Резерви підвищення продуктивності праці на підприємстві

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОДУКТИВНІСТІ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ НА ПІДПРИЄМСТВІ

1.1 Економічна сутність продуктивності і ефективності праці

1.2 Програми підвищення продуктивності праці на підприємстві

1.3 Методика визначення продуктивності праці персоналу на підприємстві

2. ОЦІНКА ПРОДУКТИВНІСТІ ПРАЦІ У ПСП ім.ШЕВЧЕНКА

2.1 Організаційно-економічна та соціальна характеристика підприємства

2.2 Аналіз господарської діяльності підприємства

2.3 Рівень забезпеченості підприємства персоналом

2.4 Оцінка системи підвищення продуктивності праці у ПСП ім.Шевченка РОЗДІЛ 3. РЕЗЕРВИ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНІСТІ ПРАЦІ У ПСП ім.ШЕВЧЕНКА

3.1 Удосконалення мотиваційного чинника підвищення продуктивності праці

3.2 Фактори і резерви підвищення продуктивності праці

3.3 Вплив виявлених резервів на показники роботи підприємства і розрахунок економічного ефекту від запропонованих пропозицій РОЗДІЛ 4 ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА У НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ

4.1 Нормативно-правове забезпечення охорони праці та у сфері цивільного захисту

4.2 Нормативно-правове забезпечення охорони праці та у сфері цивільного захисту ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП економічна продуктивність праця Вихід України з економічної кризи і вирішення стратегічних завдань щодо розвитку національної економіки, можливі за умови значного підвищення ефективності всієї сукупної праці суспільства. Від цього залежить ступінь задоволення потреб її громадян і місце в світовому співтоваристві. В умовах посиленої конкуренції на ринках товарів, послуг і праці великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у збільшенні маси продукції, що виробляється за одиницю часу за незмінної її якості, або в підвищенні якості і конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється за одиницю часу; зменшенні затрат праці на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці сприяє скороченню часу виробництва й обігу товару, збільшенню маси продукції і зростанню норми прибутку підприємства. Досягнення високих економічних результатів можливе лише за умови ефективного використання матеріальних і трудових ресурсів на кожному робочому місці, підприємстві, а це в свою чергу вимагає глибокої реформи системи управління, виробництва і реалізації продукції, узгодженої з такими перетворювальними процесами, як реструктуризація та адаптація до міжнародних стандартів, що і визначає актуальність теми дипломної роботи.

Проблемні питання щодо удосконалення продуктивністі праці відображаються у працях вітчизняних і іноземних науковців: Андрійчука В.Г., Ареф'євої О.В., Боумен К. Н., Бойчика М.І., Бутинця Ф. Ф., Болюха М. А., Бланка І.А., Василенка В. А., Горбоноса Ф. В., Герасимчука В. Г., Коробова М. Я., Мацибори В.І., Мец В. О., Осовської Г. В., Покропивного С. Ф., Цаль- Цалка Ю. С., Цигилика І.І. та інших.

Метою написання дипломної роботи є обґрунтування теоретичних і методичних підходів та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення продуктивністі праці у ПСП ім. Шевченка.

У відповідності до визначення мети в роботі сформовані такі основні завдання, що зумовлюють подальшу її структуру:

— узагальнити економічну сутність продуктивності і ефективності праці та її роль в економічному зростанні підприємства;

— обгрунтувати методику визначення продуктивності праці на підприємстві;

— дослідити програми підвищення продуктивністі праці на підприємстві;

- охарактеризувати сучасний рівень функціонування підприємства;

— проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства;

— провести оцінку сучасного стану продуктивності праці у ПСП ім. Шевченка та визначити основні фактори впливу на аналізований показник;

— виявити резерви щодо підвищення продуктивності праці у підприємстві;

— обгрунтувати напрями підвищення продуктивністі праці у ПСП ім. Шевченка.

Об'єктом дослідження є резерви підвищення продуктивністі праці на підприємстві.

Предметом дослідження є сукупність теоретико-методологічних і прикладних проблем підвищення продуктивністі праці у ПСП ім. Шевченка .

