Тема кохання в ліриці Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна та Дж. Байрона

ВСТУП кохання лірика гейне лермонтов Актуальність теми дослідження. Тема кохання — одна з вічних тем поезії. Деякі поети присвячували усе своє життя, щоб оспівати це прекрасне почуття, інші зверталися до цієї теми лише в моменти згасання або підйому пристрасті до своєї коханої.

Велике значення тема кохання мала в ліриці Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна та Дж.Байрона.

Любовна лірика займає одне з головних місць у творчості поетів, але ступінь її вивчення невеликий. Монографічних праць з цієї теми немає. Частково любовні мотиви поезій М. Лермонтова та Гейне розкриваються в роботах В.В. Афанасьєва [2], П. А. Висковатого [5], А. В. Федорова [30], Б. Т. Удодова та ін. К. Н. Ломунов [18], В. А. Майнулов [20; 21], М.Ф. Ніколаєва говорять про неї як про необхідну складову творчості письменників. Деякі автори (Г.П. Макогоненко та інші) порівнюють любовну тему відразу декількох поетів, охарактеризовуючи її загальні риси.

Мотиви кохання поезії А. Пушкіна та Дж. Байрона частково були предметом дослідження С.П. Гіджеу [9; 10], А.І. Дейча [11; 12], А.С. Дмитрієва [13; 14; 15], Н.М. Матузової та Г. В. Стадникова [28], Ніколенко. Здебільшого автори досліджували автобіографічні та трагічні мотиви інтимної лірики письменників, особливу увагу звернули на образ коханої. У підручниках з історії російської та зарубіжної літератури тема кохання у поезії письменників розкривається в короткому аналізі кількох любовних віршів, обмежується їх переліком.

Порівняння ж любовних мотивів лірики Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна та Дж. Байрона взагалі не було предметом дослідження.

Мета бакалаврської роботи — здійснити порівняльний аналіз мотивів кохання в поезії письменників.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

— виявити провідні мотиви лірики письменників;

— охарактеризувати мотиви кохання в поезії Г. Гейне та Байрона;

— визначити специфіку любовної лірики М. Лермонтова та Пушкіна;

— здійснити порівняльне дослідження мотивів кохання в поетичних творах письменників.

Об'єкт дослідження — тематичне розмаїття поетичного доробку Г. Гейне, М. Лермонтова, А. Пушкіна, Дж. Байрона.

Предмет дослідження — мотиви кохання в ліриці Г. Гейне і М. Лермонтова.

Практична значущість роботи. Результати дослідження можуть бути використані студентами філологічних факультетів ВУЗів у курсі «Історія зарубіжної літератури ХІХ століття» під час вивчення поетичного доробку Г. Гейне і М. Лермонтова, особливостей інтимної лірики митців.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи становить 40сторінок.

РОЗДІЛ 1. ЛІТЕРАТУРА НА ШЛЯХУ ОСМИСЛЕННЯ БАГАТСТВА ВНУТРІШНЬОГО СВІТУ

1.1 Моральні основи людської особистості в естетиці романтизм Якщо епоха Просвітництва найбільшим своїм здобутком вважала відкриття «людини мислячої», мірилом людяності якої є розум, здатність мислити, бажання пізнати таємниці землі та неба, то чи не найбільшим здобутком нового літературного напряму — романтизму — стало відкриття «внутрішньої людини», природу якої визначає не стільки її інтелект, скільки багатство та глибина її душі. Саме в такому розумінні говорив про літературу початку XIX ст. французький письменник-ро-мантик Віктор Гюго, стверджуючи пріоритет людської душі перед інтелектом, хоча б і спрямованим в небесні вершини: «Є видовище прекрасніше, ніж небо: глибина людської душі!» Російський критик В. Бєлінський також визначив романтизм як «внутрішній світ людини, сокровенне життя її серця». Лише поет, на думку романтиків, по-справжньому здатен осягнути світ і серце людської душі, глибини людського духу, і саме тому, особа поета набуває в літературі романтизму виняткової ваги — духовного лідера і поводиря нації, а твори його сприймаються як вище, божественне одкровення [8, c.165].

Романтизм — це літературний напрям, що виник наприкінці XVIII ст. й існував у літературах Європи й Америки у першій половині XIX ст. Саме слово романтизм є похідним від назв двох середньовічних жанрів — «романсу» (лірична та героїчна іспанська пісня) та «роману» (епічна поема про лицарів), які, на відміну від класичних (пізньоантичних), писалися не латиною, а однією з романських мов і, крім того, спиралися не стільки на історичні, скільки на вигадані події. Пізніше, починаючи з XVII—XVIII ст., під романтичним стали розуміти все дивовижне, незвичайне, таємниче, фантастичне. Наприкінці XVIII ст. німецькі теоретики мистецтва брати Шлегель протиставили романтичне класичному, звідки, у свою чергу, виникло протиставлення романтизму та класицизму. Саме в боротьбі з класицизмом, на ґрунті заперечення його основних ідейних та художніх засад, визначаються теоретичні принципи романтизму як літературного напряму, формуються його ідеологія та естетика [9, c.37].

Як літературний напрям романтизм виникає наприкінці XVIII ст. відразу в кількох країнах Європи. Майже одночасно з естетичними маніфестами і трактатами, що знаменували народження романтизму, виступили: так звані енські романтики — в Німеччині, Франсуа Рене де Шатобріан та Анна Луїза Жермена де Сталь — у Франції, представники «озерної школи» — в Англії.

В розвитку романтизму виділяють три історичні етапи: перший — ранній романтизм, кінець XVIII — початок XIX ст.; другий — зрілий романтизм, 20-ті—40-ві роки XIX ст., третій — пізній романтизм, після європейських революцій 1848 р. [10, c.50].

Найбільш потужний розвиток романтизм мав у німецькій (брати Я. та В. Грімм, Е.Т. А. Гофман, Г. Гейне та ін.) та англійській (Дж. Г. Байрон, В. Скотт, П. Б. Шеллі та ін.) літературах, значного розповсюдження він набув у Франції (Жорж Санд, А. Дюма-батько, В. Гюго, П. Меріме та ін.), США (Ф. Купер, Е. По, Г. В. Лонгфелло, Г. Бічер-Стоу та ін.), західнота східнослов'янських країнах — Польщі (А. Міцкевич, Ю. Словацький, 3. Красінський та ін.), Росії (В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лєрмонтов та ін.), Україні (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Шашкевич, І. Ва-гилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко та ін.) [25, c.40].

Ідеологія романтизму спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу до людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього «Я». Філософським підґрунтям цієї ідеології стала німецька ідеалістична філософія (праці Іммануїла Канта, Августа Вільгельма Шлегеля, Фрідріха Вільгельма Шел-лінга) і особливо суб'єктивний ідеалізм Йоганна Готліба Фіхте, який проголошував людське «Я» єдиною реальністю, декларував почуття глибокої поваги до сильно вираженої індивідуальності, закликав до необмеженої особистої свободи, часто навіть до нестримуваного свавілля.

