Позбавлення волі та ув"язнення як види кримінального покарання (реферат)

Реферат на тему:

Позбавлення волі та ув’язнення як види кримінального покарання Після смертної кари, кримінальне покарання у виді позбавлення волі - одне із найсуво­ріших, найпоширеніших, але разом з тим досить проблематичних соціально-правових інсти­тутів. У радянській і сучасній вітчизняній юридичній літературі, кримінальній полі­тиці, законодавстві і практиці даний вид покарання традиційно займає особливе місце. Йому присвячено сотні наукових робіт, в яких різними авторами дається різне тлумачення: від затримання особи до її фізичної або соціальної ізоляції, поміщення у державну ви­правно-трудову або кримінально-виконавчу установу різних видів режиму, в тому числі в «тюрму». Ізоляція поєднується з різними правообмеженнями, виправно-трудовим або кри­мінально-виконавчим впливом [1]. Нерідко продовжується декларування його високої ефективності. Науковці спрямовують свої зусилля на удосконалення даного кри­мінально-правового інституту, але такий шлях не має перспективи. Позбавлення во­лі як вид кримінального покарання знайшло відображення і в новому Кримінальному кодексі України 2001 року. Втім у сучасній науковій літературі спостерігається тенденція критичного ставлення до каральної політики щодо широкого застосування позбавлення волі. Як справедливо стверджують українські фахівці М.І. Мельник і М.І. Хавронюк, існує закономірність положень нового Кримінального кодексу, що відбиває кримінальну політику держави, — «надмірне захоплення таким видом покарання, як позбавлення волі і прагнення до надмірної суворості санкцій. Через відсутність науково обґрунтованих критеріїв визначення видів і розмірів покарання, останнє найчастіше визначається до­віль­но, виходячи з чисто суб'єктивних міркувань, рідше — шляхом порівняння із санкціями інших статей» [2]. Російський учений О.І. Зубков ставить справедливе запитання: якщо кара, її вид і обсяг такі, що деформують суспільство, роблять його в основі збитковим, втручаючись певним чином у його генофонд, то виникає питання: чи потрібна така полі­ти­ка, чи має вона право на існування? [3]. Саме такі запитання виникають щодо застосу­вання покарання у виді позбавлення волі. Проблеми, що існують у зв’язку з цим на сучас­ному етапі розвитку українського суспільства і держави по демократичному шляху, стають ключовими, адже за ними стоять права і свободи людини, громадянина і свобода самого суспільства.

Недостатня юридична визначеність поняття «позбавлення волі» нерідко стає предме­том дискусій, «каменем спотикання» у міжнародній правовій і судовій практиці, оскільки у різних країнах воно може набирати різних форм, розмірів і не зводиться до фізичного обмеження свободи. Хоча традиційним покаранням у міжнародній і європейській юридич­ній практиці є ув’язнення (тримання під вартою, арешт), але позбавлення волі набирає бага­то інших форм, різноманітність яких зростає. Однак їх доцільно тлумачити в контекс­тах, які переважають у демократичних державах. На думку Ентоні Бредлі, до поняття «позбавлення волі» не можна застосовувати формальні і точні критерії, а навпаки, це до­сить складне поняття, суть якого не може бути предметом дискусії, адже воно оточене «тем­ною зоною», де надзвичайно важко провести межу між позбавленням волі і простим обмеженням свободи [4].

Проведені додаткові дослідження соціально-правових проблем застосування позбав­лення волі показують, що даний вид покарання досить складне, суперечливе, абстрактне соціально-правове явище і врешті-решт несприйнятне для демократичних, правових дер­жав покарання. Як декларований гуманний засіб захисту суспільства від найбільш небезпечних кримінальних посягань, ця міра покарання пов’язана з безліччю соціально-право­вих проблем, негативних наслідків, які надмірно карають не тільки засудженого, але й втручаються у права та інтереси значної частини населення, засвідчуючи надмір­ність, низьку ефективність і підвищену суспільну небезпеку. Від цього виду покарання потерпають не тільки засуджені, яким завдається надмірна фізична, матеріальна, соціаль­но-психологічна і моральна шкода, але й мільйони ні в чому не винних людей. Шкода завдається потерпілим, сім'ям, родичам, близьким і знайомим потерпілих і засуджених, платникам податку. В «орбіту» позбавлення волі втягнена значна кількість населення, в тому числі: судді, прокурори, слідчі, міліція, адвокати, велике коло громадських, релігій­них організацій і простих громадян України. Врешті-решт позбавлення волі поглинає величезні матеріальні і духовні ресурси. Як показують дослідження, в усьому цивілізова­ному світі застосовується не абстрактне, суперечливе і недостатньо визначене криміналь­не покарання у виді позбавлення волі чи довічне позбавлення волі, а конкретне, випробу­ване часом покарання у виді ув’язнення (imprison). Установами його виконання є не кри­мі­наль­но-виконавчі (виправно-трудові) установи, колонії чи їх модифікації, а в’язниці (тюрми, prison) різних видів і типів: закриті, напівзакриті, відкриті, спеціалізовані, пені­тен­ціар­ні, виправні, виховні та інші. Обов’язковим атрибутом ув’язнення є в’язниці, де поєднується кара з гуманним поводженням із ув’язненими, без чого ув’язнення, як і позбав­лення волі, не виконує соціально-корисних функцій. Викривлений радянськими часами світогляд щодо видів покарання взагалі і позбавлення волі зокрема має своїм наслідком абсолютизацію останнього як головного знаряддя боротьби зі злочинністю. У науці відбу­ваються суперечки лише навколо окремих елементів змісту даного виду покарання, але вони не стосуються його сутності як корінної проблеми. Втім виникає багато запитань щодо його поняття і сутності: що означає «позбавлення волі»? Чи може бути «позбавлення волі» окремим видом кримінального покарання? Чи можна позбавити людину волі і чи варто це робити? Позбавлення волі чи обмеження свободи? Позбавлення волі чи ув’язнен­ня? На ці запитання у вітчизняній юридичній науці остаточної відповіді ще не знайдено. У політиці, законодавстві і практиці домінує позбавлення волі як окремий вид, а з вве­денням довічного позбавлення волі - два «види» кримінального покарання.

У новому Кримінальному кодексі України дається визначення позбавленню волі, яке «полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-вико­навчої установи» (ст. 63). Проте таке визначення суперечливе, воно не дає чітких меж відокремлення від інших видів покарання, зокрема від обмеження волі, арешту. Передусім проблема полягає в тому, що воно основане на складному понятті «позбавлення волі». Поняття і термін «позбавлення, позбавити» буквально означають: «забирати, віді­брати, позбавити права, свободи волі, втрата, втрачати волю, права, нав’язувати свою волю, примушувати до неволі». Воля — досить широке і складне поняття, яке включає свободу, свободу волі, одну із функцій людської психіки, яка полягає у владі над собою, керуванні своїми діями, рішучість, прагнення до мети, хотіння, бажання, вимога, наказ, право розпоряджатися на свій розсуд, влада, відсутність обмеження [5]. Свобода як філософська категорія включає можливість вибору суб'єктом своєї волі, яка полягає в усвідомленні законів розвитку природи і суспільства, здатності приймати рішення із знанням справи, відсутність політичного і економічно гноблення, утиску, участь у суспіль­ному, політичному житті, перебування не під арештом, не в ув’язненні, не в неволі. Отже, воля і свобода в широкому значенні не можуть бути об'єктом покарання у вигляді її позбавлення. Однак позбавлення волі завжди, так чи інакше, надмірно втручається у волю засудженої особи, яка стає об'єктом покарання. Втім «воля», «свобода» в право­вому аспекті може бути об'єктом лише її обмеження, звуження, а не позбавлення. У соціально-психологічному аспекті, особи «без волі» не потрібні ні державі, ні суспільству. Найбільш суперечливим виглядає «позбавлення волі» у праві взагалі і кримінальному зокрема, оскільки у праві може йтися лише про обмеження прав і свобод, а в криміналь­ному — про обмеження конкретних прав і свобод у конкретних видах покарання: арешт, взяття під варту, тобто ув’язнення.

