Утворення Державної варти в період Гетьманату

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЖСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСІТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Реферат на тему:

Утворення Державної варти в період Гетьманату Виконала: студентка 1 курсу юридичного факультету групи 3414−4

Симонець Катерина Олександрівна Запоріжжя-2014

План

• Вступ
• 1. Утворення Державної варти в період Гетьману
• 2. Організаційна структура Державної варти
• 3. Основні напрями службової діяльності
• Висновок
• Список використаної літератури
• Вступ
• Відмінність у соціальній підтримці політичних сил, що прийшли до влади в Україні 29 квітня 1918 р., зумовила нове тлумачення національних інтересів, а відтак і відповідні йому орієнтири створення та функціонування державного охоронного апарату. Кризовий соціально-економічний, політичний і правовий стан країни на момент приходу П. Скоропадського до влади не залишав йому часу для роздумів з приводу правового регулювання в охоронній галузі.
• На відміну від своїх попередників голові Української Держави та його урядовому оточенню вдалося розробити найобґрунтованішу та нормативно забезпечену державну охоронну концепцію. Її сутність полягала у відмові зосередження головної уваги при створенні охоронної системи держави на «загальному озброєнні» її громадян.
• Аналіз документальних джерел свідчить, що в гетьманській Українській Державі, незважаючи на короткий час її існування, було створено відповідний охоронний апарат.
• Рис. 1
• Крім того, чільне місце в гетьманській охоронній системі займали військові частини Німеччини та Австро-Угорщини, а з осені 1918 р. — також російські офіцерські добровольчі формування.
• 1. Утворення Державної варти в період Гетьману
• Державний переворот в Україні 29 квітня 1918 р. відбувся майже безкровним шляхом. Але, незважаючи на «оксамитовий» вигляд, формально нелегітимний шлях приходу до влади генерала Скоропадського спонукав його з перших днів існування проголошеної Української Держави турбуватися про швидку розбудову дійового охоронного апарату. Того ж вимагала необхідність ліквідації анархо-кримінальної ситуації в країні. Враховуючи «правоохоронний» досвід своїх попередників, гетьман розумів, що для досягнення цієї мети потрібні владні заходи як організаційного, так і законодавчого характеру.
• За умов кризового стану держави найважливішим, на думку гетьмана, було не продовження ефимерних пошуків в охоронній галузі, а зупинка руйнації загальної системи діяльності охоронного апарату, побудованої на певних практичних досягненнях і усталених традиціях. Але, враховуючи негативне ставлення більшості населення до царських жандармських і поліцейських органів, каральних військових підрозділів, дзеркально відновлювати колишні російські силові структури в Україні було б не бажаним. Тому гетьманська охоронна концепція мала кілька магістральних напрямів.
• Основні сподівання у справі усталення громадського порядку в державі гетьман пов’язував з поліцейськими органами. В день оголошення урядового кабінету відразу ж за поданням отамана-міністра було призначено товаришів (заступників) міністра внутрішніх справ О. Вишневського і М. Вороновича. Останній відповідав за організацію поліції. Почалося термінове формування структурних підрозділів МВС. Поряд з департаментами міського самоврядування, страхування, біженців, головним управлінням військового обов’язку, управлінням у справі преси, українським телеграфним агентством з’явився департамент Державної варти. 18 травня 1918 р. гетьманом було затверджено тимчасову постанову «Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти». Вже сама назва свідчила про державний статус охоронців. Відтепер постанова Тимчасового уряду про міліцію від 17 квітня 1917 р. і всі розпорядження Центральної Ради щодо міліції скасовувалися. Вартові «утримувалися на кошти Державної Скарбниці за рахунок авансу 10 млн крб., який було відкрито Міністерству внутрішніх справ згідно з постановою Ради міністрів від 13 травня 1918 р. Діяльність департаменту Державної варти у складі МВС визначалася «Сводом Учреждений государственных».
• 2. Організаційна структура Державної варти
• У гетьманській охоронній системі Державна варта (ДВ) займала основне місце. Вже сама назва, яка підкреслювала її державний статус, доводила про увагу до неї уряду П. Скоропадського.