Концепція особистості, висунута романтиками, не просто суттєво відрізнялася від концепції людини, висунутої теоретиками Просвітництва, а була принципово новою позицією, яка не стільки протиставлялася попереднім, скільки просто їх перекреслювала. Індивідуальне «Я» людини було цінним для Просвітництва в тій мірі, в якій воно було корисним для суспільства. Воно цікавило просвітителів не саме по собі, а як засіб, інструмент, використовуючи який можна досягти певних цілей — позитивних і потрібних, але зовнішніх до самого «Я» людини. Навпаки, для романтиків критерій суспільної вартості не визначав справжньої ціни людського «Я», яке було для них самоцінним, тобто цікавило саме по собі і саме в собі, а не в зв’язку з чимось; цікавило, інакше кажучи, не як засіб чи інструмент, а як та кінцева мета, на яку і має спрямовуватись увага митця. В центрі уваги поетів-романтиків не просто людське «Я», його індивідуалізована суть, а особистість, яка протиставляє себе за ознакою своєї осібності всьому іншому світові, особистість, яка в своїй неповторній, яскравій осібності немовби підноситься над сірою масою.

РОЗДІЛ 2. ЖИТТЄВА ФІЛОСОФІЯ В ЛЮБОВНІЙ ПОЕЗІЇ Г. ГЕЙНЕ

2.1 Провідні мотиви лірики Г. Гейне Генріх Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим його критиком. Наслідуючи традиції попередників, Гейне в своїй ліриці широко користувався засобами романтичної естетики, наповнюючи їх реальним життєвим змістом. Значне місце в ранніх поетичних творах Гейне займають мотиви громадянської лірики. Навіть коханій поет говорить, що його страждання — це недуга, що мучить багатьох людей в Німеччині, котрих обтяжують своїм політичним безправ’ям [9, c.34]:

Дитя, я поэт немецкий, Известный в немецкой стране.

Назвав наших лучших поэтов, Нельзя не сказать обо мне.

И той же болезнью я болен, Что многие в нашем краю.

Припомнив тягчайшие муки, Нельзя не назвать и мою [7, c.120].

Характерно, що цикл «Знову на батьківщині» завершується віршем «Сутінки богів». У «Гірській ідилії» («З подорожі по Гарцу») Гейне з гордістю заявляє, що він належить до армії лицарів свободи.

Почуття любові у «Книзі пісень» все частіше насичується протестом проти потворності морально-етичних норм німецького феодально-міщанського суспільства. Про це говорить вірш «Філістери гарно вбрані», що розкривається як мініатюрна лірична сатира [9, c.37].

У розвитку поетичної майстерності Гейне важливе місце займає цикл віршів «Північне море» (1825 — 1826). Створюючи величну, повну фарб і звуків картину моря, Гейне звертається до вільного вірша. Він прагне передати всю неприборкану силу і міць моря. Море — як у Байрона, Пушкіна і Гюго — нерідко виявляється втіленням свободи, символом непокірної стихії, заколоту («Буря») [11, c.127]:

Небо темнеет — сердце мятежней во мне, И сильной рукой, в норвежских лесах Я рву из земли высочайшую ель Мы ее погружаю В Этны пылающий зев, и этим Гигантским пером, огнем напоенным, Пишу я по темному своду неба:

«Агнесса, я люблю тебя!» [7, c.19].

Читаючи вірші циклу «Північне море», неважко помітити, що їх патетична піднесеність дивно поєднується з іронічною манерою, неминуче властивою Гейне («Ніч на березі», «Морське бачення» тощо). [10, c.50].

До 30-х років відносяться цикли віршів «Нова весна» (1831) і «Різні» (1833).

Цикл віршів «Нова весна» все ще сповнений відлунням «Книги пісень», але разом з тим відчувається, що позаду залишилася романтика юності, а час наполегливо вимагає введення в лірику нових суспільних мотивів, що відповідають новим завданням політичної боротьби.

У 1844 р. Гейне опублікував збірку «Сучасні вірші», в якій відбилися суспільно-політична боротьба в Німеччині.

Вірші 40-х років умовно можна розділити на, у своєму роді, «агітаційні», що закликають до революційних дій, і сатиричні, що висміюють порядки феодальної Німеччини. До перших відносяться такі вірші, як «Сілезькі ткачі», «Доктрина», «Стривайте!».

У народному вірші «Сілезькі ткачі» Гейне поетично висловив значення сілезького повстання. Повсталі ткачі у Гейне — це не зголоднілі бунтівники, що вимагають хліба, а представники пролетаріату, що свідомо борються та виступають як могильники старої Німеччини [12, c.51].

У поезії 40-х років немає іншого твору, який з такою силою сказав би про ці суперечності, про ненависть робочих до старого світу, про спрагу зруйнувати його. У «Сучасних віршах» Гейне виступив як революціонер-агітатор. Вірш «Доктрина», що відкриває збірку, був програмою революційної поезії та закликом до повстання [32, c.179]:

Людей барабаном от сна буди, Зорю барабань в десять рук;

Маршем вперед, барабаня, иди, Вот тебе смысл всех наук!

Вот тебе Гегеля полный курс, Вот тебе смысл наук прямой! [7, c.32]

Сатирою на монархічну Прусію і її правителя Фрідріха Вільгельма IV є вірші «Китайський богдихан» та «Новий Олександр». Проти цитаделі монархо-католицької реакції в Німеччині - Баварії та реакціонера Людвіга Баварського І, який скинув з себе після липневої революції 1830 року маску ліберала, спрямовані «Пісні хвалебні королю Людвігу» [28, c.24].

Збірка віршів «Романсеро» (яка складається переважно з віршів 1848—1851 рр.) підкреслює загальну бойову спрямованість поета. Гейне прагне протиставити політичній реакції в Європі традиції революційної боротьби [28, c.31].

Політичну спрямованість Гейне надає таким баладам-казкам, як «Рампсеніт» і «Шельма фон Берген», висміює монархію і дворянство [19, c. 18].

Вірші другої книги, «Ламентації», є безпосереднім відгуком на революційні події. Драматично звучить вірш «В жовтні 1849» — відгомін на розгром революційного руху в Угорщині. Вірш пройнятий скорботою про поразку революції, про загибель його героїв, жагучою ненавистю проти реакції. Революційний вірш «Enfant perdu» — один з найсильніших за своїм бойовим духом творів Гейне — свідчить про волю поета до боротьби [19, c.20].

Про ненависть до буржуазного суспільства свідчать такі вірші, як «Філантроп» і «Невільничим корабель». Тема революції виникає у творчості поета знову і знову. Серед останніх чимало важких і сумних, повних дум про смерть, мотивів туги та самотності. Але й тут зустрічаються життєрадісні, іскристі веселістю вірші, що прославляють радості життя («Алілуя», «Вознесіння») [15, c.107].

Таким чином, значне місце в поезії Гейне займають мотиви громадянської лірики. Він створює вірші глибоко народні та неповторно індивідуальні, тонко передаючи думки і переживання сучасних йому людей.

У поезіях Г. Гейне відбилися суспільно-політична боротьба в Німеччині, основні протиріччя німецької дійсності. Поет протестує проти потворності морально-етичних «норм» німецького феодально-міщанського суспільства, проти святенницької дворянсько-бюргерської моралі, висміює порядки феодальної Німеччини, закликає до революційних дій («Золотий телець», «Доктрина»," Стривайте!").

2.2 Вікова особливість кохання в «Книзі пісень»

«Книга пісень» (1816−1827) — найбільший внесок Гейне в розвиток лірики ХІХ ст. Продовжуючи кращі традиції романтичних ліриків, пов’язані з народною творчістю, Гейне відкрив нові шляхи для розвитку ліричної поезії. Він створює вірші глибоко народні та неповторно індивідуальні, тонко передають думки і переживання молодого поета.

«Книга пісень» створювалася більш ніж десять років. Вона складається з декількох циклів віршів: «Страждання юності» (1816−1821), «Ліричне інтермецо» (1822−1823), «Знову на батьківщині» (1823−1824), «З подорожі по Гарцу» (1824), «Північне море» (1825−1826). У кожного з названих циклів є свій колорит, але в цілому вони становлять єдність: перед нами лірична сповідь, яка відбиває формування та розвиток особистості поета. В інтимно-ліричній темі, що є основою більшості віршів «Книги пісень», поет відтворив істотні риси свого сучасника — молодої людини 10−20-х років ХІХ ст. Історія нещасливого кохання, розказана Гейне у віршах, одночасно висловлює протест проти святенницької дворянсько-бюргерської моралі. Уміння тонко розкрити настрій людської душі поєднується з мотивами громадянського протесту [8, c.165]. «Книга пісень» являє собою ліричну повість, об'єднану однією спільною темою — темою любові. У віршах «Книги пісень» нашли відображення переживання поета, пов’язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. У «Стражданнях юності» особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми. Як і інші поети-романтики, Гейне віддає данину популярній у його часи готичній фантастиці, «романтиці жахів». У першому циклі кохання — фатальна, ірраціональна сила, що несе страждання і загибель. Раз у раз постають цвинтарі, розриті могили, з них виходять привиди, з якими веде бесіди юнак, чи серце спливає кров’ю через нещасливу любов. Відповідною є й лексика, для якої характерними є слова: «похмурий син ночі», «саван», «зловіщий сон», «мертвяк» тощо. У цих ранніх віршах Гейне не відразу знаходить свої адекватні засоби для художнього втілення естетичної програми. Гейне порівнював свої вірші з «Нічними оповіданнями» Гофмана. Близькість їх не тільки в романтиці жахів, а й в тяжінні до земної реальності:

Облиште, темряви діти!

Згиньте в своїй імлі!

Чимало щастя зажити Я міг би ще тут на землі. [7, c.120].

Цикл «Юнацький страждань» був ще повністю романтичним. Своєю скорботною непримиренністю він в певному сенсі ближче до поезії Байрона, ніж до поезії німецьких романтиків, але з поезією останніх теж багато чого зближує Гейне: напруженість переживань, трактування любові як рокової сили, що стоїть над людьми, нарешті, увесь образний лад і форма віршів.

Образна мова Гейне в цьому циклі умовно романтична: усі нічні видіння, привиди, «безумний сміх», «дике полум’я в грудях», «похмурий демон», «блаженний біль» — романтичного походження. Ще зовсім недавно ці образи, метафори, порівняння були дійсним художнім відкриттям романтиків і передавали інший в порівнянні з лірикою ХVIII століття лад почуттів. Тепер вони все більше ставали літературною умовністю. Щирість і самобутність Гейне проривається через цю літературність [9, c.37].

Ідейно-тематична спрямованість вищезгаданих творів, а також соціальні мотиви, які нерідко звучать і у віршах про кохання, зумовили особливості романтичної поетики Гейне, які відрізняли її від поетики інших романтиків. Це відчувається, наприклад, у витлумаченні теми смерті і теми природи. Якщо в перших частинах «Книги пісень» романтичні образи домінують, то в наступних вони зазнають помітної еволюції. Так, у численних віршах розділу «Знову на батьківщині» цілком реалістично відтворені враження поета від повернення до міста своєї юності, реалістичний характер мають зарисовки життя простих людей, морські пейзажі тощо. В цьому ж розділі почуття і настрої поета, його любовні муки, взаємини з коханою теж частіше розкриваються в реалістичному ключі:

Коли ми одружимось, тобі

Всі заздритимуть, та й годі.

Зо мною ти житимеш, далебі,

В розвагах та насолоді.

Хоч бийся, хоч лайся, — буду терпіть, Покірно гнутиму спину;

А віршів моїх не станеш хвалить, ;

Ту ж мить тебе покину. [7, c.32]

Так у «Книзі пісень» формувалася своєрідність всієї творчості Гейне, що полягала у постійному взаємо відштовхуванні і водночас складному взаємопроникненні романтизму і реалізму. Вважаючи себе останнім поетом «вільної пісні романтизму», романтиком-розстригою, Гейне чимало зробив для розвитку реалізму у вітчизняній літературі.

Центральним у «Книзі пісень» є цикл «Ліричне інтермецо». Хоча тут звучить та ж тема нерозділеного кохання, однак сердечні муки ліричного героя розкриваються тут в іншому плані. В ньому послідовно простежується вся історія кохання поета від його зародження до її драматичної розв’язки — виходу коханої заміж за іншого і страждань героя. Тут за канонами романного мистецтва присутня зав’язка, кульмінація, розв’язка.

Перший вірш циклу — зав’язка — говорить про те, що в «місяці травні» поет закохується й освічується «їй» [32, c.179]:

Як в травні місяці сади Розвинулися зрання, Тоді в моєму серці

Прокинулось кохання, Як в травні місяці в садах Зачулось щебетання, Я їй своє бажання Освідчив без вагання [28, c.31].

Цикл «Знову на батьківщині» — та ж історія нещасливого кохання: поет розказує про пережиту ним недавно трагедію. За жанром цикл найближчий до «твору мандрів». Поет подорожує, зустрічається з сім'єю своєї коханої, повертається в рідне місто, де пережив любовну драму, і в його душі оживають спогади про душевні муки. Минуле хвилює поета, але змушує швидко осмислити його, ніж пережити знову. Ліричний герой дивиться на минуле очима досвідченої людини. Юнацькі страждання близькі йому як спогад. До циклу включено відомий ліричний вірш, присвяченій казковій рейнській красуні Лорелеї. Мотив цей введений у німецьку романтичну поезію за зразком народних легенд К. Брентано і підхоплений багатьма поетами (Ейхендорф, Лебен, Зимрок). У Гейне, як і в попередників, Лорелея — втілення згубних чарів кохання. Але міф про неї для поета — лише «казка стара». Вже у першій строфі постає сам поет з його смутком, він намагається збагнути незрозумілу йому причину такого настрою:

Не знаю, що стало зі мною, Сумує серце моє, ;

Мені ні сну, ні спокою Казка стара не дає [17, c.38].

Цикл «Північне море» на змістовному і формальному рівнях відрізняється від попередніх. У листі до В. Мюллера поет писав: «Північне море» належить до моїх останніх творів, і ви побачите в ньому, яких нових струн я торкнувся, які нові пісні задумую". На передньому плані тут тема природи. Він пише про різне море: вдень і вночі, спокійне та бурхливе, під час спалахів блискавок і під безхмарним небом. Але мате поета не зображення морських пейзажів. Він творить зразки високої філософської лірики, в якій природа співвідноситься з людиною і людське життя вимірюється масштабами світобудови. Перед стихією втрачає своє всеохопне значення любовна трагедія поета. Характерним для циклу є вірш «Запитання»:

Над пустельним, морем нічним Юнак одинокий стоїть, В думках його сумнів, на серці - журба.

Він хвилі питає похмуро:

«О відкрийте, скажіть мені згадку мудру життя». 12, c.51].

Значне місце в ранніх поетичних творах Гейне займають мотиви громадянської лірики. Навіть коханій поет говорить, що його страждання — це недуга, що мучить багатьох людей в Німеччині, котрих обтяжують своїм політичним безправ’ям [9, c.34]:

Дитя, я поэт немецкий, Известный в немецкой стране.

Назвав наших лучших поэтов, Нельзя не сказать обо мне.

Велике місце у «Книзі пісень» посідає природа. Зображуючи її, поет відтворює свої настрої, поривання, мрії, страждання і радощі. Так, розквіт весни збігається з щасливим коханням героя, а холодна похмура осінь приносить кінець його щастю:

Співав соловейко, і липа цвіла, Всміхалося сонце, скрізь радість була!

А ти цілувала мене, обіймала,

І так до тремтячих грудей пригортала.

Кричав чорний ворон, і лист опадав,

І сонячний промінь так прикро блищав;

«Прощай» ми сказали — холодне прощання!

Ти ґречно вклонилась на ґречне вітання. [7, c.32]

Таким чином, значне місце в поезії Гейне займають мотиви громадянської лірики. Він створює вірші глибоко народні та неповторно індивідуальні, тонко передаючи думки і переживання сучасних йому людей.

У поезіях Г. Гейне відбилися суспільно-політична боротьба в Німеччині, основні протиріччя німецької дійсності. Поет протестує проти потворності морально-етичних «норм» німецького феодально-міщанського суспільства, проти святенницької дворянсько-бюргерської моралі, висміює порядки феодальної Німеччини, закликає до революційних дій («Золотий телець», «Доктрина»," Стривайте!").

РОЗДІЛ 3. ДИСГАРМОНІЯ ДУШЕВНОГО ПОЧУТТЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ М. ЛЕРМОНТОВА

3.1 Віра і безвір'я в силу кохання Надзвичайно широка тематика віршів Лермонтова. Ранні вірші поета — своєрідний ліричний щоденник, відверта розмова з самим собою. Поет оцінює найважливіші політичні події свого часу, розмірковує про призначення поета і поезії, напружено думає про сенс життя, про дружбу і кохання.

У ліриці Лермонтова відбилися настрої мислячих людей нового покоління, яке жило в період політичної реакції, що настала після розгрому декабристів. «И душно кажется на родине,/ И сердцу тяжко, и душа тоскует» [17, c.16], — зізнається Лермонтов у вірші «Монолог» (1829).

У віршах «Узник», «Сосед», «Соседка», та інших змальовано образ в’язня, що рветься до свободи: «Отворите мне темницу,/ Дайте мне сиянье дня!!!» [17, c.83] («Узник», 1837).

Думки про самотність втілені в цілому ряді яскравих алегоричних образів («Парус», «Сосна» та ін.). У ліричному монолозі «И скучно, и грустно…» (1840) Лермонтов з тугою говорить про те, що нема кому руку подати в хвилину душевної негоди.

Поет схвильований величчю ночі, зачарований урочистою тишею і спокоєм, розлитим у природі. Ми бачимо і кременистий шлях, і сяйво блакитне, і яскраві зірки, і відчуваємо урочисту тишу ночі. Це гімн краси, гармонії вільної і могутньої природи, яка не знає суперечностей.

Від нічного пейзажу, який тоне в блакитному сяйві, думка поета переходить до людського суспільства, в якому вирують пристрасті й душевні тривоги, до своїх сумних думок. Але він любить життя з його стражданнями й радощами, жене геть думки про холодний сон могили. У заключних рядках вірша проявляється образ дуба як символ вічного життя [4, c.29].

У віршах «И скучно, и грустно…» і «Выхожу один я на дорогу…» найповніше відбилися особливості лірики Лермонтова, прийоми його письма. Погляд поета зосереджений не стільки на зовнішньому світі, скільки на душевних переживаннях людини. Вірші Лермонтова — це майже завжди напружений внутрішній монолог, щира сповідь. Поет глибоко і тонко розкриває психологію ліричного героя, його миттєві настрої і переживання [5, c.125].

Навіть особисті негаразди не зломили волю Лермонтова. Віра в людей, в краще життя допомогла поету подолати розчарування і почуття самотності. У вірші «1831-го июня 11 дня» він пише:

Мне нужно действовать, я каждый день Бессмертным сделать бы желал, как тень Великого героя, и понять Я не могу, что значит отдыхать [17, c.38].

Громадянська лірика Лермонтова продовжує традиції поезії декабристів і Пушкіна. Поет вірить у правоту справи дворянських революціонерів, які боролися проти самодержавства. У вірші «Новгород», звертаючись до декабристів, він пише [2, c.437]:

Сыны снегов, сыны славян, Зачем вы мужеством упали?

Зачем?.. Погибнет ваш тиран, Как все тираны погибали!.. [17, c.123]

У вірші «Как часто пестрою толпою окружен…» (1840) спочатку кількома точними штрихами поет малює гордовитих, духовно убогих людей «великого світу». У строкатому натовпі звучать затверджене мовлення, миготять образи бездушних людей. Щоб забутися, відпочити від блиску і суєти, він поринає у спогади про близьке серцю недавнє минуле. Лермонтова дорожить тархановскими місцями: сад із зруйнованою теплицею, зарослий сплячий ставок, село і тумани над полями.

