Урок з патріотизму: Прийди до серця, Україно, благослови добром мене

Сценарій

" Урок з патріотизму: Прийди до серця, Україно, благослови добром мене…" .

" Земле рідна! Мозок мій світліє.

І душа ніжнішою стає,.

Як твої сподіванки і мрії.

Ужиття вливаються моє.

В.Симоненко

Мета. Виховувати в учнів почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідного краю, ро­зуміння своєї причетності до всіх подій, які відбу­вались в Україніформувати переконаність у нетлінності духовних скарбів народу, повагу до батьків, до природи та землі-годувальниці.

Обладнання. Святково прибрана кімната. Стіл з вишитою скатертиною, хліб-сіль, букет калини. Книги про державну символіку, звичаї, традиції українського народу.

(Хор виконує пісню «Україно моя», сл. і муз. О. Бердика).

Україно моя! Рідна мати моя!

Хто ти є? Хто ти є?

Я питаю про те навесні солов’я.

Я запитую серце своє:

«Хто ти є? (2 р.)». — Я запитую серце своє.

Мені каже Дніпро: «Україно, то я!».

І Карпати високі здаля Все шепочуть: «У горах матуся твоя ;

Невмируща Вкраїнська земля!".

Шепчуть гори здаля:

«Невмируща Вкраїнська земля!».

І зірки в далині - то Вкраїни вогні ;

То все ти, то все ти!

Струни кобзи бринять, Україно, в мені,.

Ніби райдужні в небі мости ;

То все ти, то все ти!

Ніби райдужні в небі мости.

Учень.

Є щось святе в словах: мій рідний край.

Для мене це матусі пісня ніжна.

І рідний сад від квіту білосніжний,.

І той калиновий у тихім лузі гай.

Для мене — це твої стежки й мої,.

В містах і селах стоптані любов’ю, Й пісень людських прозорі ручаї. Усе, що сепию рідне, невимовне.

Його історія… В ній стільки гіркоти ;

/ тим рідніш мені, мій краю рідний, Що вже назад поламані мости.

І день встає, як райдуга погідний.

(Л.Забашта) Вчитель. Рідний край… Він починається від батьківського порога, стежини, стрункої тополі, твоїх воріт, з барвінку, який ніжно стелеться по садочку. Найсвятішими для кожного з нас є слова: Україна, Батьківщина. Адже Батьківщина — це не тільки Україна, а й рідна домівка і те місце, де ти народився і виріс, де минули найкращі роки твого життя.

Мати і земля… Земля і мати… Це роботящі руки наших прабабусь, бабусь, які в тяжкі роки підня­ли до життя нашу землю, вмили її гіркою сльозою, засіяли молодим життям. Як сказав поет:

Орали землю, сіяли жита. Рушали в бій до Змієвого валу І нива пращурів — земля свята, Сто сотень поколінь нагодувала. Усе, що народжується з чистих помислів, доб­ра, злагоди, живе, розквітає на землі доброю правдою. Все на світі має душу. Має душу і наша земля. Як наші предки сприймали душу рідної землі!?

Учень. Народ глибоко поважає землю і називає матір'ю: «Земля — наша мати», бо вона годує і людей, і тварин. Тому при поклонах цілують землю. Землю бити — великий гріх, який прирівнюється тому, що ніколи не можна бити своєї матері. Зем­лею клянуться, як чимось святим. Клятва та найстрашніша, коли при її проголошенні цілують землю. «Клянусь землею!» — вигукував впевне­ний в собі лицар-козак, цілуючи землю, або навіть з'їдаючи її.

Учень. Земля — наша мама, вона родить нам усе, що потрібно для життя, тому шанування: обожнювання її пішло з давнього часу. Але і слов’ян земля окремою богинею не стала, хоч: надзвичайно поважалася.

«Земля дає все і забирає все», — говорили старо­давні орачі. «Земля — мати наша — всіх годує: пестить», — стверджували їх нащадки. «Хто не землі сидить, той не впаде», — вчили селяни свой дітей. Не випускай землі з рук, тримайся міцно за неї - вона єдина вас не зрадить. Глибоку повагу відчувала людина до землі-трудівниці, яка «парує та людям хліб готує». Тож давайте частіше звертатися до неї так, як звертаються до неї поети.

Учень.

