Конкретні технології соціально-педагогічної діяльності

Реферат на тему:

Конкретні технології соціально-педагогічної діяльності.

План

1. 1.Соціальна адаптація.

2. 2.Соціальна профілактика.

3. 3.Соціальна терапія.

4. 4.Соціальне консультування.

5. 5.Соціальне обслуговування.

6. 6.Соціальна реабілітація.

Не менш важливого значення в процесі діяльності соціального педагога набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості. Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального середовища. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність наступних адаптацій:

— організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів організації практичної діяльності і поведінки індивіда;

— економічна адаптація (процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин між індивідами, групами). Найефективнішими є методи організації пізнавальної діяльності та формування свідомості особистості, а також формування перспективи;

— педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда). Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації - переконання та прикладу;

— психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні методи роботи соціального педагога — стимулювання діяльності і поведінки індивіда;

— професійна адаптація (пристосування індівіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи, організації практичної діяльності і поведінки особистості.

Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):

1) стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);

2) стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);

3) стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);

4) етап правової адаптації;

5) стадія повної адаптації (етап «асиміляції», коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає нові).

Соціальна терапія — форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є оптимізація відносин у системах «людина — людина», «людина — група», «людина — світ» .

Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології, психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що використовуються в соціальній терапії включає два елементи:

— інтелектуальний, пов’язаний із інформаційним впливом слова;

— емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та особливостей характеру соціального педагога.

Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:

1) індивідуальній — використовується стосовно клієнтів, вирішення проблем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають приймати участь у груповій соціальній терапії;

2) груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і, відповідно, відкорегувати поведінку, а також, у разі необхідності, розробити ефективну програму індивідуальної терапії. З метою ефективного вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи: релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри, гештальттерапія і т.д.). Групи при цьому можна умовно поділити на:

— навчальні;

— спільної діяльності;

— групи для батьків;

— чоловічі та жіночі групи.

Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та визначених завдань.

Технологія роботи в групі покликана розв’язувати такі завдання:

1) забезпечення нормального розвитку членів групи;

2) самоствердження особистості;

3) виховання почуття громадянськості;

4) попередження дисфункцій у групі;

5) корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів групи.

Найпоширенішими методами соціальної терапії є:

— трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи стан напруження і переживання. Трудова терапія є універсальним видом соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;

— терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні аутогенного тренування). Метод включає наступні прийоми: а) самовивченняб) переоцінювання своєї особистостів) самоаналізг) створення бажаного образу «я» — д) формування індивідуальних прагненье) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіюванняє) сенсорна репродукція поведінки «я-образу» в найрізноманітніших ситуаціях діяльності і спілкуванняж) накладання стереотипів «я-образу» на реальну поведінку в житті і діяльності;

— методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за допомогою таких методів: а) організація вільного часуб) терапія зайнятістю, в) бесіди про професіюг) виконання клієнтом функцій підкорення та управління;

— дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:

1) знайомство членів групи;

2) обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;

3) переживання і обговорення групового напруження;

4) наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;

5) виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм поведінки стосовно керівника;

6) виявлення проблем, пов’язаних із самостійністю, відповідальністю і активністю;

7) формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно розв’язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи;

8) аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;

9) обговорення результатів терапії, підведення підсумків.

— соціотерапія — вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій;

— музикотерапія — ґрунтується на формуванні у слухачів переживань, пов" язаних з минулим, сучасним та майбутнім;

— ритмотерапія, яка пов’язується з, ритмами природи, біоритмами життя і т.д.;

— арттерапія — лікування засобами мистецтва, що передбачає використання таких методів: а) використання вже існуючих творів мистецтва через їх аналіз і інтерпретацію клієнтамиб) формування у клієнта прагнення самостійно творитив) творчість самого спеціаліста, спрямована на взаємодію із клієнтом;

— кольоротерапія — передбачає підбір необхідного кольору як з метою стимуляції, так і корекції свого стану;

— психогімнастика — одна з форм психотерапії, за якої взаємодія ґрунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;

— натурпсихотерапія (ланшафттерапія) — лікування природою;

— логотерапія — розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості;

— бібліотерапія — аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об'єктивно оцінити стан клієнта;

— імаготерапія — передбачає використання з метою терапії рольової гри (гри образами), де використовуються наступні прийоми: переказування літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.