Інформаційною базою дослідження є Закони України, Укази Президента України, нормативні документи уряду, матеріали Головного управління статистики в Житомирській області, матеріали за господарською діяльністю ПСП ім. Шевченка, періодичні видання, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених-аграрників та фахівців із проблеми дослідження, матеріали особистих спостережень автора, а також інформаційні ресурси світової мережі Internet.

Для ПСП ім. Шевченка проблема підвищення продуктивністі праці постає особливо гостро, оскільки в останні роки підприємство знижує ефективність господарської діяльності. Тому завдання пошуку і впровадження основних напрямків щодо підвищення ефективності управління всіма виробничими ресурсами, в тому числі і персоналом, для даного підприємства є вкрай необхідним.

Практична спрямованість дослідження полягає у визначенні резервів підвищення продуктивності праці ПСП ім. Шевченка на основі проведення розрахунків. Дипломна робота має прикладний характер та рекомендації знаходження резервів підвищення продуктивністі праці можуть бути використані при впровадженні запропонованих стратегічних розробок на підприємстві.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОДУКТИВНІСТЮ ПРАЦІ НА ПІДПРИЕМСТВІ

1.1 Економічна сутність продуктивності і ефективності праці

Продуктивність можна розглядати як загальний показник, що характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва продукції. Проте сучасна економічна теорія стверджує, що точно визначити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів, використаних на виробництво продукції, неможливо. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовують показник продуктивності праці, хоча це не означає, що тільки праця є джерелом продуктивності [22, с. 81].

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття «продуктивність» і «продуктивність праці».

Продуктивність — це ефективність використання ресурсів — праці капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації - під час виробництва різних товарів і надання послуг [19, с. 36]. Вона відбиває взаємозв'язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг і ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях кономічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їхньої оцінки необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов’язаних з безробіттям тощо. Більш висока продуктивність означає збільшення обсягу продукції за тих самих витрат, при цьому необхідно враховувати потребу в тій чи іншій продукції на ринку, в суспільстві. Зауважимо, що на зарубіжних підприємствах оцінюється та продукція, яка куплена, а не просто вироблена.

Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу раці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Праця — це доцільна, свідома, організована діяльність людей спрямована на створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення суспільних і особистих потреб людей [16, с. 105]. Зміст і характер праці залежать від ступеня розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Розрізняють конкретну й абстрактну працю. Конкретна праця — це доцільно спрямована діяльність людини, результатом якої є створення певної споживчої вартості. Абстрактна праця — це витрати людської енергії, частка затрат суспільної праці безвідносно до тієї конкретної форми, в якій вона здійснюється.

Подвійність поняття «праця» зумовлює і подвійність її змісту. Змістом конкретної праці є кількісний і якісний склад трудових функцій (відмінність у професіях, рівні кваліфікації працівників тощо), їх співвідношення і взаємозв'язок у конкретному процесі праці.

Отже, конкретна праця виражає й техніко-технологічний аспект. Техніко-технологічний зміст праці індивідуальний на кожному робочому місці і перебуває під впливом перетворень у техніці, технології, змін предметів праці тощо. Абстрактна праця характеризується соціально-економічним змістом, тобто ступенем і способом затрат робочої сили, а також суспільно-економічними відносинами, в яких здійснюється процес праці (тривалість робочого дня, оплата праці, вимоги до підготовки працівника тощо).

Розглядають ще поняття «змістовність» праці, що характеризує рівень складності, різноманітності виконуваних трудових функцій, самостійності працівника в трудовому процесі [27, с. 49].

Система виробничих відносин визначає характер праці. Розрізняють загальні й часткові ознаки праці. Загальні ознаки праці визначаються передусім формою власності і відображають відношення працівників до засобів виробництва, до продукту своєї праці. Вони виявляються також у суспільній природі праці, у ступені примушування до праці. З урахуванням цих ознак праця може бути відчуженою і невідчуженою від процесу виробництва і його результатів, безпосередньо і опосередковано суспільною, вільною і вимушеною [36, с. 206].

Часткові ознаки характеризують специфічні особливості функціонування робочої сили. За цими ознаками розрізняють види праці залежно від: способу здійснення — розумова й фізична; кінцевого результату праці - продуктивна й непродуктивна; рівня складності праці - складна й проста; рівня творчості - творча й нетворча.