• Керівна ланка — Департамент Державної варти (ДДВ), який було створено за постановою уряду Ф. Лизогуба від 18 травня 1918 р. у складі МВС, почав діяти відповідно до функціонального призначення колишнього російського Департаменту поліції. На час, коли розбудова охоронного апарату Української Держави лише розпочиналася, гетьманський уряд не вбачав нічого кращого, як зосередити керівні повноваження з охорони державної безпеки і правопорядку в єдиному центральному органі, аналог якого існував у Російській імперії. Тому завдання, функції і організаційна структура ДДВ повністю визначалися за статтями російського «Учреждения министерств» під заголовком «Департамент поліції».
• З виникненням нових охоронних структур Української Держави (кордонні війська, митна служба, гетьманська служба безпеки, військова розвідка) коло повноважень ДДВ було дещо обмежене, а функції конкретизовані. Статут «Про організацію Департаменту Державної Варти», ухвалений Радою Міністрів і затверджений гетьманом 13 серпня 1918 р., визначав, що до його відання належать такі справи:
• 1) попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку;
• 2) устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах;
• 3) призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків;
• 4) охорони і спостереження за прикордонною смугою;
• 5) постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців;
• 6) перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах;
• 7) догляду за питними та трактирними закладами;
• 8) прийняття мір безпечності від огню і догляду за виготуванням, хороненням, торгівлею і перевозкою пороху і інших вибухових речей;
• 9) догляду за виконанням законів і правил відносно паспортів і про втікачів
• 10) іншими, докладно зазначеними в відповідних частинах Збірника Зведених Законів і в особливих законах.
• Структурна організація ДДВ майже цілком відповідала російській. Його очолював підлеглий особисто міністру внутрішніх справ директор, якому підпорядковувалися віце-директори, начальники відділів, урядовці з особливих доручень та секретар. Департамент мав відділи з чітко розмежованими функціями. Серед них такі, що займалися загальними справами Державної варти (загальний, інспекторський і легітимаційний відділи і секретна частина), і такі, що керували роботою окремих підрозділів варти (залізничний і освідомчий відділи).
• Загальний відділ відав:
• справами обліку особового складу
• пенсій і грошової допомоги
• нагородами
• судовими справами департаменту і всіх установ варти
• фінансовими справами департаменту (за винятком грошової звітності освідомчих закладів)
• Йому підпорядковувались архів і бібліотека ДДВ.
• Інспекторський відділ
• забезпечував зброєю вартові установи
• здійснював технічне керівництво
• займався обліком,
• призначенням, переміщенням та звільненням старших службовців ДВ
• запобігання кримінальним злочинам
• їх припинення урядовцями варти
• загальне керівництво карно-розшуковою діяльністю та її інспектування
• реєстрація злочинців
• організація антропологічних фотографічних, дактилоскопічних кабінетів при департаменті і нагляд за ними на місцях
• нагляд за шинками і трактирами
• виготовленням і таємним продажем алкогольних напоїв
• догляд за злидарями
• нагляд за виготовленням пороху та інших вибухових речовин приватним способом, їх збереженням і перевезенням.
• У віданні легітимаційного відділу були:
• паспортні справи іноземців і висилання їх за межі країни
• справи українських громадян, затриманих за кордоном
• розшук дезертирів і злочинців за кордоном
• облік іноземців
• облік українських громадян за кордоном.
• У компетенції залізничного відділу було :
• формування установ залізничної варти
• озброєння, технічне оснащення і керівництво підрозділами залізничної варти
• облік особового складу
• призначення, переміщення і звільнення службовців залізничної варти
• інспектування установ залізничної варти.
• Освідомчий відділ зобов’язувався
• забезпечити запобігання злочинам проти державного ладу і безпеки та їх припинення;
• таємне листування у справах про злочини проти держави;
• інспектування місцевих освідомчих відділів;
• контроль за фінансовою звітністю освідомчих органів.
• Секретна частина
• отримувала і розподіляла пошту департаменту
• здійснювала загальне діловодство
• особисте листування директора ДДВ
• 24 серпня «Державний вістник» опублікував штати Державної варти в губерніях, повітах, градоначальствах і на залізницях. Цей документ явно свідчить, що гетьманська влада у наведенні державного порядку розраховувала на сильну місцеву адміністрацію. Так, згідно з положенням про штати варти все управління урядовцями й установами загальної, карно-розшукової і освідомчої варти (самостійність мала лише залізнична варта, яка підлягала безпосередньо центру), зосереджувалося у губернських старостів (у губерніях) і міських отаманів (у градоначальствах). На допомогу їм призначався інспектор Державної варти, який мав своє управління.
• 1 серпня 1918 р. гетьман затвердив постанову уряду «Про утворення Управління Київського Столичного Отамана», якою встановлювалися особливі штати столичної варти. В ній, зокрема, зазначалося, «що міркування про поділ м. Києва та його передмість на Вартові Райони й про всі, які мають бути відносно цього зміни, складаються Отаманом і затверджуються Міністром Внутрішніх Справ»
• Отже, за гетьманату структура загальних поліцейських органів в Україні майже не змінилася. Здебільшого, по-новому стали називатися лише посадові особи. Не мало суттєвих відмінностей від російського й функціональне призначення загальної варти. Його визначали статті 679, 680 «Общего учреждения губернского», де вказувалося, що «влада і обов’язки поліцейського управління і підпорядкованих йому осіб обмежується наглядом за швидким і точним виконанням законів, установ і постанов, рівно й приписів начальства, і, у встановлених законом випадках, судових вироків на всьому просторі повіту чи міського поселення, за належністю і з тими обмеженнями, які визначені в деяких особливих установах і статутах». Тому, як і до березня 1917 р., до відання органів загальної варти належали: «нагляд за виконанням законів, охорона безпеки і справ громадського благоустрою, виконання обов’язків у справах казенного управління і суспільного господарства, виконання обов’язків у справах судового відомства і у справах військового відомства»
• 30 червня 1918 р. губернським старостам було надіслано обіжник директора ДДВ з розробленим МВС законопроектом «Про створення карно-розшукових частин Державної Варти» і проекти штатів до них. У цьому документі було рекомендовано розпочати формування відповідних територіальних органів, але зазначалося, що «штати не можна рахувати усталеними, оскільки вони не затверджені Радою Міністрів» 21. В цей час у Міністерстві юстиції відпрацьовувалось як варіант структурної побудови розшукової варти утворення відповідного департаменту у його складі з повним підпорядкуванням начальників місцевих розшукових відділень прокурорам окружним судів. Поки ж що згідно з тимчасовим штатним розписом карно-розшуковими відділами в губерніях і градоначальствах мали керувати начальники, безпосередньо підлеглі губернським старостам і міським отаманам, але призначалися вони на посаду за згодою прокурора відповідного окружного суду. Начальник відділу мав двох помічників у губернських містах із населенням до 200 тис. осіб, а у містах з більшою кількістю населення — на одного помічника більше, ніж мав начальник міської Державної варти. На окремий район загальної варти призначалися начальник карно-розшукового відділу району і два його помічники. Кожен начальник мав управління з окремими штатами. У градоначальствах карно-розшукові відділи мали таку ж організацію, як у губернських містах, за винятком того, що кількість помічників начальників дорівнювала кількості відділів загальної варти у градоначальстві. Кількість агентів розшуку в губернських містах та градоначальствах визначалася з розрахунку по чотири на кожний розшуковий район. Окремий штат столичного карно-розшукового відділу був у Києві. Він поєднував відповідні органи градоначальства і губернії. У підпорядкуванні начальників районів і їхніх помічників знаходилося 100 агентів розшуку. Кількість карно-розшукових агентів в Одесі становила 60 осіб.
• ДДВ мав низку своїх функціональних обов’язків у кордонній галузі.
• Рис. 2
• Розвідувальні органи Державної варти. В Українській Державі розвідувальні функції за кордоном здійснювалися переважно відповідними органами Міністерства військових справ і окремими агентами особливого відділу гетьманського Штабу. Проте й МВС мало певні надбання в цій галузі.
• Державна варта МВС за функціональним призначенням які загалом нараховували приблизно 60 тис. службовців.
• Рис. 3
• Наведені документальні матеріали дозволяють дійти висновку, що система побудови української Державної варти мала чітку організацію з центральною і місцевою підлеглістю, її підрозділи виконували всебічні функції із захисту державного ладу і громадської безпеки. Для розроблення штатної структури вартових органів використовувалася організація поліцейських підрозділів Російської імперії, розвинута з урахуванням національних умов і особливостей часу.