Та приємні мрії про минуле є обманом, точніше, самообманом («опомнившись, обман я узнаю») і не розсіюють бурю тяжких сумнівів і пристрастей. Лермонтов — борець. Його скарги на сучасне йому життя переходять в рішучий протест [33, c.41]:

О, как мне хочется смутить веселость их И дерзко бросить им в глаза железный стих, Облитый горечью и злостью… [17, c.200]

З тривогою і болем поет говорить про те, що у його сучасників — освічених людей — немає ні сильних почуттів, ні міцних уподобань, ні твердих переконань. Тому «И ненавидим мы и любим мы случайно/ Ничем не жертвуя ни злобе, ни любви…» [17, c.300]

Лермонтов безмежно любив російський народ, тонко відчував красу рідної природи. Пейзажні замальовки є невід'ємною частиною його ліричних і прозових творів. В молодості він описує бурі галасливі, величні явища природи.

У ліриці зрілих років картини природи мов би очищені від емоційних словесних прикрас і перебільшень — у них все просто, правдиво, точно і економно («Горные вершины…», «Когда волнуется желтеющая нива…», «Утес», «Тучи», «Выхожу один я на дорогу…»).

У ліриці Лермонтова «чистий» пейзаж майже відсутній. Він найчастіше розповідає про те, які думки і почуття викликає природа [29, c.412]. Так, наприклад у вірші «Тучи» (1840) хмари, що швидко біжать по небу, нагадують про долю вигнанця: «Мчитесь вы, будто как я же, изгнанники/ С милого севера в сторону южную» [17, c.182].

Лермонтов цінував і любив героїчне минуле батьківщини. У вірші «Бородино» він оспівав подвиг народу, який піднявся на захист вітчизни. Поет дорожив цивільними подвигами предків, що вміли постояти за правду, за людську гідність. Лермонтов прославляє Росію народну, яку любить безпосередньо, сердечно, «істинно свято й розумно» (Добролюбов).

У своїй поезії Лермонтов відкидає сформований століттями устрій кріпосницької Росії і бажає бачити російський народ вільним і освіченим. Він повстає проти політичного гніту, проти бездіяльності і пристрасно кличе своїх сучасників до боротьби за свободу, за щастя людей [26, c.432].

Погляди Лермонтова на поета і поезію змінювалися в міру розвитку в його творчості реалістичних тенденцій. Молодий Лермонтов — романтик. Він дивиться на поета як на самотнього обранця з гордою душею, який живе своїми мріями, своїми стражданнями, недоступними натовпі:

Я сам собою жил доныне, Свободно мчится песнь моя…[17, c.54]

(«Пускай поэта обвиняет…», 1831)

У зрілий період поетичної творчості поет Лермонтова поступово долає юнацький індивідуалізм, судить про життя більш тверезо і об'єктивно. У вірші «Гляжу на будущность с боязнью…» (1838) він пише:

Земле я отдал дань земную Любви, надежд, добра и зла;

Начать готов я жизнь другую, Молчу и жду: пора пришла [17, c.29].

Зрілому Лермонтову властиве почуття високої відповідальності перед читачем. Він негативно ставився до поезії, яка стояла осторонь суспільного життя Росії.

Йому вже далекий і образ поета як людини обраної, протиставленої нікчемному натовпу. У віршах «Кинжал», «Поэт», «Не верь себе…», «Пророк» він визначає своє ставлення до поезії, свої завдання художньої творчості. Неприпустимо, щоб поет писав тільки про свої вузько суб'єктивні переживаннях і на невідомій мові [27, c.238].

Тривога за долю російської літератури звучить у вірші «Поэт», побудованому на розгорнутому порівнянні. Поезія порівнюється з кинджалом, який може бути грізною зброєю або нікчемною золотою іграшкою — залежно від того, хто нею володіє. Звідси зіставлення:

В наш век изнеженный не так ли, поэт,

Свое утратил назначенье, На злато променяв ту власть, которой свет Внимал в немом благоговенье? [17, c.89]

Трагізм поетів 30-х років полягає в тому, що вони роз'єднані з народом, замкнуті в своїх особистих переживаннях. Лермонтов закликає своїх сучасників відродити традиції декабристської революційної поезії:

Проснешься ль ты опять, осмеянный пророк?

Иль никогда на голос мщенья Из золотых ножон не вырвешь свой клинок, Покрытый ржавчиной презренья? [17, c.89]

Таким чином, поетична творчість Лермонтова тематично різноманітна. У своїх поезіях письменник піднімає тему поета і поезії («Поэт», 1838; «Смерть поэта», 1837 та ін.), тему природи, («Мцыри», 1839; «Кавказу», 1830; «Небо и звезды», 1831 та ін.), тему Батьківщини («Листок», 1841; «Тучи», 1840; «Родина», 1841). Тема самотності, історична тема займають одне з основних місць в ліриці Лермонтова («Парус», 1832; «1831-го июня 11 дня»; «Дума», 1838; «Песнь барда», 1830; «Наполеон», 1829; и др.). Більшість своїх творів М. Лермонтов присвятив прекрасному почуттю кохання.

3.2 Тема кохання Г. Гейне і Любовна поезія М. Лермонтова Мотив кохання пронизує поетичну творчість Г. Гейне. Більша частина віршів «Книги пісень» присвячена неземному почуттю — коханню, тому зупинимося більш детальніше на художніх особливостей зображення любовних мотивів поетом саме у цій збірці.

Поет усвідомлює глибокий розрив між високими мріями про гармонію стосунків (у природному світі вона існує, у людському — ні) та дійсністю. На перший погляд, високий зліт почуттів закінчився цілком буденним приземленням, але насправді поет лишається до кінця вірним своїм ідеалам: попри зраду, нерозуміння, драматизм буття він оспівує силу духу людини, яка завдяки коханню відчула себе вільною [28, c.60].

Вмирають люди і роки

Минають один за одним,

Але не вмирає кохання,

Що в серці живе моїм [6, c.98].

Кохання відкрило шлях на широкий простір природи, у великий світ. Ця тема звучить в останньому циклі «Північне море».

Тут поєднано різні начала — природа і людські почуття, народна творчість і світ античної міфології, небо і земне життя. Усе це дозволяє поетові говорити про людину та її переживання в широкому філософському та культурному контексті. Ліричного героя більше цікавить тепер усе різнобарв'я світу, поєднання стихійних сил і суперечливих явищ.

В епілозі знову звучить спогад про кохання як найкращий вияв душі особистості. І хоча любов і не потрібна суспільству, в якому живе поет, автор вірить, що воно пробудить до життя юні серця й одухотворить світ.

Ліричний герой збірки виходить із життєвих випробувань, бур і страждань духовно зміцнілим, просвітленим, звільненим від усього фальшивого й неприродного [11, c.115]. Він відчуває себе особистістю, вільною людиною в широкому й рухливому світі, і одним із проявів цього світового руху є життя його душі, його кохання, що завжди буде вічною цінністю на землі.

