Теоретичні аспекти тьюторської системи освіти

Історія розвитку тьюторства

тьюторство освіта правовий З метою аналізу проблеми тьюторства звернемося до історії «паблік скулз» (public schools). Серед найвідоміших — Вінчестер (1378), Ітон (1441), Шрусбері (1551), Вестмінстер (1566), Регбі (1567), Харроу (1571), Школа Св. Павла (XVI ст.), Школа товариства кравців (XVI ст.), Чартерхаус (1609). Назва «паблік скулз» (громадські школи) у ХІХ ст. розповсюдилася на групу так званих класичних граматичних шкіл з інтернатами для хлопців. Навчання (після закінчення приватної школи) тривало 5 років (від 13 до 18). Педагогічний процес організовувався за системою фуркації, на основі диференційованих навчальних планів і програм. Значна увага приділялась самостійній роботі учнів, якою керували тьютори. Розвиток «паблік скулз» пов’язують з доволі демократичними тенденціями здобуття освіти в період пізньої Тюдоровської Англії - часу відносно рівного доступу до освіти, коли між нобілітетом і джентрі (що тільки-но піднімалися) не існувало нездоланних бар'єрів. За правління Єлизавети І (1558−1603), що в історії часто трактується як «період джентрі», молодші сини сквайрів («джентльменів») нерідко перебували в учнівстві у торгівців. На цьому фоні абсолютно логічною виглядає система освіти того часу. Як правило, середню освіту юні англійці (не залежно, чи то син джентрі - дрібного дворянина, чи йомена — селянина) отримували в демократичних за соціальним складом учнів класичних школах. На подальше формування паблік скулз значний вплив здійснило запровадження системи морального виховання (виховання характеру), де основна увага приділялася якостям лідера (уперше введена Т. Арнольдом у школі м. Регбі). Остаточно ці навчальні заклади відділилися від граматичних шкіл з уведенням Положення про паблік скулз (1868), відповідно до якого, крім розширення класичних програм за рахунок математики і природничо-наукових предметів, нових мов та інших дисциплін, було запроваджено постійні конференції директорів паблік скулз. Особлива риса цих шкіл — відданість традиціям. Платня за навчання тут завжди була досить високою. Виключенням уважалися обдаровані діти з бідних сімей. Відповідно до Акту про освіту (1944), 25% місць мало виділятися саме для учнів державних шкіл. У паблік скулз, одночасно з поділом на класи, учні різного віку об'єднувалися в «будинки» (пансіонати), де діяло учнівське самоврядування. Особлива увага приділялася релігії й спорту. Переслідувалася мета підготовки учнів до вступу в елітарні Оксфордський і Кембріджський університети, виховання майбутніх державних і політичних діячів, керівних кадрів для промисловості тощо. [22].

Історично склалося так, що вихідці з небагатих сімей, так звані стипендіати (scholars або collegers) утримувалися за рахунок навчального закладу. Засновником Ітонської школи Генріхом VI їх кількість обмежилася спочатку тридцятьма, а згодом зросла до семидесяти. Оскільки отримати стипендію було досить непросто, щорічне зарахування в Ітоні реально позначалося десятьма стипендіатами. Випускники Ітонського коледжу направлялися на подальше навчання до спеціально створеного для них Королівського коледжу в Кембріджі (1443). Починаючи з XVIIІ ст., громадські школи поступово набули яскраво вираженого станового характеру. Ознакою другої половини ХІХ ст. став рівень фінансування школи, який визначався кількістю заможних учнів. При цьому оплата здійснювалася пансіонерами не за навчання, а за проживання на території школи.

У ХVIII ст. тьюторство в громадських школах оформлюється в систему. Імпульсом для її активного розвитку послугувало збільшення в цей період кількості пансіонерів. В Ітоні, наприклад, це призвело до активного облаштування на території школи будинків для їхнього проживання (Dames houses), яких на 1766 р. налічувалося 13. Варіантів призначення (обрання) тьютора існувало декілька. Як правило, забезпечені сім'ї обирали для власної дитини наставника з 8−10 помічників учителів. Водночас траплялися випадки, коли аристократія була невдоволена запропонованим вибором. Тому до школи надсилався власний тьютор, котрий поєднував обов’язки вихователя і вчителя. За ним закріплювалося декілька учнів. Наставник не лише слідкував за їхнім навчанням і дозвіллям, але часто ділив з ними й житло. У середині XIX ст. практика «стороннього» тьюторства в Ітоні була заборонена, ці обов’язки могли виконувати тільки постійні співробітники коледжу.

Поступово система тьюторства перетворилася на своєрідний інструмент реалізації освітньої-виховної мети громадських шкіл, сприяла соціалізації учнів у шкільному середовищі. Саме діяльність наставника, який консолідував вихованців, на практиці відтворювала принцип неподільності освіти і виховання, лінгвістично об'єднаних англійцями в поняття «education». М. Леклерк відмічав, що система тьюторства спочатку застосовувалася тільки для привілейованої освіти. Дійсно, широкому розповсюдженню традиція наставництва була зобов’язана, перш за все, пансіонерам. [4; с. 64].

Лише, починаючи з 20-х років XIX ст., до обов’язків тьютора стало входити й курування стипендіатів. У цілому ж, система наставництва в суспільних школах ХVІІІ ст. була далекою від досконалості. Тьютор, до обов’язків якого входило опікування не лише пансіонерами, а й стипендіатами, приділяв значно більше уваги дітям багатих батьків. Внаслідок сприяння тьютором забаганкам багатих нащадків, останні нерідко виходили зі школи, навряд чи більш моральними і освіченими, ніж до вступу.