Зміст і характер праці тісно взаємозв'язані. Вони взаємообумовлюють один одного і змінюються під впливом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві.

З’ясовуючи економічний зміст продуктивності праці, треба мати на увазі, що праця, яка витрачається на виробництво тієї чи іншої редукції, складається з:

* живої праці, яка витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції;

* минулої праці, уречевленої у раніше створеній продукції, яка використовується тією чи іншою мірою для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія — повністю, машини, споруди тощо — частково).

Продуктивність праці - це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції [9, с. 184].

У процесі виробництва функцією живої конкретної праці є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) й суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність праці тісно пов’язана з її інтенсивністю. Остання характеризує ступінь напруженості праці за одиницю часу і вимірюється кількістю витраченої енергії людини. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність [36, с. 65]. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психічними можливостями людського організму Отже, інтенсивність праці має фізіологічні межі, тобто не може бута необмеженою. У зв’язку з цим виникає поняття нормальної інтенсивності. Воно означає такі затрати життєвої енергії протягом робочого часу зміни, які забезпечують необхідні умови для повноцінного функціонування організму й повного відновлення працездатності до початку нового трудового дня. Таким чином, інтенсивність праці є важливим фактором продуктивності, проте має певну фізіологічну межу і потребує дотримання фізіологічних норм людської енергії.

Основною проблемою економічної теорії і господарської практики є аналіз співвідношення результатів і витрат, що в загальному розумінні називаємо ефективністю.

Витрати визначаються обсягом (вартістю) використаних економічних ресурсів. Як відомо, економічні ресурси заведено поділяти на три великі групи: 1) робоча сила (трудовий потенціал, людський капітал); 2) компоненти природних ресурсів (земля та сировина); 3) компоненти засобів виробництва (фізичний капітал). Відповідно окремо визначається ефективність використання робочої сили, природних ресурсів або капіталу [35, с. 161].

Ефективність праці - це її результативність або успішність. Результати праці характеризуються обсягами та вартістю виробленої і реалізованої продукції, розмірами доданої вартості, прибутку, а також показниками конкурентоспроможності, якості життя, екології тощо. Найчастіше результати виражаються обсягами продукції або розміром прибутку. Якщо у розрахунку ефективності результати визначаються обсягом продукції, то ми одержимо показники, які називаються продуктивністю, а якщо розміром прибутку, то такі показники ефективності називаються рентабельністю (прибутковістю). Ефективність виражається не тільки масою прибутку, а отже, рентабельністю суспільної праці у виробничій і інтелектуальній сфері, але й тим, у чиїх інтересах створюється прибуток та як він розподіляється, привласнюється і використовується. І це, в свою чергу, визначає соціально-економічну спрямованість методології кількісної оцінки ефективності суспільної праці, перетворює її в економічну категорію [11, с. 231].

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є ефективність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, у даному випадку — результатів праці та витрат праці [11, с. 231]. Отже, ефективність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання ефективності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

Оскільки ефектиність праці характеризує відношення обсягу продукції до відповідних витрат праці, матеріалів, устаткування, енергії, а також стосовно сумарних витрат ресурсів, то доцільно використовувати термін «продуктивність». Як уже відмічалося вище, продуктивність праці може розраховуватися на одиницю робочого часу чи на одного працюючого.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується [23, с. 221].

Фактори продуктивності праці визначають її рівень та пов’язані з працею, ресурсами і середовищем (рис 1.1).

Рис. 1.1. Фактори підвищення продуктивності праці

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва [46, с. 111]. Рівень екстенсивного використання праці показує ступінь її продуктивного використання та тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і відповідно продуктивності праці. Однак зростання продуктивності праці за рахунок екстенсивних характеристик має чіткі межі: законодавчо встановлену тривалість робочого дня і робочого тижня. Якщо протягом законодавчо встановленої тривалості робочого часу останній цілком витрачається на продуктивну працю, то це і є верхня межа рівня екстенсивного використання праці.

Інтенсивність праці характеризує ступінь її напруженості і визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має свої межі, а саме: фізіологічні та психічні можливості людського організму. Нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Отже, рівень екстенсивного використання праці та інтенсивність праці - це важливі фактори зростання продуктивності праці, які, однак, мають чіткі обмеження, тобто не можуть використовуватися безкінечно [9, с. 34].