В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи комплексно.

Одним з видів технологій соціально-педагогічної діяльності є технології соціального консультування. Соціальне консультування — діяльність, спрямована на надання допомоги клієнту у пошуку розв’язання проблемної ситуаціїпроцес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі поради, визначення альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання клієнту необхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального консультування:

— загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;

— спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення спеціалістами соціальних служб;

— навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками керівних установ і організацій;

— договірне консультування спеціалістами соціальних служб з різноманітних питань.

Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей:

1) емпатія;

2) повага клієнта;

3) конкретність і чіткість;

4) знання самого себе;

5) щирість і відвертість;

6) відповідність мови поведінці;

7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.

Основними принципами консультування є:

— визначеність;

— добровільність;

— методична грамотність і компетентність.

Процес консультування складається з наступних етапів:

1) з’ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;

2) аналіз, оцінка і діагностика проблеми;

3) формулювання проблеми і визначення цілей консультування;

4) визначення стратегії і плану дій;

5) виконання запланованих дій (рекомендації);

6) оцінка результатів консультації і висновки.

Технологія консультування подібна до технології посередництва. Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та клієнтомміж організаціями чи закладамиміж спеціалістами різного відомчого підпорядкуванняміж різними соціальними групамиміжособистісне посередництво. В посередницькій діяльності виділяють три етапи:

— визначення проблеми клієнта;

— вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;

— допомога клієнту у налагодженні зв’язків і сприяння у прийомі відповідним закладом.

Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:

1) виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами, телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;

2) написання супровідного листа;

3) попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;

4) сприяння у організації супроводу клієнту.

Наступним видом технологій соціально-педагогічної діяльності є соціальна профілактика. Соціальна профілактика — науково обґрунтовані і своєчасно виконувані дії, спрямовані на:

— попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних відхилень у окремих індивідів і груп ризику;

— збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров’я людей;

— сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішнього потенціалу.

Об'єктами соціальної профілактики виступають:

1) негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей;

2) негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності державних та громадських органів самоврядування;

3) негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;

4) негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.

Основні принципи соціальної профілактики:

— директивності (обов'язковості і своєчасності у виконанні);

— системності;

— конкретності;

— реальності;

— законності.

Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод формування перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.

Соціальне обслуговування — це надання конкретних соціальних послуг людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормальному розвитку і життєдіяльності. Об'єктами соціального обслуговування виступають, насамперед, люди похилого віку, сім'ї з дітьми, інваліди та інші категорії населення.

Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах:

— рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку;

— доступності;

— добровільності;

— сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил;

— адресності;

— гуманізму;

— профілактичної спрямованості;

— законності і врахування міжнародних стандартів.

Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним педагогом наступних функцій:

1) соціальної допомоги;

2) соціального консультування;

3) соціальної корекції та реабілітації;

4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного лиха і соціальних конфліктів.

Соціальна реабілітація — це відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.

У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації: психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.

Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступних принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в проведенні реаблітаційних заходів, обов’язковості і добровільності, доступності.

Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації:

— медико-соціальний;

— професійно-трудовий;

— правовий;

— психологічний;

— соціально-психологічний;

— соціально-рольовий;

— соціально-побутовий.

На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи ліквідації наслідків посттравматичного стресу.

В залежності від конкретної проблеми, соціальний педагог складає програму реабілітації клієнта.

Наприклад, програма соціальної реабілітації дитини-інваліда складається з таких частин:

1) вивчення вихованця, з’ясування причин захворювання, відставання в розвитку і навчанні;

2) визначення форм і методів індивідуальної роботи;

3) організацію навчання і виховання з врахуванням здоров’я дитини;

4) організацію трудової діяльності дитини;

5) надання допомоги вихованцю, який перебуває в ситуації кризи;

6) консультування батьків;

7) дотримання прав дитини.