Майже всім юнацьким поезіям Лермонтова притаманні особисті, особливо любовні, мотиви. На початку 30-х років любовна тема мала для Лермонтова гострий особистий сенс.

У ранній любовній ліриці майже завжди простежуються автобіографічні мотиви «К***» (Не ты, но судьба виновата была…"); «Я не унижусь пред тобою…», «Когда к тебе молвы рассказ…»; «Молитва"та ін.)

У Лермонтова любов з ранньої юності забарвлена?? в похмурі тони, характерний мотив зради, обману. Любов — трагічне почуття [18, c.47]:

Но ты обманом наградила Мои надежды и мечты…[17, c.123]

(«К.Н.И», 1831)

У ранній ліриці найчастіше мова йде про нерозділене, безнадійне кохання, про зраду жінки, що не оцінила високі почуття ліричного героя. Поет знаходить у собі моральні сили, щоб відмовитися від особистого щастя в ім'я щастя коханої [20, c.16]:

О нет! Я б не решился проклянуть! ;

Все для меня в тебе святое:

Волшебные глаза, и эта грудь, Где бъется сердце молодое [17, c.321].

(«К***» («Всевышний произнес свой приговор…»), 1831)

Любов приносить і солодкі миті, але вони швидкоплинні, як сон, як мрії. Ці мотиви (сну і мрії) простежуються досить часто, що посилює враження хиткості, недовговічності почуття [21, c.54]:

Любовь пройдет, как тень пустого сна…[17, c.176]

(«К другу», 1829)

Суперечливо трактується співвідношенні любові і часу. З одного боку, любов — мить («К гению», 1829), любов недовговічна («И скучно и грустно…», 1840), з іншого боку — ідеальная любов вічна («Черкешенка», 1929), непідвласна часу («А.Г. Хомутовой», 1838). З роками зміцніла віра Лермонтова в дружбу і любов. Він шукав і знаходив рідну душу («Гляжу на будущность с боязнью…»). У ліриці зрілих років все рідше зустрічається тема самотності, все частіше поет говорить про можливість взаєморозуміння між духовно близькими людьми, про вічність і відданість («Слышу ли голос твой…», «Расстались мы, но твой портрет…»). Дружити і любити, на думку поета, значить бажати добра близькій людині, придушувати в собі почуття недовіри, прощати дрібні образи: «Прощать святое право/ Страданьем куплено…» («Оправдание», 1841). В останні роки життя поет часто пише про те, що любов здатна бути сильнішою за почуття самотності. Кохання у ліриці Лермонтова може трактуватися не тільки як божественне, неземне почуття, а й як почуття земне [22, c.70]:

Земле я отдал дань земную Любви, надежд, добра и зла…[17, c.187]

(«Гляжу на будущность с боязнью…», 1838)

На думку поета, люди його покоління нездатні до справжнього кохання, щедрого почуття («Валерик», 1840). Щирому і живому почуттю немає місця в світі, воно лише джерело лихослів'я («Почему», 1840). Світські жінки в любові підступні та жорстокі жестоки («Заблуждение Купидона», 1828; «Два сокола», 1829) [23, c.342]. Тому ліричний герой лермонтовських віршів прагне приховати від усіх свої переживання:

Я не хочу, чтоб свет узнал Мою таинственную повесть;

Как я любил, за что страдал, Тому судья лишь Бог да совесть!.. 17, c.65]

(«Я не хочу, чтоб свет узнал…», 1837)

Лермонтов створив чарівний образ коханої.

Хоча ліричний герой самотній у любові, він все ж усвідомлює, що кохана жінка — єдиний його зв’язок зі світом («Прости, мой друг!.. как призрак я лечу», 1830). Любов — і земне, і одночасно неземне почуття, дане від Бога. Тому кохана — істота божественна. Її супроводжує блакитний колір, колір неба («Она поет — и звуки тают…», 1838; «Как небеса, твой взор блистает…», 1838; «Слышу ли голос твой!!!», 1838). Кохана Лермонтова красива особливою красою («Она не гордой красотою…», 1832; «Она была прекрасна, как мечта…», 1832). У вірші «Из-под таинственной, холодной полумаски…» Лермонтов створив чарівний образ юної красуні. У її зовнішності все просто, мило і привабливо: «голос… отрадный, как мечта», «пленительные глазки» и «локон своевольный/ Родных кудрей покинувший волну» [17, c.543]. Зустріч з невідомою жінкою стривожила розум і серце поета.

РОЗДІЛ 4. ЕГОЦЕНТРИЗМ ЛЮБОВНОГО ПОЧУТТЯ ДЖ. БАЙРОНА

4.1 Літературний пейзаж як спосіб зображення душевного стану героя Любовна лірика, створена Байроном, потребує особливої уваги. В ній зримо зберігається «втрачений рай» романтизму; як і багато чого іншого в поезії Байрона, вона є або залишком, відгалуженням, дериватом романтичної віри, або способом заново повернутися до неї, до нового і більш повного її торжества. Вона коливається між значенням епілогу і значенням прологу, то закінчуючись, то починаючись.

Романтична лірика любові найкраще усвідомлюється, якщо зіставити її з такою ж лірикою з «Часов дозвілля» з тієї пори, коли Байрон значився в прихильників класицизму.

Любовну лірику Байрон почав писати ще в школі з 14 років. Один за одним виходять кілька збірок: 1806 р. — «Швидкі п'єси» (Fugitive Piece), тираж якої був майже повністю знищений Байроном; 1807 — «Вірші, написані на різні випадки» і «Години дозвілля» (Hours of Idleness) — 39 віршів; 1808 — «Вірші оригінальні і перекладні». Величезну роль в цих віршах грала любов. Однак зображена вона була досить одноманітно. Майже не говорилося про радісні переживання. Панівною інтонацією була понуро-меланхолійна, а самі вірші оповідали то про смерть коханої, то про її зраду, то про швидкоплинність любові і молодості, то про розлуку [17, c. 147].

Рання лірика Байрона далека від відтворення емоцій у живому їх вигляді. Вона йде до них не прямо, через опис, через розповідь про них. Ранній Байрон охоче імітував античних поетів. Самого себе він висловлював через імітацію Тибулла, Катулла, користуючись посередником, ховаючись за ним. Наявність посередників видає поетичний метод раннього Байрона з його опосередкованістю, з його уникненням головної теми, з його відходами від неї, з тенденцією до абстрактності: одний з ранніх віршів віднесено до жінки — «To Woman», до жінки взагалі, як це відповідає поетичному стилю класицизму. Замість виливу почуттів підносяться роздуми про почуття, про те, яка природа жінки: сьогодні жінка перед вами одна, завтра вона інша, стан душі її летючий, клятви її написані на піску. Іншої думки дотримується Н. Дьяконова, яка визначає, що в цьому вірші чується голос щирого почуття і страждання, і «з'являються індивідуальні, байронічні інтонації, які торжествують над абстракціями класицистичного стилю» [10, c.26−30].