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше споживчих благ меншою кількістю праці.

Загалом, усі фактори, що впливають на продуктивність праці, можна поділити на дві групи:

1 група включає фактори, що діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва та соціальних умов життя працюючих.

2 групу становлять фактори, що негативно відбиваються на продуктивності праці: несприятливі природні умови, погана організація виробництва і праці, напружена соціальна обстановка.

Продуктивність праці є важливим трудовим показником. Від її рівня і динаміки залежить чисельність працівників, рівень і фонд оплати праці, обсяг випуску продукції тощо. Тому планування трудових показників починається з планування продуктивності праці. Для розроблення плану продуктивності праці необхідно мати план організаційно-технічних заходів, звітний і плановий баланси робочого часу одного робітника, а також дані про втрати робочого часу у звітному періоді на основі фотографії і само фотографій робочого дня, або дані табельного обліку. Основні етапи планування такі: аналіз рівня і динаміки продуктивності праці в попередньому періоді; виявлення резервів підвищення виробітку в наступному періоді; визначення очікуваного рівня продуктивності праці в поточному періоді; розроблення плану заходів щодо використання виявлених резервів та розрахунок ефективності кожного заходу, спрямованого на підвищення продуктивності праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання [23, с. 221].

1.2 Програми підвищення продуктивності праці на підприємстві

Підвищення продуктивності праці на підприємстві це частина загального процесу управління підприємством, що включає в себе планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регулювання. Ця робота ґрунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності та витрат на цю діяльність. Основними функціями підвищення продуктивності праці є визначення цілей та організація програми підвищення продуктивності праці. При цьому цілями програми повинні бути: ефективне використання людських ресурсів; мінімізація втрат виробництва та створення ефективної системи вимірювання продуктивності праці. А кожен підхід досягнення даних цілей охоплювати: організаційні форми підвищення продуктивності праці; сфери підвищення продуктивності праці; засоби і методи підвищення продуктивності праці. На рис. 1.2 наведена схема програми підвищення продуктивності праці на підприємстві.

Підвищення продуктивності - це процес, що припускає стратегічне й оперативне планування та постійний контроль за ефективним використанням методів існуючої системи продуктивності праці[19, с. 90].

Програми підвищення продуктивності праці передбачають: 1) вимір і оцінку продуктивності; 2) планування контролю і підвищення продуктивності на підставі інформації, отриманої у процесі виміру і оцінки; 3) вжиття заходів контролю і підвищення продуктивності; 4) вимір і оцінку впливу цих заходів.

Відповідно до існуючої практики менеджери розробляють план стратегічних заходів для підвищення продуктивності праці. Застосовувані ними методи її виміру, оцінки, контролю і підвищення можуть бути ідентичними тим, котрі використовуються в інших організаціях. Однак характер використання цих методів та їх об'єднання в систему є унікальним у кожної організації, тому що кожна організація має свої особливості.

Рис. 1.2. Схема програми підвищення продуктивності праці на підприємстві

Джерело: розроблено на основі [19, с. 76].

Планування заходів підвищення продуктивності праці - складне завдання, що не залежить від величини і структури організаційної системи. В умовах ринкової економіки все більше працівників апарату і менеджерів різного рівня стикаються з необхідністю розробки, впровадження і супроводження програм у галузі продуктивності праці [27, с. 104].

Якість процесу планування на ранніх стадіях розробки програм підвищення продуктивності праці має суттєве значення для успіху довготривалих програм, тому до їх розробки треба підходити всебічно підготовленими і скрупульозно. У світовій практиці програми підвищення продуктивності праці передбачають інтеграції ряду етапів, послідовність виконання яких забезпечує формування програми підвищення продуктивності праці.

Оскільки підхід до формування програм підвищення підвищення продуктивності праці в основі своїй однаковий, і тільки особливості та специфіка тієї чи іншої організації накладає свій відбиток на етапи планування, то наведемо вісім головних послідовних етапів процесу стратегічного планування стосовно проектування і розробки програми підвищення продуктивності праці [7, с. 104].