Покарання у виді позбавлення волі, за законодавством, хоч і не має на увазі забирати, віднімати або скасовувати волю людини, а полягає в ізоляції, але все ж таки посягає на волю. Поняття ізоляції також може трактуватися досить широко. Поєднання ізоляції з приму­совим впливом на волю людини із застосуванням «виправно-трудового», «кримі­наль­но-виконавчого впливу», а, по суті, репресивного впливу, нерідко зламує волю лю­ди­­ни, а не виправляє її, як це декларується з метою покарання. Людина від природи соціаль­на і по праву наділена волею, і тому її позбавлення суперечить природі людини та соціаль­ним законам.

Недостатнє визначення і розуміння поняття позбавлення волі приводить до існування різних його модифікацій, зокрема «обмеження волі,» «арешт,» «направлення в дисциплі­нар­ний батальйон» (ст. ст. 60 — КК). З радянських часів відома модифікація під умовною назвою «карена» (авт.) — надмірна, безмежна кара, яка полягає не тільки в ізоляції особи від суспільства на певний строк, але й у поєднанні її з іншими правообмеженнями і позбавленнями: політичних і соціальних прав і свобод, невизначеному правовому статусі, застосуванні додаткового примусу у виді: тоталітарного режиму, військової муштри, примусової, нерідко тяжкої «каторжної» праці, надмірної експлуатації засуджених, з ме­тою отримання прибутку, примусовий, ідеологічний і психологічний тиск, примусового виправлення і перевиховання, ставлення до засуджених як до об'єкта покарання, від­сут­ність гуманного поводження з ними. Правообмеження у зв’язку з цим покаранням роз­по­в­сюджуються і супроводжують особу після звільнення з місць позбавлення волі, пере­слідують особу все її життя. Така модифікація позбавлення волі ще значною мірою існує, але не виконує і не може виконувати соціально корисних функцій, вона не захищає суспільство, призводить до ще більшої соціальної деградації, відчуження та кримі­на­лізації засуджених осіб. Рецидив серед осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вдвічі вищий від загального рецидиву. Перед цим покаранням ставляться соціально значимі цілі - попередження злочинів, але в дійсності позбавлення волі криміналізує знач­ну кіль­кість осіб і постійно детермінує злочинність. «Боротьба», «війна» із злочин­ністю, започатковані за радянських часів, продовжуються і час від часу посилюються, що зна­ходить своє відображення у каральній політиці, законодавстві і практиці. Про це свідчить новий Кримінальний кодекс України, судова і кримінально-виконавча практика. Головним успіхом цієї «боротьби» можна вважати те, що 35−40% дорослого населення останніх п’ятдесят років пройшли через місця позбавлення волі та їх «школи», «універси­тети», «академії». Стає очевидним, що позбавлення волі не виправляє і не перевиховує злочинців, як це декларувалось і ще декларується в меті покарання. На сучасному етапі «боротьби» зі злочинністю виявляється, що майже кожне групове, організоване зло­чинне формування має у своєму складі осіб з досвідом «позбавлення волі», які нерідко станов­лять їх ядро. Звільнені з місць позбавлення волі не знаходять свого місця в суспільст­ві. Цьому сприяє правообмеження у зв’язку із відбуванням позбавлення волі і відсутність ефективної системи їх соціальної адаптації. Існуюча система працевлаштування допома­гає знайти роботу лише близько 10 відсоткам звільнених із місць позбавлення волі. Частина таких осіб втягує у злочинну діяльність законослухняних громадян, передусім «неповнолітніх» та осіб, які ніде не працюють і не навчаються. Інші виходять із місць позбавлення волі соціально і морально деградовані, а то й фізично хворі, не знаходять притулку у державі і суспільстві і лягають тягарем на їх плечі. Законослухняна частина населення почуває себе у постійній зростаючій небезпеці і передусім з боку осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі. Загалом застосування позбавлення волі пов’язане із значними соціальними проблемами, зокрема: соціально-демографічними, соціально-економічними, соціально-психологічними, кримінологічними і морально-етич­ними негативними наслідками [6].

Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є «ефективним» засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її «викоріненню». Незважаючи на часткові зміни в наукових поглядах останнім часом і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-вико­навчу установу, все ж зберігається радянська теорія покарання у виді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність. Крім того, спостерігається множинність позбавлення волі в різних модифікаціях (арешт, обмеження волі тощо). Покарання традиційно розглядається у кримінальному, кримінально-проце­суальному та кримінально-виконавчому (виправно-трудовому) праві і законодавстві. Відсутня така наука про покарання, як пенологія. Започаткована пенітенціарна ідея на теренах України ще не стала досить поширеною. Радянська і пострадянська юридична нау­ка відкидає позитивний зарубіжний досвід теорії ув’язнення, що довгий час вважалась «буржуазною», піддавалась і ще піддається критиці. Сучасна наука про покаран­ня продовжує орієнтацію на радянську, пострадянську і, нарешті, російську теорію про покарання, що відображається у новому Кримінальному кодексі і проектах Кримінально-виконавчого кодексу. Проте догматичний підхід до такого складного покарання, яким є позбавлення волі, не дає позитивних результатів. Передусім це досить складне, багатогранне і суперечливе соціально-правове явище, яке необхідно розглядати з більш широких соціальних позицій із застосуванням досягнень таких галузей знань, як філосо­фія, соціологія, пенологія, психологія, педагогіка (педологія), медицина, кримінологія, етика тощо. Розгляд поняття і змісту поняття «позбавлення волі» з такого широкого погля­­ду засвідчує його суперечність «волі» людини, яка природно і соціально наділена нею і якої неможливо позбавити і не варто цього робити. Замах на «волю» людини — це прерогатива тоталітарних режимів, зокрема колишньої радянської держави, для якої «воля», «свобода» не мали істотного значення.

Для демократичних правових держав, які визначаються як «цивілізовані», позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув'язнення), тісно поєд­на­ні з гуманним поводженням із ув’язненими, як головним атрибутом, що супровод­жує ув’язнення («Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями», «Європейські в’язничні правила» та ін.). Це принципові положення зарубіжної пенології, права і пенітен-ціарної практики. Існування ж позбавлення волі в сучасному вигляді не дозволяє гума­нізувати покарання і поводження, оскільки не передбачає чіткої межі між ними. Акцент ставиться на кару, а не на гуманне поводження із засудженими.

Криза практики застосування позбавлення волі охоплює, головним чином, судову і кримінально-виконавчу практику. Аналіз судової статистики показує, що протягом остан­ніх десяти років покарання у виді позбавлення волі у практиці судів домінує відносно інших видів покарань і призначається у межах 36−37%, тобто кожний третій засуджений спрямовується у місця позбавлення волі. У середньому щорічно до цих місць направляєть­ся 70−80 тисяч осіб. За цей період через місця позбавлення волі (враховуючи місця поперед­нього ув’язнення — СІЗО) пройшли майже один мільйон осіб. Аналіз кримінально-виконавчої (виправно-трудової) статистики показує, що за десять років кількість ув’язнених і засуджених до позбавлення волі тримається на високому рівні і коливається в межах 200−220 тисяч осіб. Незважаючи на проведені амністії (13), зміни у новому Кри­мінальному кодексі, кількість засуджених до позбавлення волі і ув’язнених зали­шаєть­ся на достатньо високому рівні (станом на 1 серпня 2002 року — більше 200 тисяч осіб). За кількістю засуджених і попередньо ув’язнених із розрахунку на 100 тисяч насе­лення, Україна посідає четверте місце у світі (поряд із США, Росією, Білоруссю) і третє - в Європі. За період 1996;2002 року загальна їх кількість коливається у межах 400−415 осіб на 100 тисяч населення, з них: засуджених до позбавлення волі - 300−309 осіб, по­передньо ув’язнених — 100−106 осіб. У цивілізованих європейських країнах величина ув’язнення коливається від 50 до 100 осіб, а саме: Фінляндія — 54, Норвегія — 56, Швеція — 58, Бельгія — 80, Італія — 85, Австрія — 85, Франція — 90, Германія — 90, Турція — 95, Іспанія — 110 [7]. Установи з виконання покарання: колонії, тюрми, слідчі ізолятори, по­стійно переповнені на одну третину. Вони розраховані для утримання 165 тисяч осіб, а фак­тично утримується більше 200 осіб. Фінансування здійснюється незадовільно і фактично складає 35−40% від мінімальних потреб. На харчування, побутове забезпе­чення, медичне обслуговування потреби задовольняються лише на 25−30%. Реальних перспектив суттєвого покращання умов утримання і фінансування на наступні роки не пе­ред­бачається. За даними опитування, переважна більшість засуджених і працівників установ з виконання покарань незадоволені своїм становищем, у зв’язку з цим зростає соціальна напруженість у місцях позбавлення волі і в суспільстві. Закономірними явищами для місць позбавлення волі стали не тільки надмірне покарання, але й жорстоке повод­ження із засудженими, групові і масові непокори, втечі, вчинення злочинів, великої кіль­кості порушень режиму та дисципліни, високий рівень захворюваності і смертності, само­губст­ва, поширення туберкульозу, СНІДу, інших соціальних хвороб, порушення прав людини. Загалом покарання у виді позбавлення волі негативно впливає на соціальні процеси суспільства, втручаючись у генофонд, при цьому воно не знижує рівень злочин­ності, недостатньо охороняє суспільство, не виправляє засуджених, не попереджує злочи­ни. Крім надмірної кари, позбавлення волі не досягає мети, яка ставиться перед покаран­ням у законодавстві [8].

Позбавлення волі як вид кримінального покарання суперечить міжнародним нормам з прав людини і поводження із правопорушниками. Згідно зі ст. 3 Загальної Декларації прав людини, «Кожен має право на життя, свободу і абсолютну недоторканість». Євро­пейсь­ка Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року у ст. 5 передбачає вичерпний перелік видів позбавлення (фактично обмеження) свободи, серед яких: «закон­не тримання під вартою особи після засудження компетентним судом». У міжнародних нормах права відсутнє позбавлення волі як окремий конкретний вид кримінального покарання і фактично воно зводиться до обмеження свободи у виді арешту, взяття під вар­ту, тобто до ув’язнення. Поняття «свобода» розуміється як фізична, особиста свобода на пересування і самовизначення, що і є об'єктом покарання у виді ув’язнення. Криміналь­не покарання у виді позбавлення волі в Україні суперечить досвіду цивілізованих демок­ратичних країн світу. Для них позбавлення волі незвичне і несприйнятне, оскільки над­мірно втручається у права і свободи людини. У більшості країн світу застосовується арешт, взяття під варту, ув’язнення (США, країни Латинської Америки, Європи). У деяких країнах Європи у кримінальному законодавстві хоч і застосовується загальний термін «позбавлення свободи», але він зводиться до конкретних видів покарання: арешт, взяття під варту, тюремне ув’язнення (ФРН, Іспанія, Польща, Словакія, Чехія). У кримінальному законодавстві Франції застосовуються терміни «замкнення», «заточення», що підкреслює і характеризує національний розвиток законодавства [9]. Позбавлення «свободи», «волі» як окремий вид кримінального покарання характерний для країн колишнього Радянського Союзу, зокрема Росії, Білорусі та України, де він трактується і застосовується більш широ­ко, ніж це прийнято у демократичних цивілізованих країнах.

Позбавлення волі суперечить історичним, національним інтересам України. Протягом майже тисячоліття, з часів Київської Русі, на території України застосовувалось пока­рання у виді ув’язнення та існувала в’язнична система. Витоки ув’язнення знаходять своє відображення у договорах князя Олега з греками (910 р.), де йдеться про «зв'язування крадія», а також «Руської правди» ," в якій говориться про тримання злодія у «порупі», «порубі», «погребі», пізніше — «в'язниці». Відомо, що більша частина території України протягом тривалого часу розвивалась відповідно до європейських зразків, у тому числі інститут ув’язнення і в’язниць. З литовських статутів походить «турма», а російського законодавства — «тюремное заключение». Лише на початку XX століття, після «жовтне­вого перевороту» без достатнього наукового обґрунтування, на хвилях політичних емоцій про шкідливість тюремного ув’язнення спочатку в постановах уряду (1918 р.), а потім у першому Кримінальному кодексі Української СРР 1922 року знайшло своє відображення «позбавлення волі із суворою ізоляцією, або без такої». На перехідному етапі застосо­вуєть­ся — арешт, тюремне ув’язнення, позбавлення волі. Втім радянській владі так і не вдалось позбутися ув’язнення і «тюрми». З Кримінального кодексу зникло покарання у виді ув’язнення, але у виправно-трудовому законодавстві «тюрма» залишилась до цього часу. В Україні збереглись Вінницька, Житомирська, Одеська, Лук’янівська в’язниці, побудовані у ХVIII-XIX ст. [10]. Отже, в історичному аспекті кримінальне покарання у виді позбавлення волі на території України застосовується більше 80 років, а ув’язнення і в’язниці - більше тисячоліття, починаючи з часів Київської Русі.