0 рідна земле, я навік з тобою!

Душа співа од чистоти краси Твоїх привіль, пробуджених весною, Людських осель, багатих на хліб-сіль.

З тобою, добра, я завжди з тобою!

У дні гарячі засіву і жнив:

І усміхнеться світу щедрість нив.

Тебе люблю, про тебе я співаю!

В житті весь вік завдячую тобі.

1 повінь сил я чую у собі.

Тобі одній — пісні мої на радість, Про тебе мрії, думи повсякчас.

Ніякій із тобою не зрівнятись.

Багато є земель, єдина в нас, Квітуча земле, росяна і чиста, Ти найдорожча в зорях, колосках…

Тебе народи вільної Вітчизни.

І бережуть, і славлять у віках.

(М.Косякевич) Учень.

У всіх людей одна святиня, Куди не глянь, де не спитай, Рідніша їм своя пустиня, Аніж: земний в пустині рай.

Їм красить все їх рідний край.

Нема без кореня рослини, А нас, людей, — без Батьківщини!

(Лине пісня «Батьківський поріг»).

Учень.

Біла хата, обсаджена вишнями, Що так гарно цвітуть навесні ;

З того квіту, сестрице, і вийшли ми, Звідти — наші слова і пісні.

Там, за руки узявшися весело, Співаночки співали у дворі.

На ріці правували ми веслами, Наші зорі шукали вгорі.

Тут колиска кленова гойдалася, Тут крильцята міцніли в пташат.

З ластівками нам легко літалося Від задумливих батьківських хат.

Біла хата моя від народження Біло-біло і в хаті було, Отаке наше, сестро, походження ;

Тут вставали і ми на крило.

Вчитель. Треба за життя подумати про своє місце на землі рідної України, подумати про те, чи скажуть про тебе люди добре слово, яку пам’ять залишиш по собі, яким ти був сином чи донькою для своєї матері-України, для своїх батьків.

Пам’ять родоводу, пам’ять роду тісно пов’язані між собою. Адже від шанування батьків йде шану­вання рідної землі - Батьківщини. Шанування батьків — один з найсвятіших обов’язків людини, а також її неоплатний борг.

Батьки нас зростили, виховали, навчили добра. І як же не відплатити їм пошаною, любов’ю, лас­кою. А власне, вони тільки цього на схилі літ і хо­чуть від нас. Скупимося ми на ласкаві слова для своїх рідних і тільки тоді, як їх втрачаємо, відчу­ваємо свою провину. Тож дорожіть, діти, кожним днем, прожитим разом із батьками, допомагайте їм у всьому. Заповідь Божа говорить: «Шануй, си­ну, батька і матір твою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь Бог дає тобі».

(Лине пісня «Батько і мати» О.Злотника. Захо­дять батьки, юнак, дідусь та бабуся).

Бабуся. У які світи тебе, внучку, не поведе жит­тя, пам’ятай: найдорожче у ньому — твоя Батьківщина, земля, на якій ти народився. Мати.

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата Та не можна рідну матір вибирати.

(Простягає сину вишитий рушник).

Візьми на щастя, він тебе завжди поверне до от­чого дому.

Юнак.

Я буду пам’ятати, мамо, бо Україна і Світ наді мною стоять.

Україна і Світ — два крила мого лету.

Вони в серці моєму безмежно дзвенять, Вони з духом моїм поєднали планету.

Без Вкраїни мені не являється Світ, А без Світу для мене немає Вкраїни.

Бо для мене вони, як отой моноліт Без якого не бачу в собі я людину.

Україна і Світ — ніби райдуги дві, ;

Що з'єднались у райдугу вічно єдину.

Україна сія у красі світовій, Світ мені осіяв чарівну Україну.

Мати. Велика, синку, земля українська. Мрійливі смерічки і стрімкі потічки — це наша Україна. Кримські степи, вилизані сонцем, і пол­тавські поля в соняшниковому цвіті - це наша земля. Ясні зорі над териконами Донеччини — це теж наш рідний край. А починається він з берегів твого дитинства, із тебе, із мене…

Одного разу подивишся на дорогу, що пролягла коло твого двору, неначе іншими очима. І вона звична, посмугована вологими тінями від дерев, сіра сільська дорога здається тобі гарною і рідною. Ти, може, не усвідомиш, синочку, що у цей ранок, у цій світанковій тиші народжується в тобі святе почуття до рідного краю.