Перераховані ознаки дійсно можна знайти, але загального враження деякої надуманості вони не змінюють. У ранньому збірнику Байрона є вірші, підказані тим чи іншим реальним приводом. Наприклад, «Рядки, звернені до юної леді». Автор просить, щоб юна леді пробачила його, бо він вистрілив з пістолета в саду, де та гуляла, і ненавмисно налякав її. Поети класицизму мало поважали зв’язок поезії з конкретного життя, а якщо допускали його, то у вигляді незначному, жартівливому. Порівняємо: ліцейський Пушкін, вірш «Красуні, яка нюхала тютюн». Гете навіть дорікав Байрону в тому, що він «не в міру емпірічний» [21, c.181]. Та й сам Байрон писав у щоденнику, що «не здатний писати без будь-якого особистого досвіду». Хоча в подальшій ліриці намагався всіляко відсторонити своє «я» від ліричного героя.

Лірика кохання у зрілого Байрона руйнує цю поетику глухих емоцій, узагальнених осіб та узагальнених положень. Героїні пізнішої лірики, Флоренс, Тірзе, Августа, — особи духовно зримі, і, що найважливіше, ставлення до них по-живому емоційне, володіють особливою внутрішньою конкретністю.

У цих віршах відсутні зовнішня обстановка, зовнішні факти, конкретність втягнута всередину самих ліричних переживань, дано відчути, хто такий сам поет, що він відчуває щодо героїнь, що вони несуть йому. У свій період класицизму Байрон ледве входив у власну лірику поетичною особистістю, він був пов’язаний з нею переважно як майстер і артист, як умілий віршотворець.

Байрон-романтик веде себе по-іншому, він віддається власній ліриці усією силою мислячої душі, не береже себе, не залишає про себе ніяких резервів. У віршах Байрон вимовляється відтепер весь, лірика його в тій же мірі самопожертва, як і самопізнання. З іншого боку, вона — пізнання душі й особистості тих, до кого вона звернена. Лірична хвиля, послана до Флоренс, до Тірге, до Августи, йде назад і на собі несе відображення цих жінок. У цих віршах позначаються, відкриваються нам обидва — автор та їх адресат.

У збірці «Години дозвілля» всі вірші Байрона до жінок схилялися до жанру мадригалу або запису в альбом, ця форма була узагальненою, вона вирівнювала і знеособлювала. Обриси мадригалу зберігаються часом у віршах до Флоренс, оскільки вона жінка великого світла і мадригал відповідає стилю світського спілкування. Разом з тим у цих віршах форма мадригалу постійно руйнується, а в інших випадках немає і натяку на неї. І сама Флоренс значніша, ніж її світське становище, і закоханість автора занадто справжня, щоб не пробитися скрізь умовну форму. Не лише світський етикет приборкує його, він сам добровільно обмежує себе з пієтету до героїні, очевидним чином підкоряє себе її волі і рішенню. Байрон у любовній ліриці дотримується лицарського кодексу. Недарма в східній поемі Байрона так високо оцінюється лицарське ставлення Конрада — корсара до Гюльнар — гаремной полонянки [11, c. 96].

Лірика у Байрона не вичерпується виливом почуттів, вона служить ще й для виховання почуттів, їх естетичної та етичної культури.Н. Берковський наводить розбір віршів Байрона. Серед прекрасних ліричних віршів Байрона, як пише науковець, є «два-три особливо зворушливих своєю фактурою і мелодією, своєю простотою та емоційної чесністю. Назвемо їх: вірші любові і любовної розлуки — „При розставанні“, „Розставання“. І ще: „Станси на індійську мелодію“». У цих віршах, мабуть, видніше, ніж в інших, наскільки Байрон обережний у поводженні з ліричною темою. Здається, він пам’ятає, якою є природа емоцій, знає їх безсилля у справах сучасного зовнішнього світу. За емоціями Байрон знає також інше: безсилі, загнані, приречені в життєвій практиці, вони тим не менш разюче непідкупні, нещадно вимогливі, не терплять жодних компромісів, ні найменшого пристосування. Почуття з найменшою домішкою чогось ворожого йому вже не є почуттям, воно відкидає будь-який торг, будь-яку угоду, нехай невинну і за обставинами неминучу. Байрон, який буває у своїх поемах за мовою темним, заплутаним, риторичним, у своїх промовах ліричного героя простий, точний, зрозумілий. Слово несе найбільшу відповідальність, коли завдання його — відтворити людське почуття, прояснити його. Почуття виникає через слово, невірне слово приносить йому більшої шкоди, ніж це буває з зовнішніми речами, коли виникають неточності й помилки.

Ліричне слово повинно мати граничну скромність, не можна розпалювати почуття словами, не можна його загнуздувати, не можна творити грубу легенду переживань, яких в людині не було і немає. Байрон більше вірить самій емоції, ніж словам, які її позначають. Варто лише кинути погляд на вірш «Розставання», і в поле свідомості вступають слова самі елементарні, «початкові», слова першої необхідності - «мовчання», «сльози», «поцілунок», «печаль». Вони обставлені маленькими, що несуть свою дрібну службу сполучними словами, вірніше — напівсловами, охоче відступаючими в тінь, щоб не перешкоджати тим, великим, головним залишатися на увазі і так здійснювати своє покликання [3, с. 143].

У поезії Байрона почуття оцінюються вищою ціною, оскільки для Байрона вони є людською особистістю в її сутності. Як вірили романтики, «почуття мої - це і є я сам». Не можна його обмінювати на щось інше, тому помітно стільки старанності щодо почуття, стільки турбот поета і художника стосовно правдивого його вираження.

Людське «я» невичерпне, почуття нескінченне, тому в романтичній поезії так важлива чисто звукова виразність вірша. Зі звукової сторони вірш зібраний, побудований, тяжіє до якогось внутрішнього значенням, а проте розповісти значення його не можна, його нескінченна ємність повинна нам допомогти зрозуміти особистість і ліричні переживання. Вірші прощання написані у Байрона короткими рядками, що робить їх прозорими для слуху. Байрону добре було відомо, які таємниці звучання ховаються в коротких рядках. Питома вага рими в них зростає, видаються співзвучними один одному не тільки слова, що стоять на краю рядка, а й самі ці рядки від початку і до кінця. Інша мова — мова звуків — сходиться і розходиться з промовою предметних значень. У вірші поставлена?? остання крапка, сказано все, що могли сказати слова і речення, складені зі слів, а прихована мова звуків від природи не володіє закінченим змістом [27, c. 104].