Покарання у виді позбавлення волі суперечить положенням Конституції України, в якій права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22). Людина може бути затримана, заарештована або триматися під вартою (ст. 29). Кожному гарантується свобода пересування, вибір місця проживання, право залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом (ст. 33). Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановле­них вироком суду (ст. 63). У новій Конституції України, на відміну від попередньої, де існувало позбавлення свободи, йдеться лише про обмеження прав і свобод людини і гро­ма­дянина у передбачених законом видах: затримання, арешт, взяття під варту, тобто ув’язнення, що відповідає міжнародним нормам. Очевидно необхідне приведення даного покарання у відповідність з положеннями Конституції України.

Врешті покарання у виді позбавлення волі суперечить визначенню поняття покарання, яке дається у новому Кримінальному кодексі України. У ст. 50 Кримінального кодексу зазначається, що «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Законодавцем наголошується, що покарання полягає в «обмеженні» прав і свобод засудженого, а не їх позбавленні.

Позбавлення волі відрізняється від ув’язнення по своїй суті. У широкому і вузькому значенні позбавлення волі означає відбирання, втрачання, втрату, скасування волі, сво­боди і недоторканості особи, тобто заперечення волі і права на волю, якою людина наді­лена від природи і соціально. У більш вузькому, кримінально-правовому значенні позбавлення волі означає примусову ізоляцію і поміщення засудженого у кримінально-виконавчу установу на певний строк або довічно. Основними елементами даного виду покарання є: примусова ізоляція, поміщення в кримінально-виконавчу установу, строк. Втім точного визначення терміна «ізоляція» не існує і він може трактуватися по-різному, зокрема фізична і соціальна ізоляція, ізоляція від мікросередовища, від суспільства, всі правообмеження, які застосовуються до засуджених. При виконанні покарання примусові заходи об'єктивно і суб'єктивно поширюються: примусова праця, примусовий режим, примусове виправлення (виховання). Розширення примусу при виконанні покарання веде до втручання у права і свободи людини, які ні за яких обставин, надзвичайних подій не можуть бути скасовані. Кримінально-виконавчі установи також трактуються по-різному: виправно-трудові колонії, виховно-трудові колонії, колонії поселення, тюрми, в’язниці, арештні будинки. Отже, позбавлення волі не піддається точному науковому поясненню сутності, юридичному визначенню, і тому є недостатньо визначеним і надмірним.