При цьому, соціальний педагог зобов’язаний дотримуватись таких основних принципів лікувальної педагогіки:

— відповідальності за здоров’я дитини;

— співчуття і турботи по відношенню до дитини;

— профілактики психічної, фізичної і соціальної кризи в стані дитини;

— індивідуального підходу в роботі з дитиною;

— об'єднання зусиль лікарів, батьків і дитини в процесі реабілітації;

— дотримання головної заповіді «Не нашкодь!» ;

— заохочення дитини в її діяльності;

— використання в роботі факторів навколишнього середовища, природи, спілкування дитини з дорослими та однолітками.

Виходячи з основної мети лікувальної педагогіки — оздоровлення дитини — виділяють її основні засоби:

1) загальнотерапевтичні, спрямовані на зміцнення здоров’я дитини, на її позитивне спілкування як основу психічного здоров’я;

2) лікувальні - організація консультацій спеціалістів для діагностики стану здоров’я і визначення лікування;

3) профілактичні - залучення дітей до різноманітної творчої діяльності з метою попередити відхилення в фізичному, психічному стані здоров’я, навчання культурі організації вільного часу, організації режиму в школі, вдоманавчання спостереженню за своїм здоров’ямстворення в центрі чи школі місць, де дитина могла б звільнитись від своїх переживань, страхів, негативних емоцій та напруження.

Найважливішим методом лікувальної педагогіки є метод переконання, який ґрунтується на суггестивному самонавіюванні. Окрім цього методу ефективними у лікувальній педагогіці є методи: ігротерапії (особливо, ігри на свіжому повітрі), аретотерапії (позитивного прикладу), імаготерапії, натурпсихотерапії.

Однією з актуальних соціально-педагогічних проблем є проблема девіантної поведінки. При формуванні соціально-педагогічних технологій реабілітації девіантів слід враховувати наступні положення:

1) врахування позитивних якостей девіанта;

2) формування майбутніх позитивних життєвих намірів і сподівань;

3) залучення до суспільно-корисної діяльності, яка б зацікавила самого девіанта;

4) довіра і повага.

В процесі реалізації програми реабілітації особи з девіантною поведінкою соціальний педагог виконує такі функції:

— відновлення, що передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважали у індивіда перед виникненням дезадаптації;

— компенсації, яка полягає у формуванні у індивіда прагнення виправити певні негативні якості;

— стимуляції, спрямовану на активізацію позитивної мотивації діяльності індивіда.

При впровадженні технологій реабілітації девіантів використовуються методи: стимулювання діяльності, навіювання, перспективи, прикладу та вправи.

Особливої уваги соціального педагога заслуговують так звані «діти вулиці». Робота з ними здійснюється, в основному, у двох напрямах:

1) створення умов для виживання таких дітей (організація нічлігу, харчування, надання медичної допомоги);

2) звільнення від негативного досвіду попереднього життя через зміцнення віри у власні сили та своє майбутнє.

Основним методом роботи з такими особами є соціально-педагогічний патронаж, основна форма роботи — організація соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на формування «Я-концепції» .

Ефективність реалізації програми реабілітації осіб з девіантною поведінкою зумовлюється:

1) високою мотивацією усіх учасників програми: дитини, батьків, соціального педагога, спеціалістів;

2) психолого-педагогічною компетентністю спеціалістів;

3) координацією діяльності різноманітних державних служб: освіти, охорони здоров’я, міліції та ін.

Розглянемо технологію соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників у закладах пенітенціарної системи. Основними принципами програми реабілітації малолітніх правопорушників є:

— залучення до праці;

— повага особистості вихованця;

— самоврядування;

— співпраця педагогів і вихованців.

Розрізняють такі типи діяльності соціального педагога у ВТК:

1) карально-виховна;

2) виправно-виховна;

3) освітня;

4) трудова.

Технологія діяльності соціального педагога у виховно-трудовому закладі включає наступні етапи:

А) вивчення документів засудженого, його особистості, з’ясування причин виникнення відхиленьрозробка програми реабілітації засудженого з врахуванням форм і методів виховної роботи;

Б) реалізація програми реабілітації, якій сприятимуть — допомога засудженому в адаптації до нових умов життєдіяльності та попередження виникнення можливих конфліктів з іншими вихованцями;

В) оцінка результатів перевиховання в закладі;

Г) оцінка результатів реабілітації після відбування засудженим покарання (визначається на основі дотримання правових норм по відношенню до звільненого, наявності у нього житла, середовища, у якому йому доведеться жити в майбутньому, відношення до нього оточення).