• 3. Основні напрями службової діяльності
• Організаційно-штатне відпрацювання, кадрове комплектування і матеріальне забезпечення вартових підрозділів не могли самі собою призвести до усталеності правового життя. Охорона встановленого гетьманом державного ладу, ліквідація анархо-кримінальної ситуації в країні вимагали сумлінного виконання вартовими своїх службових обов’язків. Їх особливості визначалися функціями вартового підрозділу. Разом з тим в Статуті варти від 9 серпня 1918 р. зазначалося, що всі частини «складають одне ціле і слугують загальній справі охорони порядку в країні. У зв’язку з цим чини Державної Варти, незалежно від галузей діяльності (міської, повітової, залізничної, розшукової, освідомчої), роботу виконують в контакті і зобов’язані здійснювати один одному повне сприяння».
• Опозиція гетьманської влади всіляко розповсюджувала чутки про неймовірну жорстокість Державної варти. Уявлення про вартових як катів свого народу, що вішали і розстрілювали без суду і слідства ні в чому не винних мирних людей, підтримувала радянська історіографія. Документи доводять, що здебільшого діяльність вартових укладалася в окреслені законами того часу процесуальні дії. А виконання ними службових обов’язків не виходило з-під контролю посадових осіб, управлінські розпорядження яких видавалися в межах діючих нормативних чинників держави. Виховані в дусі, противному анархії, колишні російські чиновники, які потрапили до гетьманського апарату, для вжиття надзвичайних заходів повинні були отримати відповідну урядову вказівку, видану на підставі існуючого закону.
• З метою правового захисту службовців варти, військових і державних службовців 26 липня 1918 р. була затверджена постанова «Про деякі тимчасові заходи для охорони державного і громадського порядку». Відповідно до неї МВС тимчасово надавалося право за узгодженням з Мінюстом і Військовим міністерством засуджувати відповідно до законів військового часу тих, хто загрожує безпеці держави і громадському спокою, хоча б вони вчинили злочини у місцевостях, не оголошених на військовому стані. До переліку злочинів, означених у законі від 30 травня 1918 р. «Про військову підсудність», додавалися: напад на службових осіб цивільного відомства під час виконання або з приводу виконання службових обов’язків, навмисне пошкодження майна, підроблення грошових знаків. 2 жовтня гетьман затвердив нові доповнення до закону. Відтепер покарання за всі злочини, виключені із загальної підсудності, визначалися військовими судами на підставі ст. 279 «Військового статуту про кримінальну відповідальність» (вид. 1913 р.).
• Законопроекти передбачали надання «Повітовим Старостам і місцевим Начальникам залізничної Державної Варти права арешту бандитів і осіб, причетних до бандитизму і тих, які переховували бандитів, на строк до двох тижнів». При необхідності цей арешт міг бути продовженим до одного місяця. Зазначені місцеві владноможці отримували право розпоряджень про провадження у таких осіб обшуків. Пропонувалось також губернським старостам, міським отаманам і районів залізничної варти надати особисте право висилки порушників, без внесення цих справ на розгляд Особливої Наради при МВС 144. Але Рада Міністрів відхилила цей законопроект. 30 листопада 1918 р. вона внесла зміни до ст. 2 Тимчасової постанови від 24 вересня в такій редакції: «особи, дії яких загрожують державній безпеці Української Держави та її правопорядкові, можуть підлягати арешту на строк: 1) за постановами міністра внутрішніх справ — до трьох місяців; 2) за постановами Губернських Старостів, Столичного і Міських Отаманів — до одного місяця. Строк цей за представленням Старостів і Отаманів може бути продовжений МВС до трьох місяців»
• Зазначені нормативні чинники створювали досить широку регламентуючу базу для службової діяльності ДВ у запобіганні злочинам і правопорушенням. Крім Статуту, службова діяльність вартових підрозділів регламентувалася спеціальними відомчими інструкціями (в тому числі деякими російськими) і окремими обіжниками директора ДДВ. Уже в червні - липні 1918 р. урядовцями ДДВ були розроблені нові інструкції.
• Рис. 4
• Вони розроблялися, як і належить підзаконному акту, відповідно до зазначених законів і положень «Свода законов Российской империи», де в різних статутах викладалися певні обов’язки і права службовців відповідних поліцейських підрозділів, які визначалися конкретним напрямом їхньої діяльності.
