Проект всестанової волості як вияв кризи існуючого селянського самоврядування

Стаття присвячена висвітленню процесу еволюції волості як адміністративної одиниці протягом ХІХ ст. Автор аналізує діяльність волосних правлінь та звертає увагу на їхню неефективність у вирішенні актуальних питань селянського самоврядування. Яскравим виявом кризи існуючої волості стала поява проектів всестанової волості та дрібної земської одиниці.

Ключові слова: волость, селянське самоврядування, дрібна земська одиниця правління волосний самоврядування селянський У сучасній українській історичній науці одним із актуальних напрямів досліджень є історія селянства. Особлива увага служителів Кліо прикута до минувшини «довгого» ХІХ ст., адже саме в той час більшість українців були (залишалися) хліборобами. Після «емансипації» 1861 р. постала проблема створення ефективних органів селянського самоврядування. На відміну від давньої традиції, що, здебільшого, ґрунтувалася на звичаєвому праві, тепер мова йшла про досить струнку організацію за схемою: сільська громада (община) — волость — повіт — губернія. Власне ця схема і була впроваджена в «ополяченому» Південно-Західному краї (на Правобережжі), де аж до початку ХХ ст. російська влада не наважувалася дати дозвіл на створення земств.

В багатьох відношеннях селянське (фактично — сільське й волосне) самоврядування виявилося малоефективним. Уже за кілька десятиліть з’явилися проблеми, які поставили під сумнів не лише ефективність чинного волосного управління, а й саму його доцільність. Особливо це стосувалося волосної ланки. Її кризовий стан на зламі ХІХ-ХХ ст. легко простежити у тогочасних публікаціях. Їхні автори піддавали критиці наявні у сільській місцевості порядки, намагалися віднайти, запропонувати нові форми організації самоврядування селян та інших станів, що, порівняно меншим числом, мешкали в межах волостей. Альтернативу селянській волості вбачали у створенні всестанової волості або дрібної земської одиниці. З огляду на це, метою пропонованої розвідки є визначення основних причин, що спонукали потребу реформування системи волосного управління на Правобережній Україні, особливо на рубежі ХІХ-ХХ ст.

З новітніх публікацій, автори яких торкаються цієї проблеми, назвемо брошуру черкаських істориків В. Лазуренка та С. Крохмаль [1]. Пропонуючи синтезований погляд на організацію громадського життя і побут українського селянства у другій половині ХІХ ст., вони роблять дещо оптимістичний висновок про «відродження самосвідомості української нації» на цьому історичному етапі, цілком слушно вказуючи на функції, які тоді виконувала волость [1, 30].

Волость як адміністративна одиниця селянського самоврядування, вперше з’явилася наприкінці ХУІІІ ст. Відповідний указ був підписаний 24 серпня 1797 р. імператором Павлом І, його текст складала уповноважена Експедиція державного господарства [2, 147]. Головним завданням цього нормативного акту було створення ефективних органів державного управління найнижчого рангу, що здійснювалося в контексті загального посилення імперської влади, через централізацію адміністративної структури. Щоправда на той час волосне управління системно вводили лише для державних селян.

Достовірних даних щодо кількості різних груп державних селян в Україні, як і загалом по Російські імперії, наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст., коли був виданий згаданий вище указ, поки що не виявлено. Найточнішими є ті дані, що містяться в матеріалах ревізій 1836−1840 рр., проведених під час передачі державних маєтностей новоутвореному профільному міністерству Тоді, зокрема в українських губерніях, мешкали понад 1 млн. 604 тис. державних селян, що становило 21,15% загальної кількості цієї податної верстви всієї імперії [3, 61]. На Правобережжі кількість державних селян на початку — в першій половині ХІХ ст. була незначною. Щоправда ця категорія посполитого люду активно поповнювалася за рахунок людності маєтків польських поміщиків, які російський уряд конфісковував після першого (1830−1831 рр.) та другого (18 631 864 рр.) польських повстань і секуляризації володінь римо-католицької церкви.

Ситуація загострювалася не лише через польську непокору та селянські бунти. Сам хід історії вимагав змін, адже число хліборобського населення зростало досить динамічно. Складнішими ставали економічні відносини — господарство втягувалося в товарно-грошові зв’язки, зростала роль грошей, відповідно — фінансових установ. Реорганізації потребували всі сфери діяльності, до упорядкування збору податків включно. Уряд, сам монарх (Микола І) були не готовими радикально змінити систему виробничих відносин, проте, й залишати все як було раніше вони також не могли.

Уже в 1830-х рр. відбулася перша серйозна реформа волосного правління, ініційована П. Кисельовим [4]. За його проектом, у 1837−1841 рр. видано закони, які внесли зміни у становище, господарство й побут державних селян. На підставі закону про управління державним майном, у 35 губерніях Європейської Росії запроваджувалася чотириступенева система установ для управління державними селянами: сільське, волосне, окружне правління і губернська палата державного майна [4, 27]. На відміну від інших губерній імперії, на «стратегічно прикордонній» Правобережній Україніуправління казенними селянами було триступеневе (без волостей і волосних правлінь) [5, 18]. Реформа П. Кисельова розпочала тривалий процес реорганізації волосного управління, яке відбувалося протягом наступних десятиліть ХІХ — на початку ХХ ст.

Фактично волость як адміністративно територіальна одиниця була апробована спочатку на державних селянах, а Загальне положення від 19 лютого 1861 р. про панщинників, які виходили з кріпосної залежності, поширювало її на всі розряди селян [6, 173]. З самого початку волость як структура влади, осередок «чиновницької сваволі» була сприйнята селянами, як і сама «емансипація» (положення Маніфесту 1861 р.), з недовірою, вороже. Своєї ролі в новому адміністративному порядку вони не бачили і не розуміли. Їхній «вроджений» аполітизм виявлявся тут повною мірою. Байдужість до всього, що перебувало за межами свого обійстя, господарки, родини, спонукала бойкотувати навіть зовсім формальні, процедурні питання. Нерідко селяни виражали своє незадоволення ігноруванням виборів до органів самоврядування.