Технології соціальної реабілітації засуджених передбачають використання таких методів:

1) залучення засудженого до трудової діяльності;

2) метод перспективи;

3) метод позитивного прикладу.

Найважливішими засобами соціальної реабілітації засуджених виступають: слово, праця, режим, релігія.

Ефективність виконання програми реабілітації залежить від:

— особливостей засудженого;

— терміну перебування в колонії;

— колективу, в який він потрапив;

— досвіду соціального педагога;

— виховних можливостей закладу.

Технології індивідуальної, групової соціально-педагогічної діяльності та роботи в мікросоціальному середовищі.

Методи індивідуальної соціально-педагогічної діяльності, або соціально-педагогічна робота з індивідуальним випадком, використовуються тоді, коли соціальний педагог, спільно з клієнтом, розв’язує його особистісні і соціальні проблеми.

У своїй роботі з клієнтом соціальний педагог керується такими принципами:

— клієнт індивідуальний;

— клієнт має право на власні почуття та їх виявлення;

— соціальний педагог повинен проявляти контрольовані емоції.

— клієнт повинен відчувати з боку соціального педагога підтримку;

— клієнт має право на власний вибір;

— клієнт має право на конфіденційність.

Загальну схему роботи соціального педагога з індивідом можна подати в такому вигляді:

1) встановлення первинних зв’язків і потреб клієнта у змінах;

2) дослідження проблеми;

3) мотивація;

4) концептуалізація проблеми;

5) дослідження стратегій вирішення;

6) вибір стратегії;

7) реалізація стратегії;

8) еволюція (розвиток самого клієнта).

Індивідуальна робота здійснюється за допомогою методів:

— психосоціального;

— поведінкового;

— цільового;

— оперантної зміни поведінки;

— респондентної зміни поведінки;

— екологічного;

— методу вирішення проблем;

— раціонального методу;

— терапії реальністю.

Соціальна групова робота є практичним методом соціально-педагогічної діяльності, який допомагає особистості розширити своє соціальне функціонування і, завдяки цілеспрямованому досвіду групи, більш ефективно справитись з своїми індивідуальними, груповими чи проблемами в мікросоціумі.

Робота з групою включає найрізноманітніші види діяльності соціального педагога:

1) розвиток групи в цілому та індивіда зокрема;

2) розвиток взаємодопомоги і підтримки серед членів групи;

3) використання групового процесу для життєдіяльності групи;

4) розвиток автономії в групі.

Не менш важливе значення у життєдіяльності соціуму відіграють технології соціально-педагогічної роботи з мікросоціумом. На сьогоднішній день існує багато підходів до класифікації соціальних груп. Розглянемо деякі з них.

Виходячи із змісту діяльності соціального педагога розрізняють:

1) групи дозвілля;

2) освітні групи:

— групи сімейної освіти;

— групи професійної орієнтації;

— групи вільного вибору;

3) соціальні групи, спрямовані на:

— збереження адаптивних моделей;

— зміну адаптивних моделей;

4) групи соціальної терапії.

Виходячи із таких критеріїв, як тип послуги і особливості діяльності соціального працівника розрізняють наступні моделі соціальної роботи з групою:

А) модель соціальних цілей. При використанні даної моделі соціальний педагог виконує роль помічника;

Б) клінічна модель (включає такі елементи, як контракт, план лікування, формування групи, оцінка і вирішення проблеми). У даному випадку соціальний педагог виконує роль учасника взаємодії;

В) модель взаємодопомоги. При використанні даної моделі соціальний педагог виступає у ролі посередника.

Виходячи із кінцевої мети діяльності, розрізняють такі типи соціальних груп:

— групи відновлення (основна мета — спільне раціональне дозвілля);

— групи відновлення умінь (основна мета — відновлення втрачених умінь або набуття нових);

— освітні групи (розглядають такі питання, як раціональний розподіл сімейного бюджету, виховання дітей та ін.);

— групи посередництва (основна мета — гармонізація потреб особистості і суспільства);

— групи самодопомоги, які формуються на основі таких принципів:

* люди з спільними проблемами краще розуміють один одного;

* вирішення проблеми своїми силами на очах у інших сприяє формуванню почуття власної гідності;

* спільне розв" язання проблем дає відчуття впевненості у своїх силах;

* в ході спільного вирішення проблем індивід засвоює необхідні в майбутній життєдіяльності ролі;

* емпатія в групі сприяє взаємодопозі.

Прикладами таких груп є: групи анонімних алкоголіків, депресантів, анонімної сім'ї (батьки, у яких діти — інваліди) і т.д.

— терапевтичні групи, які сприяють розвитку навичок міжособистісного спілкування, розвитку та самоусвідомленню особистості, корекції здоров’я.

Технологія розвитку групи включає наступні стадії:

1) стадія переговорів, яка передбачає вибір ролей, орієнтацію в ситуації, що склалася;

2) стадія влади, у ході якої відбувається рольове становлення та визначення лідерів;

3) стадія переговорів, де налагоджується взаємодія між членами групи, формулюються спільні мета, ролі та завдання групи;

4) функціональна стадія, яка відзначається значною груповою активністю, взаємною підтримкою та відвертістю між членами групи;

5) стадія розпаду групи, коли окремі члени групи і група в цілому повністю осмислюють і вирішують свої проблеми.

Соціально-педагогічна робота з мікросоціумом являє собою професійну допомогу індивідам, групам, об'єднаних спільними цінностями та інтересами, які проживають в однакових соціальних і економічних умовах на одній території та мають спільні проблеми.

В процесі формування та використання технологій роботи в мікросоціумі соціальний педагог виконує функції: адвоката, брокера, експерта та соціального орієнтиру.

Основними принципами використання технологій роботи з мікросоціумом є:

— доступності;

— активної співпраці соціального педагога з членами мікросоціуму;

— розвитку нових ініціатив;

— створення сітки підтримки;

— активізації підходів;

— міжвідомчої взаємодії.

Умовно технології соціально-педагогічної роботи з мікросоціумом поділяються на:

1) технології локального розвитку;

2) технології соціального планування;

3) технології проведення соціальних акцій.

Основними методами, які використовуються в технологіях роботи з мікросоціумом є: соціальне плануваннярозвиток територіального самоврядування, соціальні акції та ін.

Література:

1. 1.Антология социальной работы. В 5 т. / Сост. М. В. Фирсов. — М.: Сварогь — НВФ СПТ, 1995. Гаврилова К. В. Воспитание человечности. — Минск, 1985.

2. 2.Гребенников И. В. Основы семейной жизни. — М., 1991.

3. 3.Гурски С. Внимание, родители: наркомания. — М., 1989.

4. 4.Азаров Ю. П. Семейная педагогика. -М., 1989.

5. 5.Актуальные проблемы социального воспитания. Научн.-метод. бюллетень (Спец. выпуск к международному семинару) № 6. -М.: Запорожье: Госкомитет СССР, 1990.

6. 6.Педагогика: Учеб. пособие /Под ред. П. И. Пидкасистого. — М., 1995.

7. 7.Педагогічна майстерність /Під ред. І.А.Зязюна. -К., 1997.

8. 8.Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. — М., 1982.

9. 9.Теория и методика социальной работы (в вопросах и ответах). Отв.ред. А. М. Панов, Е. И. Холостова. — М., 1997. — 163с.

10. 10.Тетерский С. В.

    Введение

    в социальную работу: Учеб.пособие. — М.: Академический Проэкт, 2000.

11. 11.Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник /за заг.ред.проф. А.Й.Капської. — К., 2000.

12. 12.Турчанинова Ю. И. Педагогическая техника и мастерство учителя. — М., 1987.

13. 13.Фирсов М. В., Студенова Е. Г. Теория социальной работы: Учеб пособие для студ.высш.учеб.заведений. — М.: Гуманит.изд.центр ВЛАДОС, 2000.