Особливості законодавчого процесу в Україні (реферат)

Реферат на тему:

Особливості законодавчого процесу в Україні.

Правове регулювання суспільних відносин налічує не одне століття, проте сьогодні у світі важко знайти дві країни з однаковими законодавчими системами. Очевидно, це пов’язано з особливостями процесу законотворення, у якому концентровано виявляються властиві кожній державі економічні, політичні, національні та інші умови її існування.

Історія виникнення законів подає безліч прикладів досконалого правового регулювання суспільних відносин. Ще Аристотель [2] наголошував, що державність не потрібно підганяти під вигадані закони. А. Монтеск'є підкреслював, що громадські закони повинні перебувати у такому тісному співвідношенні з властивостями народу, для якого вони встановлені, що тільки у поодиноких випадках закони одного народу можуть бути придатними для іншого [5]. У правотворчій сфері українська історія має свої правові джерела, значення яких поза межами історичного часу. Відомо, що київський князь Ярослав Мудрий з невизначених, суперечливих звичаїв шляхом поєднання їх із життєво важливими створив звід законів «Руська Правда» і цим надав могутнього поштовху соціально-економічному розвиткові Київської Русі. Статті Богдана Хмельницького, перша в Європі Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), Універсали та Конституція УНР (1917;1918 рр.), конституції, кодекси, звід законів УРСР та інші акти — вітчизняне надбання, наша спадщина.

Кожна держава встановлює у суспільних відносинах певний порядок, який за допомогою виданих нею нормативно-правових актів забезпечується, охороняється і захищається. Розглядаючи право, як «…норми наказові, що виходять від зовнішнього авторитету і спрямовані на розмежування інтересів людського суспільства», український правознавець, доктор державного права з 1908 року, академік ВУАН з 1930 року М. Палієнко (1869−1937 рр.) вважав, що «…право завжди буде недосконалим, як будь-яка справа людська» [8, с. 259].

Необхідно зазначити, що до проголошення незалежності більшість суспільних відносин регулювалася союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої системи. В Україні нині створена власна правова база, яка становить десятки тисяч нормативно-правових актів. При цьому досить впливовим виявився той фактор, що вітчизняні нормотворці не мали необхідного досвіду творення законодавства, потрібного для перехідного періоду, для створення політичної, економічної, соціальної і правової системи, орієнтованої на ринкові відносини.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, але немає легалізованого визначення ні в Конституції, ні в законах України, незважаючи на те, що він є елементом юридичної техніки, а його застосування повинно відповідати певним вимогам: він має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначноце єдине значення має бути загальновизначенимвін повинен зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті.

М. Кравчук стверджує [10, с. 55], що в юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство. Необхідно зазначити, що існує декілька підходів до визначення терміна «законодавство»: сукупність законів, тобто нормативно-правових актів вищої юридичної силисукупність усіх діючих у державі нормативно-правових актівсукупність нормативно-правових актів вищого законодавчого органу, Президента й уряду України. Останнім часом спостерігаються спроби переосмислення широкого розуміння законодавства, яке об'єднує в єдине ціле закони і підзаконні акти, що значно принижує роль закону, створює підстави для підміни його управлінськими рішеннями [7, с. 85].

Енциклопедично «законодавство» визначається як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розробки, розгляду, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [12, с. 499].

Через різне розумінням цього терміна, він отримав офіційне тлумачення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство») (рішення від 9 липня 1998 року № 12-рп/98, справа № 17/81−97 № 1−1/98). Згідно з указаним рішенням Конституційного Суду України термін «законодавство» треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України. До переліку актів законодавства України Конституційний Суд України не відніс розпорядження Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, центральних органів виконавчої влади, які вони мають право приймати на підставі Закону України «Про Національний банк України», положень про міністерства і відомства, що затверджуються указами Президента України (пункти 10, 15 статті 106 Конституції України, пункт 6 «Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України», затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 року № 179/96), місцевих органів державної виконавчої влади, що приймаються місцевими державними адміністраціями (стаття 118 Конституції України, стаття 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації)», та органів місцевого самоврядування (стаття 144 Конституції України, стаття 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, розбіжності у тлумаченні учених і практиків юристів терміна «законодавство» вимагають однозначного його визначення не на теоретичному, а на нормативному рівні. Адже вдосконалення та впорядкування законодавства — характерна ознака процесу розвитку будь-якої цивілізованої правової держави.

За останні роки вітчизняні вчені С. Бобровник, А. Гриціанова, А. Колодій, О. Копиленко, О. Лисенкова, М. Цвік, Ю. Шемшученко та інші неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України. Однак у науковій літературі явно бракує розгорнутих теоретичних досліджень, присвячених проблемам законодавчого процесу. Сам собою процес законотворення постає звичайно у таких загальних моментах: вироблення (формування) закону, його прийняття (ухвалення) законодавчим органом і набуття законом юридичної сили. Сучасний світовий досвід формування законодавства свідчить, що єдиної раціональної моделі законотворення у світі до цього часу не існує. Законодавчий процес є не тільки актуальною теоретичною, а й нагальною практичною суспільною потребою.