За розповсюдженістю позбавлення волі як окремий, самостійний вид кримінального покарання застосовується у країнах колишнього радянського табору, але найбільш по­ши­реним і сприйнятним у цивілізованому світі (демократичних країнах) є покарання у виді ув’язнення — «тюремне ув’язнення». Відмінності у поняттях і змісті такі: позбавлення во­лі поля­гає в ізоляції засудженого на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Строк покарання встановлюється від одного року до п’ятнадцяти або довічно (ст. 63−64 КК України). Хоча при застосуванні позбавлення волі набуває більш широкого значення — відбирання, віднімання, скасування волі, прав і свобод людини. Ув’язнення полягає у обме­женні права засудженого на пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщенні його на певний строк, безстроково або довічно до в’язниці. При ув’язненні обмежуються, але зберігаються всі інші політичні і соціальні права і свободи людини. Ув’яз­нення — більш науково обґрунтований конкретний і юридично визначений вид кри­мінального покарання. У науковій літературі «тюремне» ув’язнення розглядається най­вуж­че, як «тісне» розуміння позбавлення волі. Термін «тюремне ув’язнення» в українсь­кій мові неправильний, оскільки це тавтологія. Слово «тюремний» не є українсь­ким тер­міном, і тому повинні застосовуватися поняття «ув'язнення» — «в'язниця». Ув’яз­нення більш відповідає поняттю обмеження права на свободу, тобто взяття під варту, арешт і три­мання особи у в’язниці. Воно означає примусове обмеження права засудженого на пере­сування, самовизначення або розпорядження собою на свій розсуд. Ув’язнення перед­бачає обмеження фізичної свободи руху у просторі і часі. Основними атрибутами ув’яз­нення є: в’язничні кам’яні стіни, ґрати (решітки), камери, замкнені двері, замки, охо­ро­на, нагляд, контроль, безпека тримання. Камера у сучасному розумінні - примі­щен­ня готельного типу з усіма або мінімально необхідними для людини зручностями. Сучасна в’язниця технічно оснащена пенітенціарна, соціальна установа з розвиненою соціальною інфраструктурою, архітектурою, дизайном. У Європі в останні роки поши­рюються «віртуальні тюрми» — утримання засудженої особи «на дому», охорона і спосте­реження за нею за допомогою електронного контролю. В’язниці поділяються на централь­ні і місцеві, закриті, напівзакриті, відкриті.

Таким чином, у законодавстві кримінально-правового комплексу необхідні не частко­ві, а докорінні зміни, зокрема: у кримінальному законодавстві доцільно замінити покаран­ня у виді позбавлення волі на ув’язнення і довічне ув’язнення. Ст. 63 потрібно викласти у такій редакції: «Ув'язнення на певний строк» .

1. Покарання у виді ув’язнення полягає у обмеженні права засудженого на свободу пересування і самовизначення шляхом взяття під варту і поміщення його на певний строк до в’язниці.

2. Ув’язнення застосовується до осіб, які вчинили тяжкі злочини, і встановлюється на строк від шести місяців до 15 років, за сукупністю злочинів, сукупністю вироків більше 15, але не більше 20 років.

По всьому тексту Кримінального кодексу необхідно замінити «позбавлення волі» на «ув'язнення». У нормах Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів, проекті Кримінально-виконавчого кодексу термін «позбавлення волі» замінити на ув’яз­нення, передбачити в’язниці закритого, напівзакритого та відкритого типу, центральні та місцеві. Зосередити увагу на поводженні із ув’язненими згідно з міжнародними та європейськими нормами та стандартами. Такий підхід відповідає сучасній і майбутній стратегії, потребам суспільства, наближує Україну до виконання міжнародних норм і стан­дар­тів у сфері прав людини і поводження із правопорушниками.

Література:

1. Кримінальне право України: Заг. частина / Александров Ю. В. та ін. — К.: Правові джерела, 2002. — С. 291, 298, 299. Кримінальне право України: Заг. частина / За ред. П. С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — С. 313−340.

2. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Попереднє слово. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. — К.: А.С.К., 2001. — С. 7.

3. Зубков А. И. Карательная политика России на рубеже тысячелетий. — М., 2000. — С. 9.

4. Дженіс М. та ін. Європейське право у галузі прав людини. — К.: АртЕк, 1997, — С. 337.

5. Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: В. Ярошенко та ін. — К.: Аноніт, 2001. — Т. 1. — С. 516−517- Т. 3. — С. 511.

6. Рудник В.І. Позбавлення волі: негативні наслідки та заходи їхньої нейтралізації. — К.: Дія, 1999. — С. 22−41.

7. Дрьомін В. Інститут пробації в зарубіжному законодавстві // Вісник прокуратури. — 2001. — № 3(9). — С. 97−98.

8. Рудник В.І. Функції кримінального покарання у вигляді позбавлення волі: деклара­ції і реальність / Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів Украї­ни. — Львів, 2000. — С. 242−249.

9. Уголовное законодательство зарубежных сртан (Англии, США, Франции, Герма­нии, Японии). — М.: Зеркало, 1998. — С. 199−210.

10. Рудник В.І. Історичні аспекти-застосування кримінального покарання у вигляді позбав­лення волі в Україні / Науковий вісник УФЕІ. — 2000. — № 1. — С. 182−186.