У «Стансах на індійську мелодію» допущений деякий розкол між тим, що виражено предметними значеннями слів, та їх звуковою стихією. Повторюються з строфи в строфу ті ж рими, що діють магнетично. Римують: Рillow — billow, Рillow — willow, Рillow — billow, РillowРillow. За значеннями: подушка — хвиля, подушка — верба, подушка — хвиля, подушка — подушка. Римуються не частини слів, але слова, цілком узяті. Звуки збігаються, а різниця емоційних змістів йде поруч. У всіх строфах буденне слово римується із словами, за своїм поетичним і ліричним змістом.

Лірика Байрона серцевого і особистого характеру, що знаходиться в лоні великих ідейних тем його поезії, сама по собі є великою темою і великим завданням. Особиста і громадянська лірика у Байрона порівну пов’язані, як мета із засобом. Цивільне життя і громадянську боротьбу Байрон розуміє як відстоювання особистої свободи, людської особистості з усім, що є в ній заповітного. Конрад-корсар влаштовує зі своїми людьми походи і набіги, зброєю відкидає ворогів, зброєю прикриває Медору, свою ліричну любов. Зброя і любов, за Байроном, потрібні один одному.

РОЗДІЛ 5. ПРАВДА ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ І ВІДНОСИН В ЛІРИЦІ О. ПУШКІНА

5.1 Філософське осмислення кохання Один з глибоких цінителів і шанувальників творчості Пушкіна — М. Горький говорив, що в томику віршів Пушкіна він знаходить «більше мудрості і живої краси, ніж у холодному мерехтінні зірок або мовчанні пустелі». Краса думки, краса життя, краса почуття — ось основний сенс і зміст лірики Пушкіна. Лірика Пушкіна — це чудо поезії. Вона поєднує в собі високу гуманність, глибину думки, гармонійну досконалість форми. Пушкін у своїй ліриці створює умовний поетичний образ «ліричного героя», який не повністю ототожнюється з автором, але є носієм його світогляду, висловлює ставлення автора до дійсності.

Всю лірику А. Пушкіна можна представити як нескінченний роман у віршах, головним предметом зображення якого виявляється внутрішній світ ліричного героя з його почуттями, переживаннями і прагненнями, будь то порив пристрасті, передчуття любові або розчарування в ідеалі.

У ліричних віршах Пушкіна з особливою повнотою і разом з тим зі скупою стриманістю розкривається особистість самого поета, внутрішня сила і багатство його сприйняття життя. Але Пушкін не замикався ніколи у вузькій сфері своїх особистих вражень. Його лірика відгукувалася на все різноманіття дійсності, на всі голоси навколишнього його світу.

Усю творчість Пушкіна можна визначити як єдине багатожанровий твір, сюжетом якого є доля поета. Поезія Пушкіна відобразила весь людський стан: від ранньої юності до гармонійного розквіту всіх душевних та інтелектуальних сил дорослої людини.

Сам Пушкін бачив основне значення своєї поезії в тому, що «добрі почуття … лірою будив» [16, c. 32].

Любов у житті та творчості Пушкіна завжди була пристрастю, найвищою мірою, яка втілює відчуття життєвої повноти. Коли читаєш його вірші про кохання, то виникає відчуття безмежності цього почуття, якому немає меж, яке не підкоряється нічому, навіть власній волі людини. Любовна лірика Пушкіна мимоволі наводить на думку про те, що «любові всі віки покірні». Вона зачаровує своїми чарами і юнака, який тільки почав жити, і зрілого, навченого досвідом чоловіка. Для О. Пушкіна любовна тема у ліриці є однією з основних. У віршах ліцейського періоду Пушкін оспівує безтурботну насолоду життям, дружній бенкет, вино. Любов для нього — це теж одна з життєвих насолод, легке, приємне почуття, що стоїть в одному ряду з бенкетом і вином. Дуже легка, життєстверджуюча поезія, розуміння любові як розваги зміниться цивільними мотивами, оспівуванням цивільних доблестей. О. Пушкін переосмислює основні теми своєї поезії, і любов отримує у нього зовсім інше освітлення. У посланні «До Чаадаєва» Пушкін немов намагається примирити два абсолютно різних напрямки: сентименталізм і класицизм. Поет поєднує цивільні ідеали з інтимними почуттями. У центральних рядках вірша любовні переживання порівнюються з цивільними прагненнями:

Мы ждем с томленьем упованья Минуты вольности святой, Как ждет любовник молодой Минуты верного свиданья.

Любов як інтимна цінність у громадянській ліриці Пушкіна з'єднується з патріотичними почуттями. Тепер любов для поета — це, перш за все, любов до Батьківщини. У вірші «До Чаадаєву» поєднуються несумісні раніше поняття любові до жінки і любов до батьківщини. У Пушкіна створюється нова філософія почуття любові. У посланні «До Каверіна» ми читаємо:

Молись и Вакху, и любви И черни презирай ревнивое роптанье.

Почуття кохання ставиться на одну лінію з внутрішньою свободою. Любов допомагає поетові піти від світу в глибину своїх почуттів, де він повністю вільний і ні від кого не залежимо. У південному засланні, в романтичний період творчості, кохання для Пушкіна — це вже не «пустощі юних літ», не патріотичне почуття до батьківщини, а глибока, драматична пристрасть. Любов поета-романтика часто безмовна, завжди нещасна. Вона, подібно листку з вірша «Спалений лист», горить в душі ліричного героя і згоряє за одну мить, залишаючи після себе лише попіл і спустошену душу. Цей гіркий фінал змушує Пушкіна розчаруватися в романтичному коханні [15, c. 54]. Великий поет відмовляється від романтичної любові. У Михайлівському він ще раз переосмислює тему любові у своїй творчості, повертаючись до ранньої лірики, до розуміння любові як внутрішньої свободи і джерела натхнення. У віршах Михайлівського періоду Пушкін піднімається набагато вище трактування любові як скороминущої, земної пристрасті. У віршах Пушкіна любов стає ідеальним, вічним почуттям. Вона набуває відтінку жертовності і лицарства. У вірші «Я вас любил …» поет проголошує безкорисливу любов:

Я вас любил: любовь еще, быть может, В душе моей угасла не совсем;

Но пусть она вас больше не тревожит;

Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно, То робостью, то ревностью томим;

Я вас любил так искренно, так нежно, Как дай вам бог любимой быть другим.

Це однин з найбільш загадкових і проникливих творів пушкінської лірики. Загадковість цих рядків — в їх простоті, невигадливості, але в той же час в ємності і глибині вираженого почуття. Любити, нехай сумирно, в розумінні Пушкіна, — вже само по собі велике щастя. Величезну роль відіграє триразове повторення «я вас любил…», а також повтори однотипних словесних конструкцій: «безмолвно, безнадежно», «так искренно, так нежно». Ці повтори надають поетичному монологу елегійний настрій. Останній рядок звучить як би на видиху, — як пристрасне і прощальне побажання.