і здебільшого внутрішньо цивілізаційної (внаслідок простішого розуміння) комунікації: ТНК, інтернет, спільний ринок, туризм.