Етап 1 — внутрішня стратегічна оцінка. На цьому етапі стратегічного планування увагу треба зосередити на внутрішніх аспектах організаційної системи, для якої розробляється програма. При цьому слід відповісти на запитання: які внутрішні фактори (слабкі та сильні сторони, проблеми, можливості і наявність інших програм) необхідно враховувати при проектуванні, розробці та здійсненні заходів підвищення продуктивності праці?

Етап 2 — зовнішня стратегічна оцінка. Увагу треба приділити зовнішнім умовам діяльності організаційної системи, що можуть впливати на проектування і розробку програми. Слід відповісти на запитання: які зовнішні фактори (тенденції, інші організаційні системи, проблеми, обмеження, можливості, постачальники, технології, конкуренти, люди та ін.) необхідно враховувати або включати у процес в ході проектування і розробки заходів для підвищення продуктивності праці?

Етап 3 — формулювання передумов плану. На цьому етапі потрібно зосередити увагу на головних передумовах плану. Із багатьох зовнішніх і внутрішніх передумов слід відібрати найбільш суттєві і конкретні, яким необхідно присвоїти свій номер.

Етап 4 — стратегічне планування, забезпечується узгодження цілей або завдань програми управління продуктивністю праці [11, с. 58]. Припускається завдання у такій постановці: виділити стратегічні (на 2−5 років) цілі та завдання, що покликані реалізувати поставлену програму підвищення продуктивності праці. Слід зосередити увагу на тому, щоб отримати короткі, але чіткі формулювання цілей. На цьому етапі корисно відокремити першочергові, або «обов'язкові», цілі (завдання) від «бажаних».

Етап 5 — розробка критеріїв результативності програми. Слід зосередити увагу на розробці конкретних критеріїв, за якими у подальшому оцінюватимуть програму підвищення продуктивності праці. Пропонується вказати конкретні вимірювачі, критерії, нормативи, за якими слід оцінювати результативність (дієвість, економічність, якість, новаторство, вигоди, затрати) заходів для підвищення продуктивності праці. Результати використовуються на більш пізній стадії розробки програми.

Етап 6 — планування заходів, на цьому етапі увагу потрібно зосередити на розробці конкретних заходів, під які слід виділити ресурси у наступному році для проектування і розробки програми підвищення продуктивності праці. Треба зазначити, що йдеться не обов’язково про заходи, що їх слід вжити протягом року. Це можуть бути заходи стратегічного характеру, на виконання яких необхідно 2−5 років, але приступити до них треба в наступному році. Висувається завдання: сформулювати і перелічити конкретні програми, заходи і плани, під які слід виділити ресурси на наступний рік, щоб успішно розпочати здійснення програми.

Етап 7 — планування проектів. На цьому етапі перелік первісних (на перший рік) заходів у галузі управління продуктивністю, сформульованих і узгоджених на етапі 6, класифікується і деталізується на конкретні заходи. Потім розробляється проект, який включає послідовність виконання робіт, оцінку затрат, функції виконавців, питання управління проектом, аналіз витрат і вигід. Значну частину програми на цьому етапі можна вважати завершеною [13, с. 243]. Залишається звести всі результати планування, проаналізувати їх, об'єднати в єдиний загальний план і залучити відповідних працівників до вирішення конкретних питань впровадження.

Етап 8 — розгляд і оцінка програми. Цей етап є продовженням етапу 5. Мета полягає в тому, щоб звести результати, отримані від різних груп менеджерів.

1.3 Методика визначення продуктивності праці персоналу на підприємстві

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки.

Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характезувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:

* одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці;

* повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;

* забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;

* показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Тому, застосовуючи систему показників продуктивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні результати, що характеризують затрати живої праці на окремих операціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо. На рисунку 1.3 наведено систему показників продуктивності праці, що використовується на аграрних підприємствах.

Рис. 1.3. Система показників продуктивності праці у сільськогосподарському підприємстві

Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника [23, с. 56].

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво [23, с. 103]:

В = Q / Т, (1.1)

де В — виробіток;

Т — затрати робочого часу;

б — обсяг виробленої продукції.

Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):

Тр = Т / Q, (1.2)

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості.

Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини знову створеної вартостінаціонального доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду [4, с. 62]. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу:

* виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;

* виробіток на один відпрацьований людино-день — денний;

* виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу. Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи [27, с. 131].

