«Моя душа — храм чи купа кирпича?» (за романом Олеся Гончара "Собор") (I варiант)

" Моя душа — храм чи купа цегли?" (за романом Олеся Гончара «Собор») (I варiант) Вечiрнiй дзвiн, соборний дзвiн на всю велику Україну… Що провiщає, чим бентежиться, за ким ридає? А сонце запалило куполи золотоверхi, й їхнє дивне сяйво лине в блакить небес, зливаючись з високим чистим дзвоном. Велика туга в ньому i тривога, i бiль душi, i втiха, i надiя. Вiн навiває спогади сумнi про всiх загиблих за Вiтчизну на героїчних i трагiчний полях її iсторiї. Вiн хоче розбудити сплячi душi, вiдкрити їх для святостi, красi й любовi. Вiн кличе нас у небо, до вершин осяйних, до вiчностi, Бога… Стоїть золотоверхе диво й поминальним дзвоном скорботу виливає за душею, що вже назавжди вiдiйшла в безсмертя i цей собор увiчнила мистецтвом слова. То був Олесь Гончар. Тепер усi собори його iм’я у дзвонах проспiвають.

…У тi часи духовного застою, коли «брати по перу» успiшно писали бадьорi твори соцреалiзму, спiваючи дифiрамби гiгантським спорудам заводiв, залiзничним магiстралям, потужним «мирним» атомним електро-станцiям, Олесь Гончар неждано-негадано виплекав свiй «Собор», що не вписувався у жоден iндустрiальний пейзаж i в жоднi рамки загальноприйнятих тем, образiв, оцiнок. Який собор? Це навiть непристойно для атеїста-читача i атеїста-критика. Заборонити! Та те, що народилось для вiкiв, не може загинути вiд людської тупостi. Вiн дiждався свого часу. I всiм явив свою красу — хто зрячий, певно. Дивний витвiр козацького зодчества, гордiсть i пам’ять предкiв, свiдок iсторичних битв, поразок i перемог, вiн в усi часи був мiрилом духовної гiдностi людини. Завжди хтось хотiв його зруйнувати, а хтось захищав. Так уже влаштований свiт, що «всюди, де iде будiвник, повинен iти невiдлучно, як тiнь, i руйнач». Собор об'єднує людей рiзних часiв i поколiнь, надiлених внутрiшньою красою, духовним багатством. На захист старовинної пам’ятки стають професор Яворницький, студент Микола Баглай, його кохана Єлька, Iван, Вiрунька та iншi. Собор приваблює всiх своєю грандiознiстю, гармонiєю лiнiй i барв, якоюсь нерозгаданою таємницею, що живе в ньому. Здається, вiн має душу, яка притягує до себе чистих, свiтлих, красивих людей. Микола Баглай не може пройти повз нього, не зупинившись. Собор не перестає дивувати його, вiдкривати щось нове, загадкове, чарувати своєю музикою, гармонiєю та досконалiстю. Можливо, їхнi душi спiлкуються: краса тягнеться до краси? Адже юнак давно збудував у своєму серцi високий храм чистоти й любовi, який став для нього твердинею духу, ясним свiтлом, що не дає заблукати у темрявi. Але епоха тоталiтаризму породила безлiч висуванцiв, перевертнiв, нiгiлiстiв, батькопродавцiв. Таким, як Володька Лобода, собор потрiбен лише як сходинка на шляху кар'єри. I якщо для цього доведеться зруйнувати храм, пуста й мiзерна душа пристосуванця навiть не здригнеться. Руйнач — людина-гвинтик, людина-функцiя. А душа його — похмура розвалина. Хоч Володька й удає з себе «друга народу», Микола Баглай вiдчуває його пiдлу, гнилу натуру. Собор муляє Лободi очi, як нагадування про власну нiкчемнiсть i духовну убогiсть.

А в нашому життi хiба мало таких руйначiв? Нiвечать красу й обкрадають народ, ошукують людську совiсть i довiру. Якби ж то бiля керма держави стояли будiвники, що вiрять у вiчнiсть життєвих цiнностей i скарбiв минулого, поетизують людську любов i витвори митцiв, заперечують iсторичне безпам’ятство й нацiональний нiгiлiзм, несуть високу вiдповiдальнiсть за долю народу! Якби ж то їхнi душi були освяченi чистою красою храму… Учитель Хома Романович звертається до Миколи i Єльки з золотими словами: «Собори душ своїх бережiть, друзi… Собори душ!» Той заклик звернений i до мого поколiння, до мене. Я помiчаю, як посилюється наступ цинiзму та бездуховностi на наше суспiльство. Руйнач не заспокоїться доти, поки не перетворить усю землю на таку ж пустку, як його душа. Це бездумний робот з обмеженою споживацькою психологiєю, який з холодною байдужнiстю знищує нашi святинi, руйнує нашу духовнiсть. Такому храм не потрiбен. Але, на щастя, йому протистоять мудрi, чеснi, чистi серцем люди, що свято бережуть собори своїх душ. Вони приваблюють мене ясним свiтлом, яке випромiнюють їхнi щедрi серця, щоб iншi люди почувалися затишно й надiйно в цьому непростому свiтi, щоб множилися добро й любов на нашiй землi. I я вiдчуваю, як моя душа теж тягнеться до високого святого Храму, що освiтлює їй шлях до вiчної краси й безсмертя. Нашi предки — козаки створили цю святиню, «щоб дух свiй у небо послати». Жаль, що не в кожнiй душi є мiсце для собору, для поезiї, для любовi.

" Тупих убивць краси" не поменшало. Їх тiльки допусти до храму — i вони вмить перетворять його на купу цегли! Значить, на сторожi наших духовних скарбiв повинна стояти свiтла рать. Хто ж ми: будiвники чи руйначi? Чим наша душа увiчнить себе? Олесь Гончар пристрасно захищає iдеали нацiональної духовностi, соборнiсть українського народу. Не змовкають дзвони його собору. Не дають заснути людськiй совiстi, одвiчному потягу людини до краси, творчостi, безсмертя, до нових духовних вершин.