Здебільшого законодавчі акти перших років незалежності мали декларативний, узагальнений характер. Тому широка відомча нормотворчість стала закономірним явищем. В. Селіванов небезпідставно вважає, що відомча нормотворчість уже в суверенній Україні намагається підмінити законодавчу діяльність, відомчі нормативно-правові акти — закони [11, с. 283]. Аналіз чинного законодавства України свідчить, що це не просто сукупність нормативних актів, а система, що має багаторівневу та високоорганізовану структуру, яка функціонує одночасно в єдності трьох структурних утворень — ієрархічному (вертикальному), галузевому (горизонтальному) та унітарному [6, с. 508]. Однак якість законодавства ще не відповідає вимогам часу. До конкретних недоліків чинного законодавства можна віднести: невизначеність пріоритетності у прийнятті законодавчих актіввеличезну кількість змін і доповнень до законівнестабільність та внутрішню суперечливість законодавчих актів і окремих їх норм щодо регулювання тих або інших суспільних відносиндиспропорцію у співвідношенні законів та підзаконних нормативно-правових актівнедостатню наукову обґрунтованість частини законодавчих актів, їх декларативністьвідсутність у багатьох законах механізмів реалізації.

Конституція України [1] закріпила коло суб'єктів нормотворчої діяльності, виходячи з того, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо (пряме волевиявлення), а також через органи державної влади органи місцевого самоврядування (представницька демократія). Стаття 8 Конституції України визначає, що Конституція має найвищу юридичну силу. На її основі ухвалюються інші нормативно-правові акти. Розробка проекту нормативно-правового акта, яка поєднує у собі два основні процеси: формування політики та укладення тексту проекту, потребує чіткої законодавчої регламентації. На жаль, сьогодні в Україні до кінця не вирішені всі питання процедури правотворення. Можливо, чітку регламентацію цього процесу отримаємо після остаточного прийняття спеціального закону про нормативно-правові акти.

У постсоціалістичний період розвитку України відбулася суттєва зміна доктринальних уявлень і нормативно-правових підходів до розуміння суті та призначення податкового законодавства в цілому та податкового закону зокрема. Найбільш науково коректною є концепція розуміння податкового законодавства як сукупності податкових законів, але таке розуміння можливе нині виключно на рівні теорії податкового права. Практично ж терміном «податкове законодавство» охоплюються як податкові закони, так і засновані на них підзаконні нормативні акти з питань оподаткування. Законам України, що регулюють податкову діяльність держави та є однією з основних форм її податкового права, притаманні такі характерні риси: податкові закони приймаються виключно Верховною Радою Українивони спрямовані на регулювання найважливіших суспільних відносин у сфері фінансової діяльності державизакони України з питань оподаткування завжди відзначаються нормативним характером і розраховані на багатократне вживанняставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільг щодо оподаткування не можуть встановлюватися і змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткуванняподатки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено Законом України «Про систему оподаткування», сплаті не підлягаютьзміни і доповнення до Закону України «Про систему оподаткування», інших законів України про оподаткування стосовно пільг, ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), механізму їх сплати вносяться до цього Закону, інших законів про оподаткування, як передбачив законодавець, не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з його початком. Усі найважливіші питання податкових правовідносин врегульовуються виключно нормами, що містяться у законах України з питань оподаткування.

Значна кількість правових актів, що регулюють податкові правовідносини, не створила якісної і досконалої системи законодавства в Україні, радше, навпаки, — цей кількісний показник став однією з причин колізійності законодавчого масиву. Саме масиву, а не системи, бо система є порядком розташування частин в єдине ціле в послідовному, взаємопов'язаному порядку. Для системи законодавства — це об'єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою законів та інших правових актів. На жаль, зазначений законодавчий масив критеріям системи не відповідає.

Часті зміни і доповнення законодавчих актів призводять до колізії як усередині цього акта, так і до колізії змінених норм із нормами інших актів. Зрозуміло, що стабільні закони є запорукою стабільності і безколізійності правової системи в цілому. Проте практика законодавчої діяльності Верховної Ради України свідчить про нехтування цими принциповими засадами правотворчості. Наприклад, до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» вносилися зміни 20 разів, до Закону України «Про податок на додану вартість» — 81 раз.

Чинне законодавство України з питань оподаткування ще далеко не достатнє за своїм обсягом для оптимального регулювання усіх податкових правовідносин, тому значна частина їх врегульовується податково-правовими нормами підзаконних нормативно-правових актів, а це суперечить Конституції України.

На сьогодні усією силою заявила про себе об'єктивна необхідність вироблення наукової концепції розвитку податкового законодавства України. Як елемент цього надзвичайно загострилась потреба аналітичної експертизи проектів податкових законів та інших нормативних актів, яка могла б стати надійним засобом забезпечення високої якості, обґрунтованості і правомірності законодавчих актів з питань оподаткування, запорукою запобігання зловживанню правом з боку законодавця. Нині порядок проведення такої експертизи та юридична сила експертних висновків у правовому порядку не регульовані. Вкрай актуальною стала потреба в кодифікації податкового законодавства України.