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо). Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна усувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.) [35, с. 79].

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг робленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці. Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів [35, с. 81]. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто непорівняльні у зв’язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково обгрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції.

У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).

Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв’язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях [9, с. 139].

Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв’язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.

Спотворення величини виробітку, що виникає у разі зміни асортименту продукції, трапляються тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріалоємністю і низькою трудомісткістю. У таких випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс [42, с. 70].

Індекс змінного складу відбиває зміни як у виробітку, так і в складі продукції.

Індекс постійного складу характеризує показник продуктивності праці, незалежний від змін у структурі продукції, і розраховується шляхом зважування часткових індексів зростання виробітку на кількість працівників у порівняльному (плановому) періоді за кожним виробом.

Структурний індекс розраховують діленням індексу змінного складу на індекс постійного складу. структурний індекс показує, як впливають зміни структури продукції на загальний показник продуктивності праці. Якщо структурний індекс більший за одиницю, то це означає, що показник продуктивності праці завищується за рахунок збільшення матеріаломісткості і зниження трудомісткості продукції у разі зміни її асортименту, і навпаки.

Зауважимо, що між показниками валової і товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, другий — обсяг, який надходить у народногосподарський обліг [9, с. 45]. У деяких галузях промисловості, таких як швейна, поліграфічна тощо, продуктивність праці визначають, використовуючи показник обсягу нормативної вартості обробки (НВО). Для розрахунку нормативної вартості обробки за кожним видом виробів визначають на певний період єдині й постійні нормативи витрат за такими статтями: заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування (вартість затрат живої праці), цехові й загальнозаводські витрати. Прямі матеріальні витрати в цьому нормативі не відображаються, тобто на показник НВО в основному не впливають затрати минулої праці. Недоліками цього показника є те, що він не характеризує обсягу всієї виконаної роботи (повної вартості), собівартості виробленої продукції, новоствореної вартості, враховує не фактичну вартість обробки, а лише її нормативне значення [31, с. 104].

З теоретичного погляду найповніше уявлення щодо вкладу підприємства у створення продукції дає показник вартості чистої продукціїновоствореної вартості. Величина чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування (елементи уречевленої праці):

ЧП=ОВ-МВ, або ЧП=ЗП+ПР (1.3)

де ЧП — обсяг чистої продукції;

ОВ — обсяг валової продукції;

МВ — матеріальні витрати;

ЗП — заробітна плата з нарахуваннями на соціальне страхування;

ПР — прибуток підприємства.

Чиста продукція точно характеризує новостворену продукцію, якщо продукція реалізується за ринковими цінами, проте зараз великий вплив чинять монопольні ціни, які змінюють реальний вклад підприємства у створення нової вартості.

У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахування продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції, який містить, окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань [22, с. 53].

Проте використання цього показника обмежене у зв’язку з тим, що за значної різниці в рентабельності окремих виробів і великих відмінностей частки прибутку в оптовій ціні підприємства не можна мати точних і надійних результатів зіставлення реального вкладу підприємства щодо випуску продукції і відповідної величини прибутку.

Ширше застосовується на підприємствах показник продуктивності праці, розрахований на основі показника нормативної чистої продукції.

Сутність нормативного методу визначення чистої продукції полягає в тому, що на кожний вид продукції, котра випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції [22, с. 164]. Обсяг нормативно-чистої продукції(НЧП) по підприємству визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду часу.

Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах) Розрізняють такі види трудомісткості [9, с. 182].

Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків:

Тт=Тв+Тп (1.4)

де Твзатрати праці основних робітників-відрядчиків;

Тпзатрати праці основних робітників-почасовиків.

Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.

Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.

Твир=Тт+Тоб. (1.5)

Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.

Повна трудомісткість (Т) — це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:

Т=Тт+Тоб+Ту; або Т=Тв+Тп+Тоб+Ту; або Т=Твир+Ту (1.6)

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами. Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи та має значення у розрахунках чисельності працівників.