Живучи у глибині твого серця, воно керує твоїми вчинками, відвертає від негараздів, спрямо­вує твоє життя на гідний шлях.

Бути світлим променем для інших, самому випромінювати світло — ось найвище щастя для людини. Тож гідно неси високе звання громадяни­на незалежної України.

Батько. Швидко пролетять шкільні роки. Колись і захочеш їх зібрати на шляхах широких, але не збереш, бо немає вороття у минуле. Кожний про­житий день рахуй добрими справами, бо без доб­ра немає людини, адже вона з нього бере свій по­чаток. І від цього світ людяніє.

Учень.

«Заповіт».

Ти добре, сину, проживеш, Як знатимеш, куди йдеш.

І як зумієш там, де став, Стояти так, щоб не упав.

Ти добре, синку, проживеш, Коли нікого не пригнеш.

І пройдеш так житейську путь,.

Щоб ані бить, ні битим буть.

Ти добре, синку, проживеш Як сироті сльозу утреш, Слабих від сильних захистиш, Живих із духом підкріпиш.

Ти чесно, синку, проживеш, Коли з неправдою порвеш.

Бо правдою ти пройдеш світ ;

Це мій святий тобі завіт.

Бабуся.

Сказав мудрець:

• -.Живи, добро звершай!

Та нагород не вимагай Лише в добро і правду віра Людину відрізня від мавпи й звіра.

Дідусь.

Хай оживає істина стара:

Людина починається з добра!

Бабуся. Примножуй трудові здобутки дідів і батьків, з честю виконуй їхні заповіти, що несуть у собі Вічне Слово Добра і Правди! Хай твої май­бутні справи освятяться великою материнською любов’ю і батьківською мудрістю! Мати. Дитя…

Благословляючи твоє життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, ніж дав собі ти сам.

Будь вірним слову, що усім словам,.

Із ним одним ніколи не зрівняться!

Хай веселить тебе любов і праця, Хай дружби непогасної крило, Гірке від тебе відганяє зло,.

І хай у час останній свій про сина Спокійно я подумаю: «Людина!».

Бабуся. А ще, мій онучку, хліб — усьому і лова.

Хліб наш насущний. Це найвищий здобуток нашої праці, глава дому. Із мозолистих рук преді узяли ми його собі у спадок. На жаркому черені випечений, у капустяному листі вистояний, обплетений передвечірньою райдугою, пахощами любистку, м’яти, татар-зілля, запах якого порівнюється з принадним маревом найтонших парфумів.

Вишептаний на молитві, він не має ціни (с, юнакові кусень хліба).

Візьми його, він додасть тобі сили, зніме втому. Оцей кусень знає ціну життя і смерті. До нього: простягаємо руки з дня народження, вклонімося йому перед смертю.

Батько.

«Не кидайся хлібом, він — святий», ;

Бувало каже дід старий Малечі кучерявій.

Бо красен труд, хоч рясен піт, Бо жита дух медовий Життя несе у людський світ.

І людські родить мови.

Хто сіє зерно золоте В землю палку, невтомну, Той сам пшеницею зросте На полі вселюдському.

Бабуся. Завжди поруч із хлібом стояло життя. Що може бути найпрекраснішим і найдорожчим?

І лежить через життя безліч доріг: дорога честі, правди, зла, жорстокості, підлості. У, яку вибере. І серед них є дорога, на яку рідко хто ступав — дорога Пам’яті. Поросла терном вона загубилась на життєвих просторах. А разом з нею загубилась і наша душа в пусто денні. ось, нарешті, пізнавши свою історію, ми повертаємо її із забуття. Пам’ять… Це вона веде нас на поле історії, засіяне сльозами і кров’ю, де в жахливому поєдинку зіткнулися житті смерть. І кожного дня над цим полем тяжким гулом котився дзвін, сповіщаючи всіх про перемогу смерті.

(Гудуть дзвони. Хлопець і дівчина заносять макет книги-меморіалу «Голодомор-33», де записані слова. Учень тихо читає вірш).

Учень.

Чи можливе? Чи таке можливе?!

Чи колись повірить чоловік, Щоб родючі українські ниви Народили 33-й рік ?

