Драма втрати ідеалу (за повістю Івана Франка «Перехресні стібки»)

Драма втрати iдеалу (за повiстю Iвана Франка «Перехреснi стежки»).

Свiй твiр «Перехреснi стежки» I. Франко друкував на сторiнках львiвського журналу «Лiтературно-науковий вiсник» упродовж 1900 року. Кiлька рокiв, що передували роботi над ним i дали авторовi матерiал для сюжету повiстi, були в його життi надзвичайно драматичними. Одним з важких випробувань, що випали на долю Франка, був остаточний розрив з його коханою — Ольгою Рошкевич, листування з якою тривало цiлих двадцять рокiв. Iсторiя їхнього кохання знайшла своє вiдбиття у показi любовної драми Рафаловича i Регiни в «Перехресних стежках» .

Постать Євгенiя Рафаловича письменник подає у двох планах: любов i боротьба. I якщо лiнiя боротьби має обнадiйливу перспективу, то любов звершується трагiчним фiналом. Спочатку менi було незрозумiло, чому автор обрав саме таку розв’язку, бо вольовий i чесний Євгенiй вартий щасливої особистої долi. Але потiм я усвiдомив, що «украдене щастя» — не для нього. Наслiдуючи високу i чисту мету чесного слу-жiння простому народовi, молодий адвокат перебуває у станi активної дiяльностi, у думках про завтрашнiй день. Душевнi ж сили Регiни вичерпалися, знущання Iтальського стали нестерпними, життя втратило будь-який сенс.

Так, ми можемо заперечити: адже «любов творить чудо». Але Євгенiй навряд чи у нього вiрить, хоч i намагається протистояти невблаганнiй долi. Та це не можливо, бо в його душi вже розгорнулася драма втрати iдеалу.

Рафалович зустрiчає Регiну через десять рокiв пiсля того, як пiзнав щастя кохання до неї, що пробудило в Євгенiєвi якусь могутню силу, зробило навколишнiй свiт у його очах яскравiшим i барвистiшим: «Вiн мав те почуття, що вiднiс якусь велику побiду, здобув щось безмiрно цiнне, був хвилину в раю» .

Проте щастя виявилося короткочасним: Регiну, яка пiсля смертi матерi жила на утриманнi своєї «цьоцi», вiддають замiж i забирають на постiйне проживання у провiнцiю. Але любов виявилася непiдвласною часовi та голосовi розуму, сонце в душi Євгенiя не згасло, а бiль незагоєної рани не вщух: «…той чоловiк носить у своїх грудях глибоку, ледве загоєну любовну рану», «що по його серцi пройшла не скажена буря, а тиха вбiйна змора…» .

Несподiвана зустрiч з Регiною стає для Євгенiя великим потрясiнням, свiдченням якого став його хворобливий сон — марення («водяна могила», з якої виринає тiло утопленої Регiни), а також боротьба почуттiв. Ми бачимо, як його охоплює бiль i жах: Євгенiй бачить перед собою iншу Регiну. Нi, не така залишилася вона у його пам’ятi: нiжна, хвилююча!

Теперiшня Регiна вражає його: спокiй на її обличчi надавав їй «виразу якоїсь тупостi i байдужостi»: «То була якась вблiда, невдатна копiя його iдеалу». На це розчарування накладаються брутальнi слова Iтальського, чоловiка Регiни, кинутi у її бiк. У цю мить Рафалович вiдчуває водночас i жаль i зло втiхи («Бачиш, бачиш, ось яке ти обрала!» — говорило в його душi вороже до неї почуття).

Мабуть, з цього i починається крах кохання. Так на якусь мить Євген намагається повернути свою любов, пристрасно заклинаючи Регiну покинути «прокляте гнiздо». Напередоднi вiн пересвiдчився в чорнiй невдячностi селян i тому, може, хотiв забутися у коханнi. Та доля вирi-шила по-своєму, i Регiна вiдмовляє йому. Скоро стане все навпаки, i вже Регiна буде пропонувати Євгенiєвi «украдене щастя», але зрозумiє, що прийшла за давно згаслим вогнем: «…пора наших любощiв минула i нiяка сила не верне її» , — каже їй Євгенiй. Вона йде з життя, залишив ши по собi останнiй душевний порух — пожертву на потреби боротьби — незначний весiльний скарб, розумiючи, мабуть, лише у такий спосiб зможе вiддячити Євгенiєвi за чисте щастя недовгої любовi.