Як зазначалося, громадські школи готували учнів переважно до наступної освітньої сходинки — вступу в Кембрідж чи Оксфорд. Тут студенти знову стикалися з уже знайомою системою наставництва. До слова, в університетах тьюторство з’явилося значно раніше, ніж у громадських школах. Його розвиток пов’язаний з напливом в університети з другої половини ХVІ ст. студентів-аристократів, які прагнули отримати світську освіту. Базою для широкого розповсюдження наставництва стала традиція опіки старшими членами коледжу молодших, що закріпилася в колегіальній практиці англійських університетів (система коледжів зародилася у XIII ст.). З кінця ХVІ ст. закінчення університету вважалося основою для світської кар'єри аристократії, у той час, як на стипендіатів очікувало прийняття духовного сану. Ще до появи офіційної посади наставника коледжу, в другій половині ХVІ ст. виникла практика, за якої студент чи його батьки укладали приватну фінансову угоду з певним членом коледжу про те, що останній буде займатися питаннями освіти й виховання підопічного. Наставник, як правило, жив у одній кімнаті зі своїми вихованцями, читав їм лекції, готував до іспитів і контролював моральний розвиток. Це було непросто, оскільки соціальний статус тьютора був значно нижчим за статус його вихованців. З уведенням офіційної тьюторської посади ситуація кардинально не змінилася. Як і раніше, тьютор багато в чому залежав від щедрості учнів, що не могло не впливати на його ставлення до вихованців із різним соціальним становищем. [16; с. 16].

Відмітимо, що наставництво у громадських школах і університетах Великої Британії завжди було неоднозначним явищем. Якщо навчання в університетах (другий ступінь освіти англійських аристократів) не мало аналогів, то перший рівень уважався альтернативним, і дискусії з цього питання не вщухали упродовж більш ніж півтора століття. Альтернативою виступало домашнє навчання, доступне виключно сім'ям аристократів і зорієнтоване на індивідуальний педагогічний супровід, що відразу забезпечувало його елітарність. Розвиток системи наставництва (визначення «тьютор» застосовувалося як для домашніх, так і для шкільних наставників) надавав нобілітету можливість вибору першого ступеня освіти своїх дітей: або віддавати їх до привілейованої школи (серед найпрестижніших у ХVІІІ ст. — Вестмінстер, Вінчестер, Ітон), або навчати дома. У зв’язку з цим доречним буде нагадати про дискусію між прибічниками громадського (шкільного) і домашнього навчання. Переваги останнього доводилися відомим філософом, педагогом і громадським діячем Дж. Локком, зокрема, у праці «Роздуми про виховання» (1693). Ключовим словом в оригіналі цього видання виступає education (освіта) — термін, який в англійській традиції об'єднує навчання і виховання. В даному випадку він перекладається як виховання, з метою підкреслити, що на перше місце в системі освіти джентльмена Дж. Локк ставив саме виховання. Автор доволі справедливо зазначав недоліки шкільного наставництва, головним серед яких виділяв відсутність індивідуального підходу до учня. Водночас недоліки, що визнавалися ним відносно домашнього виховання, уявлялися йому менш згубними в порівнянні з атмосферою вседозволеності у школах. Щодо змісту навчання, педагог виступав проти нав’язування стародавніх мов і вважав, що набуті знання мають постійно оновлюватися, допомагаючи учневі орієнтуватися у світському й політичному житті аристократа, в той час, як моральні основи, закладені в дитинстві, залишаються незмінними. Останні, з його точки зору, легше прищепити в умовах домашньої освіти. [22].

Отже, Дж. Локком було закладено ідею прикладного характеру освіти, яка згодом стала основним напрямом формування всеанглійської педагогічної концепції. Дискусія, головним чином, оберталася навколо методів досягнення поставленої мети. І, якщо спочатку перемогу отримали прибічники домашньої освіти, то ХVIII ст. однозначно віддало пальму першості громадським школам.

В епоху Просвітництва внутрішньоанглійська дискусія про методи навчання переросла в більш масштабну — про переваги французької (закрите аристократичне виховання) чи англійської (громадські школи) моделей виховання. Головною рисою останньої була утилітарність. Історично британська аристократія брала активну участь у парламентській діяльності й потребувала освіти, яка б максимально забезпечила потреби у підготовці майбутніх парламентських лідерів. Утилітарність максимально досягалася в стінах шкіл. Справа в тому, що аристократія направляла своїх нащадків у громадські школи не стільки заради якісної освіти, а, перш за все, для занурення в середовище зв’язків і відносин, які могли знадобитися в майбутній політичній діяльності. При цьому спільна для наставництва проблема соціальної переваги вихованців над наставниками була більш помітна саме у домашньому навчанні. Дитина постійно пересвідчувалася, що статус тьютора нічим не відрізняється від становища хатнього служника. Зрозуміло, що цей факт не міг не позначитися на якості навчання, а особливо — виховання. Реальних способів впливу на вихованця у тьютора фактично не залишалося. Доводилося сподіватися або на педагогічні здібності самого вчителя, або на розумну поведінку батьків дитини. Прекрасно розуміючи ці складнощі, Дж. Локк закликав батьків не принижувати наставника перед вихованцями, водночас визнаючи, наскільки важко знайти тьютора, який би повністю відповідав своєму призначенню. Перевага в кінцевому результаті залишилася за громадською моделлю середньої освіти, тобто — за шкільним наставництвом. [29].

Отже, сформувавшись на університетському рівні освіти (громадському за своєю суттю), тьюторство і на першій освітній стадії здійснювало ставку на розвиток громадської (шкільної) форми навчання. При цьому утилітарна мета підкріплювалася відповідною організаційною структурою. Наставництво відігравало тут доволі вагому роль, супроводжуючи освіту джентльмена і надаючи їй індивідуально-соціалізуючого характеру.