Печорин і Грушницкий

Печорин і Грушницкий.

(по роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого времени»).

В 1839 року у третьому числі журналу «Вітчизняні записки» опубліковано повість Михайла Лермонтова «Бела». Потім, в одинадцятому номері з’явилася повість «Фаталіст» і на другий книжці журналу за 1840 рік — «Тамань». У тому ж року вже відомі читачеві три новели, розповідають про різноманітні епізодах життя якогось Печорина, вийшли у друку як голови роману «Герой нашого часу». Критика зустріла нове твір неоднозначно: зав’язалася гостра полеміка. Поруч із бурхливими восторгами Бєлінського, назвав роман Лермонтова твором, представляє «зовсім нове світ мистецтва», котрий у ньому «глибоке знання людського серця й сучасного суспільства», «багатство забезпечення і оригінальність», у пресі звучали голоси критиків, абсолютно не які взяли роман. Одна з найбільш затятих супротивників Лермонтова, хтось О. С. Бурачок, стверджував, що образ головного героя роману — «естетична і психологічна безглуздість», а творі «філософії, релігійності російської народної й слідів немає». Але який ми не оцінювали роман, слід зазначити майстерності, з яким Лермонтов виписав свого героя.

На протязі усього твору автор у можливій повноті прагне розкрити внутрішній світ свого героя — Григорія Олександровича Печорина. Композиційна складність роману тісно пов’язана з психологічної складністю образу головний герой. Неоднозначність характеру Печорина, суперечливість цього виявлялася у дослідженні самого власної духовної світу, але й у соотнесении героя з іншими персонажами. У першій частині бачимо Печорина очима Максима Максимыча. Цей чоловік щиро прив’язаний до Печорину, але духовно глибоко йому чужий. Їх розділяє як різниця соціального стану та вік. Вони — люди принципово різних типів свідомості людини та діти різних епох. Для штабс-капітана, старого кавказця, його молодий приятель — явище чужорідне, дивне і незрозуміле. Тож у оповіданні Максим Максимыча Печорин постає як людина загадковий, таинственный.

В главі «Максим Максимыч» завіса таємниці починає підніматися. Місце оповідача займає давешний слухач штабс-капітана, подорожуючий офіцер. І таємничого герою «кавказької новели» придаются якісь живі риси, його повітряний і загадковий образ починає набувати плоті і кров. Мандрівний офіцер непросто описує Печорина, він надає психологічний портрет. Він — людина тієї самої покоління і близького, мабуть, кола. Якщо Максим Максимыч вжахнувся, почувши Печорина про томящей його нудьгу: «…життя моя стає пустее день у день…», то його слухач прийняв це слово без жаху як цілком природні: «Я відповідав, багато є людей, розмовляючих те саме; що є, мабуть, і ті, що кажуть правду…» І для офицера-рассказчика Печорин Андрійовича значно ближча і зрозуміліше; він багато може пояснити у цьому: і «розпуста столичного життя», і «бурі душевні», і «деяку скритність», і «нервическую слабкість». Так, загадковий, і кого ніхто не схожий Печорин стає більш-менш типовим людиною свого часу, в його образі й поведінці виявляються загальні закономірності. І все-таки загадка жевріє, «дива» залишаються. Оповідач відзначить очі Печорина «де вони сміялися, що він сміявся!» Вони оповідач спробує вгадати «ознака — чи лютого вдачі, чи глибокої посмеянной смутку»; і буде вражений і блиску: «то був блиск, такий блиску гладкою стали, сліпучий, але холодний»; і поежится від «проникливого важкого» погляду… Лермонтов показує Печорина як людина неординарного, розумного, сильного волею, хороброго. З іншого боку, його відрізняє постійне прагнення дії, Печорин неспроможна утриматися одному місці ми, серед одних і тієї ж людей. Чи не від цього не може бути щасливою ні з одного жінкою? Печорин сама собі створює пригоди, активно втручаючись в долі й життя оточуючих, змінюючи плин подій таким чином, що це призводить до вибуху, до зіткнення. Він вносить у житті людей свою відчуженість, свою тягу до руйнації. Він діє, не рахуючись з почуттями іншим людям, не звертаючи ними уваги. Він эгоист.

Наиболее повно і «глибоко внутрішній світ героя розкривається у главі «Княжна Мері». Зав’язкою тут є зустріч Печорина з Грушницким, знайомим юнкером. І тоді починається черговий «експеримент» Печорина. Усе життя героя є ланцюг експериментів над собою й іншими людьми. Мета його — розуміння істини, природи людини, зла, добра, любові. Саме так відбувається у випадку з Грушницким.

Почему молодий юнкер так неприємний Печорину? Як бачимо, Грушницкий це не лиходієм, з яким варто було б боротися. Це найбільш звичайний юнак, мріючи про кохання та про зірках на погонах. Він — посередність, але властива одна цілком пробачна у його віці слабкість — «драпіруватися в незвичайні почуття», «пристрасть декламувати». Він прагнути грати модну серед юнаків роль байронического розчарованого героя, «істота, приречене якимось таємним страждань». Звісно ж, читач розуміє, що це пародія на Печорина! Саме тому він і ненависний Печорину. Грушницкий, як людина недалекий, не розуміє ставлення до нього Печорина, не підозрює, що та вже почав своєрідну гру. Спочатку Печорин навіть викликає в Грушницкого якесь поблажливе почуття, тому що цей юнак самовпевнений і здається собі дуже проникливим і значним людиною. «Мені шкода тебе, Печорин,» — і як розмовляє він на початку роману. Але події розвиваються оскільки цього хоче Печорин. Мері закохується до нього, забувши про Грушницком. Збурений ревнощами, обуренням, та був ненавистю, юнкер раптом відкривається нас із зовсім інша боку. Він виявляється зовсім інакшим безневинним. Він може бути мстивим, і потім — безчесним, підлим. Той, котрі зовсім недавно наряджався в шляхетність, сьогодні здатний вистрілити в беззбройного людини. Експеримент Печорина вдався! Тут від повної силою проявилися «демонічні» властивості його натури: «сіяти зло» з великою мистецтвом. Під час дуелі Печорин знову відчуває долю, спокійно стоячи обличчям до обличчя із смертю. Потім пропонує Грушницкому примирення. Але ситуація необоротна, і Грушницкий гине, випивши чашу сорому, каяття і ненависті до конца.

Итак, образ Грушницкого дуже важливий у романі, він відкриває, то, можливо, найголовніше у центральному герої. Грушницкий — криве дзеркало Печорина — відтінює істинність і значущість страждань цього «котрий страждає егоїста», глибину й винятковість його натури, доводить якості Печорина абсурдно. Але сьогодні з Грушницким з особливою силою розкривається і весь небезпека, що завжди закладена у індивідуалістичної філософії, властивою романтизму. Лермонтов не прагнув виносити моральний вирок. Він лише із великою силою показав все безодні людської душі, позбавленої віри, просякнуту скептицизмом і разочарованием.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.