Ні труни, ні хрестів…

Чорна сповідь моєї.

Вітчизни І її затамований гнів.

Дідусь.

Пекельні цифри та слова У серце б’ють, неначе молот, Немов проклятий ожива Рік 33. Голод… Голод…

У люті сталінській страшній Тінь смерті шастала по стінах.

Сім мільйонів (Боже мій)…

Недолічила Україна.

Бабуся. Світ мав би розколотись надвоє, сонце перестало б світити, земля перевернулася б від то­го, що було на ній. Але світ не розколовся, і ми хо­димо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, бо ми — спадкоємці всього, що було колись. Тож поминайте люди із невиправданим запізненням на кілька довгих десятиліть, отих великомучеників нашої історії, що стали жертвами небаченого в історії людства Голодомору.

Пам’ятайте їх завжди і знаходьте в собі силу і відвагу пройти з ними дорогою їхнього хресного ходу на Голгофу. Не їм це потрібно, це потрібно — живим. Все, що вони хотіли сказати світові, сказали, тепер наша черга. Коли ми не усвідоми­мо, що було з нами колись, не знатимемо, чого так важко сьогодні. Не може бути справедливості й щастя на муках і крові. Зі страху не народжуєть­ся гідність, із лицемірства бере початок брехня.

Учень.

Я запитую в себе — питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий місяць і день, Коли ми, українці, забули, що ми — українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,.

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,.

І що ми на Вкраїні - таки український народ, А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,.

І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах,.

І що є у нас мова, і що українська вона.

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя і сил!

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина, Тільки хто ж колись небо нахилить, до ваших могил.

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна.

Юнак. Як же тяжко ми повертаємо втрачене.

Дідусь. Бо людина втратила дарований Богом мир душі. Але дар життя — це і дар оновлення, і хоч би як не була скалічена людина, її треба ліку­вати — в надії повернути подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресіння.

Мир душі - це примирення з Богом і його за­повідями. Мир — це життя за принципами добра і справедливості. Мир — це прийняття Бога всім серцем, всіма помислами.

Учень.

З усього в світі найдорожче ;

Своя сім'я і власний рід, Бо навіть предків рідних мощі.

Оберігають нас від бід.

Вони уважно з того світу.

(Нема, повірте, забуття) Спостерігають, як їх діти.

Ідуть дорогою життя…

Ми це не завжди помічаєм, Та у житті воно так є,.

Коли ми добре нам 'ятаєм Родинне вогнище своє.

Якщо шануємо і множим Свою сім'ю і родовід, То передати дітям зможем Цю шану в спадок-заповіт.

Бо без сім Ч і свого роду.

(Такий закон Всевишній дав) Немає нації, народу, Немає жодної з держав.

Дідусь. Шануйте славні традиції, звичаї нашого народу, пам’ятайте завжди й скрізь, що ви — діти козацького роду, онуки славних пращурів, що не корились ні кровавій орді, ні мечу, ні кулемету, а свято вірили у майбутнє своєї держави.

Батько. Звертаючись до історичного минулого української нації, осмислюючи його духовні цінності, ми б хотіли бачити у своїх дітях, онуках кращі риси наших предків, які були носіями гу­манності, патріотизмі волелюбності.

Юнак. Вічні цінності людини… Яким мірилом можна виміряти їх? Любов’ю до землі, родини, подвигом в ім'я святої мрії, вірності, безмежною добротою?

Бабуся. Усім святим ми зобов’язані нашій предковічності. А відірвемось ми від свого родовідного дерева, то і сила наша пропаде, і душа. Бо як мо­же дерево рости без коріння?

Мати. Бережи, шануй, синку, рідну мову, кри­ницю невичерпної краси, що не дала обірвати в серцях дітей наших струни національної гордості.

Це мова мого дитинства, це мова землі, вітру, сон­ця, росинки і травинки. А бере вона силу з людсь­кого духу, з любові до землі, до нашої пам’яті. А кинемо її у небуття, то і власне життя безплідно впаде.

Учень.

Мова моя українська, Батьківська, материнська.

Я тебе знаю невивчену Просту, домашню, звичну.

Не з-за морів прикликану, Не з словників насмикану ;

Ти у мене із кореня Полем мені наговорена.