Залежно від специфіки виробництва використовують різні методики визначення чисельності основних робітників. Розраховуючи чисельність основних робітників за трудомісткістю робіт, насамперед потрібно визначити кількість робочого часу, необхідного для виконання виробничої програми. Для цього визначають кількість нормо-годин, необхідну на програму, яка дорівнює кількості продукції, помноженої на чинну норму часу на один виріб. Враховуючи, що установлені норми часу, як правило, перевиконуються, необхідно скоригувати потребу в нормо-годинах, розраховану на підставі чинних норм часу, на коефіцієнт перевиконання цих норм. Для зростання продуктивності праці велике значення має забезпечення підприємств кваліфікованими кадрами, здатними ефективно використовувати засоби виробництва, удосконалювати технології, впроваджувати прогресивні форми організації виробництва.

Пріоритетні шляхи підвищення продуктивності праці в конкретному підприємстві визначаються з урахуванням галузевих і регіональних особливостей. Правильне поєднання факторів, які забезпечують раціональне і ефективне використання земельних угідь, засобів виробництва і трудових ресурсів, є реальною умовою збільшення виробництва продукції та підвищення продуктивності праці персоналу аграрного підприємства.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ПРОДУКТИВНІСТЮ ПРАЦІ У ПСП ім. Шевченка БАРАНОВСЬКОГО РАЙОНУ

2.1 Організаційно-економічна та соціальна характеристика підприємства ПСП ім. Шевченка розташовано в Житомирській області Баранівського району в селі Радулин. Створено дане підприємство 7 березня 2001 року протоколом № 1 від 18 лютого 2001 р. Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи видане Барановською районною державною адміністрацією Житомирської області. Ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності знаходиться в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України.

Так як дане господарство розташоване поблизу смт. Баранівка (відстань до районного центра 20 км), це покращує його можливість щодо одержання додаткових матеріальних цінностей. Наявність на ринку збуту, незначна відстань від них і наявність добрих шляхів, зумовлюють спеціалізацію такого господарства на виробництво мало транспортабельної продукції.

Оскільки господарство знаходиться в зоні Полісся, то для цієї зони характерні дерново-підзолисті ґрунти, рівнинний рельєф, значну частину якого займають сільськогосподарські угіддя, а також ставки та водоймища, клімат помірно-континентальний, вологий з середньорічною температурою 10С, з середньорічною кількістю опадів 600 мм. Товщина снігового покриву досягає 15−20см. Глибина промерзання ґрунту становить 25−30см. Перші заморозки на ґрунті з’являються в першій декаді жовтня, а останні - в третій декаді квітня.

Діяльність господарства регулюється Статутом та установчим договором. Згідно Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки, який був прийнятий 03.12.99р. КСП ім. Шевченка було реформоване в ПСП ім. Шевченка .

Організаційна структура управління ПСП ім. Шевченка є лінійною і наведена на рис. 2.1.

У ПСП ім. Шевченка відносини між робітниками і головою правління регулюються колективним договором. Саме він являється основним засобом захисту інтересів працівників.

В практиці господарювання ПСП ім. Шевченка виділяє два інтегрованих напрямки — економічну і соціальну діяльність, які забезпечують ефективне функціонування та розвиток підприємства в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки. Економічна діяльність включає планування виробничо-господарської діяльності, облік витрат і виходу продукції, систему оплати праці, фінансову діяльність та ін.

Соціальна діяльність підприємства передбачає заходи щодо підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, поліпшення умов праці та побуту працівників. Цей напрямок діяльності передбачає також участь працівників у прибутках або стимулювання персоналу через прибутки, що формує дієвий мотиваційний механізм залучення колективу до високопродуктивної праці. Соціальна діяльність підприємства належить до найважливіших факторів підвищення ефективності виробництва, високої результативності виробничо-господарської та комерційної діяльності.

Господарство за розмірами відноситься до середніх підприємств, підтвердженням цього є дані табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Показники розміру ПСП ім. Шевченка

За даними таблиці 2.1 видно, що ПСП ім. Шевченка відноситься за розміром до середніх підприємств і у перспективі має намір його збільшувати. Свідченням цьому є збільшення у 2012 р. в порівнянні з 2010 р. кількості виробленої валової продукції (у постійних цінах 2010 р.) на 7,2%, товарної продукції у 2,2 рази, валового доходу у 2,3%. В той же час спостерігається зменшення середньорічної чисельності працюючих на — 41%. Тобто, можна зробити висновок, що підприємство підвищує ефективність функціонування.