Іншою причиною низької юридичної якості законодавчих актів є недостатня правова компетенція народних депутатів і насамперед тих, які не мають юридичної освіти, а також відсутність належного наукового забезпечення діяльності законодавчого органу. Серед такого забезпечення має бути достатня кількість наукових консультантів, наукової літератури, оглядів і аналізів тощо. На думку В. Андрейцева, «низький рівень правової культури створювачів законів, їх необізнаність з уже чинним законодавством, яке регулює ці відносини, прояв амбіцій, політичні замовлення, поширення на законодавчий процес порядку апробації управлінських рішень, відомчий суб'єктивізм, нехтування громадської думки, ототожнення близьких, але різнопорядкових понять і категорій» є суб'єктивними причинами колізій у законодавстві України [3, с. 58]. Узагальнюючи його висновки, можна стверджувати, що надмірна політизація законотворчого процесу в парламенті відмовляється об'єктивно враховувати думку науки, а тому політичні цілі зверхні над наукою.

В. Дацюк щодо цього переконаний у тому, що «колізії закладаються депутатами і чиновниками ще на стадії формування законодавства, оскільки для них важливіша політична, економічна та інша доцільність, а також миттєві і мнимі інтереси держави, але не законність і принципи нормотворчості» [ 4, с. 91].

На нашу думку, відсутність чітко сформульованих законодавчих установлень з названих та інших питань законотворчості створює перешкоди на шляху здійснення принципів верховенства Конституції і законів України щодо підзаконних нормативних актів, а також труднощі процедурного і техніко-юридичного характеру, які постійно виникають у нормотворчій діяльності.

Отже, неврегульованість, передусім, правотворчого процесу є основоположною причиною колізій у законодавстві, а, відтак, усунення цієї причини є запорукою їх недопущення і подолання.

Ми розділямо погляди Д. Письменного, який вважає, що «розвиток законодавства має виявляти і усувати протиріччя, які в ньому існують, а також запобігати новим» [9, с. 68].

Необхідною передумовою уникнення колізій у законодавстві є чітке визначення умов дії нормативно-правових актів у часі, в просторі і з кола осіб, а також належна організація їх виконання (реалізації): своєчасне доведення змісту прийнятих актів до відома виконавцівофіційне тлумачення і роз’яснення змісту актівфінансове, матеріально-технічне, правове та організаційне забезпечення виконання актівдотримання визначених термінів виконання актівсистематичний контроль і перевірка виконання актіввідповідальність органів і осіб за неналежну організацію виконання актів.

На сучасному етапі законодавство України потребує вдосконалення. Можна виокремити такі тенденції вдосконалення та розвитку системи законодавства: по-перше, необхідно забезпечити верховенство правового закону в усіх сферах життя суспільства, його стабільністьпо-друге, це спеціалізація законодавствапо-третє, це систематизація та правова уніфікація, що дають можливість всебічно враховувати характер українського законодавства. Значної активізації в сучасних умовах потребує питання прискорення кодифікаційних робіт. Адже кодекси більш повно регулюють ту чи іншу сферу, характеризуються цілісністю, внутрішньою єдністю суспільних відносин.

Актуальним залишається процес гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, який є певною мірою програмою подальшого розвитку системи законодавства України. Концепція розвитку законодавства України повинна передбачати створення такої системи законодавства, яка б відповідала сучасним потребам розвитку суспільства і характеризувалася узгодженістю, точністю, стабільністю, визначеністю, динамізмом, була досконалою за змістом і формою.

Література:

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997.

2. Аристотель. Політика. — М., 1865.

3. Андрейцев В.І. Колізії як нагальна передумова кодифікації екологічного законодавства / Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 23−24 жовтня 1995 р.). — Видавництво «Генеза», 1996. — С. 57.

4. Дацюк Ю. А. Коллизии в законодательстве Украины и имущественные отношения / Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 23−24 жовтня 1995 р.). — Видавництво «Генеза», 1996.

5. Корецький В. М. Монтеск'є. — К., 1955.

6. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.

7. 7. Онищенко Н. Правова система: проблеми теорії. — К., 2002.

8. Палиенко М. И. Предмет и задачи энциклопедии права и идея права. Академічна юридична думка / Укладачі: І.Б. Усенко, Т.І. БондарукЗа заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: Ін Юре, 1998.

9. Письменний Д. П. Колізії в кримінально-процесуальному законодавстві України: способи їх подолання / Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 23−24 жовтня 1995 р.). — Видавництво «Генеза», 1996.

10. Правознавство / Кравчук М. В., Гладун З. С., Грищук В. К. та ін.- За ред. М. В. Кравчука. — Тернопіль, 2003.

11. Селіванов В. М. Право і влада в суверенній Україні: методологічні аспекти. — К.: Видавничий дім «Ін Юре» .

12. Шемшученко Ю. С. Законодавство. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Т. 2. — К.: Укр. енцикл., 1998.