Дзвоном коси прокована, В чистій воді смакована, Болем очей продивлена, Смутком багать продимлена, З хлібом у душу всмоктана, В поті людськім намокнута,.

З кров’ю моєю змішана,.

І аж до скону залишена, В серці моїм.

Вчитель. Вперше незалежність була проголоше­на за часів Богдана Хмельницького. Друге прого­лошення пов’язане з Центральною радою, коли холодним осіннім днем 9 листопада (за ст. стилем) 1917 р. Михайло Грушевський на багатотисячному вічі міста Києва урочисто проголосив III Універса­лом про цю визначну подію. Втретє за історію Ук­раїни проголосили незалежність у 1991 році. Сьо­годні, коли ми святкуємо… річницю незалежності України, ми не можемо не згадати символи нашої держави.

Учень. Пісні М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» судилося ста­ти гімном. Саме ця пісня змогла об'єднати навко­ло себе патріотів, одержимих єдиною метою — побудовою соборної незалежної України.

Про утвердження нашої державності й са­мостійності свідчить і те, що ми маємо герб Ук­раїни — тризуб.

Учень. Існує близько 40 версій, які пояснюють походження тризуба. Він графічно передавав єдність жіночого і чоловічого начал. Вважають, що це — уособлення трьох природних стихій — повітря, води, землі. Тризуб як знак князівської власності широко використовувався в Київській Русі. Акт соборності України проголосили 22 січня 1919 року, лише тоді державним гербом став золо­тий тризуб на синьому тлі.

Вчитель. А прапор з синьо-жовтими кольора­ми умотивований такими міркуваннями: симво­лами України є чисте небо та пшеничне поле. Державні символи — це святиня і ставлення до них теж повинно бути святе. Хочеться, щоб і наші громадяни виконували гімн з таким трепе­том, як це роблять американці.

Бабуся. Міцно тримай у руках стяг волелюб­ності, слави і гордого духу нашого народу. Шануй державні символи — святині нашого народу, скроплені кров’ю багатьох витязів Волі й Правди, виколихані на козацьких шляхах, освячені їх воль­ним духом, змужнілі на історії наші символи — наш постійний потяг до щастя.

Юнак. Тяжко повертає народ України собі ду­ховне здоров’я. Надто багато позаду могил, надто великі втрати. Та тільки, випивши чашу минулих страждань, викричавши давній біль, крок за кро­ком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і такої близької історії віднайде себе наш народ, що гідний прекрасної долі.

Вчитель. Українці належать до тих народів, які важко розлучаються зі своєю землею. А якщо і залишили рідну землю, то це була вимушена акція. Протягом XX ст. мільйони українців поки­нули свої домівки в пошуках кращого життя на чужині.

Перша хвиля еміграції пройшла до 1914 р. Українці, що емігрували перед першою світовою війною, намагалися поліпшити своє незадовільне матеріальне становище. Вони планували заробити гроші й повернутися додому. Але з часом залиши­лися там.

Друга хвиля еміграції відбулася у міжвоєнний період. Найяскравішою рисою була поява нового типу переселенців — політичного. Це були офіце­ри, прихильники вільної України, представники української інтелігенції.

Третя хвиля: Друга світова війна. Ця еміграція поклала початок розвитку української діаспори: вони не тільки зберігали мову, літературу, культу­ру, науку, а й відкривали українські школи і ма­теріально допомагали рідній Україні в цей зовсім непростий час. Україністика викладається в 28 університетах та коледжах США та 12 університе­тах Канади.

Багато наших співвітчизників, виїхавши за кор­дон, думками завжди линуть на рідну Україну. Тож недарма мовиться: «Там земля мила, де мати народила». І цю тугу ми відчуваємо в поезіях по-етів-емігрантів.

Учень.

Як же голодний, кинутий і гнаний Блукаю я по вулицях чужих, Сміється з мене жах, глузує, невблаганний,.

З думок сполоханих моїх.

Сміється цілий світ…

Мовчать спокійно друзі,.

Вмира без відгуку мій крик,.

Іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі.

За роки я до всього звик.

А сни вночі, як яструби прокляті.

На частки рвуть… Встаю, З кутка в куток ходжу у темряві по хаті.

І втому змучений ловлю.