Сільські мешканці, майже суцільно покріпаченого до Великої реформи Південно-Західного краю, також не становили винятку — процес створення волосного правління в цьому регіоні був досить непростим та затяжним. І не лише через специфічну політику Росії щодо польського шляхетства, давалася взнаки політична культура селян, які вимагали від влади думати не так про фіскальні інтереси, як про їхній добробут, порядок та стабільність у сільській місцевості. Без належного кадрового забезпечення, зокрема й на місцевому рівні, досягти компромісних рішень було неможливо. Водночас ситуація залишалася складною. Приміром, у Корсунській волості навіть на початок 1864 р. не було обрано волосного старшини, його функції виконував тимчасово призначений посадовець [7, 2]. Подібне явище не було винятком, його радше можна оцінити як типове. Принаймні, матеріали архівів однозначно підтверджують такий стан справ у волостях всього Правобережжя. Крім того, додаткові труднощі почали виникати через різке зростання кількості населення. Це зумовило процедуру укрупнення більшості волостей, що у свою чергу призвело до появи проблем уже повітового та губернського рівнів [8].

Зрозуміло, що для упередженого ставлення селян до волосної влади були й інші причини. Так би мовити, конкретні, ситуативні. Тому проблема, чому ж волость як основний орган селянського самоврядування, який мав виражати інтереси селян, не користувався їх же довірою, потребує докладнішого аналізу. Одне з найвичерпніших пояснень сучасної історіографії, що, зрозуміло, має попередній характер, знаходимо в доробку О. Мельничука. Останній вважає, що передусім селяни були незадоволені викупною операцією, чітке й своєчасне виконання котрої покладалося на органи самоврядування, а утримання «лягало на плечі самих селян» [9, 67]. Окрім того, непопулярними були обов’язки із забезпечення сплати податків і виконання повинностей, контролем за виїздом поза село, охороною майна поміщика і його особистої безпеки. Саме ці функції волосного старшини вносили аномалію в організацію самоврядування селян. Посадова особа, обрана й оплачувана ними, змушена була виконувати примусові дії відносно самих платників податків [9, 78].

Гостро поставала потреба розширення компетенції сільського сходу. Також проведення освітніх заходів серед селянства, з метою «підвищення фаху» щодо навчання управляти власними потребами. Діяльність сходу виборних та волосних суддів зводилася до розподілу податків і зборів, виборів посадових осіб, призначенням їм платні, винесення вироків із «цілком селянських» правопорушень. Нагальні ж питання громадського характеру займали незначне місце [9, 84]. Відтак, в існуючій системі волосних управлінь був ряд недоліків, які знижували ефективність їхньої діяльності. Водночас деформоване впровадження селянського самоврядування в цілому призвело до падіння авторитету волосної ланки правління.

Отже, цілком резонно, що з плином часу в представників громадськості почали виникати думки про утворення всестанової волості або дрібної земської одиниці. Особливо активно цю проблему почали обговорювати на початку ХХ ст. [10]. Тоді з’явився й ряд проектів реформування місцевого самоврядування, через залучення до волосного управління інших станів, які мешкали в межах волості або створення дрібної земської одиниці. На думку громадських та державних діячів того часу, це мало вирішити основні проблеми селянського самоврядування і зробити ефективнішою діяльність волосних правлінь.

На нашу думку, проблема є перспективною для подальших досліджень, особливо щодо з’ясування взаємин волосного управління і підлеглих йому селян, адже саме в цьому мікрокліматі творилися ті реальні відносини, які визначали ефективність державного управління країною (населенням), багато аспектів життєдіяльності пересічних людей.

Література

• 1. Лазуренко В., Крохмаль С. Від роду до роду. Громадське життя і побут українських селян у другій половині ХІХ ст. - Черкаси, 2004.
• 2. Указ щодо устрою волосного порядку та управління у казенних селищах 24 серпня 1797 р. //Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII - перша половина ХІХ ст.). - Запоріжжя, 1999.
• 3. Гуржій О.І., Орлик В. М. Оподаткування сільського населення України XVII- середина XIXст). - Черкаси, 2011.
• 4. Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселева. - Т. 1: Предпосылки и сущность реформы. - М., 1946.
• 5. Бондаревський А. Волосне правління та становище селян на Україні після реформи 1861 р. - К., 1961.
• 6. Сборник узаконений и распоряжений правительства, относящихся к крестьянскому общественному управлению и крестьянским учреждениям… изд. неофиц. / Сост. А. Скоров. - Уфа, 1891.
• 7. Держархів Черкаської обл. - Ф. 18. - Оп. 1. - Спр. 7.
• 8. Полное собрание законов Российской империи. - Т. ХЫ, отд. I, 1866. - СПб., 1868.
• 9. Мельничук О. Ф. Адміністративний апарат та органи місцевого самоврядування на Поділлі у другій половині XIX ст. - Вінниця, 2001.
• 10. Див.: Материалы для пересмотра законодательства о мирских сборах крестьян // Русское экономическое обозрение. - 1903. - № 7; Мелкая земская единица: Сб. ст. - СПб., 1903; Милютин И. А. Основная земская единица в пределах прихода. - СПб., 1903; Муравьев В. Н. Мелкая земская единица самоуправления в русском законодательстве. - Новгород, 1912; Ровинский К. Мелкая земская единица (участковое земство). Очерки и опыты. - СПб., 1903; Тальберг Н. Г. Организация сельского управления.