• Там, де вартові діяли наполегливо, події могли закінчитися трагічно. Інколи вартові ставали жертвами розлючених селян, навіть коли не застосовували своїх повноважень.
• 3 вересня ДДВ надіслав отаманам залізничних районів варти розроблену на основі узагальнення досвіду у розкритті залізничних злочинів інструкцію «По розшуку осіб, які скоїли крадіжку залізничних вантажів». Аналізуючи статистичні дані, у залізничному відділі ДДВ прийшли до висновку, що найчастіше пограбування вантажних вагонів пов’язане зі службовцями залізниці. Тому відповідно до інструкції розшук злочинців треба здійснювати за такою схемою рис. 5.
• Викриття злочинів складало майже 65%, що свідчить про досить високу ефективність роботи варти.
• Таким чином, підсумовуючи огляд діяльності Державної варти, зазначимо, що за часів гетьманату П. Скоропадського професіональний рівень її співробітників у всіх галузях правоохоронної діяльності загалом забезпечував належне виконання ними службових обов’язків. Певні недоліки в роботі здебільшого пояснюються об'єктивними труднощами, складним міжнародним і внутрішнім політичним становищем, спричиненим світовою війною і російською комуністичною революцією.
• Підрозділи загальної, залізничної освідомчої і карно-розшукової варти були спроможні вирішувати покладені на них завдання. Але підривна робота з боку Радянської Росії дестабілізувала ситуацію в країні, підбурювала населення до збройних виступів проти гетьманської влади й унеможливлювала усталення правопорядку. На правоохоронній діяльності варти негативно позначилися й прорахунки урядової земельної політики. Карний тиск на селянство і робітників для відновлення збитків приватних власників, відсутність виважених політичних компромісів з опозиційними силами, широке залучення до карних заходів німецько-австрійського військового контингенту підривало авторитет влади і посилювало антиурядовий рух. Разом з тим загальну систему службової діяльності варти вважати репресивною не можна. Її службовці діяли в межах нормативно-правових актів Української Держави і не перевищували повноважень, визначених на той час законом.
• Рис. 6
• Висновок
• На підставі викладеного можна зробити такі висновки:
• По-перше, вивчення історичних передумов і нормативно-правових засад створення охоронного апарату Української Держави приводить нас до висновку про те, що цей процес відбувався у руслі загального розвитку української національної державності 1917 — 1921 рр., закономірним етапом якого був гетьманат П. Скоропадського. Головні завдання його охоронної системи, як і попередніх владноможців в Україні, визначалися захистом державної і громадської безпеки, що є типовими складовими забезпечення національних інтересів кожної країни. Вони не переслідували мети обслуговування агресивних посягань на Україну сусідніх держав, застосування масових репресивних покарань до її мешканців.
• По-друге, головну роль у виконанні охоронних функцій в державі мали здійснювати спеціально утворені, відповідним чином навчені й споряджені органи, які мали діяти на підставі належно розроблених та затверджених законів і легітимних підзаконних актів, виданих фаховими компетентними особами. Було створено відповідний охоронний апарат. Одним з його складових елементів слід зарахувати поліцейські підрозділи — Державну варту.
• По-третє, організаційна побудова і функціональне призначення більшості з цих органів, які знайшли чітке нормативне визначення за допомогою старих російських і нових українських регламентуючих чинників, були на той час досить досконалими і виправданими з точки зору міжнародних і внутрішніх оперативних обставин. Головними принципами комплектування охоронного апарату стали компетентність, професійний досвід, освіченість, інтернаціональність підбору кадрів та їхнє матеріальне заохочення.
• По-четверте, незважаючи на вказані позитивні аспекти створення і діяльності гетьманського охоронного апарату, історичні факти доводять неспроможність державної охоронної системи, побудованої П. Скоропадським, за екстремальних умов забезпечити життєздатність його влади.
• охоронний варта гетьманат злочинець
• Список використаної літератури
• 1. Історія держави і права України / За ред. А. С. Чайковського. — К.: Юрінком Інтер. — 2000.
• 2. Історія держави і права України: у 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К.: Ін.Юре, 2000. — Т.2.
• 3. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання», КОО. — 2004.
• 4. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української держави (квітень-грудень 1918 р.) — Х., 2000.