Спеціалізація сільськогосподарського виробництва — це переважний розвиток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції в окремих підприємствах і регіонах (районах, областях, природно економічних зонах).

ПСП ім. Шевченка здійснює виробництво окремих видів продукції в галузях рослинництва і тваринництва. Розвиток цих галузей визначає виробничий напрям господарства (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Структура товарної продукції ПСП ім. Шевченка

Структура товарної продукції наведена в таблиці 2.2 дає змогу стверджувати, що ПСП ім. Шевченка має спеціалізацію рослинницьку з розвинутим тваринництвом. Так як за 2010;2012 рр. у структурі товарної продукції галузь рослинництва займає - 73%, а галузь тваринництва 22,9%.

Рівень спеціалізації підтверджується також розрахунками за нижче наведеною формулою:

(2,1)

де — рівень спеціалізації, — питома вага і-тої галузі в структурі товарної продукції, %; - порядковий номер і-тої галузі в ранжованому ряду, побудованою за спадною ознакою.

За обчисленням формули галузь рослинництва займає 41,3%, що підтверджує рослинницький напрям виробництва ПСП ім. Шевченка .

Основою матеріального і духовного виробництва у сільськогосподарському виробництві є земельні ресурси. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил і масштаби виробництва підприємства. Земельні ресурси необхідні всім галузям народного господарства, однак їх роль у різних сферах суспільного виробництва не однакова. Якщо в промисловості, крім добувної, земля є лише просторовим базисом, то в сільському господарстві вона — головний засіб виробництва. Розглянемо склад та структуру земельних угідь (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Склад і структура земельних угідь у ПСП ім. Шевченка

Як бачимо з наведеної таблиці, склад і структура земельних угідь господарства за останні три роки не змінилася. Площа сільськогосподарських угідь в господарстві (2012 р.) складає 1030 га, тобто 100,0%, а це означає, що всі землі перебувають у землекористуванні. Площа ріллі займає 52,2% у структурі, а на сінокоси і пасовища припадає 22,3 і 25,5% відповідно. Протягом трьох років збільшилась площа сіножатей лише на 1,9 га, що обумовлено збільшенням поголів'я ВРХ у товаристві.

Проаналізуємо структуру посівних площ (табл. 2.4). За даними таблиці видно, що найбільшу частку в структурі посівних площ займають зернові - 66,9%, а кормові культури — 33,1%. Серед кормових культур найбільшу частину посівної площі займають багаторічні трави — 18,6%, що дає можливість виробляти дешевші корми для тваринництва.

Таблиця 2.4

Структура посівних площ у ПСП ім. Шевченка

Також з даних розміщених в таблиці 2.4 ми бачимо деякі зміни в площі посівів, а саме: збільшилась площа зернових і зернобобових. Тобто господарство орієнтується на виробництво найбільш прибуткових сільськогосподарських культур.

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ їх на такі дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки чому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди. Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці.

На діючому підприємстві ці роботи починають з інвентаризації основних фондів, які використовуються з метою виявлення старих і зношених, їх поповнення з умовою конкретної специфіки та запланованого обсягу виробництва продукції. У випадках необхідності підвищення потужності й продовження дієздатності основних засобів підприємство може проводити модернізацію і реконструкцію основних фондів.

В таблиці 2.5 розглянемо структуру основних виробничих фондів у ПСП ім. Шевченка .

В загальному обсязі основних виробничих фондів у ПСП ім. Шевченка питома вага окремих їхніх видів протягом 2012 р. становила: будівель і споруд — 88,5%, машин та устаткування — 8,4%, транспортних засобів — 3,1%. В той же час зросла питома вага машин та устаткування на 4,1%, транспортних засобів — 0,1% .

Таблиця 2.5

Структура основних виробничих фондів у ПСП ім. Шевченка

Отже, можна зробити висновок про те, що підприємство приділяло більше уваги придбанню нового обладнання, транспортних засобів та інших основних фондів, які необхідні для безперебійного функціонування підприємства, в наявних виробничих приміщеннях стан яких підтримувався за рахунок невеликих поточних ремонтів.