Впаду, і ніжно тихий, дивний сон злітає:

Далеко все — / сльози, і ганьба…

Мене хтось піснею широкою стріває.

І квіти кидає захоплена юрба.

(О.Олесь).

(Виконується хором пісня «Моя Україна», муз. І.Поклада).

На росах, на водах, на всіх переходах…

Моя Україна, родима країна, Ясні небеса в материних очах.

Я чую твій голос, пшеничний твій колос У душу мені засіває зерно, Моя Україно, калино-калино, Пізнати тебе мені щастя дано.

З тобою розлука, гірка моя мука, Печаль журавля без гнізда в чужині.

Моя Україно — білявко хатино, З твойого вікна світить сонце мені.

Вчитель. Знаменитий цей рік тим, що свят­куючи … річницю незалежності України, ми підтвердили, що багаторічна боротьба за пра­во бути державою, завершилася мирно і де­мократично. З прийняттям Конституції пере­горнуто важливу сторінку новітньої історії України.

Учень.

Ми довго йшли до Конституції своєї,.

Долаючи в дорозі і вогонь, і лід Під прапором національної ідеї,.

Що нас вела і гуртувала в моноліт.

Тому, братове, в нашім основнім Законі.

Відбиті прагнення до волі вікової.

Відлунюють у нім соборних дзвонів дзвони,.

І всьому світу сповідають: ми живі!

І як народ державний — плечі розправляєм, Виходимо і вийдемо із безладу й руїн Русь Київська… її ми досвід переймаєм, Як і Пилипа Орлика безсмертний чин.

Збулось, Шевченкова душа племінна і невтомна, Що жевріла в пітьмі московських заборон, Діждалися, нарешті, й ми свого Закону, Не гірш від того, що дав Штатам Вашингтон.

Нехай перевертні, новітні і манкурти Кричать, в антидержавний входячи екстаз, Минулося! Союзом жодним нас не скути, То Конституція цього зробити не дасть.

Ми маєм всі права, як вільні громадяни,.

І через них добробут справжній осягнем!

І 28 червня в Україні стане Воістину найпершим Громадянським Днем!

Вчитель. Великий державний правотворчий шлях відтворений в Конституції. В законі вже чітко записано, що державна мова — українсь­ка. 53-я стаття гарантує кожному безкоштовну повну загальну середню освіту, гарантує право вивчення наук рідною мовою. Багато громадян України хочуть, щоб із прийняттям Конституції за один день все змінилося. Часто можна почу­ти: «Що зробила держава для мене?» А коли ко­жен поставить питання: «А що я зробив для держави?» Не забуваймо, що найкращою Конс­титуцією є совість, яка закладається в сім'ї. Конституція зробила нас рівними у правах і обов’язках.

Історія — це діяльність людини, яка прямує до своєї цілі, це діяльність всього народу, який іде до своєї мети. А яка вона, мета українського народу? Боротьба за зміцнення власної держави!

Україна повинна посісти гідне місце серед рівноправних націй світу. Шлях до того — довгий і тернистий. Зроблено лише перші кроки, а попе­реду — тяжка праця, найвиснажливіша боротьба. Зібравши всі сили, ми подумки говоримо кожен собі: «Треба триматись і працювати».

Батько. Ми віримо в сили розуму свого народу, який повинен сам вирішувати свої національні проблеми, а не чекати допомоги зі сторони! Доля України — в наших руках. Виховання національ­ної свідомості нерозривно пов’язане з розквітом добробуту народу.

А тому — швидше до праці, дитя моє, до вели­кої клопіткої праці, яка починається тут, у школі.

Юнак.

Ні, не згине Україна В печальній неволі:

Ми відродим землю предків Для кращої долі.

Розбудуєм, уквітчаєм Україну гідно.

Чим пишається кохана, Примножимо плідно.

Чорне море білопінне,.

Єднай люд, як ріки.

Матір Божа, Україну Збережи навіки!

Вчитель. … років незалежності. Для історії це зовсім небагато. Україна — країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше зна­ли її. Ви — майбутнє України. Тож своїми знання­ми працею, здобутками підносьте культуру, славте її! Будьте гідними своїх предків, любіть рідну зем­лю, бережіть волю і незалежність України, пова­жайте свій народ і його мелодійну мову. Шануймо себе і свою гідність і шановані будемо іншими!