Європейські традиції запровадження ступеневої освіти у вищих навчальних закладах

Невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища. Адже і Острозька (1576−1636 pp.), і Києво-Могилянська (1632−1817 pp.) академії, і Львівський університет (1661 р.) були першими багатоступеневими вищими навчальними закладами європейського типу. До 1918 р. існувала практика ступеневої підготовки фахівців і в наших університетах.

Отже, у XIІІ —XVI ст. практику ступеневої освіти українці набували в європейських університетах, що не могло не залишити помітного сліду і в історії української педагогіки. З огляду на це важливе висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, що формувалися віками.

Наприклад, термін «бакалавр» у розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введене на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227−1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит, блискуче захистили диспут і, як наслідок, здобули право носити червону камилавку. З часом це звання поширилось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий тривіум) на факультеті «вільних мистецтв» (сім вільних наук (мистецтв), від лат. septem artes liberete).

— навчальні дисципліни в закладах освіти середньовіччя. Складалися із двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) студентам присвоювали ступінь «бакалавр» (з латинської baccalaureus, baccalaurieus — старший студент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів — ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття «бакалавр» стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному й інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

Ступінь «ліценціат» (з латинської І_і-cenciatus — допущений) — у середньовічних університетах — бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Згодом для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному етапі: бакалавр освіта університет.

— науковий ступінь у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Магістр (від латинської magisterучитель, викладач, начальник) — це ступінь, який надавався у західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадрівіум) на факультеті «вільних мистецтв» («магістр мистецтв»). Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberalium) «сім вільних наук». Згодом, ступінь «магістр» присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем «доктор філософії». Хоча в ряді країн — Англії, Україні, Росії та деяких інших — продовжував використовуватись і на інших факультетах, а ступінь «магістр фармації та ветеринарних наук» був вищим у своїй галузі.

Ступінь «магістр» отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь «магістр» особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Той, хто витримав магістерський іспит, але не захистив дисертацію, називався магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор» .

Термін «доктор» (від латинського Doctor — учитель) із XII ст. почав застосовуватись і як означення наукового ступеня для вчених. Вперше його використав Болонський університет 1130 р. У 1231 р. ступінь «доктор богослов’я» (theologiae) почав надавати Паризький університет, після чого стали традиційними і Doctores medicine, physicae, grammaticae, notariae таін.

" Доктор" набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів «бакалавр» і «ліценціат». Початково ступені «доктор» і «магістр» були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь «доктор», тоді як філософи надавали перевагу ступеню «магістр». З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь. Вимоги, що висувались університетами для отримання ступеня «доктор» у різних країнах були різними. Здебільшого, здобувачі складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи витримували співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав подати дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. Нині в документах Болонського процесу рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кандидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії таін.).

Отже, на межі XVI—ХVIIІ ст. в українській освіті відбулися істотні зміни. Було розпочато створення власних вищих навчальних закладів, що ґрунтувались на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного та кращого європейського досвіду. До них зокрема належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи (у цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл), Києво-Могилянська академія, Академії вищої школи у Турові (1572 p.), Володимирі-Волинському (1577 p.), Слуцьку (1580 p.), Львові (1586 p.), Львівський університет та ін. Після закінчення навчання студентам надавались наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора.